КОПІРАЙТ THE OPEN COURT PUBLISHING CO.

1904.

Цю книжку присвячено W J MCGEE, який уможливив мою поїздку до айнів, та JOHN BATCHELOR, який забезпечив її успіх.

ПЕРЕДМОВА

Ця книжка не претендує на статус наукового дослідження айнів. Це проста розповідь про мою подорож на Єзо та опис групи айнів, яку я привезла до цієї країни. Певною мірою я справді описую деякі риси життя айнів і порушую певні питання щодо цього надзвичайно цікавого народу. Читачі, які бажають отримати дещо докладнішу інформацію, знайдуть багато корисного в книжках священника Джона Батчелора.

This book does not pretend to be a study of the Ainu. It is a simple narrative of my journey in Yezo and a description of the group of Ainu that I brought to…

THE AINU GROUP

Найхарактернішою рисою Всесвітньої виставки в Сент-Луїсі є життя, рух. Більшою мірою, ніж на будь-якій попередній виставці, будівлі сповнені дії: працюють механізми, трудяться ремісники, щось створюється. Ця особливість притаманна як Відділу антропології, так і відділам машин та ліберальних мистецтв. Попри те, що там представлені вітрини з експонатами, діаграмами, картами, малюнками, моделями — звичним мертвим матеріалом етнографічних та археологічних музеїв, — водночас значних зусиль було докладено й до створення етнографічної виставки просто неба, де представників понад тридцяти живих племен можна побачити в національному одязі, які живуть у споруджених власноруч будинках, готують і їдять звичну для себе вдома їжу та практикують ті прості ремесла й промисли, які вони самі ж і розвинули. Серед цих численних груп із Північної та Південної Америки, Африки та Азії є невелика група айнів із Північної Японії — народу, який з багатьох причин становить винятковий інтерес.

У серпні 1903 року мені запропонували поїхати до Японії, щоб здобути цю групу та привезти її до цієї країни. Плани експедиції остаточно завершили в січні 1904 року, і 14-го числа того ж місяця я вирушив зі Сент-Луїса з одним компаньйоном — моїм молодим мексиканським фотографом Мануелем Гонсалесом. Наша подорож до Йокогами минула без пригод. Ми прибули туди 9 лютого, а 10-го вирушили до Токіо, де довелося зупинитися на кілька днів для підготовки, зустрічей з японськими посадовцями, отримання листів тощо. Саме вночі в день нашого прибуття туди було оголошено про початок війни Японії проти Росії. Не найкраща година для того, щоб просити допомоги в зайнятих посадовців у чисто науковому підприємстві, яке не має жодного громадського чи політичного характеру! Але впродовж цього періоду напруги й підготовки, відправлення військ і пересування військового спорядження нас ніколи не турбували та не затримували в нашій місії; ті посадовці, з якими ми мусили зустрічатися, приймали нас із такою ж ввічливістю та ставилися до наших прохань із таким же піклуванням і оперативністю, ніби це був час цілковитого миру. Ми були глибоко вражені діловитим і енергійним способом, у який усе робилося, а також глибоким почуттям, хоч і спокійним та стриманим, серед народу. Японія вступила в цю війну через необхідність; вона зробила все від неї залежне, щоб уникнути воєнних дій. Але, вступаючи у війну, вона розраховує перемогти. Це очікування не є марним виявленням надмірної самовпевненості. Вона повною мірою усвідомлює величезні переваги Росії в розмірах, чисельності та ресурсах; проте вона все ж таки сподівається здобути перемогу, бо відчуває, що це питання життя і смерті. Ця боротьба не нова; її також не можна назвати непередбачуваною.

Протягом понад століття японські патріотичні письменники закликали свою націю готуватися до відсічі агресії могутнього сусіда; у 1791 році Тошіакіра виступив із «закликом до освоєння Едзо з огляду на російську агресію». У 1801 році Ямада Рен звернувся з «патріотичним закликом колонізувати Едзо і в такий спосіб випередити плани Росії...»

Айни не є мандрівниками. Виїзд представників цієї народності з рідних місць — річ безумовно рідкісна. Вони викликають інтерес протягом двох тисяч років. Китайські літописи згадують про чотирьох _mao jin_, «волохатих людей», чиє судно зазнало аварії біля китайського узбережжя у 310 році нашої ери. У 650 році нашої ери дехто з них супроводжував японське посольство до Китаю. Наскільки нам відомо, відтоді ніхто з них не залишав Японію, аж доки цю групу не привезли до цієї країни у 1904 році. Правда, часом вони є однією з атракцій у японських цирках, а у 1903 році групу з них показали на виставці в Осаці, де вони привернули до себе величезну увагу і були настільки прикрімо зіпсовані та розбещені, що нас спеціально застерігали мати будь-яку справу з будь-ким із тієї групи.

Під час нашого перебування в Токіо ми відвідали Імператорський університет, де виявили, що кафедра антропології добре організована і її очолює професор Цубої. Вона мала б розміщуватися в кращих умовах, ніж зараз, але займає дві цілісні будівлі, одна з яких використовується під аудиторії, читальний зал і лабораторію, а інша — як музей, у якому переважно представлені Японія та її залежні території. Тут ми побачили великі колекції, що ілюструють археологію Японії — яка, подібно до решти світу, мала кам'яну добу — та етнографію айнів і населення островів Рюкю, островів Огасавара і Тайваню. Найбільше нас зацікавили колекції айнів, які є різноманітними і представляють мистецтво та промисли, зброю, знаряддя праці, одяг, прикраси тощо. Якби ми не збиралися побачити все це на власні очі в домівках айнів, ми б розповіли про них детально. Ймовірно, найбільша колекція скелетного матеріалу айнів у світі знаходиться в університетській лабораторії; її ретельно дослідив і описав японець Коганеї.

Коли в понеділок, 15 лютого, ми були готові вирушити на північ, обстановка виглядала тривожною. Повідомляли, що зв'язок перервано. Чотири російські канонерські човни з Владивостока атакували й потопили торговельне судно в Цугарській протоці. Нам радили почекати в Токіо, доки не з'явиться оголошення про відновлення зв'язку. Час, проте, був дорогоцінним. Ми вирішили їхати далі до Аоморі так, ніби нічого не сталося, а якщо ми справді не знайдемо пароплава, що збирається відпливати, — пробиратися суходолом до найпівнічнішого села на Хонсю, а звідти, найнявши рибальський човен і піднявши американський прапор, переправитися до найближчої точки острова Едзо. Наша залізнична подорож до Аоморі тривала близько двадцяти годин. Ми виїхали з Токіо, коли навколо не було видно жодного снігу, окрім вершини Фудзі; коли ж ми виглянули рано-вранці наступного дня, то опинилися посеред зими. Сніг вкривав увесь пейзаж — не свіжовипалий сніг, а шар, що лежав уже тижнями й місяцями. Сам Аоморі — мальовниче рибальське містечко та порт. Сніг лежав на п'ять-шість футів завглибшки посеред вулиці. Крамниці та будинки збудовані близько один до одного і мають перед собою безперервний прохід або коридор. Можна йти ззовні, посеред дороги, по піднятій сніжній доріжці або всередині, на рівні землі, під захистом коридору. Тут і там вузькі доріжки зі сходами, прорізані в снігу, дають змогу переходити вгору і вниз з однієї дороги на іншу. Ринки цікаві, особливо рибні; там можна побачити не лише рибу звичайних видів, як велику, так і малу, а й камбалових, таких як морські язики й скати, каракатиць, як цілих, так і нарізаних на шматки, молюсків у великій різноманітності, а також асцидій, деякі з яких яскравих кольорів.

Якби ми мали місце, ми могли б описати лакові вироби, які тут виготовляють, новорічні дари богам, хлопчиків, що пускають повітряних зміїв із прикріпленими гудками, але все це не має жодного стосунку до айнів. Дещо на наше задоволення, оскільки це була б важка поїздка по снігу до Омадзакі, ми виявили, що сполучення відновлено, і змогли о дев’ятій годині сісти на наш невеликий пароплав і лягти спати, хоча й не рушили в плавання аж до самого ранку. Через побоювання мін і ворожих суден, що чатували в засідці, перехід через Цугаарську протоку здійснювався в темряві та повільно. Коли ми встали вранці, то пливли вздовж узбережжя Єдзо. У краєвиді лежав сніг, але менше, ніж ми очікували після нашого погляду на Аоморі. Місцевість була горбистою, подекуди гірською; пляжів було зовсім мало, і нерідко гори стрімко піднімалися прямо від лінії моря. Тут і там біля морського узбережжя виднілися невеликі скупчення будинків. Було до шпигування холодно, і дув пронизливий вітер. О пів на десяту ранку ми були в гавані Хакодате, пройшовши через вузький і звивистий канал. Місто з населенням приблизно 70 000 осіб розкинулося вздовж берегової лінії, утворюючи дугу майже у дві третини кола, і підіймається по нижніх схилах великого гірського масиву, який чудово вивищується на задньому плані та укріплений фортецями. Ми стали на якір у гавані й зійшли б на берег, якби могли дізнатися, що простоїмо там кілька годин. На околицях міста є айнські поселення, Музей айнських старожитностей та місіонерська станція (включно зі школою для айнських хлопчиків), які ми з радістю оглянули б. О пів на четверту пополудні ми вирушили.

Ми не могли дізнатися, коли саме ми зможемо дістатися до Мурорана, оскільки не мали жодного перекладача, тож о дев'ятій годині лягли спати, вважаючи, що маємо право на нічний відпочинок. Але об одинадцятій нас підняв із ліжок стюард, і ми опинилися стоячими в затоці Муроран. Кур'єр із готелю «Маруічі», до якого ми мали рекомендаційний лист від нашого господаря з Аоморі, взяв нас під свою опіку та завантажив нас і наші речі у весловий баркас. Було до шкрябування холодно, дмухав сильний вітер, а в повітрі кружляв сніг. Нас освітлювали лише паперові ліхтарі, поки під пісні веслувальників ми перетинали простір бурхливих вод до берега. Наша гарна кімната в «Маруічі», опівнічна вечеря, перше японське ліжко та вугільне вогнище становили приємний контраст.

Ранок був чудовий, свіжий і холодний, з перемінним сиنім небом і насиченим снігом повітрям. Муроран має гарну затоку, майже круглу, закриту від суходолу, з безліччю скелястих острівців, що вкривають її. Саме місто маленьке і непривабливе, воно простягнулося двома чи трьома довгими вулицями на різних рівнях вздовж берега. Зовсім неподалік є айнуські поселення, і ми сподівалися вперше побачити айну тут, але були розчаровані. Ми прогулялися містом, купуючи кілька фотографій айну та деякі з гігантських черепашок-віял, або гребінців, які є типовим сувеніром із Мурорана. У всіх частинах Японії, за винятком острова Єзо, кожне помітне місто має свій особливий виріб — природний чи штучний, яким воно славиться. Японці, які відвідують такі міста, завжди привозять додому для себе та своїх друзів зразки цих виробів. Так, Сендай має чорне викопне дерево, з якого вирізають усілякі таці, коробки, ложки, підставки для чашок тощо; Аоморі має свій особливий плямистий лак; а Моріока має чудові залізні чайники. Але Єзо — особливий; він грубий і новий, це піонерський край нових міст, заселених переселенцями з усіх куточків Японії. Більшість його міст не мають жодного мейбуцу чи спеціалітету. Проте Муроран має своїм мейбуцу гігантські черепашки-віяла.

О 12.40 ми сіли на потяг до Саппоро, столиці Хоккайдо, або урядового округу, частиною якого є острів Єзо. І тепер, коли ми вже справді наближалися до центру, з якого збиралися діяти, наш план подальших дій став важливим питанням. Їдучи в потязі, ми обмірковували його з усіх боків. На Єзо була одна людина, яка могла б нам допомогти, якби захотіла, — преподобний Джон Батчелор. Нашим першим планом було знайти його — він живе в Саппоро — і за можливості заручитися його зацікавленістю та підтримкою. Якби нам це вдалося, усе було б гаразд. Якби він не допоміг, нам довелося б покладатися на допомогу патерналістського уряду. Ми мали лист від уряду в Токіо до барона Соноди, губернатора Хоккайдо. Він зробив би все, що міг. У будь-якому разі нам довелося б навідатися до нього та представити наш план. Якби пан Батчелор поставився до цього прихильно, ми б турбували губернатора зовсім мало; інакше нам довелося б просити його про настільки потужну підтримку, щоб бідолашні айни відчули: вони мусять їхати до Сент-Луїса, хоч би як там було.

Ми подолали приблизно три четверті шляху, коли на роздоріжжі Івамідзава побачили білого чоловіка — стрункого, з довгою бордою, у хутряній шапці, чоботях і довгому плащі-накидці, який разом із дружиною чекав на платформі, щоб сісти на потяг. Вони зайняли вагон по сусідству з нами, де він залишив пані й багаж, а потім знову вийшов на станційну платформу й почав туди-сюди прогулюватися. Здавалося, він знав кожного кондуктора та працівника станції і розмовляв з усіма японською. Помітивши нас, він невимушено заговорив до нас. Відповівши на його запитання, я сказав йому: «Здається, ви саме той чоловік, якого я шукаю, і єдина людина, яка може допомогти мені в моєму підприємстві. Підозрюю, ви преподобний Джон Батлер?» Моє припущення виявилося абсолютно правильним, але містер Батлер, будучи англійцем, соціально обережний і одразу став досить стриманим. Перш ніж ми доїхали до Саппоро, ми повністю виклали йому свою справу, і він вочевидь зацікавився. Проте він тримався невизначено й хотів, щоб я зустрівся з губернатором, перш ніж пообіцяти свою допомогу. Ми були певні хіба наполовину, що здобудемо його прихильність, але за два дні, після того як він усе обміркував і барон Сонода дав нам свою підтримку, містер Батлер найщиріше приєднався до нас, і далі все пішло як по маслу. Насправді жодних труднощів не виникло; справи йшли до розчарування легко — бо зрештою нам подобаються певні труднощі й опір! Японських хлопчиків учать бути схожими на коропів і плисти _проти_ течії; це їй на користь. Але в нас не було шансу побути коропами.

Зміст

Вигляд