Розділ I. Посвята
Це була година, коли більшість поважних громадян готувалися до сну, а у верхніх вікнах великих старомодних будинків на площі виднілися плями світла, на тлі яких вимальовувалися силуети голих дерев, що гнулися й хиталися під натиском буревію. Від річки налітав холодний вітер, і його передові пориви крижаним холодом проникали навіть у найвіддаленіші та найзахищеніші місця.
Чоловік, який повільно крокував уздовж високої залізної огорожі, тремтів, хоча й був тепло одягнений, адже невідомий обрав місце зустрічі, яке, здавалося, було відкрите всім ударам бурі.
Залишки мертвої осені кружляли у фантастичному танку біля його ніг, гілки та листя зі стукотом сипалися з дерев, які простягали над ним свої довгі кістляві руки, а він із заздрістю дивився на привітне світло у вікнах будинку, де, варто було йому лише постукати, його б прийняли як бажаного гостя.
Годинник неподалік гучно пробив одинадцяту, і останній удар ще відлунював, коли на площу швидко й безшумно виїхав автомобіль і зупинився поруч із ним. Дві фари світили тьмяно. У закритому салоні не було жодної іскри світла. Повагавшись мить, чоловік, що чекав, підійшов до машини, відчинив дверцята й сів усередину. Він міг лише вгадувати обриси фігури водія на передньому сидінні, і відчув дивне калатання серця, усвідомивши неймовірну важливість зробленого ним кроку. Машина не зрушила з місця, а чоловік за кермом залишався нерухомим. Якийсь час панувала мертва тиша, яку порушив пасажир.
— Ну? — запитав він нервово, майже роздратовано.
— Ви вирішили? — запитав водій.
— Хіба я був би тут, якби ні? — різко запитав пасажир. — Гадаєте, я прийшов із цікавості? Чого ви від мене хочете? Скажіть мені це, і я скажу, чого хочу від вас.
— Я знаю, чого ви хочете від мене, — сказав водій. Його голос лунав приглушено й нечітко, як у людини, що говорить крізь вуаль.
Коли очі новоприбулого звикли до мороку, він розгледів нечіткі обриси чорного шовкового каптура, що приховував голову водія.
— Ви на межі банкрутства, — вів далі водій. — Ви скористалися грошима, які вам не належали, і роздумуєте про самогубство. Причому шукати такий вихід вас змушує не ваша неплатоспроможність. У вас є ворог, який дізнався про вас дещо компрометуюче — те, що віддасть вас до рук поліції. Три дні тому ви роздобули в хіміко-фармацевтичній компанії, один із працівників якої є вашим другом, надзвичайно смертельний препарат, який неможливо придбати у звичайній аптеці. Ви витратили тиждень на вивчення отрут та їхньої дії, і маєте намір, якщо не трапиться чогось такого, що врятує вас від краху, накласти на себе руки в суботу або в неділю. Гадаю, це буде неділя.
Він почув, як чоловік позад нього судомно вдихнув повітря, і тихо засміявся.
— А тепер, сер, — сказав водій, — чи готові ви за винагороду діяти в моїх інтересах?
— Що я маю зробити? — тремтячим голосом запитав чоловік позад нього.
— Я прошу лише про одне: щоб ви виконували мої вказівки. Я подбаю про те, щоб ви не ризикували і щоб вам добре платили. Просто зараз я готовий передати вам у руки дуже велику суму грошей, яка дозволить вам покрити найнагальніші борги. Натомість я хочу, щоб ви пускали в обіг усі гроші, які я вам надсилатиму, здійснювали необхідні обміни, замітали сліди векселів та банкнот, номери яких відомі поліції; збували облігації, які я не можу збути, і загалом діяли як мій агент... — він зробив паузу, багатозначно додавши: — і виплачували на першу вимогу те, що я попрошу.
Чоловік позаду нього деякий час не відповідав, а потім запитав із ноткою роздратування:
— Що таке Багряне Коло?
— Це ви, — пролунала приголомшлива відповідь.
— Я? — видихнув чоловік.
— Ви належите до Багряного Кола, — обережно сказав інший. — У вас є сотня товаришів; жодного з них ви ніколи не знатимете, і жоден із них ніколи не знатиме вас.
— А ви?
— Я знаю їх усіх, — сказав водій. — Згодні?
— Згоден, — відповів інший після паузи.
Водій напівобернувся на сидінні й простягнув руку.
— Візьміть це, — сказав він.
«Цим» виявився великий пухкий конверт, і новоприйнятий член Багряного Кола сунув його до кишені.
— А тепер виходьте, — різко сказав водій, і чоловік беззаперечно підкорився.
Він грюкнув за собою дверцятами й пішов урівень із водієм. Йому все ще кортіло дізнатися, хто це такий, та й задля власного порятунку було необхідно знати людину, що сиділа за кермом.
— Не запалюйте тут сигару, — сказав водій, — інакше я подумаю, що ваше куріння — це насправді лише привід черкнути сірником. І запам’ятайте, мій друже: той, хто знає мене, забирає це знання із собою в пекло.

Перш ніж інший встиг відповісти, автомобіль рушив з місця, а чоловік із конвертом залишився стояти, дивлячись на його червоний задній ліхтар, аж поки той не зник з виду.
Він тремтів з голови до п'ят, і коли нарешті підпалив сигару, затиснуту між зубами, що цокотіли від страху, полум'я сірника тремтливо коливалося.
— От і все, — хрипко мовив він і перейшов дорогу, щоб зникнути в одному з провулків.
Щойно він зник з поля зору, як із дверного отвору темного будинку крадькома вийшла якась постать і рушила слідом. Це був високий і плечистий чоловік, який ішов досить важко, бо від природи мав задишку. Він пройшов сотню кроків за своєю ціллю, перш ніж усвідомив, що досі тримає в руці морський бінокль, через який вів спостереження.
Коли він дістався головної вулиці, його здобич зникла. Він очікував чогось подібного і зовсім не переймався. Він знав, де його шукати. Але хто був у машині? Він запам'ятав номер і вже на ранок зможе розшукати її власника. Містер Фелікс Марл усміхнувся. Якби він бодай здогадувався про характер розмови, за якою спостерігав здаля, йому було б не до сміху. Сильніші за нього чоловіки ціпеніли від жаху перед загрозою Багряного Кола.
Розділ II. Чоловік, який не заплатив
Філіп Бассард заплатив, і залишився жити, адже Багряне Коло, очевидно, дотримувалося слова; Жак Ріцці, банкір, теж заплатив, але в паніці. Через місяць він помер від природних причин, оскільки мав слабке серце. Бенсон, юрист залізничної компанії, знехтував погрозою, і його знайшли мертвим біля його приватного салон-вагона.
Містер Деррік Єйл, зі своїми дивовижними здібностями, вистежив темношкірого чоловіка, який пробрався в особистий вагон Бенсона і вбив його, перш ніж викинути тіло з вікна, і цього темношкірого повісили, хоча він так і не розкрив особу свого наймача. Поліція могла глузувати з психометричних здібностей Єйла — що вона й робила, — але протягом сорока восьми годин він привів поліцейських до будинку вербувальника в Ярсайді, і приголомшений убивця зізнався.
Після цієї трагедії багато чоловіків, мабуть, платили, не повідомляючи про справу поліції, оскільки був довгий період, протягом якого жодна згадка про Багряне Коло не потрапляла на сторінки газет. А потім одного ранку на столі для сніданку Джеймса Бірдмора опинився квадратний конверт із карткою, на якій було відштамповано Багряне Коло.
— Тебе ж цікавлять життєві мелодрами, Джеку, — прочитай-но це.
Джеймс Стемфорд Бірдмор кинув послання через стіл синові й узявся відкривати наступний лист зі стосу, що лежав біля його тарілки.
Джек підняв послання з підлоги, куди воно впало, й оглянув його, злегка нахмурившись. Це була цілком звичайна лист-картка, от тільки на ній не було адреси. Велике багряне коло торкалося її чотирьох країв і виглядало так, ніби було поставлене гумовим штампом, оскільки чорнило розподілилося нерівномірно. У центрі кола друкованими літерами були написані слова:
«_Сто тисяч — це лише мала частина ваших статків. Ви виплатите їх банкнотами посланцю, якого я надішлю у відповідь на оголошення в «Тріб’юн» протягом наступних двадцяти чотирьох годин, у якому буде вказано точну й зручну для вас годину. Це останнє попередження._»
Підпису не було.
— Ну?
Старий Джим Бірдмор глянув поверх окулярів, і його очі всміхалися.
— Багряне Коло! — видихнув його син.
Джим Бірдмор голосно розсміявся, почувши тривогу в голосі хлопця.
— Так, Багряне Коло — я отримав уже чотири такі!
Молодий чоловік втупився в нього.
— Чотири? — повторив він. — Сили небесні! То ось чому Єйл зупинився в нас?
Джим Бірдмор усміхнувся.
— Це одна з причин, — сказав він.
— Звісно, я знав, що він детектив, але й гадки не мав...
— Не переймайся через це пекельне коло, — трохи нетерпляче перебив його батько. — Я їх не боюся. Фройант до смерті наляканий тим, що його оберуть мішенню. І це не дивно. Свого часу ми з ним нажили собі ворогів.
Джеймса Бірдмора, з його суворим, поораним зморшками обличчям і колючою сивою бородою, можна було б прийняти за дідуся вродливого молодого чоловіка, який сидів навпроти нього. Статки Бірдморів далися їм дорогою ціною. Вони матеріалізувалися з уламків мрій і брали початок у поневіряннях, небезпеках та душевних муках життя старателя. Цей чоловік, по слідах якого Смерть ходила на безводних рівнинах Калахарі, який копирсався в багнюці річки Вейл у пошуках примарних діамантів і розморожував свою ділянку на Клондайку, стикався з надто великою кількістю реальних небезпек, щоб його могла сильно стривожити погроза від Багряного Кола. Тієї миті його стурбованість ґрунтувалася на більш відчутній загрозі — не для нього самого, а для його сина.
— Я дуже вірю у твій здоровий глузд, Джеку, — сказав він, — тож не ображайся на те, що я збираюся сказати. Я ніколи не втручався у твої розваги й не піддавав сумніву твої рішення... але... як ти гадаєш, чи розсудливо ти поводишся саме зараз?
Джек зрозумів.
— Ти маєш на увазі міс Драммонд, тату?
Старший чоловік кивнув.
— Вона секретарка Фроянта, — почав юнак.
— Я знаю, що вона секретарка Фроянта, — відповів той, — і від цього вона не стає гіршою. Але суть у тому, Джеку: чи знаєш ти про неї щось більше?
Юнак підкреслено повільно згорнув серветку. Його обличчя почервоніло, а щелепи дивно стислися, що потай потішило Джима.
— Вона мені подобається. Вона моя подруга. Я ніколи не залицявся до неї, якщо ти про це, тату, і мені здається, що наша дружба добігла б кінця, якби я це зробив.
Джим кивнув. Він сказав усе, що було потрібно, а тепер узяв пухкіший конверт і з цікавістю розглядав його. Джек помітив на ньому французькі поштові марки і замислився, хто міг бути відправником.
Надірвавши клапан, старий дістав стос кореспонденції, серед якої був ще один міцно запечатаний конверт. Він прочитав напис на ньому і зморщив носа.
— Тьху! — сказав він і відклав конверт нерозкритим. Потім переглянув решту листів і глянув на сина.
— Ніколи не довіряй ні чоловікові, ні жінці, доки не дізнаєшся про них найгірше, — сказав він. — Сьогодні до мене має прийти один чоловік, поважний член суспільства. У нього минуле чорне, як мій капелюх, і все ж я збираюся вести з ним справи — бо я знаю найгірше!
Джек розсміявся. Подальшу розмову перервала поява їхнього гостя.
— Доброго ранку, Єйле, чи добре ви спали? — запитав старий. — Подзвони, щоб принесли ще кави, Джеку.
Візит Дерріка Єйла став для Джека Бірдмора суцільним задоволенням. Він був у тому віці, коли романтика вабить найдужче, і компанія найзвичайнісінького детектива принесла б йому особливу радість. Але ореол, що оточував Єйла, був ореолом надприродного. Цей чоловік мав незвичайні й своєрідні риси, які робили його унікальним. Витончене естетичне обличчя, глибока таємничість його очей, сам жест його довгих чутливих рук були частиною його унікальності.
— Я ніколи не сплю, — добродушно сказав він, розгортаючи серветку. Він на мить затиснув срібне кільце для серветок між двома пальцями, а Джеймс Бірдмор потішено спостерігав за ним. Що ж до Джека, то він не приховував свого палкого захоплення.
— Ну що? — спитав старий.
— Той, хто торкався цього останнім, отримав дуже погані новини — хтось із близьких родичів безнадійно хворий.
Бірдмор кивнув.
— Джейн Гіґґінс — служниця, яка накривала на стіл, — сказав він. — Сьогодні вранці вона отримала листа, де повідомлялося, що її мати помирає.
Джек ахнув.
— І ви відчули це через кільце для серветок? — вражено запитав він. — Як у вас виникає таке враження, містере Єйл?
Деррік Єйл похитав головою.
— Я не намагаюся це пояснити, — тихо відповів він. — Усе, що я знаю, — щойно я взяв свою серветку, у мене виникло відчуття глибокого й гострого смутку. Це дивно, чи не так?
— Але як ви дізналися про її матір?
— Якось відстежив, — сказав той майже різко, — це питання дедукції. У вас є якісь новини, містере Бірдморе?
Замість відповіді Джим простягнув йому картку, яку отримав того ранку.
Єйл прочитав повідомлення, а потім зважив картку на долоні своєї білої руки.
— Надіслано моряком, — сказав він, — чоловіком, який сидів у в'язниці і нещодавно втратив багато грошей.
Джим Бірдмор засміявся.
— Чого я точно не стану замінювати, — сказав він, підводячись із-за столу. — Ви серйозно сприймаєте ці попередження?
— Я сприймаю їх дуже серйозно, — сказав Деррік у своїй спокійній манері. — Настільки серйозно, що не раджу вам виходити з цього будинку інакше як у моєму супроводі. «Багряне коло», — продовжив він, спинивши обурений протест Бірдмора характерним жестом, — у своїх діях, визнаю, є вульгарно мелодраматичним, але вашим спадкоємцям не принесе розради новина про те, що ви загинули театрально.
Джим Бірдмор якийсь час мовчав, а його син стурбовано дивився на нього.
— Чому б тобі не поїхати за кордон, тату? — запитав він, і старий різко обернувся до нього.
— До дідька за кордон! — проревів він. — Тікати від дешевої банди «Чорна рука»? Я швидше побачу їх у----!
Він не назвав місця їхнього призначення, але вони могли здогадатися.
Це безкоштовний уривок. Повна книга — на сторінці книги.
