ЩО ВІДБУЛОСЯ В ГОРАХ

У той день, коли Рендольф Ровер мав вирушити до міста Карвелл, що розташоване за п’ятнадцять миль звідти, щоб розібратися з облігаціями, троє братів Ровер запланували одноденну прогулянку.

«Ходімо на вершину гори Чейз», — запропонував Сем. «Я не був там уже три роки».

«Я підтримую цю пропозицію», — відповів Том. «Ми можемо взяти з собою обід і провести там цілий день», і так і вирішили.

Гора Чейз була приблизно за три милі звідти, на іншому боці водоспаду Хампбек-Фоллз, де Сем колись пережив таку захопливу пригоду, про яку детально розповідається в книзі «Брати Ровер у школі». Це була нерівна гора, і з її вершини відкривався вид на місцевість на багато миль навколо.

Здавалося, що цей день ідеально підходить для прогулянки, і коли троє юнаків досягли вершини гори, вони насолодилися чудовим краєвидом, що відкривався перед ними. Вони також насолодилися смачним обідом, який приготувала їхня тітка Марта, і їли, поки Том не був готовий «розірвати ґудзики», як він висловився.

«Давайте спробуємо нову стежку вниз», — сказав Сем, коли настав час повертатися додому, і він і Том пішли попереду, перетинаючи серію скелястих хребтів і обривів, якими було нелегко пройти. В деяких місцях їм доводилося спускатися на десять і п’ятнадцять футів, і одного разу Том приземлився на щиколотку так, що він закричав від болю.

«Слідкуй за собою», — попередив Дік. «Якщо ти підвернеш щиколотку тут, нам буде важко доставити тебе додому».

«Дякую, але я не хочу підвернути щиколотку», — відповів Том. І після цього він був більш обережним.

Коли Дік наздогнав своїх братів, він помітив щось дивне збоку стежки, якою йшов. Здавалося, що це металева коробка для обіду, підвішена до гілки дерева за допомогою дроту. Коробка була пофарбована в червоний колір і, здавалося, була новою.

«Це дивно», – промовив найстарший з братів Роверів сам до себе. «Хто міг залишити таку річ саме тут? Я мушу це розслідувати».

Не сказавши Сем і Тому, що збирається робити, Дік звернув зі стежки і поринув у кущі, що росли між ним і деревом, з якого був підвішений металевий ящик. Серед кущів було небезпечно ступати, і ледь він зробив десяток кроків, як відчув, що провалюється.

«Гей! Так не годиться!» – вигукнув він перелякано, і тоді провалився в велику яму, а зверху на нього посипалися кущі, мох і опале листя.

Тим часом Сем і Том пішли далі. Підійшовши до місця, де стежка, здавалося, розгалужувалася, вони повернули праворуч, але через п’ять хвилин зрозуміли, що помилилися.

«Де ж, в біса, Дік?» – пробурмотів Сем, після того як він і його брат знову покликали його. «Я думав, він одразу за нами».

«Я теж так думав, Семе. Дуже дивно, що з ним сталося. Якщо він впав зі скелі…» – Том не закінчив, а лише глибоко зітхнув.

З тривогою в серцях двоє хлопців намагалися повернутися назад по схилу гори. Їм довелося підійматися по одній зі скель, і саме тоді почав іти дощ.

«Ще більше нещастя», – пробурмотів Сем. «Якщо так піде, ми скоро промокнемо до нитки».

«Плюх, плюх, плюх! Куди поділася та гірська стежка!» – вигукнув Том, повторюючи дитячу приказку. «Діку! Діку!» – закричав він щосили. Тоді Сем знову приєднався до нього. Але, як і раніше, відповіді не було.

Слід визнати, що двоє братів Роверів були тепер справді стурбовані. Підіймаючись по схилу гори, вони знали, що мають бути близько до того місця, де востаннє бачили Діка. Що сталося з їхнім старшим братом?

— Томе, чи не міг він спіткнутися об скелю і покотитися вниз, до підніжжя гори? — стурбовано запитав Сем.

— Як він міг би покотитися вниз, коли дерева такі густі? У нього було б достатньо можливостей вхопитися за одне з них.

— Якщо він втратив свідомість.

— Ну, де ж він може бути?

— Я не знаю.

Уже почав лити дощ, і, щоб захиститися, двоє хлопців міцно надягли капелюхи і підняли коміри своїх пальт. Вони зупинилися під широкими гілками ялиці.

— Це просто неймовірно, — заявив Том. — Можливо, земля розступилася і поглинула його!

— Томе, це не жарт.

— І я не жартую, Семе. Я зовсім не розумію, що відбувається.

— Чи це та стежка там? — продовжив наймолодший з Роверів, показуючи на місце за ялицею.

— Здається, схоже, — відповів Том. — Можемо піти і перевірити.

Покинувши притулок дерева, вони пробиралися крізь кущі, з яких тепер почала капати вода. Під час руху Сем відсунув велику гілку і відпустив її, і вона раптово вдарила Тома прямо в обличчя.

— Ой! — вигукнув веселий Ровер, відступаючи. — Гей! Семе, чи не думаю я, що мені потрібен душ? Я вже достатньо мокрий. І Том почав витирати воду з обличчя.

— Я не хотів, щоб це сталося, — відповів Сем. — Але послухай...

Що саме Сем збирався сказати, ніхто не дізнається, тому що в цей момент він відчув, що ковзає вниз, у якусь яму. Він спробував відскочити назад і схопився за ноги Тома, і в наступну мить обидва перекинулися і покотилися вниз, з денного світла в повну темряву.

Вони були настільки приголомшені, що жоден не промовив і слова. Вони котилися й котилися, і на них обсипався дощ із бруду, гілок і сухого листя. Потім вони зупинилися на великій купі гнилого листя і лежали там, ледь не втративши подих.

«Що… що… де ми?» – задихаючись, запитав Сем, коли відчув, що може говорити.

«Гей, це… це новий атракціон – гірка?» – запитав Том, який завжди знаходив спосіб розважитися, незалежно від обставин.

«Чи ти поранений?»

«Не думаю, але, здається, мої нутрощі перевернулися разів десять. А ти як?»

«Просто злякався», – відповів Сем, піднявшись на ноги. «Гей, ми швидко спустилися, правда?»

«Так, і квитка на зворотний шлях у нас немає». Том подивився вгору. «Ой! До верхньої частини цієї ями приблизно п’ятдесят футів! Нам пощастило, що ми не зламали собі шиї!»

«Тепер, коли ми тут, питання в тому, як нам звідси вибратися, Томе?»

«Не став мені загадок».

«Нам якось потрібно вибратися».

«Якщо ми не хочемо залишитися тут і заощадити на купівлі місця на кладовищі».

«Томе!»

«О, я знаю, що це не жарт, Семе. Але що ми можемо зробити? Тут яма глибиною щонайменше п’ятдесят футів, а стінки майже вертикальні. Ти думаєш, ми зможемо вилізти? Боюся, якщо ми спробуємо, то зламаємо собі шиї».

«Вона справді крута», – відповів наймолодший брат, подивившись вгору. «Гей!» – раптом додав він. «Ти не думаєш, що Дік потрапив у таку ж яму?»

«Можливо; якщо є одна яма, то може бути й більше. Якщо він туди потрапив, сподіваємося, що він не загинув».

Наскільки це було можливо, двоє хлопців озиралися навкруги. Яма була неправильної форми, але приблизно п’ять метрів у діаметрі. Одна сторона була вкрита грубими скелями, а інша – ґрунтом і корінням дерев. Зверху підступні кущі нависали над усіма сторонами отвору, частково приховуючи простір, що роззявився внизу.

«Дощ іде досить сильно», – промовив Сем. «Цікаво, чи є небезпека, що ця яма наповниться водою».

«Не думаю, але якщо це станеться, ми зможемо випливти».

«Або потонути».

«Хто тут зараз злякався?» – запитав Том.

Щоб уникнути найбільшої частини дощу, Сем притулився до однієї зі сторін ями. Він відчув, що вона прогинається під його вагою, і перш ніж він встиг врятуватися, він провалився в іншу яму, а Том пішов за ним.

Хлопці злякалися і голосно закричали. Однак вони не впали далеко – насправді, вони скоріше перекочувалися, оскільки другий отвір був під кутом сорок п’ять градусів. Вони зупинилися біля чогось м’якого, але цього разу це не була купка гнилого листя.

«Сем! І Том!»

«Дік!»

«Звідки ти взявся?»

«Як ти сюди потрапив?»

«Чи не поранився ти?»

«Ні, а ти?»

«Ні».

Це були деякі з питань, які ставили і на які відповідали троє братів Ровер, дивлячись один на одного. Незабаром пролунали інші питання, і Дік розповів, як він пішов забирати металеву коробку і несподівано провалився.

«Вам потрібно бути обережними», – попередив він. «На цьому схилі гори повно ям і пасток. Я провалився в одну яму, а потім одразу ж в іншу».

«І ми зробили те саме!» – вигукнув Том. «Слава Богу, ніхто з нас не зламав кісток!»

«Ви не чули, як ми вас кликали?» – запитав наймолодший з братів Ровер.

«Я подумав, що почув щось, але не був впевнений. Я відповів».

«Ми не чули тебе», – відповів Том.

Дік намагався вибратися з ями, в яку впав, але безрезультатно. Тепер стінки ставали слизькими від дощу, тож підйом ставав ще складнішим.

«Ми в скрутному становищі», — зітхнув Сем.

«О, ми обов’язково повинні якось вибратися», — відповів його старший брат. «Ми не можемо залишатися тут назавжди».

Отвір був майже квадратним, з трьох боків його утворювали шорсткі скелі. Намагаючись піднятися по одній зі скель, Том штовхнув її, і вона зникла з поля зору, відкриваючи отвір за нею.

«Гей! ще одна яма!» — вигукнув юнак, відстрибнувши в жаху. «Виявляється, ця стара гора вся в них пронизана».

«Я ніколи раніше не був на цьому боці гори», — сказав Дік. «Тут розповідали дивні історії про цей бік».

«Хіба не казали, що деякі частини тут населені привидами?» — запитав Сем.

«Так, і казали, що багато років тому багато мандрівників, які проходили цим шляхом, зникали».

«Ну, чому б і ні, коли тут так багато ям?» — відповів Том. «Якщо ми виберемося звідси живими, нам пощастить».

З великою обережністю вони опустилися на руки та коліна і оглянули отвір за скелями.

«Я думаю, це велика печера», — оголосив Дік через кілька хвилин. «І якщо це так, то я схиляюся до того, щоб оглянути її. Можливо, вона приведе нас до якогось виходу на схилі гори, звідки ми зможемо вибратися».

Зміст

Вигляд