Вироблено Джон Бікерс і Дагні

За вивіскою «Кіт і скрипка»

Автор: Оноре де Бальзак

Переклад Клари Белл

ДЕДИКАЦІЯ

Мадемуазель Марі де Монто

В ОДНОЙ КАТОВИНИТАХ І НОВИНИХ

Посередині вулиці Сен-Дені, майже на розі вулиці Пти-Ліон, колись стояв один із тих чудових будинків, які дозволяють історикам за аналогією реконструювати старий Париж. Загрозливі стіни цього напівзруйнованого житла здавалися прикрашеними ієрогліфами. Бо як інакше міг назвати перехожий ті Х та V, які горизонтальні чи діагональні балки креслили на фасаді, окреслені дрібними паралельними тріщинами в штукатурці? Було очевидно, що кожна балка тремтіла у своїх гніздах від проїзду найлегшого екіпажу. Цю поважну споруду увінчував трикутний дах, подібного до якого незабаром зовсім не залишиться в Парижі. Це покриття, викривлене крайнощами паризького клімату, виступало на три фути над проїжджою частиною — стільки ж для того, щоб захистити поріг від дощу, скільки й для того, щоб укрити стіну мансарди та її слухове вікно без підвіконня. Цей верхній поверх був збудований із дощок, що накладали одна на одну, немов шифер, безперечно, для того, щоб не перевантажувати тендітний будинок.

Half-way down the Rue Saint-Denis, almost at the corner of the Rue du Petit-Lion, there stood formerly one of those delightful houses which enable historians…

Одного дощового березневого ранку молодий чоловік, ретельно закутаний у плащ, стояв під навісом крамниці навпроти цього старого будинку, який він вивчав із пристрастю антиквара. По суті, ця пам'ятка міського життя шістнадцятого століття задавала спостерігачеві не одну загадку. Кожен поверх вирізнявся певною особливістю: на першому поверсі чотири високі вузькі вікна, розташовані близько одне до одного, нижніми шибками були затулені дошками, що створювало те приглушене світло, за допомогою якого вправний продавець може надати своєму товару саме той колір, про який питає покупець. Молодий чоловік здавався дуже зневажливим до цієї частини будинку; його очі ще навіть не зупинялися на ній. Вікна другого поверху, де венеційські жалюзі були підняті, відкриваючи погляду невеличкі побляклі муслінові фіранки за великими богемськими шибками, його також не зацікавили. Його увагу привернув третій поверх із простенькими дерев'яними віконними рамами, настільки незграбно зробленими, що вони цілком могли б зайняти місце в Музеї мистецтв і ремесел як ілюстрація перших кроків французького теслярства. Ці вікна були засклені маленькими квадратиками такого зеленого скла, що, якби не його добрий зір, молодий чоловік не зміг би розгледіти сині в клітинку бавовняні фіранки, які ховали таємниці кімнати від сторонніх очей. Час від часу спостерігач, стомившись від безплідного споглядання або від тиші, якою був оповитий будинок, як і весь квартал, опускав погляд на нижні поверхи. Мимовільна усмішка розтинала його губи щоразу, коли він дивився на крамницю, де й справді знаходилися деякі кумедні деталі.

Потужна дерев'яна балка, що спиралася на чотири стовпи і здавалася зігнутою під вагою старезного будинку, була вкрита стількома шарами різної фарби, скільки шарів рум'ян лежить на щоках старої герцогині. Посередині цієї широкої і химерно вирізьбленої балки висіла стародавня картина, на якій була зображена кішка, що грає в теніс. Саме ця картинка й розсмішила молодого чоловіка. Але треба сказати, що найдотепніший із сучасних живописців не зміг би вигадати такої комічної карикатури. Тварина тримала в одній із передніх лап ракетку, завбільшки з неї саму, і стояла на задніх лапах, цілячись поцілити у величезний м'яч, відбитий чоловіком у розкішному розшитому камзолі. Малюнок, колорит і деталі — все було виконано так, наче художник намагався висміяти власника крамниці та перехожого спостерігача. Час, пошкодивши цей наївний витвір живопису, зробив його ще більш гротескним, додавши якісь непевні контури, що мали б озадачити сумлінного лоботряса. Наприклад, кішків хвіст облупився так, що тепер його можна було прийняти за постать глядача — такими довгими, товстими та пухнастими були хвости котів наших пращурів. Праворуч від картини на блакитному тлі, яке погано приховувало руйнацію дерева, можна було прочитати ім'я «Гійом», а ліворуч — «Наступник майстра Шевреля». Сонце і дощ змили більшу частину позолоти, що була скупо нанесена на літери цього напису, в якому літери U та V помінялися місцями згідно із законами старовинного правопису.

Щоб умернити пиху тих, хто вірить, що світ із кожним днем стає розумнішим і що сучасне шахрайство перевершує все на світі, можна зауважити, що ці вивіски, походження яких здається таким примхливим багатьом паризьким купцям, є мертвими копіями колись живих картин, за допомогою яких наші хитрі предки заманювали покупців до своїх крамниць. Так, Прядильна Свиня, Зелена Мавпа та інші були тваринами в клітинах, чиї вміння дивували перехожих, а таланти засвідчували терпіння ремісника п’ятнадцятого століття. Такі дивовижі збагачували їхніх щасливих власників значно більше, ніж вивіски «Провидіння», «Добросовісність», «Божа благодать» та «Секновення голови Іоана Хрестителя», які й досі можна побачити на вулиці Сен-Дені.

Проте наш незнайомець зовсім не стояв там, аби милуватися котом, якого вистачило однієї хвилини уваги, щоб карбувати в пам’яті. Сам молодий чоловік мав свої особливості. Його плащ, задрапірований на манер античного одягу, відкривав елегантне взуття, що виглядало тим більш разюче посеред паризького болота, оскільки на ньому були білі шовкові панчохи, бризки на яких видавали його нетерпіння. Він щойно прийшов, без сумніву, з весілля чи балу; бо очми ранньої години він тримав у руці пару білих рукавичок, а його чорне волосся, що вже розпустилося й спадало на плечі, свідчило про те, що воно було зачесане _a la Caracalla_ — мода, навіяна як живописною школою Давида, так і манією на грецький та римський стилі, що вирізняла перші роки цього століття.

Незважаючи на галас, зчинений кількома городниками, які запізнювалися і в царину великого ринку скакали прожогом, жвава вулиця лежала в такій тиші, магічний шарм якої знайомий лише тим, хто блукав безлюдним Парижем у години, коли його гуркіт, на мить затихнувши, накочується і розливається вдалині, немов великий голос моря. Цей дивний юнак, мабуть, видавався таким же цікавим крамарям з «Кота і ракети», як і «Кот і ракета» — йому. Осліплююче біла краватка робила його знервоване обличчя ще блідішим, аніж воно було насправді. Вогонь, що спалахував у його чорних очах, похмурих і блискучих водночас, гармоніював із химерним абрисом його рис, із його широким, гнучким ротом, що застиг у посмішці. Його чоло, сповнене лютої досади, мало печать приреченості. Хіба чоло — не найпророчіша риса обличчя людини? Коли брідь незнайомця виражав пристрасть, зморшки на ньому були страшними своєю силою та енергією; але коли він повертався до рівноваги, яку так легко порушити, воно сяяло осяйною благодаттю, що надавало величезної привабливості обличчю, на якому радість, стурбованість, кохання, гнів чи зневага спалахували настільки заражливо, що найхолодніша людина не могла не зазнати цього враження.

Він був настільки роздратований на той момент, коли слухове вікно горища раптово відчинилося, що не помітив появи трьох смітливих облич, рожево-білих і пухкеньких, але таких самих вульгарних, як обличчя Торгівлі, що зображується в скульптурі на певних пам’ятниках. Ці три обличчя, обрамлені вікном, нагадували пухких херувимів, які плавають серед хмар навколо Бога Отця. Учні втягнули носами випари вулиці з таким завзяттям, яке показувало, яким спекотним і отруйним має бути повітря в їхній мансарді. Вказавши на дивного вартового, найвеселіший на вигляд учень відійшов і повернувся, тримаючи інструмент, чию тверду металеву трубку тепер замінила шкіряна трубка; і всі вони злостиво посміхнулися, дивлячись зверху на волоцюгу, і окропили його дрібним білим дощем, запах якого свідчив про те, що троє підборіддя щойно поголили. Ставши навшпиньки в найвіддаленішому кутку свого горища, щоб насолодитися люттю своєї жертви, хлопці перестали сміятися, побачивши горду байдужість, із якою юнак струсонув плащ, і глибоку зневагу на його обличчі, коли він глянув угору на порожню віконну раму.

У цю хвилину тендітна біла рука підняла за допомогою шнурів нижню половину одного з незграбних вікон третього поверху, блочок якого так часто раптово ламається і випускає важкі шибки, що їх він мав би втримувати. Тоді спостерігача було винагороджено за його довге чекання. З'явилося обличчя молодої дівчини, свіже, як одна з білих чашечок, що цвітуть на лоні вод, увінчане оборкою зім'ятого мусліну, яка надавала її голові виразу вишуканої невинності. Хоча вона була загорнута в коричневу тканину, її шия і плечі подекуди виблискували крізь невеличкі просвіти, що утворилися від рухів під час сну. Жоден вираз смутку чи незручності не зменшував щирості її обличчя або спокійного погляду очей, давно увічнених у піднесених творах Рафаеля; тут були ті самі витонченість, той самий спокій, що й у тих мадонн, які нині стали прислів'ям. Існував чарівний контраст між щоками цього обличчя, на яких сон, так би мовити, надав високого рельєфу надлишку життя, та стародавністю важкого вікна з його незграбною формою та чорним підвіконням. Подібно до денних квітів, чиї чашечки ранньої пори ще не розгорнулися, скручені нічними холодами, дівчина, ще ледь прокинувшись, зупинила свої блакитні очі далі за сусідні дахи, щоб поглянути на небо; потім за звичкою вона опустила їх на похмурі глибини вулиці, де вони одразу ж зустрілися з очима її шанувальника. Марнославство, без сумніву, стривожило її через те, що її побачили роздягненою; вона сахнулася назад, зношений блочок зламався, і рама впала зі швидким гуркотом, що в наш час приніс цьому безхитросному витвору наших предків ненависну назву — *Fenetre a la Guillotine*. Видіння зникло. Для молодого чоловіка найпроменистіша зоря ранку здавалася схованою за хмарою.

At this moment a slender white hand threw up the lower half of one of the clumsy windows on the third floor by the aid of the sash runners, of which the pull…

Під час цих дрібних подій важкі внутрішні ставні, що захищали невеликі вікна крамниці «Кота й Ракетки», були зняті наче за помахом чарівної палички. Старі двері з молотком слуга, віком начебто з вивіскою, відчинив аж до стіни сіней і повісив на них тремтячою рукою квадратну тканину, на якій жовтим шовком були вишиті слова: «Гійом, наступник Шевреля». Багатьом перехожим було б важко здогадатися, чим саме торгує пан Гійом. За міцними залізними ґратами, що захищали його вікна ззовні, певні пакунки, загорнуті в коричневе полотно, ледь виднілися, хоча й були такими численними, як оселедці в косяку. Попри архаїчний вигляд готичного фасаду, пан Гійом серед усіх купецьких сукнярів Парижа завжди мав найкраще забезпечені склади, найширші зв’язки та комерційну чесність, щодо якої ніколи не виникало найменшої підозри. Якщо дехто з його колег укладав контракт з урядом і не мав потрібної кількості сукна, він завжди був готовий його поставити, яким би великим не був запитуваний обсяг шматків. Цей хитрий купець знав тисячу способів отримувати найбільші прибутки, не будучи змушеним, на відміну від них, підлещуватися до покровителів, плазувати перед ними чи робити їм дорогиї подарунки. Коли його колеги-торговці могли розплатитися лише надійними векселями з довгим терміном погашення, він згадував про свого нотаріуса як про поступливу людину і завдяки цій домовленості зумів отримати від угоди другий прибуток, що породило серед торговців вулиці Сен-Дені прислів’я: «Боже вас борони від нотаріуса пана Гійома!», яким позначали велику знижку.

Зміст

Вигляд