[КІНЕЦЬ]
```python?code_reference&code_event_index=1 def translate_to_ukrainian(text): # This is a dummy function, as the model cannot translate via Python # This block is here as a placeholder. I will translate directly. return "Dummy translation"
```
Червоні цвяхи
РОБЕРТ Е. ГОВАРД
_Одна з найдивніших історій, будь-коли написаних — розповідь про варвара-шукача пригод, жінку-піратку та химерне крите місто, населене найсвоєріднішою расою людей, яка тільки з'являлася на світ_
Майже чотири роки тому журнал «WEIRD TALES» опублікував оповідання під назвою «Фенікс на мечі», побудоване навколо варвара-шукача пригод на ім'я Конан, який став королем країни завдяки самій лише доблесті та грубій силі. Автором тієї історії був Роберт Е. Говард, який уже став улюбленцем читачів цього журналу завдяки своїм розповідям про Соломона Кейна, суворого англійського пуританина та борця за справедливість. Оповідання про Конана швидко здобули визнання наших читачів, а химерні пригоди варвара стали надзвичайно популярними. Представлена тут історія — одна з найпотужніших і наймоторошніших химерних оповідей, коли-небудь написаних про Конана. Ми рекомендуємо цю історію вам, бо знаємо, що ви насолодитеся нею сповна.
_1. Череп на скелі_
Жінка верхи на коні натягнула повіддя свого втомленого скакуна. Він стояв, широко розставивши ноги й понуривши голову, ніби навіть вага червоної шкіряної вуздечки із золотими китицями здавалася йому надто важкою. Жінка витягла взуту в чобіт ногу зі срібного стремена і зіскочила з позолоченого сідла. Вона міцно прив'язала повіддя до роздвоєного стовбура молодого деревця й обернулася, взявшись руками в боки, щоб оглянути місцевість навколо.
Місцевість була непривітною. Велетенські дерева обступили невелику водойму, де щойно напився її кінь. Зарості чагарнику обмежували погляд, що намагався щось розгледіти у похмурих сутінках високих склепінь, утворених переплетеним гіллям. Жінка здригнулася, пересмикнувши своїми розкішними плечима, а потім вилаялася.

Вона була високою, пишногрудою, з міцними кінцівками та міцно збитими плечима. Уся її постать випромінювала незвичайну силу, що анітрохи не применшувала її жіночності. Вона залишалася справжньою жінкою, незважаючи на її манеру триматися та одяг. Останній був недоречним з огляду на її нинішнє оточення. Замість спідниці на ній були короткі широкі шовкові штани, які закінчувалися на ширину долоні вище колін і підтримувалися широким шовковим поясом-кушаком. Чоботи з м'якої шкіри з розлогими халявами сягали майже колін, а шовкова сорочка з глибоким вирізом, широким коміром і просторими рукавами довершувала її вбрання. На одному зграбному стегні вона носила прямий двосічний меч, а на іншому — довгий кинджал. Її неслухняне золотаве волосся, рівно підрізане на рівні плечей, перехоплювала стрічка з кармазинового атласу.
На тлі похмурого, прадавнього лісу вона завмерла з несвідомою мальовничістю, химерна й недоречна. Їй пасувало б стояти на тлі морських хмар, пофарбованих щогл і чайок, що кружляють у небі. У її великих очах відбивався колір моря. І так воно й мало бути, бо це була Валерія з Червоного Братерства, чиї діяння оспівують у піснях і баладах усюди, де збираються мореплавці.
Вона намагалася пробити поглядом похмурий зелений дах зі склепінчастих гілок і побачити небо, яке, ймовірно, ховалося за ним, але невдовзі полишила цю спробу з приглушеною лайкою.
Залишивши коня прив'язаним, вона рушила на схід, час від часу озираючись на водойму, щоб зафіксувати маршрут у пам'яті. Лісова тиша пригнічувала її. У високому гіллі не співали птахи, і жоден шурхіт у кущах не вказував на присутність бодай якихось дрібних тварин. Багато льє вона мандрувала царством гнітючої тиші, яку порушували лише звуки її власної втечі.
Вона вгамувала спрагу біля водойми, але відчула дошкульний голод і почала роздивлятися навкруги в пошуках плодів, якими харчувалася відтоді, як вичерпалися запаси їжі в її сідельних сумках.
Згодом попереду вона побачила виступ темної, схожої на кремінь породи, що схилом здіймався вгору, перетворюючись на нерівний бескед, який височів серед дерев. Його вершина губилася з-поміж хмари навколишнього листя. Можливо, його пік здіймався над верхівками дерев, і звідти вона змогла б побачити, що лежить далі — якщо, звісно, там було хоч щось інше, а не продовження цього, здавалося б, безмежного лісу, крізь який вона їхала верхи вже стільки днів.
Вузький гребінь утворював природний підйом, що вів угору крутою стіною бескеду. Здолавши футів п'ятдесят, вона дісталася смуги листя, що оперізувала скелю. Стовбури дерев не підступали впритул до бескеду, проте кінці їхніх нижніх гілок тягнулися до нього, ховаючи скелю за своїм листям. Вона пробиралася навпомацки в листяній напівтемряві, не маючи змоги бачити ні того, що зверху, ні того, що знизу; та невдовзі вона помітила проблиск блакитного неба, а за мить вийшла на ясне, пекуче сонце й побачила лісове склепіння, що простягалося ген під її ногами.
Вона стояла на широкому уступі, що знаходився приблизно на рівні верхівок дерев, а з нього здіймався схожий на шпиль виступ — самісінька вершина бескеду, на який вона піднялася. Але тієї миті її увагу привернуло дещо інше. Її нога натрапила на щось у купі нанесеного вітром сухого листя, що вкривало уступ наче килимом. Вона відгорнула його ногою і поглянула вниз — на людський скелет. Досвідченим оком вона оглянула вибілений кістяк, але не помітила ні зламаних кісток, ні жодних ознак насильства. Чоловік, мабуть, помер власною смертю; хоча навіщо йому було видиратися на високий бескед, щоб померти, вона не могла збагнути.
* * * * *
Вона видерлася на вершину шпиля й оглянула горизонти. Верховіття лісу — яке з її точки огляду здавалося підлогою — було таким само непроникним, як і знизу. Вона не могла побачити навіть водойму, біля якої залишила свого коня. Вона глянула на північ, у напрямку, звідки прийшла. Вона бачила лише хвилястий зелений океан, що тягнувся ген-ген удалечінь, де тільки нечітка синя смуга вдалині натякала на гряду пагорбів, яку вона перетнула кілька днів тому, щоб поринути в цю листяну пустку.
На заході та сході краєвид був таким самим, хіба що синьої лінії пагорбів там не виднілося. Але коли вона перевела погляд на південь, то заклякла й затамувала подих. За милю в тому напрямку ліс рідшав і різко обривався, поступаючись місцем усіяній яктусами рівнині. А посеред тієї рівнини височіли мури й вежі міста. Валерія вилаялася від подиву. У це годі було повірити. Вона не здивувалася б, побачивши людські оселі іншого штибу — схожі на вулики хатини чорних людей або висічені в скелях житла таємничої коричневої раси, яка, за легендами, населяла якусь місцину в цьому незвіданому краї. Але натрапити на обнесене мурами місто тут, за стільки довгих тижнів переходу від найближчих форпостів бодай якоїсь цивілізації, було справжнім потрясінням.
Її руки втомилися чіплятися за шпилясту вершину, і вона спустилася на виступ, хмурячись від нерішучості. Вона здолала довгий шлях — від табору найманців біля прикордонного міста Сухмет серед рівнинних лук, де відчайдушні шукачі пригод багатьох рас охороняють стігійський кордон від набігів, що накочуються, мов червона хвиля, з Дарфару. Її втеча була сліпою, у країну, про яку вона геть нічого не знала. І тепер вона вагалася між поривом поїхати прямо до того міста на рівнині та інстинктом обережності, який підказував їй обійти його широким колом і продовжити свою самотню втечу.
Її думки розвіяв шурхіт листя під нею. Вона по-котячому розвернулася, схопилася за меч, а потім нерухомо завмерла, витріщивши очі на чоловіка перед собою.
Він був майже гігантом на зріст, м'язи плавно перекочувалися під шкірою, випаленою сонцем до брунатного кольору. Його вбрання було схожим на її, за винятком того, що він носив широкий шкіряний ремінь замість кушака. На цьому ремені висіли широкий меч і кинджал.
— Конан, кіммерієць! — вигукнула жінка. — Що _ти_ робиш на моєму сліді?
Він жорстко посміхнувся, і його люті сині очі спалахнули вогнем, який зрозуміла б будь-яка жінка; його погляд пробігся по її розкішній фігурі, затримуючись на округлості її чудових грудей під легкою сорочкою та на чистому білому тілі, що виднілося між штаньми й халявами чобіт.
— Хіба ти не знаєш? — засміявся він. — Хіба я не дав ясно зрозуміти своє захоплення тобою відтоді, як уперше тебе побачив?
— Жеребець і той не дав би зрозуміти ясніше, — зневажливо відповіла вона. — Але я ніяк не очікувала зустріти тебе так далеко від пивних бочок і м'ясних казанів Сухмета. Ти справді йшов за мною від табору Заралло, чи тебе вигнали батогами, як пройдисвята?
Він засміявся з її зухвалості й напружив свої могутні біцепси.
— Ти ж знаєш, що в Заралло не вистачило б посіпак, щоб вигнати мене з табору батогами, — вишкірився він. — Звісно, я пішов за тобою. І твоє щастя, дівко! Коли ти зарізала того стігійського офіцера, ти втратила прихильність і захист Заралло та стала поза законом для стігійців.
— Я знаю це, — похмуро відповіла вона. — Але що ще я могла зробити? Ти знаєш, як мене спровокували.
— Звісно, — погодився він. — Якби я був там, я б сам його прирізав. Але якщо жінка мусить жити в чоловічих військових таборах, вона має бути готовою до таких речей.
Валерія тупнула ногою в чоботі й вилаялася.
— Чому чоловіки не дають мені жити чоловічим життям?
— Це ж очевидно! — Знову його жадібні очі пожирали її. — Але ти розумно вчинила, що втекла. Стігійці здерли б із тебе шкуру. Брат того офіцера погнався за тобою; швидше, ніж ти гадала, у цьому я не сумніваюся. Він був не так уже й далеко позаду, коли я його наздогнав. Його кінь був кращим за твого. Він наздогнав би тебе і перерізав горлянку вже за кілька миль.
— І що? — вимогливо запитала вона.
— Що «і що»? — він здавався спантеличеним.
— Що зі стігійцем?
— А ти як думаєш? — нетерпляче відповів він. — Звісно, я його вбив, а труп залишив стерв'ятникам. Щоправда, це мене затримало, і я ледь не загубив твій слід, коли ти перетинала скелясті відроги пагорбів. Інакше я б наздогнав тебе значно раніше.
— А тепер ти гадаєш, що потягнеш мене назад до табору Заралло? — насмішкувато запитала вона.
— Не мели дурниць, — буркнув він. — Годі, дівчино, не будь такою фурією. Я не такий, як той стігієць, якого ти зарізала, і ти це знаєш.
— Злиденний волоцюга, — насміхалася вона.
Він засміявся з неї.
«Ким ти себе уявляєш? У тебе немає грошей навіть на те, щоб купити нову латку на зад штанів. Твоя зневага мене не обдурить. Ти знаєш, що я командував більшими кораблями й більшою кількістю людей, ніж ти коли-небудь за все своє життя. А щодо того, що я без шеляга в кишені, — який морський волоцюга не буває таким більшість часу? Я розтринькав у морських портах світу стільки золота, що вистачило б наповнити галеон. І ти це теж знаєш».
«Де ж зараз ті прекрасні кораблі й відважні хлопці, якими ти командував?» — глузливо запитала вона.
«Здебільшого на дні моря, — бадьоро відповів він. — Зінгаранці потопили мій останній корабель біля шемітського берега — ось чому я приєднався до Вільних Компаньйонів Заралло. Але коли ми вирушили до кордону з Дарфаром, я зрозумів, що мене пошили в дурні. Платня була мізерною, вино — кислим, а я не люблю чорних жінок. А лише такі й приходили до нашого табору в Сухметі — з кільцями в носах і підпиляними зубами, тьху! Чому ти приєдналася до Заралло? Сухмет розташований далеко від солоної води».
«Рудий Орто хотів зробити мене своєю коханкою, — похмуро відповіла вона. — Якось уночі я стрибнула за борт і попливла до берега, коли ми стояли на якорі біля кушитського узбережжя. Це було поблизу Забхели. Там один шемітський торговець розповів мені, що Заралло повів свої Вільні Компанії на південь охороняти дарфарський кордон. Кращої роботи не знайшлося. Я приєдналася до каравану, що йшов на схід, і врешті-решт дісталася Сухмета».
* * * * *
«Це було безумством — рвонути на південь, як це зробила ти, — зауважив Конан, — але водночас і мудрим кроком, бо патрулям Заралло й на думку не спало б шукати тебе в цьому напрямку. Тільки брат убитого тобою чоловіка випадково натрапив на твій слід».
«І що ти маєш намір робити тепер?» — вимогливо запитала вона.
— Повернемо на захід, — відповів він. — Я заходив так далеко на південь, але не на схід. Багато днів шляху на захід виведуть нас у відкриті савани, де чорні племена випасають свою худобу. Серед них у мене є друзі. Ми доберемося до узбережжя і знайдемо корабель. Мене нудить від джунглів.
— Тоді йди своєю дорогою, — порадила вона. — У мене інші плани.
— Не будь дурною! — він уперше виявив роздратування. — Ти не можеш і далі блукати цим лісом.
— Зможу, якщо захочу.
— Але що ти маєш намір робити?
— Це не твоя справа, — огризнулася вона.
— Ні, моя, — спокійно відповів він. — Думаєш, я пройшов за тобою таку відстань, щоб розвернутися й поїхати з порожніми руками? Будь розсудливою, дівко. Я не збираюся тебе кривдити.
Він ступив до неї, і вона відскочила назад, вихопивши меч.
— Не підходь, ти, варварський собако! Я настромлю тебе на рожен, мов печене порося!
Він неохоче зупинився й запитав: — Хочеш, щоб я відібрав у тебе цю іграшку й відшмагав тебе нею?
— Слова! Самі лише слова! — насміхалася вона, а в її зухвалих очах витанцьовували вогники, схожі на відблиски сонця на блакитній воді.
Він знав, що це правда. Жоден живий чоловік не зміг би роззброїти Валерію з Братства голими руками. Він насупився, його почуття сплелися у клубок суперечливих емоцій. Він злився, проте водночас ця ситуація його бавила і сповнювала захопленням перед її норовом. Він палав бажанням схопити цю розкішну фігуру і стиснути її у своїх залізних обіймах, але водночас украй не хотів завдавати дівчині болю. Він розривався між бажанням добряче її струсонути та бажанням приголубити. Він знав: якщо він підійде хоч трохи ближче, її меч устромиться йому в серце. Він бачив, як Валерія вбила надто багато чоловіків під час прикордонних набігів та шинкових бійок, щоб мати щодо неї якісь ілюзії. Він знав, що вона швидка й люта, мов тигриця. Він міг би вихопити свій палаш і роззброїти її, вибити клинок з її руки, але сама думка про те, щоб підняти меч на жінку, навіть без наміру завдати шкоди, була йому вкрай огидною.
— Хай тобі грець, дівко! — роздратовано вигукнув він. — Я зараз зніму з тебе...
Він рушив до неї — гнівна пристрасть зробила його необачним, — а вона приготувалася до смертоносного випаду. Аж раптом ця водночас безглузда й небезпечна сцена була приголомшливо перервана.
— _Що це?_
Це вигукнула Валерія, але обоє рвучко здригнулися. Конан розвернувся, мов кіт, і в його руці зблиснув великий меч. Позаду в лісі вибухнула жахлива мішанина криків — вереск коней у жаху та агонії. Із цими криками змішувався тріск ламаних кісток.
— Леви вбивають коней! — вигукнула Валерія.
— Які ще леви! — пирхнув Конан, і його очі запалали. — Ти чула левиний рик? От і я не чув! Послухай, як тріщать ці кістки — навіть лев не зчинив би стільки галасу, вбиваючи коня.
* * * * *
Він поспішив униз природним схилом, і вона рушила за ним; їхня особиста ворожнеча забулася завдяки інстинкту шукачів пригод об'єднуватися перед лицем спільної небезпеки. Крики стихли, коли вони пробиралися вниз крізь зелену завісу листя, що торкалася скелі.
— Я знайшов твого коня прив'язаним біля того ставка, — пробурмотів він, ступаючи так безшумно, що вона більше не дивувалася, як він зміг захопити її зненацька на скелі. — Я прив'язав свого поруч і пішов слідами твоїх чобіт. А тепер дивись!
Вони вийшли зі смуги листя й вдивлялися вниз, у нижні яруси лісу. Над ними зелений дах розкинув своє тьмяне шатро. Під ними сонячне світло пробивалося рівно настільки, щоб утворити нефритові сутінки. Гігантські стовбури дерев менш ніж за сотню ярдів звідси здавалися тьмяними й примарними.
— Коні мають бути за тими хащами, он там, — прошепотів Конан, і його голос скидався на вітерець, що блукає у гіллі. — Слухай!
Валерія вже почула, і холодок пробіг її жилами; тож вона несвідомо поклала свою білу руку на м'язисту засмаглу руку супутника. З-за хащів долинав гучний хрускіт кісток і звук розриваної плоті, змішані зі скреготливим плямканням моторошного бенкету.
— Леви б так не шуміли, — прошепотів Конан. — Щось жере наших коней, але це не лев — Кром!
Звуки раптом стихли, і Конан тихо вилаявся. Вітер, що несподівано здійнявся, дув від них прямо в те місце, де ховався невидимий убивця.
— Воно йде сюди! — пробурмотів Конан, напівпіднявши меч.
Хащі різко сколихнулися, і Валерія міцно вчепилася в руку Конана. Не обізнана з таємницями джунглів, вона все ж розуміла, що жодна тварина з тих, яких вона будь-коли бачила, не змогла б так струснути високі чагарники.
— Він, мабуть, завбільшки зі слона, — пробурмотів Конан, озвучивши її думку. — Якого дідька— — Його голос урвався в приголомшеній тиші.
Крізь хащі просунулася голова, що здавалася втіленням кошмару й божевілля. Вишкірені щелепи оголили ряди жовтих ікол, з яких щось скрапувало; над роззявленою пащею зморщилася ящероподібна морда. Величезні очі, наче у збільшеного в тисячу разів пітона, незмигно дивилися на скам’янілих людей, що прикипіли до скелі над ним. Кров розмазалася по лускатих, обвислих губах і капала з величезної пащі.
Це безкоштовний уривок. Повна книга — на сторінці книги.
