Дейзі Повернутися до книгиДо книги

Розділ 1. міс Піншон

Мені потрібен привід, щоб виправдати перед самою собою написання власної історії; привід дозволити собі пережити все це ще раз, як я вже стільки разів переживала окремі епізоди свого життя. Моє життя не було примітнішим за тисячі інших. І все ж у кожному житті є нитка істини, що існує нині, і можливої слави в майбутньому. Дозвольте мені простежити цю істину до самої слави.

Перші світлі роки мого дитинства я омину. Вони були по-дитячому безтурботними. Так тривало до літа, коли мені виповнилося десять років. Тоді світло небесної істини вплелося в тканину мого земного існування, і хоч би якою була решта цього полотна, золоті нитки незмінно проходили крізь нього аж до самого кінця. Саме того літа, коли я святкувала свій день народження і мені виповнилося десять, я стала християнкою.

До кінця того літа я була щасливою дитиною. Світлі спогади про ті дні — скарб, надійно замкнений у потаємній комірчині моєї пам’яті. У житті я знала й інші щасливі часи, навіть сповнені ще більшої радості. Та серед усіх засушених квітів моїх спогадів немає жодної, що зберігала б такий свіжий аромат, такий виразний подих життя, як ця. То були безхмарні дні, ще до того, як тіні життя почали огортати темрявою навколишній світ. І хоча такі тіні приходять і відходять, а між ними знову сяє сонце, однак варто лише раз побачити першу тінь життєвих негараздів, як уже неможливо забути, що вона може повернутися й знову затьмарити сонце. Я не хочу сказати, що дні того літа були зовсім позбавлені прикрощів: у них траплялися і світлі, і темні смуги, але загалом ніщо не затьмарювало світла, а радше робило його ще яскравішим. Приємно мені було в котеджі Хуаніти, коли я зламала щиколотку; незабутні години ніжності я пережила поруч із покаліченою Моллі; а справжньою втіхою були години на самоті з моїм поні Лупом, коли я їздила сонячними й затіненими дорогами, вільна робити що заманеться й прямувати куди душа забажає. А як же я любила вивчати історію Англії разом із двоюрідним братом Престоном! Усе це й досі зберігається в моєму серці, таке ж свіже й дороге, як і тоді. Не буду тепер ворушити цих спогадів. Перелом настав, і перша справжня тінь упала на моє життя, коли батько впав із коня й ушкодив голову. Тоді лікарі вирішили, що йому слід виїхати за кордон і подорожувати, а мама постановила, що мені краще вирушити до Маґнолії з тіткою Ґері й там займатися з гувернанткою.

Згадувати ті тижні зовсім не хочеться. Вони тяглися неймовірно повільно й водночас промайнули надто швидко: я лічила кожну хвилину, стежила за кожним кроком приготувань. Нарешті все скінчилося; мій маленький світ зник, і я залишилася сама з тіткою Ґері.

Тітка теж уже все приготувала, і наступного дня після відплиття пароплава ми вирушили в дорогу на Південь. Про цю подорож я пам’ятаю небагато. Усе, що траплялося нам дорогою, поставало переді мною, наче невиразні обриси в тумані. Час від часу в тумані утворювалася прогалина; щось виривало мене зі скорботного заціпеніння, і ті миті, те, що тоді впадало мені в очі, я пам’ятаю надзвичайно виразно й живо. Я й досі відчуваю нерухоме повітря одного раннього ранку, коли ми вирушали в дорогу, й чую розмову тітки з готельною прислугою про багаж. Тітка була завзятою мандрівницею і не терпіла, щоб хтось їй допомагав чи щось за неї вирішував. Особливо виразно пам’ятаю жебрака, який заговорив до нас на тротуарі у Вашингтоні. Ми затрималися у Вашингтоні на кілька днів, а тоді поспішили далі, бо моя тітка Ґері, коли вирушала в дорогу, не гаяла ані хвилини. Гадаю, ми їхали так швидко, як тільки можна було, не проводячи цілу ніч у дорозі; та останній день подорожі й цього зажадав від нас.

На той час мій розум, мабуть, уже почав оговтуватися від горя, що так його приголомшило; або ж скорбота вляглася й посіла належне їй місце на самому дні серця, залишивши все на поверхні таким, як і раніше. Того дня ми дванадцять годин їхали повільним залізничним потягом крізь край, де панувала виснажлива одноманітність. Здавалося, довкола простягалися самі безкраї соснові ліси; села траплялися зрідка, де-не-де виднілися жалюгідні розчищені серед лісу ділянки й убогі на вигляд хатини; час від часу потяг зупинявся на кілька хвилин, щоб когось висадити чи прийняти на борт. Одного разу, на мій превеликий подив, він затримався значно довше, ніж зазвичай, аби догодити якійсь пані, що захотіла, щоб їй назбирали квітів. Мене здивувало, що в цю пору року в лісах ще цвіли дикі квіти, а ввічливість залізничників, готових затримати потяг заради такого прохання, неабияк вразила. Ми виходили з вагона пообідати або просто трохи перепочити в обідню пору. Тітка взяла із собою кошик із харчами. Потім знову починалися ліси й гуркіт вагонів. Пам’ятаю, одного разу соснові ліси поступилися місцем дубовим, але згодом довкола знову росли самі тільки сосни.

Було вже надвечір, коли ми вийшли з вагона на одній із тих самотніх станцій посеред дороги. Я ніколи не забуду, який вигляд мало це місце і яке враження справляло. Кілька миль ми їхали крізь болотисту місцевість або заболочені ліси, де подекуди рейки лежали на палях просто над водою. Ця маленька станція стояла саме посеред такого краю. За межами розчищеної галявини ліс був густий, переплетений усюди ліанами; земля під деревами вогко парувала, а подекуди виднілася стояча вода. Галявина була зовсім невелика; ліс оточував станційний будиночок з усіх боків, і тільки дві вузькі просіки, де пролягали рейки, розходилися від нього в протилежних напрямках і губилися вдалині. Місцина була безлюдна: потяга чекало майже нікого — один чи двоє обшарпаних темношкірих людей та довготелесий, худорлявий селюк. Якби не одна людина, яка відразу прикувала мою увагу й не дала помітити нічого іншого, — мій двоюрідний брат Престон. Він зустрів мене саме тоді, коли я збиралася вийти з вагона, підхопив і допоміг ступити на перон, а потім його вигляд і слова мало не зруйнували самовладання, яке почало повертатися до мене за останні кілька днів. Воно ще не зміцніло настільки, щоб витримувати такі удари. Я була схожа на бідолашного молюска, який, утративши свій панцир, шукає схованки й захистку, доки не виросте новий. Поки Престон благав мене зайти до станційного будиночка й перепочити, я стояла нерухомо, дивлячись уздовж довгої залізничної колії, якою ми щойно приїхали, і почувалася так, ніби все моє життя залишилося на її далекому кінці — невидиме й зовсім недосяжне. І все ж я попросила його не називати мене «бідолашною» Дейзі. Я дуже втомилася, а нерви мої, мабуть, були геть розхитані. Престон сказав, що на цій станції нам доведеться чекати іншого потяга: далі колія розгалужувалася, і цей потяг не прямував у потрібному нам напрямку. До Бейтауна він нас не довіз би. Тож Престон завів мене до станційного будиночка.

Дейзі з тіткою Ґері на самотній станції серед густих південних лісів.

Усе тут мене втомлювало, навіть те, на що я лише кидала погляд, хоч і було воно для мене незвичним. Неохайна, брудна кімната; дерев’яна перегородка з дверцятами на завісах, за якими, як пояснив Престон, містилися кухня та пекарня! Неохайні служниці, що снували туди-сюди з тацями, у куцих сукнях і грубих черевиках; жодного білого комірця, який би відтіняв темну шию й обличчя, що виглядали з темного вбрання, і зовсім ніяких фартухів. Престон зробив усе, що міг. Він відіслав дівчат із тацями, на яких лежала їжа, звелів відсунути від стіни стіл і витерти його, а тоді замовив вечерю — яйця, коржики з кукурудзяного борошна та ще всяку всячину. Але їсти я не могла. Щойно вечеря скінчилася, я вийшла на перон, щоб дивитися на довгі залізничні колії, які зникали в лісовій гущавині, й чекати на потяг. Поки ми чекали, вечоріло; потяг запізнювався, і зрештою, коли він нарешті з’явився, я змогла розгледіти його лише вдалині — за червоною іскрою паровоза, що мерехтіла, наче світлячок.

Це був вантажний потяг, у якому був лише один пасажирський вагон, та й той переповнений. Ми насилу знайшли собі місця, до того ж окремо одне від одного. Не знаю, чи могло щось інше, чи навіть сама ця обставина, ще дужче посилити моє відчуття самотності. Я вже була зморена й затерпла після дванадцяти годин дороги, які ми подолали того дня; душевно ж почувалася невимовно виснаженою. Мені здавалося, що я недовго витримаю гуркіт, поштовхи й тісняву в цьому останньому вагоні. Пасажири до того ж мали звички, через які я щосили намагалася щільніше закутатися в одяг і подумки якомога дужче стиснутися, зайнявши найменше місця. Подібне я, звісно, помічала ще відтоді, як ми виїхали з Вашингтона, але сьогодні, коли і тіло, і душа були змучені, знесилені й виснажені, кожне непристойне видовище чи звук боляче відгукувалися в моїх нервах, і цей біль було майже неможливо стерпіти. Я гадала, чи не їхатиме потяг усю ніч; він рухався дуже повільно. І я помітила, що ніхто, здавалося, не виявляв нетерпіння й не мав вигляду людини, яка сподівається, що подорож невдовзі скінчиться. Мені здавалося, що я не витримаю ще й кількох півгодин. Поруч зі мною сиділа повна, добродушна літня пані, яка тільки погіршувала моє становище: обіймала мене, притискала до себе й наполегливо пропонувала покласти голову їй на плече та заснути. Мої нерви аж тремтіли від нетерпіння й жаги до полегшення, аж раптом мені спало на думку, що я можу догодити Господу, виявивши терпіння. Пам’ятаю, який спокій принесла мені думка про Нього; і все ж як важко було стримувати нетерпіння, аж поки я не зосередилася на біблійних словах — словах двадцять третього псалма — і не почала подумки повторювати їх у молитві. Вони були такі благодатні, що зрештою мене заспокоїли. Я задрімала й забула про біль та втому, аж поки потяг не прибув до Бейтауна.

Мене відвезли до готелю, поклали в ліжко, і кілька днів я не вставала. Мабуть, у мене була гарячка, бо в мареннях я безперестанку блукала разом із татом незнаними краями Старого Світу; а часом, здається, ми обоє знаходили спочинок і поверталися додому — туди, де всі мандри вже позаду. За кілька днів це минуло. Я вже могла спускатися вниз, і Престон із матір’ю всіляко намагалися дбати про мене. Особливо Престон. Він приносив мені книжки, фрукти й пташок, аби заохотити мене поїсти, і був моїм добрим та незмінним товаришем, коли його матері не було вдома, та й коли вона була — теж. Отак я й одужувала завдяки апельсинам і рисовим пташкам. Я могла б одужати швидше, якби не страх перед гувернанткою, що тяжів наді мною. Про неї я нічого не чула й не наважувалася запитати. Одного дня Престон сам завів про це мову й запитав, чи збираються найняти для Дейзі вчительку.

— Авжеж, — відповіла тітка Ґері. — Вона ж має здобути освіту, знаєш.

— Я цього не знаю, — мовив Престон, — але якщо так кажуть, то, мабуть, доведеться. Хто це буде, мамо?

— Ти нічого про це не знаєш, — сказала тітка Ґері. — Якби мій син збирався одружитися з найбагатшою спадкоємицею в усьому штаті, а вона майже така і є... Боже милостивий! Я й не помітила, що ти тут, люба Дейзі, але це нічого не змінює: я вважала б за належне, щоб вона здобула освіту.

— Не розумію, до чого тут те, що вона спадкоємиця, — зауважив Престон, — хіба що це робить навчання не лише нудним, а й непотрібним. То хто це буде, мамо?

— Я рекомендувала міс Піншон.

— Отже, ще нічого не вирішено.

— Ні, усе вирішено. Міс Піншон приїде, щойно ми дістанемося Маґнолії.

— Тоді я звідси заберуся раніше, — сказав Престон. — А хто така ця міс Піншон?

— Звідки тобі про неї знати? Вона жила в Джессамін-Бенк і навчала дівчат із родини Далзелл.

— А що вона за людина, мамо?

— Що за людина? — перепитала тітка Ґері. — Звичайна собі гувернантка. А якою ж іще їй бути?

— Будь-якою іншою, — відповів Престон. — На мою думку, саме така людина здатна замучити бідолашну Дейзі до смерті.

— Ти дурний хлопчисько! — сказала тітка Ґері. — Звісно, якщо ти напхаєш Дейзі голову всілякими вигадками, вона вже їх звідти не викине. Якщо маєш що сказати з цього приводу, то краще говори там, де вона не почує.

— У Дейзі є очі й голова, — відповів Престон.

Щойно я трохи зміцніла, Престон почав виводити мене на короткі прогулянки, а що дужчою я ставала, то довшими вони робилися. Місто здавалося мені незвичним, зовсім не схожим на Нью-Йорк; тут було багато чого побачити й чимало історій почути, тож ми з Престоном чудово проводили час. Тітка Ґері, здається, була зайнята візитами. Найбільше мені подобалася чудова алея вздовж моря. Коли не було надто холодно, найбільшою моєю втіхою було сидіти там, дивитися на темні води й посилати через них усю свою душу до того незнаного краю, де були мій батько й мати. Для мене то був «дім». Престон не розумів, чому мені так подобається Еспланада; часом він сміявся з мене, називаючи мрійницею та поетесою, тоді як я лише посилала своє серце через воду. Та він охоче намагався в усьому мені догодити, і, коли не було надто холодно, наші прогулянки неодмінно пролягали туди.

Пам’ятаю, як одного дня, сидячи там, ми завели довгу суперечку про навчання. Престон почав із того, що я не повинна зважати на гувернантку, яка мала приїхати, і не повинна робити нічого з того, що вона мені накаже, якщо сама того не схочу. Коли я нічого не відповіла, він повторив свої слова.

— Знаєш, Дейзі, тобі зовсім не обов’язково зважати на її думку.

Я сказала, що, на мою думку, обов’язково.

— А навіщо? — запитав Престон.

— Мені ж треба багато чого навчитися, знаєш, — відповіла я, і маленьке моє серце сповнилося цілком щирої серйозності.

— Чого це ти так багато хочеш знати? — запитав Престон.

Я відповіла: усього. Адже я була страшенно неосвічена.

— Та нічого подібного, — заперечив Престон. — У тебе й зараз голова повна знань. Гадаю, тобі їх уже стільки, скільки тільки на користь. Я подбаю про те, щоб ти не набралася зайвого.

— О Престоне, — сказала я, — це дуже неправильно. Я ж майже нічого не знаю.

— Та й потреби в тому немає, — рішуче заявив Престон. — Терпіти не можу вчених жінок.

— А тобі хіба не подобається дізнаватися щось нове?

— Це зовсім інша річ, — відповів він. — Чоловік мусить знати різні речі, інакше не дасть собі ради в житті. Жінки — то інша справа.

— Але ж і жінці приємно щось знати, — сказала я. — Не розумію, чому має бути інакше.

— Та жінці не обов’язково бути юристкою, лікаркою чи професоркою, — мовив Престон. — Усе, що їй потрібно, — це здоровий глузд і вміння гарно вдягатися.

— Невже одяг такий важливий? — запитала я, і мені раптом відкрилося щось нове.

— Ще й як. Стрічки невдалого кольору можуть жінку мало не в могилу звести. А я чув, як тітка Рандольф казала, що одна пані занапастила себе через рукавички.

— Занапастила себе через рукавички! — вигукнула я. — Невже вона купила їх так багато?

Престон так розреготався, що мені довелося трохи зачекати, перш ніж продовжити. Я зрозуміла, що припустилася якоїсь помилки, й вирішила більше не повертатися до цієї теми.

— А ти сам збираєшся стати кимось із таких? — запитала я, дещо перескочивши з теми на тему.

— Ким саме? Занапастити себе через рукавички? Не дочекаються!

— Ні, ні! Я маю на увазі: юристом, лікарем чи професором?

— Та боронь Боже! — рішуче заперечив Престон.

— Тоді навіщо ти навчаєшся?

— Бо, як я вже тобі казав, Дейзі, чоловік мусить знати різні речі, інакше не досягне нічого в цьому світі.

Я замислилася над цим, а тоді сказала, що, на мою думку, здоровий глузд мав би спонукати й жінку навчатися. Я не бачила жодної різниці.

— До того ж, Престоне, — додала я, — якби жінки не навчалися, вони не були б рівними чоловікам.

— Рівними! — вигукнув Престон. — Рівними! О Дейзі, тобі треба було народитися в давні часи. Тобі, мабуть, уже років двісті. А тепер не забивай собі цим голову, ходімо додому. Ти вже досить тут просиділа.

То була моя остання година свободи. Мабуть, саме тому я так виразно пам’ятаю кожну її хвилину. Дорогою додому ми зустріли похоронну процесію темношкірих. Я зупинилася, щоб подивитися. Щось — сама не знаю що саме — у довгій вервиці темних постатей, які трималися чинно й навіть величаво, у білих сукнях жінок, у незвичайних обличчях і чоловіків, і жінок — прикувало мій погляд. Престон знову здивувався моїй цікавості. Він сказав, що це найзвичайнісіньке видовище у світі. Мовляв, пишний похорон — предмет їхньої особливої гордості. Я запитала, чи цей похорон можна вважати пишним. Престон відповів: «Досить-таки. Їх там, мабуть, кілька сотень, і всі добре вбрані». Потім він почав нетерпеливитися й поквапив мене йти далі. Та я все думала про побачене, і ще до того, як ми дісталися готелю, де зупинилися, запитала Престона, чи багато темношкірих людей у Маґнолії.

Дейзі з Престоном зупиняються, спостерігаючи за величною похоронною процесією.

— Повно, — відповів він. — Там більше нікого й немає.

— Престоне, — трохи згодом сказала я, — я хочу десь купити цукерок.

Престон, гадаю, дуже зрадів, вирішивши, що мої думки нарешті полишили серйозні теми. Він повів мене до відомої кондитерської, де я накупила ласощів, аж поки не витратила всі свої невеликі заощадження.

— Гроші скінчилися? — запитав Престон. — Нічого, купуй іще, я тобі допоможу. Оце так, я й не знав, що ти така ласунка! Що ще? Смажений мигдаль? А це справжня смакота, Дейзі, — троянди в цукрі. Але тобі слід їсти всі ці солодощі потроху, бо, боюся, надмір цукру не піде тобі на користь.

— О Престоне! — сказала я. — Я ж не збираюся все це з’їсти сама.

— Збираєшся підкупити міс Піншон? Маю передчуття, що солодощами її не підсолодиш, Дейзі.

— Я не знаю, що означає «задобрити», — сказала я, зітхаючи. — Я не візьму мигдалю, Престоне.

Та він неодмінно хотів, щоб я його взяла, і до мигдалю додав ще чимало тих вишуканих ласощів, про які згадував, — ласощів, що здалися мені надто ніжними й дорогими для тієї мети, задля якої я їх купувала. Потім, після троянди, він замовив цукати, аж поки не зібрався великий пакунок усякої всячини. Престон заплатив за все — я нічого не могла з цим удіяти — і звелів віднести покупки додому, але я твердо вирішила нести пакунок сама. Престон не дозволив мені цього, тож поніс його замість мене; а це було куди вагомішим виявом доброти з його боку, ніж просто оплатити рахунок. Утім, до готелю було зовсім недалеко. Ми стояли в холі, і я саме забирала в Престона свої солодощі, щоб віднести їх нагору, коли почула, як тітка Ґері кличе мене з вітальні. Якимось незбагненним інстинктом відразу зрозуміла з її тону, навіщо вона мене кличе. Я знову віддала пакунок Престонові й увійшла до кімнати: моя гра скінчилася.

Як же добре я зрозуміла, що гра скінчилася, коли побачила свою гувернантку! Вона сиділа на дивані поруч із тіткою. Вона виявилася зовсім не такою, як я собі уявляла, — настільки іншою, що я підійшла до неї розгублена, і все ж мені здалося, ніби вже з першого погляду я вгадала все, що чекало на мене попереду. Можливо, то лише гра уяви, але тепер мені здається, що все, що я згодом дізналася про міс Піншон і що відчувала до неї протягом наступних років, було вже закладене й передвіщене в ті перші п'ять хвилин. На вигляд вона була молодша за свої роки. Мала смагляву, гладеньку шкіру й обличчя, яке, гадаю, назвали б вродливим; мені ж воно ніколи таким не здавалося. Насамперед впадали в око довгі чорні кучері обабіч обличчя та великі чорні очі, але я відразу вирішила, що міс Піншон не народилася леді. Я зовсім не хочу сказати, ніби вважаю, що шляхетність крові й виховання нероздільні, або що пів дюжини шляхетних предків по прямій лінії гарантують шляхетність нащадкові сьомого коліна, хоча й справді часто надають йому відповідного вигляду. Адже бувають леді, які за все своє життя так і не навчилися робити реверанс, тоді як інші виконують його з незрівнянною грацією, не маючи від леді нічого, крім зовнішнього лоску. Наскільки пам'ятаю, я ніколи не бачила, щоб міс Піншон поводилася грубо чи незграбно, та й узагалі не пригадую за нею жодного вчинку, який змусив би мене змінити перше враження. Одягалася вона зі смаком, але й тут мені чогось бракувало. Її сукні незмінно нагадували мені крамничну вітрину з тканинами або майстерню кравчині. Убрання моєї матері завжди здавалося невіддільною частиною її самої, і в певному, цілком реальному сенсі так воно й було.

Тітка відрекомендувала мене. Міс Піншон уважно мене роздивилася. Перше її зауваження було, що я маю дуже юний вигляд. Тітка пояснила це тим, що я змалку була слабкодуха дитина. Міс Піншон додала, що таке враження створює почасти й моя зачіска. Тітка пояснила, що так хотіли батько й мати, і погодилася, що коротко підстрижене волосся завжди має негарний вигляд. Якби мені дозволили носити волосся розпущеним, щоб кучері спадали на шию, я виглядала б зовсім інакше. Далі міс Піншон запитала, скільки я знаю, переводячи свої великі чорні очі з мене на тітку Ґері. Тітка відповіла, що й сама не може сказати: тут теж завадила моя слабка від природи статура. Тоді вона попросила мене саму розповісти, що я знаю. Я не могла відповісти. Просто не знала, що сказати. Мені здавалося, що я взагалі нічого не вивчила. Тоді за мене заступився Престон.

— Скромність зазвичай не вихваляє власних чеснот, — сказав він. — Моя кузина засвоїла звичайні початки наук, а крім того, опанувала мистецтво керувати екіпажем.

— Що? Що ви сказали? — перепитала моя гувернантка.

— Керувати екіпажем, пані. Дейзі для свого віку й сил чудово править кіньми.

Міс Піншон повернулася до матері Престона. Тітка підтвердила його слова й додала ще дещо, знову поклавши провину на моїх батьків. Що ж до неї самої, то вона завжди вважала дуже небезпечним, коли така маленька дівчинка, як я, сама роз'їжджає околицями в поні-екіпажі. Очі міс Піншон, звісно, нічого не виражали, але мені здавалося, що за ними приховується чимало думок. Вона зауважила, що дороги були добрі.

— О, це було не тут, — сказала тітка. — То було на Півночі, де дороги зовсім не такі, як серед наших соснових лісів. Утім, наскільки мені відомо, тамтешні дороги не були небезпечними — хіба що для дитини. Але коні й екіпажі завжди становлять небезпеку.

Потім міс Піншон знову звернулася до мене. Що ще я знаю, окрім, як вона висловилася, «цього вміння правити кіньми»? Я й слова не могла вимовити. Мені й справді здавалося, що я нічого не знаю. Нарешті я так і сказала. Престон вигукнув щось. Я глянула на нього, благаючи мовчати, і пам'ятаю, як він усміхнувся мені.

— Ви, мабуть, умієте читати? — провадила гувернантка.

— Так, пані.

— І писати, мабуть, теж?

— Не думаю, що ви сказали б, ніби я вмію писати, — відповіла я. — У мене це зовсім погано виходить, та й часу забирає багато.

— Повернімося до їзди, Дейзі, — сказав Престон. — Ось це ти справді вмієш. А за твої знання з історії Англії я можу поручитися.

— Що це в тебе там, Престоне? — запитала тітка.

— Пастилки від кашлю, мамо.

— У тебе болить горло? — стривожено запитала вона.

— Ні, пані, зараз не болить, але вчора боліло, тож я вирішив запастися ліками.

— Бачу, ви запаслися на довгий час, — зауважила міс Піншон.

— На Маґнолії, крім рису, нічого не дістанеш, — сказав Престон, уклонившись пані так, що цей уклін аж ніяк не обіцяв приязні. — Тож треба брати із собою все, що може там знадобитися.

— Та вам же все це не знадобиться, — сказала його мати.

— Ні, пані, сподіваюся, що ні, — відповів Престон, скромно поглянувши на свій пакунок. — Старий дядечко Лот, знаєте, завжди кашляє, тож я маю намір потішити його деякими своїми покупками. Піду покладу їх.

— Старий дядечко Лот! — повторила тітка. — Який ще дядечко Лот? Не знала, що ти так часто бував на Маґнолії, аби вивчити імена слуг. Та *я* не пригадую там ніякого дядечка Лота.

Престон уже збирався вийти з кімнати зі своїми ласощами, і, обернувшись, кинув на мене такий сповнений безмежних веселощів і пустощів погляд, що за інших обставин я навряд чи втрималася б від сміху. Але саме тієї миті міс Піншон запитала, чи знаю я арифметику.

— Гадаю... дуже мало знаю, — нерішуче відповіла я. — Можу розв'язати приклад.

— Який саме?

— На грифельній дошці, пані.

— Так, але що саме?

— Не знаю, пані... Треба складати числа у стовпчики.

— Ага, тобто додавання. А таблицю множення й ділення знаєте?

— Ні, пані.

— Ідіть, зніміть верхній одяг, а потім поверніться до мене. Ми ще поговоримо.

Я й досі пам'ятаю, як важко було підійматися сходами. Я ще не зовсім зміцніла після хвороби, та тепер здавалося, що сили полишили мене не лише тілесні — вони наче вичерпалися й у самому серці.

— От тобі й маєш! — вигукнув Престон, який чекав на мене на сходовому майданчику. — Як швидко вона входить у роль! Невже думає, що може дозволити собі такий тон із тобою?

Я нічого не відповіла. Престон зайшов слідом за мною до кімнати.

— Я цього не потерплю, маленька Дейзі. На Маґнолії господинею будеш тільки ти. А ця жінка — ні. Ось що, Дейзі: я покладу всі ці покупки у свою скриню й збережу для тебе, аж поки ми не дістанемося туди, де вони тобі знадобляться. Так буде надійніше.

Престон ховає солодощі для Дейзі, намагаючись захистити її від суворої гувернантки.

Я подякувала йому.

— Що ти тепер робитимеш?

— Щойно буду готова, спущуся вниз.

— То ти збираєшся коритися всім наказам, які ця вельможна особа зволить тобі віддати?

Я попросила його замовкнути й залишити мене саму.

— Та вона ж тебе на камінь оберне! — вигукнув він. — Справжня Горгона з тими своїми важкими очима. Ніколи не бачив нічого подібного. Гадаю, якби мені довелося витримувати її погляд, я й сам скам'янів би. Тільки не давай Медузі жодного з тих солодких мигдалин, Дейзі, — жодного, чуєш?

Це безкоштовний уривок. Повна книга — на сторінці книги.

MiravaMirava
Електронні книги →

Зміст

Вигляд

‹
›
↩ Продовжити читання