Девід Копперфілд Повернутися до книгиДо книги

Розділ 1. Я народився

Чи стану я героєм власного життя, чи цю роль відіграватиме хтось інший, покажуть ці сторінки. Починаючи розповідь про своє життя від самого його початку, зазначу, що народився я (як мені розповідали і як я сам гадаю) у п’ятницю, рівно опівночі. Кажуть, годинник почав бити саме тієї миті, коли я почав плакати.

З огляду на день і годину мого народження повитуха та кілька мудрих жінок із нашої околиці, які вже за кілька місяців до того, як ми могли познайомитися особисто, виявляли до мене неабиякий інтерес, постановили: по-перше, що життя моє буде нещасливим; а по-друге, що я матиму дар бачити привидів і духів. На їхню думку, обидва ці дари неодмінно випадали всім нещасливим немовлятам, байдуже хлопчикам чи дівчаткам, народженим у пізню нічну годину проти суботи.

Про перше з цих пророцтв мені тут нічого додати: моя історія сама найкраще покаже, справдилося воно чи ні. Щодо другого, то зауважу лише, що, коли я не розтратив цієї спадщини ще в пелюшках, то досі так її й не отримав. Утім, я анітрохи не нарікаю, що мене позбавили цього добра; а якщо тепер ним користується хтось інший, то нехай собі на здоров’я.

Я народився в «сорочці», яку виставили на продаж у газетах за сміховинно низьку ціну — п’ятнадцять гіней. Чи то моряки саме тоді потерпали від безгрошів’я, чи то втратили віру й віддавали перевагу корковим рятувальним жилетам, не знаю; знаю тільки, що надійшла всього одна-однісінька пропозиція. Її зробив адвокат, пов’язаний зі справами обліку векселів: він запропонував два фунти готівкою, а решту сплатити хересом, проте за таку ціну не погодився гарантувати, що не потоне. Отож оголошення зняли, зазнавши чистих збитків, — адже хересом тоді й без того торгували: на ринку був власний херес моєї бідної любої матері. А через десять років «сорочку» виставили на розіграш у нашому краї: п’ятдесят учасників мали внести по півкрони, а переможець — додати ще п’ять шилінгів. Я й сам був присутній і пам’ятаю, як мені стало ніяково й прикро, що частиною мене розпоряджаються в такий спосіб. Перемогла, пригадую, стара пані з кошиком у руках. Вона вельми неохоче витягла з нього належні п’ять шилінгів — усе мідяками, та ще й на два з половиною пенси менше. Довелося витратити силу часу й чимало арифметичних викладок, аби безуспішно спробувати довести їй нестачу. У нашому краї ще довго згадуватимуть як дивовижний факт, що вона так і не потонула, а тріумфально померла у власному ліжку, доживши до дев’яноста двох років. Наскільки мені відомо, до останнього дня вона найбільше пишалася тим, що за все життя жодного разу не бувала на воді, хіба що переходячи міст. За чаєм (а до нього вона була надзвичайно ласою) стара й до самої смерті обурювалася нечестивістю моряків та інших зухвальців, які наважувалися «швендяти» світом. Дарма було пояснювати їй, що від цієї негідної звички походять і деякі зручності, можливо, навіть сам чай. Вона завжди відповідала з іще більшим запалом, наче інстинктивно відчуваючи всю незаперечну силу свого заперечення: «Обійдемося без усякого швендяння!»

Але годі вже мені самому швендяти — повернімося до мого народження.

Народився я в Бландерстоні, графство Саффолк, або, як кажуть у Шотландії, «десь поблизу». Я був посмертною дитиною. Мій батько заплющив очі на світло цього світу за шість місяців до того, як мої розплющилися. Мені й тепер дивно думати, що він ніколи мене не бачив; і ще дивнішим здається невиразний спогад про перші дитячі враження, пов’язані з його білим надгробком на церковному цвинтарі, та про незбагненний жаль, який я відчував до нього, коли він самотньо лежав там у темряві ночі, тоді як у нашій маленькій вітальні було тепло й світло від каміна та свічок, а двері нашого дому — як мені часом здавалося, майже жорстоко — були наглухо зачинені й замкнені перед ним.

Найвизначнішою особою в нашій родині була тітка мого батька, а отже, моя двоюрідна бабуся, про яку згодом я розповім докладніше. Міс Тротвуд, або міс Бетсі, як називала її моя бідна мати, коли їй вистачало духу згадати про цю грізну особу (а траплялося це нечасто), була одружена з чоловіком, молодшим за себе. Чоловік той був дуже вродливий, якщо не зважати на народну мудрість, що справжня краса виявляється у вчинках, — адже його неабияк підозрювали в тому, що він бив міс Бетсі, а одного разу, під час суперечки через гроші на господарство, він нібито навіть поквапом, але цілком рішуче заходився викидати її з вікна другого поверху. Ці незаперечні свідчення несумісності характерів спонукали міс Бетсі відкупитися від нього й оформити розлучення за взаємною згодою. Він подався до Індії зі своїм капіталом, і там, згідно з нашою родинною легендою, його якось бачили верхи на слоні в товаристві бабуїна. Щоправда, мені здається, то був усе-таки не бабуїн, а якийсь бабу чи бегум. Так чи інакше, менш ніж за десять років з Індії надійшла звістка про його смерть. Як ця звістка вплинула на мою тітку, ніхто не знав: відразу після розлучення вона повернула собі дівоче прізвище, придбала котедж у далекому приморському селищі, оселилася там як самотня пані з однією служницею і, як усі вважали, відтоді жила відлюдницею, цілковито усамітнившись від світу.

Гадаю, колись мій батько був її улюбленцем; проте шлюб із моєю матір’ю став для неї смертельною образою, бо тітка вважала, що моя мати — «воскова лялька». Матері вона ніколи не бачила, але знала, що тій ще не виповнилося й двадцяти років. Батько й міс Бетсі більше ніколи не зустрічалися. Одружуючись, він був удвічі старший за мою матір і мав слабке здоров’я. За рік він помер, як я вже казав, за шість місяців до мого народження.

Такою була ситуація того пополудня, у той, як мені, сподіваюся, дозволено буде сказати, доленосний і знаменний день — п’ятницю. Тож я аж ніяк не можу стверджувати, ніби тоді знав, як усе стояло, або пам’ятаю наступні події з власного досвіду.

Моя мати сиділа біля каміна, нездужаючи й занепавши духом. Вона крізь сльози дивилася на вогонь і тяжко журилася про себе та про безбатченка-малюка, на якого вже чекали в шухляді нагорі кілька дюжин пророчих шпильок, тоді як світ зовсім не переймався його появою. Отож моя мати сиділа біля каміна того ясного, вітряного березневого пополудня, сумна й несмілива, майже не сподіваючись пережити випробування, яке чекало на неї. І ось, підвівши очі до вікна навпроти, коли витирала сльози, вона побачила незнайому даму, що йшла садом.

З другого погляду мати вже безпомилково відчула: це міс Бетсі. Західне сонце золотило незнайомку понад садовою огорожею, і вона простувала до дверей із такою грізною непохитністю постави й незворушністю обличчя, що ніхто інший не міг би так виглядати.

Міс Бетсі наближається до будинку, де біля каміна сидить молода вдова.

Підійшовши до будинку, вона подала ще один доказ своєї особи. Батько не раз натякав, що вона рідко поводиться як звичайна християнка; і ось тепер, замість подзвонити, вона підійшла до вікна й зазирнула всередину, притиснувши кінчик носа до шибки так сильно, що, як казала моя бідна люба мати, він умить ставав зовсім пласким і білим.

Вона так перелякала мою матір, що я завжди був переконаний: саме міс Бетсі завдячую тим, що народився в п’ятницю.

Збентежена мати підвелася з крісла й сховалася за ним у кутку. Міс Бетсі повільно й допитливо оглянула кімнату, почавши з протилежного боку, і повела очима далі, наче голова сарацина на голландському годиннику, аж поки її погляд не зупинився на моїй матері. Тоді вона насупилася й жестом звеліла матері підійти та відчинити двері — так, як це робить людина, звикла до беззаперечної покори. Мати підкорилася.

— Ви, здається, місіс Девід Копперфілд, — мовила міс Бетсі, наголосивши, можливо, на слові «місіс», зважаючи на жалобне вбрання моєї матері та її становище.

— Так, — тихо відповіла мати.

— Міс Тротвуд, — відрекомендувалася гостя. — Гадаю, ви про мене чули?

Мати відповіла, що мала таку приємність. І їй було прикро відчувати, що її слова, мабуть, не звучать так, ніби ця приємність була для неї незмірною.

— Ну от, тепер ви мене бачите, — сказала міс Бетсі.

Мати схилила голову й запросила її зайти.

Вони пройшли до вітальні, з якої щойно вийшла моя мати. Камін у парадній кімнаті по той бік коридору не топили — власне, від самого похорону мого батька його жодного разу не розпалювали. Коли обидві сіли, а міс Бетсі не промовила й слова, мати, марно намагаючись стримати себе, розплакалася.

— Ох, ну-ну, ну-ну! — квапливо мовила міс Бетсі. — Не треба цього! Ну ж бо, ну ж бо!

Мати, хоч як намагалася, не могла стриматися й плакала, аж поки не виплакала всіх сліз.

— Зніми капелюшок, дитино, — сказала міс Бетсі. — Дай-но на тебе подивлюся.

Мати так боялася її, що не наважилася б відмовити в цьому дивному проханні, навіть якби й хотіла. Тож вона зробила, як їй веліли, причому так нервово, що її пишне, розкішне волосся розсипалося по всьому обличчю.

— Господи помилуй! — вигукнула міс Бетсі. — Та ви ж зовсім дитина!

Мати й справді мала напрочуд молодий вигляд, навіть як на свої роки; вона схилила голову, ніби це була її провина, бідолашна, і крізь сльози промовила, що, боїться, вона й справді лише юна вдова, а якщо виживе, то буде ще й юною матір'ю. Під час короткої паузи, що настала потому, їй здалося, ніби міс Бетсі торкнулася її волосся — і торкнулася зовсім не грубо; проте, несміливо поглянувши на неї з надією, вона побачила, що та сидить, підібгавши спідницю до колін, склавши руки на одному коліні й поставивши ноги на камінну решітку, та хмуро дивиться на вогонь.

— В ім'я небес, — раптом озвалася міс Бетсі, — чому Граківня?

— Ви маєте на увазі назву будинку, мем? — запитала мати.

— Чому Граківня? — повторила міс Бетсі. — Краще б назвали Куховарнею, якби ви обоє мали хоч якесь практичне уявлення про життя.

— Цю назву вигадав містер Копперфілд, — відповіла мати. — Коли він купив будинок, йому подобалася думка, що довкола водяться граки.

Вечірній вітер саме так розбурхав верховіття кількох старих високих в'язів унизу саду, що ні мати, ні міс Бетсі не могли не поглянути в той бік. В'язи схилялися один до одного, наче велетні, що шепочуться про таємниці, а за кілька секунд спокою раптом починали шалено метляти гіллям, ніби їхні щойно довірені одне одному таємниці виявилися надто гріховними, щоб дати їм спокій; на найвищих гілках гойдалися пошарпані негодою старі гнізда граків, наче уламки кораблів на бурхливому морі.

— А де ж птахи? — запитала міс Бетсі.

— Птахи?.. — Мати думала про щось інше.

— Граки! Куди вони поділися? — уточнила міс Бетсі.

— Відколи ми тут живемо, їх жодного разу не було, — відповіла мати. — Ми думали... тобто містер Копперфілд думав... що тут велика гракова колонія; але гнізда були дуже старі, і птахи покинули їх уже давно.

— Увесь Девід Копперфілд! — вигукнула міс Бетсі. — Девід Копперфілд від голови до п'ят! Назвав будинок Граківнею, коли поблизу немає жодного грака, і повірив, що птахи тут є, тільки тому, що побачив їхні гнізда!

— Містер Копперфілд, — відказала мати, — помер, і якщо ви наважитеся сказати про нього бодай щось недобре в моїй присутності...

Гадаю, моя бідна люба матуся на мить мала намір накинутися на тітку, яка легко могла б упоратися з нею однією рукою, навіть якби того вечора мати була куди краще підготовлена до такої сутички. Та цей порив минувся разом із її спробою підвестися з крісла: вона знову покірно опустилася на сидіння й знепритомніла.

Коли вона опритомніла — чи, можливо, міс Бетсі привела її до тями, — вона побачила, що та стоїть біля вікна. Сутінки тим часом уже згущувалися, переходячи в темряву; і хоч вони ледве розрізняли одна одну, без світла від каміна не побачили б і цього.

— Ну? — мовила міс Бетсі, повертаючись до свого крісла, наче вона лише мимохідь визирнула помилуватися краєвидом. — І коли ви очікуєте...

— Я вся тремчу, — пробурмотіла мати. — Не знаю, що зі мною. Я, мабуть, помру!

— Ні, ні, ні, — сказала міс Бетсі. — Випийте чаю.

— Ой лишенько, лишенько! Невже ви думаєте, що мені це допоможе? — безпорадно вигукнула мати.

— Авжеж допоможе, — відрізала міс Бетсі. — Це все ваша уява. Як звати вашу служницю?

— Я ще не знаю, чи буде в мене дівчинка, мем, — невинно відповіла мати.

— Благослови тебе Боже, дитинко! — вигукнула міс Бетсі, мимоволі повторивши друге побажання, вишите на подушечці для шпильок у шухляді нагорі, але звернувши його не до мене, а до матері. — Та я не про те. Я питаю, як звати вашу служницю.

— Пеготті, — відповіла мати.

— Пеготті! — обурено повторила міс Бетсі. — То ви хочете сказати, дитино, що якась людина зайшла до християнської церкви й отримала там ім'я Пеготті?

— Це її прізвище, — тихо пояснила мати. — Містер Копперфілд називав її так, бо її ім'я було таке саме, як і моє.

— Гей, Пеготті! — гукнула міс Бетсі, відчиняючи двері до вітальні. — Чаю! Ваша господиня трохи нездужає. Не баріться!

Віддавши цей наказ із такою владністю, ніби від самого першого дня існування цього дому вона була тут повновладною господинею, і визирнувши назустріч здивованій Пеготті, що йшла коридором зі свічкою в руці, почувши незнайомий голос, міс Бетсі знову зачинила двері й сіла, як і раніше: ноги на камінній решітці, спідниця підібгана, руки складені на одному коліні.

Міс Бетсі владно розпоряджається в домі, здивована Пеготті з'являється зі свічкою.

— Ви казали, що, можливо, буде дівчинка, — промовила міс Бетсі. — Я не сумніваюся, що це буде дівчинка. Маю передчуття, що неодмінно буде дівчинка. Отож, дитино, від тієї самої миті, як ця дівчинка народиться...

— А може, хлопчик, — дозволила собі вставити мати.

— Кажу вам, я передчуваю, що це буде дівчинка, — відказала міс Бетсі. — Не заперечуйте. Від самої миті її народження, дитино, я маю намір стати їй другом. Я буду її хрещеною матір'ю і прошу вас назвати її Бетсі Тротвуд Копперфілд. З ЦІЄЮ Бетсі Тротвуд не повинно статися жодної помилки в житті. Не можна легковажити ЇЇ почуттями, бідолашної. Її слід добре виховати й уберегти від того, щоб вона довірялася тим, хто не заслуговує на довіру. Оце вже буде МОЇМ клопотом.

Після кожного з цих речень голова міс Бетсі сіпалася, наче в її душі ворушилися давні образи, а вона силоміць стримувалася, щоб не висловити їх прямо. Принаймні так здалося матері, яка спостерігала за нею в тьмяному світлі каміна. Вона була надто налякана міс Бетсі, надто схвильована сама, надто пригнічена й розгублена, щоб щось добре розгледіти чи знати, що сказати.

— А Девід був добрий до вас, дитино? — запитала міс Бетсі, помовчавши трохи, коли ці порухи голови поступово вщухли. — Вам добре жилося разом?

— Ми були дуже щасливі, — відповіла мати. — Містер Копперфілд був до мене аж надто добрий.

— Тобто, гадаю, він вас розпестив? — відказала міс Бетсі.

— Якщо ви маєте на увазі, що тепер я знову залишилася сама-самісінька й мушу покладатися тільки на себе в цьому суворому світі, то так, боюся, він мене справді розпестив, — схлипнула мати.

— Ну-ну! Не плачте! — сказала міс Бетсі. — Ви були нерівнею, дитино, — якщо взагалі двоє людей можуть бути рівнею, — тому я й запитала. Ви ж були сиротою, чи не так?

— Так.

— І гувернанткою?

— Я була гувернанткою при дітях в одній родині, куди містер Копперфілд приїздив у гості. Він був дуже добрий до мене, часто звертав на мене увагу, виявляв до мене неабияку прихильність, а зрештою освідчився. Я погодилася. Так ми й одружилися, — просто сказала мати.

— Гм! Бідне дитятко! — замислено промовила міс Бетсі, усе ще похмуро дивлячись на вогонь. — А чи знаєте ви бодай щось?

— Перепрошую, мем, — розгублено перепитала мати.

— Наприклад, чи вмієте ви вести господарство, — пояснила міс Бетсі.

— Боюся, що не дуже, — відповіла мати. — Не так добре, як мені хотілося б. Але містер Копперфілд навчав мене...

(— Та й сам він, мабуть, небагато на цьому тямив! — кинула міс Бетсі.)

— І я сподівалася, що з часом навчилася б, адже дуже хотіла опанувати цю справу, а він терпляче мене навчав. Якби тільки не те велике нещастя — його смерть... — Тут мати знову розплакалася й не змогла договорити.

— Ну-ну! — сказала міс Бетсі.

— Я справно вела книгу домашніх витрат і щовечора звіряла рахунки з містером Копперфілдом! — вигукнула мати, знову вибухнувши слізьми й урвавши сама себе.

— Ну-ну! — сказала міс Бетсі. — Годі вже плакати.

— І я певна, що ми жодного разу не посварилися через це, хіба що містер Копперфілд дорікав мені, що мої трійки надто схожі на п'ятірки, або що я виводжу кучеряві хвостики в сімок і дев'яток, — знову заговорила мати крізь сльози, які ніяк не могла стримати.

— Ви ще занедужаєте, — сказала міс Бетсі, — а це не піде на користь ані вам, ані моїй похресниці. Ну ж бо! Не можна так!

Цей аргумент трохи заспокоїв матір, хоча ще більше подіяло те, що їй ставало дедалі гірше. Запала тиша, яку порушувало тільки те, що міс Бетсі час від часу вигукувала: «Гм!», сидячи, поставивши ноги на камінну решітку.

— Я знаю, що Девід на свої гроші придбав собі довічну ренту, — нарешті промовила вона. — А що він передбачив для вас?

— Містер Копперфілд, — не без труднощів відповіла мати, — був такий турботливий і добрий, що подбав, аби після його смерті частина цієї ренти перейшла до мене.

— Скільки? — запитала міс Бетсі.

— Сто п'ять фунтів на рік, — відповіла мати.

— Могло бути й гірше, — зауважила тітка.

Це слово було доречним у ту мить. Моїй матері стало так зле, що Пеготті, увійшовши з підносом для чаю та свічками й відразу збагнувши, наскільки тяжкий її стан, — як, мабуть, збагнула б і міс Бетсі, якби в кімнаті було досить світла, — негайно відвела її нагору, до власної спальні, а тоді відразу послала по няньку й лікаря Гема Пеготті, свого племінника, який уже кілька днів потай перебував у будинку, невідомо для моєї матері, напоготові як особливий посланець на випадок надзвичайної потреби.

Ці союзники, прибувши з різницею в кілька хвилин, неабияк здивувалися, побачивши перед каміном незнайому даму вельми поважного вигляду: її капелюшок був прив’язаний до лівої руки, а вуха заткнуті ювелірною ватою. Пеготті нічого про неї не знала, мати моя теж нічого про неї не казала, тож у вітальні ця дама була справжньою загадкою; до того ж те, що вона мала в кишені цілий запас ювелірної вати й отак запихала її собі у вуха, аж ніяк не применшувало поважності її присутності.

Лікар піднявся нагору, а потім знову спустився і, мабуть, переконавшись, що йому, цілком імовірно, доведеться просидіти тут із цією незнайомою дамою віч-на-віч кілька годин, заходився виявляти ввічливість і підтримувати світську бесіду. Він був найпокірнішим чоловіком зі свого племені, найлагіднішим серед усіх невеличких на зріст чоловічків. Він тихенько прослизав у кімнату й так само тихенько виходив із неї, намагаючись займати якомога менше місця. Ходив він нечутно, мов привид із «Гамлета», та ще й повільніше. Голову тримав трохи набік — почасти зі скромного бажання применшити власну значущість, почасти зі скромного прагнення догодити всім довкола. Мало сказати, що він не мав би й слова кинути собаці. Та він не зміг би кинути слова навіть скаженому собаці. Міг би лагідно запропонувати йому слово, чи пів слова, чи якийсь його уламок, бо говорив так само повільно, як ходив; але нізащо не повівся б із ним нечемно, та й заговорити з ним швидко не зміг би за жодні скарби світу.

Містер Чилліп лагідно поглянув на мою тітку, схиливши голову набік, злегка вклонився і, натякаючи на ювелірну вату, м’яко торкнувся лівого вуха.

— Чи не якесь місцеве подразнення, пані?

— Що?! — перепитала тітка, висмикнувши вату з одного вуха, наче корок із пляшки.

Містер Чилліп так злякався її різкості — як згодом розповідав моїй матері, — що тільки дивом не втратив самовладання. Але солодким голосом повторив:

— Чи не якесь місцеве подразнення, пані?

— Дурниці! — відрубала тітка й одним махом знову заткнула собі вуха.

Після цього містерові Чилліпу нічого не залишалося, як тільки безпорадно сидіти й дивитися на неї, тоді як вона дивилася на вогонь, аж поки його знову не покликали нагору. Хвилин за п’ятнадцять він повернувся.

— Ну? — запитала тітка, витягуючи вату з вуха, найближчого до нього.

— Ну, пані, — відповів містер Чилліп, — ми... ми поволі просуваємося, пані.

— Ба-а-а! — зневажливо вигукнула тітка, аж здригнувшись від власного презирства, і знову заткнула собі вуха, як і раніше.

Правду кажучи, правду кажучи, як розповідав містер Чилліп моїй матері, він був мало не приголомшений; суто з професійного погляду він був мало не приголомшений. Проте, незважаючи ні на що, він просидів іще майже дві години, дивлячись на тітку, яка й далі вдивлялася у вогонь, аж поки його знову не покликали. Після ще однієї тривалої відсутності він повернувся.

— Ну? — запитала тітка, знову виймаючи вату з того самого вуха.

— Ну, пані, — відповів містер Чилліп, — ми... ми поволі просуваємося, пані.

— Я-а-а! — вигукнула тітка й так люто вишкірилася на нього, що містер Чилліп уже просто не міг цього стерпіти. Згодом він казав, що це могло зламати йому дух. Тож він волів піти й посидіти на сходах, у темряві та на сильному протязі, аж поки його знову не покличуть.

Гем Пеготті, який ходив до національної школи й був справжнім знавцем катехізису, а отже, заслуговував на довіру як свідок, наступного дня розповів, що, коли приблизно за годину після цього випадково зазирнув у двері вітальні, міс Бетсі відразу його помітила. Вона саме схвильовано ходила туди-сюди й кинулася на нього, перш ніж він устиг утекти. Тепер, за його словами, згори час від часу долинали кроки й голоси; він зробив висновок, що вата не могла їх заглушити, бо щоразу, коли звуки ставали найгучнішими, дама хапала його й робила своєю жертвою, на якій зганяла надмірне хвилювання. Вона без упину водила його туди-сюди, тримаючи за комір (ніби він перепив лаудануму), і щоразу трусила ним, скуйовджувала йому волосся, смикала за сорочку, затикала йому вуха, наче плутала їх із власними, та й узагалі всіляко терзала й кривдила його. Частково це підтвердила сама Пеготті, яка побачила його о пів на першу, невдовзі після того, як його відпустили, і запевнила, що він був такий самий червоний, як і я.

Лагідний містер Чилліп не вмів довго пам’ятати зла, особливо за таких обставин, та й узагалі, мабуть, не вмів. Щойно його відпустили, він тихенько прослизнув до вітальні й найлагіднішим своїм голосом звернувся до моєї тітки:

— Ну що ж, пані, я радий вас привітати.

— З чим це? — різко запитала тітка.

Містер Чилліп знову зніяковів від надзвичайно суворого тону моєї тітки, тож легенько вклонився їй і привітно всміхнувся, намагаючись її пом’якшити.

— Господи милостивий, та що він там робить?! — нетерпляче вигукнула тітка. — Невже не може сказати прямо?

— Заспокойтеся, люба пані, — якомога лагідніше промовив містер Чилліп.

— Тепер уже немає жодних причин для тривоги, пані. Заспокойтеся.

Відтоді мало не за диво вважали те, що тітка не струснула його так, щоб із нього разом із душею вилетіли й усі слова, які він збирався сказати. Вона лише похитала головою, але так, що він аж зіщулився.

— Ну, пані, — провадив містер Чилліп, щойно набрався відваги, — я радий вас привітати. Усе вже скінчилося, пані, і, на щастя, скінчилося добре.

Упродовж тих п’яти хвилин чи близько того, які містер Чилліп присвятив виголошенню цієї промови, тітка пильно стежила за ним очима.

— Як вона? — запитала тітка, схрестивши руки; капелюшок усе ще був прив’язаний до однієї з них.

— Що ж, пані, сподіваюся, невдовзі їй стане зовсім добре, — відповів містер Чилліп. — Настільки добре, наскільки взагалі можна почуватися молодій матері за таких сумних родинних обставин. Ви можете побачитися з нею вже незабаром, пані. Це, можливо, піде їй на користь.

— А ВОНА? Як ВОНА? — різко запитала тітка.

Містер Чилліп ще трохи схилив голову набік і подивився на мою тітку, наче привітна пташка.

— Дитина, — уточнила тітка. — Як вона?

— Пані, — відповів містер Чилліп, — я гадав, ви вже знаєте. Це хлопчик.

Тітка не промовила й слова. Вона лише взяла капелюшок за зав’язки, наче пращу, замахнулася ним і вдарила містера Чилліпа по голові, потім криво насунула капелюшок на голову, вийшла з кімнати й більше не повернулася. Вона зникла, мов незадоволена фея, або одна з тих надприродних істот, яких, за народними повір’ями, я мав право бачити, — і більше ніколи не з’являлася.

Розгнівана міс Бетсі замахується капелюшком на розгубленого лікаря Чилліпа.

Ні. Я лежав у своєму кошику, а мати лежала в ліжку; та Бетсі Тротвуд Копперфілд назавжди відійшла в край снів і тіней, у той величний і грізний край, звідки я так недавно прибув. А світло у вікні нашої кімнати осявало земну межу, до якої приходять усі такі мандрівники, і могильний горбок над попелом та прахом того, хто колись був ним, — того, без кого мене ніколи не було б на світі.

Це безкоштовний уривок. Повна книга — на сторінці книги.

MiravaMirava
Електронні книги →

Зміст

Вигляд

‹
›
↩ Продовжити читання