Діти вихору Повернутися до книгиДо книги

РОЗДІЛ I

Це був непоказний відрізок вулиці: вузький, вимощений бруківкою; спекотний і галасливий улітку, він тхнув гидкою багнюкою в мрячні та вкриті сніговим місивом зимові місяці. Цього травневого пополудня він нагадував що завгодно, тільки не місце для початку драми. Але великі життєві драми часто оминають розкішні маєтки та оздоблення, якими їх наділив би традиційний роман, і беруть свій початок у найнесподіванішому середовищі; а звідти мчать до шляхетної, всепоглинаючої трагедії або до величного розкриття душ. Життя — це плетиво суперечностей, загадка для наймудріших із нас: лілія, що підносить у височінь свою граціозну чистоту, може сягати корінням у гнойовину. Самсонів мертвий лев, що розкладається на узбіччі, раз по раз виявляється схованкою для дикого меду. Ми надто звикли до звичайного та очевидного, щоб припускати, що краса чи цінність після тяжких мук можуть вирости з того, що є потворним і безнадійним.

Тож ніхто з тих, хто дивився на Меггі Карлайл і Ларрі Брейнарда на початку їхнього шляху, навіть не здогадувався, які особистості з них виростуть і якими стануть їхні історії.

Усі будинки на цьому відрізку вулиці були триповерховими й мали однакову тьмяну, облуплену червонястість. Будинок Герцогині, розташований ліворуч, якщо йти вулицею вниз до невеличкого Скверу, що притулився біля Іст-Рівера, відрізнявся від інших лише тим, що перед ним гойдалися три кулі з потьмянілої позолоти, а невикуплені застави слабко вабили з-за вкритих брудними патьоками вікон, а також тим, що особистість самої Герцогині надавала будинку певного власного характеру.

Це був непоказний відрізок вулиці: вузький, вимощений бруківкою; спекотний і галасливий улітку, він тхнув гидкою багнюкою в мрячні та вкриті сніговим місивом…

Вулиця вела з нею справи, коли мала гостру потребу в грошах, але знала про Герцогиню мало певного, окрім того, що вона була зморщеною, згорбленою, майже безмовною і, здавалося, геть позбавленою емоцій. Але, звісно, ходили чутки. Вона була такою старою і так довго жила на цій сірій вуличці, що здавалася легендою не менше, ніж реальною людиною. Ніхто не знав напевно, як до неї пристало ім'я «Герцогиня». Існували туманні, нічим не підтверджені розповіді про те, що дуже-дуже давно вона була стрункою і величною постаттю в кольоровому трико, і що її титул дістався їй у ті дні її панування. Також ходила невиразна оповідка, ніби це ім'я вона отримала через давню пристрасть до романів того автора, що випускав її, чи його, чи їхні численні химерні твори під гучним псевдонімом «Герцогиня». А ще подейкували, що титул походив від нібито колишньої звички Герцогині ховати під своєю безформною сукнею скарб із коштовностей, гідних стати родинною реліквією цілого герцогства. Але все це були лише вигадки — не більше. Тут, у цьому кварталі Нью-Йорка, прізвиська даються легко, і якщо вже причепляться, то залишаються до самого кінця.

Дехто вважав, що тепер вона була лише попелом жінки, у якому жевріла остання мерехтлива іскра. А дехто вірив, що під цією бляклою й виснаженою зовнішністю тлів великий вогонь, який міг би спалахнути за слушної нагоди. Але ніхто не знав. Такою, як зараз, вона була завжди, навіть у пам'яті людей, яких вважали в цьому районі старими.

Окрім того факту, що вона тримала ломбард, який, за чутОкрім того факту, що вона тримала ломбард, який, за чутками, був ще й місцем збуту краденого, сусідам були відомі лише два-три інші факти. Один із них полягав у тому, що в далекому минулому в неї була донька, і що ця донька зникла, будучи ще зовсім юною дівчиною. Ходили чутки, ніби Герцогиня віддала доньку в монастир, і що пізніше дівчина вийшла заміж; але в кварталі вона більше ніколи не з'являлася. Іншим фактом було існування онука, вродливого молодого шибеника, який час від часу приїжджав провідати бабусю, аж поки не розпочав своє вимушене перебування в Сінг-Сінгу. Ще один факт — найвідоміший з усіх — полягав у тому, що два чи три роки тому до неї переїхала жити зухвала, норовлива юна дівчина на ім'я Меггі Карлайл.

Це була досить скупа історія. Люди дивувалися і говорили про таємницю. Але, мабуть, єдина таємниця крилася в тому, що Герцогиня належала до тих жінок, які ніколи самі не розповідають про свої справи, і до тих, кого навіть найсміливіші допитливці не наважуються розпитувати...

І саме тут, на цій непривабливій вулиці, у непривабливому будинку Герцогині, драма Меггі Карлайл та Ларрі Брейнарда розпочала свій небагатообіцяючий і бурхливий шлях: адже, хоча вони мало про це замислювалися, їхні предки сіяли вітер, самі вони теж посіяли трохи цього легковажного насіння і мали посіяти ще більше — і на них чекали жнива цього дикого врожаю.

РОЗДІЛ II

Коли Меггі ввійшла до студії на третьому поверсі «Герцогині», кремезний, рудий, неохайний художник гримнув на неї з докорами. Вона напружилася і в обуренні своєї гордої юності навіть не стала нічого пояснювати. Кивнувши батькові та Барні Палмеру, вона мовчки підійшла до вікна й похмуро дивилася поверх єдиного миршавого дерева перед будинком, униз вузькою вулицею та через маленьку площу, на вируючий чорний потік, що мчав Іст-Рівером. Цей художник був просто тварюкою! Та ще й дурнем!

Але вона швидко забула про художника, і її думки знову повернулися до Ларрі — нарешті Ларрі повертався! — аж поки художник, за якусь хвилину, не перервав її схвильовану уяву словами:

— Що сталося з твоїм язиком, Меггі? Зазвичай ти досить швидко жалиш ним у відповідь.

Вона обернулася, усе ще насуплена й мовчазна, і з цинічною зверхністю глянула на мольберт. «Натс» — саме так Барні Палмер легковажно перехрестив художника, коли той облаштував свою студію на горищі над ломбардом шість місяців тому, — Натс швидкими, впевненими мазками переносив на полотно пошарпане, хитре обличчя її батька, «Старого Джиммі» Карлайла.

— Заради Христа і дванадцяти апостолів, включно з цим нікчемою Юдою, — скорботно протягнув Старий Джиммі з крісла натурника, — дайте мені злізти з цього помосту!

— Тільки поворухнись, і я витру свою палітру об твою жилетку з Марді Гра! — владно буркнув кремезний художник крізь повний рот пензлів.

— О Боже... у мене спину звело, і шия затерпла! — застогнав Старий Джиммі, нахилившись уперед і спираючись на тростину. — Доню, люба, — жалібно звернувся він до Меггі, — що цей божевільний джентльмен зі мною робить?

— Це жахлива мазанина, тату, — зневажливо сказала Меггі, але в її тоні вчувався сумнів. Це була не та картина, яка має подобатися у вісімнадцять, — і все ж у ній було щось невловиме, що змушувало сумніватися щодо її якості. — Ти тут і справді виглядаєш як старий грабіжник!

— Але ж не дешевий грабіжник? — із надією.

— Та ні! — вибухнув своїм гучним голосом чоловік за мольбертом, спершу вийнявши пензлі з рота. — Ти шикарний старий пірат! Готовий обчистити казначейство, а потім пустити старе судно на дно з усією командою на борту! Жива, балакуча, грабіжницька копія!

— Меггі має рацію, і Натс має рацію, — вставив Барні Палмер. — Картина, звісно, паскудна, але з іншого боку — вона й справді дуже схожа на тебе, Джиммі.

Чепурно вдягнений Барні — він просто не міг триматися подалі від бродвейських кравців та галантерейників з їхніми екстравагантними фасонами й кольоровими гамами — відмахнувся від незначної теми портрета й повернувся до дійсно важливої справи, яка і привела його до неї.

— Ти впевнена, Меггі, що Герцогиня не мала звісток від Ларрі?

— Якщо й мала, то не згадувала про це. Але чому б тобі самому її не спитати?

— Питав, але вона нічого не сказала. З Герцогині й фомкою слова не витягнеш, якщо вона сама не захоче говорити — а вона ніколи не хоче. — Він перевів свої гострі, близько посаджені очі на худорлявого старого. — Це змушує мене губитися в здогадах, Джиммі. Ларрі мав вийти з Сінг-Сінгу вчора, а від нього ні чутки ні вістки, і хоч вона й мовчить, я впевнений, що він сюди не приходив провідати бабусю.

— І справді дивно, — погодився Старий Джиммі. — Але, може, Ларрі одразу встряв у нове діло і грає сам за себе. Він діє швидко, цей Ларрі, — і сміливості йому не позичати.

«Ну, хай там що його затримує, ми тут застрягли, поки не прийде Ларрі». Барні знову повернувся до Меггі. «Слухай, сестричко, як щодо того, щоб убратися в свої найрадісніші шати й піти з твоїм покірним слугою до палацу джазу, щоб там повечеряти і показати публіці, що таке справжні танці?»

«Не можу, Барні. Містер Гант, — ім'я, дане художнику при хрещенні, — запросив Герцогиню і мене повечеряти тут, нагорі. Він готуватиме сам».

«Заради тебе сподіваюся, що готує він краще, ніж малює». І, сповзши нижче в кріслі, щоб спертися на зручніший хребець, елегантний Барні запалив сигарету з монограмою і з лінивою терплячістю погойдував своєю бамбуковою тростиною.

«Ти запізнилася на півгодини, Меггі», — знову накинувся на неї Гант своїм гуркотливим голосом. «Терпіти не можу такого марнування мого часу!»

«А як щодо мого часу?» — відрізала Меггі, яка й справді мала підстави для невдоволення. «У мене мав бути вихідний, але натомість мені довелося тягати ту тацю з сигаретами, аж поки остання людина в "Рітцморі" не закінчила обідати. Зрештою, — додала вона, — я не бачу, щоб ваш час був таким уже й цінним, якщо ви витрачаєте його на таку мазанину фарбами, як оця».

«Не тобі вказувати, чого вартий мій час!» — відрізав Гант. «Я тобі плачу — цього достатньо!... Через те, що ти не прийшла вчасно, я посадив там старого Джиммі, щоб закінчити цю картину. Я покін«Ну, що б його там не затримувало, ми тут застрягли, поки не прийде Ларрі». Барні знову повернувся до Меггі. «Слухай, сестричко, як щодо того, щоб вбратися у свої шати радості й вирушити з твоїм покірним слугою до палацу джазу, щоб там повечеряти й показати публіці, що таке справжні танці?»

«Не можу, Барні. Містер Гант, — ім'я, яке дали художнику при хрещенні, — запросив Герцогиню і мене повечеряти тут. Він готуватиме сам».

«Заради тебе сподіваюся, що готує він краще, ніж малює». І, сповзши на стільці нижче, щоб спертися на зручніший хребець, елегантний Барні запалив сигарету з монограмою і з ледачою терплячістю похитував бамбуковим ціпком.

«Ти запізнилася на пів години, Меггі», — знову почав Гант своїм гуркотливим голосом. «Терпіти не можу такого марнування мого часу!»

«А як щодо мого часу?» — огризнулася Меггі, яка й справді мала підстави для невдоволення. «У мене мав бути вихідний, а натомість довелося тягати ту тацю із сигаретами, поки остання людина в "Ріцморі" не закінчила обідати. Зрештою, — додала вона, — не бачу, щоб ваш час був таким уже цінним, якщо ви витрачаєте його на оцю мазанину з фарб».

«Не тобі вказувати, чого вартий мій час!» — відрізав Гант. «Я плачу тобі — і цього з тебе досить!.. Оскільки ти не прийшла вчасно, я посадив там Старого Джиммі, щоб закінчити цю картину. Я впораюся з цим старим головорізом за десять хвилин. Будь готова зайняти його місце».

«Гаразд», — набурмосено сказала Меггі.

Попри все його ревіння, вона не надто боялася художника. Поки його пензлі миготіли й залишали смуги на полотні, вона стояла, ліниво спостерігаючи за ним. Він був у вимазаних фарбою мішкуватих штанях та м’якій сорочці, розстебнутий комір якої дозволяв розгледіти широкі груди, густо вкриті волоссям, а закочені рукави відкривали передпліччя, що здавалися абсурдно масивними для того, щоб вовтузитися з цими тонкими паличками. Лом виглядав би тут значно гармонійніше. Він був неромантично старим — Меґґі припускала, що йому цілих тридцять п’ять; а зі своїм квадратним, грубо витесаним обличчям і скуйовдженим рудуватим волоссям він був безперечно потворним. Якби не той факт, що він дійсно працював — хоча, звісно, його робота була безглуздою, — і не те, що він завжди платив за себе — купував він мало, але в торзі нікому не вдавалося обійти його бодай на пенні, навіть Герцогині, — Меґґі могла б уважати його одним із багатьох волоцюг, що безцільно тинялися цим похмурим районом.

Крім того, якби в цьому районі не крутилося так багато дивних людей — Ідс Гоу, мільйонер-бродяга, працівники соціальних центрів, люди, які розбагатіли й постаріли у своєму бізнесі і воліли жити поруч із ним, — Меґґі могла б поставитися до Ганта з більшою цікавістю і навіть із підозрою; але тут диваків сприймали як належне, побоюючись лише, що вони можуть бути таємними агентами поліції чи уряду, якими, як Меґґі та інші чудово знали, Гант не був. Коли Гант винайняв це горище під майстерню, вони прийняли його пояснення, що він узяв його, бо воно дешеве і він не може дозволити собі платити більше. Так само вони прийняли його розповідь про те, що за професією він механік, який поневірявся по всьому світу й перейнявся нестерпною жагою до малювання, що останнім часом він працював у різних гаражах, і що мав звичку відкладати гроші, аж поки трохи не накопичить, а потім з головою поринав у малювання. Усі ці зізнання були, безсумнівно, правдоподібними, адже його картини здавалися безпомилковим витвором рук безвідповідального автомеханіка з важкими кулаками.

Меггі переступила з ноги на ногу й побіжно поглянула на полотна, що спиралися на стіни обшарпаної студії. Ось Герцогиня: неймовірно стара, обличчя — павутина зморщок, губи втягнуті над беззубими, зсохлими яснами, ніс — тонкий, загнутий дзьоб, очі — глибоко посаджені, блискучі, незбагненні, пильні; а туго натягнута на волосся — навіть Меггі не знала, чи це перука, чи власне волосся Герцогині, — вицвіла східна шаль, що була застебнута під підборіддям і спадала на її худі, згорблені груди. Ось О’Флаерті, добродушний патрульний поліцейський. Ось старий годинникар по сусідству. Ось Чорний Герлі, сумнозвісний ватажок банди, який іноді зухвало заявлявся в район, немов брудний і лихий феодал. Ось єврейський крамар із візком, білобородий та в кіпі. Ось італійська мати, яка сидить на бордюрі, опустивши ноги в стічну канаву, і всміхається немовляті, що жадібно смокче її наповнені молоком груди. І так далі, і так далі. Просто звичайні, нецікаві речі, які Меггі бачила в цьому кварталі. Серед них не було жодної гарної картини.

Гант зняв полотно з мольберта і притулив його до стіни. — На сьогодні з тебе досить, Джиммі. Провалюй і звільни місце для Меггі. Меггі, ставай у ту саму позу.

Старий Джиммі неквапливо підійшов ближче й поглянув на свій портрет, поки Гант встановлював на мольберті незакінчену картину. Позування цьому божевільному художнику неабияк бавило Джиммі й допомагало згаяти вільний час; до того ж іще одне його зображення не завдасть йому особливої шкоди, оскільки в Головному управлінні поліції вже й так мали всі необхідні його знімки. Дивлячись на роботу Ганта, старий Джиммі хихикнув.

— Слухай, Чокнутий, що ти збираєшся робити з цією мазаниною?

— Збираєшся продати це Метрополітен-музею, старий грішнику! — відрізав Гант.

Старий Джиммі захихотів із цього жарту. Він знався на картинах, точніше, на хороших картинах. Його невидима рука була причетна не до однієї хитромудрої оборудки, у якій чудові картини, нібито ввезені контрабандою — Гейнсборо, Ромні та їм подібні (найбільший зиск йому приносили саме підробки цих майстрів), — із виглядом глибокої таємничості передавалися до рук різноманітних новоспечених багатіїв, які вірили, що отримують шедеври за вигідними цінами завдяки такому обходу митних законів.

— Дурниці, — гмикнув Старий Джиммі, — цей мотлох не був би таким кумедним, якби не здавалося, що ти й справді віриш, ніби малюєш.

— Мотлох! Кумедним! — Гант різко обернувся, одна його велика рука стиснула худу шию Джиммі, а друга схопила за кощаве плече. — Ти, діду диявола та всього його чоловічого потомства, іще раз так скажеш, і я викину тебе у вікно!

Старий Джиммі усміхнувся. Хватка великих рук художника, хоч і потужна, була легкою. Усі вони знали, що гучні волання художника ніколи не віщували насильства. Вони встигли перейнятися до нього симпатією, прийняти майже як свого; хоча, звісно, дивилися на нього зверхньо з поблажливою жалістю через його недоумкуватість щодо власних картин.

— Забирайся звідси, — продовжив Гант, — або припини весь цей галас, що лунає через те, що твій мозок торохтить у голові. Мені треба працювати.

Гант знову повернувся до мольберта, а Старий Джиммі, усе ще всміхаючись, опустився в крісло, запалив сигару й підморгнув Барні. Гант із занесеним пензлем якусь мить розглядав Меггі.

«Гей, ти, Меггі, — наказав він, — підніми підборіддя трохи вище, додай блиску в очах, більше завзяття в поставі — так, ніби ти запитуєш усіх тих дамочок із Зимового саду, і з Благодійного балу, і з Кінного шоу, і ту компанію любительок хлебтати чай у "Рітцморі", яким ти продаєш сигарети — ніби ти питаєш їх усіх, ким, у дідька, вони себе уявляють... О Боже, ти взагалі хоч щось можеш!»

«Я роблю все, що в моїх силах, і я більше схожа на тих дамочок, ніж ви — на художника!»

«Замовкни! Я плачу тобі долар за годину, щоб ти позувала, а не огризалася. І ти ставилася б до моїх грошей з більшою повагою, якби знала, як тяжко мені довелося працювати, щоб їх заробити: тягаючи по автомобілю в кожній руці. Зітри цю гримасу і спробуй виглядати так, як я просив... Ось, так краще. Замри».

Він почав швидко малювати, раз у раз переводячи швидкий погляд туди-сюди з полотна на Меггі і навпаки. Вбранням Меггі були звичайнісінька блузка та спідниця, які носять продавчині та їхні посестри; так наказав Гант. Вона була вищою за середній зріст, з густим чорним волоссям, що відливало темною синявою, довгими темними віями, темними ятаганами брів, повними, рішучими губами, носом із саме тим потрібним нахилом — усе це були виграшні деталі для того, що задумав Гант. Але найбільше його привабив і підказав йому ідею її вираз обличчя; навряд чи це була просто жвавість чи зухвалість — радше цинічна, зріла, виклична впевненість у собі.

Випроставшись у своїй дешевій блузці, вона дивилася в далечінь з усміхненим, упевненим викликом усьому світу. Гант намагався зробити свою картину справжнім портретом — а заразом і символом багатьох речей, які ще тільки вимальовувалися в його власному розумі: краси, що підіймається з самих низів, аби перевершити красу більш привілейованого походження й запанувати над нею; а також нижчого прошарку, що здіймається і проривається крізь вищий, стаючи його частиною, асимілюючи його або підкорюючи. Провідні родини поступаються місцем іншим родинам, класи витісняються іншими класами, нації замінюються іншими націями — таким був неминучий соціальний процес, — так свідчили літописи п’ятдесяти чи шістдесяти століть відтоді, як почала писатися історія. О, як багато він намагався сказати в цьому портреті дівчини звичайного — чи навіть гіршого за звичайне — походження в її дешевій блузці та спідниці!

І сардонічній сутності аморальної натури Ганта неабияк лестило те, що ця Меггі, через яку він намагався символізувати так багато, була, як йому було відомо, дрібною злодійкою: крамничні крадіжки та інші подібні справи. Вона говорила йому про це цинічно відверто; невимушено, майже хвалькувато. Її схильності до таких занять навряд чи варто було дивуватися, зважаючи на те, що її батьком був Старий Джиммі, господинею квартири — Герцогиня, а серед її знайомих були такі джентльмени, як Барні Палмер та цей Ларрі Брейнард — тюремна пташка, що якраз повернувся на волю.

Проте дрібний кримінал, думав Гант, не залишився б сильною стороною Меггі, якби вона розвинула свої можливості. З її зовнішністю, сміливістю та розумом вона мала всі задатки блискучої авантюристки. Пишучи картину, він розмірковував над тим, що вона робитиме і ким стане; і він спостерігав за нею не лише оком художника, зосередженим на сьогоденні, а й із проникливими роздумами про майбутнє.

Це безкоштовний уривок. Повна книга — на сторінці книги.

MiravaMirava
Електронні книги →

Зміст

Вигляд

‹
›
↩ Продовжити читання