ДРАКУЛА.
Констебль · Лондон
Вперше опубліковано Арчібальдом Констеблем і компанією, 1897
Сторінка
Розділ I.
Щоденник Джонатана Гаркера 1
Розділ II.
Щоденник Джонатана Гаркера 15
Розділ III.
Щоденник Джонатана Гаркера 28
Розділ IV.
Щоденник Джонатана Гаркера 41
Розділ V.
Листи Люсі та Міни 55
Розділ VI.
Щоденник Міни Мюррей 64
Розділ VII.
Вирізка з «The Dailygraph», 8 серпня 77
Розділ VIII.
Щоденник Міни Мюррей 91
Розділ IX.
Щоденник Міни Мюррей 106
Розділ X.
Щоденник Міни Мюррей 120
Розділ XI.
Щоденник Люсі Вестенра 135
Розділ XII.
Щоденник доктора Сьюарда 148
Розділ XIII.
Щоденник доктора Сьюарда 166
Розділ XIV.
Щоденник Міни Гаркер 182
Розділ XV.
Щоденник доктора Сьюарда 198
Розділ XVI.
Щоденник доктора Сьюарда 212
Розділ XVII.
Щоденник доктора Сьюарда 223
Розділ XVIII.
Щоденник доктора Сьюарда 237
Розділ XIX.
Щоденник Джонатана Гаркера 254
Розділ XX.
Щоденник Джонатана Гаркера 267
Розділ XXI.
Щоденник доктора Сьюарда 282
Розділ XXII.
Щоденник Джонатана Гаркера 297
Розділ XXIII.
Щоденник доктора Сьюарда 310
Розділ XXIV.
Фонографічний щоденник доктора Сьюарда, записаний Ван Гелсінгом 324
Розділ XXV.
Щоденник доктора Сьюарда 339
Розділ XXVI.
Щоденник доктора Сьюарда 354
Розділ XXVII.
Щоденник Міни Гаркер 372
Послідовність, у якій ці документи розміщено, стане зрозумілою з їхнього читання. Усе зайве було викреслено, щоб історія, яка майже суперечить можливостям сучасної віри, постала як простий факт. Тут немає жодного твердження про минуле, де пам’ять могла б помилятися, бо всі обрані записи є суто сучасними, складеними з позиції та в межах знань тих, хто їх створив.
РОЗДІЛ I
Щоденник Джонатана Гаркера.
(Записано стенографічно.)
3 травня. Бистриця. – Виїхав із Мюнхена о 8:35 вечора 1 травня, прибув до Відня рано вранці наступного дня; мав прибути о 6:46, але потяг запізнився на годину. Будапешт здається дивовижним місцем, судячи з того, що я встиг побачити з потяга та з того невеликого, що зміг оглянути пішки на вулицях. Я боявся відходити далеко від станції, бо ми прибули з запізненням і мали виїхати якомога ближче до запланованого часу. Враження було таке, ніби ми залишаємо Захід і в’їжджаємо в Схід; найзахідніший із чудових мостів через Дунай, який тут має значну ширину й глибину, переніс нас у сферу традицій турецького панування.
Ми виїхали досить вчасно й після настання ночі прибули до Клаузенбурга. Тут я зупинився на ніч у готелі «Рояль». На вечерю, а точніше на пізній обід, я мав курку, приготовану певним чином із червоним перцем; страва була дуже смачною, але викликала спрагу. (Запис.: дістати рецепт для Міни.) Я запитав офіціанта, і він сказав, що це називається «паприка хендль» і що, оскільки це національна страва, я зможу знайти її будь-де в Карпатах. Я виявив, що моїх уривчастих знань німецької мови тут вистачає; справді, не знаю, як би я обійшовся без них.
Маючи вільний час під час перебування в Лондоні, я відвідав Британський музей і зробив пошук серед книг і карт бібліотеки щодо Трансильванії; мені здалося, що певне попереднє знання про цю країну навряд чи не матиме певного значення у справі з благородним представником цієї країни. Я виявив, що район, який він назвав, знаходиться в крайньому сході країни, прямо на кордонах трьох держав, Трансильванії, Молдавії та Буковини, в серці Карпатських гір; одного з найдикіших і найменш відомих районів Європи. Я не зміг натрапити на жодну карту чи працю, що дає точне місцезнаходження Замку Дракула, оскільки ще немає карт цієї країни, які можна було б порівняти з нашими власними картами Ординанс-Сюрвей; але я дізнався, що Бистриця, поштова станція, названа графом Дракулою, є досить добре відомим місцем. Я внесу сюди деякі зі своїх нотаток, оскільки вони можуть оновити мою пам'ять, коли я обговорюватиму свої подорожі з Міною.
У населенні Трансильванії є чотири різні національності: сакси на півдні, змішані з ними волохи, які є нащадками даків; угорці на заході; і секеї на сході та півночі. Я прямую до останніх, які стверджують, що походять від Аттили та гунів. Це може бути так, бо коли угорці завоювали країну в одинадцятому столітті, вони знайшли гунів оселими в ній. Я прочитав, що кожен відомий забобон у світі зібраний у підкову Карпат, ніби це центр свого роду уявного вихору; якщо так, то мій перебування може бути дуже цікавим. (Запис. Я мушу запитати графа про все це).
Я спав погано, хоча ліжко було цілком зручним, бо снилися мені всілякі дивні сни. Цілу ніч під моїм вікном вив собака, що, можливо, мало до того якийсь стосунок; або ж це була паприка, бо мені довелося випити всю воду з графина, і я все ще відчував спрагу. Ближче до ранку я заснув і прокинувся від безперервного стукоту у двері, тож, мабуть, тоді я спав міцно. На сніданок я з’їв ще паприки та якусь кашу з кукурудзяного борошна, яку вони назвали «мамаліга», а також баклажани, фаршировані начинкою, дуже смачну страву, яку вони називають «імплетата». (Записка: дістати й рецепт до неї). Мені довелося поспішати зі сніданком, бо поїзд мав вийти трохи перед восьмою, або, принаймні, так і мало бути, бо після того, як я кинувся на станцію о 7:30, мені довелося сидіти в вагоні більше години, перш ніж ми почали рухатися. Мені здається, що чим далі на Схід ти їдеш, тим менш пунктуальніші поїзди. Якими вони мають бути в Китаї?
Весь день ми ніби повільно мандрували країною, переповненою красою у всіх її проявах. Іноді ми бачили маленькі містечка чи замки на вершинах крутих пагорбів, як у старих молитовниках; іноді ми проїжджали повз річки та струмки, які, судячи з широких кам’янистих берегів по обидва боки, здавалися схильними до сильних повеней. Потрібно багато води та сильний потік, щоб вимити зовнішній край річки. На кожній станції були групи людей, іноді натовпи, одягнені в найрізноманітніший спосіб. Деякі з них були схожі на селян удома або на тих, кого я бачив, коли ми їхали через Францію та Німеччину, у коротких куртках, з округлими капелюхами та домашніми штанами; але інші були дуже колоритними. Жінки виглядали привабливо, поки не підійдеш до них ближче, але вони були досить незграбними в талії. У всіх них були широкі білі рукави того чи іншого роду, і більшість носила великі пояси з безліччю смужок чогось, що звисало з них, як сукні в балеті, але, звісно, спідниці під ними. Найдивнішими фігурами, яких ми бачили, були словаки, які більш варварські, ніж решта, зі своїми великими ковбойськими капелюхами, великими мішкуватими брудно-білими штанами, білими лляними сорочками та велетенськими важкими шкіряними поясами, майже в п’ядь завширшки, всіяними латунними цвяхами. Вони носили високі чоботи, заправивши в них штани, і мали довге чорне волосся та важкі чорні вуса. Вони дуже колоритні, але не виглядають привабливо. На сцені їх одразу б визначили як якусь стару східну банду розбійників. Проте, як мені сказали, вони дуже нешкідливі та дещо позбавлені природної самовпевненості.
Ми дісталися Бистриці в темний бік присмерку, а це дуже цікаве старе місто. Оскільки воно фактично лежить на кордоні, бо через перевал Борґо звідти ведуть до Буковини, воно мало буремне існування, і це, безумовно, видно. П’ятдесят років тому відбулася серія великих пожеж, які на п’ятьох окремих випадках завдали жахливої шкоди. На самому початку сімнадцятого століття воно зазнало трижневої облоги й втратило 13 000 людей, при цьому втрати від війни посилювалися голодом і хворобами.
Граф Дракула вказав мені їхати до готелю «Золота корона», і я з радістю виявив, що він цілком старомодний, бо, звісно, я хотів побачити якомога більше побуту цієї країни. Очевидно, мене чекали, бо, коли я наблизився до дверей, переді мною постала привітна літня жінка в звичайному селянському вбранні — білій нижній сорочці з довгим подвійним фартухом спереду і ззаду з кольорової тканини, який, здавалося, сидів майже занадто тісно для пристойності. Коли я підійшов близько, вона вклонилася і сказала: «Пан англієць?» «Так, — сказав я, — Джонатан Гаркер». Вона усміхнулася і передала якийсь знак літньому чоловікові в білій сорочці, який пішов за нею до дверей. Він пішов, але одразу повернувся з листом:
«Мій друже, — ласкаво просимо в Карпати. Я з тривогою чекаю на тебе. Виспись добре сьогодні вночі. О третій завтра диліжанс вирушить до Буковини; місце для тебе там зарезервовано. У перевалі Борґо моя карета чекатиме на тебе і привезе тебе до мене. Сподіваюся, що твоя подорож із Лондона була щасливою, і що ти насолодишся своїм перебуванням у моїй прекрасній країні.
Твій друг, «Дракула»».
4 травня. Я дізнався, що мій домовласник отримав листа від графа, у якому той наказав йому забезпечити найкраще місце в диліжансі для мене; але коли я почав розпитувати про деталі, він, здавалося, ухилився від відповідей і прикинувся, що не розуміє моєї німецької. Це не могло бути правдою, бо до того часу він чудово її розумів; принаймні, він відповідав на мої запитання так, ніби розумів. Він і його дружина, стара пані, яка мене приймала, перелякано перезирнулися. Він пробурмотів, що гроші були надіслані в листі, і це все, що він знає. Коли я запитав, чи знає він графа Дракулу і чи може щось розповісти про його замок, він і його дружина перехрестилися і, сказавши, що нічого не знають, просто відмовилися говорити далі. Було вже майже час від’їзду, тому в мене не було часу нікого іншого розпитувати, адже все це було дуже таємничим і зовсім не заспокоювало.
Щойно перед тим, як я збирався йти, стара пані підійшла до моєї кімнати і дуже істерично сказала:
«Вам треба їхати? Ох! юний пане, вам треба їхати?» Вона була в такому збудженому стані, що, здавалося, втратила контроль над німецькою, якою володіла, і змішала її з якоюсь іншою мовою, якої я зовсім не знав. Я ледве міг зрозуміти її, ставлячи багато запитань. Коли я сказав їй, що мушу їхати негайно і що я зайнятий важливою справою, вона знову запитала:
«Ви знаєте, який сьогодні день?» Я відповів, що сьогодні четверте травня. Вона похитала головою і знову сказала:
«Ох, так! Я знаю, я знаю! Але ви знаєте, який сьогодні день?» Коли я сказав, що не розумію, вона продовжила:
«Сьогодні напередодні Дня святого Георгія. Хіба ви не знаєте, що цієї ночі, коли годинник проб’є північ, усі злі сили світу матимуть повну владу? Чи знаєте ви, куди йдете і що вас чекає?» Вона була настільки явно засмучена, що я намагався її втішити, але безрезультатно. Зрештою, вона впала на коліна і благала мене не йти; принаймні, зачекати день-два перед тим, як вирушати. Це було дуже смішно, але мені було некомфортно. Однак, було діло, яке треба було зробити, і я не міг дозволити нічому йому заважати. Тому я спробував підняти її і сказав якомога серйозніше, що дякую їй, але мій обов’язок є невідкладним, і я мушу йти. Тоді вона підвелася, витерла очі, взяла з шиї хрестик і простягла його мені. Я не знав, що робити, бо, як англіканський вірянин, мене навчили ставитися до таких речей як до певною мірою ідолопоклонства, і все ж здавалося таким нечемним відмовити старенькій, яка має добрі наміри і перебуває в такому стані. Вона, мабуть, побачила сумнів на моєму обличчі, бо поклала мені на шию чотки і сказала: «Заради твоєї матері», і вийшла з кімнати. Я пишу цю частину щоденника, поки чекаю на поштову карету, яка, звісно, запізнюється; і хрестик досі на моїй шиї. Не знаю, чи то страх старенької, чи привидні перекази цього місця, чи сам хрестик, але я не відчуваю себе таким спокійним, як зазвичай. Якщо ця книга колись досягне Міни раніше, ніж я, нехай вона передасть моє прощання. Ось і карета!
5 травня. Замок. Сірий присмак ранку минув, і сонце високо над віддаленим горизонтом, який здається зубчастим, чи то через дерева, чи то через пагорби, я не знаю, бо він так далеко, що великі й малі речі змішуються. Я не хочу спати, і оскільки мене не будять, доки я не прокинуся, то, природно, я пишу, поки сон не бере мене. Тут є багато дивних речей, які варто записати, і щоб той, хто їх читатиме, не подумав, що я надто добре повечеряв перед тим, як покинув Бистрицю, я детально опишу свою вечерю. Я вечеряв тим, що вони називають «злодійським стейком» – шматочками бекону, цибулі та яловичини, приправленими червоним перцем, нанизаними на палички та підсмаженими на вогні, у простому стилі, як лондонське м’ясо для котів! Вино було «Золота Медіаш», яке викликає дивний присмак на язиці, який, однак, не є неприємним. Я випив лише пару келихів цього вина, і нічого більше.
Коли я сів у диліжанс, водій ще не зайняв своє місце, і я побачив, як він розмовляє з господинею. Вони, очевидно, розмовляли про мене, бо час від часу вони поглядали на мене, і деякі люди, які сиділи на лавці біля дверей – яку вони називають ім’ям, що означає «носій слів», – підходили та слухали, а потім дивилися на мене, більшість із них зі співчуттям. Я чув багато слів, які часто повторювалися, дивні слова, бо в натовпі було багато різних національностей; тому я тихо дістав свій поліглотний словник із сумки та знайшов їх. Мушу сказати, що вони не дуже мене підбадьорили, бо серед них були «Ordog» – Сатана, «pokol» – пекло, «stregoica» – відьма, «vrolok» і «vlkoslak» – обидва з яких означають одне й те саме, один – словацький, а інший – сербський, що означає щось, що є або перевертнем, або вампіром. (Запис. Я мушу запитати графа про ці забобони.)
Коли ми вирушили, натовп біля дверей гуртожитку, який до цього часу збільшився до значних розмірів, усі перехрестилися і простягнули до мене два пальці. З певними труднощами я змусив одного з пасажирів пояснити мені, що вони мали на увазі; спочатку він не хотів відповідати, але, дізнавшись, що я англієць, пояснив, що це чарунок або захист від злого ока. Це було не дуже приємно для мене, який щойно починав подорож до невідомого місця, щоб зустріти невідомого чоловіка; але всі здавалися такими доброзичливими, такими сумними й такими співчутливими, що я не міг не відчути зворушення. Я ніколи не забуду останнього погляду на подвір’я гуртожитку та його натовп строкатих постатей, усі вони перехрещувалися, стоячи навколо широкої арки, на тлі якої виднілася пишна зелень олеандра та апельсинових дерев у зелених кадках, скупчених у центрі подвір’я. Тоді наш кучер, чиї широкі льняні штани закривали всю передню частину кінного місця — «ґоца» вони їх називають — тріснув своїм великим батоком над чотирма малими кіньми, які бігли пліч-о-пліч, і ми вирушили в дорогу.
Я швидко втратив свідомість і спогади про примарні страхи, захоплений красою краєвиду, що відкривався нам під час поїздки, хоча, якби я знав мову, або, точніше, мови, на яких розмовляли мої попутники, мені, мабуть, було б важче відволіктися від них. Перед нами лежала зелена похила рівнина, вкрита лісами та гаями, тут і там здіймалися круті пагорби, увінчані групами дерев або фермами, де глухі фронти будинків дивилися на дорогу. Звідусіль виднілася дивовижна кількість квітучих дерев — яблунь, слив, груш, вишень; і коли ми проїжджали повз, я бачив, як зелена трава під деревами була вкрита опалим пелюстками. Серед цих зелених пагорбів того, що тут називають «Середньою землею», простягалася дорога, зникаючи, коли вона робила вигин по трав’янистій кривій, або ховаючись за розкидані кінці соснових лісів, які тут і там спускалися схилами пагорбів, наче язики полум’я. Дорога була нерівною, але, здавалося, ми мчали нею з лихоманковою поспішністю. Я тоді не міг зрозуміти, що означає ця поспішність, але водій, очевидно, був налаштований не гаяти часу, щоб дістатися до Борґо-Прунда. Мені сказали, що ця дорога влітку є чудовою, але що її ще не привели до ладу після зимових снігів. У цьому вона відрізняється від загального ряду доріг у Карпатах, бо існує давня традиція, що їх не слід підтримувати в надто доброму стані. У давні часи господарі не ремонтували їх, щоб турки не подумали, що вони готуються ввести іноземні війська, і так не прискорили війну, яка завжди була на межі.
За зеленими хвилястими пагорбами Середньої землі підіймалися величні лісові схили, що тягнулися до стрімких скель самих Карпат. Праворуч і ліворуч від нас вони височіли, і сонце післяобіднього часу падало на них, виявляючи всі пишні барви цього прекрасного хребта: глибокий синій і фіолетовий у тінях вершин, зелений і коричневий там, де трава змішувалася зі скелями, і нескінченна перспектива зубчастих скель і загострених уступів, поки вони самі не зникали вдалині, де велично підіймалися снігові вершини. Тут і там здавалося, що в горах є величні розломи, крізь які, коли сонце почало заходити, ми час від часу бачили білий блиск водоспадів. Один із мих супутників торкнувся мого ліктя, коли ми об’їжджали підніжжя пагорба і перед нами відкривалася висока, вкрита снігом вершина гори, яка, здавалося, коли ми звивистою дорогою підіймалися далі, була прямо перед нами:--
«Дивіться! Іштен сек!» — «Сидіння Боже!» — і він благоговійно перехрестився. Коли ми звивалися своєю нескінченною дорогою, а сонце опускалося все нижче й нижче за нами, тіні вечора почали повзти навколо нас. Це підкреслювалося тим фактом, що снігова вершина гори все ще тримала закатне сонце і, здавалося, сяяла ніжним прохолодним рожевим. Тут і там ми проїжджали повз циганів і словаків, усіх у мальовничому вбранні, але я помітив, що зоб був боляче поширеним. Біля дороги було багато хрестів, і коли ми мчали повз, мої супутники всі перехрещувалися. Тут і там селянин чи селянка стояли на колінах перед святилищем, які навіть не оберталися, коли ми наближалися, але, здавалося, у самозреченні відданості не мали ні очей, ні вух для зовнішнього світу. Було багато речей нових для мене: наприклад, стоги сіна на деревах і тут і там дуже красиві маси плакучих беріз, їхні білі стовбури сяяли, як срібло, крізь ніжну зелень листя. Зрідка ми проїжджали повз лейтерваген — звичайну селянську віз, з його довгим, змієподібним хребтом, розрахованим на нерівності дороги. На ньому обов’язково сиділа ціла група селян, що поверталися додому, цигани зі своїми білими, а словаки зі своїми кольоровими, вівчачими шкурами, останні, тримаючи списоподібно свої довгі жердини, з сокирою на кінці. Коли впав вечір, стало дуже холодно, і зростаючі сутінки, здавалося, зливалися в одну темну муть темряву дерев, дубів, буків і сосен, хоча в долинах, які глибоко простягалися між відрогами пагорбів, коли ми піднімалися через Перевал, темні ялини стояли тут і там на тлі пізнього снігу.
Іноді, коли дорога пролягала крізь соснові ліси, що в темряві, здавалося, насувалися на нас, великі сірі маси, що тут і там вкривали дерева, створювали дивно моторошний і урочистий ефект, який підтримував думки та похмурі фантазії, що зародилися раніше ввечері, коли західне сонце дивно підкреслювало примарні хмари, які серед Карпат, здавалося, нескінченно вилися долинами. Іноді пагорби були настільки крутими, що, незважаючи на поспіх нашого візника, коні могли рухатися лише повільно. Я хотів вийти і пройтися пішки, як ми робимо вдома, але візник не дозволив. «Ні, ні», – сказав він; «ви не повинні йти пішки тут; собаки надто люті!» і потім додав, очевидно, намагаючись пожартувати – він озирнувся, щоб зловити схвальні посмішки інших – «і, можливо, вам вистачить таких пригод перед сном». Єдиною зупинкою, яку він робив, була коротка перерва, щоб запалити ліхтарі.
Коли стемніло, здавалося, що серед пасажирів виникло збудження, і вони по черзі зверталися до кучера, ніби підганяючи його до більшої швидкості. Він нещадно хлестав коней довгим батою і дикими вигуками заохочував їх до нових зусиль. Тоді крізь темряву я помітив смугу сірого світла попереду, ніби в горах була розколина. Збудження пасажирів зростало; дряпата карета хитається на своїх величезних шкіряних ресорах і гойдалася, як човен, кинутий бурхливим морем. Мені довелося триматися. Дорога стала більш рівною, і нам здавалося, що ми летимо. Тоді гори, здавалося, наблизилися до нас з обох боків і похмуро дивилися на нас; ми в’їжджали в Борґо-пасс. Один за одним кілька пасажирів пропонували мені подарунки, які вони наполегливо впихали мені, відмовитися від яких було неможливо; вони, безумовно, були дивними та різноманітними, але кожен дарувався з простим щирим серцем, з добрим словом і благословенням, і з цією дивною сумішшю рухів, що виражали страх, які я бачив біля готелю в Бистриці — знаку хреста та захисту від злого ока. Потім, коли ми мчали далі, кучер нахилився вперед, і з обох боків пасажири, простягаючись над краєм карети, жадібно вдивлялися в темряву. Було очевидно, що або щось дуже захопливе відбувається, або його очікують, але, хоч я й запитував кожного пасажира, ніхто не хотів дати мені найменшого пояснення. Цей стан збудження тривав деякий час; і нарешті ми побачили перед собою, як прохід відкривається на східному боці. Над головою були темні, хвилясті хмари, і в повітрі відчувалося важке, гнітюче передчуття грози.
Здавалося, ніби гірський хребет відділив два світи, і ми опинилися в тому, де панує грім. Я сам озирався, шукаючи екіпаж, який мав забрати мене до Графа. З кожною миттю я чекав побачити сяйво ліхтарів крізь темряву, але все було темно. Єдине світло давали мерехтливі промені наших власних ліхтарів, у яких піднімалася біла хмара пари від наших виснажених коней. Ми бачили перед собою білу піщану дорогу, але на ній не було жодної ознаки екіпажа. Пасажири відсунулися зітхаючи від радості, що, здавалося, глузувало з мого розчарування. Я вже думав, що найкраще зробити, коли водій, поглянувши на годинник, сказав іншим щось, що я ледве міг почути, бо він говорив так тихо і шепотом; мені здалося, що він сказав: «Годину менше, ніж заплановано». Потім, звернувшись до мене, він сказав німецькою, гіршою за мою:
«Тут немає карети. Пана, здається, більше не чекають. Він поїде тепер до Буковини і повернеться завтра або післязавтра; краще післязавтра». Поки він говорив, коні почали ржати, пирхати і шалено метушитися, так що водієві довелося їх стримувати. Тоді, серед хору криків селян і загального перехрещування, позаду нас під’їхала каліска, запряжена чотирма кіньми, наздогнала нас і зупинилася поруч із нашою каретою. Я міг бачити, як промені наших ліхтарів, що падали на них, освітлювали коней – вони були чорні, як вугілля, і чудові. Їх вів високий чоловік із довгою коричневою бородою і великим чорним капелюхом, який, здавалося, ховав від нас його обличчя. Я бачив лише сяйво пари дуже яскравих очей, які здавалися червоними в світлі ліхтарів, коли він повернувся до нас. Він сказав водієві:
«Ви сьогодні приїхали рано, мій друже». Чоловік затинаючись відповів:
«Англійський пан поспішав», на що незнайомець відповів:
«Тому, я гадаю, ви хотіли, щоб він поїхав до Буковини. Ви не можете мене обдурити, мій друже; я знаю занадто багато, і мої коні швидкі». Коли він говорив, він усміхнувся, і світло лампи впало на суворий рот із дуже червоними губами та гострими зубами, білими, як слонова кістка. Один із моїх супутників прошепотів іншому рядок із «Ленори» Бургера:
«Denn die Todten reiten schnell». («Бо мертві швидко їздять»).
Дивний візник, здається, почув ці слова, бо він підняв очі з сяючою усмішкою. Пасажир відвернувся, водночас простягнувши два пальці та перехрестившись. «Дайте мені багаж пана», — сказав візник, і мої валізи з надзвичайною спритністю винесли та поклали в карету. Потім я зліз із боку диліжанса, оскільки карета була поруч, і візник допоміг мені рукою, яка стиснула мою руку в сталевому обіймі; його сила, мабуть, була надзвичайною. Без жодного слова він смикнув повіддя, коні розвернулися, і ми мчали в темряву Перевалу. Коли я озирнувся, я побачив пару від коней диліжанса у світлі ліхтарів, і на її тлі постаті моїх колишніх супутників, які перехрещувалися. Потім візник бахнув батогом і покликав своїх коней, і вони погнали далі до Буковини.
Коли вони зникли в темряві, я відчув дивний холод, і мене охопило відчуття самотності, але на мої плечі кинули плащ, а на коліна — ковдру, і візник сказав чудовою німецькою:
«Ніч холодна, пане, і мій господар, граф, наказав мені піклуватися про вас. Під сидінням є пляшка сливовиці [сливівки, місцевих сливових горілок], якщо вам знадобиться». Я не взяв жодної краплі, але все ж було втішно знати, що вона там є. Я почувався дивно і не без страху. Гадаю, якби був інший вихід, я б скористався ним, а не вирушав у цю невідому нічну подорож. Карета мчала прямовисно, потім ми зробили повний поворот і поїхали іншою прямою дорогою. Мені здавалося, що ми просто проїжджаємо одне й те саме місце знову і знову; тому я звернув увагу на деякі помітні орієнтири й переконався, що так і є. Я б хотів запитати кучера, що все це означає, але я справді боявся цього, бо думав, що в моєму становищі будь-який протест не мав би ніякого впливу, якби було намір затримати мене. Зрештою, однак, оскільки мені було цікаво дізнатися, як минає час, я запалив сірник і за його полум’ям подивився на свій годинник; було вже за кілька хвилин до опівночі. Це вразило мене, бо, мабуть, загальний суєвірний страх перед опівніччю посилився моїм недавнім досвідом. Я чекав зі скрушним почуттям напруги.
Тоді десь у хуторі далеко внизу по дорозі почав вити пес — довгий, болісний вой, ніби від страху. Цей звук підхопив інший пес, потім ще один і ще один, і, занесені вітром, який тепер тихо шепотів у Перевалі, почалися дикий виття, що, здавалося, доливали звідусіль, наскільки дозволяла уява охопити його в нічній темряві. Від першого воя коні почали рватися і підніматися на задні ноги, але візник заговорив до них заспокійливо, і вони втихли, хоча й тремтіли й пітніли, ніби після втечі від раптового жаху. Потім, далеко вдалині, з гір по обидва боки від нас, почалося голосніше й різкіше виття — вовків, яке вплинуло й на коней, і на мене: мені захотілося вистрибнути з каліжі й бігти, а вони знову піднялися на задні ноги й шалено кинулися вперед, так що візнику довелося вжити всієї своєї сили, щоб утримати їх від втечі. Проте за кілька хвилин мої вуха звикли до звуку, і коні настільки втихли, що візник зміг зійти й стати перед ними. Він гладив їх і заспокоював, і прошепотів їм щось на вухо, як я чув, роблять дресирувальники коней, і з дивовижним результатом: під його ласками вони знову стали цілком керованими, хоча й продовжували тремтіти. Візник знову сів на своє місце, струсив повіддя й рушив у великому темпі. Цього разу, проїхавши на інший бік Перевалу, він раптово звернув на вузьку дорогу, яка різко йшла праворуч.
Незабаром нас оточили дерева, які в деяких місцях утворювали над дорогою арки, ніби ми їхали крізь тунель; а з обох боків нас хоробро охороняли хмурі скелі. Хоч ми й були в укритті, ми чули, як піднімається вітер, бо він стогнав і свистів крізь скелі, а гілки дерев лускали, зіштовхуючись, коли ми мчали вперед. Ставало все холодніше й холодніше, і почав падати дрібний, порошкоподібний сніг, тож незабаром ми й усе навколо нас було вкрито білою ковдрою. Гострий вітер все ще доносив до нас завивання собак, хоча воно ставало тихішим, коли ми рухаємося далі. Виття вовків лунало все ближче й ближче, ніби вони оточували нас з усіх боків. Я страшенно злякався, і коні поділили мій страх; але водій не був зовсім стурбований. Він постійно повертав голову то ліворуч, то праворуч, але я нічого не міг побачити крізь темряву.
Раптом десь ліворуч від нас я помітив слабке мерехтливе синє полум’я. Кучер побачив його в ту ж мить; він одразу ж стримав коней, зістрибнув на землю й зник у темряві. Я не знав, що робити, тим паче, що завивання вовків ставало все ближчим; але поки я вагався, кучер раптом з’явився знову, без слова сів на своє місце, і ми продовжили шлях. Мені здається, я заснув і все ще мріяв про цю подію, бо вона, ніби повторюючись нескінченно, тепер, коли я згадую, схожа на якийсь жахливий кошмар.
Одного разу полум’я з’явилося так близько до дороги, що навіть у темряві навколо нас я міг спостерігати за рухами кучера. Він швидко підійшов до того місця, де здіймався синій вогонь — він, мабуть, був дуже слабким, бо не освітлював оточення зовсім — і, зібравши кілька каменів, склав з них якусь конструкцію. Одного разу виник дивний оптичний ефект: коли він стояв між мною і полум’ям, то не загороджував його, бо я все одно бачив його примарне мерехтіння. Це мене злякало, але оскільки ефект був лише миттєвим, я вирішив, що мої очі обманули мене, коли я напружено вдивлявся в темряву.
Потім на деякий час сині полум’я зникло, і ми мчали вперед крізь присмерк, а навколо нас лунало завивання вовків, ніби вони рухалися по колу.

Нарешті настав час, коли візник віддалився далі, ніж коли-небудь раніше, і під час його відсутності коні почали тремтіти сильніше, ніж будь-коли, і ржати, і кричати від жаху. Я не міг побачити жодної причини для цього, бо виття вовків припинилося зовсім; але саме тоді місяць, що пропливав крізь чорні хмари, з’явився за зубчастим гребенем похмурої, вкритої соснами скелі, і при його світлі я побачив навколо нас кільце вовків із білими зубами та висунутими червоними язиками, з довгими, жилистими кінцівками та шершавою шерстю. Вони були в сто разів страшніші в гнітючій тиші, що їх охопила, ніж навіть тоді, коли вони вили. Я відчув якийсь параліч страху. Лише тоді, коли людина опиняється віч-на-віч із такими жахами, вона може зрозуміти їхнє справжнє значення.
Раптом вовки почали вити, ніби місячне світло мало на них якийсь особливий вплив. Коні стрибали та піднімалися на дибки, і безпорадно озиралися, їхні очі котилися так, що було боляче дивитися; але живе кільце жаху оточило їх з усіх боків, і вони були змушені залишатися в ньому. Я покликав візника, бо мені здалося, що наш єдиний шанс — спробувати прорватися крізь кільце і допомогти йому наблизитися. Я кричав і бив по боці каліжки, сподіваючись, що шум відлякає вовків з цього боку, щоб дати йому можливість дістатися до екіпажу. Як він туди потрапив, я не знаю, але я почув його голос, що лунав тоном імперативного наказу, і, поглянувши в бік звуку, побачив, як він стоїть на дорозі. Коли він махав своїми довгими руками, ніби відштовхуючи якусь невідчутну перешкоду, вовки відступали все далі й далі. Саме тоді важка хмара закрила обличчя місяця, і ми знову опинилися в темряві.
Коли зір повернувся до мене, я побачив, що візник залазить у калешу, а вовки зникли. Усе це було настільки дивним і моторошним, що мене охопив жах, і я боявся промовити чи рушитися. Час здавався нескінченним, коли ми мчали далі, тепер майже в повній темряві, бо хмари закривали місяць. Ми продовжували підійматися, зрідка роблячи короткі спуски, але здебільшого завжди вгору. Раптом я усвідомив, що візник зупиняє коней у дворі величезного зруйнованого замку, з високих чорних вікон якого не пробивалося жодне сяйво, а його зламаний бастіон малював нерівну лінію на тлі місячного неба.
Це безкоштовний уривок. Повна книга — на сторінці книги.
