РОЗДІЛ I.

ЕСЕ ПРО ПРАВДИВЕ ПОХОДЖЕННЯ, МАСШТАБ І МЕТУ ГРОМАДЯНСЬКОГО ПРАВЛІННЯ

Розділ 1. Як було показано в попередньому викладі:

(<i>1</i>) Адам не мав ніякої такої влади над своїми дітьми чи панування над світом, ні за природним правом батьківства, ні через пряме дарування від Бога, як стверджується:

(<i>2</i>) І навіть якщо б він мав, його спадкоємці все одно не мали б на це права:

(<i>3</i>) І навіть якщо б його спадкоємці мали, оскільки не існує ніякого природного закону, ні прямого закону Бога, який би визначав, хто є законним спадкоємцем у всіх випадках, що можуть виникнути, право на спадкування, а отже, і право на правління, не могло б бути остаточно визначено:

(<i>4</i>) І навіть якщо б це було визначено, знання про те, яка з ліній Адамового потомства є найдавнішою, було давно втрачено, тому серед родів людства та сімей світу не залишилося жодного, хто б мав хоч найменшу претензію бути найдавнішим родом і мати право на спадщину:

Оскільки, на мою думку, всі ці передумови були чітко викладені, то неможливо, щоб правителі, які зараз перебувають при владі, могли отримати будь-яку вигоду або найменшу частку влади з того, що вважається джерелом усієї влади – приватного володіння та батьківської юрисдикції Адама. Отже, той, хто не хоче давати підстав вважати, що вся влада у світі є лише продуктом сили та насильства, і що люди живуть разом за жодними іншими правилами, окрім правил, які діють у світі звірів, де перемагає найсильніший, і таким чином закладати основу для вічних безладів і лих, заворушень, повстань і бунтів (проти яких прихильники цієї гіпотези так голосно протестують), повинен знайти інше джерело влади, інше походження політичної влади та інший спосіб визначення та розпізнавання осіб, які нею володіють, ніж той, якому навчив нас сер Роберт Філмер.

Розділ 2. З цією метою, думаю, не завадить викласти, що я розумію під політичною владою, щоб владу МАГІСТРАТА над підданим можна було відрізнити від влади БАТЬКА над дітьми, ПАНА над слугою, ЧОЛОВІКА над дружиною та ГОСПОДАРЯ над рабом. Оскільки всі ці різні види влади іноді поєднуються в одній особі, якщо її розглядати в цих різних відносинах, це може допомогти нам розрізнити ці види влади, наприклад, владу батька сім’ї та капітана галери.

Розділ 3. Отже, ПОЛІТИЧНА ВЛАДА, на мою думку, є правом видавати закони зі смертними покараннями, а отже, і з усіма меншими покараннями, для регулювання та захисту власності, а також для використання сили громади для виконання цих законів і для захисту держави від зовнішніх загроз; і все це лише для загального блага.

РОЗДІЛ II.

ПРО ПРИРОДНИЙ СТАН.

Розділ 4. Щоб правильно зрозуміти політичну владу та визначити її походження, ми повинні розглянути, в якому природному стані перебувають усі люди, а це стан абсолютної свободи, коли вони можуть вільно визначати свої дії та розпоряджатися своїм майном і собою, як їм заманеться, в межах природного права, не питаючи дозволу та не залежно від волі будь-якої іншої людини.

Це також стан рівності, в якому вся влада та юрисдикція є взаємними, і ніхто не має більшої влади, ніж інший; очевидно, що істоти одного виду та рангу, які випадково народжуються з однаковими природними перевагами та використовують однакові здібності, повинні бути рівними одна з одною, без підпорядкування чи підкорення, якщо тільки Господь і Володар усіх не зробить будь-яке чітке оголошення своєї волі, щоб підняти одного над іншим і надати йому очевидним і зрозумілим призначенням незаперечне право на панування та суверенітет.

Розділ 5. Цю природну рівність людей мудрий Гукер розглядає як щось настільки очевидне саме по собі і поза всяким сумнівом, що він вважає її основою зобов’язання до взаємної любові між людьми, на якому він будує обов’язки, які вони мають один перед одним, і звідки він виводить великі принципи справедливості та милосердя. Його слова:

/# Подібний природний потяг спонукав людей усвідомити, що їхній обов’язок полягає не менше в тому, щоб любити інших, ніж самих себе; адже, оскільки всі рівні речі повинні мати одну й ту ж міру, якщо я не можу не бажати отримувати добро від кожної людини, причому в такій же мірі, в якій будь-яка людина бажає його для власної душі, то як я можу сподіватися, що хоч частина мого бажання в цьому буде задоволена, якщо я сам не буду піклуватися про задоволення подібного бажання, яке, безсумнівно, є в інших людях, оскільки вони мають одну й ту ж природу? Якщо їм пропонують щось, що суперечить цьому бажанню, це, безсумнівно, засмучує їх у всіх відношеннях так само, як і мене; отже, якщо я завдаю шкоди, я повинен очікувати, що постраждаю, оскільки немає підстав, щоб інші виявляли до мене більшу міру любові, ніж вони виявляли до них; тому моє бажання, щоб мене любили мої рівні за природою в максимально можливій мірі, накладає на мене природний обов’язок виявляти до них повну взаємність; з цього зв’язку рівності між нами та тими, хто є такими ж, як і ми, природний розум вивів різні правила та канони для керівництва життям, і ніхто цього не ігнорує, «Еклезіастична політика», Книга 1. #/

Розділ 6. Але хоч це і стан свободи, проте це не стан вседозволеності: хоч людина в цьому стані має неконтрольовану свободу розпоряджатися своєю особою чи майном, проте вона не має свободи знищувати себе або хоча б якусь істоту у своєму володінні, хіба що якась вища мета, ніж просте збереження, цього вимагає. У природному стані діє закон природи, який регулює його і який зобов’язує кожного. А розум, який і є цим законом, навчає все людство, яке лише звернеться до нього, що, оскільки всі рівні та незалежні, ніхто не повинен шкодити іншому в його житті, здоров’ї, свободі чи власності: адже люди є всім творінням одного всемогутнього та нескінченно мудрого Творця, усі слуги одного суверенного Господа, послані у світ за його наказом і для виконання його справ; вони є власністю того, чиє творіння вони, створені для того, щоб існувати протягом його, а не за чиєюсь примхою. І оскільки вони наділені подібними здібностями, всі вони є частиною однієї спільноти природи, не можна припускати, що серед нас існує така ієрархія, яка б дозволяла нам знищувати один одного, ніби ми створені для використання один одним, як нижчі види істот створені для нашого використання. Кожен, оскільки він зобов’язаний зберігати себе і не залишати добровільно своє місце, так само, коли це не суперечить його власному збереженню, повинен, наскільки це можливо, зберігати решту людства і не може, якщо тільки це не потрібно для здійснення правосуддя над злочинцем, відбирати або погіршувати життя, або те, що сприяє збереженню життя, свободи, здоров’я, кінцівки чи майна іншого.

Розділ 7. Щоб усі люди були стримані від посягання на права інших і від заподіяння шкоди один одному, і щоб дотримувався закон природи, який бажає миру та збереження всього людства, виконання закону природи в цьому стані передається в руки кожної людини, завдяки чому кожен має право карати порушників цього закону в такій мірі, щоб це перешкоджало його порушенню: адже закон природи, як і всі інші закони, що стосуються людей у цьому світі, був би марним, якби в природному стані не було жодної особи, яка мала б владу виконувати цей закон і таким чином захищати невинних і стримувати злочинців. І якщо будь-хто в природному стані може карати іншого за будь-яке зло, яке той вчинив, то кожен може це робити: адже в цьому стані абсолютної рівності, де природно немає ніякої переваги чи юрисдикції однієї людини над іншою, те, що будь-хто може робити, переслідуючи цей закон, кожен, безумовно, має право робити.

Розділ 8. Таким чином, у природному стані одна людина отримує владу над іншою; але це не абсолютна чи довільна влада, щоб чинити зло з порушником, коли він потрапив у її руки, керуючись пристрасними поривами чи безмежною розгубленістю власної волі; а лише для того, щоб відшкодувати йому, настільки, наскільки це диктує спокійний розум і совість, те, що пропорційно його проступку, тобто стільки, скільки необхідно для відшкодування та стримування: бо це єдині причини, чому одна людина може законно завдати шкоди іншій, і це те, що ми називаємо покаранням. Порушуючи закон природи, правопорушник заявляє, що живе за іншими правилами, ніж за правилами розуму та загальної справедливості, які є мірою, встановленою Богом для дій людей, для їхньої взаємної безпеки; і таким чином він стає небезпечним для людства, оскільки зв’язок, який має забезпечити їх від шкоди та насильства, зневажається та розривається ним. Оскільки це є порушення проти всього людства, проти миру та безпеки, які забезпечуються законом природи, кожна людина на цій підставі, маючи право захищати людство в цілому, може стримувати або, якщо це необхідно, знищувати речі, шкідливі для них, і таким чином може завдати зла будь-кому, хто порушив цей закон, щоб змусити його розкаятися в цьому, і тим самим стримати його та, за його прикладом, інших від вчинення подібних злочинів. І в цьому випадку, і на цій підставі, КОЖНА ЛЮДИНА МАЄ ПРАВО ПОКАРАТИ ПОРУШНИКА І БУТИ ВИКОНАВЦЕМ ЗАКОНУ ПРИРОДИ.

Розділ 9. Я не сумніваюся, що це здасться деяким людям дуже дивним твердженням, але перш ніж вони його засудять, я прошу їх пояснити, на підставі якого права будь-який правитель чи держава може страчувати або карати іноземця за будь-який злочин, скоєний у їхній країні. Очевидно, що їхні закони, завдяки будь-якій санкції, яку вони отримують від проголошеної волі законодавця, не поширюються на іноземця: вони не звернені до нього, і навіть якщо б зверталися, він не зобов’язаний їх слухати. Законодавча влада, завдяки якій вони діють щодо підданих цієї держави, не має над ним жодної влади. Ті, хто мають верховну владу щодо прийняття законів в Англії, Франції чи Голландії, для індійця є лише такими ж, як і решта світу, – звичайними людьми без повноважень: і тому, якщо за законом природи кожна людина не має права карати за злочини проти нього, як вона вважає за потрібне, я не бачу, як магістрати будь-якої громади можуть карати іноземця з іншої країни, оскільки щодо нього вони не можуть мати більшої влади, ніж будь-яка людина природно може мати над іншою.

Розділ 10. Окрім злочину, який полягає в порушенні закону та відхиленні від правильного правила розуму, внаслідок чого людина певною мірою деградує і показує, що відмовляється від принципів людської природи і стає небезпечною істотою, зазвичай завдається шкоди якійсь іншій особі, і якась інша людина зазнає збитків від його проступку: у цьому випадку той, хто зазнав будь-якої шкоди, має, окрім права на покарання, яке є спільним для всіх людей, особливе право вимагати відшкодування від того, хто це зробив: і будь-яка інша особа, яка вважає це справедливим, також може приєднатися до того, хто постраждав, і допомогти йому отримати від правопорушника стільки, скільки потрібно для відшкодування завданої шкоди.

Розділ 11. З цих двох різних прав, одного – права карати за злочин, щоб стримати його та запобігти подібним правопорушенням, яке право на покарання є у кожного; іншого – права на відшкодування, яке належить лише постраждалій стороні, випливає, що магістрат, який, будучи магістратом, має у своїх руках загальне право на покарання, часто, коли суспільні інтереси не вимагають застосування закону, може власною владою пом’якшити покарання за кримінальні правопорушення, але не може пом’якшити відшкодування, яке належить будь-якій приватній особі за завдану шкоду. Той, хто зазнав збитків, має право вимагати відшкодування від свого імені, і лише він може відмовитися від цього права: постраждала особа має право привласнити собі майно або послуги правопорушника на підставі права на самозбереження, оскільки кожна людина має право карати за злочин, щоб запобігти його повторенню, на підставі права, яке вона має на захист усього людства та вжиття всіх розумних заходів для досягнення цієї мети: і таким чином, у природному стані кожна людина має право вбити вбивцю, щоб стримати інших від вчинення подібних злочинів, які неможливо компенсувати будь-яким відшкодуванням, через приклад покарання, яке застосовується до нього всіма, а також щоб захистити людей від нападів злочинця, який, відмовившись від розуму, загального правила та міри, даної Богом людству, своїм несправедливим насильством і вбивством, вчиненим над однією людиною, оголосив війну всьому людству, і тому його можна знищити, як лева чи тигра, одну з цих диких, лютих звірів, з якими люди не можуть мати суспільства чи безпеки: і на цьому ґрунтується великий закон природи: хто проливає людську кров, кров його буде пролита людиною.

Каїн був настільки переконаний, що кожен має право покарати такого злочинця, що після вбивства свого брата він вигукує: «Хто знайде мене, нехай вб’є мене». Настільки очевидним це було в серцях усіх людей.

Розділ 12. З тієї ж причини людина в природному стані може карати за менші порушення цього закону. Можливо, запитають: «Чи смертною карою?» Я відповідаю: кожне порушення можна карати в такій мірі та з такою суворістю, щоб порушнику було невигідно, щоб він розкаявся і щоб інші були налякані і не робили так само. Кожне правопорушення, яке може бути вчинене в природному стані, може бути також покаране в природному стані, і в такій же мірі, в якій воно може бути покаране в державі: хоча зараз я не збираюся вдаватися в деталі природного закону або його міри покарання, але, безсумнівно, такий закон існує, і він такий же зрозумілий і очевидний для розумної істоти та того, хто вивчає цей закон, як і позитивні закони держав; можливо, навіть зрозуміліший, оскільки розум легше зрозуміти, ніж уявлення та складні вигадки людей, які слідують суперечливим і прихованим інтересам, вираженим словами; адже значна частина муніципальних законів країн є такими, що лише в тій мірі є правильними, в якій вони ґрунтуються на природному законі, яким вони повинні регулюватися та тлумачитися.

Розділ 13. Я не сумніваюся, що до цієї дивної доктрини, а саме: в природному стані кожен має право застосовувати закон природи, будуть висловлювати заперечення, стверджуючи, що недоцільно, щоб люди були суддями у власних справах, що самолюбство змушуватиме людей ставитися упереджено до себе та своїх друзів; і, з іншого боку, що злі наміри, пристрасть і жага помсти штовхатимуть їх на надмірні дії під час покарання інших; і, отже, з цього випливатиме лише хаос і безлад, і тому Бог, безсумнівно, встановив уряд, щоб стримувати упередженість і жорстокість людей. Я легко погоджуся, що цивільний уряд є належним засобом для усунення незручностей природного стану, який, безумовно, має бути значним, оскільки люди можуть бути суддями у власних справах, адже легко уявити, що той, хто був настільки несправедливим, що завдав шкоди своєму братові, навряд чи буде настільки справедливим, щоб засудити себе за це; але я проситиму тих, хто висловлює це заперечення, пам’ятати, що абсолютні монархи – лише люди; і якщо уряд має бути засобом для усунення тих нещасть, які неминуче випливають із того, що люди є суддями у власних справах, і природний стан, отже, не може бути терпимим, я хотів би знати, який це уряд і чим він кращий за природний стан, коли одна людина, командуючи великою кількістю людей, має право бути суддею у власній справі та може робити зі всіма своїми підданими все, що заманеться, без жодної можливості для будь-кого ставити під сумнів або контролювати тих, хто виконує його волю? І до чого б він не вдавався, чи то керувався розумом, чи помилкою, чи пристрастю, цьому потрібно підкорятися?

набагато краще було б у природному стані, де люди не зобов’язані підкорятися несправедливій волі іншого: і якщо той, хто судить, помиляється у власній справі або в будь-якій іншій справі, він відповідатиме за це перед рештою людства.

Розділ 14. Часто запитують, і це є ваговим запереченням: де були, чи де колись були люди в такому природному стані? На це можна відповісти так: оскільки всі князі та правителі незалежних держав у всьому світі перебувають у природному стані, то очевидно, що світ ніколи не був і ніколи не буде без великої кількості людей у цьому стані. Я назвав усіх правителів незалежних громад, незалежно від того, чи вони уклали союз з іншими, чи ні: адже не кожен договір припиняє природний стан між людьми, а лише той, коли вони взаємно домовляються про вступ до однієї громади та створення єдиного політичного тіла; інші обіцянки та договори, які люди можуть укладати один з одним, не обов’язково означають, що вони більше не перебувають у природному стані. Обіцянки та угоди про обмін, тощо, між двома людьми на безлюдному острові, про які згадує Гарсілассо де ла Вега у своїй історії Перу, або між швейцарцем та індіанцем у лісах Америки, є обов’язковими для них, хоча вони перебувають у природному стані один щодо одного: адже правдивість і дотримання вірності належать до людської природи, а не до членства в суспільстві.

Розділ 15. Тим, хто стверджує, що ніколи не було людей у природному стані, я не тільки протиставлю авторитет мудрого Гукера, «Eccl. Pol. lib. i. sect. 10», де він каже:

/# Закони, про які йшлося досі, тобто закони природи, обов’язкові для людей абсолютно, навіть якщо вони просто люди, хоча вони ніколи не укладають жодних офіційних угод і не досягають жодних спільних домовленостей про те, що робити, а що ні. Але оскільки ми самі по собі не можемо забезпечити себе достатньою кількістю речей, необхідних для такого життя, якого бажає наша природа, життя, гідного людської особистості, тому, щоб компенсувати ці недоліки та незручності, які виникають у нас, коли ми живемо окремо і поодинці, ми природно прагнемо спілкування та товариства з іншими: саме це стало причиною того, що люди вперше об’єдналися в політичні суспільства.

#/

Крім того, я стверджую, що всі люди природно перебувають у такому стані і залишаються в ньому, поки вони за власною згодою не стануть членами якогось політичного суспільства, і я не сумніваюся, що в подальшому викладі цієї розмови зможу це чітко довести.

РОЗДІЛ III.

ПРО СТАН ВІЙНИ.

Розділ 16. Стан війни – це стан ворожнечі та руйнування: тому відверте оголошення словами чи діями про не палкий і неквапливий, а спокійний і обдуманий намір щодо життя іншої людини, ставить цю людину в стан війни з тим, проти кого вона висловила такий намір, і таким чином піддає її життя небезпеці, дозволяючи іншій стороні позбавити її життя, або будь-кого, хто приєднається до неї в її захисті та підтримає її у цій суперечці; оскільки цілком обґрунтовано і справедливо, що я маю право знищити те, що загрожує мені знищенням: адже, згідно з фундаментальним законом природи, людина має бути збережена настільки, наскільки це можливо, і коли неможливо зберегти всіх, безпека невинних має бути пріоритетною: і можна знищити людину, яка веде проти вас війну або виявила ворожість до вашого існування, з тієї ж причини, що й можна вбити вовка чи лева; тому що такі люди не пов’язані правилами загального закону розуму, вони не мають інших правил, окрім сили та насильства, і тому з ними можна поводитися як із хижими звірами, тими небезпечними та шкідливими істотами, які обов’язково знищать вас, щойно ви потрапите в їхню владу.

Розділ 17. Звідси й випливає, що той, хто намагається підкорити іншу людину своїй абсолютній владі, тим самим вводить її у стан війни; це слід розуміти як оголошення про намір посягнути на її життя: адже я маю підстави вважати, що той, хто захоче підкорити мене своїй владі без моєї згоди, буде використовувати мене так, як йому заманеться, коли вже підкорить, і навіть знищить, коли йому заманеться; адже ніхто не може бажати мати мене у своїй абсолютній владі, хіба що для того, щоб силою змусити мене робити те, що суперечить праву на мою свободу, тобто перетворити мене на раба. Бути вільним від такої сили – єдина гарантія мого збереження; і розум підказує мені вважати того, хто хоче відібрати цю свободу, яка є захистом мого життя, ворогом мого збереження; отже, той, хто намагається поневолити мене, тим самим вводить себе у стан війни зі мною. Той, хто в природному стані хоче відібрати свободу, яка належить будь-кому в цьому стані, повинен, безсумнівно, мати намір відібрати все інше, оскільки свобода є основою для всього іншого; так само, той, хто в суспільстві хоче відібрати свободу у тих, хто належить до цього суспільства чи держави, повинен мати намір відібрати у них все інше, і тому на нього слід дивитися як на того, хто перебуває у стані війни.

Розділ 18. Це дає людині право вбити злодія, який жодним чином не зашкодив їй і не висловлював намірів посягнути на її життя, окрім як застосовувати силу, щоб підкорити її і відібрати гроші або будь-що інше, що йому заманеться; оскільки застосування сили, коли він не має на це права, щоб підкорити мене, незалежно від його намірів, не дає мені підстав вважати, що той, хто хоче відібрати мою свободу, не відбере все інше, коли я буду в його владі. Тому я маю право ставитися до нього як до того, хто ввів себе в стан війни зі мною, тобто вбити його, якщо зможу; адже саме до такої небезпеки він справедливо наражає себе, хто б то не був, хто вводить стан війни і є агресором у ньому.

Розділ 19. І ось тут ми бачимо чітку різницю між природним станом і станом війни, які, однак, деякі люди плутають. Ці два стани такі різні, як стан миру, доброзичливості, взаємної допомоги та збереження, і стан ворожнечі, злоби, насильства та взаємного знищення. Люди, які живуть разом відповідно до розуму, без спільного верховного правителя на землі, який мав би повноваження судити між ними, перебувають у природному стані. Але застосування сили або відкритого наміру застосувати силу проти іншої людини, коли немає спільного верховного правителя на землі, до якого можна звернутися за допомогою, є станом війни. І саме відсутність такого звернення надає людині право на війну навіть проти агресора, хоч би він і перебував у суспільстві та був її підданим. Таким чином, злодія, якому я не можу зашкодити, окрім як шляхом звернення до закону за те, що він вкрав усе, що в мене є, я можу вбити, коли він нападає на мене, щоб пограбувати, але лише мого коня чи пальта, тому що закон, який був створений для мого захисту, коли він не може втрутитися, щоб захистити моє життя від безпосередньої сили, яка, якщо її втрачено, не підлягає жодній компенсації, дозволяє мені захищатися і має право на війну, тобто право вбити агресора, тому що агресор не дає часу звернутися до нашого спільного судді, а також не дає можливості для рішення суду щодо виправлення ситуації, коли шкода може бути невідворотною. Відсутність спільного судді з повноваженнями ставить усіх людей у стан природи: застосування сили без права проти особи робить стан війни, як у випадку, коли такий суддя є, так і коли його немає.

Розділ 20. Але коли фактична сила вичерпана, стан війни припиняється між тими, хто перебуває в суспільстві, і хто з обох боків однаково підпорядковується справедливому рішенню закону, оскільки тоді відкривається можливість оскаржити минулу шкоду та запобігти майбутній: але там, де такого оскарження немає, як у природному стані, через відсутність позитивних законів і суддів, до яких можна звернутися, стан війни, розпочавшись, триває, і невинна сторона має право знищити іншу, коли тільки може, доки агресор не запропонує мир і не висловить бажання примиритися на таких умовах, які б відшкодували будь-яку завдану шкоду та забезпечили безпеку невинної сторони в майбутньому; навіть там, де існує можливість оскаржити рішення до закону та призначених суддів, але можливість відшкодування відмовляється через очевидне перекручування справедливості та відверте маніпулювання законами для захисту або компенсації насильства чи ушкоджень, заподіяних деякими людьми чи групою людей, важко уявити щось інше, ніж стан війни: оскільки скрізь, де застосовується насильство і завдається шкода, навіть руками, призначеними для здійснення правосуддя, це все одно залишається насильством і шкодою, хоч би як це прикривалося назвою, приводами чи формами закону, кінцевою метою якого є захист і відшкодування збитків невинним шляхом неупередженого застосування до всіх, хто підпорядковується йому; скрізь, де цього не відбувається щиро, ведеться війна проти тих, хто страждає, і оскільки вони не мають на землі можливості звернутися за захистом, їм залишається лише один засіб у таких випадках – звернутися до небес.

Розділ 21. Щоб уникнути такого стану війни (в якому немає жодного способу вирішити спір, окрім як звертатися до неба, і в якому кожна, навіть найменша розбіжність, схильна закінчуватися війною, якщо немає жодного органу, який міг би винести рішення між ворогуючими сторонами), люди об’єднуються в суспільство і покидають стан природного існування: адже там, де є влада, сила на землі, до якої можна звернутися за допомогою, там виключається продовження стану війни, і спір вирішується цією владою. Якби існував такий суд, будь-яка вища юрисдикція на землі, яка б могла вирішити спір між Єфтеєм і аммонітянами, вони б ніколи не дійшли до стану війни: але ми бачимо, що він був змушений звертатися до неба. «Нехай Господь, Суддя, сьогодні розсудить між ізраїльтянами та аммонітянами», – каже він, Книга Суддів, 11:27, і потім, продовжуючи, і покладаючись на своє звернення, він виводить свою армію на битву: і тому в таких суперечках, коли ставиться питання, хто буде суддею, не може йтися про те, хто вирішуватиме спір; кожен знає, що Єфтей тут говорить нам, що Господь, Суддя, буде судити. Там, де немає судді на землі, звернення відбувається до Бога на небі. Тоді це питання не може означати, хто буде судити, чи інша людина втягнулася у стан війни зі мною, і чи можу я, як Єфтей, звернутися до неба в цьому? Про це можу судити лише я сам у своїй совісті, і я відповідатиму за це в останній день перед найвищим суддею всіх людей.

РОЗДІЛ IV.

ПРО РАБСТВО.

Розділ 22. Природна свобода людини полягає в тому, щоб не підпорядковуватися жодній вищій владі на землі, а не перебувати під волею чи законодавчою владою іншої людини, а лише мати природний закон як свій орієнтир. Свобода людини в суспільстві полягає в тому, щоб не підпорядковуватися жодній іншій законодавчій владі, окрім тієї, яка встановлена за згодою в межах держави; і не перебувати під владою будь-якої волі чи обмеженням будь-якого закону, окрім тих, які встановлює ця законодавча влада відповідно до довіри, якою її наділено. Отже, свобода – це не те, про що розповідає сер Роберт Філмер у своїй праці «Спостереження», розділ 55: свобода для кожного робити все, що заманеться, жити так, як йому подобається, і не бути зв’язаним жодними законами; а свобода людини в державі – це мати усталений звичай, за яким можна жити, який є спільним для кожного члена цього суспільства і який встановлюється законодавчою владою, створеною в ньому; це свобода слідувати власній волі у всіх справах, коли цей звичай цього не передбачає; і не підпорядковуватися мінливій, невизначеній, невідомій, довільній волі іншої людини: як і свобода в природі полягає в тому, щоб не підпорядковуватися жодним іншим обмеженням, окрім закону природи.

Розділ 23. Ця свобода від абсолютної, свавільної влади настільки необхідна і тісно пов’язана зі збереженням життя людини, що людина не може відмовитися від неї, інакше це призведе до втрати власного життя. Адже людина, яка не має влади над власним життям, не може, за допомогою угоди чи власної згоди, поневолити себе перед кимось, або підкоритися абсолютній, свавільній владі іншого, щоб той міг відбирати її життя, коли заманеться. Ніхто не може надати більше влади, ніж має сам; і той, хто не може відібрати власне життя, не може надати іншому владу над ним. Звісно, якщо людина через власну провину втратила право на життя, вчинивши якийсь злочин, за який заслуговує на смерть, то той, кому вона зобов’язана життям, може (коли матиме над нею владу) відкласти її позбавлення життя і використати її для власної вигоди, і це не завдасть їй шкоди. Адже, коли тягар її рабства переважатиме цінність її життя, вона зможе, чинячи опір волі свого пана, наблизити смерть, якої бажає.

Розділ 24. Це і є ідеальний стан рабства, який не є чимось іншим, як продовженням стану війни між законним переможцем і полоненим. Адже, якщо між ними укладається угода і досягається домовленість про обмежену владу з одного боку і послух з іншого, стан війни та рабства припиняється, поки діє угода. Адже, як було сказано, жодна людина не може, за допомогою угоди, передати іншому те, чого не має сама, тобто владу над власним життям.

Мушу визнати, що серед євреїв, як і серед інших народів, ми знаходимо випадки, коли люди продавали себе; але, очевидно, це стосувалося лише тяжкої праці, а не рабства: адже очевидно, що людина, яку продавали, не перебувала під абсолютною, довільною, деспотичною владою: адже господар не мав права вбити її в будь-який момент, хоча в певний час він був зобов’язаний звільнити її від служби; і господар такого слуги був настільки далекий від того, щоб мати довільну владу над його життям, що не міг, за бажанням, навіть покалічити його, але втрата ока чи зуба звільняла його, як зазначено в Книзі Вихід, 21.

РОЗДІЛ V.

ПРО ВЛАСНІСТЬ.

Розділ 25. Чи розглядаємо ми природний розум, який говорить нам, що люди, народившись, мають право на збереження свого життя, а отже, на їжу та пиття, а також на інші речі, які природа надає для їхнього існування; чи розглядаємо ми одкровення, яке розповідає про ті дари, які Бог зробив Адаму, а також Ною та його синам, – у будь-якому випадку дуже ясно, що Бог, як каже цар Давид у Псалмі 115:16, дав землю дітям людським; дав її людству в цілому. Але, виходячи з цього, деяким здається дуже складним питання про те, як будь-хто взагалі може мати право власності на щось. Я не задоволюся тим, щоб відповісти, що якщо важко обґрунтувати право власності, виходячи з припущення, що Бог дав світ Адаму та його нащадкам у спільне користування, то це стає неможливим, якщо припустити, що Бог дав світ Адаму та його спадкоємцям у спадок, виключаючи всіх інших його нащадків. Натомість я спробую показати, як люди могли б отримати право власності на різні частини того, що Бог дав людству в цілому, і це без будь-якої виразної угоди між усіма, хто має право на спільне користування.

Розділ 25. Чи розглядаємо ми природний розум, який говорить нам, що люди, народившись, мають право на збереження свого життя, а отже, на їжу та пиття, а тако…

Розділ 26. Бог, який дав світ людям у спільне користування, також наділив їх розумом, щоб вони могли використовувати його на благо життя та для зручності. Земля та все, що в ній є, надані людям для підтримки та забезпечення їхнього існування. І хоча всі плоди, які вона природно дає, і звірі, якими вона їх годує, належать людству в цілому, оскільки вони є продуктом спонтанної природи, і ніхто спочатку не має приватної власності, що виключає решту людства, на будь-який з них, коли вони перебувають у своєму природному стані: проте, оскільки вони надані для використання людьми, має існувати необхідний спосіб їх привласнення, перш ніж вони зможуть бути корисними або приносити будь-яку користь окремій людині. Плід або дичина, яка живить дикого індіанця, який не знає огорож і все ще є спільним орендарем, має належати йому, і таким чином, він є частиною його, і інша людина більше не може мати на нього жодних прав, перш ніж це принесе йому користь для підтримки його життя.

Розділ 27. Хоча земля та всі інші створіння є спільним надбанням для всіх людей, проте кожна людина має право власності на власне тіло: ніхто інший не має на це права, окрім неї самої. Можна сказати, що праця її тіла та результат її рук належать їй. Отже, все, що вона виймає зі стану, в якому природа це створила і залишила, вона змішує зі своєю працею та приєднує до цього щось, що належить їй, і таким чином робить це своєю власністю. Оскільки вона виймає це зі спільного стану, в якому природа його розмістила, то ця праця додає до нього щось таке, що виключає спільне право інших людей: оскільки ця праця є незаперечною власністю того, хто її виконує, то жодна інша людина, окрім нього, не може мати права на те, до чого вона приєднана, принаймні, якщо в спільному надбанні достатньо та якісних речей для інших.

Розділ 28. Той, хто харчується жолудями, які він зібрав під дубом, або яблуками, які він зірвав з дерев у лісі, безсумнівно, присвоїв їх собі. Ніхто не може заперечувати, що пожива належить йому. Я запитую, коли вони почали належати йому? коли він їх перетравив? чи коли він їх з’їв? чи коли він їх зварив? чи коли він приніс їх додому? чи коли він їх зібрав? І очевидно, що якщо перше збирання не зробило їх його власністю, то ніщо інше не могло цього зробити. Праця створила різницю між ними та загальним майном: вона додала до них щось більше, ніж природа, спільна мати для всіх, зробила; і таким чином вони стали його приватною власністю. І чи скаже хтось, що він не мав права на ці жолуді чи яблука, які він таким чином присвоїв, тому що він не отримав згоди всього людства, щоб вони належали йому? Чи було це грабунком, коли він присвоював собі те, що належало всім загалом? Якщо така згода була б необхідною, людина б голодувала, незважаючи на достаток, який їй дала природа. Ми бачимо, що на загальних землях, які залишаються такими за домовленістю, саме взяття будь-якої частини того, що є загальним, і вилучення її з того стану, в якому вона перебувала за природою, започатковує право власності; без цього загальне майно не має жодної цінності. І взяття тієї чи іншої частини не залежить від виразної згоди всіх власників. Таким чином, трава, яку з’їла моя кінь, торф, який викопав мій слуга, і руда, яку я видобув у будь-якому місці, де я маю на них право разом з іншими, стають моєю власністю, без призначення чи згоди будь-кого. Праця, яка була моєю, вилучаючи їх із того загального стану, в якому вони перебували, закріпила моє право власності на них.

Розділ 29. Вимагаючи від кожної людини, щоб вона дала явну згоду на те, щоб будь-хто привласнив собі частину того, що було надано у спільне користування, діти чи слуги не могли б нарізати м’ясо, яке їхній батько чи господар приготував для них у спільне користування, не призначивши кожному його окрему порцію. Хоча вода, що тече у фонтані, належить кожному, але хто може сумніватися, що вода в глечику належить лише тому, хто її набрав? Його праця витягла її з рук природи, де вона була у спільному користуванні та належала однаково всім її дітям, і таким чином він привласнив її собі.

Розділ 30. Таким чином, цей закон розуму робить вбитого індіанцем оленя його власністю; дозволено вважати це його майном, оскільки він доклав до цього свою працю, хоча раніше це було спільним правом кожного. І серед тих, кого вважають цивілізованою частиною людства, які створили та розширили позитивні закони для визначення власності, цей первісний закон природи, що стосується початку власності на те, що раніше було у спільному користуванні, все ще діє; і завдяки йому, будь-яка риба, яку хтось ловить в океані, у цьому великому та незмінному спільному просторі людства, або будь-який бурштин, який хтось знаходить тут, стає власністю того, хто докладає зусиль, щоб вилучити її з цього спільного стану, в якому вона перебувала в природі. І навіть серед нас вважається, що той, хто полює на зайця, є його власником, якщо він переслідує її під час полювання: оскільки це звір, на якого все ще дивляться як на спільне майно, і він не є приватною власністю жодної людини, тому той, хто доклав стільки зусиль, щоб знайти та переслідувати будь-якого з них, тим самим вивів його зі стану природи, в якому він перебував у спільному користуванні, і започаткував право власності.

Розділ 31. Можливо, хтось заперечить, що якщо збирання жолудів або інших плодів землі тощо дає право на них, то кожен може накопичувати стільки, скільки забажає. На це я відповідаю: ні. Той самий закон природи, який цим способом дає нам право власності, також обмежує це право. Бог щедро дав нам усе, 1 Тим. 6:12, – голос розуму, підтверджений натхненням. Але наскільки Він нам це дав? Щоб ми насолоджувалися цим. Стільки, скільки хтось може використати для будь-якої користі в житті, перш ніж це зіпсується, стільки він може своєю працею закріпити за собою як право власності: все, що виходить за ці межі, є більшим, ніж його частка, і належить іншим. Ніщо не було створено Богом для того, щоб людина псувала або знищувала це. І таким чином, враховуючи велику кількість природних ресурсів, які були в світі протягом тривалого часу, і невелику кількість споживачів, а також те, наскільки малу частину цих ресурсів міг охопити і використати один чоловік, щоб це не завдавало шкоди іншим, особливо дотримуючись меж, встановлених розумом, щодо того, що може служити для його потреб, тоді було мало місця для суперечок або конфліктів щодо встановленої таким чином власності.

Розділ 32. Але оскільки головним об’єктом власності тепер є не плоди землі та тварини, що нею живляться, а сама земля, як те, що охоплює і містить у собі все інше, я вважаю, що очевидно, що й право власності на неї набувається так само, як і раніше. Стільки землі, скільки людина обробляє, засаджує, покращує, культивує і може використовувати її продукти, стільки й стає її власністю. Завдяки своїй праці вона, можна сказати, відокремлює її від спільного користування. І не варто ставити під сумнів її право, стверджуючи, що всі інші мають на неї рівні права; отже, вона не може привласнити її, не може обгородити, не отримавши згоди всіх своїх співвітчизників, усього людства. Бог, коли він віддав світ у спільне користування всьому людству, водночас наказав людині працювати, і її скрутне становище вимагало цього від неї. Бог і його розум наказали їй підкорювати землю, тобто покращувати її для блага життя, і в цьому вона повинна була вкласти в неї щось, що належало б їй, її праця. Той, хто в послуху цьому Божому наказу підкорив, обробив і засіяв будь-яку її частину, тим самим приєднав до неї щось, що стало його власністю, на яку інший не мав права і не міг би відібрати її без порушення справедливості.

Розділ 33. Крім того, привласнення будь-якої ділянки землі шляхом її облаштування не завдавало жодної шкоди іншим, оскільки ще залишалося достатньо землі, і не гіршої якості, а також більше, ніж могли використати ті, хто ще не забезпечений. Отже, по суті, через те, що він обгородив землю для себе, для інших не ставало менше землі: адже той, хто залишає стільки, скільки інший може використати, робить те саме, що й нічого не бере. Ніхто не міг би вважати себе обділеним через те, що інша людина п’є, навіть якщо вона зробила великий ковток, коли у неї залишилася ціла річка тієї ж води, щоб втамувати спрагу: і ситуація з землею та водою, коли їх достатньо, є абсолютно однаковою.

Розділ 34. Бог дав світ людям у спільне користування; але оскільки він дав його їм для їхньої користі та для найбільших зручностей життя, які вони могли отримати з нього, не можна припускати, що він мав намір, щоб він завжди залишався спільним і необробленим. Він дав його у користування працьовитим і розсудливим (і праця мала бути їхнім правом на нього), а не примхам чи жадібності сварливих і войовничих. Той, хто має достатньо землі для покращення, стільки ж, скільки вже було взято, не повинен скаржитися, не повинен втручатися в те, що вже було покращено працею іншого: якщо він це робить, то очевидно, що він бажає отримати вигоду від чужої праці, на яку він не має права, а не землю, яку Бог дав йому у спільне користування з іншими, щоб вони могли працювати на ній, і якої залишилося стільки ж, скільки вже є, і більше, ніж він знає, що з нею робити, або на яку його праця може бути спрямована.

Розділ 35. Це правда, що на землях, які є спільними в Англії чи будь-якій іншій країні, де проживає багато людей під управлінням уряду, і де є гроші та торгівля, ніхто не може огородити чи привласнити будь-яку частину без згоди всіх своїх товаришів-землевласників, оскільки це залишено спільним за домовленістю, тобто за законом країни, який не можна порушувати. І хоча це є спільним відносно деяких людей, це не так для всього людства, а є спільною власністю цієї країни чи цієї парафії. Крім того, залишок після такого огородження не був би таким же корисним для решти землевласників, як і вся територія, коли всі могли її використовувати; тоді як на початку, під час первинного заселення великих спільних територій світу, все було зовсім інакше. Закон, якому підкорялася людина, радше заохочував до привласнення. Бог повелів, і його потреби змушували його працювати. Це була його власність, яку не можна було відібрати у нього, де б він її не розмістив. І звідси підкорення або обробіток землі, а також володіння ними, тісно пов’язані. Одне давало право на інше. Таким чином, Бог, повелівши підкорювати, дав право на привласнення в певній мірі: і умови людського життя, які вимагають праці та матеріалів для роботи, неминуче призводять до приватної власності.

Розділ 36. Міра природної власності добре визначена обсягом людської праці та зручностями життя: жодна людина не може підкорити або привласнити все; і навіть її споживання не може перевищувати невелику частину. Тому було неможливо, щоб будь-хто таким чином посягав на права іншого або набував для себе власність, що завдавала б шкоди його сусідові, який все одно матиме достатньо місця для такої ж, або навіть більшої власності (після того, як інший візьме свою частку), ніж до того, як вона була привласнена. Ця міра обмежувала володіння кожної людини дуже помірною пропорцією, і такою, яку вона могла б привласнити собі, не завдаючи шкоди нікому, в перші часи існування світу, коли люди були більше в небезпеці заблукати, віддаляючись від своєї групи, у тодішніх величезних нетрях землі, ніж відчувати брак місця для посадки. І ту ж міру можна дозволити й зараз, не завдаючи шкоди нікому, хоч світ і здається переповненим: припустимо, що людина або сім’я перебувають у стані, в якому вони були під час першого заселення світу дітьми Адама або Ноя; нехай вони посадять щось у віддалених, незайнятих місцях Америки, і ми побачимо, що їхні володіння, виміряні за нашими критеріями, не будуть дуже великими, і навіть сьогодні не зашкодять решті людства, і не дадуть їм підстав скаржитися або вважати, що їхні права були порушені цим посяганням, хоча людський рід тепер розповсюдився по всіх куточках світу і незмірно перевершує невелику кількість, яка була на початку.

Насправді, розмір ділянки має таке незначне значення без праці, що я чув, як стверджували, що навіть в Іспанії людині дозволяють орати, сіяти та збирати врожай, не турбуючись про те, що вона не має жодних прав на цю землю, окрім як на її використання. Навпаки, місцеві жителі вважають, що вони вдячні тому, хто своєю працею на занедбаній, а отже, непродуктивній землі збільшує запаси зерна, якого їм не вистачає. Але, як би там не було, і я не надаю цьому особливого значення; я сміливо стверджую, що те саме правило власності, а саме, що кожна людина повинна мати стільки, скільки може використати, все ще діятиме у світі, не обмежуючи нікого, оскільки у світі достатньо землі, щоб забезпечити потреби вдвічі більшої кількості населення, якби не винахід грошей і неявна згода людей надавати їм цінність, що призвело (за згодою) до більших володінь і права на них, про що я незабаром детальніше розповім.

Розділ 37. Безперечно, що на початку, до того як бажання мати більше, ніж потрібно людині, змінило внутрішню цінність речей, яка залежить лише від їхньої корисності для людського життя; або до того, як було домовлено, що невеликий шматочок жовтого металу, який зберігатиметься, не псуючись і не руйнуючись, вартий великого шматка м’яса або цілої купи зерна; хоча люди мали право привласнювати собі, своєю працею, кожен окремий об’єкт із природи, стільки, скільки вони можуть використати: однак цього не могло бути багато, і це не завдавало б шкоди іншим, оскільки такий самий достаток залишався б для тих, хто хотів би докладати ті самі зусилля. Додам, що той, хто привласнює землю собі своєю працею, не зменшує, а збільшує спільний запас людства: адже продукти, що слугують для підтримки людського життя і виробляються на одному акрі обгородженої та обробленої землі, (якщо говорити дуже обережно), у десять разів більші, ніж ті, що дає акр землі тієї ж родючості, який залишається необробленим у загальному користуванні. Тому той, хто обгороджує землю і має більший достаток життєвих зручностей з десяти акрів, ніж міг би мати зі ста акрів, залишених на волю природи, можна по-справжньому сказати, що він віддає дев’яносто акрів людству: адже його праця тепер забезпечує його продуктами з десяти акрів, тоді як раніше це були лише продукти зі ста акрів, що лежали в загальному користуванні. Я тут дуже занизив показник покращеної землі, вважаючи, що її продуктивність лише в десять разів більша, хоча насправді вона ближча до ста разів: тому я запитую, чи в диких лісах і необроблених пустках Америки, залишених на волю природи, без будь-яких покращень, обробітку чи землеробства, тисяча акрів дають знедоленим і нещасним мешканцям стільки ж життєвих зручностей, скільки десять акрів землі тієї ж родючості дають у Девонширі, де вони добре обробляються?

До того, як почали привласнювати землю, той, хто збирав якомога більше диких плодів, вбивав, ловив або приручав якомога більше звірів, той, хто докладав зусиль до будь-яких природних продуктів, змінюючи їх стан, вкладаючи в них свою працю, тим самим набував право власності на них: але якщо вони гинули в нього, не будучи використаними належним чином; якщо плоди гнили або дичина псувалася, перш ніж він міг їх використати, він порушував загальний закон природи і мав бути покараний; він посягав на частку свого сусіда, бо не мав права на них більше, ніж це вимагала потреба, і вони мали служити для забезпечення його життєвих потреб.

Розділ 38. Ті самі принципи регулювали й володіння землею: усе, що хтось обробляв і збирав, зберігав і використовував, поки воно не зіпсувалося, було його особистою власністю; усе, що він обгородив і міг використовувати для випасу худоби, а також продукти, які отримував, також належали йому. Але якщо трава на його обгородженій ділянці гнила на землі, або плоди його насаджень гинули, не будучи зібраними та збереженими, то ця частина землі, незважаючи на обгородження, все ще вважалася незайнятою і могла належати будь-кому іншому. Таким чином, на початку Каїн міг взяти стільки землі, скільки міг обробити, і зробити її своєю власністю, і при цьому залишити достатньо місця для випасу овець Авеля; кількох акрів було б достатньо для обох. Але з ростом сімей і розвитком виробництва їхні потреби у володіннях збільшувалися; однак, зазвичай, вони не мали чітко визначеної власності на землю, яку використовували, доки не об’єдналися, не оселилися разом і не побудували міста; і тоді, за згодою, з часом вони почали визначати межі своїх окремих територій і домовлятися про межі між ними та їхніми сусідами; і внутрішніми законами вони встановлювали права власності для членів одного й того ж суспільства. Ми бачимо, що в тій частині світу, яка була заселена першою і, отже, найбільш густонаселеною, навіть у часи Авраама, люди вільно пересувалися зі своїми стадами та худобою, що було їхнім багатством; і Авраам робив це в країні, де був чужинцем. З цього стає зрозуміло, що принаймні велика частина землі була у спільному користуванні; жителі не цінували її і не претендували на володіння більшою її частиною, ніж вони використовували.

Але коли місця не вистачало, щоб їхні стада могли разом пастися, вони за згодою, як це зробили Авраам і Лот, Бут. XIII, 5, розділилися і розширили свої пасовища, обираючи найкращі місця. І з тієї ж причини Ісав пішов від свого батька та брата і оселився на горі Сір, Бут. XXXVI, 6.

Розділ 39. Таким чином, не припускаючи жодної приватної власності Адама над усім світом, виключаючи всіх інших людей, що жодним чином не можна довести, і не можна вивести з цього жодної власності; але припускаючи, що світ був даний, як і було, дітям людським у спільне користування, ми бачимо, як праця могла створити різні права на окремі ділянки землі для їхнього приватного використання, де не було б сумнівів щодо права, не було б місця для суперечок.

Розділ 40. І це не настільки дивно, як, можливо, здається на перший погляд, що право власності на працю може переважити спільне володіння землею: адже саме праця надає різної цінності кожній речі; і нехай кожен подумає, яка різниця між акром землі, засадженим тютюном або цукровою тростиною, засіяним пшеницею чи ячменем, і акром тієї ж землі, що лежить у спільному користуванні, без будь-якої обробки, і він побачить, що вдосконалення за допомогою праці становить значно більшу частину вартості. Я думаю, що буде досить скромним підрахунком сказати, що дев’ять десятих продуктів землі, корисних для життя людини, є результатом праці: ні, якщо ми будемо правильно оцінювати речі, коли вони потрапляють до нас у користування, і підсумуємо різні витрати на них, що в них належить виключно природі, а що праці, ми побачимо, що в більшості з них дев’ятсот дев’яносто сотих повністю приписуються праці.

Розділ 41. Не може бути більш очевидного доказу, ніж той, який можна побачити в багатьох американських племенах, які багаті на землю, але бідні на всі життєві зручності; природа щедро наділила їх матеріальними благами, тобто родючим ґрунтом, придатним для рясного виробництва продуктів, які могли б служити їжею, одягом і розвагами; проте через відсутність праці, яка б покращила їхнє становище, вони не мають і сотої частини тих зручностей, якими ми користуємося; і король великої та родючої території там харчується, живе та одягається гірше, ніж звичайний робітник в Англії.

Розділ 42. Щоб зробити це трохи зрозумілішим, давайте простежимо деякі звичайні потреби життя, щоб побачити, як вони змінюються, перш ніж потрапляють до нас, і як багато вони отримують своєї цінності від людської праці. Хліб, вино та тканина – це речі, які ми використовуємо щодня і яких у нас вдосталь; проте, якби праця не забезпечувала нас цими кориснішими товарами, то дуби, вода та листя або шкіри були б нашим хлібом, напоєм і одягом: адже все, чим хліб цінніший за дуби, вино – за воду, а тканина або шовк – за листя, шкіри чи мох, повністю залежить від праці та старанності; одне з цих – їжа та одяг, які природа надає нам без сторонньої допомоги, інше – припаси, які наша праця та зусилля готують для нас, і наскільки вони перевершують перше за цінністю, коли хтось це обчислить, він побачить, наскільки праця становить найбільшу частину цінності речей, якими ми насолоджуємося в цьому світі: і земля, яка виробляє матеріали, ледь чи може бути врахована, або, принаймні, лише як дуже мала її частина; настільки мала, що навіть у нас землі, які повністю залишені на волю природи, які не мають жодних покращень у вигляді пасовищ, обробітку чи посадок, називаються, і справді є, пусткою; і ми побачимо, що їхня користь становить не більше, ніж нічого.

Це показує, наскільки кількість людей краща за великі території; і що збільшення земель і правильне їх використання є великим мистецтвом управління; і той правитель, який буде настільки мудрим і богоподібним, щоб встановленими законами свободи забезпечити захист і підтримку чесній праці людства від гноблення влади та обмеженості партій, швидко переможе своїх сусідів; але це вже інша справа.

Повернімося до обговорюваної теми.

Розділ 43. Акр землі, який тут дає двадцять бушелів пшениці, і інший в Америці, який, при однаковому обробітку, міг би дати стільки ж, безсумнівно, мають однакову природну внутрішню цінність; але користь, яку людство отримує від першого за рік, коштує 5 фунтів стерлінгів, а від іншого, можливо, не коштує й пенні, якщо врахувати всю прибутковість, яку індіанець міг би отримати від нього, і продати її тут; принаймні, я можу щиро сказати, що це лише тисячна частина. Отже, саме праця надає землі найбільшу частину цінності, без якої вона навряд чи коштуватиме чогось; саме їй ми завдячуємо найбільшу частину всіх її корисних продуктів; тому що вся та різниця, в якій солома, висівки та хліб з цього акра пшениці коштують дорожче, ніж продукт з акра землі такої ж якості, яка залишається необробленою, є результатом праці: адже не лише праця плугаря, напружена робота жатварів і обмолотників, а також піт пекаря мають бути враховані у хлібі, який ми їмо; також слід враховувати працю тих, хто приручив волів, хто добував і обробляв залізо та камінь, хто зрубав і обробив деревину, що використовується для плуга, млина, печі або будь-яких інших інструментів, яких є величезна кількість і які необхідні для цього зерна, від моменту, коли його висівають, до моменту, коли з нього печуть хліб; все це має бути зараховано на рахунок праці та визнано її результатом: природа та земля надали лише майже нікчемні матеріали, самі по собі.

Це був би дивний перелік речей, які промисловість забезпечувала та використовувала у виробництві кожного хліба, перш ніж він потрапляв до нас, якби ми могли їх простежити: залізо, дерево, шкіра, кора, лісоматеріали, камінь, цегла, вугілля, вапно, тканина, барвники, смола, дьоготь, щогли, канати та всі матеріали, які використовувалися в кораблі, що доставив будь-які товари, необхідні будь-якому з робітників, до будь-якої частини виробництва; і перерахувати все це було б майже неможливо, принаймні, це зайняло б надто багато часу.

Розділ 44. З усього цього очевидно, що, хоча блага природи надаються у спільне користування, людина, будучи господарем самого себе та власником власної особистості, а також своїх дій чи праці, все ж зберігала в собі велику основу власності; і те, що становило значну частину того, що вона використовувала для підтримки чи полегшення свого існування, коли винаходи та мистецтва покращили зручності життя, цілком належало їй і не було у спільному користуванні з іншими.

Розділ 45. Таким чином, праця на початку давала право власності, де б хто не вирішив її застосувати на спільних землях, які ще довго залишалися значно більшою частиною, і навіть зараз їх більше, ніж використовує людство. Спочатку люди здебільшого задовольнялися тим, що пропонувала незаймана природа для задоволення їхніх потреб; і хоча згодом, в деяких частинах світу (де зростання населення та багатства, а також використання грошей, призвели до дефіциту землі та, відповідно, її цінності), різні спільноти визначили межі своїх окремих територій і внутрішніми законами регулювали власність приватних осіб у їхньому суспільстві, і таким чином, за домовленістю та угодою, закріпили ту власність, яку започаткувала праця та промисловість; а союзи, укладені між різними державами та королівствами, або явно, або неявно відмовляючись від будь-яких претензій і прав на землю, що перебуває у володінні інших, за загальною згодою відмовилися від своїх претензій на їхнє первісне спільне право, яке вони спочатку мали на ці країни, і таким чином, за позитивною угодою, закріпили власність між собою на окремих частинах землі; проте все ще можна знайти великі ділянки землі, які (оскільки їхні мешканці не приєдналися до решти людства в згоді щодо використання їхньої спільної валюти) залишаються незадіяними і є більшими, ніж їхні мешканці використовують або можуть використовувати, і тому все ще перебувають у спільному володінні; хоча це навряд чи може трапитися серед тієї частини людства, яка погодилася на використання грошей.

Розділ 46. Більшість речей, які насправді корисні для людського життя, і про які перші члени суспільства піклувалися, щоб забезпечити своє існування, як це роблять американці зараз, зазвичай мають обмежений термін придатності; якщо їх не використовувати, вони з часом зникнуть і розкладуться. Золото, срібло та діаманти – це речі, цінність яких визначається скоріше модою чи домовленістю, ніж реальною користю чи необхідною підтримкою життя. З усіх цих благ, які природа надала у загальне користування, кожен мав право (як було сказано), на стільки, скільки він міг використати, і володів усім тим, що він міг отримати завдяки своїй праці; усе, що його праця могла змінити від природного стану, належало йому. Той, хто зібрав сто пудів жолудів або яблук, тим самим отримав право власності на них, вони стали його власністю, як тільки були зібрані. Він повинен був лише стежити за тим, щоб використовувати їх, поки вони не зіпсувалися, інакше він брав більше, ніж йому належить, і обкрадав інших. І справді, було б безглуздо, а також нечесно, накопичувати більше, ніж він міг використати. Якщо він віддавав частину комусь іншому, так що вона не псувалася марно в його володінні, то він також використовував ці речі. І якщо він також обмінював сливи, які зіпсувалися б за тиждень, на горіхи, які зберігалися б у хорошому стані протягом цілого року, він не завдавав нікому шкоди; він не витрачав загальні запаси; не знищував жодної частини частки товарів, яка належала іншим, доки нічого не псувалося марно в його руках.

Знову ж таки, якщо він віддав би свої горіхи в обмін на шматок металу, задоволений його кольором; або обміняв би своїх овець на мушлі, або шерсть на блискучий камінець чи діамант, і зберігав би їх усе своє життя, він не порушував би права інших; він міг би накопичувати стільки цих довговічних речей, скільки забажає; перевищення меж його справедливої власності полягає не в розмірі його володінь, а в тому, що будь-яка річ марно гине в ньому.

Розділ 47. І таким чином з’явилася грошова система – щось довговічне, що люди могли б зберігати, не допускаючи його псування, і що за взаємною згодою люди приймали б в обмін на справді корисні, але швидкопсувні засоби для життя.

Розділ 48. Оскільки різні ступені працьовитості схиляли людей до того, щоб мати майно в різних пропорціях, то це винахід грошей дав їм можливість продовжувати і розширювати свої володіння: уявімо острів, відірваний від будь-якої можливої торгівлі з рештою світу, де є лише сто сімей, але є вівці, коні та корови, а також інші корисні тварини, корисні плоди та достатньо землі для вирощування зерна для ста тисяч сімей, але на острові немає нічого, або через його поширеність, або через те, що воно швидко псується, і тому не підходить для заміни грошей; яка причина може бути у когось, щоб розширювати свої володіння за межі потреб його сім’ї та рясного забезпечення її потреб, як у тому, що виробляється їхньою власною працею, так і в тому, що вони можуть обмінювати на інші швидкопсувні, корисні товари? Там, де немає чогось довговічного та рідкісного, і тому цінного, що можна було б накопичувати, люди не будуть схильні розширювати свої земельні володіння, якими б багатими вони не були, якими б вільними вони не були для них, щоб їх взяти: адже я запитую, що цінуватиме людина десять тисяч або сто тисяч акрів чудової землі, вже обробленої та добре забезпеченої худобою, в глибинних районах Америки, де вона не має надії на торгівлю з іншими частинами світу, щоб залучити гроші шляхом продажу продукції? Це не варте того, щоб огородити, і ми побачимо, як вона відмовляється від усього, що є більше, ніж потрібно для задоволення потреб життя для неї та її сім’ї.

Розділ 49. Отже, на початку вся земля була Америкою, і навіть більше, ніж зараз; адже ніде не було відомо про гроші. Знайдіть щось, що має цінність і використовується як гроші серед його сусідів, і ви побачите, як ця людина одразу ж починає розширювати свої володіння.

Розділ 50. Але оскільки золото і срібло, будучи не надто корисними для життя людини в порівнянні з їжею, одягом і засобами пересування, мають цінність лише завдяки згоді людей, і праця, в значній мірі, визначає їхню вартість, то очевидно, що люди погодилися на непропорційний і нерівний розподіл землі, оскільки вони, за допомогою неявної і добровільної згоди, знайшли спосіб, як людина може справедливо володіти більшою кількістю землі, ніж вона сама може використати, отримуючи в обмін за надлишок золото і срібло, які можна накопичувати, не завдаючи шкоди нікому; ці метали не псуються і не розкладаються в руках власника. Цей розподіл речей на основі нерівності приватного володіння люди зробили можливим поза межами суспільства і без угоди, просто надавши цінність золоту і сріблу та неявно погодившись на використання грошей: адже в державах закони регулюють право власності, а володіння землею визначається позитивними конституціями.

Розділ 51. І таким чином, я думаю, дуже легко уявити, без жодних труднощів, як праця спочатку могла започаткувати право власності на спільні речі природи, і як її використання для наших потреб обмежувало це право. Отже, тоді не було б жодних підстав для суперечок щодо права власності, а також жодних сумнівів щодо обсягу володіння, яке воно надавало. Право і зручність йшли рука об руку: оскільки людина мала право на все, над чим вона могла працювати, то у неї не було жодного спонукання працювати більше, ніж вона могла використати. Це не залишало місця для суперечок щодо права власності або для посягання на права інших; те, яку частку людина виділяла собі, було легко побачити, і було б марно, а також нечесно, виділяти собі занадто багато або брати більше, ніж потрібно.

РОЗДІЛ VI.

ПРО БАТЬКІВСЬКУ ВЛАДУ.

Розділ 52. Можливо, це буде розцінено як недоречна критика в розмові такого характеру, коли висловлюються зауваження щодо слів і назв, які вживаються у світі. І все ж, можливо, не буде зайвим запропонувати нові, коли старі схильні вводити людей в оману, як, ймовірно, сталося з поняттям «батьківська влада», яке, здається, повністю покладає владу батьків над їхніми дітьми на батька, ніби мати не має в ній жодної частки. Однак, якщо ми звернемося до розуму чи одкровень, ми побачимо, що вона має рівні права. Це може дати підстави запитати, чи не було б доречніше називати це «владою батьків»? Адже будь-який обов’язок, який природа та право на продовження роду покладають на дітей, безумовно, має поширюватися на них однаково щодо обох причин, які його зумовлюють. І, відповідно, ми бачимо, що позитивне Боже право всюди поєднує їх разом, без розрізнення, коли воно наказує послух дітей: «Шануй батька свого і матір свою», Вихід, 20:12. «Хто проклинає батька свого або матір свою», Левит, 20:9. «Кожен має боятися матері своєї та батька свого», Левит, 19:3. «Діти, слухайтеся батьків своїх», Ефесян, 6:1 – такий стиль Старого і Нового Завіту.

Розділ 53. Якби лише цей один аспект було ретельно розглянуто, не вдаючись до глибшого аналізу, можливо, це б вберегло людей від тих грубих помилок, які вони зробили щодо цієї батьківської влади. Хоча, можливо, без надмірної суворості, її можна було б назвати абсолютною владою та царською владою, і коли під назвою батьківської влади вона, здавалося б, належала батькові, все ж таки, якщо б цю уявну абсолютну владу над дітьми назвали батьківською, це виглядало б дивно і в самій назві виявило б абсурдність; і таким чином стало б зрозуміло, що вона належить також і матері. Тому тим людям, які так наполягають на абсолютній владі та авторитеті батьківства, як вони це називають, не дуже допоможе те, що мати має в ній якусь частку; і це не дуже підтримало б ту монархію, за яку вони борються, коли з самої назви стає зрозуміло, що ця фундаментальна влада, з якої вони хочуть вивести своє правління, яке здійснює лише одна особа, не зосереджена в одній, а в двох особах разом. Але давайте поки що не будемо звертати увагу на назви.

Розділ 53. Якби лише цей один аспект було ретельно розглянуто, не вдаючись до глибшого аналізу, можливо, це б вберегло людей від тих грубих помилок, які вони…

Розділ 54. Хоча я згадував вище, в розділі II, що всі люди за своєю природою рівні, не можна вважати, що я маю на увазі всі види рівності: вік чи чеснота можуть давати людям справедливу перевагу; видатні здібності та заслуги можуть ставити інших вище за загальний рівень; походження може підпорядковувати одних, а союз чи послуги – інших, щоб вони виявляли повагу до тих, кому природа, вдячність чи інші міркування можуть вимагати цього; і все ж це узгоджується з рівністю, в якій перебувають усі люди щодо юрисдикції чи панування один над одним; це та рівність, про яку я говорив там, як про важливу для даної справи, а саме про те рівне право, яке має кожна людина на свою природну свободу, не підкоряючись волі чи владі іншої людини.

Розділ 55. Діти, я визнаю, не народжуються в цьому повному стані рівності, хоча вони народжуються для цього. Їхні батьки мають певний вид влади та юрисдикції над ними, коли вони з’являються на світ і протягом певного часу після цього; але це лише тимчасова влада. Обов’язки цього підпорядкування подібні до пелюшок, в які їх загортають і якими підтримують у їхній дитячій слабкості: вік і розум, коли вони ростуть, послаблюють ці зв’язки, поки, нарешті, вони зовсім не зникають і не залишають людину на її власний розсуд.

Розділ 56. Адам був створений досконалою людиною, його тіло та розум були в повній мірі наділені силою та розумом, і тому він був здатний, з першої миті свого існування, забезпечувати власне існування та збереження, а також керувати своїми діями відповідно до настанов розуму, який Бог вклав у нього. Від нього світ заселений його нащадками, які всі народжуються немовлятами, слабкими та безпорадними, без знань чи розуміння: але щоб компенсувати недоліки цього недосконалого стану, поки вдосконалення, зумовлене зростанням і віком, не усуне їх, Адам і Єва, а після них усі батьки, згідно із законом природи, були зобов’язані зберігати, підтримувати та виховувати дітей, яких вони породили; не як власну працю, а як працю їхнього Творця, Всемогутнього, перед яким вони мали відповідати за них.

Розділ 57. Закон, який мав керувати Адамом, був тим самим, що мав керувати всім його нащадком, законом розуму. Але оскільки його нащадки мали інший спосіб появи на світ, відмінний від нього, через природне народження, що призводило до того, що вони народжувалися нерозумними та без здатності використовувати розум, вони не були одразу підпорядковані цьому закону; адже ніхто не може бути підпорядкований закону, який йому не був проголошений; і оскільки цей закон проголошується або стає відомим лише через розум, той, хто ще не навчився використовувати свій розум, не може вважатися таким, що підпорядковується цьому закону; і оскільки діти Адама не були одразу після народження підпорядковані цьому закону розуму, вони не були одразу вільними: адже закон, у своєму істинному розумінні, є не стільки обмеженням, скільки настановою для вільної та розумної істоти, яка спрямовує її до власних інтересів, і встановлює обмеження лише настільки, наскільки це необхідно для загального блага тих, хто підпорядковується цьому закону: якби вони могли бути щасливішими без нього, закон, як непотрібна річ, сам собою зник би; і те, що заслуговує на назву обмеження, лише захищає нас від боліт і прірв. Отже, хоч це може бути неправильно зрозуміло, мета закону не в тому, щоб скасувати або обмежити, а в тому, щоб зберегти та розширити свободу: адже у всіх станах створених істот, здатних до законів, де немає закону, немає і свободи: адже свобода полягає в тому, щоб бути вільним від обмежень і насильства з боку інших, чого не може бути, коли немає закону: але свобода, як нам кажуть, не є свободою для кожної людини робити все, що їй заманеться (бо хто міг би бути вільним, коли настрій кожної іншої людини міг би панувати над ним?), а свобода розпоряджатися та організовувати, як заманеться, свою особу, дії, володіння та все своє майно в межах тих законів, яким він підпорядковується, і при цьому не підкорятися сваволі іншого, а вільно слідувати власним бажанням.

Розділ 57. Закон, який мав керувати Адамом, був тим самим, що мав керувати всім його нащадком, законом розуму. Але оскільки його нащадки мали інший спосіб по…

Розділ 58. Отже, влада, якою батьки володіють над своїми дітьми, походить від обов’язку, який на них покладається, піклуватися про своїх нащадків протягом незрілого періоду дитинства. Надавати знання та керувати діями їхніх ще не навчених дітей, поки розум не займе своє місце і не звільнить їх від цих турбот, – це те, чого потребують діти, і те, до чого зобов’язані батьки: адже Бог, давши людині розум, щоб спрямовувати її дії, наділив її свободою волі та правом діяти, що належним чином відповідає цьому, в межах закону, якому вона підпорядковується. Але поки людина перебуває в стані, коли вона не має власного розуміння, щоб спрямовувати свою волю, вона не повинна мати власної волі, якою б керувалася; той, хто розуміє за неї, повинен також бажати за неї; він повинен визначати її волю та регулювати її дії; але коли вона досягає стану, який зробив її батька вільною людиною, син також стає вільною людиною.

Розділ 59. Це стосується всіх законів, яким підпорядковується людина, будь то природні чи громадянські. Чи підпорядковується людина природному закону? Що звільнило її від цього закону? Що дало їй право вільно розпоряджатися своєю власністю, відповідно до власної волі, в межах цього закону? Я відповідаю: стан зрілості, коли можна припустити, що вона здатна пізнати цей закон, щоб вона могла тримати свої дії в межах цього закону. Коли вона досягає цього стану, вважається, що вона знає, наскільки цей закон має бути її орієнтиром і наскільки вона може використовувати свою свободу, і таким чином вона її отримує; до того часу кимось іншим має керувати нею, і передбачається, що ця людина знає, наскільки закон дозволяє свободу. Якщо такий стан розуму, такий вік розсудливості зробив її вільною, то те саме зробить і її сина вільним. Чи підпорядковується людина законам Англії? Що зробило її вільною від цього закону? Тобто, чи має вона право вільно розпоряджатися своїми діями та володіннями відповідно до власної волі, в межах дозволу цього закону? Здатність пізнавати цей закон; що передбачається цим законом у віці двадцяти одного року, а в деяких випадках і раніше. Якщо це зробило батька вільним, то це зробить і сина вільним. До того часу ми бачимо, що закон не дозволяє синові мати власну волю, але ним має керувати воля його батька чи опікуна, який має розуміти за нього. І якщо батько помре і не призначить заступника для виконання своїх обов’язків; якщо він не подбав про вихователя, який би керував його сином протягом його неповноліття, протягом періоду, коли він ще не має достатнього розуміння, закон подбає про це; кимось іншим має керувати ним, і ця людина має бути його волею, поки він не досягне стану свободи, і його розуміння не стане достатньо розвиненим, щоб він міг керувати своєю волею.

Але після цього батько й син однаково вільні, як викладач і учень після досягнення повноліття; вони однаково підкоряються одному й тому ж закону, без жодного панування батька над життям, свободою чи майном сина, чи перебувають вони лише в природному стані та під природним законом, чи під діючими законами встановленої влади.

Розділ 60. Але якщо через вади, які можуть виникнути поза звичайним плином природи, хтось не досягає такого рівня розуму, за допомогою якого можна припустити, що він здатний пізнавати закон і, отже, жити за його правилами, то він ніколи не зможе бути вільною людиною, його ніколи не відпускають на волю, щоб він міг діяти за власною волею (оскільки він не знає жодних меж для неї, не має розуміння, яке було б її належним провідником), а він залишається під опікою та керівництвом інших протягом усього часу, поки його власний розум не стане здатним до цього. І тому божевільних і ідіотів ніколи не звільняють від влади їхніх батьків.

Діти, які ще не досягли того віку, коли вони можуть мати [самостійність]; і невинні, які природною вадою назавжди виключені з можливості мати [самостійність]; треті – божевільні, які на даний момент не можуть використовувати здоровий глузд, щоб керувати собою, мають для цього провідником розум, який керує іншими людьми, які є їхніми опікунами, щоб шукати та забезпечувати їхнє благо, – каже Гукер, «Eccl. Pol.», книга I, розділ 7. Все це, здається, не більше, ніж той обов’язок, який Бог і природа поклали на людину, як і на інші істоти, щоб піклуватися про своє потомство, поки воно не зможе подбати про себе, і це навряд чи можна вважати прикладом чи доказом царської влади батьків.

Розділ 61. Отже, ми народжуємося вільними, оскільки ми народжуємося розумними; хоча ми не завжди маємо можливість реалізувати ці якості: з віком приходить і те, й інше. І таким чином ми бачимо, як природна свобода та підпорядкування батькам можуть існувати разом і ґрунтуються на одному й тому ж принципі. Дитина вільна завдяки правам свого батька, завдяки розумінню свого батька, яке полягає в тому, щоб піклуватися про неї, поки вона не набуде власний розум. Свобода людини, яка досягла віку, коли вона може приймати рішення, і підпорядкування дитини батькам, поки вона ще не досягла цього віку, є настільки сумісними та чітко розрізненими, що навіть найзатятіші прихильники монархії, які стверджують, що влада передається у спадок від батька, не можуть не помітити цієї різниці; навіть найупертіші не можуть не визнати їхню сумісність: адже якщо б їхня доктрина була повністю правдивою, якщо б справжній спадкоємець Адама був відомий і, завдяки цьому праву, був би коронований на престолі, наділений усією абсолютною, необмеженою владою, про яку говорить сер Роберт Філмер; якщо б він помер одразу після народження свого спадкоємця, чи не повинен був би дитина, незважаючи на те, що вона вільна, незважаючи на те, що вона є сувереном, підкорятися своїй матері та няні, вихователям і наставникам, поки вік і освіта не дадуть їй розум і здатність керувати собою та іншими? Необхідність у житті, здоров’я тіла та розвиток розуму вимагатимуть, щоб нею керували інші, а не вона сама; і чи хтось вважатиме, що це обмеження та підпорядкування суперечать або позбавляють її тієї свободи чи суверенітету, на яке вона має право, або передають її імперію тим, хто керує нею в дитинстві? Це управління нею лише краще і швидше готує її до цього. Якщо хтось запитає мене, коли мій син досягне віку, коли він стане вільним? Я відповім: тоді, коли його монарх досягне віку, коли він зможе керувати.

Але в який саме час, запитує розважливий Гукер, «Eccl. Pol.», кн. I, розділ 6, можна сказати, що людина досягла такого ступеня, коли вона може використовувати розум, достатній для того, щоб бути здатною дотримуватися тих законів, якими вона потім зобов’язана керувати своїми діями: це набагато легше визначити, ніж будь-кому за допомогою навичок і знань.

Розділ 62. Самі держави визнають і допускають, що є час, коли люди повинні починати діяти як вільні люди, і тому до цього часу не вимагають присяг на вірність або підпорядкування, або іншого публічного визнання чи підпорядкування уряду їхніх країн.

Розділ 63. Отже, свобода людини та можливість діяти відповідно до власної волі ґрунтуються на тому, що в неї є розум, який здатний навчити її тому закону, яким вона повинна керуватися, і дати їй зрозуміти, наскільки їй дозволено користуватися свободою власної волі. Відпустити її на волю, не давши їй розуму, який би її направляв, – це не надання їй привілею бути вільною, а радше кинути її серед звірів і залишити в стані, який є таким же жахливим і таким же низьким, як і стан звірів. Саме це надає батькам право керувати діями своїх неповнолітніх дітей. Бог зробив так, щоб вони піклувалися про своїх дітей, і наділив їх відповідними схильностями до ніжності та турботи, щоб пом’якшити цю владу, застосовувати її, як цього вимагає Його мудрість, на благо дітей, доки вони потребуватимуть цього.

Розділ 64. Але чи можемо ми з цього зробити висновок, що турбота батьків про своїх дітей перетворюється на абсолютну, необмежену владу батька, чия влада не повинна поширюватися далі, ніж необхідне для забезпечення такої дисципліни, яка, на його думку, є найефективнішою для надання їхнім тілам сили та здоров’я, а їхнім розумам – енергії та правильності, щоб найкращим чином підготувати дітей до того, щоб вони були максимально корисними для себе та інших; і, якщо це необхідно для їхнього становища, змушувати їх працювати, коли вони до цього здатні, для власного забезпечення. Але в цій владі мати також має свою частку разом із батьком.

Розділ 65. Насправді, ця влада належить батькові не завдяки жодному особливому природному праву, а лише тому, що він є опікуном своїх дітей. Коли він припиняє піклуватися про них, він втрачає владу над ними, яка нерозривно пов’язана з їхнім забезпеченням і вихованням. Ця влада належить так само і прийомному батькові покинутої дитини, як і кровному батькові іншої. Зовсім небагато влади дає чоловікові сам факт народження дитини, якщо все його піклування закінчується на цьому, і це є єдине, що дає йому право на ім’я та владу батька. І що станеться з цією батьківською владою в тій частині світу, де одна жінка має більше одного чоловіка одночасно? або в тих частинах Америки, де, коли чоловік і дружина розлучаються, що трапляється часто, діти залишаються з матір’ю, йдуть за нею і повністю перебувають під її опікою та забезпеченням? Якщо батько помирає, коли діти ще маленькі, чи не повинні вони природним чином всюди підкорятися матері під час їхньої неповнолітності так само, як і батькові, якби він був живий? І чи скаже хтось, що мати має законодавчу владу над своїми дітьми? що вона може встановлювати постійні правила, які матимуть вічну силу, якими вони повинні керувати всіма питаннями свого майна і обмежувати їхню свободу протягом усього їхнього життя? чи може вона примушувати до дотримання цих правил за допомогою смертних покарань? Адже це є власне влада магістрату, якої батько не має навіть у незначній мірі.

Його влада над дітьми є лише тимчасовою і не поширюється на їхнє життя чи майно: це лише допомога їхній слабкості та недосконалості в дитинстві, дисципліна, необхідна для їхньої освіти: і хоча батько може розпоряджатися своїм майном, як замане, коли його діти більше не в небезпеці загинути від голоду, проте його влада не поширюється на їхнє життя чи майно, яке вони здобули власною працею або завдяки щедрості інших; а також не поширюється на їхню свободу, коли вони досягають віку, коли можуть приймати рішення самостійно. Тоді влада батька припиняється, і відтепер він не може більше розпоряджатися свободою свого сина, ніж свободою будь-якої іншої людини: і це має бути далеко не абсолютною чи вічною владою, від якої людина може звільнитися, маючи дозвіл від божественної влади покинути батька і матір і приєднатися до своєї дружини.

Розділ 66. Хоча настає час, коли дитина стає настільки ж вільною від підпорядкування волі та наказам батька, як і батько сам вільний від підпорядкування волі будь-кого іншого, і вони обидва не підкоряються жодним іншим обмеженням, окрім того, яке є спільним для них обох, будь то закон природи чи муніципальне право їхньої країни; проте ця свобода не звільняє сина від тієї поваги, яку він повинен, за законом Божим і природою, виявляти до своїх батьків. Оскільки Бог зробив батьків інструментами у своєму великому плані продовження людського роду та надав їм можливість дарувати життя своїм дітям, то, як Він поклав на них обов’язок годувати, зберігати та виховувати їхнє потомство, так само Він поклав на дітей вічний обов’язок шанувати своїх батьків, що передбачає внутрішню повагу та вдячність, які мають виражатися у всіх зовнішніх проявах. Це зобов’язує дитину утримуватися від усього, що може коли-небудь зашкодити або образити, турбувати або наражати на небезпеку щастя чи життя тих, від кого вона отримала все, і спонукає її до всіх дій захисту, допомоги, підтримки та втіхи тих, завдяки яким вона з’явилася на світ і отримала можливість насолоджуватися будь-якими життєвими благами. Від цього обов’язку жодна держава, жодна свобода не можуть звільнити дітей. Але це зовсім не означає, що батьки мають право командувати своїми дітьми або повноваження видавати закони та розпоряджатися їхнім життям чи свободою на власний розсуд. Одне – бути вдячним за повагу, шану, вдячність і допомогу; інше – вимагати абсолютної слухняності та покори. Повага, яку син винен батькам, – це те саме, що монарх винен своїй матері, сидячи на троні; і все ж це не зменшує його влади та не підпорядковує його її правлінню.

Розділ 67. Підпорядкування неповнолітнього надає батькові тимчасову владу, яка закінчується з настанням повноліття дитини: а повага, на яку має право дитина, надає батькам постійне право на повагу, шанування, підтримку та послух, в більшій чи меншій мірі, залежно від того, наскільки батько піклувався про дитину, скільки коштів витратив і наскільки був до неї добрим. Це не закінчується з настанням повноліття, а зберігається протягом усього життя людини, незалежно від її обставин. Відсутність розрізнення між цими двома видами влади, а саме: владою батька, яка виникає внаслідок обов’язку піклуватися про дитину під час її неповноліття, і правом на повагу протягом усього життя, можливо, спричинила значну частину непорозумінь щодо цього питання: адже, якщо говорити про них належним чином, то перша з цих влад є скоріше привілеєм дітей і обов’язком батьків, ніж будь-яким привілеєм батьківської влади. Забезпечення харчуванням і виховання дітей – це обов’язок батьків, який вони повинні виконувати заради блага своїх дітей, і ніщо не може звільнити їх від цього обов’язку: і хоча разом із цим обов’язком батьки мають право наказувати та карати дітей, Бог вклав у людську природу таку ніжність до свого потомства, що малоймовірно, що батьки будуть зловживати своєю владою; надмірність рідко проявляється у суворості, оскільки сильний природний потяг тягне в інший бік. І тому Всемогутній Бог, коли хотів висловити своє м’яке ставлення до ізраїльтян, сказав їм, що хоч Він і карає їх, але карає їх так, як людина карає свого сина, Втор. 8:5, тобто з ніжністю та любов’ю, і не піддає їх жодним суворішим дисциплінарним заходам, ніж ті, які були б абсолютно найкращими для них, і було б меншою добротою, якби Він їх послабив.

Це та сила, якій дітям наказують підкорятися, щоб не збільшувати тягар і турботи їхніх батьків, або щоб їхні зусилля не були винагороджені погано.

Розділ 68. З іншого боку, пошана та підтримка, все те, що вимагає вдячність у відповідь за отримані блага, є невід’ємним обов’язком дитини та належним правом батьків. Це призначено для вигоди батьків, як і попереднє – для вигоди дитини; хоча освіта, обов’язок батьків, здається, має найбільшу силу, оскільки невігластво та недоліки дитинства потребують стримування та виправлення; це є видимим проявом влади та своєрідним пануванням. І той обов’язок, який міститься в слові «пошана», вимагає меншого підкорення, хоча зобов’язання є сильнішим для дорослих дітей, ніж для молодших: адже хто може подумати, що наказ «Діти, слухайтеся своїх батьків» вимагає від чоловіка, який вже має власних дітей, тієї ж самої покори своєму батькові, що й від його ще юних дітей до нього; і що за цим наказом він зобов’язаний виконувати всі накази свого батька, якщо, керуючись хибним уявленням про владу, він мав би необережність ставитися до нього, як до хлопчика?

Розділ 69. Отже, перша частина батьківської влади, або, скоріше, обов’язку, яка полягає у вихованні, належить батькові, але лише до певного моменту; коли процес виховання завершується, він припиняється сам собою, і його також можна передати іншим: адже батько може доручити навчання свого сина іншим, і той, хто віддав свого сина в учні до іншого, звільняє його на цей час від значної частини послуху як перед собою, так і перед матір’ю. Але всі обов’язки щодо виявлення поваги, друга частина, залишаються для них незмінними; ніщо не може їх скасувати: вони настільки нерозривно пов’язані з обома батьками, що батьківська влада не може позбавити матір цього права, і жодна людина не може звільнити свого сина від обов’язку виявляти повагу до тієї, хто його народила. Але обидва ці аспекти дуже далекі від влади, яка дозволяє встановлювати закони та примусово їх виконувати, що може впливати на майно, свободу, тіло та життя. Влада наказувати закінчується з настанням повноліття; і хоча після цього повага та шанування, підтримка та захист, а також усе, чим син зобов’язаний бути вдячним за найвищі блага, на які він природно здатний, завжди повинні надаватися батькам, однак усе це не дає батькові жодного скіпетра, жодної верховної влади, що дозволяє наказувати. Він не має влади над майном або діями свого сина; він не має жодного права, щоб його воля визначала дії сина у всіх речах; однак у багатьох випадках сину може бути не надто незручно враховувати її.

Розділ 70. Людина може бути зобов’язана шанувати та поважати старого чи мудрого; захищати свою дитину чи друга; надавати допомогу та підтримку тим, хто цього потребує; і виявляти вдячність до благодійника до такої міри, що все, чим вона володіє, все, що вона може зробити, не зможе достатньо відшкодувати це. Але все це не дає жодній людині права встановлювати над нею закони, оскільки вона зобов’язана. І очевидно, що все це належить не лише через сам титул батька; не лише тому, що, як було сказано, воно також належить матері; але й тому, що ці зобов’язання перед батьками та міра того, що вимагається від дітей, можуть змінюватися залежно від різної турботи та доброти, зусиль і витрат, які часто докладаються до однієї дитини більше, ніж до іншої.

Розділ 71. Це показує причину того, як відбувається, що батьки в суспільствах, де вони самі є підданими, зберігають владу над своїми дітьми і мають стільки ж права на їхню покору, скільки ті, хто перебуває в природному стані. Це було б неможливо, якби вся політична влада була лише батьківською, і що насправді вони були б одним і тим самим. Адже тоді вся батьківська влада належала б принцу, і підданий природно не міг би мати жодної її частини. Але ці дві влади, політична та батьківська, є настільки чітко різними та відокремленими, побудовані на настільки різних засадах і надані для настільки різних цілей, що кожен підданий, який є батьком, має стільки ж батьківської влади над своїми дітьми, скільки принц має над своїми; і кожен принц, який має батьків, зобов’язаний їм стільки ж синівської поваги та послуху, скільки найнижчий з його підданих зобов’язаний своїм; і тому не може містити жодної частини чи ступеня того виду панування, яке принц або магістрат має над своїм підданим.

Розділ 72. Хоча обов’язок батьків виховувати своїх дітей, і обов’язок дітей шанувати своїх батьків, містять у собі всю владу з одного боку та підпорядкування з іншого, які властиві цим відносинам, проте існує ще одна влада, якою зазвичай володіє батько, і завдяки якій він може вимагати слухняності від своїх дітей; хоча ця влада є спільною для нього з іншими людьми, проте випадки її прояву майже постійно трапляються з батьками в їхніх сім’ях, а приклади її прояву в інших місцях трапляються рідко і менш помітні, тому у світі її вважають частиною батьківської влади. І це та влада, якою зазвичай володіють люди, щоб роздавати своє майно тим, хто їм найбільше до вподоби; при цьому майно батька є очікуваною часткою та спадком для дітей, зазвичай у певних пропорціях, відповідно до закону та звичаїв кожної країни; проте зазвичай батько має право роздавати це майно більш економно або щедро, залежно від того, чи поведінка тієї чи іншої дитини відповідає його волі та характеру.

Розділ 73. Це неабиякий фактор, що впливає на слухняність дітей, і оскільки право власності на землю завжди пов’язане з підпорядкуванням уряду країни, частиною якої є ця земля, то зазвичай вважається, що батько може зобов’язати своїх нащадків підкорятися уряду, громадянином якого він сам є, і що його угода поширюється на них. Однак, оскільки це лише необхідна умова, пов’язана з землею, і спадщина, що знаходиться під владою цього уряду, поширюється лише на тих, хто готовий прийняти її на цих умовах, то це не природний зв’язок чи зобов’язання, а добровільне підпорядкування: адже діти кожної людини за своєю природою такі ж вільні, як і він сам, або як будь-хто з його предків, і, поки вони перебувають у цій свободі, можуть обирати, до якого суспільства вони приєднаються, під владу якої держави вони підкоряться. Але якщо вони хочуть отримати спадщину своїх предків, вони повинні прийняти її на тих самих умовах, на яких її отримали їхні предки, і підкорятися всім умовам, пов’язаним із володінням такою власністю. Завдяки цій владі батьки дійсно зобов’язують своїх дітей підкорятися їм, навіть коли ті виходять з-під опіки, і найчастіше також підпорядковують їх тій чи іншій політичній владі: але жодне з цього не ґрунтується на особливому праві батьківства, а лише на винагороді, якою вони володіють, щоб примусити та винагородити за таку послушність; і це не більша влада, ніж та, якою володіє француз над англійцем, на якого, завдяки надії на спадок, який він йому залишить, матиме сильний вплив на його слухняність: і якщо, коли йому цей спадок буде передано, він захоче ним користуватися, він, безумовно, повинен прийняти його на умовах, пов’язаних із володінням землею в тій країні, де вона знаходиться, чи то у Франції, чи в Англії.

Розділ 74. Отже, підсумовуючи, хоча батьківська влада над дітьми поширюється лише на період їхньої неповнолітності і лише в тій мірі, в якій це необхідно для дисципліни та управління в цей вік; і хоча шана та повага, і все те, що латинською мовою називають благочестям, яке вони зобов’язані виявляти своїм батькам протягом усього життя і в будь-якому стані, а також уся та підтримка та захист, які їм належать, не дають батькові права управляти, тобто встановлювати закони та призначати покарання для своїх дітей; хоча все це не дає йому жодної влади над майном чи діями його сина: проте очевидно, як легко було в перші часи існування світу, і в тих місцях, де невелика кількість населення дозволяє сім’ям розділятися та заселяти незайняті території, і де вони мають простір для переміщення або облаштування в ще незайнятих поселеннях, щоб батько сім’ї став її правителем; він був лідером з самого початку дитинства своїх дітей: і оскільки без певного управління їм було б важко жити разом, то найімовірніше, що за явною чи негласною згодою дітей, коли вони виростають, влада залишалася б у батька, де вона, здавалося б, просто продовжувалася без будь-яких змін; оскільки насправді від цього вимагалося лише те, щоб батько міг самостійно здійснювати в своїй сім’ї виконавчу владу закону природи, якою природно володіє кожна вільна людина, і за допомогою цієї згоди передавав йому монархічну владу, поки вони залишалися в ній.

Але те, що це не було його правом як батька, а лише за згодою його дітей, видно з того, що ніхто не сумнівається: якби чужа людина, яку випадковість чи справи привели до його родини, там убила будь-кого з його дітей або вчинила будь-який інший злочин, він міг би засудити її та стратити або іншим чином покарати її, як і будь-кого зі своїх дітей. І він не міг би зробити це на підставі будь-якої батьківської влади над тим, хто не був його дитиною, а на підставі тієї виконавчої влади природного права, на яку він мав право як людина. І він один міг би покарати її у своїй родині, де повага до його дітей припинила використання такої влади, щоб дати місце гідності та владі, якою вони хотіли, щоб він володів над рештою своєї родини.

(*Тому не такий вже й неправдоподібний погляд, що висловлював видатний філософ, про те, що головна особа в кожному домогосподарстві завжди була, так би мовити, царем: отже, коли багато домогосподарств об’єднувалися в цивільні спільноти, царі були першим видом правителів серед них, що, здається, є причиною того, чому в них збереглося ім’я батьків, які, будучи батьками, стали правителями; а також давня звичка правителів діяти, як Мелхіседек, і, будучи царями, виконувати обов’язки священників, що батьки робили спочатку, можливо, виникла з тієї ж причини. Однак це не єдиний вид правління, який існував у світі. Незручності одного виду призвели до виникнення багатьох інших; отже, загалом, здається очевидним, що будь-яке публічне правління, незалежно від його виду, виникло в результаті обміркованої поради, консультацій і домовленості між людьми, які вважали це доцільним і корисним; оскільки в природі, якщо розглядати її саму по собі, немає нічого неможливого, щоб людина не могла жити без будь-якого публічного правління. Гукер, «Екклезіастична політика», книга I, розділ 10.)

Розділ 75. Таким чином, дітям було легко, і це було майже природно, негласно і майже неминуче визнавати батьківську владу та керівництво. З дитинства вони звикли слідувати його вказівкам і звертатися до нього зі своїми дрібними суперечками, і коли вони стали дорослими, хто краще міг ними керувати? Їхні невеликі статки та менша жадібність рідко ставали причиною серйозних конфліктів; і якщо такі виникали, де б вони могли знайти кращого арбітра, ніж він, завдяки чиїй турботі кожного з них утримували та виховували, і хто відчував ніжність до всіх них? Не дивно, що вони не робили різниці між неповноліттям і повноліттям і не чекали двадцяти одного року чи будь-якого іншого віку, який би зробив їх вільними розпорядниками себе та свого майна, коли вони не мали бажання вийти зі свого підпорядкування. Управління, якому вони підпорядковувалися протягом цього періоду, продовжувало бути скоріше їхнім захистом, ніж обмеженням, і вони не могли знайти більшої гарантії свого спокою, свобод і статків, ніж у владі батька.

Розділ 76. Таким чином, природні глави сімей непомітно перетворилися на політичних монархів, і, оскільки їм випадало довго жити та залишати здібних і гідних спадкоємців на кілька поколінь, або ж ні, вони заклали основи спадкових або виборних королівств, з різними конституціями та звичаями, залежно від того, як випадок, вигадка чи обставини їх формували. Але якщо принц отримує свій титул від свого батька, і це є достатнім доказом природного права батьків на політичну владу, оскільки зазвичай саме в їхніх руках ми бачимо, де-факто, здійснення влади: я кажу, якщо цей аргумент є слушним, то він так само сильно доведе, що всі принці, навіть лише принці, повинні бути священниками, оскільки так само певно, що на початку глава сім’ї був священником, як і те, що він був правителем у власному домі.

РОЗДІЛ VII.

ПОЛІТИЧНОГО ЧИ ГРОМАДЯНСЬКОГО ТОВАРИСТВА.

Розділ 77. Оскільки Бог створив людину як істоту, для якої, на її власну думку, не було добре бути самотньою, Він поклав на неї вагомі зобов’язання необхідності, зручності та схильності, щоб спонукати її до суспільного життя, а також наділив її розумом і мовою, щоб вона могла підтримувати та насолоджуватися цим життям. Першим суспільством було суспільство між чоловіком і жінкою, яке дало початок суспільству між батьками та дітьми; з часом до нього додалося суспільство між паном і слугою. І хоча всі ці види суспільства могли, і зазвичай, існували разом і становили одну сім’ю, де господар або господиня мали певний вид влади, властивий сім’ї, кожен із цих видів, або всі разом, не досягали рівня політичного суспільства, як ми побачимо, якщо розглянемо різні цілі, зв’язки та межі кожного з них.

Розділ 78. Подружнє суспільство утворюється на основі добровільної угоди між чоловіком і жінкою; і хоча воно здебільшого складається з такої взаємної єдності та права на тіло один одного, яке необхідне для його головної мети – розмноження, воно також передбачає взаємну підтримку та допомогу, а також єдність інтересів, що є не тільки необхідним для об’єднання їхньої турботи та прихильності, але й необхідним для їхнього спільного потомства, яке має право на те, щоб їх годували та утримували, поки вони не зможуть піклуватися про себе.

Розділ 79. Оскільки метою спільного існування самця та самки є не лише розмноження, а й продовження роду, то це спільне існування між самцем і самкою має тривати навіть після розмноження, до тих пір, поки це необхідно для забезпечення харчуванням і підтримки потомства, яке має підтримуватися тими, хто його породив, до тих пір, поки воно не зможе самостійно піклуватися про себе. Це правило, яке нескінченно мудрий Творець встановив для своїх творінь, ми бачимо, що його неухильно дотримуються нижчі істоти. У тих тварин, які народжують живих дитинчат і харчуються травою, спільне існування самця та самки триває не довше, ніж сам акт спарювання, оскільки вим’я самки є достатнім для забезпечення харчуванням потомства, доки воно не зможе харчуватися травою; тому самець лише народжує, але не піклується про самку чи потомство, оскільки він не може нічим сприяти їхньому утриманню. Але у хижаків спільне існування триває довше, оскільки самка не може добре забезпечити себе та нагодувати своє численне потомство лише за допомогою власної здобичі, оскільки це більш трудомісткий і водночас більш небезпечний спосіб життя, ніж харчування травою, тому допомога самця необхідна для утримання їхньої спільної родини, яка не може існувати, доки вони не зможуть самостійно добувати їжу, але лише завдяки спільній турботі самця та самки. Те саме можна спостерігати у всіх птахів (за винятком деяких свійських, де велика кількість їжі звільняє півня від необхідності годувати та піклуватися про пташенят), оскільки їхнім пташенятам потрібна їжа в гнізді, тому півень і курка залишаються парою, доки пташенята не зможуть літати та піклуватися про себе.

Розділ 80. І, на мою думку, саме в цьому криється головна, якщо не єдина причина, чому чоловік і жінка в людському суспільстві пов’язані тривалішими стосунками, ніж інші істоти, а саме тому, що жінка здатна завагітніти, і насправді часто знову вагітніє та народжує нову дитину задовго до того, як перша дитина перестане залежати від підтримки батьків і зможе піклуватися про себе, і отримує всю необхідну допомогу від своїх батьків. Таким чином, батько, який зобов’язаний піклуватися про тих, кого він породив, зобов’язаний продовжувати перебувати в подружньому союзі з тією ж жінкою довше, ніж інші істоти, чиї діти здатні самостійно існувати до наступного періоду розмноження, після чого подружній зв’язок розривається сам собою, і вони стають вільними, поки Гімен у свій звичайний щорічний час знову не покличе їх обирати нових партнерів. І в цьому не можна не захоплюватися мудрістю великого Творця, який, наділивши людину передбачливістю та здатністю накопичувати на майбутнє, а також задовольняти поточні потреби, зробив необхідним, щоб союз чоловіка і дружини був більш тривалим, ніж у інших істот; щоб їхня працьовитість заохочувалася, а їхні інтереси краще поєднувалися, щоб вони могли забезпечити та накопичувати блага для своїх спільних нащадків, що незмінна суміш або легке та часте розірвання подружнього союзу значно б порушило.

Розділ 81. Хоча це й зв’язки, що об’єднують людство, і саме вони роблять шлюбні узи міцнішими та тривалішими для людини, ніж у інших видів тварин, проте це дає підстави запитати, чому цей союз, де забезпечено продовження роду та виховання дітей, і подбано про спадщину, не можна було б зробити таким, що припиняється за взаємною згодою, або після певного часу, чи за певних умов, як і будь-який інший добровільний союз, оскільки в самій природі речі, а також у її цілях, немає необхідності в тому, щоб він завжди був довічним; я маю на увазі тих, хто не підпадає під дію жодного позитивного закону, який встановлює, що всі такі договори мають бути безстроковими.

Розділ 82. Але хоч чоловік і дружина мають лише одну спільну справу, проте, маючи різні погляди, вони неминуче іноді матимуть різні бажання; тому необхідно, щоб остаточне рішення, тобто правило, було встановлено десь; природним чином це покладається на чоловіка, як на більш здібного та сильного. Але це стосується лише тих речей, які є предметом їхніх спільних інтересів і власності, і залишає дружину у повному та вільному володінні тим, що за договором є її особливим правом, і не дає чоловікові більшої влади над її життям, ніж вона має над його; влада чоловіка далека від влади абсолютного монарха, оскільки дружина в багатьох випадках має право розійтися з ним, якщо це дозволено природним правом або їхнім договором; чи то цей договір укладено ними самими в природному стані, чи то звичаями чи законами країни, в якій вони живуть; і після такого розлучення діти переходять до батька чи матері, як це визначається договором.

Розділ 81. Хоча це й зв’язки, що об’єднують людство, і саме вони роблять шлюбні узи міцнішими та тривалішими для людини, ніж у інших видів тварин, проте це д…

Розділ 83. Оскільки всі цілі шлюбу можуть бути досягнуті як у політичній системі, так і в природному стані, цивільна влада не обмежує права чи повноваження, які природно необхідні для досягнення цих цілей, а саме: продовження роду та взаємна підтримка й допомога, поки вони разом; вона лише вирішує будь-які суперечки, що можуть виникнути між чоловіком і дружиною щодо цього. Якби все було інакше, і якби чоловік природно мав абсолютний суверенітет і владу над життям і смертю, і це було б необхідним для суспільства між чоловіком і дружиною, то не було б шлюбу в жодній з тих країн, де чоловікові не дозволяється мати таку абсолютну владу. Але оскільки цілі шлюбу не вимагають такої влади у чоловіка, то й умови подружнього життя не надають її йому, оскільки це зовсім не потрібно для цього стану. Подружнє життя могло б існувати та досягати своїх цілей без цього; насправді, спільне володіння майном і влада над ним, взаємна допомога та утримання, а також інші речі, що належать до подружнього життя, можуть бути змінені та регульовані тим контрактом, який об’єднує чоловіка та дружину в цьому суспільстві, настільки, наскільки це можливо, з урахуванням продовження роду та виховання дітей до тих пір, поки вони не зможуть піклуватися про себе; нічого не є необхідним для будь-якого суспільства, що не є необхідним для цілей, заради яких воно створене.

Розділ 84. Про суспільство між батьками та дітьми, а також про різні права та повноваження, які належать кожній із сторін, я вже досить детально розповідав у попередньому розділі, тому тут мені не потрібно нічого про це говорити. І я думаю, що очевидно, що воно значно відрізняється від політичного суспільства.

Розділ 85. «Господар і слуга» – це терміни, які існують з давніх-давен, але вони стосуються людей, що перебувають у зовсім різних умовах. Вільна людина робить себе слугою іншого, продаючи йому на певний час свої послуги, які вона зобов’язується надавати, в обмін на заробітну плату, яку вона має отримати. І хоча це зазвичай робить її частиною сім’ї її господаря і підпорядковує її звичайній дисципліні, це дає господарю лише тимчасову владу над нею, і не більшу, ніж та, що передбачена контрактом між ними. Але існує інший вид слуг, яких ми особливим терміном називаємо рабами, які, будучи полоненими, захопленими під час справедливої війни, за правом природи підкоряються абсолютному пануванню та свавільній владі своїх господарів. Ці люди, як я вже казав, втратили своє життя, а разом з ним і свою свободу, і втратили своє майно; і, перебуваючи в стані рабства, не будучи здатними володіти будь-яким майном, не можуть у цьому стані вважатися частиною громадянського суспільства, головною метою якого є збереження власності.

Розділ 86. Отже, розгляньмо голову сім’ї, в якій усі ці підпорядковані особи – дружина, діти, слуги та раби – об’єднані під єдиним домашнім управлінням. І хоча ця сім’я може мати певну схожість з невеликою державою щодо її порядку, функцій і навіть кількості членів, вона все ж значно відрізняється від неї за своєю структурою, владою та метою. Або, якщо вважати, що це монархія, і paterfamilias – абсолютний монарх, то абсолютна монархія матиме дуже обмежену та нетривалу владу, оскільки, як ми вже бачили, влада голови сім’ї є чітко визначеною та обмеженою як за часом, так і за обсягом щодо кожної окремої особи в сім’ї. Адже, за винятком раба (а сім’я залишається сім’єю, і влада paterfamilias однаково велика, незалежно від того, чи є в його сім’ї раби), він не має законодавчої влади над життям і смертю жодного з них, і навіть ця влада може належати не лише йому, а й господині. І він, безумовно, не може мати абсолютної влади над усією сім’єю, якщо має лише обмежену владу над кожним її членом. Але як сім’я або будь-яке інше об’єднання людей відрізняється від справжнього політичного суспільства, ми найкраще зрозуміємо, розглянувши, з чого саме складається політичне суспільство.

Розділ 87. Людина народжується, як було доведено, з правом на повну свободу та необмежене користування всіма правами та привілеями природного права, нарівні з будь-якою іншою людиною чи групою людей у світі, і тому за своєю природою має право не лише захищати свою власність, тобто своє життя, свободу та майно, від утисків та посягань інших людей, але й судити та карати за порушення цього закону в інших, як він вважає за потрібне, навіть смертю, у злочинах, де, на його думку, тяжкість злочину вимагає цього. Але оскільки жодне політичне суспільство не може існувати без наявності в ньому влади для захисту власності та, з метою цього, для покарання правопорушень усіх членів цього суспільства, то політичне суспільство існує лише тоді, коли кожен із його членів відмовляється від цієї природної влади, передає її в руки громади у всіх випадках, які не позбавляють його права звертатися за захистом до встановленого нею закону. І таким чином, виключаючи приватні судження кожного окремого члена, громада стає арбітром, керуючись встановленими, незмінними правилами, неупередженими та однаковими для всіх сторін, і за допомогою людей, які мають повноваження від громади для виконання цих правил, вирішує всі суперечки, що можуть виникнути між будь-якими членами цього суспільства щодо будь-якого питання права, і карає за правопорушення, вчинені будь-яким членом проти суспільства, такими покараннями, які встановлено законом, завдяки чому легко визначити, хто є, а хто не є членом політичного суспільства.

Ті, хто об’єднані в одне ціле і мають спільний встановлений закон і судову систему, до якої можуть звертатися, з повноваженнями вирішувати суперечки між ними та карати правопорушників, у громадянському суспільстві є єдиним цілим; але ті, хто не має такої спільної інстанції, тобто на землі, все ще перебувають у природному стані, де кожен, коли немає іншого, є сам собі суддею та виконавцем; і це, як я вже показував, є досконалим природним станом.

Розділ 88. Таким чином, держава отримує право визначати, яке покарання має бути застосоване до окремих правопорушень, які, на її думку, заслуговують на це і вчинені серед членів цього суспільства (це є право видавати закони), а також вона має право карати будь-яку шкоду, заподіяну будь-якому з її членів кимось, хто не є її членом (це є право на війну та мир); і все це для збереження майна всіх членів цього суспільства, наскільки це можливо. Але хоча кожна людина, яка вступила до громадянського суспільства і стала членом будь-якої держави, тим самим відмовляється від свого права карати за порушення законів природи, переслідуючи власні приватні інтереси, проте, передаючи на розсуд законодавчої влади питання про правопорушення, в усіх випадках, коли вона може звернутися до магістрату, вона надає державі право використовувати її силу для виконання рішень держави, коли її про це попросять; насправді, це її власні рішення, оскільки вони приймаються нею самою або її представником. І в цьому полягає походження законодавчої та виконавчої влади в громадянському суспільстві, яка полягає в тому, щоб за допомогою постійних законів визначати, наскільки мають бути покарані правопорушення, вчинені в межах держави, а також визначати за допомогою окремих рішень, заснованих на поточних обставинах, наскільки мають бути відшкодовані збитки, завдані ззовні, і в обох цих випадках використовувати силу всіх членів, коли виникне така потреба.

Розділ 89. Отже, де б не об’єдналася певна кількість людей в одне суспільство, щоб кожен відмовився від свого права на здійснення природного закону та передав його суспільству, там і тільки там існує політичне чи громадянське суспільство. І це відбувається тоді, коли будь-яка кількість людей у природному стані об’єднується, щоб утворити один народ, одне політичне тіло під одним верховним урядом; або коли будь-хто приєднується до вже існуючого уряду та стає його частиною: адже таким чином він уповноважує суспільство, або, що те саме, його законодавчий орган, видавати закони, які діятимуть щодо нього, оскільки цього вимагатиме суспільне благо; і для виконання цих законів він зобов’язаний надавати свою допомогу (як і щодо власних рішень). І це виводить людей із природного стану в стан спільноти, встановлюючи суд на землі, який має повноваження вирішувати всі суперечки та усувати зловживання, що можуть статися з будь-яким членом спільноти; і цим судом є законодавчий орган або магістрати, призначені ним. І де б не було будь-якої кількості людей, незалежно від того, як вони об’єднані, але які не мають такої вирішальної влади, до якої можна було б звернутися, там вони все ще перебувають у природному стані.

Розділ 90. З цього очевидно, що абсолютна монархія, яку деякі вважають єдиною формою правління у світі, насправді несумісна з громадянським суспільством, і тому не може бути жодною формою громадянського правління: адже метою громадянського суспільства є уникнення та усунення тих незручностей природного стану, які неминуче випливають з того, що кожна людина є суддею у власній справі. Для цього встановлюється відома влада, до якої кожен член цього суспільства може звернутися у разі будь-якої образи або суперечки, і якій кожен член суспільства зобов’язаний підкорятися. Тому, де б не було людей, які не мають такої влади, до якої можна було б звернутися для вирішення будь-якої суперечки між ними, ці люди все ще перебувають у природному стані; і те саме стосується кожного абсолютного монарха щодо тих, хто перебуває під його владою.

(Публічна влада всього суспільства стоїть над кожною душею, що входить до складу цього суспільства; і головне призначення цієї влади полягає в тому, щоб давати закони всім, хто під нею, і цим законам ми повинні підкорятися, якщо тільки не буде показано вагому причину, яка б неминуче вимагала, щоб закон розуму або Божий закон вимагали протилежного, Гук. Церковна та політична історія, кн. I, розд. 16).

Розділ 91. Оскільки вважається, що він має всю владу, як законодавчу, так і виконавчу, то не знайдеться жодного судді, і ніхто не зможе справедливо та неупереджено, з повноваженнями, вирішувати справи та надавати допомогу та відшкодування за будь-яку шкоду чи незручність, якої зазнає людина від правителя або за його наказом. Таким чином, така людина, незалежно від того, як її називають, цар, великий візир чи як завгодно, перебуває в такому ж стані природного існування, як і всі, хто перебуває під її владою, як і решта людства: адже де б не було двох людей, які не мають встановлених правил і спільного судді, до якого можна було б звернутися на землі для вирішення суперечок щодо прав між ними, вони все ще перебувають у стані природи та зазнають усіх незручностей, властивих цьому стану, з єдиною сумною відмінністю для підданого або, скоріше, раба абсолютного правителя: якщо в звичайному стані природи він має право вирішувати питання про свої права та, наскільки це в його силах, захищати їх, то тепер, коли на його власність посягає воля та наказ його монарха, він не лише не має права на апеляцію, як це мають ті, хто перебуває в суспільстві, але й, ніби його було позбавлено спільного стану розумних істот, йому відмовляють у праві вирішувати або захищати свої права, і таким чином він стає вразливим до всього того горя та незручностей, яких людина може боятися від того, хто перебуває в необмеженому стані природи, але водночас зіпсований лестощами та озброєний владою.

(*Щоб усунути всі ці взаємні образи, утиски та несправедливості, тобто все те, що супроводжує людей у природному стані, не було іншого шляху, окрім як об’єднатися та досягти згоди між собою, встановити певний вид публічного уряду та підкоритися йому, щоб ті, кому вони надали повноваження правити та керувати, могли забезпечити мир, спокій і щасливе існування для всіх. Люди завжди знали, що, коли їм загрожує насильство та утиски, вони можуть захищатися; вони знали, що, хоч люди й прагнуть до власної вигоди, якщо це робиться на шкоду іншим, це не можна терпіти, а всі повинні протистояти цьому всіма можливими способами. Зрештою, вони знали, що жодна людина не може обґрунтовано вирішувати, що є правильним, і діяти відповідно до цього, оскільки кожна людина упереджена щодо себе та тих, кого вона дуже любить; тому суперечки та проблеми були б нескінченними, якщо б вони не дали спільної згоди, щоб усім керували ті, про кого вони домовилися, і без такої згоди не було б підстав для того, щоб одна людина вважала себе господарем або суддею над іншою, Гукер, «Еклезіастична політика», кн. I, розд. 10.)

Розділ 92. Адже той, хто вважає, що абсолютна влада очищає кров людей і виправляє їхню низьку природу, може просто переглянути історію цього або будь-якого іншого періоду, щоб переконатися в протилежному. Той, хто був би зухвалим і жорстоким у лісах Америки, навряд чи поводився б набагато краще на троні; де, можливо, освіта та релігія були б використані для виправдання всього, що він робитиме зі своїми підданими, і меч миттєво припинив би всі спроби оскаржити це: адже в тому полягає захист абсолютної монархії, яким чином вона робить з правителів батьків своєї країни і до якого ступеня щастя та безпеки вона приносить громадянському суспільству, коли цей вид уряду досягає досконалості, про це можна легко дізнатися, переглянувши нещодавній опис Цейлону.

Розділ 93. Дійсно, в абсолютних монархіях, як і в інших формах правління у світі, піддані мають право звертатися до закону, а судді мають вирішувати будь-які суперечки та стримувати будь-яке насильство, яке може виникнути між самими підданими. Усі вважають це необхідним і вірять, що той, хто намагатиметься скасувати це, заслуговує на те, щоб його вважали відвертим ворогом суспільства та людства. Але чи походить це з істинної любові до людства та суспільства, і чи це та благодійність, яку ми всі винні один одному, є підстави сумніватися: адже це не більше, ніж те, що кожен, хто любить власну владу, прибуток чи велич, може і природно повинен робити: утримувати цих тварин від того, щоб вони завдавали шкоди або знищували одна одну, оскільки вони лише працюють і напружуються заради його задоволення та вигоди; і тому про них піклуються не через якусь любов, яку господар має до них, а через любов до себе та прибутку, який вони йому приносять: адже якщо запитати, яка безпека, який захист існує в такій державі від насильства та гноблення цього абсолютного правителя, то саме питання ледь можна витримати. Вони готові сказати вам, що лише за те, що ви запитуєте про безпеку, заслуговуєте на смерть. Вони погодяться, що між підданими мають бути певні заходи, закони та судді для їхнього взаємного миру та безпеки: але щодо правителя, він повинен бути абсолютним і стояти над усіма цими обставинами; тому що він має владу завдавати більше шкоди та чинити більше несправедливості, і тому правильно, коли він це робить.

Запитувати, як можна захиститися від шкоди чи ушкоджень з того боку, де найсильніша рука має це зробити, – це зараз голос фракцій та повстанців: ніби, коли люди залишали природний стан і вступали в суспільство, вони домовилися, що всі, крім одного, мають бути підпорядковані законам, але він повинен зберігати всю свободу природного стану, збільшену силою та зробленою безкарною. Це означає думати, що люди такі дурні, що вони піклуються про те, щоб уникнути будь-якої шкоди, яку можуть завдати їм тхори чи лисиці, але задоволені, навіть вважають це безпекою, бути з’їденими левами.

Розділ 94. Але, хоч би що там говорили лестощі, щоб розважити людей, це не заважає їм відчувати; і коли вони розуміють, що будь-яка людина, незалежно від її становища, виходить за межі громадянського суспільства, до якого вони належать, і що вони не мають жодного способу оскаржити на землі будь-яку шкоду, яку вона може їм завдати, вони схильні вважати себе в стані природи щодо цієї людини; і вони намагаються якомога швидше забезпечити собі ту безпеку та захист у громадянському суспільстві, для яких воно було спочатку створене, і заради яких вони до нього приєдналися. Тому, хоч, можливо, спочатку (як буде більш детально показано далі в цій розмові), якась добра та видатна людина, отримавши перевагу над іншими, отримувала таку повагу до своєї доброти та чесноти, як до своєрідної природної влади, і головне правило, разом із вирішенням їхніх розбіжностей, за мовчазною згодою перейшло в її руки, без будь-яких інших запобіжних заходів, окрім впевненості в її чесності та мудрості; проте, коли час, надаючи владу, і (як деякі люди намагаються нас переконати) освячуючи звичаї, які почалися з недбалої та непередбачливої невинності перших епох, привів до влади наступників іншого штибу, і люди зрозуміли, що їхнє майно не захищене в уряді, яким він був на той час (а уряд не має іншої мети, ніж збереження власності), вони ніколи не могли бути в безпеці та спокої, і не могли вважати себе членами громадянського суспільства, поки законодавча влада не буде передана колективним органам, називайте їх сенатом, парламентом або як завгодно.

Таким чином, кожна окрема людина стає підпорядкованою, нарівні з іншими, навіть найнижчими, тим законам, які вона сама, як частина законодавчої влади, встановила; і ніхто не може, за власною владою, уникнути дії закону, коли його вже прийнято; і ніхто не може, посилаючись на свою перевагу, вимагати звільнення, щоб дозволити собі або своїм підлеглим чинити будь-які порушення. Жодна людина в громадянському суспільстві не може бути звільнена від його законів: бо якщо будь-хто може робити все, що вважає за потрібне, і не існує жодного способу оскаржити це на землі, щоб отримати відшкодування або захист від будь-якої шкоди, яку він завдасть, то я запитую, чи не залишається він у стані природного існування, і чи може він бути частиною або членом цього громадянського суспільства; якщо тільки хтось не скаже, що стан природного існування і громадянське суспільство є одним і тим же, що я ще не зустрічав жодного, хто був би настільки великим прихильником анархії, щоб це стверджувати.

(*Спочатку, коли було встановлено певний вид управління, можливо, більше не думали про те, як саме здійснювати управління, а все дозволяли на розсуд тих, хто мав правити, поки досвід не показав, що це дуже незручно для всіх, і що річ, яку вони вигадали як засіб, насправді лише посилювала проблему, яку вона мала б вирішити. Вони зрозуміли, що життя за волею однієї людини стає причиною страждань усіх. Це змусило їх звернутися до законів, в яких усі могли б бачити свої обов’язки заздалегідь і знати про покарання за їх порушення. Гукер, «Еклезіастична політика», книга I, розділ 10).

(**Оскільки цивільне право є актом усього політичного тіла, воно, отже, має перевагу над кожною окремою частиною цього тіла. Гукер, там само).

РОЗДІЛ VIII.

ПРО ПОЧАТОК ПОЛІТИЧНИХ ТОВАРИСТВ.

Розділ 95. Оскільки люди, як уже було сказано, за своєю природою є вільними, рівними та незалежними, ніхто не може бути виключений із цього стану та підпорядкований політичній владі іншого без власної згоди. Єдиний спосіб, яким людина позбавляє себе природної свободи та вступає в рамки громадянського суспільства, полягає в тому, щоб домовитися з іншими людьми про об’єднання та створення спільноти для комфортного, безпечного та мирного співіснування, для забезпечення безпеки їхніх прав і більшої захищеності від тих, хто не є її членами. Це можуть зробити будь-яка кількість людей, оскільки це не обмежує свободу інших; вони залишаються вільними, як і в стані природного існування. Коли будь-яка кількість людей дає на це згоду, вони одразу ж об’єднуються та утворюють єдиний політичний організм, в якому більшість має право діяти та приймати рішення, що стосуються всіх.

Розділ 96. Адже коли певна кількість людей, за згодою кожного окремого з них, утворює спільноту, вони тим самим перетворюють цю спільноту на єдине ціле, наділяючи її владою діяти як єдине ціле, і це можливо лише за допомогою волі та рішення більшості: оскільки те, що діє в будь-якій спільноті, є лише згодою окремих її членів, і оскільки для того, щоб єдине ціле рухалося в одному напрямку, необхідно, щоб це ціле рухалося в тому напрямку, куди спрямовує його більша сила, тобто згода більшості; інакше воно не зможе діяти або залишатися єдиним цілим, єдиною спільнотою, на що погодилися всі, хто об’єднався в ній, і тому кожен зобов’язаний цією згодою підкорятися рішенню більшості. Тому ми бачимо, що в зібраннях, уповноважених діяти на підставі позитивних законів, де жодна кількість не встановлена цим позитивним законом, який їх уповноважує, рішення більшості приймається як рішення всього зібрання і, звісно, визначає все, оскільки, згідно із законом природи та розуму, воно має владу над усім.

Розділ 97. Отже, кожна людина, погоджуючись з іншими створити єдине політичне тіло під одним урядом, бере на себе зобов’язання перед кожним членом цього суспільства підкорятися рішенню більшості та дотримуватися його; інакше цей первинний договір, за яким він разом з іншими об’єднується в одне суспільство, не матиме жодного значення і не буде справжнім договором, якщо він залишиться вільним і не буде пов’язаний жодними іншими зобов’язаннями, ніж ті, що були в нього до цього в природному стані. Бо який сенс матиме будь-який договір? Яке нове зобов’язання, якщо він не буде більш зобов’язаний рішеннями суспільства, ніж він сам вважатиме за потрібне, і якщо він фактично не даватиме на це згоди? Це все одно буде така ж велика свобода, як і та, що була в нього до укладення договору, або така ж, як у будь-кого іншого в природному стані, хто може підкорятися та давати згоду на будь-які дії суспільства, якщо він вважатиме за потрібне.

Розділ 98. Бо якщо з логічної точки зору згода більшості не може вважатися дією всієї спільноти та бути обов’язковою для кожного її члена, то єдине, що може зробити будь-яку дію дією всієї спільноти, – це згода кожного члена. Але отримати таку згоду майже неможливо, якщо врахувати неміч тіла та відволікання на інші справи, через які, навіть у групі, значно меншій, ніж у державі, багато людей не зможуть бути присутніми на публічних зборах. Якщо до цього додати різноманітність думок і суперечливість інтересів, які неминуче виникають у будь-якій групі людей, то вступ до суспільства на таких умовах був би схожий на те, як Катон приходив до театру, щоб одразу ж піти з нього. Така система триватиме менше, ніж життя найслабшої істоти, і не переживе навіть день свого народження: що неможливо уявити, поки ми не зможемо припустити, що розумні істоти бажають створювати суспільства лише для того, щоб їх потім розпускати: бо там, де більшість не може бути обов’язковою для решти, вони не можуть діяти як єдине ціле і, отже, будуть одразу ж розпущені.

Розділ 99. Отже, кожен, хто виходить зі стану природного існування і об’єднується в громаду, має розуміти, що відмовляється від усієї влади, необхідної для досягнення цілей, заради яких вони об’єднуються в суспільство, на користь більшості громади, якщо вони не домовилися про інше, і то в кількості, більшій за більшість. І це досягається просто шляхом згоди об’єднатися в одне політичне суспільство, і це є вся угода, яка існує або потрібна між особами, що входять до складу або становлять державу. Таким чином, те, що започатковує і фактично створює будь-яке політичне суспільство, – це лише згода будь-якої кількості вільних людей, здатних скласти більшість, об’єднатися та утворити таке суспільство. І це те, і тільки це, що започаткувало або могло започаткувати будь-який законний уряд у світі.

Розділ 100. Я бачу, що до цього висуваються дві заперечення. По-перше, в історії не знайдеш жодного випадку, коли група незалежних людей, рівних між собою, зібралася разом і таким чином започаткувала та створила уряд.

По-друге, неможливо, щоб люди робили це за правом, оскільки всі люди народжуються під владою уряду, тому вони повинні підкорятися йому і не мають права починати новий.

Розділ 101. На перше заперечення можна відповісти так: не варто дивуватися, що історія дає нам дуже мало інформації про людей, які жили разом у природному стані. Незручності цього стану, а також любов і потреба в суспільстві, змушували їх об’єднуватися, і вони одразу ж створювали спільноти, якщо мали намір продовжувати жити разом. І якщо ми не можемо припустити, що люди колись жили в природному стані, лише тому, що ми не чуємо про них у такому стані, то ми можемо так само припустити, що армії Салманессера чи Ксеркса ніколи не були дітьми, тому що ми мало чуємо про них, поки вони не стають дорослими і не входять до складу армій. Уряд всюди існує раніше за історичні записи, і листи рідко з’являються серед людей, поки тривале існування громадянського суспільства, за допомогою інших, більш необхідних видів діяльності, не забезпечить їхню безпеку, комфорт і достаток: і тоді вони починають цікавитися історією своїх засновників і досліджувати їхнє походження, коли вже забули про це. Адже з державами так само, як і з окремими особами: вони зазвичай не знають про своє народження та дитинство: і якщо вони щось знають про своє походження, то вони вдячні за це випадковим записам, які інші зробили. І ті записи, які ми маємо про початок будь-яких держав у світі, за винятком держави євреїв, де сам Бог безпосередньо втрутився, і які зовсім не підтверджують патріархальне правління, або є очевидними прикладами такого початку, про яке я згадував, або принаймні мають явні сліди цього.

Розділ 102. Він повинен демонструвати дивну схильність заперечувати очевидні факти, коли вони не узгоджуються з його гіпотезою, якщо не бажає визнавати, що початок Риму та Венеції полягав в об’єднанні кількох вільних і незалежних один від одного людей, серед яких не було природної ієрархії чи підпорядкування. І якщо можна довіряти словам Жозефа Акости, він повідомляє, що в багатьох частинах Америки взагалі не було жодного уряду.

Він каже, що є вагомі та очевидні підстави вважати, що ці люди, говорячи про жителів Перу, протягом тривалого часу не мали ні королів, ні держав, а жили групами, як і сьогодні в Флориді, серед черекіанів, жителів Бразилії та багатьох інших народів, які не мають певних королів, але в міру потреби, у мирний час чи під час війни, обирають своїх капітанів на власний розсуд, 1, і. с. 25.

Якщо стверджувати, що кожна людина там народжувалася в підпорядкуванні своєму батькові або голові сім’ї; те, що підпорядкування, яке дитина винна своєму батькові, не позбавляло її свободи об’єднуватися в будь-яке політичне суспільство, яке вона вважала за потрібне, вже було доведено. Але як би там не було, очевидно, що ці люди були фактично вільними; і хоч які б переваги деякі політики зараз не приписували будь-кому з них, самі вони не вимагали цього, а за згодою були всі рівні, поки за тією ж згодою не встановили над собою правителів. Таким чином, їхні політичні суспільства почалися з добровільного об’єднання та взаємної згоди людей, які вільно діяли, обираючи своїх правителів і форми правління.

Розділ 103. І я сподіваюся, що тим, хто пішов зі Спарти разом із Палантом, про яких згадує Юстин, 1, iii, глава 4, дозволять бути вільними людьми, незалежними один від одного, і що вони створили владу над собою за власною згодою. Таким чином, я навів кілька прикладів з історії про людей, які були вільними і перебували в природному стані, зібралися разом, об’єдналися і заснували державу. І якщо відсутність таких прикладів є аргументом, щоб довести, що уряд не був і не міг бути започаткований таким чином, я думаю, що прихильникам патерналістської влади краще залишити це, ніж використовувати це проти природної свободи: адже якщо вони можуть навести стільки прикладів з історії про уряди, започатковані на основі патерналістського права, я думаю (хоча, зрештою, аргумент, заснований на тому, що було, і спрямований на те, що має бути за правом, не має великої ваги), можна без особливої небезпеки поступитися їм у цій справі. Але якщо я міг би порадити їм, то вони зробили б добре, якщо б не занадто глибоко досліджували походження урядів, як вони почалися фактично, щоб не виявити, що в основі більшості з них є щось дуже мало сприятливе для того задуму, який вони просувають, і така влада, за яку вони борються.

Розділ 104. Але підсумовуючи, оскільки очевидно, що люди за своєю природою вільні, і приклади з історії показують, що уряди світу, які були започатковані в мирний час, мали свою основу саме в цьому, і були створені за згодою людей, то не може бути великих сумнівів щодо того, де знаходиться право, або яка була думка чи практика людства щодо першого створення урядів.

Розділ 105. Я не заперечуватиму, що, якщо ми зазирнемо так далеко, як дозволяє нам історія, до витоків виникнення держав, ми зазвичай побачимо, що вони перебували під управлінням і владою однієї людини. І я також схиляюся до думки, що там, де сім’я була досить великою, щоб існувати самостійно, і залишалася неподільною, не змішуючись з іншими, як це часто трапляється, коли є багато землі та мало людей, влада зазвичай починалася з батька: адже батько, згідно із законом природи, має таку ж владу, як і будь-яка інша людина, щоб карати будь-які злочини проти цього закону, і таким чином він міг карати своїх дітей, навіть коли вони були дорослими і вийшли з-під опіки; і вони, ймовірно, підкорялися його покаранню, і всі разом підтримували його проти порушника, по черзі, надаючи йому тим самим владу виконувати свій вирок щодо будь-якого злочину, і таким чином, по суті, роблячи його законодавцем і правителем над усіма, хто залишався в єдності з його сім’єю. Він був найбільш придатним для того, щоб йому довіряли; батьківська любов забезпечувала захист їхньої власності та інтересів під його опікою; і звичка підкорятися йому в дитинстві полегшувала підкорення йому, а не будь-кому іншому. Якщо, отже, їм потрібно було мати когось, хто б ними керував, оскільки уникнути уряду серед людей, які живуть разом, важко; то хто, як не той, хто був їхнім спільним батьком, міг би бути цією людиною, якщо тільки недбалість, жорстокість або будь-який інший дефект розуму чи тіла не робили б його непридатним для цього?

Але коли батько помирав і залишав наступного спадкоємця, який через відсутність віку, мудрості, хоробрості чи будь-яких інших якостей був менш придатним для правління; або коли кілька родин об’єднувалися і вирішували продовжувати жити разом, то, без сумніву, вони використовували свою природну свободу, щоб обрати того, кого вважали найздібнішим і найбільш імовірним, щоб добре ними правити. Відповідно до цього, ми бачимо, що народ Америки, який жив поза межами досяжності завойовницьких мечів і поширення домінування двох великих імперій Перу та Мексики, насолоджувався своєю природною свободою. Хоча, за інших рівних умов, вони зазвичай віддавали перевагу спадкоємцю їхнього покійного короля, але якщо вони бачили, що він якимось чином слабкий або некомпетентний, вони ігнорували його і обирали найсильнішого та найсміливішого чоловіка, щоб він був їхнім правителем.

Розділ 106. Отже, хоч ми й заглядаємо так далеко в минуле, як це дозволяють нам історичні записи про заселення світу та історію народів, ми зазвичай бачимо, що влада зосереджена в одних руках; проте це не спростовує моєї тези, а саме: початок політичного суспільства залежить від згоди окремих осіб об’єднатися та створити єдине суспільство, яке, після об’єднання, може встановити будь-яку форму правління, яку вважатиме за потрібну. Але оскільки це дало людям привід помилятися та думати, що за своєю природою правління є монархічним і належить батькові, то, можливо, не завадить тут розглянути, чому люди на початку зазвичай обирали саме цю форму, яка, хоч і могла виникнути та спочатку розмістити владу в одних руках у перших інституціях деяких держав, проте очевидно, що причиною, яка підтримувала цю форму правління в одній особі, не було жодне поклоніння чи повага до батьківської влади, оскільки майже всі дрібні монархії, тобто майже всі монархії, на початковому етапі, зазвичай, принаймні, час від часу, були виборними.

Розділ 106. Отже, хоч ми й заглядаємо так далеко в минуле, як це дозволяють нам історичні записи про заселення світу та історію народів, ми зазвичай бачимо…

Розділ 107. Отже, перш за все, на початку часів, батьківське правління над дитинством тих, хто походить від нього, привчило їх до влади одного чоловіка і навчило, що, коли нею керують з турботою та майстерністю, з прихильністю та любов’ю до тих, хто під нею, це достатньо, щоб забезпечити та зберегти для людей все політичне щастя, якого вони шукають у суспільстві. Не дивно, що вони обрали і природно схилилися до тієї форми правління, до якої їх з дитинства привчали; і яка, з досвіду, виявилася для них легкою та безпечною. Якщо до цього додати, що монархія є простою і найбільш очевидною для людей, яких ні досвід не навчив формам правління, ні амбіції чи зухвальство імперії не навчили остерігатися посягань на прерогативи або незручностей абсолютної влади, на які монархія в спадок схильна претендувати і накладати на них, то зовсім не дивно, що вони не надто переймалися тим, щоб подумати про методи стримування будь-яких надмірностей тих, кому вони надали владу над ними, і про врівноваження влади уряду шляхом розміщення кількох її частин у різних руках. Вони не відчували гноблення тиранічного панування, і мода епохи, їхні володіння чи спосіб життя (які не давали багато можливостей для жадібності чи амбіцій) не давали їм жодних підстав побоюватися цього або готуватися до цього; і тому не дивно, що вони організували себе в таку форму правління, яка була не лише, як я вже казав, найбільш очевидною та простою, але й найкраще відповідала їхньому теперішньому стану та умовам, які більше потребували захисту від зовнішніх вторгнень і утисків, ніж великої кількості законів.

Рівність у простому, скромному способі життя, коли їхні бажання обмежуються вузькими межами власності кожного, не викликала великої кількості суперечок, тому не було потреби у великій кількості законів для їх вирішення, або у великій кількості посадових осіб для нагляду за процесом, або для забезпечення виконання правосуддя, оскільки було небагато порушень і небагато правопорушників. Оскільки ті, хто так добре ладнає, що об’єднується в суспільство, безсумнівно, мають певні знайомства та дружні стосунки, і певний рівень довіри один до одного, то вони не могли не мати більших побоювань щодо інших, ніж один щодо одного; тому, безсумнівно, їхньою першою турботою та думкою було те, як захистити себе від зовнішньої сили. Їм було природно створити систему управління, яка найкраще служила б цій меті, і обрати найрозумнішу та найсміливішу людину, щоб вона керувала ними у війнах, вела їх проти ворогів, і щоб вона була головним їхнім правителем.

Розділ 108. Таким чином, ми бачимо, що королі індіанців в Америці, які й досі є зразком перших епох в Азії та Європі, коли кількість населення була недостатньою для країни, і брак людей і грошей не спонукав людей розширювати свої земельні володіння або боротися за більшу територію, є не більше ніж генералами їхніх армій; і хоча вони мають абсолютну владу під час війни, вдома та в мирний час вони здійснюють дуже мало влади і мають лише помірний суверенітет, оскільки рішення щодо миру та війни зазвичай приймаються або народом, або радою. Хоча сама війна, яка не допускає множинності правителів, природним чином передає командування в повноваження короля.

Розділ 109. Таким чином, в самому Ізраїлі, здається, головним завданням їхніх суддів і перших царів було бути воєначальниками та лідерами їхніх армій; що (окрім того, що означає вихід і повернення перед народом, тобто вихід на війну та повернення додому на чолі своїх військ) чітко видно в історії Єфтая. Амонітяни, розпочинаючи війну проти Ізраїлю, налякані галаафітяни посилають до Єфтая, незаконнонародженого сина їхнього роду, якого вони відкинули, і домовляються з ним, щоб він допоміг їм проти амонітян, і щоб він став їхнім правителем; і вони роблять це в таких словах: «І люди зробили його головою та воєначальником над собою», Суд. 11:11, що, здається, було те саме, що й бути суддею. І він судив Ізраїль, Суд. 12:7, тобто був їхнім головним воєначальником протягом шести років. Тож, коли Йотам дорікає шехемітянам щодо їхнього обов’язку перед Гідеоном, який був їхнім суддею та правителем, він каже їм: «Він воював за вас і ризикував своїм життям, і врятував вас з рук мідіянітів», Суд. 9:17. Нічого не згадується про нього, окрім того, що він робив як воєначальник: і справді, це все, що можна знайти в його історії або в історії будь-кого з інших суддів. І Авімелех зокрема називається царем, хоча, можливо, він був лише їхнім воєначальником. І коли, втомившись від поганого правління синів Самуїла, діти Ізраїля попросили царя, як у всіх інших народів, щоб він судив їх і виводив їх на війну, і щоб він воював за них, 1 Сам. 8:20, Бог, виконавши їхнє бажання, каже Самуїлу: «Я пошлю тобі чоловіка, і ти помажеш його, щоб він був воєначальником над моїм народом Ізраїлем, щоб він врятував мій народ з рук філистимлян», 9:16.

Ніби єдиною справою царя було командувати їхніми арміями та воювати в їхній обороні; і, отже, під час його інавгурації, виливши на нього флакон олії, він проголошує Саулу, що Господь помазав його, щоб він був вождем над його народом, 10:1. І тому ті, хто після того, як Саул був урочисто обраний і привітаний як цар племенами в Міспі, не хотіли, щоб він був їхнім царем, не висловлювали жодних інших заперечень, окрім цього: «Як цей чоловік зможе нас врятувати?» 15:27, ніби вони хотіли сказати, що цей чоловік не підходить для того, щоб бути їхнім царем, оскільки йому не вистачає навичок і досвіду у війні, щоб мати можливість захищати їх. І коли Бог вирішив передати владу Давиду, це було сказано так: «Але тепер твоє царство не триватиме: Господь шукав собі чоловіка за своїм серцем, і Господь наказав йому бути вождем над своїм народом», 13:14. Ніби вся царська влада – це лише те, щоб бути їхнім генералом; і тому племена, які підтримували родину Саула і протистояли правлінню Давида, коли вони прийшли до Хеврону з пропозиціями про підкорення йому, сказали йому, серед інших аргументів, які вони мали, щоб підкоритися йому як своєму царю, що він, по суті, був їхнім царем за часів Саула, і тому у них немає причин не прийняти його як свого царя зараз. Також, – кажуть вони, – у минулому, коли Саул був нашим царем, ти був тим, хто виводив і вводив Ізраїль, і Господь сказав тобі: «Ти будеш пасти народ мій, Ізраїль, і ти будеш вождем над Ізраїлем».

Розділ 110. Таким чином, чи то сім’я з часом перетворилася на державу, і батьківська влада передавалася старшому сину, і кожен, у свою чергу, виростав під нею, мовчки підкоряючись їй, і через те, що вона була легкою та справедливою, ніхто не протестував, і час, здавалося, підтвердив її, встановивши право на спадкування за давністю; чи то кілька сімей, або нащадки кількох сімей, яких випадковість, сусідство чи спільні справи звели разом, об’єдналися в суспільство, і потреба в лідері, який міг би захищати їх від ворогів у війні, і велика довіра, яку невинність і щирість того бідного, але чесного віку (а саме такими є майже всі, які започатковують уряди, що зрештою тривають у світі), вселяли в людей одне в одного, змушували перших засновників держав зазвичай передавати владу в руки однієї людини, без будь-яких інших чітких обмежень чи запобіжних заходів, окрім тих, що вимагалися самою природою речей і метою урядування: незалежно від того, чи саме так спочатку влада була передана в руки однієї особи, безперечно, ніхто не отримував її, окрім як для загального блага та безпеки, і в період становлення держав ті, хто її мав, зазвичай використовували її для досягнення цих цілей. І якби вони цього не робили, молоді суспільства не могли б існувати; без таких опікунів, ніжних і турботливих про загальне благо, усі уряди зникли б через слабкість і неміч свого дитинства, і правитель і народ швидко б загинули разом.

Розділ 111. Хоч золота доба (до того, як марна амбіція та зловісне бажання мати все почали спотворювати розум людей, змушуючи їх помилково сприймати справжню владу та честь) мала більше чеснот і, відповідно, кращих правителів, а також менш розбещених підданих, і тоді не було жодних спроб розширити прерогативу з одного боку, щоб пригнічувати народ, а отже, і з іншого боку, жодних суперечок щодо привілеїв, щоб зменшити чи обмежити владу магістрату, і, таким чином, не було жодних конфліктів між правителями та народом щодо правителів чи уряду: проте, коли в наступні епохи амбіції та розкіш стали зберігати та збільшувати владу, не виконуючи при цьому тих обов’язків, для яких її було надано, і, підтримувані лестощами, навчили правителів мати окремі та відмінні інтереси від їхнього народу, люди зрозуміли, що необхідно більш ретельно вивчати походження та права уряду, і знаходити способи стримувати надмірності та запобігати зловживанням цією владою, яку вони, передавши в чужі руки лише для власної користі, виявили, що її використовують, щоб їм шкодити.

(Спочатку, коли певний вид правління було затверджено, можливо, більше не думали про те, як саме його здійснювати, а все дозволяли на розсуд тих, хто мав правити, поки досвід не показав, що це незручно для всіх аспектів, і що річ, яку вони вигадали як засіб, насправді лише посилювала ту проблему, яку вона мала б вирішити. Вони побачили, що життя за волею однієї людини стало причиною страждань усіх людей. Це змусило їх звернутися до законів, де всі могли б бачити свої обов’язки наперед і знати про покарання за їх порушення. Гукер, «Еклезіастична політика», книга I, розділ 10).

Розділ 112. З цього ми можемо зрозуміти, наскільки ймовірно, що люди, які були природно вільними і за власною згодою або підкорилися владі свого батька, або об’єдналися з різних родин, щоб створити уряд, зазвичай передавали владу в руки однієї людини і вирішували перебувати під керівництвом однієї особи, навіть не встановлюючи жодних конкретних умов, які б обмежували або регулювали його владу, оскільки вони вважали, що його чесність і розсудливість цілком достатні; хоча вони ніколи не думали, що монархія є божественною владою, про яку ми ніколи не чули серед людей, поки вона не була відкрита нам божественністю цієї останньої епохи; і ніколи не визнавали, що батьківська влада має право на панування або що вона є основою всього уряду. І цього достатньо, щоб показати, що, наскільки ми можемо судити з історії, у нас є підстави вважати, що всі мирні початки уряду ґрунтуються на згоді людей. Я кажу «мирні», тому що в іншому місці я збираюся говорити про завоювання, які деякі вважають способом започаткування урядів.

Інше заперечення, яке я бачу, висувається проти початку політичних систем у спосіб, про який я згадував, таке:

Розділ 113. Оскільки всі люди народжуються під владою того чи іншого уряду, неможливо, щоб будь-хто з них коли-небудь був вільним і мав можливість об’єднуватися та створювати новий уряд, або щоб вони взагалі могли створити законний уряд.

Якщо цей аргумент є слушним, то я запитую: як у світі з’явилося так багато законних монархій? Бо якщо хтось, виходячи з цього припущення, зможе показати мені хоч одну людину в будь-яку епоху, яка була вільною розпочати законну монархію, я зобов’яжуся показати йому десять інших вільних людей, які в той самий час можуть об’єднатися і створити новий уряд у формі монархії або будь-якої іншої форми; адже це доводить, що якщо хтось, народжений під владою іншого, може бути настільки вільним, щоб мати право командувати іншими в новій і окремій імперії, то кожен, хто народжується під владою іншого, також може бути настільки вільним і може стати правителем або підданим окремого, незалежного уряду. І таким чином, згідно з їхнім власним принципом, або всі люди, незалежно від того, як вони народжені, є вільними, або ж у світі є лише один законний правитель, один законний уряд. Тоді їм потрібно лише показати нам, хто це, і коли вони це зроблять, я не сумніваюся, що все людство легко погодиться підкорятися йому.

Розділ 114. Хоча достатньою відповіддю на їхнє заперечення є те, що воно втягує їх у ті самі труднощі, в які воно втягує тих, проти кого вони його використовують, я все ж спробую трохи глибше розкрити слабкість цього аргументу. Вони кажуть, що всі люди народжуються під владою уряду, і тому вони не можуть бути вільними, щоб започаткувати новий уряд. Кожен народжується підданим свого батька або свого правителя, і тому він перебуває у вічному стані підкорення та відданості. Очевидно, що людство ніколи не визнавало і не враховувало жодного такого природного підпорядкування, в якому вони народжуються, ні перед одним, ні перед іншим, що зв’язувало б їх, без їхньої згоди, з підпорядкуванням їм і їхнім спадкоємцям.

Розділ 115. В історії, як у священній, так і в мирській, немає прикладів, більш поширених, ніж випадки, коли люди відмовляються підкорятися владі, під якою народилися, і від’єднуються від сім’ї чи громади, в якій виросли, щоб створити нові уряди в інших місцях; звідси походить безліч дрібних держав на початку історії, і їх кількість завжди зростала, поки була достатньо місця, поки сильніші або більш щасливі не поглинули слабших; а ці великі держави знову розпадалися на менші держави. Все це є численними свідченнями проти батьківської влади і чітко доводить, що саме не природне право батька, яке передається його спадкоємцям, створило уряди на початку, оскільки, виходячи з цього, було б неможливо, щоб існувало так багато маленьких королівств; всі вони мали б бути лише однією універсальною монархією, якби люди не мали можливості відокремлюватися від своїх сімей і від уряду, яким би він не був, встановленого в ній, і йти створювати окремі держави та інші уряди, як вони вважають за потрібне.

Розділ 116. Це була практика, якої дотримувався світ від самого початку і до сьогодні; і зараз це не є більшою перешкодою для свободи людства, ніж те, що люди народжуються в усталених і давніх політичних системах, які мають встановлені закони та визначені форми правління, порівняно з тим, якщо б вони народилися в лісі серед необмежених мешканців, які вільно пересуваються там. Адже ті, хто намагається переконати нас, що народження під будь-яким урядом природним чином робить нас його підданими і позбавляє нас будь-яких прав на свободу природного стану, не мають жодних інших підстав для цього (окрім підстави батьківської влади, на яку ми вже відповіли), окрім того, що наші батьки чи предки відмовилися від своєї природної свободи, і таким чином зв’язали себе та своїх нащадків вічним підпорядкуванням уряду, якому вони самі підкорилися. Це правда, що будь-які зобов’язання чи обіцянки, які хтось дає, поширюються на нього, але жодна угода не може зв’язати його дітей чи нащадків: адже його син, коли стає дорослим, є таким же вільним, як і батько, і жоден вчинок батька не може відібрати свободу сина більше, ніж він може відібрати її в будь-кого іншого. Він, звісно, може додати певні умови до землі, якою він володів як підданий будь-якої держави, які можуть зобов’язати його сина бути членом цієї громади, якщо він хоче користуватися тими надбаннями, які були у його батька, оскільки це має бути майно батька, і він може розпоряджатися ним або передавати його, як йому заманеться.

Розділ 117. І саме це зазвичай призводить до помилок у цьому питанні: оскільки держави не дозволяють жодній частині своїх володінь відокремлюватися або використовуватися кимось, окрім членів їхньої громади, син зазвичай не може користуватися багатствами свого батька, хіба що на тих самих умовах, на яких користувався ними його батько, ставши членом суспільства. Таким чином, він одразу ж підпорядковується існуючому там уряду, як і будь-який інший підданий цієї держави. І таким чином, згода вільних людей, народжених під владою уряду, яка робить їх членами цього уряду, надається окремо, по черзі, коли кожен досягає повноліття, а не всі разом. Люди не звертають на це уваги і, вважаючи, що це взагалі не робиться або не є необхідним, роблять висновок, що вони природно є підданими, просто тому, що вони є людьми.

Розділ 118. Але очевидно, що самі уряди розуміють це інакше; вони не претендують на владу над сином, посилаючись на те, що мають над батьком; і не розглядають дітей як своїх підданих лише тому, що їхні батьки є підданими. Якщо підданий Англії має дитину від англійки у Франції, то кому він підпорядковується? Не королю Англії, бо для того, щоб отримати право на привілеї, йому потрібен дозвіл; і не королю Франції, бо тоді як його батько матиме свободу вивезти його і виховувати так, як йому заманеться? І хто коли-небудь був засуджений як зрадник або дезертир, якщо він покинув або воював проти країни, лише тому, що народився в ній від батьків, які були там іноземцями? Очевидно, що, як з практики самих урядів, так і згідно із законом природного розуму, дитина народжується не підданою жодної країни чи уряду. Вона перебуває під опікою та владою батька, доки не досягне віку розсудливості; і тоді вона стає вільною людиною, яка має право вибирати, під чию владу вона хоче підкоритися, до якої політичної спільноти вона хоче приєднатися: бо якщо син англійця, народжений у Франції, є вільним і може це зробити, то очевидно, що на ньому немає жодних зобов’язань через те, що його батько є підданим цього королівства; і він не пов’язаний жодними угодами своїх предків. І чому тоді його син, за тим самим принципом, не має тієї ж свободи, навіть якщо він народиться деінде? Оскільки влада, яку батько має природно над своїми дітьми, однакова, незалежно від того, де вони народжуються, і зв’язки природних зобов’язань не обмежені позитивними межами королівств і держав.

Розділ 119. Оскільки кожна людина, як було показано, є за своєю природою вільною, і ніщо не може підкорити її будь-якій земній владі, крім власної згоди, слід розглянути, що слід розуміти під достатнім вираженням згоди людини, щоб вона підкорялася законам будь-якого уряду. Існує загальноприйняте розрізнення між явною та неявною згодою, що має значення для нашого випадку. Ніхто не сумнівається, що явна згода будь-якої людини на вступ до будь-якого суспільства робить її повноправним членом цього суспільства, підданим цього уряду. Питання полягає в тому, що слід вважати неявною згодою і наскільки вона є обов’язковою, тобто наскільки будь-яка людина вважається такою, що дала згоду і, таким чином, підкорилася будь-якому уряду, якщо вона взагалі не висловлювала цього. І я стверджую, що кожна людина, яка має будь-яке майно або користується будь-якою частиною території будь-якого уряду, тим самим дає свою неявну згоду і в тій мірі зобов’язана підкорятися законам цього уряду, поки вона цим користується, як і будь-хто інший під його юрисдикцією; чи то її майно є землею, що передається їй та її спадкоємцям назавжди, чи лише житлом на один тиждень; чи то вона просто вільно подорожує по дорозі; і по суті, це поширюється навіть на саму присутність будь-якої людини на території цього уряду.

Розділ 120. Щоб краще зрозуміти це, варто врахувати, що кожна людина, коли вперше приєднується до будь-якої держави, приєднуючись до неї, водночас передає та підпорядковує громаді те майно, яке вона має або набуватиме, і яке ще не належить жодній іншій владі: адже було б прямим протиріччям, якби хтось приєднувався до суспільства, щоб забезпечити та регулювати власність, а потім припускав, що його земля, право власності на яку має регулюватися законами суспільства, має бути звільнена від юрисдикції цієї влади, до якої він сам, власник землі, підпорядковується. Таким чином, тим самим актом, яким будь-хто приєднує свою особу, яка раніше була вільною, до будь-якої держави, він також приєднує своє майно, яке раніше було вільним, до неї; і вони обидва, і особа, і майно, стають підпорядкованими уряду та владі цієї держави, поки вона існує. Тому будь-хто, хто згодом, шляхом спадку, купівлі, дозволу або іншим чином, користується будь-якою частиною землі, яка була приєднана до цієї держави та перебуває під її управлінням, повинен приймати її з тими умовами, в яких вона перебуває, тобто з умовою підпорядкування уряду держави, під юрисдикцією якої вона знаходиться, в тій мірі, в якій це стосується будь-якого її підданого.

Розділ 121. Оскільки влада держави поширюється безпосередньо лише на землю і звертається до того, хто нею володіє (до того, як він фактично став частиною суспільства), лише в міру того, як він перебуває на цій землі та користується нею, то зобов’язання, яке виникає у будь-кого внаслідок такого користування, полягає в тому, щоб підкорятися владі, і воно починається та закінчується разом із користуванням. Отже, коли власник, який висловив лише мовчазну згоду на існування влади, вирішить, шляхом дарування, продажу або іншим способом, припинити користуватися цією землею, він має право піти та приєднатися до будь-якої іншої держави, або домовитися з іншими про створення нової держави на вільній та незайнятій території, в будь-якій частині світу, де вони зможуть знайти вільне місце. Натомість той, хто вже висловив свою явну згоду на приналежність до певної держави, зобов’язаний назавжди та беззастережно залишатися її підданим і не може більше користуватися свободою, яка існує в природному стані, якщо тільки не станеться лиха, внаслідок якого влада, якій він підпорядковувався, припинить своє існування, або якщо він не буде виключений з її складу шляхом публічного акту.

Розділ 122. Але підкорення законам будь-якої країни, мирне проживання та користування привілеями та захистом, що надаються ними, не робить людину членом цього суспільства: це лише місцевий захист і шана, які належать і надаються всім тим, хто, не перебуваючи у стані війни, перебуває на територіях, що належать будь-якому уряду, і на всі частини яких поширюється дія його законів. Але це не робить людину членом цього суспільства, постійним підданим цієї держави, так само, як і те, що людина перебуває в сім’ї іншої людини, де їй зручно жити певний час, не робить її підданим цієї людини; хоча, поки вона там перебуває, вона зобов’язана дотримуватися законів і підкорятися уряду, який там діє. І таким чином ми бачимо, що іноземці, живучи все своє життя під іншим урядом і користуючись його привілеями та захистом, хоча вони зобов’язані, навіть за совістю, підкорятися його адміністрації, настільки, наскільки будь-який громадянин, все ж не стають підданими чи членами цієї держави. Ніщо не може зробити людину такою, окрім її фактичного вступу до неї шляхом позитивного зобов’язання, виразної обіцянки та угоди. Ось що я думаю про початок політичних суспільств і про ту згоду, яка робить будь-кого членом будь-якої держави.

РОЗДІЛ IX.

ПРО МЕТИ ПОЛІТИЧНОГО ТОВАРИСТВА ТА УПРАВЛІННЯ.

Розділ 123. ЯКЩО людина в природному стані настільки вільна, як було сказано; якщо вона є абсолютним володарем власної особи та майна, рівна наймогутнішому і не підпорядковується нікому, чому вона відмовиться від своєї свободи? Чому вона віддасть цю владу і підкориться владі та контролю будь-якої іншої сили? На це очевидно, що хоча в природному стані вона має таке право, проте користування ним є дуже невизначеним і постійно піддається загрозі вторгнення з боку інших: адже всі є королями в тій же мірі, що й вона, кожна людина є її рівною, і більшість не дотримується суворо принципів справедливості та правосуддя, тому користування майном, яким вона володіє в цьому стані, є дуже небезпечним і непевним. Це змушує її бажати покинути стан, який, хоч і вільний, але сповнений страхів і постійних небезпек: і не без підстав вона шукає і готова об’єднатися в суспільство з іншими, які вже об’єднані або мають намір об’єднатися для взаємного збереження своїх життів, свобод і маєтку, що я називаю загальним терміном «власність».

Розділ 124. Отже, головна і найважливіша мета, з якою люди об’єднуються в держави і підкоряються уряду, — це збереження їхньої власності. Для цього в природному стані не вистачає багатьох речей.

По-перше, потрібне встановлене, визначене, відоме право, яке було б прийняте і визнане за згодою всіх як стандарт права і неправа, і загальний критерій для вирішення всіх суперечок між ними: адже хоча закон природи є зрозумілим і доступним для всіх розумних істот, проте люди, будучи упередженими через свої інтереси, а також неосвіченими через брак вивчення цього закону, не схильні визнавати його законом, який би їх зобов’язував у застосуванні до їхніх конкретних випадків.

Розділ 125. По-друге, у природному стані бракує відомого та неупередженого судді, який мав би повноваження вирішувати всі суперечки відповідно до встановленого закону: адже в цьому стані кожен є одночасно суддею та виконавцем природного закону, і люди схильні ставитися упереджено до себе, тому пристрасть і жага помсти можуть легко призвести до того, що вони надто далеко зайдуть і надто запально діятимуть у власних справах; крім того, недбалість і байдужість можуть змусити їх бути надто млявими у справах інших.

Розділ 126. По-третє, у природному стані часто бракує сили, щоб підтримати та забезпечити виконання справедливого вироку. Ті, хто вчинили будь-яку несправедливість, рідко не намагаються силою відстояти свою несправедливість, коли мають таку можливість; такий опір часто робить покарання небезпечним і часто згубним для тих, хто намагається його здійснити.

Розділ 127. Таким чином, незважаючи на всі привілеї природного стану, людство перебуває в поганому становищі, поки залишається в ньому, і тому швидко прагне об’єднатися в суспільство. Звідси й випливає, що ми рідко зустрічаємо будь-яку кількість людей, які тривалий час живуть разом у цьому стані. Незручності, яким вони там піддаються через нерегулярне та невизначене здійснення влади, яку кожен має щодо покарання порушень інших, змушують їх шукати притулку під встановленими законами уряду і таким чином прагнути зберегти свою власність. Саме це змушує їх охоче відмовлятися від кожної окремої влади щодо покарання, щоб нею володіли лише ті, хто буде призначений для цього серед них, і щоб це здійснювалося за правилами, про які суспільство або ті, хто уповноважений ним для цього, домовляться. І в цьому ми бачимо первісне право та походження як законодавчої, так і виконавчої влади, а також самих урядів і суспільств.

Розділ 128. Адже в природному стані, якщо не брати до уваги свободу, якою він користується, насолоджуючись невинними втіхами, людина має дві можливості.

Перша – робити все, що вона вважає за потрібне для збереження себе та інших, в межах, визначених законом природи. Згідно з цим законом, який є спільним для всіх, вона та всі інші люди становлять одну спільноту, утворюючи одне суспільство, відмінне від усіх інших створінь. І якби не було корупції та розбещеності деградованих людей, не було б потреби в чомусь іншому; не було б необхідності, щоб люди відокремлювалися від цієї великої та природної спільноти та об’єднувалися в менші та розділені асоціації за допомогою певних угод.

Інша можливість, якою людина володіє в природному стані, – це можливість карати за злочини, скоєні проти цього закону. Обидві ці можливості вона відмовляється, коли приєднується до приватної, якщо можна так висловитися, або окремої політичної спільноти та стає частиною будь-якої держави, відокремленої від решти людства.

Розділ 129. Першу можливість, а саме можливість робити все, що вона вважає за потрібне для збереження себе та решти людства, вона передає на розсуд законів, прийнятих суспільством, настільки, наскільки це необхідно для збереження себе та решти цього суспільства; ці закони суспільства в багатьох аспектах обмежують свободу, якою вона користувалася згідно із законом природи.

Розділ 130. По-друге, він повністю відмовляється від права карати та спрямовує свою природну силу (яку він раніше міг використовувати для виконання закону природи, діючи за власною ініціативою, як вважав за потрібне) на підтримку виконавчої влади суспільства, відповідно до вимог його законів: оскільки він тепер перебуває в новому стані, де він має насолоджуватися багатьма зручностями завдяки праці, допомозі та співпраці інших членів тієї ж спільноти, а також захистом від усієї її сили; він також має відмовитися від частини своєї природної свободи у забезпеченні себе, настільки, наскільки це вимагатиме добробут, процвітання та безпека суспільства; це не тільки необхідно, але й справедливо, оскільки інші члени суспільства роблять те саме.

Розділ 131. Хоча люди, вступаючи в суспільство, передають рівність, свободу та виконавчу владу, якою вони володіли в природному стані, в руки суспільства, щоб законодавча влада могла розпоряджатися ними в тій мірі, в якій цього вимагатимуть інтереси суспільства, проте, оскільки це робиться з наміром кожного краще захистити себе, свою свободу та власність (адже не можна припускати, що будь-яка розумна істота змінює свій стан з наміром погіршити його), то влада суспільства або законодавчої влади, встановленої ним, ніколи не може поширюватися далі, ніж на загальне благо, але зобов’язана забезпечувати власність кожного, запобігаючи трьом вищезазначеним недолікам, які робили природний стан таким небезпечним і некомфортним. Отже, той, хто має законодавчу або верховну владу в будь-якій державі, зобов’язаний керувати за допомогою встановлених постійних законів, які проголошуються та відомі людям, а не за допомогою тимчасових указів; за допомогою неупереджених і чесних суддів, які мають вирішувати суперечки на основі цих законів; і використовувати силу громади вдома лише для виконання цих законів, а за кордоном – для запобігання або усунення зовнішніх ушкоджень і захисту громади від вторгнень. І все це має бути спрямоване не на іншу мету, а на мир, безпеку та загальне благо людей.

РОЗДІЛ X.

ПРО ФОРМИ ДЕРЖАВИ.

Розділ 132. Оскільки більшість, як було показано, має, коли люди вперше об’єднуються в суспільство, всю владу громади, то вона може використати цю владу для створення законів для громади час від часу та для виконання цих законів за допомогою посадових осіб, яких вона призначає; і тоді форма правління є ідеальною демократією: або ж вона може передати владу створення законів у руки кількох обраних людей та їхніх спадкоємців; і тоді це олігархія: або ж у руки однієї людини, і тоді це монархія: якщо їй і її спадкоємцям, то це спадкова монархія: якщо лише їй на все життя, але після її смерті влада лише призначати наступника повертається до громади; тоді це виборна монархія. І таким чином громада може створювати складні та змішані форми правління, як вона вважає за потрібне. І якщо законодавчу владу спочатку передають більшістю до однієї або кількох осіб лише на термін їхнього життя або на певний період часу, а потім верховна влада повертається до них; коли вона повертається, громада може знову розпорядитися нею і передати її в руки тих, кого вона обере, і таким чином створити нову форму правління: оскільки форма правління залежить від того, де розміщена верховна влада, яка є законодавчою, і неможливо уявити, щоб нижча влада визначала правила для вищої, або щоб будь-хто, окрім верховної влади, приймав закони, то, залежно від того, де розміщена влада створення законів, така є і форма держави.

Розділ 133. Під словом «спільство» я маю на увазі будь-яку незалежну громаду, а не демократію чи будь-яку іншу форму правління. Латинською мовою це поняття передавалося словом «civitas», а в нашій мові найкращим відповідником є слово «спільство», яке найточніше описує таке об’єднання людей. Слова «громада» або «місто» в англійській мові не передають цей зміст, оскільки в системі управління можуть існувати підпорядковані громади, а слово «місто» має зовсім інше значення, ніж «спільство». Тому, щоб уникнути двозначності, я прошу дозволу використовувати слово «спільство» в тому значенні, в якому воно вживалося королем Яковом I. Я вважаю, що це його справжнє значення, і якщо комусь це не подобається, я погоджуся замінити його на краще.

РОЗДІЛ XI.

ЩОДО ОБСЯГУ ЗАКОНОДАВЧОЇ ВЛАДИ.

Розділ 134. Головна мета, з якою люди об’єднуються в суспільство, полягає в тому, щоб насолоджуватися своїми правами в мирі та безпеці, і головним інструментом і засобом для цього є закони, встановлені в цьому суспільстві; першим і фундаментальним позитивним законом усіх держав є встановлення законодавчої влади; оскільки першим і фундаментальним природним законом, який має регулювати навіть саму законодавчу владу, є збереження суспільства та (настільки, наскільки це можливо, з урахуванням суспільного блага) кожної особи в ньому. Ця законодавча влада є не лише верховною владою в державі, але й священною та непорушною в руках того, кому суспільство її одного разу передало; жоден указ жодного іншого органу, в якій би формі він не був сформульований або якою б владою не був підкріплений, не може мати сили та обов’язковості закону, якщо він не отримав санкції від тієї законодавчої влади, яку суспільство обрало та призначило: оскільки без цього закон не міг би мати те, що є абсолютно необхідним для того, щоб бути законом, – згоду суспільства, над яким жоден орган не може мати влади видавати закони, окрім як за їхньою власною згодою та за повноваженнями, отриманими від них; і тому вся послуга, якою будь-хто може бути зобов’язаний за найсуворішими зобов’язаннями, зрештою спрямована до цієї верховної влади та регулюється тими законами, які вона приймає; жодні присяги будь-якій іноземній владі чи будь-якій внутрішній підпорядкованій владі не можуть звільнити жодного члена суспільства від його послуху законодавчій владі, яка діє відповідно до наданих їй повноважень; і не можуть зобов’язати його до будь-якої послуги, що суперечить прийнятим законам, або до більшого, ніж це дозволяють ці закони; було б смішно уявляти, що можна бути остаточно зобов’язаним коритися будь-якій владі в суспільстві, яка не є верховною.

(*Законна влада видавати закони, що мають силу для всього політичного суспільства, належить саме цьому суспільству. Тому, якщо будь-який правитель чи володар, незалежно від його походження, намагатиметься здійснювати цю владу самостійно, а не на підставі чіткої та безпосередньої команди, отриманої від Бога, або ж на підставі повноважень, отриманих спочатку за згодою тих, на кого поширюються закони, це буде не більше ніж чиста тиранія. Отже, законами є лише ті, які отримали загальне схвалення. Гукер, «Еклезіастична політика», книга І, розділ 10.

Тому слід зазначити, що такі люди за своєю природою не мають повної та абсолютної влади над цілими політичними спільнотами. Тому, якби ми не давали на це своєї згоди, ми не могли б підкорятися нікому. І ми погоджуємося підкорятися, коли суспільство, частиною якого ми є, раніше давало на це згоду, і ця згода не була згодом скасована за допомогою такої ж загальної угоди. Тому людські закони, будь-якого виду, діють лише за згодою. Там само.)

Розділ 135. Хоча законодавча влада, незалежно від того, чи зосереджена вона в одній особі чи в кількох, чи діє вона постійно, чи лише періодично, і хоча вона є найвищою владою в кожній державі, проте:

По-перше, влада не може бути і не може бути абсолютно довільною щодо життя та долі людей: оскільки це лише спільна сила кожного члена суспільства, передана цій особі чи асамблеї, яка є законодавцем, вона не може бути більшою, ніж та, якою ці особи володіли в природному стані, перш ніж вони увійшли до суспільства і передали її громаді. Адже ніхто не може передати іншій особі більше влади, ніж він має сам, і ніхто не має абсолютної довільної влади над собою або над будь-якою іншою особою, щоб знищувати власне життя або відбирати життя чи власність іншої особи. Людина, як було доведено, не може підкорятися довільній владі іншої особи, і, не маючи в природному стані жодної довільної влади над життям, свободою чи майном іншої особи, а лише стільки, скільки закон природи давав їй для збереження себе та решти людства, це все, що вона робить або може передати державі, а через неї – законодавчій владі, щоб законодавча влада не мала більшого, ніж це. Їхня влада, у найширших її межах, обмежена загальним благом суспільства. Це влада, яка не має іншої мети, ніж збереження, і тому ніколи не може мати права знищувати, поневолювати або навмисно розоряти підданих. Обов’язки закону природи не припиняються в суспільстві, а лише в багатьох випадках стають більш суворими, і до них додаються людські закони, які передбачають відомі покарання для забезпечення їх дотримання. Таким чином, закон природи залишається вічним правилом для всіх людей, як для законодавців, так і для інших. Правила, які вони встановлюють для дій інших людей, повинні, як і їхні власні дії та дії інших людей, відповідати закону природи, тобто.

до волі Бога, про яку це є проголошенням, і оскільки фундаментальним законом природи є збереження людства, жоден людський наказ не може бути добрим або чинним проти нього.

Існують дві основи, на яких тримаються суспільні об’єднання: одна – природна схильність, завдяки якій усі люди прагнуть суспільного життя та спілкування; інша – порядок, який явно чи неявно узгоджується щодо способу їх об’єднання у спільному житті: останнє – це те, що ми називаємо законом спільноти, справжньою душею політичного тіла, частини якого за допомогою закону оживлюються, утримуються разом і залучаються до дій, які вимагає спільне благо. Політичні закони, встановлені для зовнішнього порядку та регулювання серед людей, ніколи не створюються так, як їх слід створювати, якщо не передбачається, що воля людини всередині є впертою, бунтівною та відверненою від усякої покори до священних законів її природи; одним словом, якщо не передбачається, що людина, враховуючи її зіпсовану душу, мало чим краща за дику звірину, тоді вони відповідно передбачають, щоб, незважаючи на це, її зовнішні дії були організовані таким чином, щоб вони не заважали спільному благу, заради якого створюються суспільства. Якщо вони цього не роблять, вони не є досконалими. Гукер, «Еклезіастична політика», кн. I, розділ 10.

до волі Бога, про яку це є проголошенням, і оскільки фундаментальним законом природи є збереження людства, жоден людський наказ не може бути добрим або чинни…

Розділ 136. По-друге, законодавча, або верховна влада, не може надати собі повноваження керувати за допомогою спонтанних, довільних указів, а зобов’язана здійснювати правосуддя та вирішувати права підданих на основі проголошених, усталених законів і відомих, уповноважених суддів: оскільки закон природи є неписаним і, отже, не може бути знайдений ніде, крім розуму людей, ті, хто через пристрасть або особистий інтерес неправильно цитує або застосовує його, не можуть так легко переконатися у своїй помилці, коли немає встановленого судді: і тому він не служить, як мав би, для визначення прав і захисту власності тих, хто живе під ним, особливо коли кожен є суддею, інтерпретатором і виконавцем, і це стосується його власної справи: і той, хто має право на своєму боці, маючи зазвичай лише власні сили, не має достатньо сил, щоб захистити себе від утисків або покарати правопорушників. Щоб уникнути цих незручностей, які дезорганізують власність людей у природному стані, люди об’єднуються в суспільства, щоб мати об’єднану силу всього суспільства для забезпечення та захисту їхньої власності, і щоб мати усталені правила, які б її обмежували, за допомогою яких кожен може знати, що йому належить. З цією метою люди передають всю свою природну владу суспільству, до якого вони входять, і громада передає законодавчу владу в руки тих, кого вона вважає за потрібне, з цією довірою, що ними керуватимуть проголошені закони, інакше їхній мир, спокій і власність все ще будуть у тій самій невизначеності, в якій вони були в природному стані.

(*Людські закони є мірою щодо людей, чиї дії вони повинні спрямовувати, хоча ці міри також мають свої вищі правила, за якими їх слід оцінювати, а саме: закон Божий і закон природи; отже, людські закони мають бути створені відповідно до загальних законів природи і без суперечності будь-якому конкретному закону Святого Письма, інакше вони створені неналежним чином. Гукер, «Еклезіастична політика», книга III, розділ 9.

Змушувати людей до будь-чого незручного здається нерозумним. Там само, книга I, розділ 10.)

Розділ 137. Абсолютна, необмежена влада, або правління без встановлених, постійних законів, не можуть узгоджуватися з цілями суспільства та уряду, від яких люди не відмовилися б, покинувши свободу природного стану, і не підкорилися б, якби не для того, щоб зберегти своє життя, свободи та майно, і за допомогою встановлених правил права та власності забезпечити свій мир і спокій. Не можна припускати, що вони мали намір, якби мали таку владу, надати будь-кому або кільком особам абсолютну, необмежену владу над їхніми особами та майном і надати магістрату силу для виконання його необмеженої волі довільно щодо них. Це поставило б їх у гірший стан, ніж у природному стані, де вони мали свободу захищати свої права від утисків інших і були в рівних умовах сили, щоб підтримувати їх, чи то їх порушувала одна людина, чи багато в змові. Тоді як, припускаючи, що вони віддали себе під абсолютну, необмежену владу та волю законодавця, вони роззброїли себе і озброїли його, щоб він міг використовувати їх, коли заманеться; він перебуває у значно гіршому становищі, ніж той, хто піддається сваволі однієї людини, яка має команду над 100 000, ніж той, хто піддається сваволі 100 000 окремих людей; ніхто не може бути впевнений, що воля того, хто має таку владу, краща, ніж воля інших людей, хоча його сила в 100 000 разів сильніша.

Отже, незалежно від того, в якій формі існує держава, правляча влада повинна керувати на основі чітко сформульованих і загальновідомих законів, а не за допомогою спонтанних наказів і невизначених рішень: адже тоді людство опиниться в набагато гіршому становищі, ніж у природному стані, якщо буде надано одній людині або невеликій групі людей спільну владу над великою кількістю людей, щоб змушувати їх підкорятися їхнім надмірним і необмеженим рішенням, які виникають спонтанно, або їхнім нестримним і до того моменту невідомим бажанням, без будь-яких встановлених норм, які б керували та обґрунтовували їхні дії: адже вся влада, якою володіє уряд, призначена лише для блага суспільства, і оскільки вона не повинна бути довільною та здійснюватися за власним бажанням, то її слід здійснювати на основі встановлених і опублікованих законів; щоб і народ знав свої обов’язки, і був у безпеці в межах закону, а також щоб правителі не виходили за межі своїх повноважень і не були спокушені владою, якою вони володіють, використовувати її для таких цілей і такими способами, про які вони не знали б і до яких не вдалися б добровільно.

Розділ 138. По-третє, верховна влада не може відбирати у жодної людини будь-яку частину її власності без її власної згоди: оскільки збереження власності є метою уряду, і саме заради цього люди об’єднуються в суспільство, то це, безумовно, передбачає і вимагає, щоб люди мали власність, інакше можна припустити, що вони втрачають те, заради чого вони вступають у суспільство, що було б надто абсурдно, щоб хтось міг це визнати. Отже, люди в суспільстві, маючи власність, мають таке право на речі, які згідно із законами спільноти належать їм, що ніхто не має права відбирати їхнє майно або будь-яку його частину без їхньої власної згоди: без цього вони взагалі не мають власності, оскільки я насправді не маю власності на те, що інша людина може законно відібрати в мене, коли заманеться, проти моєї волі. Тому помилково вважати, що верховна або законодавча влада будь-якої держави може робити все, що заманеться, і розпоряджатися майном підданих довільно або відбирати будь-яку його частину за власним бажанням. Не варто цього надто боятися в урядах, де законодавча влада повністю або частково складається з асамблей, які змінюються, а їхні члени після розпуску асамблеї є підданими, що підпорядковуються загальним законам своєї країни, як і всі інші.

Однак у державах, де законодавча влада належить постійній установі, яка завжди діє, або одній особі, як у абсолютних монархіях, все ще існує небезпека, що вони вважатимуть, ніби мають окремі інтереси від решти суспільства, і тому схилятимуться до того, щоб збільшувати власні багатства та владу, відбираючи у людей те, що вважають за потрібне. Адже власність людини зовсім не захищена, навіть якщо існують добрі та справедливі закони, які встановлюють межі між нею та її співгромадянами, якщо той, хто керує цими громадянами, має владу відбирати у будь-якої окремої людини ту частину її власності, яку він забажає, і використовувати та розпоряджатися нею на свій розсуд.

Розділ 139. Але уряд, незалежно від того, в чиї руки він переданий, як я вже показував, має цю умову та цю мету: щоб люди мали та захищали свою власність. Принц або сенат, хоч і має владу видавати закони для регулювання власності між підданими, але ніколи не може мати права відбирати всю або частину власності підданих без їхньої згоди: адже це фактично означало б, що у них взагалі не залишиться власності. І щоб побачити, що навіть абсолютна влада, де вона необхідна, не є довільною через свою абсолютність, а все ще обмежена тим розумом і обмежена тими цілями, які вимагають, щоб у деяких випадках вона була абсолютною, нам не потрібно шукати далі, ніж у звичайній практиці військової дисципліни: адже для збереження армії, а в ній і всього суспільства, потрібне абсолютне підпорядкування наказам кожного вищого офіцера, і справедливо карати смертю за непокору або заперечення навіть найнебезпечніших або нерозумних наказів; але ми бачимо, що ні сержант, який може наказати солдату йти до гарматного жерла або стояти в проломі, де він майже напевно загине, не може наказати цьому солдату віддати йому один пенні з його грошей; ні генерал, який може засудити його до смерті за дезертирство або за невиконання найвідчайдушніших наказів, не може, навіть маючи всю свою абсолютну владу над життям і смертю, розпорядитися одним фартингом з майна цього солдата або відібрати хоч крихітну частину його речей, хоча він може наказувати йому будь-що і стратити за найменшу непокору, тому що така сліпа покора необхідна для тієї мети, для якої командир має свою владу, а саме для збереження решти; але розпорядження його майном не має до цього жодного відношення.

Розділ 140. Це правда, що утримання уряду потребує значних витрат, і справедливо, щоб кожен, хто користується захистом, сплачував зі свого майна пропорційну частку на його утримання. Але все ж це має відбуватися за його власної згоди, тобто згоди більшості, яка висловлюється або безпосередньо, або через їхніх представників, обраних ними: адже якщо хтось претендує на право встановлювати та стягувати податки з населення за власною владою і без такої згоди населення, він цим порушує фундаментальний закон про власність і підриває мету уряду: адже яка в мене власність на те, що інший може за правом взяти, коли забажає, собі?

Розділ 141. По-четверте, законодавча влада не може передавати право видавати закони в інші руки: оскільки це лише делегована влада від народу, ті, хто її має, не можуть передавати її іншим. Лише народ може визначати форму державного устрою, що здійснюється шляхом створення законодавчої влади та визначення, в чиї руки вона буде передана. І коли народ сказав: «Ми підкоримося правилам і будемо керуватися законами, які видаватимуть такі люди і в такій формі», ніхто інший не може сказати, що інші люди видаватимуть для них закони; і народ не може бути зобов’язаний будь-якими законами, окрім тих, які видаються тими, кого він обрав і уповноважив видавати для нього закони. Влада законодавчої влади, яка походить від народу шляхом позитивного добровільного надання та встановлення, не може бути іншою, ніж та, яку це позитивне надання передбачає, а оскільки воно полягає лише у виданні законів, а не у створенні законодавців, законодавча влада не може мати права передавати свою владу видавати закони та передавати її в інші руки.

Розділ 142. Ось межі, які суспільство, а також закон Божий і природа встановили для законодавчої влади кожної держави, незалежно від форми правління.

По-перше, вони повинні керувати за допомогою проголошених, усталених законів, які не повинні змінюватися в окремих випадках, а має бути єдине правило для багатих і бідних, для улюбленця при дворі та для селянина, який працює в полі.

По-друге, ці закони також повинні бути спрямовані, зрештою, лише на одну мету – на благо народу.

По-третє, вони не повинні стягувати податки з майна народу без згоди народу, висловленої самим народом або його представниками. І це стосується лише тих урядів, де законодавча влада існує постійно, або принаймні, де народ не залишив за собою жодної частини законодавчої влади, щоб її час від часу обирали представники, обрані самим народом.

По-четверте, законодавча влада ні повинна, ні не може передавати повноваження щодо прийняття законів будь-якому іншому органу або розміщувати їх деінде, окрім того місця, де це визначено народом.

РОЗДІЛ XII.

ПРО ЗАКОНОДАВЧУ, ВИКОНАВЧУ ТА ФЕДЕРАТИВНУ ВЛАДУ ДЕРЖАВИ.

Розділ 143. Законодавча влада – це та, яка має право визначати, як силу держави слід використовувати для збереження суспільства та його членів. Оскільки закони, які мають постійно виконуватися і чинність яких має бути безперервною, можна прийняти за короткий час, тому немає потреби, щоб законодавча влада діяла постійно, оскільки не завжди має роботу. І оскільки для людської природи, схильної до жаги влади, може бути надто великою спокусою, щоб ті самі особи, які мають владу видавати закони, також мали у своїх руках владу їх виконувати, завдяки чому вони можуть звільнити себе від підпорядкування законам, які вони видають, і пристосовувати закон, як під час його прийняття, так і під час виконання, до своїх приватних інтересів, і таким чином мати окремі інтереси від решти суспільства, що суперечить меті суспільства та уряду: тому в добре впорядкованих державах, де про добробут цілого дбають належним чином, законодавчу владу передають у руки різних осіб, які, належним чином зібравшись, мають самостійно або спільно з іншими владу видавати закони, а після цього, розійшовшись, самі підпорядковуються законам, які вони видали, що є новим і тісним зв’язком, який змушує їх піклуватися про те, щоб вони видавали їх на благо суспільства.

Розділ 144. Оскільки закони, які приймаються швидко і водночас, мають постійну та тривалу силу і потребують постійного виконання або нагляду за ним, то необхідно, щоб завжди існувала влада, яка б стежила за виконанням прийнятих законів і забезпечувала їхнє дотримання. Таким чином, законодавча та виконавча влада часто розділяються.

Розділ 145. У кожній державі існує інша влада, яку можна назвати природною, оскільки вона відповідає тій владі, якою кожен чоловік природно володів до вступу в суспільство: адже хоча в державі її члени залишаються окремими особами у відношенні один до одного і, як такі, підпорядковуються законам суспільства, у відношенні до решти людства вони становлять єдине ціле, яке, як і кожен його член раніше, залишається в природному стані з рештою людства. Звідси випливає, що суперечки, які виникають між будь-якою особою з суспільства та тими, хто знаходиться поза ним, вирішуються суспільством, і шкода, завдана члену цього суспільства, зобов’язує всіх до її відшкодування. Таким чином, з цієї точки зору, уся громада є єдиним цілим у природному стані щодо всіх інших держав або осіб, що знаходяться поза її громадою.

Розділ 146. Отже, це передбачає владу щодо війни та миру, союзів і угод, а також усієї діяльності з усіма особами та громадами поза державою, і її можна назвати федеративною, якщо комусь так більше подобається. Я не маю нічого проти, якщо це буде зрозуміло, і не наполягаю на певній назві.

Розділ 147. Ці дві влади, виконавча та федеративна, хоч і є насправді різними, але одна з них передбачає здійснення муніципальних законів суспільства всередині нього, щодо всіх, хто є його частиною; інша – управління безпекою та інтересами суспільства назовні, щодо всіх, хто може отримувати від нього користь або шкоду. Проте вони майже завжди об’єднані. І хоча ця федеративна влада, у її належному чи неналежному використанні, має велике значення для держави, але її набагато складніше регулювати попередніми, постійними, позитивними законами, ніж виконавчу владу; тому її необхідно довірити розсудливості та мудрості тих, у чиїх руках вона перебуває, щоб нею керували на благо суспільства: адже закони, що стосуються взаємовідносин між громадянами, спрямовані на регулювання їхніх дій, і тому можуть бути сформульовані заздалегідь. Але те, що потрібно робити щодо іноземців, значною мірою залежить від їхніх дій, а також від змін у планах та інтересах, тому це в значній мірі має бути залишено на розсуд тих, кому доручено цю владу, щоб вони керували нею найкращим чином, на користь держави.

Розділ 148. Хоча, як я вже казав, виконавча та федеративна влада кожної громади є насправді різними, їх навряд чи можна розділити та покласти одночасно в руки різних осіб: оскільки для їх реалізації потрібна сила суспільства, практично неможливо покласти силу держави в різні, непідпорядковані одне одному руки, або щоб виконавча та федеративна влада були покладені на осіб, які могли б діяти окремо, що призвело б до того, що сила суспільства була б підпорядкована різним командам: що з часом могло б призвести до безладу та руйнування.

РОЗДІЛ XIII.

ПРО ПІДПОДРЯДКУВАННЯ ВЛАД У ДЕРЖАВІ.

Розділ 149. ХОЧА в усталеному суспільстві, яке стоїть на власній основі та діє відповідно до своєї природи, тобто діє для збереження спільноти, може бути лише одна верховна влада, якою є законодавча влада, і всі інші повинні їй підпорядковуватися, проте оскільки законодавча влада є лише довірчою владою, яка діє для досягнення певних цілей, у народі все ще залишається верховна влада, щоб усунути або змінити законодавчу владу, коли народ бачить, що законодавча влада діє всупереч довірі, яка була їй надана: адже вся влада, надана з довірою для досягнення певної мети, обмежується цією метою, і коли ця мета явно ігнорується або їй протидіють, довіра обов’язково втрачається, і влада переходить до рук тих, хто її надав, і вони можуть передати її знову туди, де, на їхню думку, це буде найкраще для їхньої безпеки. І таким чином спільнота постійно зберігає верховну владу, щоб захистити себе від намірів будь-якої групи, навіть від своїх законодавців, коли ті настільки нерозумні або настільки лихі, що починають реалізовувати плани проти свобод і власності громадян: адже жодна людина чи група людей не має права відмовитися від свого збереження або, як наслідок, від засобів для цього, на користь абсолютної волі та сваволі іншого; коли хтось намагається привести їх до такого рабського стану, вони завжди матимуть право захищати те, від чого вони не мають права відмовитися, і позбутися тих, хто порушує цей фундаментальний, священний і незмінний закон самозбереження, заради якого вони об’єдналися в суспільство.

І таким чином можна сказати, що в цьому відношенні громада завжди є найвищою владою, але не в тому сенсі, в якому її розглядають в рамках будь-якої форми правління, оскільки ця влада народу ніколи не може реалізуватися, поки не буде розпущено уряд.

Розділ 150. У всіх випадках, поки існує уряд, законодавча влада є найвищою владою: адже те, що може видавати закони для іншого, повинно бути вищим за нього; і оскільки законодавча влада не є чимось іншим, як правом видавати закони для всіх частин суспільства та для кожного його члена, встановлюючи правила для їхніх дій і надаючи право на їхнє виконання, коли вони порушуються, то законодавча влада, безсумнівно, повинна бути найвищою, а всі інші повноваження, якими володіють будь-які члени чи частини суспільства, мають походити від неї та бути підпорядковані їй.

Розділ 151. У деяких державах, де законодавча влада не діє постійно, а виконавча влада передана одній особі, яка також бере участь у законодавчій діяльності, цю єдину особу в цілком прийнятному сенсі також можна називати верховною: не тому, що вона сама по собі володіє всією верховною владою, якою є влада видавати закони, а тому, що в ній зосереджена верховна виконавча влада, від якої всі нижчі магістрати отримують усі свої окремі підпорядковані повноваження, або принаймні їхню найбільшу частину; оскільки вона також не має над собою жодної законодавчої влади, і жоден закон не може бути виданий без її згоди, що не може бути очікувано, щоб вона коли-небудь підпорядковувалася іншій частині законодавчої влади, то в цьому сенсі її цілком можна вважати верховною. Але слід зазначити, що, хоча присяги на вірність і послух приносяться їй, це не їй як верховному законодавцю, а їй як верховному виконавцю закону, який видається спільною владою разом з іншими; оскільки вірність – це ніщо інше, як послух відповідно до закону, і коли вона порушує цей закон, вона не має права на послух і не може вимагати його інакше, ніж як публічна особа, наділена владою закону, і таким чином її слід розглядати як образ, тінь або представника держави, що діє за волею суспільства, вираженою в його законах; і таким чином вона не має ніякої власної волі, ніякої влади, окрім волі закону. Але коли вона відмовляється від цього представництва, від цієї публічної волі та діє за власною приватною волею, вона принижує себе і стає просто окремою приватною особою, яка не має ніякої влади і ніякої волі, що має право на послух; члени суспільства зобов’язані підкорятися лише публічній волі суспільства.

Розділ 152. Виконавча влада, яка зосереджена будь-де, але не в особі, що також має частку в законодавчій владі, є очевидно підпорядкованою їй і несе перед нею відповідальність, і її можна за бажанням змінити та усунути; таким чином, не верховна виконавча влада звільнена від підпорядкування, а верховна виконавча влада, яка зосереджена в одній особі, що має частку в законодавчій владі, і не має окремої вищої законодавчої влади, якій вона була б підпорядкована та перед якою несла б відповідальність, окрім як у тій мірі, в якій вона сама вирішить приєднатися та дати згоду; таким чином, вона підпорядковується не більше, ніж сама захоче, і про це можна з упевненістю зробити висновок, що це буде зовсім небагато. Про інші міністерські та підпорядковані повноваження в державі нам не потрібно говорити, оскільки вони надзвичайно різноманітні та незліченні в різних звичаях і конституціях окремих держав, тому неможливо надати про них детальний опис. Лише ось що, що необхідно для нашої поточної мети, ми можемо зазначити щодо них: вони не мають жодного виду влади, жодна з них, за межами того, що їм делеговано за допомогою позитивного указу та доручення, і всі вони несуть відповідальність перед якоюсь іншою владою в державі.

Розділ 153. Не обов’язково, ні, навіть не бажано, щоб законодавча влада завжди була в діючому стані; але абсолютно необхідно, щоб виконавча влада була, тому що не завжди є потреба у прийнятті нових законів, але завжди є потреба у виконанні прийнятих законів. Коли законодавча влада передає виконання законів, які вона приймає, в інші руки, вона все ще має право повернути це право назад, коли вважатиме за потрібне, і покарати за будь-яке неналежне виконання законів. Те саме стосується і федеративної влади, оскільки і вона, і виконавча влада є підпорядкованими та підзвітними законодавчій владі, яка, як було показано, у встановленій державі є найвищою. Законодавча влада в цьому випадку, як передбачається, складається з кількох осіб (оскільки, якщо вона є однією особою, вона не може не бути завжди в діючому стані, і тому, як найвища, природно матиме найвищу виконавчу владу разом із законодавчою), може збиратися та здійснювати свою законодавчу діяльність у ті часи, які визначаються або їхньою первісною конституцією, або їхнім власним рішенням про перенесення засідань, або коли вони цього забажають; якщо жодне з цих положень не визначає конкретний час, або не існує іншого встановленого способу їхнього скликання: оскільки найвища влада розміщена в них народом, вона завжди належить їм, і вони можуть здійснювати її, коли забажають, якщо тільки їхня первісна конституція не обмежує їх певними періодами, або якщо актом їхньої найвищої влади вони не перенесли засідання на певний час; і коли цей час настає, вони мають право збиратися та діяти знову.

Розділ 154. Якщо законодавча влада, або її частина, складається з представників, обраних народом на певний термін, які згодом повертаються до звичайного стану підданих і не беруть участі в законодавчій владі, окрім як під час нових виборів, то ця влада обирати також повинна здійснюватися народом, або в певні визначені періоди, або коли їх скликають для цього; і в останньому випадку влада скликати законодавчу владу зазвичай надається виконавчій владі та має одне з цих двох обмежень щодо часу: або первісна конституція вимагає їх зборів і діяльності через певні проміжки часу, і тоді виконавча влада лише формально видає вказівки щодо їх обрання та зборів відповідно до встановлених правил; або ж їй надається право на власний розсуд скликати їх новими виборами, коли обставини чи потреби суспільства вимагають внесення змін до старих законів або прийняття нових, або усунення чи запобігання будь-яким незручностям, які існують або загрожують народу.

Розділ 155. Можна запитати: що, якщо виконавча влада, володіючи силою держави, використає цю силу, щоб перешкодити зборів і діяльності законодавчої влади, коли цього вимагає первісна конституція або суспільні потреби? Я стверджую, що застосування сили проти народу без повноважень і всупереч довірі, якою його наділено, є станом війни з народом, який має право відновити свою законодавчу владу в здійсненні її повноважень: адже, створивши законодавчу владу з наміром, щоб вона здійснювала право на прийняття законів, або у визначені часові проміжки, або коли в цьому є потреба, коли її якимось чином перешкоджають у здійсненні того, що є настільки необхідним для суспільства, і в чому полягає безпека та збереження народу, народ має право усунути це силою. У всіх державах і умовах справжній засіб протидії застосуванню сили без повноважень – це протистояти цій силі. Застосування сили без повноважень завжди переводить того, хто її застосовує, у стан війни, як агресора, і робить його таким, до якого можна застосовувати відповідні заходи.

Розділ 156. Надання виконавчій владі повноважень скликати та розпускати законодавчий орган не дає виконавчій владі перевагу над ним, а є довірчею функцією, покладеною на неї для безпеки народу, у випадках, коли невизначеність і мінливість людських справ не можуть підкорятися сталим, фіксованим правилам: оскільки неможливо, щоб перші творці уряду будь-якою передбачливістю не були настільки обізнані про майбутні події, щоб мати змогу встановити такі справедливі періоди скликання та тривалості засідань законодавчого органу на всі часи, які б точно відповідали всім потребам держави, найкращим рішенням було доручити це розсудливості особи, яка завжди присутня і чия робота полягає в тому, щоб стежити за загальним благом. Постійні, часті засідання законодавчого органу та тривалі продовження його засідань без необхідної причини не могли не обтяжувати народ і з часом обов’язково призводили б до більш небезпечних незручностей, і все ж швидкий розвиток подій іноді міг вимагати їхньої негайної допомоги: будь-яка затримка їхнього скликання могла б поставити під загрозу суспільство, і іноді їхні справи могли бути настільки великими, що встановлений час їхніх засідань міг бути занадто коротким для їхньої роботи, і це позбавило б суспільство тієї вигоди, яку можна було б отримати лише від їх ретельного обговорення. Тож що можна було зробити в цьому випадку, щоб запобігти тому, щоб суспільство час від часу не піддавалося серйозній небезпеці, або з одного боку, або з іншого, через фіксовані проміжки часу та періоди, встановлені для скликання та роботи законодавчого органу, окрім як доручити це розсудливості тих, хто, будучи присутнім і обізнаним про стан суспільних справ, міг би використовувати це право для загального блага?

і де ще це могло б бути так доречно, як у руках того, кому було доручено виконання законів для тієї ж мети? Отже, якщо припустити, що порядок визначення часу скликання та засідань законодавчих органів не був встановлений первісною конституцією, то природно, що це перейшло до компетенції виконавчої влади, не як довільна влада, що залежить від її примхи, а з умовою, що вона завжди здійснюватиметься лише в інтересах суспільства, відповідно до обставин і змін, які можуть виникнути. Незалежно від того, чи передбачає це встановлені періоди їхніх засідань, чи свободу для правителя скликати законодавчі органи, чи, можливо, поєднання того й іншого, чи це має найменші недоліки, тут я не буду досліджувати, а лише покажу, що, хоча виконавча влада може мати право скликати та розпускати такі зібрання законодавчих органів, вона не є при цьому вищою за них.

Розділ 157. Речі цього світу перебувають у такому постійному русі, що ніщо не залишається надовго в одному й тому ж стані. Таким чином, люди, багатства, торгівля, влада змінюють своє положення, процвітаючі могутні міста занепадають і з часом перетворюються на безлюдні кутки, тоді як інші, раніше віддалені місця, стають густонаселеними країнами, наповненими багатством і мешканцями. Але оскільки речі не завжди змінюються однаково, і приватні інтереси часто підтримують звичаї та привілеї, навіть коли причини їх існування зникли, часто трапляється, що в урядах, де частина законодавчої влади складається з представників, обраних народом, з часом це представництво стає дуже нерівним і непропорційним тим причинам, на яких воно спочатку було засноване. Ми можемо переконатися, до яких абсурдних наслідків може призвести слідування звичаям, коли розум їх залишає, коли бачимо, що саме назва міста, від якого не залишилося навіть руїн, де ледве можна знайти стільки житла, скільки потрібно для вівчарні, або більше мешканців, ніж у пастуха, відправляє стільки ж представників до великої асамблеї законодавців, скільки й ціле графство, численне населенням і багате ресурсами. Це дивує чужинців, і кожен повинен визнати, що це потребує вирішення; хоча більшість вважає, що знайти його важко, оскільки конституція законодавчої влади є первинним і найвищим актом суспільства, що передує всім позитивним законам у ньому і повністю залежить від народу, тому жодна нижча влада не може її змінити. І тому народ, коли законодавча влада вже сформована, не має можливості діяти, поки існує уряд, про який ми говорили; тому вважається, що цю незручність неможливо усунути.

Розділ 158. «Загальне благо – найвищий закон». Це, безсумнівно, настільки справедливе та фундаментальне правило, що той, хто щиро дотримується його, не може небезпечно помилитися. Отже, якщо виконавча влада, яка має право скликати законодавчу владу, враховуючи справжню пропорцію, а не форму представництва, регулює кількість членів, у всіх місцях, які мають право на чітке представництво, не на основі старої звички, а на основі справжньої логіки, і жодна частина народу, незалежно від того, наскільки вона об’єднана, не може претендувати на це, але пропорційно до допомоги, яку вона надає суспільству, то не можна стверджувати, що вона створила нову законодавчу владу, а скоріше відновила стару та справжню, і виправила ті безлади, які з часом непомітно, але неминуче виникли. Оскільки в інтересах народу, а також в його намірах, мати справедливе та рівне представництво, то той, хто наближає це до реальності, є безсумнівним другом і захисником уряду, і не може не отримати згоди та схвалення громади, оскільки прерогатива – це лише влада в руках правителя, яка дозволяє забезпечувати загальне благо в тих випадках, які залежать від непередбачуваних і невизначених обставин, і якими неможливо безпечно керувати за допомогою певних і незмінних законів. Все, що явно робиться для блага народу та для зміцнення уряду на його справжніх засадах, є і завжди буде справедливою прерогативою. Влада створювати нові корпорації та, відповідно, нових представників передбачає, що з часом масштаби представництва можуть змінюватися, і що ті місця мають справедливе право на представництво, якого раніше не було, і за тією ж логікою, ті, що раніше мали це право, втрачають його і стають надто незначними для такої привілеї.

Це не зміна від нинішнього стану, яку, можливо, спричинило корупція чи занепад, що підриває основи уряду, а скоріше тенденція завдавати шкоди чи пригнічувати народ і ставити одну частину чи групу в привілейоване становище, відрізняючи її від решти та підпорядковуючи її іншим на нерівних засадах. Все, що безсумнівно приносить користь суспільству та народу в цілому на справедливих і стійких засадах, завжди виправдовуватиме себе, коли це буде зроблено; і коли народ обиратиме своїх представників на справедливих і незаперечно рівних засадах, відповідно до первісної структури уряду, не можна сумніватися, що це буде волею та дією суспільства, незалежно від того, хто дозволив або сприяв цьому.

РОЗДІЛ XIV.

ПРО ПРЕРОГАТИВИ.

Розділ 159. КОЛИ законодавча та виконавча влада перебувають у різних руках (як це є у всіх поміркованих монархіях і добре організованих урядах), тоді добро суспільства вимагає, щоб деякі речі були залишені на розсуд того, хто має виконавчу владу: оскільки законодавці не можуть передбачити та передбачити законами все, що може бути корисним для суспільства, виконавець законів, маючи владу у своїх руках, має за загальним правом природи право використовувати її на благо суспільства в багатьох випадках, коли муніципальне право не дало жодних вказівок, доки законодавчий орган не зможе зручно зібратися, щоб забезпечити це. Є багато речей, про які закон жодним чином не може подбати; і їх необхідно залишати на розсуд того, хто має виконавчу владу, щоб він упорядковував їх відповідно до суспільного блага та вигоди: навіть доречно, щоб у деяких випадках закони самі поступалися місцем виконавчій владі, або, скоріше, цьому фундаментальному закону природи та уряду, а саме: щоб, наскільки це можливо, усі члени суспільства були збережені: оскільки може трапитися багато нещасних випадків, коли суворе дотримання законів може завдати шкоди (наприклад, не зносити будинок невинної людини, щоб зупинити пожежу, коли поруч горить інший будинок), і іноді людина може потрапити під дію закону, який не розрізняє осіб, внаслідок дії, яка може заслуговувати на винагороду та прощення; тому доречно, щоб правитель мав у багатьох випадках владу пом’якшувати суворість закону та прощати деяких правопорушників: оскільки метою уряду є збереження всіх, наскільки це можливо, навіть винних слід щадити, якщо це не завдає шкоди невинним.

Розділ 160. Ця влада діяти на власний розсуд, заради суспільного блага, без суворого дотримання закону, а іноді навіть всупереч йому, називається прерогативою: оскільки в деяких формах правління законодавча влада не завжди існує, і зазвичай вона надто велика, а отже, надто повільна для швидкого здійснення необхідних дій; і тому, що неможливо передбачити та передбачити в законах усі випадки та потреби, які можуть стосуватися суспільства, або створити такі закони, які не завдавали б шкоди, якщо їх суворо виконувати в усіх випадках і щодо всіх осіб, які можуть потрапити в поле їх дії; тому виконавчій владі надається певна свобода дій, щоб вона могла робити багато речей на власний розсуд, які не передбачені законами.

Розділ 161. Ця влада, коли вона використовується на благо суспільства і відповідно до довіри та цілей уряду, є безперечною прерогативою і ніколи не викликає сумнівів: оскільки люди дуже рідко або взагалі не схильні до надмірної прискіпливості з цього приводу; вони далекі від того, щоб ставити під сумнів прерогативу, поки вона в будь-якій прийнятній мірі використовується для цілей, для яких вона була призначена, тобто для блага людей, а не явно проти них: але якщо виникає суперечка між виконавчою владою та народом щодо чогось, що претендує на прерогативу, то вплив здійснення такої прерогативи на благо чи шкоду народу легко вирішить це питання.

Розділ 160. Ця влада діяти на власний розсуд, заради суспільного блага, без суворого дотримання закону, а іноді навіть всупереч йому, називається прерогативо…

Розділ 162. Легко уявити, що на зорі існування держав, коли чисельність держав мало чим відрізнялася від чисельності сімей, вони також мало чим відрізнялися за кількістю законів: а правителі, будучи ніби батьками, пильно стежили за ними, дбаючи про їхнє благо, і тому влада була майже цілком прерогативою. Невеликої кількості встановлених законів було достатньо, а розсудливість і турбота правителя доповнювали решту. Але коли слабкі правителі піддавалися впливу помилок або лестощів і почали використовувати цю владу для власних, приватних цілей, а не для суспільного блага, люди були змушені шляхом конкретних законів обмежити прерогативу в тих пунктах, де вона завдавала їм шкоди: і таким чином люди визначили необхідність встановлення чітких меж прерогативи у випадках, коли вони та їхні предки залишали її, у найширшому розумінні, на розсуд тих правителів, які використовували її лише належним чином, тобто на благо свого народу.

Розділ 163. Тому ті, хто стверджує, що народ посягає на прерогативу, коли будь-яка її частина визначається позитивними законами, мають абсолютно хибне уявлення про державну владу: адже, роблячи це, вони не відбирають у правителя нічого, що за правом належало б йому, а лише заявляють, що та влада, яку вони незрозуміло залишили в його руках або в руках його предків для здійснення на благо народу, не є чимось, що він мав би використовувати інакше: оскільки метою державного управління є благо громади, будь-які зміни в ньому, що сприяють цій меті, не можуть бути посяганням на будь-кого, оскільки ніхто в державному управлінні не може мати права, яке б сприяло будь-якій іншій меті: і лише ті дії, які завдають шкоди або перешкоджають загальному благу, є посяганням. Ті, хто каже інакше, говорять так, ніби правитель має окремий і відокремлений інтерес від блага громади і не був створений для нього; це корінь і джерело, з якого випливає майже все те зло і безлад, які трапляються в монархічних урядах. І справді, якщо це так, то народ, який перебуває під його владою, не є суспільством розумних істот, що об’єдналися в громаду для взаємного блага; це не ті, хто призначив собі правителів для охорони та сприяння цьому благу, а їх слід розглядати як стадо нижчих істот під владою господаря, який утримує їх і використовує для власного задоволення чи вигоди. Якщо б люди були настільки позбавлені розуму і були б звірами, щоб вступати в суспільство на таких умовах, то прерогатива справді могла б бути тим, чим деякі люди хочуть її бачити: довільною владою робити речі, шкідливі для народу.

Розділ 164. Але оскільки не можна припускати, що розумна істота, коли вона вільна, добровільно підпорядковує себе іншій, щоб завдати собі шкоди (хоча, якщо вона знаходить доброго та мудрого правителя, вона, можливо, не вважатиме за необхідне чи корисне встановлювати чіткі межі для його влади у всіх питаннях), то прерогатива не може бути чимось іншим, як дозволом народу своїм правителям робити певні речі за власною ініціативою, коли закон мовчить, і іноді навіть всупереч буквальному змісту закону, заради суспільного блага; і їх згодою на це, коли це робиться: адже добрий правитель, який пам’ятає про довіру, надану йому, і піклується про добро свого народу, не може мати занадто багато прерогатив, тобто влади діяти на благо; тоді як слабкий і негідний правитель, який претендує на владу, якою його попередники користувалися без вказівок закону, як на прерогативу, що належить йому за правом його посади, і якою він може користуватися за власним бажанням, щоб створити або просувати інтерес, відмінний від інтересів суспільства, дає народу привід заявити про свої права та обмежити цю владу, на яку вони, поки вона здійснювалася на їхнє благо, погоджувалися мовчки.

Розділ 165. Отже, той, хто вивчатиме історію Англії, побачить, що прерогатива завжди була найбільшою в руках наших наймудріших і найкращих монархів, оскільки народ, спостерігаючи, що всі їхні дії спрямовані на загальне благо, не ставив під сумнів те, що робилося без дотримання закону заради цієї мети: або, якщо в окремих випадках проявлялася якась людська слабкість чи помилка (адже монархи – лише люди, такі ж, як і інші), то було очевидно, що в цілому їхня поведінка була спрямована лише на турботу про суспільство. Тому народ, бачачи підстави для задоволення цими монархами, коли вони діяли поза або всупереч букві закону, погоджувався з їхніми діями і, не висловлюючи жодних скарг, дозволяв їм розширювати свою прерогативу, як вони забажають, справедливо вважаючи, що вони не роблять нічого, що могло б зашкодити їхнім законам, оскільки вони діяли відповідно до основи та мети всіх законів – загального блага.

Розділ 166. Такі, справді, богоподібні правителі мали певне право на необмежену владу, і це можна довести тим аргументом, що абсолютна монархія є найкращою формою правління, оскільки саме так Бог править Всесвітом, адже такі королі беруть участь у його мудрості та доброті. На цьому ґрунтується твердження, що правління добрих правителів завжди було найнебезпечнішим для свобод їхніх підданих: бо коли їхні наступники, керуючи урядом з іншими поглядами, намагаються використати дії цих добрих правителів як прецедент і зробити їх еталоном своїх повноважень, ніби те, що було зроблено лише на благо народу, є їхнім правом діяти, навіть якщо це завдає шкоди народу, це часто призводить до суперечок і іноді до суспільних заворушень, перш ніж народ зможе відновити свої первісні права і домогтися, щоб було оголошено, що те, що справді ніколи не було повноваженням, не є таким. Оскільки неможливо, щоб будь-хто в суспільстві мав право завдавати шкоди народу, хоча цілком можливо і логічно, щоб народ не намагався встановлювати будь-які обмеження для повноважень тих королів або правителів, які самі не порушували меж суспільного блага: адже повноваження – це ніщо інше, як влада діяти на благо суспільства без будь-яких правил.

Розділ 167. Право скликати парламент в Англії, щодо точного часу, місця та тривалості, безсумнівно, є прерогативою короля, але при цьому передбачається, що це право використовуватиметься на благо нації, відповідно до потреб часу та різноманітних обставин: оскільки неможливо передбачити, яке місце завжди буде найбільш придатним для їхніх засідань і який час буде найкращим, вибір цих параметрів було залишено за виконавчою владою, щоб це максимально сприяло суспільним інтересам і найкращим чином відповідало цілям парламенту.

Розділ 168. У цій справі щодо прерогативи знову буде поставлено старе питання: Але хто буде суддею, коли ця влада використовується належним чином? Відповідь: між виконавчою владою, яка діє і володіє такою прерогативою, і законодавчою владою, яка залежить від її волі щодо скликання засідань, не може бути жодного судді на землі; як не може бути жодного між законодавчою владою та народом, якщо або виконавча влада, або законодавча влада, коли вони отримають владу у свої руки, вирішать або спробують поневолити чи знищити їх. Народ не має іншого засобу захисту в цьому, як і в усіх інших випадках, коли немає судді на землі, окрім звернення до неба: адже правителі, роблячи такі спроби, здійснюють владу, яку народ ніколи не передавав їм (і не можна припускати, що вони погоджуються на те, щоб будь-хто правив над ними на їхню шкоду), роблять те, чого вони не мають права робити. І коли народ, або будь-яка окрема людина, позбавлені своїх прав або перебувають під владою, яка здійснюється без права, і не мають можливості звернутися до суду на землі, тоді вони мають право звернутися до неба, коли вважають, що причина цього достатньо вагома. Тому, хоча народ не може бути суддею, щоб мати, згідно з конституцією цього суспільства, будь-яку вищу владу для прийняття рішення та винесення остаточного вироку у цій справі, проте він, згідно із законом, який передує всім позитивним законам людей і є вищим за них, залишає за собою це остаточне рішення, яке належить усьому людству, коли не існує можливості оскаржити рішення на землі, а саме: вирішувати, чи мають вони достатньо вагомі підстави для звернення до неба.

І від цієї думки вони не можуть відмовитися, оскільки людина не може підкоритися іншій до такої міри, щоб надати їй право знищити себе; Бог і природа ніколи не дозволяли людині відмовлятися від себе до такої міри, щоб не піклуватися про власне збереження: і оскільки вона не може позбавити себе життя, то й не може надати іншому права відібрати його. І нехай ніхто не думає, що це закладає вічну основу для безладу, оскільки це не діє, поки незручність не стане настільки великою, що більшість відчуватиме її, втомиться від неї і відчує необхідність її усунути. Але в таку небезпеку виконавчій владі чи мудрим правителям ніколи не варто потрапляти, і це те, чого їм найбільше потрібно уникати, оскільки це найнебезпечніша річ.

РОЗДІЛ XV.

ПРО БАТЬКІВСЬКУ, ПОЛІТИЧНУ ТА ДЕСПОТИЧНУ ВЛАДУ, РОЗГЛЯНУТУ В РАЗІ.

Розділ 169. ХОЧА я вже раніше згадував про це окремо, проте нещодавні серйозні помилки щодо уряду, як я вважаю, виникли через змішування цих різних повноважень одне з іншим, тому, можливо, не завадить розглянути їх тут разом.

Розділ 170. Отже, перш за все, батьківська або батьківська влада – це просто те, що батьки мають над своїми дітьми, щоб керувати ними на благо дітей, поки ті не досягнуть віку, коли починають користуватися розумом, або стану знань, коли можна припустити, що вони здатні розуміти правила, будь то закони природи чи муніципальне право їхньої країни, якими вони повинні керуватися. Здатні, кажу я, знати це, так само як і багато інших, які живуть як вільні люди під цим законом. Прихильність і ніжність, які Бог вселив у серця батьків до їхніх дітей, свідчать про те, що це не має бути суворим, свавільним правлінням, а лише допомогою, настановою та захистом їхнього потомства. Але як би там не було, як я довів, немає жодних підстав вважати, що це повинно поширюватися на життя і смерть у будь-який час щодо їхніх дітей, більше, ніж щодо будь-кого іншого; також не може бути жодних підстав, чому ця батьківська влада повинна тримати дитину, коли вона виростає і стає дорослим, у підпорядкуванні волі її батьків, окрім того, що отримання життя та освіти від батьків зобов’язує її протягом усього життя поважати, шанувати, виявляти вдячність, допомагати та підтримувати як батька, так і матір. І таким чином, це правда, що батьківська влада є природним правлінням, але вона зовсім не поширюється на цілі та юрисдикцію політичної влади. Влада батька зовсім не поширюється на власність дитини, яка перебуває лише в її власному розпорядженні.

Розділ 171. По-друге, політична влада – це та влада, якою кожен володіє в природному стані, але передає її суспільству, а через нього – правителям, яких суспільство призначає над собою, з чіткою або неявною угодою, що вона буде використовуватися для їхнього блага та збереження їхньої власності. Отже, ця влада, якою кожен володіє в природному стані і якою він ділиться з суспільством у всіх випадках, коли суспільство може забезпечити його захист, полягає в тому, щоб використовувати будь-які засоби для збереження власної власності, які він вважає за потрібні, і які дозволяє природа, а також карати за порушення природного права в інших, так, щоб (на його думку) це найбільше сприяло збереженню його самого та решти людства. Таким чином, мета і міра цієї влади, коли вона перебуває в руках кожної людини в природному стані, полягає в збереженні всього суспільства, тобто всього людства в цілому, і тому вона не може мати іншої мети чи міри, коли перебуває в руках магістрату, окрім збереження членів цього суспільства в їхньому житті, свободах і власності; і тому не може бути абсолютною, довільною владою над їхнім життям і майном, які слід зберігати якомога більше, а владою видавати закони та приєднувати до них такі покарання, які можуть сприяти збереженню цілого, усуваючи лише ті частини, і лише їх, які настільки зіпсовані, що становлять загрозу для здорової та цілісної частини, без чого жодна суворість не є законною. І ця влада походить лише з угоди та згоди тих, хто складає громаду.

Розділ 172. По-третє, деспотична влада – це абсолютна, свавільна влада, яку одна людина має над іншою, щоб відбирати в неї життя, коли заманеться. Це влада, яку ні природа не дає, бо вона не встановила жодних відмінностей між людьми; і договір не може її передати: адже людина, не маючи такої свавільної влади над власним життям, не може надати її іншій людині над її життям; але це лише наслідок втрати, яку агресор завдає власному життю, коли вступає у стан війни з іншим: бо відмовившись від розуму, який Бог дав, щоб бути правилом між людьми, і спільним зв’язком, що об’єднує людство в одне братство та суспільство; і відмовившись від шляху миру, якого воно навчає, і використовуючи силу війни, щоб досягти своїх несправедливих цілей над іншим, де він не має права; і таким чином відійшовши від власного роду до роду звірів, зробивши силу, яка є їхньою, правилом свого права, він стає вразливим до знищення з боку постраждалої особи та решти людства, яке приєднається до неї у здійсненні справедливості, як і будь-яка інша дика звірина або шкідлива тварина, з якою людство не може мати ні суспільства, ні безпеки*. І таким чином, полонені, захоплені в справедливій і законній війні, і лише вони, підлягають деспотичній владі, яка, оскільки вона не виникає з договору, то й не може бути об’єктом жодного договору, а є продовженням стану війни: адже який договір можна укласти з людиною, яка не є господарем власного життя? Які умови вона може виконати? І якщо їй колись дозволять бути господарем власного життя, деспотична, свавільна влада її господаря припиняється.

Той, хто є господарем самого себе і свого життя, має право на засоби для його збереження; тому, як тільки укладається угода, рабство припиняється, і той, хто вступає в умови з полоненим, до певної міри відмовляється від своєї абсолютної влади та припиняє стан війни.

(*В іншому примірнику, виправленому паном Локком, це записано так: «Зловмисна істота, яка руйнує їхнє існування».)

Розділ 173. Природа надає першу з цих влад, а саме батьківську владу батькам для блага їхніх дітей протягом їхнього неповноліття, щоб компенсувати їхню нездатність і нерозуміння того, як управляти їхнім майном. (Під майном тут і в інших місцях слід розуміти те майно, яке люди мають у своїй особі, а також у своїх речах). Добровільна угода надає другу владу, а саме політичну владу правителям для блага їхніх підданих, щоб забезпечити їх у володінні та користуванні їхнім майном. І втрата права надає третю владу, деспотичну владу, лордам для їхньої власної вигоди над тими, хто позбавлений усього майна.

Розділ 174. Той, хто розгляне різні походження, межі та різні цілі цих різних видів влади, чітко побачить, що батьківська влада значно поступається владі магістрату, як деспотична влада перевершує її; і що абсолютна влада, незалежно від того, де вона розміщена, далека від того, щоб бути одним із видів громадянського суспільства, оскільки вона є настільки ж несумісною з ним, як і рабство з правом власності. Батьківська влада існує лише там, де неповноліття робить дитину нездатною управляти своїм майном; політична влада – там, де люди мають право розпоряджатися власним майном; а деспотична влада – над тими, хто взагалі не має майна.

РОЗДІЛ XVI.

ПРО ЗАВОЮВАННЯ.

Розділ 175. Хоча уряди спочатку не можуть мати іншого походження, ніж згадане вище, і політичні системи не можуть будуватися ні на чому, окрім згоди народу, проте амбіції спричинили стільки безладу у світі, що в гаморі війни, яка становить значну частину історії людства, ця згода мало помічається. Тому багато хто помилково вважає силу зброї згодою народу і розглядає завоювання як одне з джерел виникнення уряду. Але завоювання так само далеке від встановлення будь-якого уряду, як руйнування будинку від будівництва нового на його місці. Дійсно, воно часто готує ґрунт для нової політичної системи, руйнуючи попередню, але без згоди народу ніколи не може створити нову.

Розділ 176. Безперечно, всі погодяться, що агресор, який вступає у стан війни з іншим і несправедливо порушує права іншої людини, не може отримати жодних прав над підкореними внаслідок такої несправедливої війни. Хіба можна вважати, що грабіжники та пірати мають право на владу над тими, кого їм вдається підкорити силою? Чи зобов’язані люди виконувати обіцянки, які вимагаються від них незаконною силою? Якщо грабіжник вривається до мого будинку і, приставивши ніж до мого горла, змушує мене підписувати документи про передачу моєї власності, чи дає це йому якісь права? Саме такі ж права несправедливий завойовник отримує своїм мечем, змушуючи мене підкоритися. Злочин і провина однакові, незалежно від того, чи скоєні вони коронованою особою, чи якимось дрібним злочинцем. Титул злочинця та кількість його послідовників не мають значення для тяжкості злочину, хіба що лише для його посилення. Єдина відмінність у тому, що великі грабіжники карають дрібних, щоб утримувати їх у покорі, але великих нагороджують лаврами та тріумфами, тому що вони надто великі для слабких рук правосуддя в цьому світі і мають владу у своїх руках, яка повинна карати злочинців. Які в мене є засоби захисту від грабіжника, який вдерся до мого будинку? Звернутися до закону за справедливістю. Але, можливо, справедливість буде відмовлено, або я стану недієздатним і не зможу діяти, мене пограбують, і у мене не буде засобів для цього. Якщо Бог позбавив мене всіх засобів для пошуку відшкодування, то залишається лише терпіння. Але мій син, коли зможе, може звернутися до закону за допомогою, в якій мені відмовлено: він або його син можуть повторювати свої звернення, поки не відновлять свої права. Але у підкорених або їхніх дітей немає жодного суду, жодного арбітра на землі, до якого вони могли б звернутися.

Тоді вони можуть звернутися, як Ієффай, до небес і повторювати свій заклик, поки не відновлять природне право своїх предків, яке полягало в тому, щоб мати над собою таку законодавчу владу, яку б схвалила і вільно підтримала більшість. Якщо заперечують, що це спричинить нескінченні проблеми, я відповідаю, що це не більше, ніж те, що спричиняє справедливість, коли вона відкрита для всіх, хто до неї звертається. Той, хто безпідставно турбує свого сусіда, карається за це судом, до якого він звертається; і той, хто звертається до небес, повинен бути впевнений, що на його боці правда, і що це правда, яка варта тих клопотів і витрат, які вимагає звернення, оскільки він відповідатиме перед трибуналом, який не можна обдурити, і який обов’язково відплатить кожному відповідно до того зла, яке він спричинив своїм співвітчизникам, тобто будь-якій частині людства. Звідси стає зрозуміло, що той, хто перемагає в несправедливій війні, не може отримати цим право на підкорення та послух переможених.

Розділ 177. Але припустимо, що перемога сприяє правій стороні, розгляньмо переможця у справедливій війні і подивимося, яку владу він отримує і над ким.

По-перше, очевидно, що він не отримує жодної влади завдяки своїм перемогам над тими, хто воював разом із ним. Ті, хто билися на його боці, не можуть постраждати від завоювання, а, принаймні, повинні бути такими ж вільними, як і раніше. І найчастіше вони служать на певних умовах, за умови, що ділитимуться здобиччю зі своїм лідером і користуватимуться частиною здобичі та іншими перевагами, які супроводжують переможний меч; або, принаймні, їм надається частина підкореної території. І я сподіваюся, що завойовники не повинні бути рабами внаслідок завоювання і носити свої лаври лише для того, щоб показати, що вони є жертвою тріумфу своїх лідерів. Ті, хто засновує абсолютну монархію на праві меча, перетворюють своїх героїв, які є засновниками таких монархій, на справжніх егоїстів і забувають, що у них були офіцери та солдати, які воювали на їхньому боці в битвах, які вони виграли, або допомагали їм у підкоренні чи брали участь у володінні країнами, які вони підкорили. Дехто стверджує, що англійська монархія заснована на нормандському завоюванні, і що наші принці, таким чином, мають право на абсолютне панування: і якщо це було б правдою (хоча з історії видно, що це не так), і якщо Вільгельм мав право вести війну на цьому острові, то його панування внаслідок завоювання могло б поширюватися лише на саксів і бритів, які тоді були мешканцями цієї країни. Нормани, які прийшли з ним і допомагали завойовувати, і всі, хто походить від них, є вільними людьми і не є підданими внаслідок завоювання; нехай це дає їм будь-яке панування. І якщо я, або будь-хто інший, буду стверджувати, що маю свободу, яка походить від них, то буде дуже важко довести протилежне: і очевидно, що закон, який не робить жодної різниці між ними, не передбачає, щоб між ними була якась різниця у свободі чи привілеях.

Розділ 178. Але припустимо, хоч це трапляється нечасто, що переможці та переможені ніколи не об’єднуються в один народ, під спільними законами та з однаковими правами; розгляньмо далі, яку владу має законний переможець над підкореними, і я стверджую, що ця влада є цілковито деспотичною. Він має абсолютну владу над життями тих, хто несправедливою війною втратив право на них, але не над життям чи майном тих, хто не брав участі у війні, і не над майном навіть тих, хто фактично брав у ній участь.

Розділ 179. По-друге, я стверджую, що завойовник не має жодної влади, окрім влади над тими, хто фактично допомагав, підтримував або погоджувався з цією несправедливою силою, яка використовується проти нього: оскільки народ не надав своїм правителям влади чинити несправедливі дії, такі як розв’язування несправедливої війни (адже вони ніколи не мали такої влади самі по собі), їх не слід вважати винними у насильстві та несправедливості, що вчиняються під час несправедливої війни, за винятком випадків, коли вони фактично підтримують її; так само, як їх не слід вважати винними у будь-якому насильстві чи гнобленні, яке їхні правителі можуть застосовувати до самого народу або до будь-якої частини їхніх співгромадян, оскільки вони не надали їм більшої влади для цього, ніж для будь-якої іншої дії. Завойовники, звісно, рідко переймаються тим, щоб проводити розмежування, але вони охоче дозволяють хаосу війни поглинути всіх разом; однак це не змінює права на те, що влада завойовника над життями переможених ґрунтується лише на тому, що вони застосували силу, щоб чинити або підтримувати несправедливість, і тому він може мати цю владу лише над тими, хто погоджувався з цією силою; всі інші невинні, і він не має більших прав над жителями цієї країни, які не завдали йому шкоди і, отже, не втратили права на життя, ніж над будь-ким іншим, хто, не завдаючи жодної шкоди чи провокуючи її, жив з ним у нормальних відносинах.

Розділ 180. По-третє, влада, яку завойовник отримує над тими, кого він переміг у справедливій війні, є цілковито деспотичною: він має абсолютну владу над життями тих, хто, опинившись у стані війни, втратив право на них; але це не дає йому права власності на їхні речі. Я не сумніваюся, що на перший погляд це може здатися дивним твердженням, оскільки воно так сильно суперечить загальноприйнятій практиці; коли ми говоримо про панування над країнами, то найчастіше кажемо, що хтось її завоював, ніби саме завоювання, без жодних додаткових умов, передає право власності. Але, коли ми розглядаємо, що практика сильних і могутніх, якою б поширеною вона не була, рідко є правилом права, хоча й є частиною підкорення переможених, і не варто сперечатися з умовами, встановленими завойовником.

Розділ 181. Хоча у будь-якій війні зазвичай поєднуються сила та шкода, і агресор рідко не завдає збитків, коли застосовує силу проти тих, на кого веде війну, проте саме застосування сили переводить людину у стан війни: адже чи починає він завдавати шкоди силою, чи, тихо та обманом завдавши шкоди, відмовляється відшкодовувати її та силою утримує її (що є те саме, що й завдати її силою з самого початку), саме несправедливе застосування сили робить війну війною: адже той, хто виламує двері мого будинку та насильно виганяє мене, або, мирно проникнувши, силою не пускає мене, по суті, робить те саме; припускаючи, що ми перебуваємо в такому стані, коли у нас немає спільного судді на землі, до якого я можу звернутися, і до якого ми обоє зобов’язані підкорятися: про такий стан я зараз і говорю. Отже, саме несправедливе застосування сили переводить людину у стан війни з іншою; і таким чином той, хто цього винен, наражає на небезпеку своє життя: адже відмовившись від розуму, який є правилом, встановленим між людьми, і вдаючись до сили, до способу звірів, він стає вразливим до знищення від того, проти кого він застосовує силу, як будь-який дикий, ненаситний звір, який становить небезпеку для його існування.

Розділ 182. Але оскільки помилки батька не є провиною дітей, і вони можуть бути розсудливими та мирними, незважаючи на жорстокість і несправедливість батька, то батько своїми помилками та насильством може лише втратити власне життя, але не втягує своїх дітей у свою провину чи знищення. Його майно, яке природа, що прагне збереження всього людства настільки, наскільки це можливо, призначила для дітей, щоб вони не загинули, як і раніше, належить його дітям: оскільки, припустимо, вони не брали участі у війні, або через немовлячий вік, відсутність чи вибір, вони нічого не зробили, щоб втратити його: і у завойовника немає права відбирати його, лише на підставі того, що він підкорив того, хто силою намагався його знищити; хоча, можливо, він має певне право на нього, щоб відшкодувати збитки, яких він зазнав у війні, і захистити власні права; наскільки це поширюється на володіння переможеного, ми побачимо незабаром. Отже, той, хто внаслідок завоювання має право над особою людини, щоб знищити її, якщо він забажає, не має цим правом права на її майно, щоб володіти ним і користуватися ним: тому що саме жорстока сила, якою скористався агресор, дає його супротивнику право відібрати його життя і знищити його, якщо він забажає, як шкідливу істоту; але лише завдана шкода дає йому право на чуже майно: тому що, хоча я можу вбити злодія, який нападає на мене на дорозі, я не можу (що здається менш серйозним) відібрати у нього гроші і відпустити його: це було б грабунком з мого боку. Його сила і стан війни, в якому він опинився, змусили його втратити життя, але не дали мені права на його майно.

Отже, право, що виникає внаслідок завоювання, поширюється лише на життя тих, хто брав участь у війні, але не на їхнє майно, а лише з метою відшкодування завданих збитків і витрат на війну, і то з умовою збереження прав невинної дружини та дітей.

Розділ 183. Нехай переможець має якомога більше справедливості на своєму боці, але він не має права захоплювати більше, ніж переможений може втратити: його життя перебуває на милості переможця, і він може привласнити його службу та майно, щоб компенсувати збитки; але він не може забрати майно своєї дружини та дітей, оскільки вони також мають право на майно, яким він користувався, і на частку в майні, яким він володів. Наприклад, якщо я в природному стані (а всі держави перебувають у природному стані одна з одною) завдав шкоди іншій людині і відмовляюся надати відшкодування, то між нами виникає стан війни, в якому моя оборона силою того, що я несправедливо здобув, робить мене агресором. Мене переможено: моє життя, звісно, втрачено і перебуває на милості, але не життя моєї дружини та дітей. Вони не брали участі у війні і не допомагали в ній. Я не міг втратити їхні життя, оскільки вони не були моєю власністю. Моя дружина мала частку в моєму майні, і я також не міг її втратити. Крім того, мої діти, народжені від мене, мають право на утримання за рахунок моєї праці або майна. Отже, ситуація така: переможець має право на відшкодування збитків, а діти мають право на батьківське майно для їхнього утримання. Щодо частки дружини, то незалежно від того, чи її власна праця, чи угода дала їй на неї право, очевидно, що її чоловік не міг втратити те, що належить їй. Що потрібно зробити в цій ситуації? Я відповідаю: оскільки фундаментальним законом природи є те, що всі, наскільки це можливо, повинні бути збережені, то випливає, що якщо недостатньо, щоб повністю задовольнити обидві сторони, тобто для компенсації збитків переможця та утримання дітей, той, хто має більше і може пожертвувати, повинен відмовитися від повної компенсації та поступитися на користь більш нагальної потреби тих, хто перебуває в небезпеці і може загинути без цього.

Розділ 184. Але припустимо, що всі витрати та збитки, завдані війною, мають бути повністю відшкодовані переможцю, і що діти переможених, позбавлені всього майна своїх батьків, залишаються приреченими на голод і загибель; однак, навіть якщо всі ці збитки будуть відшкодовані переможцю, це навряд чи дасть йому право на будь-яку завойовану країну: адже збитки від війни навряд чи можуть дорівнювати вартості будь-якої значної ділянки землі в будь-якій частині світу, де вся земля зайнята, і нічого не залишається пусткою. І якщо я не відібрав землю у переможця, що, будучи переможеним, було б неможливо, то будь-які інші збитки, які я йому завдав, навряд чи можуть дорівнювати вартості моєї землі, якщо припустити, що вона так само оброблена і має площу, хоча б приблизно порівнянну з тією, яку я захопив у нього. Знищення врожаю одного чи двох років – це найбільша шкода, яку зазвичай можна завдати: адже гроші та інші багатства і скарби, які були вилучені, не є продуктами природи, вони мають лише уявну, фантастичну цінність: природа не надала їм такої цінності, і за її мірками вони не мають більшої цінності, ніж «вампомпеке» американців для європейського принца, або срібні монети Європи, які колись мали б для американців.

І п’ятирічний прибуток не вартий вічного успадкування землі, де все належить комусь, і нічого не залишається невикористаним, щоб хтось міг його забрати, якщо його позбавили власності: що легко погодити, якщо просто прибрати уявну цінність грошей, оскільки різниця більша, ніж між п’ятьма та п’ятьмастами; хоча, водночас, піврічний прибуток цінніший, ніж успадкування, оскільки, коли землі більше, ніж її використовують мешканці, кожен має право використовувати невикористану землю: але завойовники мало піклуються про те, щоб заволодіти землями переможених. Тому жодна шкода, яку люди в природному стані (як усі князі та уряди у відношенні один до одного) завдають один одному, не може надати завойовнику права позбавляти нащадків переможених і виганяти їх з цього успадкування, яке має належати їм і їхнім нащадкам у всі наступні покоління. Завойовник, звісно, схильний вважати себе господарем, і саме в цьому стані підкорені не можуть оскаржувати свої права. Але якщо це все, то це не дає жодного іншого права, окрім того, яке дає лише груба сила сильнішому над слабшим: і за цією логікою, той, хто сильніший, матиме право на все, що йому заманеться.

Розділ 185. Отже, щодо тих, хто приєднався до нього у війні, і щодо тих, хто жив у підкореній країні і не чинив йому опору, і навіть щодо нащадків тих, хто чинив опір, завойовник, навіть у справедливій війні, не має права на владу над ними завдяки своїй перемозі: вони вільні від будь-якої підкори йому, і якщо їхній попередній уряд розпущено, вони мають право почати і створити собі новий уряд.

Розділ 186. Безперечно, завойовник зазвичай силою змушує їх схилятися до його умов і підкорятися тому уряду, який він вважає за потрібне їм надати; але питання в тому, яке він має на це право? Якщо сказати, що вони підкоряються за власною згодою, то це передбачає, що їхня власна згода необхідна, щоб надати завойовнику право правити ними. Залишається лише розглянути, чи можна вважати обіцянки, вирвані силою, без права, згодою, і наскільки вони є обов’язковими. На це я відповім, що вони взагалі не є обов’язковими, тому що все, що інший отримує від мене силою, я все одно зберігаю за собою право, і він зобов’язаний негайно повернути це. Той, хто силою забирає у мене коня, повинен негайно повернути його, і я все ще маю право повернути його собі. За тим самим принципом, той, хто силою вимагає від мене обіцянку, повинен негайно повернути її, тобто звільнити мене від зобов’язання; або я можу сам відновити її, тобто вирішити, чи виконуватиму я її: оскільки природне право покладає на мене зобов’язання лише за правилами, які воно встановлює, воно не може зобов’язувати мене шляхом порушення цих правил: таким є вимагання будь-чого від мене силою. І не змінює це жодним чином ситуацію, коли я кажу, що дав свою обіцянку, так само як це не виправдовує насильство і не передає право, коли я кладу руку в кишеню і сам віддаю гаманець злочинцю, який вимагає його, приставивши пістолет до моєї грудей.

Розділ 187. З усього цього випливає, що уряд завойовника, нав’язаний силою підкореним, проти яких він не мав права на війну, або які не брали участі у війні проти нього, коли він мав на це право, не є обов’язковим для них.

Розділ 186. Безперечно, завойовник зазвичай силою змушує їх схилятися до його умов і підкорятися тому уряду, який він вважає за потрібне їм надати; але питан…

Розділ 188. Але припустимо, що всі чоловіки цієї спільноти, будучи членами одного й того ж політичного утворення, можуть вважатися такими, що приєдналися до цієї несправедливої війни, в якій вони були підкорені, і тому їхнє життя перебуває в руках переможця.

Розділ 189. Я стверджую, що це не стосується їхніх дітей, які ще не досягли повноліття: оскільки батько не має в собі влади над життям чи свободою своєї дитини, жоден його вчинок не може їх позбавити. Отже, діти, незалежно від того, що сталося з батьками, є вільними людьми, і абсолютна влада переможця не поширюється далі, ніж на осіб чоловіків, яких він підкорив, і припиняється разом із ними: і якщо він правитиме ними як рабами, підпорядковуючи їх своїй абсолютній, довільній владі, він не має такого права на владу над їхніми дітьми. Він не може мати над ними жодної влади, окрім як за їхньої власної згоди, незалежно від того, до чого він їх змушує говорити чи робити; і він не має жодної законної влади, поки сила, а не вибір, змушує їх до покори.

Розділ 190. Кожна людина народжується з подвійним правом: по-перше, правом на свободу своєї особи, над якою жодна інша людина не має влади, але вільне розпорядження нею належить самій особі. По-друге, правом, перш за будь-яку іншу людину, успадковувати разом зі своїми братами майно свого батька.

Розділ 191. Завдяки першому з цих прав людина природно вільна від підпорядкування будь-якому уряду, навіть якщо вона народилася в місці, яке перебуває під його юрисдикцією; але якщо вона відмовляється від законного уряду країни, в якій вона народилася, вона також повинна відмовитися від права, яке належало їй за її законами, і від майна, яке переходить до неї від її предків, якщо це був уряд, створений за їхньої згоди.

Розділ 192. По-друге, мешканці будь-якої країни, які є нащадками тих, хто був підкорений, і мають право на свої маєтки, що походять від тих, кому було нав’язано уряд проти їхньої волі, зберігають право на володіння власністю своїх предків, навіть якщо вони не дають вільної згоди на уряд, чиї суворі умови були силою нав’язані власникам цієї країни: оскільки перший завойовник ніколи не мав права на землю цієї країни, люди, які є нащадками або мають право на спадок від тих, хто був змушений підкоритися владі уряду, завжди мають право скинути це ярмо та звільнитися від узурпації чи тиранії, яку принесло їм насильство, доки їхні правителі не встановлять таку форму уряду, на яку вони добровільно та за власним бажанням погодяться. Хто сумнівається, що грецькі християни, нащадки давніх власників цієї країни, мають повне право скинути турецьке ярмо, під яким вони так довго страждали, коли у них з’явиться така можливість? Адже жоден уряд не може мати права на послух від людей, які не дали на це вільної згоди; цього не можна очікувати від них, поки або їм не буде надано повної свободи вибирати свій уряд і правителів, або принаймні, поки не буде встановлено постійних законів, на які вони або їхні представники добровільно дадуть свою згоду, а також поки їм не буде дозволено користуватися їхньою належною власністю, тобто бути власниками того, що вони мають, і щоб ніхто не міг відібрати у них будь-яку її частину без їхньої згоди, без чого люди під будь-яким урядом не перебувають у стані вільних людей, а є прямими рабами під владою війни.

Розділ 193. Але навіть якщо припустити, що переможець у справедливій війні має право на майно, а також владу над особами переможених, що, очевидно, не так: з цього не випливає наявність абсолютної влади у процесі управління, оскільки нащадки переможених є вільними людьми, і якщо він надає їм землі та майно для проживання в його країні (без чого вона не матиме жодної цінності), то все, що він їм надає, стає їхньою власністю, настільки, наскільки це надано. Суть власності полягає в тому, що без згоди людини її не можна відібрати.

Розділ 194. Їхні особи вільні за правом народження, і їхнє майно, яким би воно не було, належить їм і перебуває в їхньому повному розпорядженні, а не в розпорядженні іншого; інакше це не буде власністю. Припустимо, завойовник дає одному чоловікові тисячу акрів землі, йому та його спадкоємцям назавжди; іншому він здає тисячу акрів землі в оренду на все життя, за річну плату в 50 або 500 фунтів стерлінгів. Чи не має перший з них права на тисячу акрів землі назавжди, а інший – на час свого життя, сплачуючи зазначену ренту? І чи не має орендар, який отримав землю в оренду на все життя, права власності на все, що він отримує понад свою ренту, завдяки своїй праці та старанності протягом зазначеного терміну, якщо припустити, що це вдвічі перевищує ренту? Чи може хтось сказати, що король або завойовник, після надання такої землі, може своєю владою завойовника відібрати всю або частину землі у спадкоємців першого, або у другого протягом його життя, якщо він сплачує ренту? Чи може він відібрати у будь-кого з них майно або гроші, які вони отримали на цій землі, за своїм бажанням? Якщо так, то всі вільні та добровільні угоди припиняються і стають недійсними у світі; немає потреби в чомусь, що розірвало б їх у будь-який час, окрім достатньої сили: і всі дари та обіцянки людей, які мають владу, є лише насмішкою та змовою: адже чи може бути щось більш безглузде, ніж сказати: «Я дарую це вам і вашим назавжди, і це роблю найбезпечнішим і найбільш урочистим способом, який тільки можна придумати; і все ж має бути зрозуміло, що я маю право, якщо захочу, відібрати це у вас знову завтра?»

Розділ 195. Я не буду зараз сперечатися щодо того, чи звільнені князі від законів своєї країни; але я впевнений, що вони зобов’язані підкорятися законам Бога і природи. Жодна особа, жодна влада не може звільнити їх від обов’язків цього вічного закону. Ці обов’язки настільки великі та сильні, особливо щодо обіцянок, що навіть всемогутність може бути ними зв’язана. Даровані права, обіцянки та присяги – це зобов’язання, які зв’язують Всемогутнього: хоч деякі лестощі говорять князям світу, що всі вони разом, зі всім своїм народом, у порівнянні з великим Богом, є лише краплею у відрі або пилинкою на терезах, незначними, нічим!

Розділ 196. Суть справи щодо завоювання полягає в наступному: завойовник, якщо він має справедливу причину, має деспотичне право над особами всіх, хто фактично допомагав і брав участь у війні проти нього, і має право компенсувати свої збитки та витрати за рахунок їхньої праці та майна, за умови, що він не порушує права інших. Щодо решти населення, якщо серед них були ті, хто не давав згоди на війну, і щодо дітей полонених, або їхнього майна, він не має жодної влади; отже, він не може, внаслідок завоювання, мати законного права на панування над ними, або передати його своїм нащадкам; але він є агресором, якщо він намагається посягнути на їхню власність, і таким чином вступає з ними у стан війни, і не має жодного кращого права на владу, ніж Хінгар або Хубба, які були тут в Англії; або Спартак, якби він завоював Італію. Їхнє ярмо буде скинуто, як тільки Бог дасть тим, хто перебуває під їхнім пануванням, мужність і можливість зробити це. Таким чином, незважаючи на будь-які права, які царі Ассирії мали над Юдеєю, здобуті мечем, Бог допоміг Єзекії скинути панування цієї імперії-завойовника. І Господь був з Єзекією, і він досяг успіху; тому він вийшов і повстав проти царя Ассирії і не служив йому, 2 Царів 18:7.

З цього стає зрозуміло, що скидання влади, яка була встановлена силою, а не правом, хоч і називається повстанням, але не є гріхом перед Богом, а навпаки, є дією, яку Він схвалює та підтримує, навіть якщо між сторонами були укладені угоди та пакти, отримані силою. Тому, будь-кому, хто уважно читає історію Ахаза та Єзекії, цілком ймовірно, що ассирійці підкорили Ахаза, усунули його від влади та зробили Єзекію царем ще за життя його батька, і що Єзекія за домовленістю визнавав його владу та сплачував йому данину протягом усього цього часу.

РОЗДІЛ. XVII.

ПРО ВІДВЕРЖЕННЯ.

Розділ 197. Оскільки завоювання можна назвати іноземною узурпацією, то узурпація є свого роду внутрішнім завоюванням, з тією відмінністю, що узурпатор ніколи не може мати право на своєму боці, оскільки узурпацією вважається лише тоді, коли хтось захопив те, на що інший має право. Настільки, наскільки це є узурпацією, це лише зміна осіб, але не форм і правил уряду: якщо ж узурпатор розширює свою владу за межі того, що за правом належало законним правителям або урядовцям держави, то це тиранія, додана до узурпації.

Розділ 198. У всіх законних урядах визначення осіб, які мають здійснювати владу, є такою ж природною і необхідною частиною, як і сама форма уряду, і саме це було спочатку встановлено народом. Аналогічно, хаос виникає, коли немає жодної форми уряду, або коли погоджуються, що уряд буде монархічним, але не визначають жодного способу, яким чином буде призначено особу, яка матиме владу і буде монархом. Звідси всі держави, маючи встановлену форму уряду, також мають правила щодо призначення тих, хто має будь-яку частку в публічній владі, і встановлені методи передачі їм прав: адже хаос виникає, коли немає жодної форми уряду, або коли погоджуються, що уряд буде монархічним, але не визначають жодного способу, яким чином можна буде визначити або призначити особу, яка матиме владу і буде монархом. Той, хто бере на себе здійснення будь-якої частини влади іншим шляхом, ніж це передбачено законами громади, не має права вимагати послуху, навіть якщо форма держави все ще зберігається, оскільки він не є тією особою, яку призначили закони, і, отже, не є тією особою, на яку дали згоду люди. Такий узурпатор або будь-хто, хто походить від нього, ніколи не зможе мати право на владу, поки люди не будуть вільні висловлювати свою згоду і фактично не дадуть згоду на те, щоб дозволити і підтвердити в ньому владу, яку він до того часу узурпував.

РОЗДІЛ XVIII.

ПРО ТИРАНІЮ.

Розділ 199. Оскільки узурпація – це здійснення влади, на яку інша особа має право, то тиранія – це здійснення влади, що виходить за межі права, на яку ніхто не може мати права. І це використання влади, якою будь-хто володіє, не для блага тих, хто під нею перебуває, а для власної приватної вигоди. Коли правитель, незалежно від того, на якій підставі він перебуває при владі, не робить закон, а свою волю правилом, і його накази та дії спрямовані не на збереження власності його народу, а на задоволення власної амбіції, помсти, жадібності чи будь-якої іншої нестримної пристрасті.

Розділ 200. Якщо хтось може сумніватися в тому, що це правда чи логіка, тому що це походить від невідомого автора, я сподіваюся, що авторитет короля переконає його. Король Яків I у своїй промові до парламенту в 1603 році сказав їм наступне:

/# Я завжди буду віддавати перевагу добробуту суспільства та всієї держави, приймаючи добрі закони та конституції, над будь-якими моїми особистими та приватними цілями, завжди вважаючи, що добробут і процвітання держави є моїм найбільшим благом і земним щастям; у цьому законний король принципово відрізняється від тирана: я визнаю, що головна і найважливіша відмінність між законним королем і тираном-узурпатором полягає в тому, що, в той час як гордий і амбітний тиран вважає, що його королівство і народ існують лише для задоволення його бажань і нерозумних апетитів, справедливий і чесний король, навпаки, визнає, що він покликаний забезпечувати добробут і власність свого народу. #/

І знову, у своїй промові до парламенту в 1609 році, він сказав наступне:

/# Король бере на себе подвійне зобов’язання дотримуватися основних законів свого королівства: неявно, просто будучи королем, і таким чином зобов’язуючись захищати як народ, так і закони свого королівства; і явно, своєю присягою під час коронації, так що кожен справедливий король у стабільній державі зобов’язаний дотримуватися угоди, укладеної з його народом, через закони, формуючи таким чином уряд, який відповідає цій угоді, відповідно до угоди, яку Бог уклав із Ноєм після потопу. Згодом, час сівби та збирання врожаю, холод і спека, літо та зима, день і ніч не припинятимуться, поки існує земля. Тому король, який править у стабільній державі, перестає бути королем і перетворюється на тирана, як тільки перестає правити відповідно до своїх законів. #/

А трохи пізніше:

/# Отже, всі королі, які не є тиранами чи порушниками присяги, будуть раді обмежити себе рамками своїх законів; а ті, хто переконують їх у протилежному, є гадюками та шкідниками як для них, так і для держави. #/

Таким чином, цей освічений король, який добре розумів суть речей, вважає, що різниця між королем і тираном полягає лише в тому, що один робить закони межею своєї влади, а добробут суспільства – метою свого правління; інший змушує все підкорятися своїй власній волі та примхам.

Розділ 201. Помилково вважати, що ця вада властива лише монархіям; інші форми правління також схильні до неї: адже де б влада, надана будь-якій особі чи групі осіб для управління народом і захисту його власності, використовувалася для інших цілей і застосовувалася для збіднення, пригнічення або підкорення людей довільним і нерегулярним наказам тих, хто нею володіє, там це одразу ж перетворюється на тиранію, незалежно від того, чи здійснюють це один, чи багато. Таким чином, ми знаємо про тридцять тиранів в Афінах, а також про одного в Сиракузах; і нестерпне панування Децемвірів у Римі нічим не відрізнялося.

Розділ 202. Деколи закінчується закон, там починається тиранія, якщо закон порушується на шкоду іншому; і хто б не перебував при владі, якщо він перевищує повноваження, надані йому законом, і використовує силу, якою він володіє, щоб досягти щодо підданого того, що закон не дозволяє, то він перестає бути магістратом; і, діючи без повноважень, може бути протистояти йому, як будь-якій іншій людині, яка силою порушує права іншого. Це визнається щодо підпорядкованих магістратів. Той, хто має повноваження затримати мене на вулиці, може бути протистояти йому як злодієві та грабіжникові, якщо він намагається проникнути в мій дім, щоб виконати ордер, навіть якщо я знаю, що у нього є такий ордер і така юридична влада, яка дає йому право затримати мене в іншому місці. І чому це не повинно стосуватися найвищого магістрату, так само як і найнижчого, я хотів би дізнатися. Чи розумно, щоб старший брат, оскільки він має найбільшу частину батьківського маєтку, мав би право відібрати частину у своїх молодших братів? чи багата людина, яка володіла цілою країною, повинна мати з цього право, щоб забирати, коли їй заманеться, котедж і сад у свого бідного сусіда?

Істота, яка справедливо володіє великою владою та багатством, що значно перевищує багатство більшості нащадків Адама, не може використовувати це як виправдання, а тим більше як причину для грабунків та гноблення, адже заподіяння шкоди іншому без дозволу є саме цим. Навпаки, це лише посилює провину: адже перевищення меж дозволеного не є правом ні для високопосадовця, ні для дрібного чиновника; це не може бути виправданим ні для короля, ні для констебля, але це ще гірше для нього, оскільки йому довіряють більше, він вже має значно більшу частку, ніж решта його братів, і вважається, що завдяки перевагам його освіти, посади та радників, він краще розбирається в межах добра і зла.

Розділ 203. Чи можна протистояти наказам князя? Чи можна чинити опір так часто, як тільки хтось відчуває, що йому завдали шкоди, і лише уявляє, що йому не відшкодували збитки? Це зруйнує та переверне всі політичні системи і, замість уряду та порядку, залишить лише анархію та хаос.

Розділ 204. На це я відповідаю, що силу слід протиставляти лише несправедливій та незаконній силі; кожен, хто чинить будь-який інший опір, заслуговує на справедливе засудження як від Бога, так і від людей; і тому не буде такої небезпеки чи хаосу, як часто стверджують: адже...

Розділ 205. По-перше, в деяких країнах особа правителя за законом є священною; тому, що б він не наказував і що б не робив, його особа все одно залишається поза будь-якими сумнівами чи насильством, не підлягає примусу або будь-якій судовій критиці чи засудженню. Але все ж можна чинити опір незаконним діям будь-якого підлеглого посадовця або іншої особи, уповноваженої ним; якщо тільки він не захоче, фактично ввівши себе в стан війни зі своїм народом, розпустити уряд і залишити їх на поталу тому захисту, який належить кожному в природному стані: адже хто може передбачити, чим закінчаться такі речі? І сусіднє королівство показало світові дивний приклад. В усіх інших випадках священність особи звільняє його від усіх незручностей, завдяки чому, поки існує уряд, він захищений від будь-якого насильства та шкоди; і це не може бути мудрішою конституцією: адже шкода, яку він може завдати особисто, навряд чи траплятиметься часто, і вона не поширюватиметься далеко; і він не зможе своєю особистою силою підірвати закони або пригнічувати народ, якщо навіть у якогось правителя буде достатньо слабкості та злості, щоб захотіти це зробити, то незручності від деяких окремих лих, які іноді трапляються, коли на трон піднімається запальний правитель, добре компенсуються миром у суспільстві та безпекою уряду в особі головного магістрата, який таким чином захищений від небезпеки: безпечніше для суспільства, щоб деякі окремі люди іноді перебували в небезпеці та страждали, ніж щоб голова республіки легко і з незначних причин піддавалася небезпеці.

Розділ 206. По-друге, але це привілей, який належить лише особі короля, не заважає ставити під сумнів, протистояти та чинити опір тим, хто застосовує несправедливу силу, навіть якщо вони стверджують, що мають на це доручення від нього, хоча закон цього не передбачає; як це очевидно на прикладі того, хто має від короля наказ про арешт, що є повноваженням від короля; і все ж той, хто має цей наказ, не може силою вриватися в дім, щоб його виконати, або здійснювати цей наказ короля в певні дні чи в певних місцях, хоча в цьому дорученні немає таких обмежень; але це обмеження, встановлені законом, і якщо хтось їх порушує, доручення короля його не виправдовує: оскільки влада короля надається йому лише законом, він не може надати комусь повноваження діяти проти закону або виправдати його в цьому за допомогою свого доручення; доручення або наказ будь-якого посадовця, коли він не має повноважень, є таким же недійсним і незначним, як і доручення будь-якої приватної особи; різниця між ними в тому, що посадовець має певні повноваження до певної мети, а приватна особа не має жодних повноважень; адже саме повноваження, а не доручення, дає право діяти; і проти законів не може бути жодних повноважень. Але, незважаючи на такий опір, особа та влада короля все одно залишаються захищеними, і тому немає жодної загрози для правителя чи уряду.

Розділ 207. По-третє, припустимо, що існує уряд, у якому особа головного магістрата не є священною; однак доктрина про правомірність опору всім незаконним проявам його влади не ставитиме його під загрозу або не спричинятиме хаос в уряді з кожної незначної причини: оскільки там, де потерпіла сторона може отримати відшкодування, а збитки можуть бути компенсовані шляхом звернення до закону, не може бути жодних підстав для застосування сили, яка має використовуватися лише тоді, коли людині перешкоджають звернутися до закону: адже ніщо не повинно вважатися ворожою силою, окрім випадків, коли це не залишає можливості для такого звернення; і лише така сила, яка застосовується, переводить того, хто її використовує, у стан війни та робить правомірним опір йому. Людина з мечем в руці вимагає мого гаманця на дорозі, хоча, можливо, у мене немає і дванадцяти пенсів у кишені: цю людину я можу правомірно вбити. Іншій я даю 100 фунтів стерлінгів, щоб він потримав їх лише на час, поки я виходжу з машини, але він відмовляється повернути їх мені, коли я знову сідаю в машину, і витягує меч, щоб силою захистити їх. Збиток, який ця людина завдає мені, у сто, а можливо, і в тисячу разів більший, ніж той, який, можливо, мала намір завдати інша людина (яку я вбив, перш ніж вона дійсно завдала мені шкоди); і все ж я можу правомірно вбити першу, але не можу навіть завдати шкоди другій. Причина цього очевидна: тому, що перша людина застосовує силу, яка загрожує моєму життю, у мене не було часу звернутися до закону, щоб захистити його; і коли це вже сталося, було б занадто пізно звертатися до закону. Закон не може повернути життя моєму мертвому тілу: втрата є невідворотною; щоб запобігти цьому, закон природи дає мені право знищити того, хто ввів себе у стан війни зі мною та загрожує моєму знищенню.

Але в іншому випадку, коли моєму життю нічого не загрожує, я можу скористатися правом на звернення до закону та отримати відшкодування за свої 100 фунтів стерлінгів.

Розділ 208. По-четверте, але якщо незаконні дії, вчинені представником влади, підтримуються (завдяки владі, якою він володіє), і засіб правового захисту, на який я маю право, блокується тією ж владою; проте право на опір, навіть у таких очевидних випадках тиранії, не призведе до негайного або незначного порушення порядку в державі: адже якщо це стосується лише окремих випадків, хоча вони й мають право захищати себе та силою повернути те, що було незаконно відібрано; проте це право не змусить їх легко вступати в конфлікт, в якому вони, безсумнівно, загинуть, оскільки так само неможливо для однієї або кількох пригноблених людей порушити порядок у державі, коли більшість населення не вважає, що це стосується їх, як і для божевільного або запального невдоволеного повалити добре налагоджену державу; люди так само не схильні слідувати за одним, як і за іншим.

Розділ 209. Але якщо ці незаконні дії поширюються на більшість населення; або якщо лихо та гноблення спіткали лише деяких, але в таких випадках, коли прецедент і наслідки, здається, загрожують усім; і вони переконані у своїй совісті, що їхні закони, а разом із ними їхнє майно, свободи та життя перебувають у небезпеці, і, можливо, їхня релігія також; як їх можна буде зупинити від опору незаконній силі, що використовується проти них, я не знаю. Я визнаю, що це недолік, який притаманний усім урядам, коли правителі доводять ситуацію до того, що їх загалом підозрює їхній народ; це найнебезпечніший стан, в якому вони можуть опинитися, і їх не варто жаліти, оскільки цього легко уникнути; адже для правителя, якщо він справді прагне добра своєму народу та збереження їхнього життя і їхніх законів, неможливо не дати їм це побачити та відчути, так само як батькові сім’ї неможливо не дати своїм дітям побачити, що він їх любить і піклується про них.

Розділ 210. Але якщо весь світ дотримуватиметься певних показних принципів, а на практиці діятиме зовсім інакше; якщо мистецтво використовуватимуть для обходу закону, а довіру до прерогативи (яка є довільною владою, що в певних питаннях залишається в руках правителя, щоб він міг робити добро, а не шкодити людям) використовуватимуть всупереч цілі, заради якої її було надано: якщо люди побачать, що міністрів і підпорядкованих магістратів обирають відповідно до цих цілей і підтримують, або усувають, залежно від того, чи сприяють вони цим цілям, чи протидіють їм: якщо вони побачать, що проводять різні експерименти з довільною владою, і що релігію, яка найлегше може її запровадити, таємно підтримують (хоча й публічно її засуджують); і що тих, хто це робить, підтримують, наскільки це можливо; і коли це неможливо зробити, то все одно схвалюють і навіть більше їх поважають: якщо довга низка дій показує, що всі рішення спрямовані в цьому напрямку; як людина може не переконатися у своєму розумі, в якому напрямку рухаються події, або не подумати про те, як врятувати себе, так само, як вона не могла б повірити, що капітан корабля, на якому вона перебуває, везе її та решту пасажирів до Алжиру, коли бачить, що він завжди тримає курс у цьому напрямку, хоча попутні вітри, протікання в кораблі та нестача людей і провізії часто змушують його на деякий час змінювати курс, але він стабільно повертається до нього, як тільки вітер, погода та інші обставини дозволяють це зробити?

РОЗДІЛ XIX.

ПРО РОЗПАД УРЯДУ.

Розділ 211. Той, хто хоче чітко говорити про розпад уряду, повинен насамперед розрізняти розпад суспільства та розпад уряду. Те, що створює спільноту і виводить людей із розрізненого стану природного стану в єдине політичне суспільство, — це угода, яку кожен укладає з іншими, щоб об’єднатися та діяти як одне ціле, і таким чином утворити єдину окрему державу. Звичайний і майже єдиний спосіб, яким цей союз розривається, — це вторгнення іноземної сили, що здійснює завоювання: адже в такому разі (не маючи можливості підтримувати та захищати себе як єдине цілісне та незалежне тіло), союз, який існував у цьому тілі, обов’язково має припинитися, і кожен повертається до стану, в якому перебував раніше, маючи свободу діяти самостійно та піклуватися про власну безпеку, як вважає за потрібне, в іншому суспільстві. Коли суспільство розпадається, безперечно, уряд цього суспільства не може залишатися. Таким чином, мечі завойовників часто виривають уряди з коренем і розривають суспільства на частини, відокремлюючи підкорену або розсіяну масу від захисту та залежності від того суспільства, яке мало б захищати їх від насильства. Світ надто добре обізнаний про цей спосіб розпаду урядів і надто схильний визнавати його, тому немає потреби говорити про це більше; і не потрібно багато аргументів, щоб довести, що там, де суспільство розпадається, уряд не може залишатися, оскільки це так само неможливо, як і те, щоб каркас будинку міг існувати, коли його матеріали розкидані та розсіяні вихором або звалені в безладну купу землетрусом.

Розділ 212. Окрім зовнішнього перевороту, уряди розпадаються і зсередини.

По-перше, коли законодавча влада змінюється. Оскільки громадянське суспільство є станом миру серед тих, хто в ньому перебуває, і стан війни виключається завдяки арбітражу, який вони передбачили у своїй законодавчій владі для вирішення всіх розбіжностей, що можуть виникнути між ними, саме в їхній законодавчій владі члени держави об’єднуються та з’єднуються в єдине цілісне живе тіло. Це душа, яка надає форму, життя та єдність державі: звідси окремі члени мають взаємний вплив, симпатію та зв’язок: і тому, коли законодавча влада руйнується або розпускається, настає розпад і смерть: оскільки суть і єдність суспільства полягає в тому, щоб мати одну волю, законодавча влада, коли її одного разу встановлено більшістю, має право оголошувати і, можна сказати, зберігати цю волю. Створення законодавчої влади є першим і фундаментальним актом суспільства, за допомогою якого забезпечується продовження їхньої єдності під керівництвом осіб і за допомогою законів, які приймаються особами, уповноваженими на це за згодою та призначенням народу, без чого жодна людина чи група людей серед них не може мати повноважень видавати закони, які будуть обов’язковими для решти. Коли хтось або кілька осіб беруть на себе видавати закони, хоча народ їх не призначив для цього, вони видають закони без повноважень, і тому народ не зобов’язаний їм підкорятися; таким чином, вони знову виходять з-під влади і можуть створити для себе нову законодавчу владу, як вони вважають за потрібне, маючи повну свободу чинити опір силі тих, хто без повноважень намагається нав’язати їм щось.

Кожен має право на власну волю, коли тих, хто за дорученням суспільства має право оголошувати загальну волю, виключають з цього процесу, а інші узурпують їхнє місце, не маючи жодних повноважень чи доручень.

Розділ 213. Зазвичай це відбувається через дії тих, хто перебуває при владі в державі, і зловживає нею. Тому важко правильно оцінити ситуацію та визначити, хто в ній винен, не знаючи форми правління, в якій це відбувається. Припустимо, що законодавча влада покладена на трьох різних осіб, які діють узгоджено.

(<i>1</i>). Одна особа, що успадковує владу, має постійну, верховну виконавчу владу, а також право скликати та розпускати інші дві особи протягом певних періодів часу.

(<i>2</i>). Асамблея спадкових представників знаті.

(<i>3</i>). Асамблея представників, обраних на певний термін народом. Якщо припустити таку форму правління, то стає очевидним, що

Розділ 214. По-перше, коли така окрема особа або правитель встановлює власну свавільну волю замість законів, які є волею суспільства, вираженою законодавчою владою, тоді законодавча влада змінюється: адже фактично законодавцем є той, чиї правила та закони виконуються та мають бути дотримані. Коли встановлюються інші закони та інші правила, відмінні від тих, які були прийняті законодавчою владою, встановленою суспільством, і їх примусово застосовують, стає зрозуміло, що законодавчу владу змінено. Той, хто вводить нові закони, не маючи на це повноважень, наданих суспільством, або скасовує старі, відкидає та повалює владу, за допомогою якої вони були створені, і таким чином встановлює нову законодавчу владу.

Розділ 215. По-друге, коли правитель перешкоджає законодавчим органам збиратися в належний час або діяти вільно, відповідно до цілей, для яких вони були створені, законодавчий орган змінюється: адже це не просто певна кількість людей, ні, і не їхні зібрання, якщо вони не мають також свободи обговорення та можливості вдосконалювати те, що приносить користь суспільству, в чому й полягає суть законодавчого органу: коли ці можливості відбираються або змінюються таким чином, щоб позбавити суспільство належного здійснення його влади, законодавчий орган справді змінюється; адже уряди визначаються не назвами, а використанням і здійсненням тих повноважень, які мали б їх супроводжувати; отже, той, хто відбирає свободу або перешкоджає діяльності законодавчого органу в належний час, фактично усуває законодавчий орган і припиняє існування уряду.

Розділ 216. По-третє, коли, за допомогою свавольної влади правителя, виборців або способи обрання змінюються без згоди та всупереч спільним інтересам народу, законодавчий орган також змінюється: адже, якщо інші, ніж ті, кого суспільство уповноважило на це, обирають або роблять це іншим способом, ніж той, який визначило суспільство, обрані не є законодавчим органом, призначеним народом.

Розділ 217. По-четверте, передача народу під владу іноземної держави, чи то правителем, чи то законодавчим органом, безумовно є зміною законодавчого органу, а отже, і розпуском уряду: адже мета, з якою люди об’єдналися в суспільство, полягає в тому, щоб зберегти єдине, вільне, незалежне суспільство, яким керуватимуть його власні закони; це втрачається, коли їх передають у владу іншого.

Розділ 218. Чому в такій конституції, як ця, розпуск уряду в цих випадках приписується правителю, очевидно; оскільки він має у своєму розпорядженні силу, фінансові ресурси та посади держави, і часто переконує себе, або його підбадьорюють інші, що як верховний магістрат він не підлягає контролю; він єдиний має можливість зробити значний крок до таких змін під приводом законної влади і має можливість залякувати або придушувати опонентів, називаючи їх змовниками, підбурювачами та ворогами уряду: тоді як жодна інша частина законодавчої влади чи народу не здатна самостійно здійснити будь-які зміни в законодавчій владі без відкритого та очевидного повстання, яке, ймовірно, буде помічено, і яке, коли воно переможе, призводить до наслідків, які мало чим відрізняються від іноземної окупації. Крім того, правитель у такій формі правління, маючи владу розпускати інші частини законодавчої влади і таким чином перетворювати їх на приватних осіб, ніколи не може протистояти йому або без його згоди змінювати законодавчу владу за допомогою закону, оскільки його згода необхідна для надання будь-якому з їхніх рішень юридичної сили. Але, тим не менш, настільки, наскільки інші частини законодавчої влади будь-яким чином сприяють будь-якій спробі щодо уряду і або підтримують, або не перешкоджають таким планам, вони винні та беруть участь у цьому, що, безумовно, є найбільшим злочином, в якому люди можуть брати участь один проти одного.

Розділ 219. Існує ще один спосіб, за допомогою якого такий уряд може бути розпущений, а саме: коли той, хто має верховну виконавчу владу, нехтує своїми обов’язками та залишає їх, так що вже прийняті закони більше не можуть бути виконані. Це, по суті, призводить до анархії і, таким чином, ефективно розпускає уряд: оскільки закони не створюються самі по собі, а мають, через їхнє виконання, бути сполучною ланкою суспільства, утримуючи кожну частину політичного тіла на належному місці та виконуючи її функції; коли це повністю припиняється, уряд очевидно припиняє своє існування, і народ перетворюється на безладну масу, без порядку чи зв’язку.

Там, де більше не існує судової системи для забезпечення прав людей, і де в суспільстві не залишилося жодної влади, яка б могла спрямовувати сили або забезпечувати потреби суспільства, там, безумовно, не залишилося жодного уряду. Там, де закони не можуть бути виконані, це те саме, що й відсутність законів; а уряд без законів, я думаю, є загадкою в політиці, незбагненною для людського розуму та несумісною з людським суспільством.

Розділ 219. Існує ще один спосіб, за допомогою якого такий уряд може бути розпущений, а саме: коли той, хто має верховну виконавчу владу, нехтує своїми обов’…

Розділ 220. У цих і подібних випадках, коли уряд розпущено, народ має право подбати про себе, створивши новий законодавчий орган, відмінний від попереднього, шляхом зміни осіб, форми або обох, як вони вважатимуть за потрібне для забезпечення власної безпеки та добробуту: адже суспільство ніколи не може через провину іншого втратити своє природне та первісне право на самозбереження, яке можна забезпечити лише шляхом створення стабільного законодавчого органу та справедливого й неупередженого виконання законів, прийнятих ним. Але стан людства не настільки жахливий, щоб люди не були здатні скористатися цим засобом, поки не стане надто пізно шукати будь-якої іншої допомоги. Говорити людям, що вони можуть подбати про себе, створивши новий законодавчий орган, коли їхній старий уряд зник через гноблення, обман або передачу владі іноземної держави, – це все одно, що говорити їм, що вони можуть очікувати на допомогу, коли вже надто пізно, і лихо не підлягає виправленню. По суті, це нічим не відрізняється від того, щоб спочатку змусити їх стати рабами, а потім подбати про їхню свободу; і коли їхні ланцюги вже на них, сказати їм, що вони можуть діяти як вільні люди. Якщо це все, що пропонується, то це скоріше насмішка, ніж допомога; і люди ніколи не зможуть бути захищені від тиранії, якщо не буде жодного способу врятуватися від неї, поки вони повністю не потраплять під її владу: і тому вони мають не лише право вийти з-під неї, але й запобігти їй.

Розділ 221. Отже, по-друге, існує інший спосіб, за допомогою якого уряди розпускаються, і це відбувається, коли законодавчий орган або правитель, будь-хто з них, діє всупереч довірі, яка їм була надана.

По-перше, законодавчий орган діє всупереч довірі, яка йому була надана, коли він намагається посягнути на власність підданих і зробити себе або будь-яку частину суспільства господарями або довільними розпорядниками життям, свободами чи майном людей.

Розділ 222. Причина, чому люди об’єднуються в суспільство, полягає в захисті їхньої власності; і мета, чому вони обирають і уповноважують законодавчий орган, полягає в тому, щоб були створені закони та встановлені правила, які б служили охороною та захистом власності всіх членів суспільства, обмежували владу та пом’якшували панування кожної частини та кожного члена суспільства: адже не можна припускати, що суспільство бажає, щоб законодавчий орган мав владу знищувати те, що кожен має намір захистити, вступаючи в суспільство, і заради чого люди підкорялися законодавцям, яких вони самі обрали; коли ж законодавці намагаються відібрати та знищити власність людей або підкорити їх рабству під свавільною владою, вони ставлять себе у стан війни з народом, який, отже, звільняється від будь-якої подальшої покори та звертається до загального притулку, який Бог надав усім людям від насильства та жорстокості. Отже, коли законодавчий орган порушує це фундаментальне правило суспільства і, або через амбіції, або через страх, або через дурість, або через корупцію, намагається захопити у свої руки або передати в руки будь-кого іншого абсолютну владу над життям, свободою та майном людей, то цим порушенням довіри вони втрачають владу, яку народ надав їм для зовсім іншої мети, і ця влада повертається до народу, який має право відновити свою первісну свободу і, шляхом створення нового законодавчого органу (який він вважатиме за потрібний), забезпечити власну безпеку, що є метою, заради якої вони перебувають у суспільстві.

Те, що я тут сказав щодо законодавчої влади загалом, також стосується й верховного виконавця, якому довірено подвійну функцію: брати участь у законодавчій діяльності та здійснювати верховне виконання законів. Він діє проти обох цих функцій, коли намагається встановити власну свавільну волю як закон суспільства. Він також діє всупереч своїй посаді, коли використовує силу, ресурси та посади суспільства, щоб підкупити представників і схилити їх до своїх цілей, або відкрито впливає на виборців і визначає їхній вибір, обираючи тих, кого він за допомогою прохань, погроз, обіцянок або іншими способами переконав підтримати його плани, і використовує їх для того, щоб привести до влади тих, хто заздалегідь пообіцяв, за що голосувати і які закони приймати. Таким чином, регулюючи кандидатів і виборців і змінюючи спосіб проведення виборів, чи не означає це підривати уряд у корені та отруювати саме джерело суспільної безпеки? Адже народ, залишаючи за собою право вибирати своїх представників як захисників своєї власності, міг робити це лише з однією метою: щоб вони завжди вільно обиралися, і щоб вони, будучи обраними, вільно діяли та давали поради, оскільки потреби держави та суспільне благо, після ретельного обговорення, мають визначати, що необхідно. До цього не здатні ті, хто віддає свій голос до того, як почує дебати та зважить аргументи з усіх боків. Підготувати таку асамблею і намагатися встановити відданих прихильників власної волі як справжніх представників народу та законодавців суспільства – це, безумовно, серйозне порушення довіри та явна заява про намір підірвати уряд, що тільки можна уявити.

Якщо до цього додати винагороди та покарання, які відкрито застосовуються з тією ж метою, і всі ті викривлені юридичні прийоми, що використовуються для усунення та знищення всіх, хто стоїть на шляху до здійснення такого плану і не бажає співпрацювати та зрадити свободи своєї країни, то не залишиться жодних сумнівів щодо того, що відбувається. Яку владу вони повинні мати в суспільстві, якщо використовують її таким чином, що це суперечить довірі, яка супроводжувала її під час первісного створення, легко визначити; і неможливо не помітити, що той, хто вже намагався зробити щось подібне, більше не може бути довіреною особою.

Розділ 223. Можливо, хтось скаже, що народ, будучи неписьменним і завжди невдоволеним, закладати основи уряду на нестійкій думці та мінливому настрої народу – це прирікати його на неминучу загибель; і жоден уряд не зможе довго існувати, якщо народ може створювати новий законодавчий орган, коли він незадоволений старим. На це я відповідаю: зовсім навпаки. Народ не так легко відмовляється від своїх старих порядків, як дехто схильний припускати. Його важко переконати виправити визнані недоліки в системі, до якої він звик. І якщо існують якісь первинні дефекти або ті, що виникли з часом або через корупцію, то не так просто змусити їх змінити, навіть коли всі бачать, що для цього є можливість. Ця повільність і неприязнь народу до зміни своїх старих конституцій, у багатьох революціях, які ми бачили в цьому королівстві, в ці та попередні епохи, все одно тримала нас при ній, або, після певного періоду безрезультатних спроб, все одно повертала нас до нашого старого законодавчого органу, що складається з короля, лордів і представників. І хоч які б були причини, через які з деяких наших монархів було знято корону, вони ніколи не доводили народ до того, щоб передати її іншій династії.

Розділ 224. Але скажуть, що ця гіпотеза створює підґрунтя для частих повстань. На це я відповідаю:

По-перше, це не більше, ніж будь-яка інша гіпотеза: бо коли народ страждає і опиняється під тиском свавільної влади, нехай ви вихваляєте своїх правителів, називаєте їх синами Юпітера, нехай вони будуть священними та божественними, походять від небес або мають небесне благословення; називайте їх тими, ким забажаєте, але результат буде однаковим. Народ, який загалом погано ставиться і якому протирічать принципи справедливості, буде готовий скористатися будь-якою нагодою, щоб позбутися тягаря, який на нього покладено. Вони бажатимуть і шукатимуть можливості, яка, враховуючи мінливість, слабкість і випадковості людських справ, зазвичай не забариться. Той, хто жив у цьому світі недовго, не бачив прикладів цього; і той, хто мало читав, не зможе навести приклади цього в усіх формах правління у світі.

Розділ 225. По-друге, я відповідаю, такі революції не відбуваються через кожне незначне недолуге рішення в державних справах. Великі помилки з боку правлячої сторони, багато неправильних і незручних законів і всі прояви людської слабкості народ буде терпіти без бунту чи нарікань. Але якщо тривала серія зловживань, обманів і маніпуляцій, які всі спрямовані в одному напрямку, роблять задум очевидним для народу, і вони не можуть не відчувати, що їх пригнічує, і бачать, куди вони прямують; не дивно, що вони тоді піднімуться і спробують передати владу в руки тих, хто може забезпечити їм цілі, заради яких уряд був спочатку створений; і без яких давні назви та показні форми настільки далекі від того, щоб бути кращими, що вони набагато гірші, ніж стан природи або чиста анархія; незручності будуть такими ж великими і такими ж близькими, але засіб їх усунення буде далі і складнішим.

Розділ 226. По-третє, я відповідаю, що це вчення про те, що народ має право забезпечити власну безпеку заново, шляхом створення нового законодавчого органу, коли їхні законодавці діяли всупереч їхнім очікуванням, порушуючи їхню власність, є найкращим захистом від повстання і найімовірнішим засобом запобігти йому: адже повстання є протистоянням не окремим особам, а владі, яка ґрунтується лише на конституціях і законах уряду; тому ті, хто б вони не були, хто силою порушує їх і силою виправдовує їхнє порушення, є справжніми і фактичними повстанцями: адже коли люди, вступаючи в суспільство та громадянське правління, виключають силу і вводять закони для збереження власності, миру та єдності між собою, ті, хто знову впроваджують силу в протистоянні законам, здійснюють повстання, тобто повертають стан війни, і є справжніми повстанцями: і оскільки ті, хто перебуває при владі (через їхні претензії на владу, спокусу сили, якою вони володіють, і лестощі тих, хто їх оточує), найімовірніше, це зроблять, то найкращий спосіб запобігти цьому злу – показати їм небезпеку та несправедливість цього, тим, хто найбільше спокушений на це.

Розділ 227. В обох згаданих випадках, коли або законодавча влада змінюється, або законодавці діють всупереч меті, для якої їх було створено, ті, хто винен у цьому, винні у зраді: адже якщо хтось силою усуває встановлену законодавчу владу будь-якого суспільства та закони, які вона приймає відповідно до наданих повноважень, він тим самим усуває арбітраж, на який усі погодилися для мирного вирішення всіх суперечок і для запобігання стану війни між ними. Ті, хто усуває або змінює законодавчу владу, позбавляють суспільство цієї вирішальної влади, якою ніхто не може володіти, окрім як за призначенням і згодою народу; і таким чином, знищуючи владу, яку народ встановив, і жоден інший не може встановити, і вводячи владу, яку народ не санкціонував, вони фактично вводять стан війни, тобто стан сили без повноважень. Таким чином, усуваючи законодавчу владу, встановлену суспільством (з рішеннями якої народ погоджувався і об’єднувався, виражаючи свою волю), вони розв’язують вузол і знову піддають народ стану війни. І якщо ті, хто силою усуває законодавчу владу, є зрадниками, то самі законодавці, як було показано, не можуть бути менш зрадниками; коли ті, хто були призначені для захисту та збереження народу, їхніх свобод і власності, силою нападають і намагаються їх відібрати; і таким чином, вони, вступаючи у стан війни з тими, хто зробив їх захисниками та охоронцями їхнього миру, є, власне кажучи, і в найвищій мірі, повстанцями.

Розділ 228. Але якщо ті, хто стверджує, що це закладає основу для повстання, мають на увазі, що це може спричинити громадянські війни або внутрішні заворушення, коли людям говорять, що вони звільнені від обов’язку підкорятися, коли здійснюються незаконні спроби посягнути на їхні свободи чи власність, і можуть протистояти незаконному насильству тих, хто був їхніми магістратами, коли вони посягають на їхню власність, супереча довірі, якою їх наділили; і тому цій доктрині не можна дозволяти, оскільки вона надто руйнівна для миру у світі: вони можуть так само сказати, виходячи з того ж, що чесні люди не повинні протистояти грабіжникам чи піратам, тому що це може спричинити безлад або кровопролиття. Якщо в таких випадках трапляються якісь нещастя, їх не слід покладати на того, хто захищає свої права, а на того, хто посягає на права свого сусіда. Якщо невинний, чесний чоловік повинен тихо відмовитися від усього, що має, заради миру, на користь того, хто хоче насильно заволодіти цим, я прошу, щоб було розглянуто, якою буде природа миру у світі, який складається лише з насильства та грабунків; і який підтримуватиметься лише на користь грабіжників та гнобителів. Хто б не вважав це чудовим миром між сильними та слабкими, коли ягня, без опору, дозволяє імперіозному вовку розірвати його горло? Печера Поліфема дає нам ідеальний приклад такого миру та такого уряду, в якому Улісс і його супутники повинні були лише тихо дозволяти себе поглинати. І, безсумнівно, Улісс, який був розсудливим чоловіком, проповідував пасивне підкорення та закликав їх до спокійного підкорення, показуючи їм, наскільки важливий мир для людства; і показуючи, які незручності можуть виникнути, якщо вони спробують чинити опір Поліфему, який зараз має владу над ними.

Розділ 229. Мета уряду – добробут людства; і що краще для людства: щоб народ завжди перебував під владою необмеженої тиранії, чи щоб правителі час від часу були змушені рахуватися з опозицією, коли вони починають зловживати своєю владою та використовувати її для руйнування, а не для захисту власності своїх громадян?

Розділ 230. Нехай ніхто не скаже, що з цього може виникнути лихо, коли забажає якась метушлива голова чи нестримний дух змінити уряд. Це правда, такі люди можуть діяти, коли заманеться; але це лише призведе до їхньої власної справедливої загибелі: бо поки лихо не стане загальним, і злі наміри правителів не стануть очевидними, або їхні дії не стануть відчутними для більшості, народ, який більше схильний страждати, ніж відстоювати свої права опором, не схильний до дій. Приклади окремої несправедливості чи гноблення тут і там окремої нещасної людини не зачіпають їх. Але якщо вони загалом переконані, на підставі очевидних доказів, що проти їхніх свобод плетуться змови, і загальний хід і тенденція подій не можуть не викликати в них сильних підозр щодо злих намірів їхніх правителів, кого можна в цьому звинувачувати? Хто може цьому завадити, якщо ті, хто міг би цього уникнути, самі ставлять себе в таку підозрілу ситуацію? Чи можна звинувачувати народ, якщо він має здоровий глузд і не може мислити про речі інакше, ніж він їх бачить і відчуває? І чи не їхня ж це провина, що вони доводять ситуацію до такого стану, що не хочуть, щоб про неї думали так, як вона є? Я визнаю, що гордість, амбіції та нестримність окремих людей іноді спричиняли великі заворушення в державах, і фракції були згубними для держав і королівств. Але чи частіше лихо починалося з розпусти народу та бажання скинути законну владу їхніх правителів, чи з зухвалості правителів і їхніх спроб отримати та здійснювати свавільну владу над своїм народом; чи гноблення, чи непокора дали перший поштовх до безладу, я залишаю це на розсуд неупередженої історії.

У цьому я впевнений: хто б то не був, чи то правитель, чи то підданий, якщо він силою намагається порушити права будь-якого князя чи народу і закладає основу для повалення конституції та структури будь-якого справедливого уряду, то він, на мою думку, надзвичайно винен у найстрашнішому злочині, на який здатна людина, і він має відповідати за всі ті лиха, кровопролиття, грабунки та спустошення, які руйнування уряду приносить країні. І той, хто це робить, справедливо вважається спільним ворогом і лихом для людства, і з ним слід поводитися відповідно.

Розділ 231. Усі погоджуються з тим, що піддані чи іноземці, які намагаються силою посягнути на власність будь-якого народу, можуть бути зупинені силою. Але останнім часом заперечується те, що чиновники, які роблять те саме, можуть бути зупинені, ніби ті, хто має найбільші привілеї та переваги за законом, тим самим мають право порушувати ці закони, завдяки яким вони й опинилися в кращому становищі, ніж їхні брати. Насправді, їхній злочин ще більший, оскільки вони не лише не вдячні за більшу частку, яку вони мають за законом, але й порушують ту довіру, яку їхні брати в них вкладають.

Розділ 232. Той, хто застосовує силу без права, як це робить кожен у суспільстві, хто робить це поза законом, вводить себе у стан війни з тими, проти кого він це робить; і в цьому стані всі попередні зв’язки скасовуються, всі інші права припиняються, і кожен має право захищати себе та чинити опір агресору. Це настільки очевидно, що навіть Барклі, цей великий захисник влади та священності королів, змушений визнати, що в деяких випадках народу дозволено чинити опір своєму королю; і це в розділі, де він намагається показати, що божественний закон унеможливлює будь-який вид повстання. Звідси стає очевидним, навіть з його власної доктрини, що, оскільки в деяких випадках їм дозволено чинити опір, не весь опір князям є повстанням. Його слова такі: «Якщо хтось скаже: чи завжди народ повинен підставляти шию тиранічній жорстокості та люті? Чи повинні вони терпіти, щоб їхні міста були спустошені голодом, мечем і вогнем, а вони самі, їхні дружини та діти були віддані на поталу долі та примхам тирана, і щоб усі небезпеки життя та всі страждання й незручності походили від короля? Чи не слід їм відмовляти в тому, що природою дано кожній живій істоті, а саме в тому, щоб відбивати силу силою та захищати себе від несправедливості? На це можна коротко відповісти: не слід дозволяти народу відмовляти в захисті, який є правом природного закону, і не слід дозволяти помсту, яка є чимось більшим, ніж природа, проти короля. Тому, якщо король чинить приватну ненависть не лише проти окремих осіб, але й проти тіла держави, головою якої він є...»

весь народ або значну його частину піддає надзвичайній і нестерпній жорстокості чи тиранії; народ, у цьому випадку, має право чинити опір і захищатися від несправедливості, але лише захищатися, а не нападати на правителя; і відновлювати завдану шкоду, а не відмовлятися від належної поваги через отриману образу. Нарешті, він має право відбити теперішній напад, а не мститися за минулі дії. Одне з цих прав дане природою, а саме захищати своє життя і тіло; інше ж суперечить природі, а саме, щоб нижчий чинив покарання над вищим. Тому народ може запобігти злу, перш ніж воно станеться, але не може покарати винного після того, як воно сталося; отже, народ має більше прав, ніж будь-яка окрема особа: тому, що для останньої, а також для самих противників, за винятком Буханана, єдиним засобом захисту залишається терпіння. Оскільки, якщо він нестерпний тиран (адже певні речі все ж потрібно терпіти), він може чинити опір з повагою, як стверджує Барклай у своїй праці «Проти монарха». 1. iii. гл. 8.

Розділ 233. Але якщо хтось спитає: чи повинні люди завжди піддаватися жорстокості та люті тиранії? Чи повинні вони бачити, як їхні міста грабують і спалюють, як їхніх дружин і дітей піддають тиранській похоті та гніву, як їх самих і їхні сім’ї їхній король зводить до руїни, і як вони зазнають усіх нещасть, пов’язаних із злиднями та гнобленням, і при цьому залишатися бездіяльними? Чи лише людям заборонено користуватися загальним правом протистояти силі силою, яке природа так щедро надає всім іншим істотам для захисту від ушкоджень? Я відповідаю: самозахист є частиною природного права, і його не можна відмовляти громаді, навіть проти самого короля: але помста проти нього жодним чином не повинна бути дозволена, оскільки це не відповідає цьому праву. Тому, якщо король виявляє ненависть не лише до окремих осіб, але й протистоїть усьому тілу держави, головою якої він є, і жорстоко тиранізує над усіма або значною частиною населення, чинячи нестерпні зловживання, у цьому випадку народ має право чинити опір і захищати себе від ушкоджень: але це слід робити з тією обережністю, що вони повинні лише захищати себе, але не нападати на свого правителя: вони можуть відшкодувати завдані збитки, але не повинні, через будь-яку провокацію, перевищувати межі належної поваги та шанування. Вони можуть відбити поточну спробу, але не повинні мститися за минулі насильства: адже природно захищати своє життя та тіло, але те, що підлеглий повинен карати свого начальника, суперечить природі. Зло, яке їм загрожує, народ може запобігти до того, як воно станеться, але коли воно вже сталося, вони не повинні мститися за це королю, хоч він і є автором цього злочину.

Отже, це привілей народу загалом, який відрізняється від того, що має будь-яка окрема особа: наші опоненти (за винятком лише Б’юкенана) визнають, що окремим особам не дозволено мати жодного іншого засобу захисту, окрім терпіння, але народ у цілому може гідно чинити опір нестерпній тиранії, оскільки, коли вона лише помірна, вони повинні її терпіти.

Розділ 234. До цього моменту цей видатний прихильник монархічної влади дозволяє можливість опору.

Розділ 235. Щоправда, він додав до цього дві обмеження, які не мають жодного сенсу:

По-перше, він каже, що опір має здійснюватися з повагою.

По-друге, він має бути без помсти чи покарання, і причиною цього, за його словами, є те, що нижчий не може карати вищого. По-перше, як чинити опір силі, не завдаючи ударів у відповідь, або як завдавати ударів з повагою, потребуватиме певної вправності, щоб це стало зрозумілим. Той, хто чинитиме опір нападу, лише захищаючись щитом, щоб приймати удари, або в будь-якій іншій більш шанобливій позі, без меча в руці, щоб послабити впевненість і силу нападника, швидко припинить свій опір і виявить, що така оборона лише приверне до нього ще гірше ставлення. Це такий же безглуздий спосіб опору, як і спосіб боротьби, про який думав Ювенал: «Де ти б’єш, я лише відбиваюся». І результат цієї сутички неминуче буде таким, як він там описує:

/*[4] -----Ось свобода бідняка: Він, отримавши ляпаса, просить і, посічений кулаками, поклоняється, Щоб йому дозволили повернутися з невеликою кількістю зубів. */

Це завжди буде подією, що символізує таку уявну боротьбу, де люди, можливо, більше не будуть чинити опір. Тому той, хто чинить опір, має мати право на це. І тоді нехай наш автор або будь-хто інший поєднує удар по голові або поріз на обличчі з такою шаною та повагою, якої він вважає за потрібне. Той, хто може примирити удари та шану, можливо, за свої зусилля, бажає отримати ввічливе, шанобливе побиття там, де тільки зможе.

По-друге, щодо його другого аргументу: підлеглий не може карати начальника; це правда, загалом кажучи, поки він залишається його начальником. Але опір силі силою, будучи станом війни, який зрівнює сторони, скасовує всі попередні відносини шани, поваги та переваги: і тоді єдиною перевагою, яка залишається, є те, що той, хто протистоїть несправедливому агресору, має над ним цю перевагу, що він має право, коли переможе, покарати злочинця як за порушення миру, так і за всі наслідки, що з цього випливають. Тому Барклі в іншому місці, більш послідовно, заперечує, що в будь-якому випадку дозволено чинити опір королю. Але там він наводить два випадки, коли король може втратити свій статус короля. Його слова:

Отже, чи можуть трапитися якісь обставини, за яких народ міг би повстати і, озброївшись, напасти на короля, який несправедливо панує, і відстояти своє право та свою владу? Звісно, ні, поки король залишається на троні. Адже завжди існує божественне запобігання, яке шанує короля, і той, хто чинить опір владі, чинить опір божественному порядку. Тому народ має владу над королем лише тоді, коли той робить те, через що за правом втрачає право бути королем. Тоді він сам відмовляється від влади і стає звичайним громадянином; таким чином народ стає вищим, і до нього повертається те право, яке він мав до того, як було обрано короля, під час міжцарства. Але є лише кілька випадків, коли це відбувається і має такий наслідок. Я ретельно обміркував багато різних ситуацій, і знайшов лише дві, лише дві обставини, за яких король сам собою перестає бути королем і втрачає всю пошану, гідність та владу над підданими; про це також згадує Вінцер. Одна з них полягає в тому, якщо він руйнує королівство, як це розповідається про Нерона, який вирішив знищити сенат, римський народ і навіть саме місто вогнем і мечем, і знайти для себе нову резиденцію. Інша – про Калігулу, який відкрито заявив сенату, що більше не буде ні громадянином, ні правителем, і мав намір переїхати до Александрії, знищивши найвидатніших представників обох станів, і хотів, щоб народ був знищений одним ударом, і тому бажав лише однієї шиї для всіх. Коли король серйозно обмірковує і готує щось подібне, він одразу відмовляється від усієї турботи про управління і, отже, втрачає владу над підданими, як господар, який відмовився від своїх рабів.

Розділ 236. Інша справа, коли король віддав себе під опіку когось іншого і королівство, яке він отримав у спадок від своїх предків і передав народу, віддав у володіння чужій державі. Адже тоді, хоч і можливо, що він не робить цього з наміром завдати шкоди народу, проте, оскільки він втрачає те, що є найважливішим для королівської гідності, а саме те, що він є найвищим у королівстві після Бога і підпорядковується лише Богу, і віддає весь народ, який він повинен був захищати і зберігати його свободу, під владу іншої держави, він нібито позбавляє королівство від цієї залежності, так що він не зберігає владу, яку мав у королівстві, і не передає жодних прав тому, кому він хотів це передати; і таким чином він залишає народ вільним і незалежним, і в цьому є приклад, який можна знайти в шотландських літописах. Барклей проти «Монарха». 1. iii. гл. 16.

Який в англійському перекладі виглядає так:

Розділ 237. Тож чи може трапитися випадок, коли народ має право і владою допомагати собі, брати до рук зброю і повставати проти свого короля, який надмірно панує над ними? Зовсім ні, поки він залишається королем. Шануйте короля, і той, хто чинить опір владі, чинить опір Божому повелінню; це божественні пророцтва, які ніколи не дозволять цього. Тому народ ніколи не зможе отримати над ним владу, якщо тільки він не зробить щось, що змусить його перестати бути королем: тоді він позбавляє себе корони та гідності і повертається до стану приватної особи, а народ стає вільним і має перевагу, влада, якою вони володіли в період міжцарства, до того, як вони увінчали його королем, знову переходить до них. Але є лише кілька випадків, які призводять до такого стану. Після ретельного розгляду цього питання з усіх боків, я можу знайти лише два. Я кажу, є лише два випадки, коли король, de facto, перестає бути королем і втрачає всю владу та королівську владу над своїм народом; про це також згадує Вінзерус.

Перше: якщо він намагається повалити уряд, тобто, якщо він має намір зруйнувати королівство та державу, як це зафіксовано в історії про Нерона, який вирішив знищити сенат і народ Риму, спалити місто вогнем і мечем, а потім переїхати в інше місце. І про Калігулу, який відкрито заявив, що більше не бажає бути головою народу чи сенату, і що він має намір знищити найвидатніших людей з обох верств населення, а потім відправитися до Александрії: і він хотів би, щоб у людей була лише одна шия, щоб він міг одним ударом їх усіх знищити. Коли будь-який король плекає подібні задуми і серйозно їх підтримує, він одразу ж відмовляється від будь-якої турботи про державу; і, як наслідок, втрачає владу над своїми підданими, як господар втрачає владу над своїми рабами, яких він покинув.

Розділ 238. Інший випадок: коли король робить себе залежним від іншого і підпорядковує своє королівство, яке його предки йому заповіли, і народ, який він отримав на свободі, владі іншого: бо, хоч, можливо, він і не має наміру завдати шкоди народу, але оскільки він втратив головну частину королівської гідності, а саме: бути наступним після Бога і найвищим у своєму королівстві; і також тому, що він зрадив або примусив свій народ, свободу якого він повинен був ретельно оберігати, і віддав його у владу і під контроль іноземної нації. Таким чином, ніби відмовившись від свого королівства, він сам втрачає владу, якою володів раніше, не передаючи жодного права тим, кому він хотів би її передати; і таким чином він звільняє народ і залишає його на власний розсуд. Один із прикладів цього можна знайти в Шотландських літописах.

Розділ 239. У цих випадках Барклі, великий прихильник абсолютної монархії, змушений визнати, що королю можна чинити опір, і він перестає бути королем. Тобто, якщо не вдаватися до багатьох прикладів, у всьому, в чому він не має повноважень, він не є королем і йому можна чинити опір: адже де тільки повноваження припиняються, там і король перестає бути королем і стає таким, як інші люди, які не мають повноважень. І ці два випадки, які він наводить, мало чим відрізняються від вищезгаданих, і вони можуть бути руйнівними для уряду, лише він опустив принцип, з якого випливає його вчення: а це порушення довіри, коли він не зберігає узгоджену форму правління і не прагне до самої мети правління, якою є загальне благо та збереження власності. Коли король скинув себе з трону і опинився у стані війни зі своїм народом, що завадить їм переслідувати його, який вже не є королем, так само, як і будь-яку іншу людину, яка опинилася у стані війни з ними? Барклі та тим, хто поділяє його погляди, було б добре нам про це розповісти. Крім того, я хотів би, щоб було враховано, що Барклі каже: «Лихо, яке їм загрожує, народ може запобігти, перш ніж воно станеться». Таким чином, він дозволяє чинити опір, коли тиранія лише планується. Такі плани (каже він), коли будь-який король плекає їх у своїх думках і серйозно їх підтримує, він негайно відмовляється від будь-якої турботи та думки про спільне благо; отже, за його словами, нехтування загальним благом слід розглядати як доказ таких планів або, принаймні, як достатню причину для опору. І причину всього цього він пояснює такими словами: «Тому що він зрадив або примусив свій народ, про свободу якого він повинен був ретельно піклуватися».

Те, що він додає до влади та панування чужої нації, не має жодного значення, оскільки провина та втрата полягають у втраті їхньої свободи, яку він мав би зберегти, а не у будь-якій відмінності між особами, чиєму пануванню вони підкоряються. Право народу однаково порушується, і їхня свобода втрачається, незалежно від того, чи вони стають рабами будь-якої нації, чи то своєї, чи то чужої; і в цьому полягає шкода, і лише проти цього вони мають право на захист. І в усіх країнах можна знайти приклади, які показують, що не зміна націй в особі їхніх правителів, а зміна уряду викликає обурення. Білсон, єпископ нашої церкви та великий прихильник влади та привілеїв принців, якщо я не помиляюся, у своєму трактаті про християнське підпорядкування визнає, що принси можуть втратити свою владу та право на послух своїх підданих; і якщо в цьому випадку потрібне авторитетне підтвердження, коли розум так очевидний, я можу направити свого читача до Брактона, Фортескью та автора «Дзеркала» та інших авторів, яких не можна підозрювати в незнанні нашого уряду чи ворожості до нього. Але я подумав, що лише Гукера може бути достатньо, щоб задовольнити тих людей, які, покладаючись на нього щодо своєї церковної політики, за дивним збігом обставин відмовляються від тих принципів, на яких він її будує. Чи не стають вони тут інструментом у руках хитріших майстрів, щоб зруйнувати власну споруду, їм варто подумати.

Безперечно, їхня політика в царині державного управління настільки нова, настільки небезпечна і настільки руйнівна як для правителів, так і для народу, що, як минулі епохи не могли змиритися з її появою, так і можна сподіватися, що майбутні покоління, звільнені від гноблення цих єгипетських прислужників, будуть огидатися пам’яттю про таких низьких лестощів, які, поки це здавалося вигідним, зводили все управління до абсолютної тиранії і хотіли б, щоб усі люди народжувалися для того, для чого їхні низькі душі їх придатні, – для рабства.

Розділ 241. Тут, ймовірно, буде поставлене загальне питання: хто має бути суддею, чи правитель, чи законодавчий орган, якщо їхні дії суперечать їхнім обов’язкам? Можливо, недоброзичливі та бунтівні люди поширюватимуть це серед народу, коли правитель просто використовує свої належні повноваження. На це я відповідаю: народ має бути суддею; адже хто, як не той, хто делегує повноваження, може судити, чи добре діє його довірена особа чи представник і чи відповідає її дія довірі, якою її було наділено, і чи не має він, делегувавши повноваження, все ще права усунути її, коли вона не справляється зі своїми обов’язками? Якщо це розумно в окремих випадках щодо приватних осіб, чому це має бути інакше у випадку найбільшого значення, коли йдеться про добробут мільйонів, і також, коли шкода, якщо її не запобігти, є більшою, а відшкодування – дуже складним, дорогим і небезпечним?

Розділ 242. Крім того, це питання (хто має бути суддею?) не може означати, що взагалі немає судді: адже там, де на землі немає судової системи для вирішення суперечок між людьми, Бог на небесах є суддею. Він, звісно, єдиний суддя щодо справедливості. Але кожна людина є суддею для себе, як і в усіх інших випадках, так і в цьому: чи ввів інша людина себе в стан війни з нею і чи повинна вона звертатися до Найвищого Судді, як це зробив Гедеон.

Розділ 242. Якщо виникає суперечка між правителем і частиною населення з питання, щодо якого закон мовчить або є нечітким, і справа має велике значення, я вважаю, що в такому випадку належним арбітром має бути все населення: оскільки у випадках, коли правитель має повноваження, і йому дозволено відступати від звичайних правил закону, якщо хтось відчуває, що правитель діє всупереч цим повноваженням або виходить за їхні межі, то хто, як не все населення (яке спочатку наділило його цими повноваженнями), може найкраще визначити, наскільки ці повноваження повинні поширюватися? Але якщо правитель або будь-хто інший, хто бере участь в управлінні, відмовляється від такого способу вирішення, тоді апеляція можлива лише до неба; оскільки застосування сили між особами, які не мають жодного відомого вищого керівництва на землі, або яке не передбачає апеляцію до земного судді, є, по суті, станом війни, в якому апеляція можлива лише до неба; і в такому стані потерпіла сторона повинна сама вирішувати, коли вона вважатиме за потрібне скористатися цією апеляцією та звернутися до неї.

Розділ 243. Отже, на завершення, влада, яку кожна людина передала суспільству, коли приєдналася до нього, ніколи не може повернутися до окремих осіб, доки існує суспільство, а завжди залишатиметься в спільноті, оскільки без цього не може бути спільноти, не може бути держави, що суперечить первісній угоді. Так само, коли суспільство передало законодавчу владу будь-якій групі людей, щоб вона залишалася в них і їхніх наступниках, із вказівками та повноваженнями щодо призначення таких наступників, законодавча влада ніколи не може повернутися до народу, поки існує цей уряд, оскільки, надавши законодавчій владі повноваження діяти вічно, вони віддали свою політичну владу законодавчій владі і не можуть її повернути. Але якщо вони встановили обмеження щодо тривалості дії своїх законодавчих повноважень і зробили цю верховну владу в будь-якій особі чи групі лише тимчасовою; або ж, якщо через помилки тих, хто перебуває при владі, ці повноваження втрачаються, то після втрати повноважень або після закінчення встановленого терміну вони повертаються до суспільства, і народ має право діяти як верховна влада та продовжувати законодавчу владу в собі; або створити нову форму, або в рамках старої форми передати її в нові руки, як вони вважають за потрібне.

Розділ 243. Отже, на завершення, влада, яку кожна людина передала суспільству, коли приєдналася до нього, ніколи не може повернутися до окремих осіб, доки іс…

КІНЕЦЬ.

Зміст

Вигляд