Дружба Повернутися до книгиДо книги

Частина 1

ДРУЖБА

Г’Ю БЛЕК

Зі вступним словом

В. РОБЕРТСОНА НІКОЛЛА, доктора богослов’я

Чикаго — Нью-Йорк — Торонто

ВИДАВНИЦТВО ФЛЕМІНГА Г. РЕВЕЛЛА

Лондон — Единбург

Авторське право, 1898, 1903 роки, належить

ВИДАВНИЦТВУ ФЛЕМІНГА Г. РЕВЕЛЛА

МОЄМУ ДРУГОВІ

ГЕКТОРУ МАНРО ФЕРҐЮСОНУ

І БАГАТЬОМ ІНШИМ ДРУЗЯМ, ЯКІ ЗБАГАТИЛИ МОЄ ЖИТТЯ

_Equidem, ex omnibus rebus, quas mihi aut Fortuna aut Natura tribuit, nihil habeo quod cum amicitia Scipionis possum, comparare._

ЦИЦЕРОН.

_Не благай мене покинути тебе й повернутися назад, не йти за тобою: куди ти підеш, туди й я піду; де ти оселишся, там і я оселюся; твій народ буде моїм народом, а твій Бог — моїм Богом; де ти помреш, там і я помру, і там мене поховають. Нехай Господь покарає мене й додасть до того ще й це, якщо щось, крім смерті, розлучить нас._

КНИГА РУТ.

ВІДГУК

СЕРА В. РОБЕРТСОНА НІКОЛЛА, ДОКТОРА БОГОСЛОВ’Я

Мудра й чарівна невеличка книжка містера Г’ю Блека про дружбу сповнена чудових думок, висловлених із неповторною принадністю, і, хоч написана вона дуже просто, є плодом глибоких роздумів та справжнього життєвого досвіду. Мистецтво містера Блека полягає в тому, щоб приховувати мистецтво. Для молодих людей ця книжка стане справжнім скарбом, і навряд чи вона не позначиться на всьому їхньому подальшому житті. Містер Блек слушно зауважує, що нині ми приділяємо темі дружби менше уваги, ніж у давнину. Шлюб набув незрівнянно більшого значення. Спілкування з Богом через Христа стало для багатьох найпершою життєвою потребою. І все ж потреба в дружбі нікуди не зникла. — «Бритіш Віклі».

_Дружбу слід цінувати за те, що вона собою являє, а не за те, яку вигоду можна з неї мати. Коли двоє людей цінують одне одного лише тому, що кожному з них зручно мати іншого поруч, вони не друзі, а просто знайомі, пов’язані діловою домовленістю. Шукати дружби заради користі — так само марно, як шукати на кінці веселки мішок золота. Справжній друг завжди корисний у найвищому розумінні цього слова; проте слід остерігатися думки, ніби наші друзі — це побратими по товариству взаємної вигоди, яке регулярно вимагає внесків і погрожує виключенням за несплату._

ТРАМБУЛЛ.

I

ДИВО ДРУЖБИ

II

ПЛЕКАННЯ ДРУЖБИ

III

ПЛОДИ ДРУЖБИ

IV

ВИБІР ДРУЖБИ

V

ЗАТЕМНЕННЯ ДРУЖБИ

VI

КРАХ ДРУЖБИ

VII

ВІДНОВЛЕННЯ ДРУЖБИ

VIII

МЕЖІ ДРУЖБИ

IX

ВИЩА ДРУЖБА

Диво дружби

Та є й інший рід коханців, далеко не схожий на тих, — тих, кого поєднала щира злагода сердець; їхня любов ґрунтувалася не на спільності намірів, а на чистій чесноті. Вони цуралися обману й облесливих лестощів; полум’я їхніх душ породжувало відвагу думки й прагнення до шляхетних учинків.

Такі були великий Геракл і любий йому Гіла; вірні Йонатан і випробуваний дружбою Давид; могутній Тесей і його побратим Піріфой; Пилад і Орест, що завжди стояв поруч; лагідний Тит і скромний Гесіп; Дамон і Фінтій, яких не змогла розлучити навіть смерть. Усі вони, як і всі, кого будь-коли єднали узи дружби, живуть там вічно; їхні життя давно згасли, та любов їхня ніколи не згасне.

Йонатан і Давид — дві душі, поєднані щирою відданістю.

СПЕНСЕР, «Королева фей».

Диво дружби

Ідея, така поширена у творах античних авторів, зовсім не є поетичною вигадкою: душа людини — лише частка більшого цілого, і вона вирушає на пошуки інших душ, у єднанні з якими знайде свою справжню повноту. Ми блукаємо серед світів, що досі не відкрилися нам, аж поки не осягнемо таємниці любові. Ми знаємо це й у найщиріші хвилини визнаємо, навіть коли намагаємося наповнити своє життя іншими прагненнями та надіями.

Це не просто юнацька мрія — вірити, що тут, на землі, можливе таке вдоволення серця, без якого, а надто в порівнянні з яким, будь-який земний успіх обертається на поразку. Попри егоїзм, що, здається, отруює все життя, серце підказує нам: можливі благородніші стосунки, засновані на безкорисливості й відданості. Дружба в загальноприйнятому розумінні не посідає найвищого щабля серед усіх різновидів таких стосунків, проте має своє місце в царстві любові й допомагає нам підготуватися до любові ще всеосяжнішої. Людина за своєю природою може бути поглинута собою й зосереджена на власному «я», але в глибшому розумінні для неї так само природно зректися себе й поєднати своє життя з життям інших. Звідси й радість великого відкриття: ти щось важиш для іншої людини, а вона для тебе — цілий світ. Саме до цієї вищої, справжньої природності ми й були покликані. Це диво, але воно справді трапляється.

Цинік може говорити про дружбу як про почуття, що вже вийшло з моди, і знайде чимало підстав для свого цинізму. Справді, якщо з першого погляду порівняти місце, яке ця тема посідала в античній літературі й посідає в сучасній, можна дійти висновку, що дружба — почуття, яке стрімко відходить у минуле. У творах язичницьких авторів дружбі відведено значно більше місця, ніж тепер. Вона займає чільне місце у працях Платона, Арістотеля, Епіктета й Цицерона. А серед новітніх письменників найбільшу увагу їй приділяли ті, чий світогляд був ближчий до язичницького, як-от Монтень. У всіх античних філософських системах дружбу розглядали як невіддільну складову вчення. Для стоїка вона була благодатною нагодою виявити шляхетність і природжені чесноти людського духу. Для епікурейця — найвишуканішою з насолод, які надають життю сенсу. У «Нікомаховій етиці» Арістотель доводить її до кульмінації свого вчення: із десяти книг дві присвячує розглядові дружби. Ба більше, він робить її сполучною ланкою між трактатом про етику та спорідненим із ним трактатом про політику. Для нього дружба — водночас вершина особистого життя й та сила, що єднає держави. Вона не лише прекрасна й шляхетна сама собою, а й утілює ідеал державного устрою. Адже якщо громадяни — друзі, то справедливість, головне завдання будь-якого організованого суспільства, буде не просто забезпечена, а й перевершена. Отже, дружба — квітка етики й корінь політики.

Платон також вважає дружбу ідеалом держави, у якій усіх громадян єднають спільні інтереси й взаємна довіра. Та й поза її чільним місцем у філософських ученнях можна, мабуть, зібрати в античних авторів вишуканішу добірку прекрасних висловів про дружбу, ніж у сучасних письменників. Класична міфологія теж рясніє прикладами великої дружби, яка мало не ставала самостійним предметом поклоніння.

Нелегко пояснити, чому в християнській етиці дружбі відведено таке скромне місце. Причина цієї зміни — у розширенні людського світогляду й життєвого досвіду. Сучасні ідеали стали ширшими й менш особистісними, так само як розширилося й сучасне уявлення про державу. Християнський ідеал любові навіть до ворогів поглинув вужчий ідеал філософської дружби. Можливо, до того ж сучасна людина знаходить задоволення своїй потребі в дружбі деінде. Наприклад, шлюб тепер, частіше, ніж будь-коли раніше, задовольняє цю потребу. Чоловіки й жінки ще ніколи не були такими близькими в інтелектуальних зацікавленнях і спільних смаках, а тому й можуть бути одне одному справжніми товаришами. Та найглибше пояснення полягає в тому, що людське серце тепер знаходить релігійне вдоволення, яке раніше було для нього недосяжним. Духовне єднання робить людину менш залежною від спілкування з іншими людьми. Коли ж небеса стають мідяними й не озиваються жодним знаком, люди змушені покладатися лише на себе, щоб якось дати раду своїм мізерним запасам любові.

І все ж дружба не стала застарілим почуттям. Сьогодні, як і за часів Арістотеля, правда залишається незаперечною: ніхто не схотів би жити без друзів, навіть якби мав усі інші життєві блага. Дружба й досі необхідна для повноти нашого життя. Небезпека зневажливого ставлення до неї полягає в тому, що від дружби можуть відмовитися або занедбати її не заради любові духовнішої й піднесенішої, а задля потурання ницому, цинічному самолюбству. І сьогодні, як і завжди, можлива щедра, безкорислива дружба, що забуває про себе. Про це свідчить уся історія людського серця. Скільки таких свідчень зберегла література кожного народу! Адже заради праведника люди наважувалися навіть помирати. Незліченні безмовні подвиги, безкорисливе служіння й жертовна любов звеличували людство. Христос, Який завжди міряв людей найвищою міркою й жодного разу не применшував їхньої здатності до шляхетних учинків, узяв найвищий вияв людської дружби за мірило власного великого діяння: «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх». І цієї найвищої міри люди не раз сягали. Вони віддавали себе одне одному, не сподіваючись нічого здобути, не шукаючи власної вигоди й не притримуючи для себе жодної частки належної ціни. Було б спотворенням історії зводити все людське життя до егоїзму й викреслювати з переліку людських спонук найвищу з них. Диво дружби надто часто поставало на цій нашій похмурій землі, щоб ми могли сумніватися бодай у можливості його здійснення чи в його незрівнянній красі.

Класичний приклад Давида та Йонатана уособлює справжню дружбу. Вони зустрілися й одразу відчули, що стали одне одному ближчими, ніж найближчі родичі. Завдяки тонкій спорідненості душ вони зрозуміли, що належать одне одному. Серед усього хаосу тієї доби й сум'яття їхнього життя для цих двох душ постав новий, прекрасний світ, де панували мир, любов і солодкий спокій. То було диво самозречення. Йонатан забув про свою гордість, а Давид — про честолюбні прагнення. Це була немов усмішка Божа, що змінила для них увесь світ. Одного вона врятувала від спокус розпусного й ницого придворного життя, а другого — від гіркоти вигнання. У князівській душі Йонатана не було місця заздрості чи ревнощам. Щира натура Давида піднеслася назустріч великодушності його друга.

Перша зустріч Йонатана й Давида відкриває їм світ довіри та любові.

У царстві любові не було різниці між царевичем і пастушком. Такий дар, який кожен із них дарував іншому й сам отримував, не купиш і не продаси. Він був плодом природженої шляхетності обох і пом'якшував та полегшував для них тяжкі випробування тієї пори. Йонатан протистояв гніву батька, щоб захистити друга; Давид же зносив Саула заради його сина. Вони заприсяглися зберігати вірність одне одному, попри скрутні обставини. Яким же міцним і ніжним, мабуть, був цей зв'язок, якщо він породив таку князівську щедрість і таку відданість душ! Доречною була прекрасна жалобна пісня, складена Давидом, чиє серце сповнилося скорботи після трагічної загибелі друга на горі Гілбоа: «Я сумую за тобою, брате мій Йонатане! Ти був мені надзвичайно дорогий; любов твоя була для мене дивовижною, понад любов жіночу». Любов завжди дивовижна: вона — нове творіння, прекрасне й свіже для кожної душі, здатної любити. Це весняне диво для холодної, заціпенілої землі.

Коли Монтень писав своє есе про дружбу, йому залишалося хіба що розповісти історію свого друга. Він раз у раз повертається до неї — то з радістю від того, що йому випало щастя мати такого друга, то з болем утрати. Це розділ його серця. У цій дружбі було щось неминуче, як і в усьому великому, що трапляється в житті. Він не міг її пояснити. Вона прийшла до нього сама собою, без зусиль і свідомого вибору. Це було диво, але воно сталося. «Якби хтось наполегливо зажадав від мене пояснити, чому я його полюбив, я міг би відповісти лише одне: тому, що це був він, тому, що це був я». Це було немов таємне призначення небес. Вони познайомилися вже дорослими чоловіками, а невдовзі смерть розлучила їх. «Якби я порівняв усе своє життя з тими чотирма роками, протягом яких мав щастя насолоджуватися приємним товариством цієї виняткової людини, то все моє життя видалося б мені самим димом; від дня, коли я втратив його, воно стало суцільною похмурою й безпросвітною ніччю. Відтоді я живу в смутку й знемозі. Я так звик завжди бути його другим у всьому, за будь-яких обставин і в усіх справах, що тепер мені здається, ніби я вже не ціла людина, а лише половина, і маю тільки половину самого себе». Навряд чи можна було б сподіватися такої палкої любові й такого глибокого жалю від цього безтурботного, привітного й говіркого есеїста.

Радість, що народжується зі справжнього єднання серця з іншим серцем, — одна з найчистіших і найбільших радостей у світі. Та її призначення не вичерпується самим лише даруванням утіхи. Хоч ми, можливо, й не усвідомлюємо цього, вона має глибше призначення — навчати нас найвищого мистецтва життя. Нас може приваблювати втіха, яку вона дарує, але найбільше благо криється в тому, що ми здобуваємо попутно. Навіть в інтелектуальному сенсі вона відчиняє двері до таємниці життя. Зрештою, зрозуміти здатна лише любов. Вона дарує проникливість. Ми не можемо нічого пізнати по-справжньому без співчуття, не вийшовши за межі власного «я» й не увійшовши у внутрішній світ іншої людини. Людина не стане справжнім знавцем природи й не зможе точно спостерігати за звичками птахів і комах, якщо не навчиться довго й терпляче, з любов'ю приглядатися до них. Ми ніколи не пізнаємо дітей, якщо не любитимемо їх. Багато кімнат у домі життя назавжди залишатимуться для нас замкненими, доки любов не дасть нам ключа.

Уміння любити все шляхетне допомагає збагнути справжню сутність речей і дає мірило для визначення їхньої відносної ваги. Неупереджений глядач нічого не бачить або, що ще гірше, бачить усе хибно. Більшість наших зневажливих оцінок людської природи в сучасній літературі, фальшивий реалізм у мистецтві й безглуздий песимізм у філософії породжені нездатністю осягнути справжній сенс поверхових фактів. Люди беруться збирати й зіставляти враження, а то й проводити нібито наукове дослідження життя нетрів, не виявляючи щирого інтересу до тих, за чиїм життям спостерігають, а тому й не здобуваючи справжнього розуміння. Від них вислизає внутрішня сутність, яку здатна відкрити лише любов. Якщо дивитися без любові, можна побачити тільки зовнішність — саму форму й зовнішній вияв предмета дослідження. Лише з ніжним співчуттям і сердечною прихильністю ми здатні розгледіти красу навіть у затуманених сльозами очах і на застиглому, зблідлому від турбот обличчі. Крізь них нам нерідко відкривається шляхетне терпіння, відданість обов'язку, чесноти й душевні скарби, яких інші навіть не помічають.

Божественний сенс справжньої дружби полягає в тому, що вона часто стає першим відкриттям таємниці любові. Вона не самоціль: найбільша її цінність — у тому, до чого вона веде, у безцінному дарі бачити серцем, а не очима. Полюбити одну душу за її красу, витонченість і правдивість — означає відкрити собі шлях до розуміння всіх прекрасних, щирих і шляхетних душ та навчитися розпізнавати духовну красу, де б вона не поставала перед нами.

Ми повинні принаймні вірити в саму можливість дружби. Цинізм тут недоречний. У світі існують щирі, віддані й вірні стосунки між людьми. Сумніватися в цьому — означає сумніватися в божественному началі самого життя. Віра в людину невіддільна від віри в Бога. Попри всі обмани й розчарування, попри всі фальшиві подоби дружби, попри кричущі прояви егоїзму й бездушної жорстокості, ми мусимо зберігати чисту й незгасну віру в те, на що здатна людська природа. Людина, яка зачерствіла серцем через те, що її ошукали, насправді не вірить у чесноту й за відповідних обставин сама могла б стати ошуканцем, а не ошуканим. Велике диво дружби з її безмежною таємничістю й красою може й не відкритися нам, але ми все одно здатні вірити в нього. Досить вірити, що воно можливе, навіть якщо дружба в її найвищому, найпрекраснішому вияві ніколи не приходила в наше життя. Пізнати її — означає отримати один із найсолодших дарів світу.

Арістотель визначає дружбу як одну душу, що живе у двох тілах. Такого зв'язку не пояснити, але й заперечити його неможливо. Від часів Арістотеля він не зник зі світу. Деякі наші сучасні поети оспівували дружбу з такою самою відважною вірою, як і поети давнини. Які величні пам'ятники дружбі залишили нам Мільтон у своїй поемі «Лісідас» і Теннісон у циклі «In Memoriam»! В обох творах відчувається усвідомлення її духовної сили, а також радості й розради, які вона дарує. Скорботу в них пом'якшують благоговійний подив і світла пам'ять.

Найкращою рисою творчості Редьярда Кіплінга, рисою, що проходить крізь усі його твори, є товариська відданість простих солдатів, які не вирізняються високими моральними чи духовними чеснотами, але для яких вона стає наймогутнішою життєвою силою і часом робить їх героями. Ми відчуваємо, що вірність одне одному — чи не єдина струна, якої можна торкнутися в їхніх душах. Потрійна нитка, що єднає його солдатів, хоч би якими вульгарними були їхні погляди й буденними думки, здається нам такою, що її нелегко розірвати. Саме дружба й відданість одне одному рятують їх від цілковитої ницості.

У Волта Вітмена ми знаходимо таке саме розуміння сили дружби в повсякденному житті, але до нього додається захоплений подив перед самим її дивом. Він — поет побратимства, і жодна інша тема не звучить у його поезії так часто, як пісня про товариськість. Він знову й знову повертається до довічної любові побратимів. Її таємниця й краса глибоко вразили його.

О хлопче із засмаглим обличчям, степовий хлопче! Ще до твого приходу до табору я отримував безліч приємних дарунків: похвали, подарунки, поживну їжу — аж поки нарешті серед новобранців не з'явився ТИ, мовчазний, без жодного дарунка; ми лише поглянули один на одного — і ось! Ти подарував мені більше, ніж усі дари світу.

Мовчазний погляд двох солдатів стає дорожчим за всі земні дари.

Зрештою, попри вульгарний матеріалізм нашої доби, ми все ж відчуваємо, що духовний бік життя — найважливіший і що лише він приносить справжню радість. А дружба за своєю суттю духовна. Це вільний, мимовільний порив серця, дар Великого Подателя всіх благ.

Друзі народжуються, а не створюються. Принаймні так буває з дружбою найвищого ґатунку. Єднання душ — небесна таємниця, якої ми не можемо пояснити й не повинні намагатися пояснити. Шляхи, якими воно відбувається, дуже різні й значною мірою залежать від темпераменту. Одні дружні стосунки зароджуються й поволі, рік за роком, міцніють та зріють. Ми не можемо сказати, де й коли вони почалися і як усе сталося. Вони вже стали частиною нашого життя, і ми просто приймаємо їх із тихою радістю та світлою довірою. Ми помічаємо, що поруч із певною людиною нам чомусь стає спокійніше, що її товариство надихає нас, що ми легко розуміємо одне одного й самі відчуваємо себе зрозумілими.

Це безкоштовний уривок. Повна книга — на сторінці книги.

MiravaMirava
Електронні книги →

Зміст

Вигляд

‹
›
↩ Продовжити читання