Рік 1866-й ознаменувався надзвичайною подією — таємничим і загадковим явищем, яке без сумніву ще ніхто не забув. Якщо не згадувати чутки, що тривожили прибережне населення та розбурхували уяву громадськості навіть у глибині континентів, особливо схвильовані були моряки. Купці, прості матроси, капітани суден, шкіпери як Європи, так і Америки, морські офіцери всіх країн та уряди кількох держав на двох континентах глибоко зацікавилися цією справою.

Певний час судна зустрічали «величезну річ», довгий предмет веретеноподібної форми, часом фосфоресцентний, нескінченно більший і набагато прудкіший у рухах, ніж кит.

Факти, що стосувалися цієї появи (занесені до різноманітних суднових журналів), у більшості пунктів збігалися щодо форми предмета або істоти про яку йшлося, невтомної швидкості її рухів, її дивовижної здатності до пересування та особливого життя, яким вона нібито була наділена. Якщо це був китоподібний, він перевершував за розмірами всіх, класифікованих досі в науці. Беручи до уваги середнє значення спостережень, зроблених у різний час — відкидаючи боязкі оцінки тих, хто приписував цьому об'єкту довжину у двісті футів, так само як і перебільшені думки, які визначали його ширину в одну милю, а довжину в три, — ми могли б справедливо дійти висновку, що ця таємнича істота значно перевершувала всі розміри, визнані тодішніми іхтіологами, якщо вона взагалі існувала. А те, що вона _існувала_, було незаперечним фактом; і, з тією схильністю, яка налаштовує людський розум на користь дивовижного, ми можемо зрозуміти хвилювання, спричинене у всьому світі цією надприродною появою. Щодо того, щоб зарахувати її до розряду казок, про це не могло бути й мови.

Рік 1866-й ознаменувався надзвичайною подією — таємничим і загадковим явищем, яке без сумніву ще ніхто не забув. Якщо не згадувати чутки, що тривожили прибер…

20 липня 1866 року пароплав «Губернатор Гіґґінсон» Пароплавного товариства Калькутти й Бірми зустрів цю рухому масу за п’ять миль від східного узбережжя Австралії. Капітан Бейкер спочатку подумав, що перед ним невідома піщана мілина; він навіть збирався визначити її точне розташування, коли цей незбагненний об’єкт випустив два стовпи води, які із шипінням знялися в повітря на сто п’ятдесят футів. Отже, якщо тільки ця мілина не зазнавала періодичних вивержень гейзера, «Губернатор Гіґґінсон» мав справу ні з чим іншим, як із невідомим досі водним ссавцем, який викидав зі своїх дихав стовпи води, змішаної з повітрям та парою.

Схожі факти спостерігали 23 липня того ж року в Тихому океані з пароплава «Колумб», що належав Вест-Індській та Тихоокеанській пароплавній компанії. Але ця надзвичайна китоподібна істота могла переміщатися з одного місця в інше з дивовижною швидкістю, адже з інтервалом у три дні «Губернатор Гіґґінсон» і «Колумб» бачили її в двох різних точках на карті, віддалених одна від одної на понад сімсот морських ліг.

П'ятнадцять днів по тому, за дві тисячі миль звідти, «Гельвеція» компанії Compagnie-Nationale та «Шеннон» компанії Royal Mail Steamship Company, що йшли навітряним курсом у тій частині Атлантики, яка лежить між Сполученими Штатами та Європою, обмінялися сигналами про чудовисько на 42° 15′ північної широти та 60° 35′ західної довготи. Завдяки цим одночасним спостереженням вони мали всі підстави оцінити мінімальну довжину ссавця у понад триста п'ятдесят футів, оскільки «Шеннон» і «Гельвеція» поступалися йому розмірами, хоча їхня власна загальна довжина сягала трьохсот футів.

А проте найбільші кити, що водяться в тих частинах моря довкола Алеутських островів, Куламмака та Умгулліча, ніколи не перевищували шістдесяти ярдів у довжину, якщо взагалі досягали таких розмірів.

Ці повідомлення, що надходили одне за одним, разом із новими спостереженнями на борту трансатлантичного судна «Перейр», зіткненням пароплава «Етна» компанії Inman line із чудовиськом, офіційним протоколом, який склали офіцери французького фрегата «Нормандія», та надзвичайно точним дослідженням команди комодора Фітц-Джеймса на борту «Лорда Клайда», неабияк вплинули на громадську думку. Легковажні люди жартували з цього явища, але серйозні практичні країни, такі як Англія, Америка та Німеччина, поставилися до справи куди серйозніше.

У кожному людному місці чудовисько увійшло в моду. Про нього співали в кафе, висміювали його в газетах і зображували на сцені. Про нього ходили найрізноманітніші історії. У пресі з’являлися карикатури на будь-яке велетенське й вигадане створіння — від білого кита, жахливого «Мобі Діка» гіперборійських країв, до величезного кракена, чиї щупальця могли оповити судно у п’ятсот тонн і затягнути його в океанську безодню. Воскресли навіть стародавні легенди та відродилися думки Арістотеля й Плінія, які припускали існування таких чудовиськ, а також норвезькі перекази єпископа Понтоппідана, розповіді Пауля Еггеде і, зрештою, повідомлення містера Гаррінгтона (у добросовісності якого ніхто не міг сумніватися), який стверджував, що, перебуваючи на борту «Кастіллана» у 1857 році, бачив цього величезного змія, який до того часу не водився у жодних інших морях, крім морів давнього «Констітюсьйонеля».

Тоді в товариствах учених і наукових журналах спалахнула нескінченна суперечка між довірливими та скептиками. «Питання про чудовисько» розпалило всі уми. Редактори наукових журналів, сперечаючись із тими, хто вірив у надприродне, пролили моря чорнила під час цієї пам’ятної кампанії, а дехто навіть пустив кров, адже від морського змія вони перейшли безпосередньо на особистості.

Протягом шести місяців із мінливим успіхом точилася війна в передових статтях Географічного інституту Бразилії, Королівської академії наук Берліна, Британської асоціації, Смітсонівського інституту у Вашингтоні, у дискусіях «Індійського архіпелагу», «Космосу» абата Муаньйо, у «Міттайлюнґен» Петерманна, у наукових хроніках великих журналів Франції та інших країн. Дешевші видання відповідали дошкульно і з невичерпним запалом. Ці сатирики спародіювали вислів Ліннея, який цитували супротивники монстра, стверджуючи, «що природа не створює дурнів», і благали своїх сучасників не звинувачувати природу в брехні, визнаючи існування кракенів, морських зміїв, «Мобі Діків» та інших плодів уяви збожеволілих моряків. Нарешті стаття у відомому сатиричному часописі, написана улюбленим дописувачем, головним редактором, покінчила з монстром, як з Іпполітом, завдавши йому смертельного удару під загальний вибух реготу. Дотепність перемогла науку.

У перші місяці 1867 року питання здавалося похованим без надії на відродження, аж поки перед публікою не постали нові факти. Тепер це була вже не наукова проблема, що потребувала вирішення, а реальна небезпека, якої слід було серйозно остерігатися. Питання набуло зовсім іншої форми. Монстр перетворився на невеликий острів, скелю, риф, але риф невизначених і мінливих розмірів.

5 березня 1867 року судно «Моравіан» Монреальської океанської компанії, перебуваючи вночі на 27° 30′ широти й 72° 15′ довготи, вдарилося кормовою частиною правого борту об скелю, не позначену на жодній карті цієї частини моря. Під спільною дією вітру та двигуна потужністю в чотириста кінських сил воно йшло зі швидкістю тринадцять вузлів. Якби не виняткова міцність корпусу «Моравіана», він розбився б від удару й пішов на дно разом із 237 пасажирами, яких віз додому з Канади.

Аварія сталася близько п’ятої години ранку, коли тільки розвиднялося. Офіцери, що перебували на шканцях, поквапилися на корму судна. Вони оглянули море з найприскіпливішою увагою. Вони не побачили нічого, крім сильного виру на відстані близько трьох кабельтових, ніби поверхня води була бурхливо збурена. Точні координати цього місця були зафіксовані, і «Моравіан» продовжив свій шлях без видимих пошкоджень. Чи наткнулося судно на підводну скелю, чи на величезні уламки корабля? Цього вони сказати не могли; проте під час огляду днища судна при ремонті виявилося, що частина кіля була зламана.

Цей факт, такий серйозний сам по собі, можливо, був би забутий, як і багато інших, якби через три тижні він не повторився за схожих обставин. Але завдяки національності жертви зіткнення та репутації компанії, якій належало судно, ця подія набула широкого розголосу.

13 квітня 1867 року, за спокійного моря та сприятливого бризу, «Скотія» компанії «Кунард» перебувала на 15° 12′ довготи й 45° 37′ широти. Судно йшло зі швидкістю тринадцять із половиною вузлів.

О сімнадцятій хвилині на п’яту пополудні, коли пасажири зібралися на обід у великому салоні, корпус _«Скотії»_ здригнувся від легкого поштовху в кормову частину, трохи позаду лівого гребного колеса.

_«Скотія»_ не вдарилася, а сама зазнала удару, і, здавалося, від чогось швидше гострого й проникаючого, ніж тупого. Поштовх був таким слабким, що ніхто б не стривожився, якби не крики вахтових теслярів, які вискочили на місток, волаючи: «Ми тонемо! Ми тонемо!» Спочатку пасажири дуже злякалися, але капітан Андерсон поспішив їх заспокоїти. Небезпека не могла бути критичною. _«Скотія»_, розділена на сім відсіків міцними перебірками, могла без жодних наслідків протистояти будь-якій течі. Капітан Андерсон негайно спустився в трюм. Він виявив, що море заливає п’ятий відсік, і швидкість прибування води свідчила про її значний напір. На щастя, у цьому відсіку не було котлів, інакше вогонь миттєво б згас. Капітан Андерсон наказав одразу зупинити машини, і один із людей спустився вниз, щоб з’ясувати розміри пошкодження. За кілька хвилин у днищі судна виявили велику пробоїну діаметром два ярди. Таку течу зупинити було неможливо; і _«Скотія»_ з наполовину зануреними у воду гребними колесами була змушена продовжувати свій шлях. Тоді вона перебувала за триста миль від мису Клір і після триденної затримки, яка викликала велике занепокоєння в Ліверпулі, увійшла в басейн компанії.

Інженери відвідали судно «Скотія», яке поставили у сухий док. Вони ледь вірили своїм очам: за дві з половиною ярди нижче ватерлінії зияло правильне пошкодження у формі рівнобедреного трикутника. Місце розлому в залізних плитах було настільки чітко окресленим, що його навряд чи вдалося б акуратніше зробити пробійником. Тож було очевидно, що інструмент, який спричинив цю пробоїну, не належав до звичайних; він завдав удару з неймовірною силою, пробив залізну плиту завтовшки 1 і 3/8 дюйма, а потім витягнувся назад унаслідок справді незрозумілого зворотного руху.

Таким був останній факт, який знову викликав шквал суспільної думки. Відтоді всі нещасні випадки, які не вдавалося пояснити інакше, приписували монстру. На цю вигадану істоту покладали відповідальність за всі ці корабельні аварії, які, на жаль, були чималими; адже з трьох тисяч суден, чию загибель щороку реєстрували в Ллойді, кількість вітрильних і парових кораблів, що вважалися повністю зниклими через відсутність будь-яких новин, становила не менше ніж двісті!

Отже, саме «монстра», справедливо чи несправедливо, звинувачували в їхньому зникненні, і завдяки йому зв’язок між різними континентами ставав усе небезпечнішим. Громадськість категорично вимагала, щоб моря за будь-яку ціну очистили від цього грізного китоподібного.

Зміст

Вигляд