Джейн Ейр Повернутися до книгиДо книги

РОЗДІЛ I

Того дня не було жодної можливості піти на прогулянку. Щоправда, вранці ми з годину блукали серед голого чагарнику; але після обіду (місіс Рід, коли не було гостей, обідала рано) холодний зимовий вітер пригнав такі похмурі хмари й такий пронизливий дощ, що про подальші прогулянки надворі не могло бути й мови.

Я була цьому рада: я ніколи не любила довгих прогулянок, особливо прохолодними пообіддями; жахливим для мене було повернення додому у вогких сутінках, із закляклими пальцями на руках і ногах, із серцем, засмученим докорами няні Бессі та приниженим усвідомленням моєї фізичної неповноцінності перед Елізою, Джоном і Джорджіаною Рід.

Згадані Еліза, Джон і Джорджіана тепер скупчилися навколо своєї мами у вітальні: вона напівлежала на дивані біля каміна і зі своїми улюбленцями довкола (які на той час ані сварилися, ані плакали) виглядала абсолютно щасливою. Мені ж вона не дозволила приєднатися до гурту, сказавши: «Їй шкода, що вона змушена тримати мене на відстані; але поки вона не почує від Бессі й не переконається на власні очі, що я щиро намагаюся набути більш товариської і дитячої вдачі, більш привабливих і жвавих манер — чогось легшого, відвертішого, природнішого, так би мовити, — вона справді мусить позбавити мене привілеїв, призначених лише для задоволених, щасливих маленьких дітей».

— А що, за словами Бессі, я зробила? — запитала я.

— Джейн, я не терплю тих, хто прискіпується чи вічно допитується; до того ж, є щось справді відразливе в дитині, яка отак огризається до старших. Сядь де-небудь; і поки не навчишся говорити чинно, мовчи.

До вітальні прилягала кімната для сніданків, і я прослизнула туди. Там стояла книжкова шафа: невдовзі я заволоділа одним томом, подбавши про те, щоб у ньому були малюнки. Я залізла на підвіконня: підібгавши ноги, сіла по-турецьки; і, засунувши майже до кінця червону моренову завісу, опинилася у подвійному сховку.

Складки багряної драперії закривали мені огляд праворуч; ліворуч були прозорі шибки, які захищали, але не відокремлювали мене від похмурого листопадового дня. Час від часу, перегортаючи сторінки книжки, я вивчала краєвид того зимового пополудня. Вдалині виднілася бліда пелена туману та хмар; зблизька — мокрий газон і побитий бурею чагарник, а також безупинний дощ, що шалено мчав під поривами затяжного й жалібного вітру.

Я повернулася до своєї книжки — «Історії британських птахів» Б’юїка: сам текст, загалом кажучи, мало мене цікавив; і все ж там були певні вступні сторінки, які, хоч я й була дитиною, не могла залишити зовсім поза увагою. То були сторінки, що розповідали про місця перебування морських птахів; про «самотні скелі та миси», населені тільки ними; про узбережжя Норвегії, всіяне островами від її південного краю, Ліннеса, або Неза, до Нордкапа —

«Де Північний океан у велетенських вирах, Клекоче навколо голих, похмурих островів Далекого Туле; і атлантичний прибій Рине поміж штормових Гебридів.»

А також я не міг обійти увагою згадку про похмурі береги Лапландії, Сибіру, Шпіцбергена, Нової Землі, Ісландії, Гренландії з «величезним розмахом Арктичної зони та тими покинутими краями похмурого простору — цим резервуаром морозу й снігу, де стійкі крижані поля, нагромаджені століттями зим, покриті крижаною глазур’ю на альпійських висотах одна над одною, оточують полюс і концентрують помножені суворості екстремального холоду». Про ці смертельно-білі царства я склав власне уявлення: туманне, як і всі напівзрозумілі поняття, що нечітко плавають у дитячих мізках, але диявольськи вражаюче. Слова на цих вступних сторінках поєднувалися з наступними віньєтками та надавали значення скелі, що самотньо стирчить у морі хвиль і бризок; розбитому човну, викинутому на пустельний берег; холодному й моторошному місяцю, що зазирає крізь смуги хмар на щойно затонулий корабель.

Я не можу передати, яке почуття переслідувало цілком самотній цвинтар з його надгробком із написами; його брамою, двома деревами, низьким горизонтом, опоясаним зруйнованим муром, і новонародженим серпом місяця, що засвідчував вечірню годину.

Два кораблі, що стояли в штиль на млявому морі, на мою думку, були морськими привидами.

Звіра, що притискав мішок злодія позаду нього, я мигнув швидко: це був об'єкт жаху.

Так само як і чорна рогата істота, що сиділа відокремлено на скелі, оглядаючи далекий натовп, який оточував шибеницю.

Кожен малюнок розповідав історію; часто таємничу для мого нерозвиненого розуму та недосконалих почуттів, проте незмінно і глибоко цікаву: таку ж цікаву, як і казки, які Бессі часом розповідала зимовими вечорами, коли бувала в доброму гуморі; і коли, підсунувши свій стіл для прасування до каміна в дитячій, дозволяла нам розсістися довкола нього, і, поки прасувала мереживні оборки місис Рід та плоїла краї її нічного очіпка, живила нашу жадібну увагу уривками про кохання й пригоди, взятими зі старих чарівних казок та інших балад; або (як я з'ясувала згодом) зі сторінок «Памели» і «Генрі, графа Морленда».

З Б'юїком на колінах я була тоді щаслива: принаймні щаслива по-своєму. Я не боялася нічого, крім того, що мене переб'ють, і це сталося надто скоро. Двері кімнати для сніданків відчинилися.

— Бу! Мадам Нудьго! — вигукнув голос Джона Ріда; потім він замовк: кімната здалася йому порожньою.

— Де в біса вона поділася! — вів він далі. — Ліззі! Джорджі! (гукаючи до сестер). Джоан тут немає: скажіть мамі, що вона вибігла під дощ — погане звіря!

«Добре, що я запнула завісу», — подумала я; і палко забажала, щоб він не виявив моєї схованки: та Джон Рід і сам би її не знайшов; він не вирізнявся ні гострим зором, ні кмітливістю; але Еліза саме просунула голову у двері й одразу ж сказала:

— Вона на підвіконні, будь певен, Джеку.

І я негайно вийшла, бо тремтіла від самої думки, що згаданий Джек витягне мене звідти силоміць.

— Чого тобі треба? — запитала я з незграбною несміливістю.

— Кажи: «Чого вам треба, паничу Рід?» — такою була відповідь. — Я хочу, щоб ти підійшла сюди, — і, вмостившись у кріслі, він жестом дав зрозуміти, що я маю наблизитись і стати перед ним.

Джон Рід був школярем чотирнадцяти років; на чотири роки старшим за мене, бо мені було лише десять: великий і кремезний як на свій вік, із тьмяною та нездоровою шкірою, грубими рисами широкого обличчя, важкими кінцівками й великими кистями та ступнями. Він мав звичку ненажерливо об'їдатися за столом, від чого страждав на надлишок жовчі, а його очі стали каламутними й сльозавими, щоки ж — обрезклими. Зараз він мав би бути в школі; але матуся забрала його додому на місяць чи два «через його слабке здоров'я». Пан Майлз, директор школи, стверджував, що хлопцеві було б набагато краще, якби з дому йому надсилали менше тістечок і солодощів; але материнське серце відкидало таку сувору думку і схилялося радше до більш витонченої ідеї про те, що нездорова жовтизна Джона спричинена надмірним навчанням і, можливо, тугою за домом.

Джон не відчував особливої любові до своєї матері та сестер, а до мене мав відразу. Він знущався з мене й карав мене; не два чи три рази на тиждень, і не раз чи два на день, а безперестанку: кожен мій нерв боявся його, і кожна частинка плоті на моїх кістках щулилася, коли він підходив ближче. Бували миті, коли я просто ціпеніла від жаху, який він навіював, бо не мала до кого звернутися по захист від його погроз чи знущань; слуги не хотіли ображати свого молодого панича, стаючи на мій бік проти нього, а місіс Рід була сліпою й глухою до цього: вона ніколи не бачила, як він мене б'є, і не чула, як він мене ображає, хоча він робив і те, й інше подеколи прямісінько в її присутності, проте частіше, звісно, поза її спиною.

Звикнувши коритися Джонові, я підійшла до його крісла: хвилини зо три він висолоплював на мене язика, витягуючи його так сильно, аби тільки не надірвати корінці. Я знала, що він скоро вдарить, і, з жахом очікуючи удару, міркувала про те, який огидний та потворний вигляд має той, хто зараз його завдасть. Цікаво, чи прочитав він цю думку на моєму обличчі, бо раптом, не кажучи й слова, він вдарив несподівано й сильно. Я похитнулася, а відновивши рівновагу, відступила на крок чи два від його крісла.

— Це тобі за нахабство, з яким ти нещодавно огризалася мамі, — сказав він, — і за твою підлу звичку ховатися за шторами, і за той погляд, що був у твоїх очах дві хвилини тому, пацюку!

Звикла до знущань Джона Ріда, я навіть не думала йому відповідати; я дбала лише про те, як витримати удар, що неодмінно піде за цією образою.

— Що ти робила за шторою? — запитав він.

— Читала.

— Покажи книжку.

Я повернулася до вікна й принесла її звідти.

— Ти не маєш права брати наші книжки; ти утриманка, як каже мама; у тебе немає грошей; твій батько тобі нічого не залишив; ти мала б жебракувати, а не жити тут із дітьми джентльменів, як ми, і їсти те саме, що й ми, і носити одяг за мамин кошт. Зараз я відучу тебе нишпорити на моїх книжкових полицях: бо вони *мої*; весь будинок належить мені, або належатиме за кілька років. Іди і стань біля дверей, подалі від дзеркала та вікон.

Я зробила це, спершу не усвідомлюючи його намірів; але коли я побачила, як він підняв і заніс книжку, приготувавшись її жбурнути, я інстинктивно відсахнулася з тривожним криком. Проте запізно; том полетів, влучив у мене, і я впала, вдарившись головою об двері й розсікши її. З рани потекла кров, біль був гострий: мій жах сягнув найвищої межі; на зміну йому прийшли інші почуття.

— Злий і жорстокий хлопчиську! — сказала я. — Ти як убивця — ти як наглядач за рабами — ти як римські імператори!

Я читала «Історію Риму» Ґолдсміта і склала власну думку про Нерона, Калігулу та інших. Також я подумки проводила паралелі, які ніколи не сподівалася ось так висловити вголос.

— Що! що! — закричав він. — Це вона мені сказала? Ви чули її, Елізо та Джорджіано? Хіба ж я не розкажу мамі? але спершу —

Він стрімголов кинувся на мене: я відчула, як він схопив мене за волосся та плече; він зчепився з істотою, доведеною до відчаю. Я справді бачила в ньому тирана, вбивцю. Я відчула, як кілька крапель крові з голови скотилися по шиї, і відчула пекучий біль: ці відчуття на якийсь час заглушили страх, і я дала йому несамовиту відсіч. Я не дуже добре пам'ятаю, що робила руками, але він волав: «Щур! Щур!» — і голосно ревів. Підмога була поруч: Еліза та Джорджіана побігли по місис Рід, яка була нагорі: тепер вона з'явилася на сцені, а за нею Бессі та її покоївка Еббот. Нас розтягли: я почула слова —

— Боже! боже! Яка лють — накинутися на панича Джона!

— Чи бачив хтось колись таку картину гніву!

Потім місис Рід додала —

— Відведіть її до червоної кімнати й замкніть її там. — Чотири руки негайно вхопили мене, і мене понесли нагору.

I did so, not at first aware what was his intention; but when I saw him lift and poise the book and stand in act to hurl it, I instinctively started aside wi…

РОЗДІЛ II

Я пручалася всю дорогу: річ для мене незвична, і ця обставина ще більше утвердила Бессі та міс Еббот у їхній поганій думці про мене. Справа в тім, що я була трохи не в собі, або радше *поза* собою, як сказали б французи: я усвідомлювала, що хвилинний бунт уже наразив мене на незвідані покарання, і, мов той раб-бунтівник, у своєму відчаї я вирішила йти до кінця.

— Тримайте її за руки, міс Еббот: вона мов скажена кішка.

— Який сором! Який сором! — вигукнула покоївка. — Що за жахлива поведінка, міс Ейр, — ударити молодого джентльмена, сина вашої благодійниці! Вашого молодого господаря.

— Господаря! Який він мені господар? Хіба я служниця?

— Ні, ви нижче за служницю, бо нічого не робите для свого утримання. Ану, сідайте і подумайте про свою негідну поведінку.

На той час вони вже затягли мене до кімнати, на яку вказала місіс Рід, і силоміць посадили на табурет: моїм поривом було зірватися з нього, наче пружина; але дві пари їхніх рук миттєво мене зупинили.

— Якщо ви не сидітимете спокійно, доведеться вас зв’язати, — сказала Бессі. — Міс Еббот, позичте мені ваші підв’язки; мої вона одразу порве.

Міс Еббот відвернулася, щоб звільнити свою дебелу ногу від необхідної тасьми. Ці приготування до зв'язування та додаткове приниження, яке вони віщували, трохи вгамували мій запал.

— Не знімайте їх, — вигукнула я, — я не поворухнусь.

На підтвердження цього я міцно вчепилася руками у своє сидіння.

— Глядіть мені, — сказала Бессі; і коли вона переконалася, що я справді втихомирююсь, то послабила свою хватку; потім вони з міс Еббот стали зі схрещеними на грудях руками, похмуро й з підозрою дивлячись на моє обличчя, ніби сумніваючись у моєму здоровому глузді.

— Вона ніколи раніше так не робила, — нарешті сказала Бессі, повертаючись до Ебіґейл.

I resisted all the way: a new thing for me, and a circumstance which greatly strengthened the bad opinion Bessie and Miss Abbot were disposed to entertain of…

— Але це завжди було в ній, — пролунало у відповідь. — Я часто висловлювала пані свою думку про цю дитину, і пані зі мною погоджувалася. Вона підступне маленьке створіння: я ніколи не бачила дівчинки її віку, яка б так уміла таїтися.

Бессі нічого не відповіла, але незабаром, звернувшись до мене, сказала:

— Ви маєте усвідомлювати, панночко, що ви зобов'язані місіс Рід: вона вас утримує. Якби вона вас прогнала, вам довелося б іти до притулку для бідних.

Мені нічого було відповісти на ці слова: вони не були для мене новими; мої найперші спогади про життя містили подібні натяки. Ці докори моєю залежністю лунали в моїх вухах нечітким наспівом: украй болісним і нищівним, але зрозумілим лише наполовину. Міс Еббот втрутилася:

— І вам не слід уважати себе рівнею панночкам Рід і паничу Ріду лише тому, що пані з ласки своєї дозволяє вам виховуватися разом із ними. У них буде багато грошей, а у вас не буде нічого: ваше місце — бути покірною і намагатися догодити їм.

— Те, що ми вам кажемо, — для вашого ж блага, — додала Бессі зовсім не суворим голосом, — вам слід намагатися бути корисною та привітною, тоді, можливо, у вас тут буде дім; але якщо ви будете запальною та грубою, пані вас прожене, я в цьому впевнена.

— До того ж, — сказала міс Еббот, — Бог її покарає: Він може вразити її на смерть просто під час її нападів люті, і куди ж вона тоді потрапить? Ходімо, Бессі, залишимо її: я б нізащо не хотіла мати таке серце, як у неї. Моліться, міс Ейр, коли залишитеся насамоті; бо якщо ви не покаєтеся, чомусь лихому може бути дозволено спуститися димарем і забрати вас.

Вони пішли, зачинивши двері й замкнувши їх за собою.

Червона кімната була квадратною, у ній дуже рідко спали, я б навіть сказала — взагалі ніколи, хіба що випадковий наплив гостей у Ґейтсгед-голі змушував використовувати всі наявні в ньому приміщення; і все ж це була одна з найбільших і найвеличніших кімнат у маєтку. Ліжко, що спиралося на масивні колони з червоного дерева, завішане шторами з темно-червоного дамаску, височіло в центрі, немов скинія; два великі вікна із завжди опущеними заслонами були наполовину сховані за фестонами й каскадами такого ж драпування; килим був червоним; стіл у ногах ліжка був накритий багряною скатертиною; стіни мали м'який палевий колір із рожевуватим відтінком; шафа, туалетний столик і стільці були з темного полірованого старого червоного дерева. Із цих глибоких навколишніх тіней високо підіймалися й сліпучо біліли складені горою матраци та подушки ліжка, застеленого білосніжним марсельським покривалом. Майже так само привертало увагу просторе м'яке крісло біля узголів'я ліжка, теж біле, з ослінчиком для ніг перед ним; воно здавалося мені схожим на блідий трон.

У цій кімнаті було прохолодно, бо в ній рідко розпалювали камін; тут було тихо, бо вона розташовувалася далеко від дитячої та кухні; похмуро-урочисто, бо всі знали, що сюди так рідко заходять. Лише покоївка приходила сюди щосуботи, щоб стерти з дзеркал і меблів тихий пил, який осідав за тиждень: та сама місіс Рід, з великими перервами, навідувалася сюди, щоб переглянути вміст однієї таємної шухляди в шафі, де зберігалися різноманітні пергаменти, її скринька з коштовностями та мініатюрний портрет її покійного чоловіка; і в цих останніх словах криється таємниця червоної кімнати — закляття, яке тримало її такою самотньою, незважаючи на всю її велич.

Містер Рід помер дев’ять років тому: саме в цій кімнаті він зробив свій останній подих; тут його тіло лежало для прощання; звідси трунарі винесли його домовину; і відтоді відчуття похмурої святості оберігало її від частих вторгнень.

Моє місце, до якого Бессі та жовчна міс Еббот залишили мене прикутою, було низькою отоманкою біля мармурового каміна; переді мною височіло ліжко; праворуч стояла висока темна шафа, приглушені й розмиті відбитки на якій мінили блиск її панелей; ліворуч були завішені вікна; велике дзеркало між ними повторювало порожню велич ліжка та кімнати. Я не була цілком певна, чи вони замкнули двері; і коли я наважилася поворухнутися, то встала й пішла перевірити. На жаль! Так: жодна в'язниця ніколи не була надійнішою. Повертаючись, я мала пройти перед дзеркалом; мій заворожений погляд мимоволі занурився в глибину, яку воно відкривало. Усе видавалося холоднішим і темнішим у цій примарній порожнечі, ніж насправді: і дивна маленька постать, що дивилася на мене звідти, з білим обличчям і руками, які вирізнялися світлими плямами в мороці, і блискучими від страху очима, що рухалися там, де все інше завмерло, справляла враження справжнього духа: вона здалася мені схожою на одного з тих крихітних привидів, напівфей-напівбісиків, які, за вечірніми оповідками Бессі, виходили з глухих, порослих папороттю вибалків на пустищах і з'являлися перед очима запізнілих подорожніх. Я повернулася на свій ослінчик.

Забобонність була зі мною тієї миті; але її час для цілковитої перемоги ще не настав: моя кров усе ще була гарячою; настрій повсталого раба досі підтримував мене своїм гірким завзяттям; я мала стримати стрімкий потік спогадів, перш ніж здригнутися перед гнітючим сьогоденням.

Усі жорстокі знущання Джона Ріда, уся гордовита байдужість його сестер, уся відраза його матері, уся упередженість слуг спливли в моєму стривоженому розумі, мов темний осад у скаламученій криниці. Чому я завжди страждала, чому мене завжди залякували, постійно звинувачували й навіки засуджували? Чому я ніколи не могла догодити? Чому марно було намагатися здобути чиюсь прихильність? Елізу, вперту й егоїстичну, поважали. Джорджіані, з її зіпсованим характером, надзвичайно уїдливою злістю, причепливою та нахабною поведінкою, усі потурали. Її краса, її рожеві щічки та золоті кучері, здавалося, дарували втіху всім, хто на неї дивився, і купували прощення за кожну провину. Джону ніхто не перечив, не кажучи вже про покарання; хоча він звертав шиї голубам, убивав маленьких павчат, нацьковував собак на овець, обривав плоди з тепличних лоз і ламав пуп'янки на найдобірніших рослинах в оранжереї: він ще й називав свою матір «старою»; іноді ображав її за смагляву шкіру, таку ж, як і в нього самого; відверто нехтував її бажаннями; нерідко рвав і псував її шовкове вбрання; і все одно залишався «її рідним золотком». Я ж не сміла припуститися жодної провини: я старалася виконувати кожен обов'язок; а мене називали неслухняною і надокучливою, похмурою і підступною, з ранку до полудня і з полудня до ночі.

Моя голова все ще боліла й кровоточила після отриманого удару та падіння: ніхто не дорікнув Джону за те, що він безпричинно мене вдарив; а через те, що я дала йому відсіч, аби відвернути подальше безглузде насильство, на мене звалився загальний осуд.

«Несправедливо! — несправедливо!» — казав мій розум, доведений болісним стимулом до передчасної, хоч і скороминущої сили; а Рішучість, так само збуджена, підказувала якийсь дивний засіб, щоб звільнитися від нестерпного гніту, — наприклад, утекти, або, якщо це не вдасться, більше ніколи не їсти й не пити і дати собі померти.

Яке сум’яття душі охопило мене того похмурого пообіддя! Як вирували всі мої думки, і як бунтувало все серце! Та в якій темряві, в якому непроглядному невіданні точилася ця внутрішня битва! Я не могла відповісти на безперервне внутрішнє запитання — *чому* я так страждаю; тепер, з відстані — не скажу скількох років, — я бачу це ясно.

Я була дисонансом у Ґейтсгед-голі: я не була схожа там ні на кого; я не мала нічого співзвучного ні з місіс Рід, ні з її дітьми, ні з її обраними васалами. Якщо вони не любили мене, то, по суті, і я їх любила не більше. Вони не були зобов’язані ставитися з прихильністю до створіння, яке не могло перейнятися симпатією до жодного з них; до чужорідної істоти, протилежної їм за темпераментом, здібностями та схильностями; до непотрібної речі, нездатної служити їхнім інтересам чи примножувати їхню втіху; до шкідливого створіння, що плекало зародки обурення їхнім ставленням і зневаги до їхніх суджень. Я знаю, що якби я була життєрадісною, яскравою, безтурботною, вимогливою, вродливою та пустотливою дитиною — хоч так само залежною і самотньою, — місіс Рід терпіла б мою присутність поблажливіше; її діти виявляли б до мене більше товариської сердечності; а слуги були б менш схильні робити з мене цапа-відбувайла в дитячій.

Денне світло поволі покидало червону кімнату; було вже по четвертій, і хмарний день хилився до похмурих сутінків. Я чула, як дощ і далі невпинно періщив у вікно на сходах, а в гаю за маєтком вив вітер; я поступово холонула як камінь, і тоді моя сміливість згасла. Мій звичний стан приниженості, невпевненості в собі та безнадійної туги сирою пеленою впав на жаринки мого згасаючого гніву. Усі казали, що я лиха, і, мабуть, так воно й було; бо хіба ж не щойно я думала про те, щоб заморити себе голодом на смерть? Це, безперечно, було злочином: та чи була я готова вмерти? І чи був склеп під вівтарем Гейтсгедської церкви привабливим прихистком? Мені казали, що саме в такому склепі поховано містера Ріда; і, спонукувана цією думкою згадати про нього, я поринула в роздуми з дедалі більшим жахом. Я не пам’ятала його; але знала, що він був моїм рідним дядьком — братом моєї матері, — що він забрав мене, осиротіле немовля, до свого дому, і що перед смертю взяв із місіс Рід обіцянку ростити й утримувати мене як одну з її власних дітей. Місіс Рід, певно, вважала, що дотрималася цієї обіцянки; так воно й було, насмілюся сказати, наскільки це дозволяла її вдача; але як вона могла справді любити приблуду не своєї крові, не пов'язану з нею жодними узами після смерті її чоловіка? Мабуть, це було вкрай обтяжливо — усвідомлювати, що вона зв’язана вимушеною клятвою заміняти матір чужій дитині, яку вона не могла полюбити, і бачити, як неприємне чужацьке створіння назавжди нав'язалося її власній родині.

Незвичайна думка осяяла мене. Я не сумнівалася — ніколи не сумнівалася, — що якби містер Рід був живий, він ставився б до мене прихильно; і тепер, сидячи й дивлячись на біле ліжко та затінені стіни — час від часу також кидаючи заворожений погляд на тьмяно мерехтливе дзеркало, — я почала пригадувати те, що чула про мерців, яких тривожило в могилах порушення їхніх останніх бажань, і які поверталися на землю, щоб покарати клятвопорушників і помститися за пригноблених. І я подумала, що дух містера Ріда, стривожений кривдами, завданими дитині його сестри, може покинути свій притулок — чи то в церковному склепі, чи в невідомому світі померлих — і постати переді мною в цій кімнаті. Я витерла сльози й тамувала схлипування, боячись, щоб якийсь прояв бурхливого горя не розбудив надприродний голос, аби втішити мене, або не викликав із темряви якесь обличчя в ореолі, що схилилося б наді мною з дивним жалем. Ця думка, втішна в теорії, як я відчувала, була б жахливою в разі її втілення: з усієї сили я намагалася придушити її — намагалася бути твердою. Відкинувши волосся з очей, я підвела голову й спробувала сміливо оглянути темну кімнату; тієї ж миті на стіні зблиснуло світло. Чи не був це, запитала я себе, промінь місяця, що проникає крізь якусь шпарину у віконниці? Ні; місячне світло було нерухомим, а це рухалося; поки я дивилася, воно ковзнуло на стелю й затремтіло в мене над головою. Тепер я можу легко припустити, що ця смужка світла, найімовірніше, була відблиском ліхтаря, який хтось ніс через галявину, але тоді, коли мій розум був готовий до жаху, а нерви розхитані хвилюванням, я подумала, що цей стрімкий промінь був вісником якогось видіння з іншого світу.

Моє серце важко билося, голова горіла; у вухах стояв шум, який здався мені лопотінням крил; щось, здавалося, було поруч; мене щось гнітило, я задихалася: увірвався терпець; я кинулася до дверей і відчайдушно засмикала замок. У коридорі знадвору почулися швидкі кроки; ключ повернувся, увійшли Бессі та Еббот.

— Міс Ейр, вам погано? — спитала Бессі.

— Який жахливий галас! Мене аж наскрізь пройняло! — вигукнула Еббот.

— Заберіть мене звідси! Пустіть мене в дитячу! — кричала я.

— Навіщо? Ви забилися? Ви щось побачили? — знову допитувалася Бессі.

— Ох! Я побачила світло й подумала, що це привид. — Я вже вчепилася в руку Бессі, і вона не вирвала її в мене.

— Вона закричала навмисне, — з деякою огидою заявила Еббот. — І як закричала! Якби їй було дуже боляче, це ще можна було б пробачити, але вона просто хотіла зібрати нас усіх тут: знаю я ці її нестерпні витівки.

— Що тут коїться? — владно запитав інший голос; і коридором підійшла місіс Рід: її чепець розвівався, сукня рвучко шелестіла. — Еббот і Бессі, здається, я наказала залишити Джейн Ейр у червоній кімнаті, доки я сама до неї не прийду.

— Міс Джейн так голосно кричала, мем, — виправдовувалася Бессі.

— Відпустіть її, — була єдина відповідь. — Відпусти руку Бессі, дитино: будь певна, у такий спосіб тобі не вдасться звідси вийти. Я ненавиджу хитрощі, особливо в дітях; мій обов'язок — показати тобі, що витівки не подіють: тепер ти залишишся тут ще на годину, і я випущу тебе лише за умови повної покори та тиші.

— О тітонько! Згляньтеся! Пробачте мені! Я цього не витримаю — покарайте мене якось інакше! Я загину, якщо...

«Мовчати! Ця несамовитість украй відразлива!» — і, без сумніву, вона саме так і відчувала. В її очах я була не по літах здібною актрисою; вона щиро мала мене за суміш лихих пристрастей, підлої вдачі та небезпечної лукавості.

Після того як Бессі та Еббот вийшли, місіс Рід, втративши терпіння через мій уже несамовитий розпач і дикі ридання, різко штовхнула мене назад і замкнула в кімнаті без подальших розмов. Я чула, як вона стрімко рушила геть; і невдовзі після її догляду, гадаю, зі мною стався якийсь напад: непритомність опустила завісу над цією сценою.

Це безкоштовний уривок. Повна книга — на сторінці книги.

MiravaMirava
Електронні книги →

Зміст

Вигляд

‹
›
↩ Продовжити читання