Емма Повернутися до книгиДо книги

Розділ 1

Емма Вудгаус, вродлива, розумна й багата, власниця затишного дому та щасливої вдачі, здавалося, поєднувала в собі всі найкращі життєві блага; вона прожила на світі майже двадцять один рік, майже не знаючи прикрощів і тривог.

Вона була молодшою з двох дочок надзвичайно люблячого й поблажливого батька; а після заміжжя сестри від самого малечку стала господинею в його домі. Мати померла так давно, що в Емми залишився хіба невиразний спогад про її пестощі; місце матері посіла чудова жінка, гувернантка, яка своєю любов’ю майже не поступалася рідній матері.

Шістнадцять років міс Тейлор прожила в родині містера Вудгауса — радше як подруга, ніж як гувернантка; вона дуже любила обох дочок, а надто Емму. Між ними панувала майже сестринська близькість. Навіть тоді, коли міс Тейлор іще формально виконувала обов’язки гувернантки, лагідність її вдачі майже не дозволяла їй накладати на Емму будь-які обмеження; а тепер, коли й тінь її колишньої влади давно розвіялася, вони жили разом як дві щиро віддані одна одній подруги, причому Емма робила все, що їй заманеться; вона дуже цінувала думку міс Тейлор, але здебільшого керувалася власною.

Справжніми вадами становища Емми були надмірна свобода чинити на власний розсуд і схильність дещо надто високої думки бути про себе; саме ці недоліки загрожували затьмарити її численні радощі. Проте небезпека ця поки що лишалася для неї цілком непомітною, тож аж ніяк не здавалася їй нещастям.

Прийшов смуток — тихий, лагідний смуток, — але зовсім не у вигляді якогось прикрого усвідомлення. Міс Тейлор вийшла заміж. Саме втрата міс Тейлор уперше принесла Еммі горе. У день весілля цієї дорогої подруги Емма вперше надовго поринула в сумні роздуми. Коли весілля скінчилося й молодята поїхали, вони з батьком залишилися обідати вдвох, не маючи надії на третю особу, яка розвіяла б довгий вечір. Батько, як завжди, після обіду вмостився подрімати, і Еммі лишалося тільки сидіти й думати про свою втрату.

Емма сумує після весілля міс Тейлор у спорожнілому домі.

Для її подруги ця подія віщувала цілковите щастя. Містер Вестон був чоловіком бездоганної вдачі, з добрим статком, відповідного віку й приємних манер; до того ж було втішно згадати, з якою самовідданою та щедрою дружньою турботою вона завжди бажала цього шлюбу й сприяла йому. Та для самої Емми це був похмурий день. Відсутність міс Тейлор відчуватиметься щогодини, щодня. Вона згадувала її колишню доброту — доброту й любов, що тривали шістнадцять років; як та навчала її й гралася з нею, відколи їй виповнилося п’ять; як докладала всіх зусиль, щоб розважати й тішити її, коли вона була здорова, і як доглядала під час усіх дитячих недуг. Тут Емма мала перед нею великий борг вдячності; однак спілкування останніх семи років, рівність і цілковита відвертість, що невдовзі запанували між ними після заміжжя Ізабелли, коли вони залишилися вдвох, були ще дорожчими й ніжнішими спогадами. Міс Тейлор була такою подругою й товаришкою, яких мало кому щастить мати: розумною, освіченою, діяльною, лагідною, обізнаною з усіма родинними звичаями, зацікавленою в кожній сімейній справі й особливо — в самій Еммі, в кожній її радості, в кожному задумі; людиною, якій можна було висловити кожну думку, щойно вона виникала, і яка любила її так, що ніколи не могла дорікнути їй.

Як же їй перенести цю переміну? Щоправда, подруга оселялася всього за пів милі від них; та Емма добре розуміла, яка величезна різниця між місіс Вестон, що мешкає за пів милі, і міс Тейлор, яка живе в тому самому домі; тож, попри всі свої природні й домашні переваги, тепер вона опинилася під загрозою інтелектуальної самотності. Вона щиро любила батька, але він не міг бути їй співрозмовником. Він не здатен був підтримати з нею ні серйозної, ні жартівливої розмови.

Справжню різницю у віці між ними (адже містер Вудгаус одружився досить пізно) значно посилювали його вдача та звички: усе життя він був кволим здоров’ям, не виявляв жодної активності ані розумової, ані фізичної, тож за способом життя здавався набагато старшим, ніж був насправді; і хоча його всюди любили за доброту серця й лагідну вдачу, особливими здібностями він ніколи не вирізнявся.

Її сестра, хоч і була тепер віддалена від неї шлюбом лише порівняно небагато, оселилася в Лондоні, за якихось шістнадцять миль, і тому не могла бути поруч щодня; тож Еммі доведеться пережити чимало довгих жовтневих і листопадових вечорів у Гартфілді, перш ніж Різдво принесе чергові гостини Ізабелли, її чоловіка та їхніх малих дітей, знову наповнить дім гамором і подарує їй приємне товариство.

Гайбері, велике й людне селище, що майже не поступалося містечку, до якого насправді належав і Гартфілд, попри свій окремий парк, чагарники та власну назву, не могло запропонувати Еммі нікого рівного їй за становищем. Вудгауси були там першими людьми. Усі дивилися на них з пошаною. Знайомих у містечку в Емми було чимало, адже її батько був привітний з кожним, але серед них не знайшлося жодної людини, яка могла б замінити міс Тейлор хоча б на пів дня. Це була сумна переміна; Емма не могла не зітхати й не журитися, мріючи про нездійсненне, аж поки батько не прокидався й не змушував її знову веселитися. Його настрій потребував підтримки. Він був людиною вразливою, легко впадав у журбу; прив’язувався до кожного, до кого звик, і не терпів розлуки; не терпів жодних змін. Шлюб, як причина змін, завжди був йому неприємний; він і досі ніяк не міг змиритися з тим, що його власна донька вийшла заміж, і говорив про це лише зі співчуттям, хоч то був шлюб, укладений виключно з любові. А тепер йому доводилося розлучатися ще й із міс Тейлор; через свою лагідну егоїстичність і нездатність навіть припустити, що інші можуть відчувати інакше, ніж він сам, він був схильний думати, що міс Тейлор учинила не меншу прикрість собі, ніж їм, і була б набагато щасливішою, якби провела все своє подальше життя в Гартфілді. Емма всміхалася й розмовляла якомога веселіше, намагаючись відвернути його від таких думок; але коли подали чай, він не втримався й повторив точнісінько те, що казав за обідом:

— Бідна міс Тейлор! Як би я хотів, щоб вона знову була тут! Яка шкода, що містерові Вестону взагалі спало на думку одружитися з нею!

— Не можу з вами погодитися, тату; ви ж знаєте, що не можу. Містер Вестон такий добродушний, приємний і чудовий чоловік, що цілком заслуговує на добру дружину; та й ви ж не хотіли б, щоб міс Тейлор вічно жила з нами й терпіла всі мої примхи, коли вона могла б мати власний дім?

— Власний дім! Але яка ж із цього користь? Тут утричі більше місця. Та й у вас, люба моя, ніколи не буває жодних примх.

— Як часто ми будемо їздити до них, а вони — до нас! Ми весь час бачитимемося! Нам треба лише почати — неодмінно слід незабаром завітати до них із візитом після весілля.

— Люба моя, але як же мені подолати таку відстань? Рендаллс так далеко. Я й половини шляху пішки не пройшов би.

— Ні, тату, ніхто й не думав, що ви підете пішки. Звісно, ми поїдемо екіпажем.

— Екіпажем! Але Джеймсові навряд чи сподобається запрягати коней заради такої короткої поїздки; та й де бідні коні стоятимуть, поки ми гостюватимемо?

— Їх поставлять у стайню містера Вестона, тату. Ви ж знаєте, ми вже про все домовилися. Учора ввечері ми все обговорили з містером Вестоном. А щодо Джеймса, то можете бути певні: він завжди охоче їздитиме до Рендаллса, адже там служить покоївкою його донька. Я тільки сумніваюся, чи захоче він возити нас кудись іще. Це ваша заслуга, тату. Саме ви влаштували Ганну на таке добре місце. Ніхто й не згадав би про Ганну, якби ви не запропонували її кандидатуру. Джеймс вам за це такий вдячний!

— Я дуже радий, що подумав про неї. Це було дуже доречно, бо я б ні за що не хотів, щоб бідний Джеймс відчув себе знехтуваним; і я певен, що вона буде чудовою служницею: дівчина ввічлива, чемна в розмові; я дуже високої думки про неї. Щоразу, коли я її бачу, вона так мило вклоняється й запитує, як моє здоров’я; а коли ти запрошувала її сюди шити, я помічав, що вона завжди повертає дверну ручку в належний бік і ніколи не грюкає дверима. Певен, вона буде чудовою служницею; і бідній міс Тейлор буде великою втіхою мати поруч когось, кого вона звикла бачити. Коли Джеймс їздитиме провідати доньку, ти ж знаєш, вона завжди матиме звістки про нас. Він зможе розповісти їй, як ми всі поживаємо.

Емма докладала всіх зусиль, щоб підтримати цей бадьоріший плин думок, і сподівалася за допомогою партії в нарди якось провести батька крізь вечір, не давши йому приводу для жодних жалів, окрім її власних. Стіл для гри в нарди вже поставили, але відвідувач, який саме тоді завітав до них, зробив гру непотрібною.

Містер Найтлі, розважливий чоловік років тридцяти семи чи тридцяти восьми, був не лише давнім і близьким другом родини, а й мав із нею особливий зв’язок: він був старшим братом чоловіка Ізабелли. Він мешкав за милю від Гайбері, часто навідувався до них і завжди був бажаним гостем; цього ж разу його поява була особливо доречною, адже він щойно повернувся від їхніх спільних знайомих із Лондона. Після короткої відсутності він повернувся додому на пізню вечерю, а тепер завітав до Гартфілда, щоб повідомити, що на Брансвік-сквер усе гаразд. Ця звістка була приємною і на якийсь час підбадьорила містера Вудгауса. Містер Найтлі мав бадьорий вигляд, який завжди йому личив; а на численні запитання про «бідну Ізабеллу» та її дітей отримував цілком задовільні відповіді. Коли розмова про це вичерпалася, містер Вудгаус вдячно зауважив:

— Дуже люб’язно з вашого боку, містере Найтлі, що ви завітали до нас такої пізньої години. Боюся, дорога сюди була для вас неабиякою втомою.

Містер Найтлі, розсудливий чоловік років тридцяти семи чи тридцяти восьми, був не лише давнім і близьким другом родини, а й перебував із нею в особливо тісних родинних стосунках, адже доводився старшим братом чоловікові Ізабелли. Він жив приблизно за милю від Гайбері, часто навідувався до них і завжди був бажаним гостем, а тепер його візит був особливо доречним, бо він щойно повернувся від їхніх спільних лондонських родичів. Після кількаденної відсутності він повернувся додому вже на пізню вечерю, а тепер завітав до Гартфілда, щоб повідомити, що на Брансвік-сквер усі здорові й почуваються добре. Це була щаслива звістка, яка на деякий час неабияк пожвавила містера Вудгауса. Містер Найтлі мав бадьору вдачу, що завжди благотворно впливала на господаря дому, а на численні розпитування про «бідолашну Ізабеллу» та її дітей той отримав найзаспокійливіші відповіді. Коли з цим було покінчено, містер Вудгаус із вдячністю зауважив:

— Як люб'язно з вашого боку, містере Найтлі, завітати до нас такої пізньої години. Боюся, дорога вам дісталася просто жахлива.

— Аж ніяк, сер. Ніч чудова, місячна, та й так тепло, що мені доводиться відсуватися від вашого величезного каміна.

— Але ж, мабуть, надворі було дуже вогко й багнисто. Сподіваюся, ви не застудитеся.

— Багнисто, сер! Подивіться на мої черевики. На них ані цяточки бруду.

— Що ж! Це вельми дивно, адже в нас випало стільки дощу. Пів години, поки ми снідали, лило просто страхітливо. Я навіть хотів, щоб весілля відклали.

— До речі, я ще не привітав вас. Знаючи приблизно, які почуття викликає це весілля у вас обох, я не поспішав із поздоровленнями; але сподіваюся, все минуло більш-менш благополучно. Як ви всі трималися? Хто найбільше плакав?

— Ах, бідолашна міс Тейлор! Сумна це справа.

— Бідолашні містер і міс Вудгаус, коли вже на те пішло; але назвати бідолашною міс Тейлор я аж ніяк не можу. Я дуже прихильний до вас і до Емми, але коли йдеться про залежність чи незалежність!.. Принаймні краще мати одну людину, якій треба догоджати, ніж двох.

— Особливо коли *одна* з тих двох — така примхлива й клопітлива особа! — жартома мовила Емма. — Саме це ви й думаєте, я знаю, і неодмінно сказали б уголос, якби мого батька тут не було.

— Гадаю, це чистісінька правда, люба моя, — зітхнув містер Вудгаус. — Боюся, часом я й справді буваю надто примхливим і клопітливим.

— Любий мій татусю! Невже ви думаєте, що я могла мати на увазі *вас* або що містер Найтлі мав на увазі *вас*? Яка жахлива думка! О ні! Я говорила лише про себе. Містер Найтлі, знаєте, любить підшукувати в мені вади — жартома, звісно, це все жарти. Ми завжди говоримо одне одному те, що нам заманеться.

І справді, містер Найтлі належав до небагатьох людей, здатних помічати вади Емми Вудгаус, і був єдиним, хто коли-небудь наважувався вказувати їй на них. І хоча самій Еммі це було не надто приємно, вона розуміла, що батькові така думка видалася б іще прикрішою, тож не хотіла, аби він бодай запідозрив, що хтось може вважати її не бездоганною.

— Емма знає, що я ніколи їй не підлещуюся, — сказав містер Найтлі, — але я нікого не хотів зачепити. Міс Тейлор звикла догоджати двом людям, а тепер їй доведеться догоджати лише одному. Найімовірніше, вона від цього тільки виграє.

— Що ж, — мовила Емма, вирішивши не розвивати цієї теми, — ви хочете почути про весілля, і я охоче вам розповім, бо ми всі поводилися просто чудово. Усі прийшли вчасно, усі мали якнайкращий вигляд: ані сльозинки, та й похмурих облич майже не було. О ні! Ми всі розуміли, що житимемо лише за пів милі одне від одного, і були певні, що бачитимемося щодня.

— Люба Емма так мужньо все зносить, — сказав її батько. — Але, містере Найтлі, вона й справді дуже засмучена втратою бідолашної міс Тейлор, і я певен, що сумуватиме за нею значно більше, ніж сама гадає.

Емма відвернулася, розриваючись між сльозами й усмішкою.

Емма відвертається, приховуючи сльози й усмішку після слів містера Найтлі.

— Неможливо, щоб Емма не сумувала за такою подругою, — мовив містер Найтлі. — Ми б не любили її так, як любимо, якби могли припустити протилежне, сер. Але вона знає, наскільки цей шлюб вигідний для міс Тейлор; знає, як приємно в її віці нарешті мати власний дім і як важливо бути забезпеченою на майбутнє, мати певний засіб до існування. Тому вона не може дозволити собі так гірко сумувати, коли є стільки причин для радості. Кожен, хто щиро прихильний до міс Тейлор, має радіти, що вона так щасливо вийшла заміж.

— А ви забули ще про одну радість, і неабияку, — сказала Емма. — Про те, що саме я звела цю пару. Я ж звела їх, знаєте, чотири роки тому; і тепер, коли все нарешті здійснилося й моя правота підтвердилася, хоча стільки людей запевняли, що містер Вестон більше ніколи не одружиться, це може втішити мене за будь-яких обставин.

Містер Найтлі похитав головою, докірливо поглянувши на неї. Батько ж із ніжністю відповів:

— Ах, люба моя, як би я хотів, щоб ти не бралася зводити людей і передбачати майбутнє! Адже все, що ти пророкуєш, неодмінно збувається. Благаю, більше не зводь нікого.

— Обіцяю, татусю, що для себе нікого не підшуковуватиму, але для інших мушу, просто мушу! Це ж найбільша розвага у світі! А після такого успіху, самі знаєте!.. Усі казали, що містер Вестон більше ніколи не одружиться. О ні, звичайно! Містер Вестон, який стільки років був удівцем і, здавалося, чудово обходився без дружини; який постійно мав чим зайнятися — то у своїх справах у місті, то серед друзів тут, завжди бажаний гість, куди б не завітав, завжди веселий і привітний. Та містерові Вестону й не доводилося проводити на самоті жодного вечора за цілий рік, якщо він сам того не хотів. О ні! Містер Вестон напевне ніколи більше не одружиться. Дехто навіть говорив, ніби він пообіцяв покійній дружині на смертному одрі не брати нового шлюбу, а інші твердили, що син і дядько не дозволять йому цього. Чого тільки не вигадували, скільки поважних дурниць не говорили з цього приводу! Але я не вірила жодному слову.

Відтоді як того дня, років чотири тому, ми з міс Тейлор зустріли його на Бродвей-лейн, я вже все для себе вирішила. Тоді почав накрапати дощ, і він із такою галантністю кинувся нам на допомогу, позичивши для нас дві парасолі у фермера Мітчелла. Від тієї самої миті я задумала їх одружити; і після такого блискучого успіху, дорогий татусю, ви ж не думаєте, що я покину своє улюблене заняття!

Містер Вестон люб'язно позичає парасолі Еммі та міс Тейлор на сільській дорозі.

— Не розумію, що ви маєте на увазі під словом «успіх», — сказав містер Найтлі. — Успіх передбачає докладені зусилля. Ваш час був би витрачений цілком гідно й делікатно, якби ви всі останні чотири роки справді намагалися влаштувати цей шлюб. Оце так гідне заняття для розуму молодої леді! Але якщо, як я радше схильний думати, ваше «зведення пари», як ви це називаєте, означає лише те, що ви одного нудного дня подумали собі: «Було б дуже добре для міс Тейлор, якби містер Вестон із нею одружився», а потім час від часу знову повторювали цю думку, то навіщо говорити про успіх? У чому ваша заслуга? Чим ви пишаєтеся? Ви просто щасливо вгадали, і більше нічого тут сказати.

— Невже вам ніколи не доводилося відчувати радості й тріумфу від вдалої здогадки? Щиро вам співчуваю! Я вважала вас розумнішим. Повірте, вдала здогадка ніколи не буває самою лише випадковістю. У ній завжди є частка таланту. А щодо мого бідолашного слова «успіх», до якого ви прискіпуєтеся, то не знаю, чи справді я зовсім не маю на нього права. Ви змалювали дві чудові картини, але, гадаю, існує й третя — щось середнє між цілковитою бездіяльністю та тим, щоб усе зробити власноруч. Якби я не заохочувала містера Вестона частіше бувати в нас, не подавала йому безліч маленьких знаків прихильності й не допомагала владнати різні дрібниці, то, зрештою, могло б нічого й не вийти. Гадаю, ви досить добре знаєте Гартфілд, щоб це зрозуміти.

— Такого прямодушного й щиросердого чоловіка, як Вестон, і таку розважливу, невимушену жінку, як міс Тейлор, можна спокійно залишити самим давати раду своїм справам. Своїм втручанням ви, найімовірніше, завдали б шкоди собі, а не принесли користі їм.

— Емма ніколи не думає про себе, коли може зробити добро іншим, — озвався містер Вудгаус, зрозумівши лише частину сказаного. — Але, люба моя, благаю, не зводь більше нікого. Це нерозумні витівки, які вельми прикро розладнують родинне коло.

— Тільки ще одну пару, татусю; тільки для містера Елтона. Бідолашний містер Елтон! Він же вам подобається, татусю. Мені треба знайти йому дружину. У Гайбері немає жодної жінки, гідної його; він прожив тут уже цілий рік і так затишно облаштував свій дім, що було б просто соромно й далі залишати його неодруженим. А сьогодні, коли він зводив їхні руки, мені здалося, що й сам він був би зовсім не проти, аби хтось зробив для нього таку саму люб'язну послугу! Я дуже високої думки про містера Елтона, і це єдине, чим я можу йому віддячити.

— Містер Елтон, безперечно, дуже вродливий молодий чоловік і до того ж вельми порядний. Я дуже його ціную. Але якщо ти хочеш виявити йому увагу, люба моя, запроси його якось повечеряти з нами. Це буде значно краще. Гадаю, містер Найтлі люб'язно погодиться скласти йому товариство.

— З превеликим задоволенням, сер, будь-коли, — засміявся містер Найтлі. — І я цілком з вами згоден: це буде значно краще. Запроси його на обід, Еммо, пригости найкращою рибою та курятиною, але залиш йому право самому вибирати собі дружину. Будьте певні: чоловік років двадцяти шести чи двадцяти семи цілком здатен сам про себе подбати.

Розділ 2

Містер Вестон був родом із Гайбері й походив із поважної родини, яка протягом останніх двох-трьох поколінь поступово здобувала дедалі вищий суспільний статус і багатство. Він дістав добру освіту, але, рано успадкувавши невеликий статок, утратив охоту до простіших занять, якими заробляли на життя його брати, і знайшов задоволення для свого діяльного, веселого розуму й товариської вдачі, вступивши до полку місцевого ополчення, сформованого тоді в його графстві.

Капітан Вестон був загальним улюбленцем; тож коли військова доля звела його з міс Черчилл, представницею впливової йоркширської родини, і та закохалася в нього, ніхто не здивувався. Виняток становили лише її брат із дружиною, які ніколи не бачили капітана й були сповнені такої пихи та свідомості власної значущості, що цей зв’язок мав би їх образити.

Проте міс Черчилл уже досягла повноліття й могла вільно розпоряджатися власним статком — хай він і не йшов у жодне порівняння з родинними маєтностями, — тож відмовити її від шлюбу було неможливо. Весілля відбулося на превелику досаду містера й місіс Черчиллів, які з належною пристойністю від неї відцуралися. Шлюб був невдалим і не приніс особливого щастя. Місіс Вестон мала б знайти в ньому більше радості, адже її чоловік, чоловік із щирим серцем і лагідною вдачею, вважав, що за велику ласку — кохати його — вона заслуговує від нього на все. Та хоч вона й мала певну силу духу, найкращих її якостей їй бракувало. Рішучості в неї вистачило, щоб усупереч братові домогтися свого, але не вистачило, аби не мучитися безпідставними жалями через його безпідставний гнів і не тужити за розкошами колишнього дому. Подружжя жило не за статками, та й ці витрати були ніщо порівняно з Енскомбом. Вона не переставала кохати чоловіка, але водночас хотіла бути і дружиною капітана Вестона, і міс Черчилл з Енскомба.

Капітан Вестон, якого, особливо на думку Черчиллів, вважали чоловіком, що уклав надзвичайно вигідний шлюб, зрештою виявився стороною, яка програла найбільше. Коли дружина померла після трьох років подружнього життя, він опинився в гіршому матеріальному становищі, ніж був спочатку, та ще й мав утримувати дитину. Однак невдовзі йому вдалося позбутися цього тягаря. Хлопчик, а надто з огляду на тривалу хворобу матері, яка передувала її смерті, став приводом до своєрідного примирення; і містер та місіс Черчиллі, не маючи власних дітей і нікого іншого з молодшого покоління близьких родичів, про кого могли б дбати, невдовзі після її смерті запропонували взяти маленького Френка на повне утримання. Можна припустити, що батько-вдівець мав певні сумніви й неохоче погоджувався; проте, зваживши на інші обставини, він зрештою поступився, і дитину віддали на виховання до заможних Черчиллів. Самому ж йому залишалося дбати лише про власний добробут і, наскільки вдасться, поліпшувати своє становище.

Настала пора докорінно змінити спосіб життя. Він залишив ополчення й узявся до торгівлі: його брати вже мали добре налагоджену справу в Лондоні, тож перед ним відкрилася сприятлива нагода. Це підприємство забезпечувало йому саме стільки роботи, скільки було потрібно. У нього й далі залишався невеличкий будинок у Гайбері, де він проводив більшість вільних днів; і між корисною працею та приємностями товариського життя наступні вісімнадцять чи двадцять років минули для нього весело й безтурботно. На той час він уже нажив достатній статок — такий, що міг придбати невеличкий маєток поблизу Гайбері, про який завжди мріяв, одружитися з жінкою, що не мала приданого, як і міс Тейлор, і жити відповідно до своїх приязних та товариських нахилів.

Минуло вже чимало часу відтоді, як міс Тейлор почала впливати на його плани; проте її вплив не був тим деспотичним впливом, який молоді люди справляють одне на одного, а тому не похитнув його рішучості не осідати на постійне місце, доки він не зможе придбати Рендалс. На продаж цього маєтку він давно сподівався, і, неухильно прямуючи до своєї мети, зрештою досяг усього, чого прагнув. Він нажив статок, придбав будинок і знайшов собі дружину; тепер починався новий період його життя, який обіцяв бути щасливішим за всі попередні. Нещасною людиною він ніколи не був: його власна вдача вберегла його від цього навіть у першому шлюбі. Та другий мав показати йому, яке велике щастя може подарувати розсудлива й справді чарівна жінка, і дати найприємніше підтвердження того, що набагато краще самому обирати, ніж бути обраним, викликати вдячність, ніж самому її відчувати.

У своєму виборі він мав догоджати лише собі: його статок належав йому самому. Що ж до Френка, то той не просто мовчки виховувався як спадкоємець свого дядька — його фактично всиновили, і, досягнувши повноліття, він узяв прізвище Черчилл. Тож навряд чи йому коли-небудь знадобиться батькова допомога. Сам батько анітрохи цього не побоювався. Тітка була жінкою примхливою й цілковито верховодила чоловіком; проте містерові Вестону й на думку не спадало, що якась примха може виявитися настільки сильною, щоб зашкодити людині, такій дорогій для неї і, як він вірив, цілком гідній цієї любові. Він щороку бачив сина в Лондоні й пишався ним; а його захоплені розповіді про те, який Френк чудовий молодий чоловік, передалися й мешканцям Гайбері, які також почали ним пишатися. Його вважали настільки близьким до містечка, що його чесноти й майбутні перспективи стали предметом загального зацікавлення.

Містер Френк Черчилл був однією з гордостей Гайбері, і всі нетерпляче прагнули побачити його, хоча сам він відповідав на цю прихильність украй мало: за все життя жодного разу не побував у містечку. Про його приїзд до батька говорили часто, та здійснитися цим намірам так і не судилося.

Тепер, після одруження батька, майже одностайно вирішили, що такий візит був би найдоречнішим виявом уваги. Ніхто не заперечував: ані коли місіс Перрі пила чай у товаристві місіс і міс Бейтс, ані коли місіс і міс Бейтс завітали до неї у відповідь. Настав час містерові Френку Черчиллу з’явитися серед них; надія на це зміцніла, коли стало відомо, що з нагоди весілля він написав своїй новій матері. Кілька днів поспіль кожен ранковий візит у Гайбері неодмінно супроводжувався згадкою про чудового листа, якого отримала місіс Вестон. «Гадаю, ви вже чули про чудового листа, якого містер Френк Черчилл написав місіс Вестон? Кажуть, лист і справді надзвичайно гарний. Мені про нього розповідав містер Вудгаус. Містер Вудгаус сам бачив того листа й каже, що зроду не читав нічого кращого».

І справді, лист високо цінували. Місіс Вестон, звісно, уже склала про молодого чоловіка найкраще враження; і така приємна увага стала неспростовним доказом його неабиякого розуму та найрадіснішим доповненням до всіх тих приводів і виявів сердечних привітань, які вже принесло їй заміжжя. Вона почувалася найщасливішою жінкою на світі; і прожила достатньо довго, щоб розуміти, наскільки заслужено її можна вважати щасливою, коли єдиним смутком було лише те, що доводилося бодай трохи розлучитися з друзями, чия прихильність до неї ніколи не згасала і яким було надзвичайно важко з нею розставатися.

Це безкоштовний уривок. Повна книга — на сторінці книги.

MiravaMirava
Електронні книги →

Зміст

Вигляд

‹
›
↩ Продовжити читання