Вступ

Постать, яка зустрічає нас на початку вивчення Героїв Британської Раси, приваблює нас в особливий спосіб, оскільки це той єдиний герой, у чиїй легенді ми можемо побачити ідеали наших англійських пращурів до того, як вони залишили свою континентальну батьківщину, щоб оселитися на цьому острові. Думки можуть розходитися щодо дати написання поеми «Беовульф», місця її дії та віросповідання поета, який об’єднав розрізнені легенди в єдине епічне ціле, але всі мають визнати, що ця поема втілює життя і почуття наших Пращурів, які мешкали в Північній Німеччині на берегах Північного та Балтійського морів. Зображене життя, змальовані персонажі, описані події — це те, що простий народ воїнів дбайливо зберігав би в переказах і легендах як пам'ять про життя своїх предків у часи, які, безсумнівно, здавалися їм Золотою Добою. Можливо, розповіді про божественного Беову, героя і предка англійців, злилися з іншими міфами про сонячного героя та болотяного демона, але в будь-якому разі ці історії тепер кристалізувалися навколо однієї центральної людської постаті, яку можна навіть вважати історичним героєм, — Беовульфа, тена Гігелака, короля геатів. Саме цей величний первісний герой втілює ідеал англійського героїзму. Сміливий до нерозважливості щодо себе, розсудливий щодо своїх товаришів, відважний, винахідливий, такий, що не знає страху, вірний своєму королю та своїм родичам, щедрий на війні і в мирі, здатний на самопожертву, Беовульф уособлює все найкраще, що притаманне чоловічій природі в добу боротьби.

Introduction The figure which meets us as we enter on the study of Heroes of the British Race is one which appeals to us in a very special way, since he is t…

Цілком доречно, щоб наш перший британський герой був фізично й духовно сильним, відважним у пошуках небезпеки та сміливим, аби безстрашно дивитися в очі смерті й Долі, тим, чиє життя — це боротьба зі злими силами, і чия смерть настає у славетній перемозі над силами зла, перемозі, здобутій заради інших, перед якими Беовульф відчуває обов'язок захисту й відданості.

Історія. Прихід і відхід Скільда

Колись давно данська земля корилася владі могутнього монарха, Скільда Скефінга, засновника великої династії Скільдінгів. Цей видатний король Скільд з'явився в Данії за загадкових обставин, адже ніхто не знав, звідки він родом. Ще немовлям його прибило до данського берега на судні, повному скарбів; проте з ним не було нікого, і не лишилося жодного знаку, що вказував би на його рід та походження. Коли Скільд виріс, він примножив могутність Данії та розширив її межі; його слава ширилася далеко поміж людьми, і його велич нетьмяно сяяла аж до того дня, коли, у глибокій старості та в почестях, він помер, надійно закріпивши трон за своїм родом. Тоді засмучені дани повернули його загадковому океану, з якого він до них прийшов. Вибравши свій найкращий корабель, вони поклали в нього тіло спочилого короля і склали навколо нього всі свої найкращі, найдобірніші скарби, аж поки поважне обличчя Скільда не звернулося до неба з ложа із золота й самоцвітів; потому високо над його головою вони встановили його славетний, шитий золотом стяг і залишили його самого у всій величі. Судно відв'язали від берега, де в жалобі дани оплакували свого короля, і воно повільно відпливло на невідомий захід, звідки Скільд прибув до свого нині засмученого народу; вони дивилися йому вслід, аж поки корабель не зник у нічній темряві та далині, і жодна людина під небом не відає, який берег нині прихистив зниклого Скільда. Нащадки Скільда правили й процвітали до часів його правнука Гротгара, одного з чотирьох нащадків у родині, кожного з яких можна історично ототожнити з різними данськими королями та принцами.

Зала Гротгара

Гротгар був могутнім воїном і завойовником, який здобув славу в боях, і чия слава так широко рознеслася серед людей, що шляхетні воїни, його родичі, з радістю служили його охоронцями і віддано билися за нього в битвах. Такою великою була влада Гротгара, що він забажав мати зовнішній знак величі свого панування; він вирішив побудувати велику залу, де міг би влаштовувати бенкети та свята, і де міг би приймати своїх воїнів та тенів, а також гостей здалеку. Зала постала швидко, простора, розкішно оздоблена, величне місце для зібрань людей; адже Гротгар скликав увесь свій народ на цю працю, і стіни височіли гордо й велично, завершуючись шпилями та фронтонами, що нагадували оленячі роги. На великому бенкеті, який Гротгар уперше влаштував у своїй новій оселі, менестрелі оспівували славу зали, «ГеороГротгар був могутнім воїном і завойовником, який здобув славу в бою, і чия слава рознеслася далеко серед людей, так що шляхетні воїни, його родичі, були раді служити в його дружині й віддано битися за нього в січах. Настільки великою була влада Гротгара, що він зажадав якогось зовнішнього прояву величі свого правління; він вирішив збудувати велику залу, де міг би влаштовувати бенкети й застілля, і приймати своїх воїнів та тенів, а також гостей здалеку. Зала виросла швидко, величезна, пишно оздоблена, чудове місце для зібрань; адже Гротгар скликав на роботу весь свій народ, і стіни здіймалися високо й велично, завершуючись шпилями та фронтонами, що нагадували оленячі роги. На великому бенкеті, який Гротгар уперше влаштував у своїй новій оселі, менестрелі оспівували славу зали «Георот» — «Олень», як назвав її король; бажання Гротгара повністю здійснилося, адже він збудував найвеличнішу з бенкетних зал. Гордими були могутні воїни, які бенкетували в ній, і сповненим гордості було серце короля, котрий зі свого високого місця на помості бачив, як його хоробрі тени гуляють за довгими столами внизу, а високі крокви зали здіймаються чорними силуетами в темряву.

Грендель

День за днем тривало бенкетування, аж поки його гомін та святкова радість гуляк не розбудили могутнього ворога — Ґренделя, мерзенне болотяне чудовисько. Ця потворна істота, напівлюдина-напівдемон, мешкала в болотах поблизу пагорба, на якому стояв Георот. Жахливим був він, небезпечним для людей, наділеним надзвичайною силою, людської подоби, але велетенського зросту, вкритим зеленою ороговілою шкірою, яку не брав меч. Його рід — усі морські потвори, велетні, гобліни та злі демони — були нащадками Каїна, вигнанцями, позбавленими милості Всевишнього, ворожими до людського роду; а Ґрендель був одним із найзапекліших ворогів людства; звідси й походила його ненависть до радісних вигуків із Георота та його рішучий намір зупинити бенкетування.

Цей лютий могутній демон, що в темряві мешкав, Страждав від палючої ненависті, бо щодня і щоночі Він чув гучні святкові крики у високій залі; Там лунав звук арфи і солодкий спів барда. Так радісно вони жили, не боячись гнівного ворога, Аж поки пекельний демон не завдав їм великого лиха. Ґренделем звалася ця примара, моторошна і жахлива, Який, ненависний блукач, мешкав на пустищах, У болотах і диких твердинях; ця потвора певний час перебувала В оселях роду велетнів, відколи Бог його вигнав. Коли ніч впала на землю, Ґрендель вирушив Відвідати високу залу, тепер, коли войовничі дани Після радісного бенкету спали в ній уночі. Славний загін воїнів-тенів, що охороняв її, він знайшов; Вони спали безтурботно, не відаючи про горе. Демон зла, похмура нечестива істота, Зі своєю лютою ненажерливістю жадібно схопив їх, Схопив у їхньому сні тридцять справді мужніх тенів; Звідти він знову пішов, пишаючись своєю мертвою здобиччю, Додому до свого сховища, несучи свій трофей, Щоб у спокої зжерти його.

Коли настав світанок, і дани зі своїх осель довкола палацу увійшли до Геороту, великим був їхній плач і страшним розпач, бо тридцять шляхетних воїнів зникли, а закривавлені сліди чудовиська надто красномовно свідчили про долю, яка їх спіткала. Скорбота Гротґара була глибокою, адже він втратив тридцятьох мужів зі своєї палко улюбленої варти, а сам був надто старим, аби стати до бою з ворогом — ворогом, який ніч за ніччю повторював свої жахливі діяння, незважаючи на всю доблесть, покликану врятувати данів від його страшної ворожості. Зрештою жоден воїн більше не наважувався стати віч-на-віч із чудовиськом, і дани в розпачі покинули славетний палац, яким так пишалися. Найкраща з осель стояла пусткою, бо ніхто не смів у ній залишатися; щовечора дани покидали її після бенкету й спали деінде. Це лихо тривало дванадцять років, і весь цей час прекрасний палац Георот стояв порожнім, щойно на нього спускалася темрява. Уночі моторошний демон навідувався туди в пошуках здобичі, а вранці його сліди свідчили про те, що його смертельна злоба досі не вгамувалася, і що будь-яка спроба скористатися палацом уночі накличе його фатальний гнів на безтурботних сплячих.

Далеко рознеслася звістка про цю страшну напасть, і багато воїнів прибувало здалеку, щоб запропонувати королю Гротґару свою допомогу, але жоден не був настільки відважним, щоб здолати чудовисько, і не один могутній витязь наклав головою в марній боротьбі з Ґренделем. Зрештою навіть ці сміливі шукачі пригод перестали прибувати; Ґрендель залишався господарем Геороту, а дани приречено змирилися з нещасним життям у кайданах нескінченного нічного жаху, тоді як Гротґар старів у безпорадному прагненні знайти силу, щоб визволити свій народ від ворога.

Беовульф

Тим часом змужнів і набрався сили герой, якому судилося прославити своє ім'я могутніми звитяжними подвигами по всій Тевтонській Півночі. У королівстві геатів (Геталанд, на півдні Швеції) правив король Гігелак, могутній володар, який мав достатньо амбіцій, щоб прагнути підкорити своїх сусідів на материковій частині Німеччини. Його єдина сестра, донька покійного короля Гретеля, вийшла заміж за знатного вельможу Егтеова, і вони мали одного сина, Беовульфа, який із семирічного віку виховувався при дворі геатів. Хлопець був високим і вродливим юнаком зі світлими кучерями та шляхетною поставою; але він неабияк розчарував свого діда, короля Гретеля, своєю млявою вдачею. У юності Беовульфа всі зневажали за його лінощі та невойовничу вдачу; його добродушність і гнів, що спалахував украй рідко, змушували інших дивитися на нього з презирством, а могутня статура, до якої він доріс, не приносила йому нічого, крім насмішок, кпинів і образ у бенкетній залі під час королівських гулянь. Проте мудрі люди могли б угледіти задатки великої сили в його міцних жилах і могутніх руках, а також ознаки неабиякої сили духу в погляді його ясних блакитних очей і в лютості його гніву, коли він усе ж таки спалахував. Принаймні раз Беовульф уже встиг відзначитися видатним подвигом — у змаганні з плавання зі славетним витязем Брекою, який зазнав поразки в цьому поєдинку. Завдяки цій та іншим перемогам, а також фізичній силі, що наділяла хватку Беовульфа міццю тридцяти чоловіків, герой уже зажив слави, коли звістка про спустошливі напади Ґренделя досягла Геатланду.

Беовульф, прагнучи випробувати свою силу в бою з потворою і палаючи бажанням примножити свою славу, попросив і отримав дозвіл від свого дядька, короля Гігелака, вирушити до стражденного данського короля та запропонувати йому свою допомогу проти Ґренделя; відтак, обравши чотирнадцятьох вірних товаришів і родичів, він радісно попрощався з ґеатською королівською родиною та відплив до Данії.

Так сталося, що одного дня Вартовий Узбережжя, здійснюючи свій об'їзд уздовж данських берегів, побачив із білих скель, як до берега наближається невідомий бойовий корабель. Його знамена були йому незнайомі, команда складалася з чужинців, і всі вони були в бойовому спорядженні; і поки Вартовий спостерігав за ними, вони завели судно в невелику затоку між гористих скель, міцно прив'язали його до каменю товстими канатами, а потім висадилися на берег і приготувалися до походу. Хоча чужинців було п'ятнадцятеро, а Вартовий був сам, він не виявив жодного вагання, натомість, сміливо спустившись верхи прямо в їхню гущу, гучно зажадав відповіді:

«Хто ви такі, войовничі мужі, що тримаєте світлу зброю, Вбрані у сірі кольчуги й шоломи, прикрашені вепрами, Що водними шляхами прибули на пінистому кілі, Розтинаючи океанські хвилі? Мене призначено Вартовим данських берегів; я несу варту біля хвиль, Щоб на цьому данському узбережжі жоден смертельний ворог, Привівши війська через море, не висадився задля шкоди. Ще ніхто не сходив тут на берег, прибуваючи відкритіше, Ніж цей славний загін: а проте ви не кажете Пароля воїнів і звичаїв родичів. Ніколи мої очі не бачили могутнішого воїна, Ярла величнішого, ніж той, хто є вашим ватажком; Він не проста людина; якщо зовнішність не обманює, Він сміливий герой, достойно озброєний. Зараз же маю дізнатись про ваш рід та країну, Щоб ви як шпигуни не пішли вільно нашою данською землею. Тепер ви, мужі здалеку, що пливете бурхливим морем, Почули мою щиру думку: найкраще — швидка відповідь, Щоб я міг швидко дізнатися, звідки ви сюди прибули».

Тож старий Вартовий сидів на своєму коні, пильно вдивляючись в обличчя п'ятнадцятьох незнайомців, але найуважніше спостерігав за виразом обличчя їхнього лідера; бо могутня статура, ясний погляд володаря, гарні обладунки та величний вигляд Беовульфа не залишали сумнівів щодо того, хто був вождем цього невеликого загону. Коли запитання було поставлено, ватажок новоприбулих ступив уперед, аж поки його могутня постать не опинилася поруч із конем Вартового, і, поглянувши вгору в очі старого, він відповів: «Ми — воїни-геати, дружинники короля Гігелака. Мій батько, добре відомий серед мудрих людей, мав ім'я Екґтеов; він був мудрим радником, який помер у поважних літах, уславлений своєю мудрістю, і залишив по собі пам'ять, дорогу всім добрим людям».

"Ми прийшли шукати твого короля славетного сина Гальфдана, Шляхетного володаря твого народу, із дружніми намірами. Будь же добрим охоронцем для нас, чужинців, тут! Ми маємо важливу справу до великого данського короля, І не буду я приховувати те, що маю на думці! Ти можеш сказати, чи правда це (як ми нещодавно чули), Що якийсь лютий ворог, смертоносний у лихім ділі, Приходить у темряві ночі, втамовує свою таємну злість, Сіє через моторошний жах різанину та ганьбу. Я можу дати Гротгару сміливу пораду, як здолати його, Як він із відважним серцем зможе перемогти Ґренделя, Якщо йому судилося позбутися колись мук пекучої тривоги, Якщо радість знову розквітне і горе зникне".

Літній Вартовий відповів: "Кожен відважний воїн шляхетної вдачі мусить розуміти різницю між словами та ділами. З твоєї промови я бачу, що всі ви — друзі нашого данського короля; тому я велю вам іти вперед у бойовому спорядженні, а я сам проведу вас до короля Гротгара; я також накажу своїм людям витягнути ваш корабель на берег і надійно закріпити його загорожею з весел від будь-якого припливу. Він буде в безпеці, доки знову не понесе вас до вашої рідної землі. Нехай ваш похід виявиться успішним".

Промовивши так, він розвернув коня і повів їх угору стрімкими скелястими стежками, а геати йшли за ним, осяйні у своїх блискучих обладунках, з вепровими гребенями на шоломах, зі щитами й списами в руках та могутніми мечами, що висіли на поясах: славний то був загін, що сміливо крокував услід за Вартовим. Невдовзі з’явилася грубо втоптана стежка, яка швидко перейшла в бруковану каменем дорогу, і шлях привів туди, де височіла велика зала, Георот, що сліпучо біліла на сонці; вона здавалася надзвичайно величною зі своїми гостроверхими фронтонами та різьбленими балками й кроквами, і геати дивилися на неї із захопленням, коли Вартовий Узбережжя промовив: «Онде стоїть зала нашого монарха, і ваш шлях лежить вільно перед вами. Нехай Всеотець береже вас у битві! А тепер мені час повертатися; я йду охороняти наші береги від будь-якого ворога».

Гротгар і Беовульф

Невеликий загін геатів у блискучому бойовому спорядженні крокував брукованою каменем вулицею, їхні кольчуги бряжчали на ходу, аж поки вони не дійшли до дверей Георота; і там, притуливши свої широкі щити й гострі списи до стіни, вони приготувалися увійти як мирні гості до великої зали короля Гротгара. Вульфгар, один із вельмож Гротгара, зустрів їх біля дверей і запитав, звідки прибув такий чудовий загін войовничих чужинців, так добре озброєних і так гідно споряджених. Їхня героїчна постава віщувала якийсь шляхетний задум. Беовульф відповів: «Ми — обрані друзі та побратими Гігелака, а я — Беовульф. Королю Гротгару, твоєму володарю, я розповім про своє доручення, якщо син Геальфдене дозволить нам наблизитися до нього».

Вульфґар, вражений словами та поставою героя, відповів: «Я сповіщу свого володаря про твоє прибуття і принесу його відповідь»; а потім попрямував через залу до високого трону, де на помості сидів Гротґар в оточенні своєї особистої охорони з добірних воїнів. Шанобливо вклонившись, він мовив:

«Сюди прибули, долаючи морські простори, Мандруючи здалеку, герої Ґітланду. Беовульф — ім'я їхнього головного воїна. Це їхнє прохання, мій володарю, аби могли вони поговорити з тобою; Не давай же їм поспішної відмови! Не позбавляй їх радості бесіди! У своєму бойовому спорядженні вони видаються гідними поваги мужів. Шляхетним здається їхній ватажок, той, хто воїнів Сюди привів».

Почувши ці слова, старий король отямився від сумної задуми, в яку був поринув, і відповів: «Я знав його ще хлопчиком. Беовульф — син Екґтеова, який одружився з донькою короля ґітів Гретеля. Його слава прийшла сюди раніше за нього; мореплавці розповідали мені, що у його хватці криється сила тридцяти мужів. Велика радість дізнатися про його прибуття, бо він може врятувати нас від жаху Ґренделя. Якщо йому це вдасться, я обдарую його великими скарбами. Поспішай; приведи сюди Беовульфа та його кревних тенів і привітай їх від імені данського народу!»

Вульфґар поквапився через залу до того місця, де стояв Беовульф зі своїм невеличким загоном; він радо провів їх до високого трону, так що вони стали навпроти Гротґара, який пильно подивився на добре споряджений загін і привітно — на його ватажка. Вражаючою постаттю був Беовульф, стоячи там у своїй блискучій кільчастій кольчузі, з могутнім мечем при боці. Однак Гротґар дивився мовчки лише хвилину, бо з шанобливим привітанням Беовульф мовив:

"Вітаю тебе, королю Гротгаре! Я — Беовульф, родич Гігелака і вірний побратим. Багато славних подвигів здійснив я замолоду. У моєму рідному краю лихі діяння Ґренделя стали відомі з частих розповідей наших мореплавців. Кажуть, що ця світла зала, найвеличніша з будівель, стоїть для всіх порожня й марна, щойно вечірнє світло згасає в небесах. Тому, древній королю Гротгаре, всі мої друзі переконували мене, воїни та мудрі тени, щоб я вирушив до тебе, бо самі вони знали мою міць у бою. Тепер я проситиму в тебе, володарю славних данів, принце роду Скільдинґів, найпривітніший володарю народу, захиснику воїнів, лише про одну милість. Не відмов мені в ній, адже я прийшов здалеку; я сам зі своїми людьми, цим загоном добрих героїв, хотів би без вашої допомоги очистити твою величну залу! Часто чув я також, що люте чудовисько через свою шалену безрозсудність зневажає зброю; тому я відмовлюся (нехай король Гігелак, мій добрий володар і король, знайде в цьому втіху) від того, щоб брати свій меч і широкий жовтий щит у цю битву: самою лише хваткою рук я вийду проти ворога і битимуся за своє життя — Божий суд прийме той, кого забере смерть. Я знаю, що він задумав у цій залі битви без страху зжерти мене, якщо йому це вдасться, як часто пожирав він героїв Данії."

Тоді тобі не треба буде ховати мою голову, Ґрендель забере мене всього понівеченого та закривавленого; Він понесе геть, якщо тоді мене спіткає смерть, Моє тіло, заплямоване кров'ю, він здумає з'їсти, На своєму самотньому шляху понесе його і радісно зжере, І позначить моєю життєвою кров'ю своє лігво на болоті; І більше про мій добробут тобі не треба буде турбуватися. Відішли Гігелаку, якщо битва забере мене, Ту найкращу з кольчуг, що захищає мої груди, Найяскравішу з бойових одеж, творіння коваля Веланда, Залишену мені Гретелем. Завжди Доля йде своїм шляхом".

Старий король Гротґар, який уважно слухав, поки герой говорив про свої плани і про свою можливу долю, тепер привітав його словами: "Ти прийшов до мого двору заради честі та дружби, о Беовульфе: ти згадав давній союз між Еґтеовом, твоїм батьком, і мною, коли я захистив його, втікача, від гніву вілфінгів, заплатив їм належну віру за його злочин, і взяв його клятву вірності мені. Давно минув той час; Еґтеав мертвий, а я старий і в біді. Занадто довго було б зараз розповідати про все горе, що заподіяв Ґрендель, але це я можу сказати, що не один герой вихвалявся великою доблестю, яку він виявить у битві з чудовиськом, і чекав на його прихід у цій залі; а вранці від кожного героя не залишалося й сліду, крім темних плям крові на лавах і столах. Скільки разів це траплялося! Але сідай тепер до бенкету і розкажи свої плани, якщо на те твоя воля".

Після цього для ґеатських воїнів звільнили місце на довгих лавах, і Беовульф сів на почесне місце навпроти короля: йому виявляли велику шану, і всі мужі з подивом дивилися на цього могутнього героя, чия відвага спонукала його зважитися на цей страшний бій. Великі різьблені роги з елем підносили Беовульфу та його людям, перед ними ставили запашне м'ясо, і поки вони їли й пили, співці грали на арфі та оспівували подвиги мужів давнини. Веселощі на бенкеті подвоїлися, адже тепер люди сподівалися, що рятівник і справді прибув.

Сварка

Серед усіх данів, які раділи приходу Беовульфа, був один, чиє серце краяла печаль, а чоло було похмурим — тен, якого заздрість змушувала ненавидіти будь-кого, хто був видатнішим за нього. Гунферт, оратор і промовець короля Гротгара, зі свого звичного місця біля ніг Гротгара проводжав Беовульфа зневажливим і заздрісним поглядом. Він дочекався затишшя в гаморі бенкету й раптом заговорив, холодно та презирливо: «Чи ти той самий Беовульф, який змагався з Брекою, сином Беанстана, коли ви вдвох влаштували змагання з плавання в океані й ризикували своїми життями у глибоких водах? Даремно всі ваші друзі вмовляли вас відступитися — ви все одно вирушили в цю небезпечну мандрівку; ви кинулися у воду, борючись із зимовими хвилями під час шторму, що дедалі дужчав. Сім днів і ночей ви боролися зі стихією, та Брека здолав тебе: він мав більше сили й мужності. Океан виніс його на берег, і звідти він вирушив до рідної землі й прекрасного міста, де правив як володар і вождь. Він сповна здійснив те, чим вихвалявся перед тобою. Тож тепер я очікую на гірший кінець для тебе, адже ти переконаєшся, що Ґрендель у бою лютіший за Бреку, якщо тільки наважишся дочекатися його цієї ночі».

Чоло Беовульфа налилося гнівом, і він зверхньо відповів: "Багато ж ти наговорив, друже Гунферте, про Бреку та наше змагання з плавання; та, мабуть, ти п'яний, бо невірно оповів цю історію. То була наша юнацька витівка, коли ми вдвох вихвалялися й кинули один одному виклик ризикнути життям в океані; і ми справді це зробили. Пливучи, ми тримали в руках оголені мечі, щоб захиститися від морських чудовиськ, і пливли разом, не обганяючи один одного, п'ять днів, аж поки шторм не розлучив нас. Холодними були бурхливі хвилі, дошкульним — північний вітер, суворим — вируючий потік під темними тінями ночі. Та це було не найгіршим: морські потвори, розбурхані шаленою бурею, кинулися на мене зі своїми смертоносними іклами й потягли в безодню. Добре, що на мені тоді була міцно сплетена кольчуга, а в руці я тримав гострий меч; вістрям і лезом бився я зі смертоносними звірами й убив їх. Не раз зграї чудовиськ тягнули мене на дно океану, але я знищив багатьох із них, і так ми билися цілу ніч, аж поки вранці зі сходу не прийшло світло, і я зміг розгледіти вітряні скелі вздовж берега та тіла вбитих морських звірів, що гойдалися на хвилях. Їх було дев'ять, адже Вірд прихильна до того, хто хоробрий і не знає страху. Ніколи не чув я про суворішу битву чи про нещаснішого воїна, загубленого у водах; проте я врятував своє життя і висадився на берегах Фінляндії. Брека не здійснив таких могутніх діянь, як я, і не чув я про такі бойові звитяги з твого боку, хоч ти, о Гунферте, і вбив своїх братів та найближчих родичів".

«Правду щиру кажу я тобі, о сміливий сину Екглафа, Лютий Ґрендель, потвора страшна, не посмів би ніколи завдати Стільки бід, такої ганьби та мук жахливих Володарю твоєму, старому Гротґару, в світлому його Геороті, Якби ти насправді був сповнений відваги, незламний і лютий у битві, Як ти нині про це вихваляєшся».

Дуже розгнівався Гунферт через нагадування про свої колишні провини та приховане звинувачення в боягузтві, але він сам накликав це на себе нерозумним приниженням подвигу Беовульфа, а оплески як данів, так і гаутів показали йому, що він більше не сміє нападати на героя; йому довелося мовчки зносити похваляння Беовульфа про те, що він і його гаути тієї ночі чекатимуть на Ґренделя в залі й влаштують йому страшну несподіванку, оскільки потвора вже перестала чекати на будь-який опір від войовничих данів. Бенкет тривав, лунали сміх і мелодії, пісні та хвастощі, аж поки двері з жіночих покоїв у верхньому кінці зали раптом не відчинилися, і туди«Поправді кажу тобі, о сину Екглафа сміливий, Грендель, той лютий потвора, ніколи б не посмів завдати Так багато лиха, такої ганьби й страшних мук Твоєму володареві, старому Гротгару, в його світлому Геороті, Якби ти виявив таку ж відвагу, стійкість і лють бойову, Як ти нині вихваляєшся».

Вельми розгнівався Гунферт через нагадування про його колишні проступки та приховане звинувачення в боягузтві, та він сам накликав це на себе нерозумним применшенням подвигу Беовульфа, а оплески як данів, так і геатів дали йому зрозуміти, що він більше не сміє нападати на героя; йому довелося мовчки знести вихваляння Беовульфа про те, що він зі своїми геатами тієї ночі чекатиме на Гренделя в залі і страшенно його здивує, оскільки потвора вже перестав чекати на будь-який опір від войовничих данів. Бенкет тривав, зі сміхом та музикою, з піснями та похваляннями, аж поки двері з жіночої спочивальні, у верхньому кінці зали, раптом не відчинилися, і ввійшла дружина Гротгара, прекрасна й милостива королева Вальтеов. Гамір на коротку мить ущух, і королева, наливши меду в кубок, піднесла його своєму чоловікові; з радістю він прийняв його та випив. Потім вона налила меду чи елю кожному з мужів і згодом підійшла до Беовульфа, як до почесного гостя. Із вдячністю Вальтеов привітала величного героя і подякувала йому за дружбу, яка привела його до Данії, щоб ризикувати життям у битві проти Гренделя. Беовульф, шанобливо підвівшись і взявши кубок із рук королеви, з гідністю мовив:

«Це гарно зважив я, коли рушав на океан, Ступивши на мореплав, із дружиною сміливців: Що сам-один здобуду визволення народу твого Або в бою упаду, міцно схоплений демоном. Мушу тепер звершити лицарські діяння у цій залі Або стріти тут свій кінець у темну ніч».

Вельми втішена, королева Вальхтео пішла сісти біля свого володаря, де її ласкава усмішка розвеселила зібрання. Потім гомін бенкету відновився, аж поки Хродгар урешті не дав сигналу розходитися. І справді, треба було залишити Георот, коли нападала темрява, бо лихий приходив щоночі, як гасло сонячне світло. Тож усе зібрання підвелося, кожен побажав товаришам «На добраніч», і дани розійшлися; але Хродгар звернувся до Беовульфа пів радісно, пів сумно, кажучи:

«Ніколи раніше я, відколи тримаю списа й щита, Не довіряв жодному чоловікові цієї могутньої данської зали, Окрім як тобі одному тепер. Володій же й добре захищай Цю найкращу з бенкетних залу. Яви свою героїчну силу, Заклич свою хоробрість, чатуй на ворога! Ти не матимеш нестачі в цінних дарах, якщо залишишся живим Переможцем у цій лютій борні».

Так Хродгар пішов шукати сну в менш небезпечній обителі, де, важко збентежений духом, чекав світанку з майже безнадійним сподіванням, а Беовульф та його люди готувалися до нічних небезпек.

Беовульф і Ґрендель

Чотирнадцять геатських звитяжців тепер лаштувалися до сну; але тоді як інші лягали в обладунках, поклавши зброю поруч, Беовульф зняв кольчугу, відперезав меч, скинув шолом і віддав свій меч тену, щоб той його відніс. Бо, як він сказав своїм людям: «Я битимуся з цією потворою без зброї. Без обладунків, оскільки він їх не носить, я стану з ним до бою і спробую його подужати. Я здобуду перемогу, якщо виграю, самою лише хваткою рук; і Всеотець розсудить нас і дарує перемогу тому, кому забажає».

Тоді геати вляглися — хоробрі мужі спали спокійно, хоча й знали, що ризикують життям, бо жоден із них не сподівався знову побачити світло дня чи повернутися до рідного краю: під час бенкету вони надто багато наслухалися про криваву бійню, яку вчинив Ґрендель. Отак настала ніч, людські голоси змовкли, і темрява огорнула всіх однаково: тих, хто спокійно спав, тих, хто тривожно пильнував, і смертоносного ворога, що вже тихо скрадався.

Коли все стихло, прийшов Ґрендель. З болотяних твердинь, грузкими путівцями, крізь імлу та породжені драговиною тумани, жахлива потвора пробиралася до дому, який так люто ненавиділа. Ґрендель рвучко рушив до дверей Георота й залюбки б відчинив їх, як завжди, та вони були замкнені й закладені засувами. Тоді розбудилася лють лиходія; він учепився у двері своїми могутніми руками й висадив їх. Переступивши поріг, він, здавалося, заповнив залу своєю потворною тінню, а з його очей засяяло зелене моторошне світло; воно висвітило йому гурт воїнів, що спали просто у своїх бойових обладунках. Здавалося, ніби сплять усі, і лиходій не помітив, як один воїн трохи підвівся, спершись на лікоть, і пильно вдивлявся в морок. Ґрендель квапливо простягнув свою страшну лускату руку й схопив одного нещасного сплячого. Розірвавши його на шматки так блискавично, що крик передсмертної муки так і не пролунав, він випив теплу кров і пожер плоть; а тоді, розпалений цією огидною поживою, потягнувся знову. Безмежним було здивування Ґренделя, коли його руку стиснула хватка, якої він ніколи раніше не відчував, і він зрозумів, що нарешті натрапив на супротивника, з яким навіть йому доведеться битися обачно. Беовульф зірвався зі свого ложа, щойно страшні пазурі потвори опустилися на нього, і зчепився з Ґренделем у темряві та мороці неосвітленої зали, де мерехтіння багаття згасло до ледь помітного жевріння в пригаслому вугіллі. То була жахлива битва: супротивники у смертельному двобої металися з кінця в кінець зали, перекидаючи столи й лави, топчучи ногами посуд і кубки в темряві, де точилася боротьба за життя.

Воїни геатів намацували свою зброю, але не могли чітко розгледіти бійців, хоча чули важке дихання й тупіт, а час від часу вловлювали відблиск очей потвори, коли її обличчя оберталося до них. Коли ж вони завдавали ударів, їхня зброя без шкоди відскакувала від лускатої шкури Ґренделя. Боротьба тривала ще якийсь час, і зала всередині перетворилася на суцільну руїну, коли Ґрендель, уперше зазнавши поразки, спробував вирватися та кинутися в ніч; але Беовульф міцно тримав його у хватці, з якою не могла зрівнятися чи витримати жодна людина на землі, і потвора звивалася в муках, марно намагаючись звільнитися — марно, бо Беовульф не послаблював своєї хватки. Раптом із гучним криком Ґрендель вирвався на волю й, заточуючись, побрів до дверей, залишаючи за собою страшний кривавий слід, адже його рука та плече були відірвані й лишилися у хватці переможця. Тож потвора, голосячи, втекла через пустища до своєї оселі в похмурому озері, а Беовульф, важко дихаючи, опустився на розтрощену лаву, ледве вірячи у свою перемогу, поки його воїни не зібралися довкола, принісши запалений смолоскип, у мерехтливому світлі якого зелена луската рука Ґренделя виглядала моторошно й загрозливо. Але потвора втекла і після такої рани, як втрата руки та плеча, неодмінно мала загинути; тому геати здійняли переможний клич, а тоді взяли ненависний трофей і прикріпили його високо під дахом зали, щоб усі, хто заходив, могли бачити знак перемоги й розуміти, що герой геатів дотримав свого слова: він переміг без жодної зброї, лише силою своїх рук.

Зміст

Вигляд