ЛОКК І МЕЖІ ЗДОРОВОГО ГЛУЗДУ[1]

Для гарного портрета Локка потрібне ретельно опрацьоване тло. Він зовсім не така постать, щоб статуарно застигнути у порожнечі: поза навряд чи здалася б достатньо величною для бронзи чи мармуру. Радше його слід було б змалювати у манері голландських майстрів, у сонячному інтер'єрі, скрупульозно обставленому всіма знаряддями домашнього затишку та філософського пошуку: Свята Біблія величнo розгорнута перед ним, а поруч із нею — інше одкровення, земна куля. Його рука могла б указувати на мікроскоп, налаштований для вивчення внутрішньої будови жука: проте на мить його погляд міг би заблукати крізь відчинене вікно, щоб помилуватися благами бережливості та свободи, які виявляються в людях, так гідно зайнятих на ринковій площі, хоч яким хибним міг бути чимаенький чернечий загінчик у їхніх бідних головах, що досі не давав їм спокою. Від них його розлогі думки легко перейшли б до міцних різьблених кораблів на річці неподалік, які безстрашно рушають у плавання до Індій чи до дикої Америки. Так, він теж подорожував, і не лише у думках. Він знав, скільки дивних народів і фальшивих релігій притулилося на цій круглій землі, що сама є лиш плямою у всесвіті. Мало було винахідливих авторів, яких би він не опрацював, чи філософських інструментів, котрі б він, наскільки це можливо, не вивчив і не випробував; і ніхто краще за нього не міг зрозуміти й оцінити нещодавні відкриття «незрівнянного пана Ньютона». Проте певна тривога у тій сухорлявій постаті, певне зведення брів на тому аквіліновому обличчі підказували б, що посеред їхнього палкого красномовства думки філософа часом могли й зупинитися.

Справді, видима сцена не вичерпувала складності його проблеми, адже існувало ще те, що він називав «сценою ідей» — нематеріальною та приватною, але часто більш переповненою й нагальною, ніж сцена публічна. Локк був батьком сучасної психології, і народження цього повітряного монстра, цього напівприродного виродка, видалося не зовсім легким чи щасливим.[2]

Шкода, що моя ерудиція не дозволяє мені доповнити цю картину так, як того заслуговує тема, і простежити джерела поглядів Лока та їхній величезний вплив. На жаль, я можу розглядати його — що навряд чи справедливо — лише як чистого філософа: адже якби розум Лока був глибшим, він міг би бути менш впливовим. Він співчував наступній епохі й умів керувати нею: епохі, яка довіряла легкому, красномовному міркуванню і мала намір бути врятованою, в цьому світі та в наступному, з якомога меншою кількістю філософії та якомога меншою кількістю резілії. У XVIII столітті Лок грав значною мірою ту роль, яка дісталася Канту в XIX. Коли з ним сперечалися, так само як і коли його приймали, його погляди ставали відправною точкою для загального розвитку. Що ближче ми придивляємося до справи, то більше вражає патріархальна гідність розуму Лока. Батько психології, батько критики знання, батько теоретичного лібералізму, щонайменше хрещений батько американської політичної системи, Вольтера та «Енциклопедії», на батьківщині він був пращуром усієї тієї школи чемної поміркованої думки, яка здатна поєднати ліберальне християнство з механічною наукою та психологічним ідеалізмом. Він був непереможливо вкорінений у розсудливій моралі, в раціоналізованому протестантизмі, у повазі до свободи та закону: понад усе він був глибоко переконаний, як він це висловлює, «що гарні зручності життя кращі за огидні злидні». Лок досі говорить, чи принаймні донедавна говорив, через чимало сучасних умів, коли цей розум був найщирішим; і за двісті років до королеви Вікторії він був вікторіанцем за своєю суттю.

Головним елементом цієї сучасності Локка було те, що ледь з'являлося раніше в чистій філософії, хоча й було поширеним у релігії: я маю на увазі тенденцію заперечувати власні передумови — не випадково чи мимохіть, а з гордістю і з виразом тріумфу. Передумови нав'язуються всім нам самим життям: наприклад, передумова про те, що життя триватиме і що воно варте того, щоб жити. Віра народжується на льоту і пробуджується до багатьох мовчазних зобов'язань. Згодом, у роздумах, ми можемо дивуватися, знаходячи ці передумови у себе в руках, і, не знаючи природних причин, які нав'язали їх тваринному розуму, ми можемо ображатися на них. Їхній довільний та догматичний характер спокушатиме нас засудити їх і сприймати як належне те, що аналіз, який підриває їх, є виправданим і виявиться плідним. Але ця критична впевненість у свою чергу здається такою, що спирається на сумнівну передумову, а саме: що людська думка завжди повинна розвиватися на одній лінії, діалектично, провидінно і непереборно. Принаймні можна уявити, що іноді все може бути навпаки. Деякі з первісних передумов людського розуму могли бути правильними та неминучими, тоді як тенденція заперечувати їх могла виникнути через правдоподібне непорозуміння або перебільшення напівправди: так що сама критична думка, знищивши спонтанні припущення, на яких вона трималася, виявилася б нездатною існувати далі.

У Локка центральними передумовами, які він прийняв щиро й беззастережно, були передумови здорового глузду. Він застосував те, що називає «простим історичним методом», який, за його власними словами, пасує «для ввічливого товариства та чемної розмови». Люди, «просто за допомогою своїх природних здібностей», можуть досягти всього можливого або вартісного знання. Усі діти, як він пише, «що народжуються у цьому світі, будучи оточеними тілами, які безперервно й різноманітно на них впливають», мають «різноманітні ідеї, закарбувані» в їхніх умах. «Зовнішні матеріальні речі як об'єкти Відчуття та операції наших власних розумів як об'єкти Рефлексії є для мене, — продовжує він, — єдиними першоджерелами, з яких усі наші ідеї беруть свій початок». «Кожен акт відчуття, — пише він в іншому місці, — якщо його належним чином розглянути, дає нам рівне уявлення про обидві частини природи, тілесну та духовну. Бо поки я знаю завдяки зору чи слуху,..., що поза мною існує якесь тілесне буття, об'єкт цього відчуття, я ще певніше знаю, що всередині мене є якесь духовне буття, яке бачить і чує».

Ґрунтуючись на цих чітких уявленнях, натурфілософія Локка поділяється на дві частини: одна є суто фізичною та науковою, інша — критичною та психологічною. Щодо складу матерії, Локк прийняв найпередовішу теорію свого часу, яка виявилася дуже давньою: теорію Демокрита про те, що матеріальний всесвіт не містить нічого, крім безлічі твердих атомів, що рухаються крізь нескінченний простір; проте Локк додав релігійну нотку до цього матеріалізму, припустивши, що нескінченний простір у своїй величі мусить бути атрибутом Бога. Він також вірив у те, на що мало хто з матеріалістів наважився б зважитися, а саме: що якби ми могли ґрунтовно дослідити космічний механізм, ми побачили б доведену необхідність кожної ускладненості, що з цього випливає, ба навіть існування і характеру розуму; адже для Бога було не важче наділити матерію здатністю мислити, ніж наділити її здатністю рухатися.

В атомній теорії ми маємо наочний образ, що претендує на точний чи навіть вичерпний опис внутрішньої будови речей або їхніх первинних якостей. Можливо, оскільки фізичні гіпотези не можуть не бути наочними, це неминуча теорія. Вона вперше виникла через зношування та розпад усіх матеріальних об'єктів, а також через пилинки, що плавають у сонячному промені; і вона підтверджується у збільшеному масштабі зоряним всесвітом, яким його уявляє сучасна астрономія. Коли сьогодні ми говоримо про ядра та електрони, якщо ми взагалі їх уявляємо, ми уявляємо їх як атоми. Але все це лише картина, що віщує те, що ми могли б побачити крізь достатньо потужний мікроскоп; важливим філософським питанням є те, яке порушує інша половина натурфілософії Локка, присвячена оптиці та загальній критиці сприйняття. Наскільки, якщо взагалі можемо, ми можемо довіряти образам у наших головах у розкритті природи зовнішніх речей?

У цьому пункті вчення Локка через Декарта[3] також походило від Демокрита. Воно полягало в тому, що всі чуттєві якості речей, за винятком положення, форми, твердості, кількості та руху, були лише ідеями в нас, проєктуваними й помилково визнаними такими, що містяться в речах. У речах ці приписані чи вторинні якості були просто силами, притаманними їхній атомній будові та розрахованими на те, щоб збуджувати відчуття такого характеру в наших тілах. Це вчення легко доводиться простим історичним методом Локка, якщо застосувати його до вивчення веселок, дзеркал, ефектів перспективи, снів, жовтяниці, божевілля та волі до віри: усе це переконує нас у тому, що ідеї, які ми імпульсивно вважаємо якостями об'єктів, завжди за своїм місцем розташування та походженням виникають у наших власних головах.

Однак ці дві частини натурфілософії Локка перебувають не в ідеальній рівновазі. _Усі_ почуття й ідеї тварини мусять однаково зумовлюватися її органами та пристрастями[4], і вона не може усвідомлювати те, що відбувається поза нею, інакше як остільки, оскільки це впливає на її власне життя[5]. Як же тоді Локк чи Демокрит могли припускати, що їхні ідеї простору й атомів були менш людськими, менш наочними, сумарними й символічними, ніж їхні відчуття звуку чи кольору? Мову науки, так само як і мову чуттів, слід було визнати людською мовою; а природу будь-якого буття, що існує паралельно з нами — хай буде це паралельне існування матеріальним чи ментальним, — слід було визнати предметом віри та гіпотези, але ніяк, за жодних обставин, не абсолютної чи прямої інтуїції.

Немає жодних підстав лякатися цього вчення, ніби воно прирікає нас на самотність і невігластво щодо світу, в якому ми живемо. Ми бачимо і пізнаємо світ за допомогою наших очей та нашого інтелекту, у візуальних та інтелектуальних категоріях: як інакше можна побачити або пізнати світ, що є не плодом сну, а супутньою силою, настирливою і чужою? В усвідомленні, яке тварина може мати щодо свого оточення — а звісно ж, усі тварини мають таке усвідомлення, — суб'єктивний та моральний характер її почуттів при виявленні себе в такому оточенні не знищує їхньої пізнавальної цінності. Ці почуття, як каже Локк, є знаками: сприймати їх як знаки — це і є суть інтелекту. Тварини, чутливі фізично, є чутливими й морально, і відчувають дружність чи ворожість, що їх оточує. Навіть біль і задоволення не є пустими відчуттями, задоволеними власною присутністю: вони настійно привертають увагу до об'єктів, які є їхнім джерелом. Хіба можна відчувати любов чи ненависть, не відчуваючи їх до чогось — чогось близького й могутнього, але водночас зовнішнього, неконтрольованого і таємничого? Коли я ухиляюся від снаряда або зриваю ягідку, чи ймовірно, що мій розум зупиниться, аби зосередитися на своїх чистих відчуттях чи ідеях, не розпізнаючи чи не переслідуючи чогось матеріального? Аналітична рефлексія часто ігнорує сутнісну енергію розуму, яка від початку є радше інтелектуальною, ніж чуттєвою, більш апетитивною і догматичною, ніж естетичною.

Але почуття та ідеї активної тварини не можуть не поєднувати внутрішню моральну напруженість із зовнішнім фізичним віднесенням; а природні умови чутливості вимагають, щоб сприйняття завдячували своїм існуванням і якістю живому організму з його моральним ухилом, і щоб водночас вони були спрямовані на зовнішні об'єкти, які манять цей організм або загрожують йому.

Усі амбіції приречені на поразку, коли вони вимагають неможливого. Амбіція пізнавати не є винятком; і звісно ж, наші сприйняття не можуть сказати нам, який вигляд мав би світ, якби ніхто його не бачив, або яким цінним він був би, якби ніхто про нього не дбав. Але наші сприйняття, як знову казав Локк, є достатніми для нашого добробуту та відповідними до нашого стану. Вони є не лише чудовою розвагою самі по собі, а й, окрім своєї чуттєвої та граматичної якості, завдяки своєму розподілу та методу варіації можуть інформувати нас якнайточніше про порядок і механізм природи. У сучасній науці ми бачимо, наскільки повністю найточніше знання — доведене як точне завдяки його застосуванню в мистецтвах — може позбутися кожного образотворчого елемента та всієї мови досвіду, аби стати чистим методом обчислення і контролю. І за приємною компенсацією наше естетичне життя може стати вільнішим, самодостатнішим, смиренно щасливішим у собі: і не переступаючи жодним чином за межі скромності природи, ми можемо погодитися бути як маленькі діти, щебечучи нашу людську ноту; адже життя розуму в нас цілком може стати наукою за своєю валідністю, залишаючись водночас поезією за своєю тканиною.

Я вважаю, отже, що за допомогою незначної перестановки положень Локка з натурфілософії їх можна було б зробити внутрішньо узгодженими і водночас вірними першим передумовам здорового глузду, хоча вони, мабуть, і виявилися б набагато стриманішими та скептичнішими, ніж імпульсивна думка за першим заходами.

Зміст

Вигляд