«Книга джунглів»

Рюдкірд Кіплінг

Зміст

Брати Моглі Пісня мисливців зграї Сіоні Полювання Каа Дорожня пісня бангар-логів «Тигре! Тигре!» Пісня Моглі Білий тюлень Луканнон «Ріккі-Тіккі-Таві» Пісня Дарзі Тумай з слонів Шів і сарана Слуги Її Величності Парадний марш тварин із табору

Брати Моглі

Тепер Ран, яструб, повертається вночі, А Манг, кажан, звільняє їх, – Стада замкнені в хлівах і хатах, Бо ми вільні до світанку. Це година гордості та могутності, Кігтів, іклів і пазурів. О, почуйте заклик! – Щасливого полювання всім, Хто дотримується Законів Джунглів! _Нічна пісня в джунглях_

Була сьома година вечора в дуже теплих пагорбах Сіоні, коли Вовк-батько прокинувся після денного відпочинку, почухався, позіхнув і розтягнув лапи одну за одною, щоб позбутися відчуття сонливості в їхніх кінчиках. Вовчиця-мати лежала, притиснувши свій великий сірий ніс до чотирьох її грайливих, верескливих дитинчат, і місяць світив у вхід печери, де вони всі жили. «Аугрх!» – сказав Вовк-батько. «Настав час знову полювати». Він збирався стрибнути вниз по схилу, коли маленька тінь із пухнастим хвостом перетнула поріг і заскиглила: «Нехай удача буде з вами, о, вожаку вовків. І нехай удача та міцні білі зуби будуть із благородними дітьми, щоб вони ніколи не забували про голодних у цьому світі».

Вовча зграя вітає Мауглі біля Скелі Ради

Це був шакал – Табакі, Облизаль, – і вовки Індії зневажають Табакі, бо він бігає навколо, створюючи неприємності, розповідаючи небилиці та їдячи ганчір’я та шматки шкіри зі смітників села. Але вони також бояться його, тому що Табакі, більше за будь-кого іншого в джунглях, схильний до божевілля, і тоді він забуває, що колись боявся когось, і бігає лісом, кусаючи все на своєму шляху. Навіть тигр тікає і ховається, коли маленький Табакі стає несамовитим, бо божевілля – це найганебніша річ, яка може трапитися з дикою істотою. Ми називаємо це гідрофобією, але вони називають це девані – божевіллям – і тікають.

«Заходьте, тоді, і подивіться», – сказав Вовк-батько, насупившись, «але тут немає їжі».

«Для вовка – ні», – сказав Табакі, «але для такої нікчемної істоти, як я, суха кістка – це чудова трапеза. Хто ми такі, народ Гідур-лог [народу шакалів], щоб вибирати?» Він поквапливо пішов до задньої частини печери, де знайшов кістку оленя з невеликою кількістю м’яса, і сів, весело розгризаючи кінець.

«Щира подяка за цю чудову трапезу», – сказав він, облизуючи губи. «Які чудові ці благородні діти! Які великі в них очі! І такі юні! Дійсно, дійсно, я міг би згадати, що діти королів – це вже з самого початку люди».

Тепер Табакі знав так само добре, як і всі інші, що немає нічого нещаснішого, ніж робити компліменти дітям в обличчя. Йому було приємно бачити, що Вовчиця-мати та Вовк-батько виглядають незручно.

Табакі сидів нерухомо, радіючи неприємностям, які він спричинив, а потім зловісно сказав:

«Шере Хан, Великий, переніс свої мисливські угіддя. Він полюватиме в цих пагорбах протягом наступного місяця, як він мені сказав».

Шере Хан був тигром, який жив біля річки Вайнгунга, за двадцять миль звідти.

«Він не має на це права!» — розгнівано почав Вовк-батько. «Згідно із Законом Джунглів, він не має права змінювати своє місце проживання без попереднього попередження. Він налякає кожну тварину в радіусі десяти миль, а я… мені доводиться полювати на двох, в ці дні».

«Його мати не даремно називала його Лунгрі [Кульгавий]», — спокійно сказала Вовчиця-мати. «Він народився з кульгавістю в одній нозі. Ось чому він полював лише на худобу. Тепер жителі села Ваінгунга розлючені на нього, і він прийшов сюди, щоб розлютити жителів нашого села. Вони обшукуватимуть джунглі, коли він буде далеко, і ми з нашими дітьми повинні будемо тікати, коли підпалять траву. Дійсно, ми дуже вдячні Шере Хану!»

«Чи варто мені передати йому про вашу вдячність?» — сказав Табакі.

«Геть!» — огризнувся Вовк-батько. «Геть і полюй зі своїм господарем. Ти вже завдав достатньо шкоди за одну ніч».

«Я йду», — тихо сказав Табакі. «Ви можете почути Шере Хана внизу, у заростях. Я міг би й сам передати йому повідомлення».

Вовк-батько прислухався, і внизу, у долині, що вела до невеликої річки, він почув сухий, сердитий, ричачий, монотонний виття тигра, який нічого не зловив і не переймається тим, що всі джунглі про це дізнаються.

«Дурник!» — сказав Вовк-батько. «Починати нічну полювання з таким шумом! Невже він думає, що наші олені схожі на його товстих биків з Ваінгунги?»

«Тшш. Сьогодні вночі він полює не на биків і не на оленів», — сказала Вовчиця-мати. «Він полює на Людину».

Виття змінилося на своєрідне гудіння, яке, здавалося, лунало з усіх боків. Це був шум, який збиває з пантелику дроворубів і циган, що сплять на відкритому повітрі, і змушує їх іноді тікати прямо в пащу тигра.

«Людина!» — сказав Вовк-батько, показуючи всі свої білі зуби. «Фу! Невже в ставках не вистачає жуків і жаб, що він повинен їсти Людину, і ще й на нашій території!»

Закон джунглів, який ніколи не віддає наказ без причини, забороняє кожній звірині їсти людину, хіба що вона вбиває, щоб показати своїм дітям, як вбивати, і тоді вона повинна полювати за межами мисливських угідь своєї зграї чи племені. Справжня причина цього полягає в тому, що вбивство людей зрештою призведе до прибуття білих людей на слонах, з рушницями, і сотень коричневих людей з гонгами, ракетами та факелами. Тоді всі в джунглях страждатимуть. Причину, яку звірі називають між собою, полягає в тому, що людина є найслабшою та найбеззахиснішою з усіх живих істот, і недоречно на неї нападати. Вони також кажуть – і це правда, – що людиножерки стають брудними та втрачають зуби.

Муркотіння ставало голоснішим і закінчилося повним горловим «Аарх!», сигналом до нападу тигра.

Тоді пролунав виття – нетигрине виття – від Шер Хана. «Він промахнувся», – сказала Мати-Вовчиця. «Що це?»

Батько-Вовк вибіг на кілька кроків і почув, як Шер Хан люто бурмоче, коли перекидається в чагарниках.

«Дурний не зміг втриматися і стрибнув у багаття лісоруба, і обпік свої ноги», – сказав Батько-Вовк, буркнувши. «Табакі з ним».

«Щось піднімається вгору», – сказала Мати-Вовчиця, смикнувши одним вухом. «Будьте готові».

Кущі трохи зашелестіли в заростях, і Батько-Вовк опустився, підібгавши під себе задні лапи, готовий до стрибка. Тоді, якби ви спостерігали, ви б побачили найдивовижніше у світі – вовк зупинився посеред стрибка. Він зробив стрибок, перш ніж побачив, на що стрибає, а потім спробував зупинитися. В результаті він підскочив прямо в повітря на чотири-п’ять футів, приземлившись майже там, де покинув землю.

«Людина!» – клацнув він. «Людиня. Погляньте!»

Прямо перед ним, тримаючись за низьку гілку, стояв голий, коричневий малюк, який щойно навчився ходити – такий ніжний і милий, як маленька іграшка, що потрапила до вовчої печери вночі. Він підняв очі на Вовчого Батька і засміявся.

«Чи це вовченя?» – запитала Вовчиця-Мати. «Я ніколи такого не бачила. Принеси його сюди».

Вовк, який звик переносити своїх дитинчат, може, якщо потрібно, підхопити яйце, не розбивши його, і хоча щелепи Вовчого Батька щільно стиснули спинку дитини, жоден зуб навіть не подряпав шкіру, коли він поклав її серед вовченят.

«Яке воно маленьке! Яке голе і – яке сміливе!» – тихо сказала Вовчиця-Мати. Малюк пробирався між вовченятами, щоб підійти ближче до теплої шерсті. «Ага! Він їсть разом з іншими. Отже, це вовче дитинча. Чи був коли-небудь вовк, який міг би похвалитися тим, що у нього серед дітей є людське дитинча?»

«Я чула про таке зрідка, але ніколи в нашій зграї і за мого життя», – сказав Вовчий Батько. «У нього зовсім немає шерсті, і я міг би вбити його одним рухом лапи. Але погляньте, він дивиться вгору і не боїться».

Місячне світло було заблоковане біля входу в печеру, бо велика, квадратна голова і плечі Шер-Хана висунулися в отвір. Табакі, що стояв позаду нього, пищав: «Мій пане, мій пане, воно зайшло сюди!»

«Шер-Хан зробив нам велику честь», – сказав Вовчий Батько, але в його очах було багато гніву. «Що потрібно Шер-Хану?»

«Моя здобич. Людське дитинча пройшло тут», – сказав Шер-Хан. «Його батьки втекли. Віддайте його мені».

Шер-хан, як і казав Вовк-батько, стрибнув у багаття, яке розпалив дроворуб, і від болю, що його обпалила, був у люті. Але Вовк-батько знав, що вхід до печери занадто вузький, щоб туди міг пролізти тигр. Навіть тут, де він був, плечі та передні лапи Шер-хана були стиснуті від нестачі місця, як і у людини, якби вона намагалася битися в бочці.

«Вовки – вільний народ», – сказав Вовк-батько. «Вони слухаються лише ватажка зграї, а не якогось смугастого вбивці худоби. Це людське дитинча належить нам – і ми можемо вбити його, якщо захочемо».

«Ви вирішуєте, чи вбивати, чи ні? Що це за розмови про вибір? Клянуся биком, якого я вбив, чи маю я стояти біля вашої печери і вимагати свою частку? Це я, Шер-хан, говорю!»

Ревіння тигра наповнило печеру громом. Вовчиця відсторонилася від дитинчат і кинулася вперед, її очі, мов дві зелені місяці в темряві, зустрілися з палаючими очима Шер-хана.

«І я, Ракша [Демон], відповідаю. Це людське дитинча належить мені, Лунгрі – воно моє! Його не вб’ють. Він житиме, щоб бігати зі зграєю і полювати зі зграєю; і зрештою, поглянь, мисливцю на маленьких голих дитинчат, жабоїде, рибоїде, він буде полювати на тебе! Тепер геть звідси, або клянуся самбуром, якого я вбив (я не їм виснажену худобу), ти повернешся до своєї матері, обпалений звіре, який живе в джунглях, і ти будеш ще більш кульгавим, ніж коли ти з’явився на світ! Йди!»

Вовк-батько дивився на все це з подивом. Він майже забув ті дні, коли він виборов Вовчицю в чесному бою з п’ятьма іншими вовками, коли вона бігала в зграї і її не називали «Демон» просто так, з компліменту. Шер Хан міг би зіткнутися з Вовком-батьком, але він не міг протистояти Вовчиці, бо знав, що там, де вона, вона має всі переваги місцевості і буде битися до смерті. Тож він відступив від входу в печеру, гарчачи, і, коли він відійшов, вигукнув:

«Кожен пес гавкає у своєму дворі! Побачимо, що скаже зграя про те, що тут виховують людських дитинчат. Це дитинча моє, і зрештою воно потрапить до моїх зубів, о, ви, хвостики!»

Вовчиця кинулася до купи дитинчат, важко дихаючи, і Вовк-батько серйозно сказав їй:

«Шер Хан сказав хоч трохи правди. Дитинча потрібно показати зграї. Чи все ще хочеш його залишити, Вовчице?»

«Залишити?» — перепитала вона, задихаючись. «Воно прийшло голим, вночі, самотнє і дуже голодне; але воно не злякалося! Поглянь, воно вже відсунуло одного з моїх дитинчат. А той кульгавий м’ясник убив би його і втік би до Вайнґунґи, поки селяни тут полювали б на всіх нас у помсту! Залишити? Звісно, я його залишу. Лежи спокійно, маленька жабо. О, ти, Моглі, — я називатиму тебе Моглі-жаба, — настане час, коли ти полюватимеш на Шер Хана, як він полював на тебе».

«Але що скаже наша зграя?» — запитав Вовк-батько.

Закон Джунглів дуже чітко визначає, що будь-який вовк може, коли одружується, покинути зграю, до якої він належить. Але, як тільки його дитинчата підростуть і зможуть стояти на лапах, він повинен привести їх до Ради зграї, яка зазвичай збирається раз на місяць у повний місяць, щоб інші вовки могли їх ідентифікувати. Після цієї перевірки дитинчата можуть вільно бігати, куди заманеться, і до тих пір, поки вони не вб’ють свого першого оленя, жодні виправдання не приймаються, якщо дорослий вовк із зграї вб’є одного з них. Покарання – смерть, якщо вбивцю можна знайти; і якщо ви трохи подумаєте, ви зрозумієте, що так і має бути.

Вовк-батько чекав, поки його дитинчата трохи не навчаться бігати, а потім, у ніч, коли відбувалося зібрання зграї, він відвів їх, а також Мауглі та Вовчицю-матір до Ради Скель – пагорба, вкритого камінням і валунами, де могла б заховатися сотня вовків. Акела, великий сірий Вовк-одинак, який керував усією зграєю завдяки силі та хитрості, лежав на своєму скелі, а під ним сиділо сорок або більше вовків різного розміру та кольору, від досвідчених вовків кольору борсука, які могли самостійно впоратися з оленем, до молодих чорних трирічних вовків, які вважали, що можуть це зробити. Вовк-одинак очолював їх уже рік. У молодості він двічі потрапляв у вовчу пастку, а одного разу його побили та залишили напризволяще; тому він знав звичаї людей. На Раді Скель було дуже мало розмов. Дитинчата кувиркалися одне в одного в центрі кола, де сиділи їхні матері та батьки, і час від часу старший вовк тихо підходив до дитинчати, уважно розглядав його, а потім повертався на своє місце безшумними кроками. Іноді мати виштовхувала своє дитинча далеко в місячне світло, щоб переконатися, що його не забули. Акела зі своєї скелі кричав: «Ви знаєте Закон – ви знаєте Закон. Уважно огляньте, о Вовки!» І стурбовані матері підхоплювали цей заклик: «Огляньте – уважно огляньте, о Вовки!»

Нарешті – і шерсть на шиї Вовчиці-матері піднялася, коли настав час – Вовк-батько підштовхнув «Мауглі-жабу», як вони його називали, в центр, де він сидів, сміявся і грався з кількома камінцями, які виблискували в місячному світлі.

Акела не підіймав голови від лап, а продовжував монотонно вити: «Дивіться уважно!» З-за скель долинув приглушений рев – голос Шер-Хана: «Дитинча моє. Віддайте його мені. Яке відношення Вільні Люди мають до людського дитинчати?» Акела навіть не поворухнув вухами. Він лише сказав: «Дивіться уважно, Вовки! Яке відношення Вільні Люди мають до наказів будь-кого, окрім Вільних Людей? Дивіться уважно!»

Пролунав хор глибокого гарчання, і молодий вовк, якому виповнилося чотири роки, перекинув питання Шер-Хана Акелі: «Яке відношення Вільні Люди мають до людського дитинчати?» Згідно із Законом Джунглів, якщо виникає суперечка щодо права дитинчати бути прийнятим зграєю, за нього повинні виступити щонайменше двоє членів зграї, які не є його батьками.

«Хто виступить за це дитинча?» – запитав Акела. «Серед Вільних Людей, хто виступить?» Відповіді не було, і Мати-Вовчиця готувалася до останньої битви, якщо до цього дійде.

Тоді єдина інша істота, якій дозволено бути на Раді Зграї, – Балу, сонний бурий ведмідь, який навчає вовченят Закону Джунглів: старий Балу, який може приходити і йти, куди заманеться, тому що їсть лише горіхи, коріння та мед, – піднявся на задні лапи і загарчав.

«Людське дитинча – людське дитинча», – сказав він. «Я виступаю за людське дитинча. У ньому немає нічого поганого. Я не володію даром слова, але я говорю правду. Дозвольте йому бігати зі зграєю і зарахуйте його до інших. Я сам його навчу».

«Нам потрібен ще один», – сказав Акела. «Балу вже висловився, і він наш вчитель для молодих вовченят. Хто ще виступить, окрім Балу?»

Чорна тінь опустилася в коло. Це був Багіра, чорний пантер, абсолютно чорний, але при певному освітленні на його шкірі проступали пантерові візерунки, що нагадували візерунок на шовку. Усі знали Багіру, і ніхто не наважувався перешкоджати йому, бо він був таким же хитрим, як Табакі, таким же сміливим, як дикий буйвол, і таким же безрозсудним, як поранений слон. Але в нього був голос, ніжний, як дикий мед, що стікає з дерева, і шкіра, м’якша за пух.

«О, Акела, і ви, вільні люди, – промурмотів він, – я не маю права бути на вашій зборах, але Закон Джунглів говорить, що якщо є сумніви, які не стосуються питання життя і смерті щодо нового дитинчати, життя цього дитинчати можна викупити за певну ціну. І Закон не говорить, хто може або не може заплатити цю ціну. Чи я правий?»

«Добре! Добре!» – сказали молоді вовки, які завжди голодні. «Послухайте Багіру. Дитинча можна викупити за ціну. Це Закон».

«Знаючи, що я не маю права говорити тут, я прошу вашого дозволу».

«Говори, – закричали двадцять голосів».

«Вбивати голе дитинча – це ганьба. Крім того, коли воно виросте, воно може стати для вас кращою розвагою. Балу вже говорив на його користь. Тепер до слів Балу я додам одного бика, і товстого, щойно вбитого, за півмилі звідси, якщо ви приймете людиське дитинча відповідно до Закону. Чи це важко?»

Пролунав гамір сотень голосів, які говорили: «Що це за різниця? Він помре під зимовими дощами. Він згорить на сонці. Якої шкоди може завдати нам голе жабеня? Нехай бігає зі зграєю. Де бик, Багіро? Нехай його приймуть». І тоді пролунав глибокий гавкіт Акели: «Подивіться уважно – подивіться уважно, о, вовки!»

Мауглі все ще дуже цікавився камінцями, і він не помітив, коли вовки підійшли і по черзі подивилися на нього. Зрештою, всі вони спустилися з пагорба до мертвого бика, і залишилися лише Акела, Багіра, Балу та власні вовки Мауглі. Шере Хан все ще ревів уночі, бо був дуже розлючений тим, що Мауглі не віддали йому.

«Так, реви добре», — пробурмотів Багіра під вусами, — «бо настане час, коли ця гола істота змусить тебе ревіти зовсім іншу пісню, або я нічого не знаю про людей».

«Це було зроблено добре», — сказав Акела. «Люди та їхні дитинчата дуже мудрі. Він може допомогти з часом».

«Дійсно, допоможе в час потреби, бо ніхто не може сподіватися вічно очолювати зграю», — сказав Багіра.

Акела нічого не відповів. Він думав про час, який настає для кожного лідера кожної зграї, коли його сила покидає його, і він стає все слабшим і слабшим, поки, нарешті, його не вбивають вовки, і на його місце приходить новий лідер, щоб бути вбитим, у свою чергу.

«Забери його», — сказав він Вовкові-батькові, — «і навчи його, як належить одному з Вільних людей».

І так Мауглі був прийнятий до зграї вовків Сіуні в обмін на бика та за добрим словом Балу.

Тепер вам доведеться задовольнитися тим, що минемо десять чи одинадцять цілих років, і лише здогадуватись про дивовижне життя, яке Мауглі вів серед вовків, тому що, якби про це все було написано, це заповнило б безліч книг. Він ріс разом із вовченятами, хоча вони, звісно, майже одразу перетворилися на дорослих вовків, ще до того, як він став дитиною. А Вовк-батько навчав його його справі та значення речей у джунглях, поки кожен шелест у траві, кожен подих теплого нічного повітря, кожна нота, яку видавали сови над його головою, кожен звук кігтів кажана, коли той відпочивав на деякий час на дереві, і кожне плескання кожної маленької рибки, що вистрибувала з калюжі, не означали для нього стільки ж, скільки робота в офісі для бізнесмена. Коли він не навчався, він сидів на сонці і спав, їв і знову засинав. Коли він відчував, що забруднився або йому стало жарко, він плавав у лісових ставках; а коли він хотів меду (Балу розповідав йому, що мед і горіхи такі ж приємні на смак, як і сире м’ясо), він залізав на дерево, щоб дістати його, і Багіра показував йому, як це робити. Багіра лежав на гілці і кликав: «Ходімо, маленький брате», і спочатку Мауглі чіплявся, як лінивець, але згодом він кидався між гілками майже так само сміливо, як сірий мавпоподібний. Він також займав своє місце на Радовій Скелі, коли збиралася зграя, і там він виявив, що якщо він пильно дивиться на будь-якого вовка, то вовк змушений буде опустити погляд, і тому він робив це заради розваги. В інший час він витягував довгі колючки з подушечок лап своїх друзів, тому що вовки страждають від колючок і реп’юхів у своїй шерсті.

Він спускався вночі з пагорба в оброблені поля і дуже уважно розглядав жителів села в їхніх хатинах, але не довіряв людям, тому що Багіра показав йому квадратну коробку з відкидними дверцятами, так хитро заховану в джунглях, що він ледь не наткнувся на неї, і розповів, що це пастка. Найбільше він любив ходити з Багірою в темне, тепле серце лісу, спати весь сонний день і вночі спостерігати, як Багіра полює. Багіра вбивав усіх, кого хотів, коли відчував голод, і Моглі робив те саме, за одним винятком. Щойно він подорослішав і почав розуміти речі, Багіра сказав йому, що він ніколи не повинен чіпати худобу, тому що його прийняли в зграю в обмін на життя бика. «Увесь ліс належить тобі, — сказав Багіра, — і ти можеш вбивати все, що зможеш, але заради бика, який купив тебе, ти ніколи не повинен вбивати чи їсти жодну худобу, ні молоду, ні стару. Це Закон Джунглів». Моглі слухняно дотримувався цього.

І він ріс і ставав сильнішим, як і має рости хлопчик, який не знає, що вчиться чомусь, і в якого немає нічого іншого, про що думати, крім їжі.

Вовчиця якось або двічі сказала йому, що Шере Хан — не той, кому можна довіряти, і що одного дня він повинен вбити Шере Хана. Але хоча молодий вовк пам’ятав би цю пораду щогодини, Моглі забув її, тому що він був лише хлопчиком, хоча, якби він міг говорити будь-якою людською мовою, він би назвав себе вовком.

Шер Хан постійно перетинав його шлях у джунглях, адже, оскільки Акела старішав і слабшав, кульгавий тигр став близьким другом з молодшими вовками з Зграї, які йшли за ним, щоб поїсти залишки, чого Акела ніколи б не дозволив, якби наважився розширити свої повноваження до належних меж. Тоді Шер Хан підлещувався до них і дивувався, що такі чудові молоді мисливці задовольняються тим, що їх веде старий вовк і людське дитинча. «Кажуть, – казав Шер Хан, – що на Раді ви не наважуєтесь дивитися йому прямо в очі». І молоді вовки гарчали і ставали напруженими.

Багіра, який мав очі й вуха всюди, знав про це, і одного чи двох разів він прямо сказав Моглі, що Шер Хан колись його вб’є. Моглі сміявся і відповідав: «У мене є Зграя, і у мене є ти; і Балу, хоч і такий лінивий, може завдати кілька ударів заради мене. Чому я маю боятися?»

Одного дуже спекотного дня в Багіри виникла нова думка, яка народилася з чогось, що він почув. Можливо, Іккі, їжак, розповів йому про це; але він сказав Моглі, коли вони були глибоко в джунглях, і хлопчик лежав, спершись головою на чудову чорну шкіру Багіри: «Мій маленький брате, скільки разів я вже казав тобі, що Шер Хан – твій ворог?»

«Стільки, скільки горіхів на цій пальмі», – відповів Моглі, який, звісно, не вмів рахувати. «І що з того? Я хочу спати, Багіро, а Шер Хан – це лише довгий хвіст і гучні розмови, як Мао, павич».

«Але зараз не час для сну. Балу знає це; я знаю це; Зграя знає це; і навіть дурні, дуже дурні олені знають. Табакі теж тобі про це казав».

«Ха! Ха!» — сказав Моглі. «Табакі нещодавно прийшов до мене і почав грубо говорити, що я просто голий людський дитинча, і мені не варто копати коріння свинячих горіхів. Але я схопив Табакі за хвіст і двічі розмахав ним об пальму, щоб навчити його кращим манерам».

«Це було нерозумно, бо хоч Табакі й любить шкодити, він міг би розповісти тобі про щось, що стосується тебе безпосередньо. Відкрий очі, Маленький Брате. Шере Хан не наважиться вбити тебе в джунглях. Але пам’ятай, Акела вже дуже старий, і скоро настане день, коли він не зможе вбити свою здобич, і тоді він більше не буде вожаком. Багато вовків, які оглядали тебе, коли ти вперше був приведений до Ради, теж старі, і молоді вовки вірять, як навчив їх Шере Хан, що людському дитинчаті немає місця у зграї. Незабаром ти станеш чоловіком».

«І що таке чоловік, що він не може бігати зі своїми братами?» — запитав Моглі. «Я народився в джунглях. Я дотримувався Закону Джунглів, і немає жодного нашого вовка, у лапи якого я б не витягнув колючку. Хіба вони не мої брати?»

Багіра витягнувся у всій своїй довжині і напівпримружив очі. «Маленький Брате», — сказав він, — «помацай мене під щелепою».

Моглі підніс свою сильну коричневу руку, і прямо під шовковистою підборіддям Багіри, де гігантські м’язи були приховані під блискучою шерстю, він відчув маленьку лису пляму.

«У джунглях немає нікого, хто знав би, що я, Багіра, ношу цей знак – знак нашийника; і все ж, маленький брате, я народився серед людей, і саме серед людей померла моя мати – у клітках королівського палацу в Удейпурі. Саме через це я заплатив ціну за тебе на Раді, коли ти був маленьким голим дитинчам. Так, і я теж народився серед людей. Я ніколи не бачив джунглів. Вони годували мене за ґратами з залізної миски, поки одного разу вночі я не відчув, що я – Багіра – Пантера, а не іграшка для людей, і я одним ударом лапи розбив дурний замок і пішов. І тому, що я вивчив звичаї людей, я став страшнішим у джунглях, ніж Шер Хан. Чи не так?»

«Так», – сказав Моглі. «Усі в джунглях бояться Багіру – всі, крім Моглі».

«О, ти ж дитина людини», – дуже ніжно сказав Чорний Пантера. «І так само, як я повернувся до своїх джунглів, так і ти зрештою повинен повернутися до людей – до тих людей, які є твоїми братами, – якщо тебе не вб’ють на Раді».

«Але чому – але чому хтось захоче мене вбити?» – сказав Моглі.

«Подивись на мене», – сказав Багіра. І Моглі уважно подивився на нього між очима. Велика пантера відвернула голову за пів хвилини.

«Ось чому», – сказав він, переміщаючи лапу на листі. «Навіть я не можу дивитися тобі в очі, а я народився серед людей, і я люблю тебе, маленький брате. Інші ненавидять тебе, тому що їхні очі не можуть зустрітися з твоїми; тому що ти мудрий; тому що ти витягував колючки з їхніх ніг – тому що ти людина».

«Я не знав про це», – похмуро сказав Моглі, і він насупив брови під своїми густими чорними бровами.

«Що таке Закон Джунглів? Бий першим, а потім вже гарчи. Завдяки твоїй недбалості вони знають, що ти людина. Але будь мудрим. Я відчуваю, що коли Акела наступного разу не зможе вполювати здобич – а з кожним полюванням йому стає все важче – зграя обернеться проти нього і проти тебе. Вони скликатимуть раду в Джунглях біля Скелі, і тоді… і тоді… я знаю!» – сказав Багіра, підстрибнувши. «Швидко спустися до людських хатин у долині і візьми трохи Червоної Квітки, яку вони там вирощують, щоб, коли настане час, у тебе був навіть сильніший друг, ніж я чи Балу, чи ті з зграї, хто тебе любить. Здобудь Червону Квітку».

Під Червоною Квіткою Багіра мав на увазі вогонь, але жодна істота в джунглях не називає вогонь його справжньою назвою. Кожна звірина живе в смертельному страху перед ним і вигадує сотню способів, щоб його описати.

«Червона Квітка?» – запитав Моглі. «Вона росте біля їхніх хатин у сутінках. Я візьму трохи».

«Ось і говорить людське дитинча», – гордо сказав Багіра. «Пам’ятай, що вона росте в маленьких горщиках. Швидко візьми один і тримай його при собі на випадок потреби».

«Добре», – сказав Моглі. «Я йду. Але чи впевнений ти, о, мій Багіро» – він обійняв його за шию і зазирнув у великі очі – «чи впевнений ти, що все це – справа Шере Хана?»

«Клянуся Зламаним Замком, який звільнив мене, я впевнений, маленький брате».

«Тоді, клянуся Биком, який мене купив, я заплачу Шере Хану повну ціну за це, і, можливо, ще й трохи більше», – сказав Моглі і побіг геть.

«Ось і людина. Це все, що потрібно, щоб бути людиною», – сказав Багіра собі, знову лягаючи. «О, Шере Хане, ніколи ще не було такого жахливого полювання, як твоя жаб’яча вилазка десять років тому!»

Мауглі біг далеко-далеко лісом, щосили, і його серце шалено билося. Він дістався до печери, коли піднімався вечірній туман, перевів подих і подивився вниз, у долину. Дитинчата були на вулиці, але Мати-Вовчиця, що стояла в глибині печери, зрозуміла з його дихання, що щось турбує її сина.

«Що сталося, синку?» — запитала вона.

«Я чув якісь балачки про Шер-Хана», — відповів він. «Сьогодні вночі я полюватиму на полях», і він кинувся вниз, крізь кущі, до струмка внизу долини. Там він перевірив, адже почув, як зграя полює, почув рев переляканого самбура і хрипіння, коли олень відбивався. Тоді почулися злі, люті завивання молодих вовків: «Акела! Акела! Нехай Вовк-одинак покаже свою силу. Звільніть місце для ватажка зграї! Нападай, Акела!»

Вовк-одинак, мабуть, стрибнув і не втримався, бо Мауглі почув клацання його зубів, а потім вереск, коли самбур збив його з ніг передньою ногою.

Він не став чекати більше і кинувся вперед, і крики стали тихішими за його спиною, коли він побіг у поля, де жили селяни.

«Багіра говорив правду», — задихаючись, промовив він, коли вмостився в сіно для худоби біля вікна хатини. «Завтра буде день і для Акели, і для мене».

Тоді він притулився обличчям до вікна і спостерігав за вогнем у вогнищі. Він побачив, як дружина господаря встала і підкинула в нього вночі чорні шматки. А коли настав ранок і тумани стали білими та холодними, він побачив, як дитина господаря взяла плетену корзину, обмазану всередині глиною, наповнила її розжареним вугіллям, поклала під ковдру і вийшла доїти корів у хлів.

«Це все?» – запитав Моглі. «Якщо дитинча може це зробити, то немає чого боятися». Тож він рішуче обійшов за кут і зустрів хлопчика, вихопив у нього горщик і зник у тумані, поки хлопчик від страху не почав вити.

«Вони дуже схожі на мене», – сказав Моглі, дмухаючи в горщик, як він бачив, що робила жінка. «Ця річ помре, якщо я не дам їй щось поїсти», – і він кинув у червону масу гілочки та суху кору. На півдорозі до пагорба він зустрів Багіру, на шерсті якого ранкова роса виблискувала, як місячний камінь.

«Акела промахнувся», – сказав Пантера. «Вони могли б убити його минулої ночі, але їм потрібен був і ти. Вони шукали тебе на пагорбі».

«Я був серед полів, де землю обробляли. Я готовий. Ось!» – Моглі підняв вогняний горщик.

«Чудово! Я бачив, як люди встромляли суху гілку в цю масу, і незабаром на кінці її розцвітала Червона Квітка. Чи не боїшся ти?»

«Ні. Чому я маю боятися? Я тепер згадав – якщо це не сон – як, ще до того, як я став Вовком, я лежав біля Червоної Квітки, і було тепло та приємно».

Увесь цей день Моглі сидів у печері, доглядаючи за своїм вогняним горщиком і занурюючи в нього сухі гілки, щоб подивитися, як вони виглядають. Він знайшов гілку, яка його задовольнила, і ввечері, коли Табакі прийшов до печери і досить грубо повідомив йому, що його чекають на Раді, він сміявся, поки Табакі не втік. Потім Моглі пішов на Раду, все ще сміючись.

Акела, Вовк-одинак, лежав біля свого каменю, щоб показати, що лідерство в зграї вільне, а Шере Хан зі своєю зградою голодних вовків відкрито ходив туди-сюди, насолоджуючись похвалами. Багіра лежав поруч із Моглі, а вогняний горщик був між колінами Моглі. Коли всі зібралися, Шере Хан почав говорити – на це він ніколи б не наважився, коли Акела був у розквіті сил.

«Він не має на це права», – прошепотів Багіра. «Скажи йому це. Він – син собаки. Він злякається».

Моглі підскочив на ноги. «Вольні люди, – вигукнув він, – чи Шере Хан очолює Зграю? Яке відношення тигр має до нашого лідерства?»

«Оскільки лідерство ще не визначено, і мене просять висловитися…», – почав Шере Хан.

«Хто просить?» – перепитав Моглі. «Чи всі ми шакали, щоб лизати ноги цьому м’яснику? Лідерство в Зграї належить лише Зграї».

Почулися вигуки: «Замовкни, людське дитинча!» «Дайте йому висловитися. Він дотримується наших Законів»; і нарешті старійшини Зграї прогриміли: «Дайте говорити Старому Вовку». Коли лідер Зграї не зміг здобути здобич, його називають Старим Вовком, поки він живий, а це недовго.

Акела підняв свою стареньку голову втомлено:

«Вольні люди, і ви також, шакали Шере Хана, протягом дванадцяти сезонів я вів вас до здобичі та з неї, і за весь цей час жоден не потрапив у пастку чи не покалічився. Тепер я не зміг здобути здобич. Ви знаєте, як був розроблений цей план. Ви знаєте, як ви підвели мене до неперевіреного самця, щоб показати мою слабкість. Це було зроблено майстерно. Ваше право – вбити мене тут, на Радовій Скелі, зараз. Тому я запитую, хто прийде, щоб покласти край життю Самотнього Вовка? Бо це моє право, згідно із Законом Джунглів, що ви приходитимете один за одним».

Настала довга тиша, бо жоден з вовків не хотів битися зі старим Акелою до смерті. Тоді Шере Хан заревів: «Ха! Що нам робити з цим беззубим дурнем? Він приречений померти! Це людське дитинча живе надто довго. Вольні люди, він був моєю здобиччю з самого початку. Віддайте його мені. Я втомився від цієї людсько-вовчої нісенітниці. Він турбує джунглі вже десять сезонів. Віддайте мені людське дитинча, інакше я завжди полюватиму тут і не дам вам жодної кістки. Він – людина, людська дитина, і в самій глибині моїх кісток я ненавиджу його!»

Тоді більше половини зграї закричали: «Людина! Людина! Що людина може зробити для нас? Нехай повертається до своїх!»

«І чи варто нам через це налаштувати проти себе всіх жителів навколишніх сіл?» – закричав Шер-Хан. «Ні, віддайте його мені. Він людина, і жоден з нас не може поглянути йому прямо в очі».

Акела знову підняв голову і сказав: «Він їв нашу їжу. Він спав з нами. Він допомагав нам полювати. Він не порушив жодного правила Закону Джунглів».

«Крім того, я заплатив за нього биком, коли його прийняли до зграї. Вартість бика невелика, але честь Багіри – це те, за що він, можливо, буде боротися», – сказав Багіра своїм найлагіднішим голосом.

«Бик був заплачений десять років тому!» – загарчав зграя. «Чим нам перейматися про кістки, яким десять років?»

«А як щодо обітниці?» – сказав Багіра, оголивши білі зуби під губою. «Добре ж вас називають Вільними!»

«Жоден людський дитинча не може бігати разом з мешканцями джунглів», – завив Шер-Хан. «Віддайте його мені!»

«Він наш брат у всьому, крім крові», – продовжував Акела. «І ви хочете вбити його тут! Справді, я занадто довго жив. Дехто з вас їсть худобу, а про інших я чув, що, під впливом Шер-Хана, вони в темряві ночі викрадають дітей з порогів хат у селян. Тому я знаю, що ви – боягузи, і саме до боягузів я звертаюся. Очевидно, що я повинен померти, і моє життя не має цінності, інакше я б запропонував його замість життя цього людського дитинчати. Але заради честі зграї – невеликої дрібниці, про яку ви, не маючи лідера, забули, – я обіцяю, що якщо ви дозволите цьому людському дитинчаті повернутися до свого місця, то, коли настане мій час померти, я не покажу жодного зуба проти вас. Я помру без боротьби. Це принаймні врятує зграю від втрати трьох життів. Більше я не можу зробити; але якщо ви захочете, я можу врятувати вас від ганьби, яка виникне, якщо ви вб’єте брата, в якому немає жодної провини – брата, за якого заступилися і якого прийняли до зграї відповідно до Законів Джунглів».

«Він – людина, людина, людина!» – гарчали вовки. І більшість вовків почали збиратися навколо Шер-Хана, чий хвіст почав нервово рухатися.

«Тепер справа у твоїх руках», – сказав Багіра Моглі. «Ми більше нічого не можемо зробити, окрім як битися».

Мауглі підвівся на ноги, тримаючи в руках вогнище. Потім він простягнув руки, позіхнув перед Радою, але був сповнений люті та смутку, бо, як вовк, вовки ніколи не казали йому, як вони його ненавидять. «Слухайте!» — вигукнув він. «Немає потреби в цьому собачому галасі. Ви так часто повторювали сьогодні ввечері, що я людина (і, справді, я був би вовком, якби ви дозволили), що я відчуваю, що ваші слова правдиві. Тож я більше не називаю вас своїми братами, а називаю вас собаками, як належить людині. Те, що ви зробите, і те, чого ви не зробите, не ваше рішення. Це моя справа, і щоб ми могли чіткіше розібратися в цьому, я, людина, приніс сюди трохи Червоного Вогню, якого ви, собаки, боїтеся».

Він кинув вогнище на землю, і кілька червоних жарин запалили пучок сухого моху, який спалахнув, і вся Рада відсахнулася в жаху перед полум’ям.

Мауглі встромив свою суху гілку у вогонь, поки гілочки не запалилися і не затріщали, і закрутив її над головою серед переляканих вовків.

«Ти — господар», — тихо сказав Багіра. «Врятуй Акелу від смерті. Він завжди був твоїм другом».

Акела, похмурий старий вовк, який ніколи в житті не просив про милість, кинув на Мауглі жалісний погляд, коли хлопчик стояв зовсім голий, його довге чорне волосся розвівалося на плечах у світлі палаючої гілки, яка змушувала тіні стрибати і тремтіти.

— Добре, — сказав Моглі, повільно озираючись навкруги. — Я бачу, що ви — собаки. Я йду від вас до своїх, якщо вони справді мої. Джунглі закриті для мене, і я мушу забути ваші розмови та вашу дружбу. Але я буду милосерднішим за вас. Оскільки ми були майже братами за кров’ю, я обіцяю, що, коли я стану чоловіком серед людей, я не зраджу вас людям, як ви зрадили мене. Він штовхнув ногою вогнище, і іскри полетіли вгору. — Нехай не буде війни між жодним із нас у зграї. Але тут є борг, який потрібно сплатити, перш ніж я піду. Він рішуче підійшов до місця, де Шере Хан сидів, нерозумно моргаючи на полум’я, і схопив його за чуб на підборідді. Багіра пішов слідом, щоб запобігти нещасним випадкам. — Вставай, собако! — вигукнув Моглі. — Вставай, коли говорить людина, інакше я підпалю твій хутро!

Вуха Шере Хана притиснулися до голови, і він заплющив очі, бо палаюча гілка була дуже близько.

— Цей вбивця худоби сказав, що вб’є мене на раді, тому що не вбив, коли я був дитинчам. Отже, ось як ми б’ємо собак, коли ми стаємо чоловіками. Ворухни вусом, Лунгрі, і я запхаю Червону Квітку тобі в горло! Він вдарив Шере Хана гілкою по голові, і тигр застогнав і завив від жаху.

«Пхе! Обпечений джунглевий кіт – геть звідси! Але пам’ятайте, коли наступного разу я прийду до Ради, як належить людині, то принесу з собою шкуру Шер-Хана. Щодо решти, Акела йде на волю, щоб жити, як замане. Ви не вб’єте його, бо це не моя воля. І я не думаю, що ви ще довго сидітимете тут, роззявляючи роти, ніби ви хтось особливий, замість того, щоб бути собаками, яких я виганяю – ось так!». Вогонь люто пала́в на кінці гілки, і Моглі почав розмахувати навколо кола, і вовки, виючи, розбіглися, а іскри обпікали їхню шерсть. Зрештою, залишилися лише Акела, Багіра і, можливо, десять вовків, які підтримали Моглі. Тоді щось почало ранити Моглі всередині, так, як ніколи раніше, і він перевів подих і заплакав, і сльози потекли по його обличчю.

«Що це? Що це?» – сказав він. «Я не хочу покидати джунглі, і я не знаю, що це таке. Чи я вмираю, Багіро?»

«Ні, маленький брате. Це лише сльози, як у людей», – сказав Багіра. «Тепер я знаю, що ти вже не дитина, а справжня людина. Джунглі справді зачинені для тебе відтепер. Дай їм витекти, Моглі. Це лише сльози». Тож Моглі сидів і плакав, ніби в нього розбивається серце, і він ніколи раніше в житті не плакав.

«Зараз», – сказав він, – «я піду до людей. Але спочатку я повинен попрощатися зі своєю матір’ю». І він пішов до печери, де вона жила з Вовком-батьком, і він заплакав, притулившись до її хутра, а четверо вовченят жалібно завивали.

«Ви не забудете мене?» – запитав Моглі.

«Ніколи, поки ми зможемо вистежити слід», – відповіли вовченята. «Приходь до підніжжя пагорба, коли станеш чоловіком, і ми поговоримо з тобою, і ми приходитимемо на поля, щоб гратися з тобою вночі».

«Приходь скоріше!» — сказав Вовк-батько. «О, мудра маленька жабко, приходь знову якомога швидше, бо ми з твоєю матір’ю вже старі».

«Приходь скоріше», — сказала Вовчиця-мати, «мій маленький, голий синку. Слухай, дитино людська, я любила тебе більше, ніж будь-коли любила своїх вовченят».

«Я обов’язково повернуся», — сказав Моглі. «І коли я повернуся, то розкладу шкуру Шер-Хана на Радній Скелі. Не забувайте мене! Скажіть усім у джунглях, щоб ніколи не забували мене!»

Наставав світанок, коли Моглі спустився схилом пагорба сам, щоб зустрітися з тими таємничими істотами, яких називають людьми.

Пісня про полювання зграї Сіоні

Коли світанок починав розвиднюватися, самбар задзвонив Один раз, другий і знову! І лань підскочила, і лань підскочила Зі ставка в лісі, де дикі олені п’ють. Я, розвідник, побачив це сам, Один раз, другий і знову!

Коли світанок починав розвиднюватися, самбар задзвонив Один раз, другий і знову! І вовк повернувся, і вовк повернувся, Щоб донести звістку до зграї, що чекала, І ми шукали, і ми знайшли, і ми ганяли його слідом Один раз, другий і знову!

Коли світанок починав розвиднюватися, зграя вовків завила Один раз, другий і знову! Сліди в джунглях, які не залишають слідів!

Очі, які бачать у темряві — у темряві! Язик — дай йому голос! Гей! О, гей! Один раз, другий і знову!

Полювання Каа

Його плями — радість Леопарда: його роги — гордість Буйвола. Будьте чисті, бо силу мисливця видно по блиску його шкури. Якщо ви виявите, що Бик може кинути вас, або важкобровий Самбар може поранити; Вам не потрібно зупиняти роботу, щоб повідомити нас: ми знали це десять сезонів тому.

Не пригнічуйте дитинчат чужинців, а вітайте їх як сестру і брата, бо хоч вони малі та незграбні, можливо, їхньою матір’ю є ведмедиця. «Немає нікого, хто був би схожий на мене!» – каже дитинча, пишаючись своїм першим убитим звіром; але джунглі великі, а дитинча – мале. Нехай воно подумає і заспокоїться. _Настанови Балу_

Усе, про що тут розповідається, сталося задовго до того, як Моглі вигнали з Вовчої зграї Сіоні, або він помстився за Шере Хана, тигра. Це було в ті часи, коли Балу навчав його Закону Джунглів. Великий, серйозний, старий бурий ведмідь був у захваті від того, що в нього такий здібний учень, адже молоді вовки вивчають лише ту частину Закону Джунглів, яка стосується їхньої власної зграї та племені, і тікають, щойно можуть повторити Вірш про полювання: «Ноги, що не видають шуму; очі, що бачать у темряві; вуха, що чують вітер у його лігві, і гострі білі зуби – усе це ознаки наших братів, окрім Табакі, шакала, і гієни, яких ми ненавидимо». Але Моглі, як людське дитинча, мав вивчити набагато більше. Іноді Багіра, чорний пантер, приходив, неквапливо прогулюючись джунглями, щоб подивитися, як просувається його вихованець, і муркотів, притулившись головою до дерева, поки Моглі розповідав Балу про урок, який він вивчив цього дня. Хлопчик міг лазити майже так само добре, як і плавати, а плавати майже так само добре, як і бігати. Тому Балу, Вчитель Закону, навчав його Законам лісу та води: як відрізнити гнилу гілку від міцної; як ввічливо звертатися до диких бджіл, коли він натрапляє на їхній вулик на висоті п’ятдесяти футів над землею; що сказати Мангу, кажану, коли він турбує його на гілках опівдні; і як попередити водяних змій у водоймах, перш ніж він стрибне у воду. Нікому з мешканців джунглів не подобається, коли їх турбують, і всі вони готові накинутися на непроханого гостя. Крім того, Моглі навчили Полювальному кличу для незнайомців, який потрібно повторювати вголос, поки на нього не дадуть відповідь, кожного разу, коли хтось із мешканців джунглів полює за межами своєї території.

Це означає, якщо перекласти: «Дозвольте мені полювати тут, бо я голодний». А відповідь: «Полюй, щоб знайти їжу, але не для розваги».

Все це показує, скільки всього Мауглі мав запам’ятати, і він дуже втомився повторювати одне й те саме понад сто разів. Але, як якось сказав Балу Багірі, коли Мауглі отримав ляпас і розсердився, «Мауглі – це дитина людини, і він повинен вивчити всі Закони Джунглів».

«Але подумайте, який він маленький», – сказав Чорний Пантера, який би розпестив Мауглі, якби міг. «Як його маленька голова може вмістити всі ці довгі промови?»

«Чи є щось у джунглях надто мале, щоб його вбити? Ні. Ось чому я вчу його цим речам, і ось чому я дуже м’яко б’ю його, коли він забуває».

«М’яко! Що ти знаєш про м’якість, старий Залізний Лапо?», – пробурчав Багіра. «Сьогодні його обличчя все в синцях від твоєї… м’якості. Фу».

«Краще, щоб я побив його від голови до п’ят, ніж щоб він потрапив у біду через незнання», – дуже серйозно відповів Балу. «Я зараз вчу його Головним Словам Джунглів, які захистять його від птахів і Змій, і від усіх, хто полює на чотирьох лапах, крім його власної зграї. Тепер він може вимагати захисту від усіх у джунглях, якщо тільки запам’ятає ці слова. Хіба це не варте кількох ляпасів?»

«Гаразд, тоді подбай про те, щоб ти не вбив цю дитину-людину. Він не стовбур дерева, щоб точити на ньому свої тупі кігті. Але що це за Головні Слова? Я швидше надам допомогу, ніж попрошу її» – Багіра витягнув одну лапу і розглядав сталево-сині, гострі, як зубило, кігті на кінці її, – «все ж, мені було б цікаво дізнатися».

«Я поклічу Мауглі, і він їх скаже, якщо захоче. Ходімо, Маленький Брате!».

«У мене в голові, наче бджолиний вулик», – пробурмотів сердитий маленький голос над ними, і Моглі з’їхав по стовбуру дерева, дуже розлючений і обурений, додавши, коли досяг землі: «Я прийшов за Багірою, а не за тобою, товстий старий Балу!»

«Мені все одно», – сказав Балу, хоча він був засмучений і розгублений. «Тоді передай Багірі Майстерні Слова Джунглів, яким я тебе навчив сьогодні».

«Майстерні слова для яких людей?» – запитав Моглі, радіючи можливості похизуватися. «У джунглях багато мов. Я знаю їх усі».

«Ти знаєш небагато, але не все», – сказав Балу. «Поглянь, Багіро, вони ніколи не дякують своїм вчителям. Жоден маленький вовчук ніколи не повертався, щоб подякувати старому Балу за його навчання. Скажи слово для Мисливців, великий учений».

«Ми з тобою однієї крові», – сказав Моглі, вимовляючи слова з ведмежим акцентом, який використовують усі Мисливці.

«Добре. Тепер для птахів».

Моглі повторив, додавши свист Яструба в кінці речення.

«Тепер для Змій», – сказав Багіра.

Відповідь була абсолютно незрозумілим шипінням, і Моглі підняв ноги, поплескав у долоні, щоб похвалити себе, і застрибнув на спину Багіри, де він сидів боком, барабанив п’ятами по блискучій шкірі і робив найгірші гримаси, які тільки міг придумати, дивлячись на Балу.

«Ось-ось! Це варте невеликої синця», – ніжно сказав бурий ведмідь. «Одного дня ти згадаєш про мене». Потім він відвернувся, щоб розповісти Багірі, як він благав Майстерні Слова у Хаті, Дикого Слона, який знає все про це, і як Хаті повів Моглі до водойми, щоб той отримав Зміїне Слово від водяної змії, тому що Балу не міг його вимовити, і як тепер Моглі був цілком захищений від усіх нещасних випадків у джунглях, тому що ні змія, ні птах, ні звір не нашкодять йому.

«Тоді нічого не варто боятися», – закінчив Балу, гордо поплескуючи своїм великим волохатим животом.

«Крім власного племені», – пробурмотів Багіра, а потім голосно звернувся до Моглі: «Стеж, щоб не зачепити мої ребра, маленький брате! Що це за стрибки вгору-вниз?»

Моглі намагався привернути до себе увагу, смикаючи Багіру за шерсть на плечі та сильно штовхаючи ногою. Коли вони обоє почали його слухати, він закричав: «І тому я матиму власне племено і весь день водитиму їх через гілки дерев».

«Що це за нова дурість, маленький мрійнику?» – запитав Багіра.

«Так, і кидатимемо гілки та бруд на старого Балу», – продовжував Моглі. «Вони пообіцяли мені це. Ага!»

«Уф!» Велика лапа Балу підхопила Моглі з спини Багіри, і, коли хлопчик лежав між великими передніми лапами ведмедя, він побачив, що Ведмідь розлютився.

«Моглі», – сказав Балу, «ти розмовляв із Бандар-лог – Обеззянами».

Моглі подивився на Багіру, щоб побачити, чи розлютився і Пантера, і очі Багіри були тверді, як нефритові камені.

«Ти був з Обеззянами – сірими мавпами – племенем без законів – тими, хто їсть все. Це велика ганьба».

«Коли Балу вдарив мене по голові», – сказав Моглі (він все ще лежав на спині), «я пішов, і сірі мавпи злізли з дерев і зжалилися на мене. Ніхто інший не переймався». Він трохи засопів.

«Жалість Обеззян!» – фиркнув Балу. «Тиша гірського потоку! Прохолода літнього сонця! І потім, дитинко?»

«А потім, а потім, вони дали мені горіхи та смачні речі, і вони – вони несли мене на руках до верхівки дерев і сказали, що я їхній кровний брат, хоч у мене й немає хвоста, і що я буду їхнім вождем колись».

«У них немає вождя», – сказав Багіра. «Вони брешуть. Вони завжди брехали».

«Вони були дуже привітні й запросили мене прийти знову. Чому мене ніколи не приймали серед мавпячого племені? Вони стоять на ногах, як і я. Вони не б’ють мене своїми твердими лапами. Вони граються цілий день. Дозвольте мені піднятися! Злий Балу, дозволь мені піднятися! Я знову буду гратися з ними».

«Послухай, дитинко-людино», — сказав Ведмідь, і його голос загримів, як грім у спекотну ніч. «Я навчив тебе всьому Закону Джунглів для всіх народів джунглів, окрім Мавпячого Племені, яке живе на деревах. У них немає закону. Вони вигнанці. У них немає власної мови, але вони використовують вкрадені слова, які підслуховують, коли прислухаються, підглядають і чекають там, угорі, на гілках. Їхній шлях не наш. У них немає лідерів. У них немає пам’яті. Вони хваляться і щебечуть і вдають, що вони великий народ, який збирається робити великі справи в джунглях, але падіння горіха повертає їхні думки до сміху, і все забувається. Ми, жителі джунглів, не маємо з ними нічого спільного. Ми не п’ємо там, де п’ють мавпи; ми не ходимо туди, куди ходять мавпи; ми не полюємо там, де полюють вони; ми не вмираємо там, де вмирають вони. Чи чув ти, щоб я говорив про Бандар-лог до сьогодні?»

«Ні», — прошепотів Моглі, бо тепер, коли Балу закінчив говорити, в лісі запанувала тиша.

«Жителі Джунглів виганяють їх зі своїх вуст і зі своїх думок. Їх дуже багато, вони злі, брудні, безсоромні, і, якщо у них взагалі є якась постійна мета, то вони прагнуть, щоб на них звернули увагу жителі Джунглів. Але ми не звертаємо на них уваги, навіть коли вони кидають у нас горіхи та сміття».

Він ледь встиг закінчити говорити, як з гілок посипався дощ з горіхів і гілок, і вони почули, як угорі, серед тонких гілок, лунають кашлі, завивання і сердиті стрибки.

«Мавпячі люди – це заборонено», – сказав Балу, «заборонено для мешканців джунглів. Пам’ятай про це».

«Заборонено», – сказав Багіра, «але я все одно думаю, що Балу мав би попередити тебе про них».

«Я… я? Як я міг здогадатися, що він гратиметься з таким сміттям. Мавпячі люди! Фу!»

Знову пролився дощ, і вони вдвох побігли, забравши з собою Моглі. Те, що Балу сказав про мавп, було абсолютно правдою. Вони належали до верхівок дерев, і оскільки звірі дуже рідко дивляться вгору, то не було потреби, щоб мавпи та мешканці джунглів перетиналися. Але коли вони знаходили хвору вовчицю, пораненого тигра чи ведмедя, мавпи мучили їх і кидали в них палиці та горіхи заради розваги та в надії, що їх помітять. Потім вони вили та кричали безглузді пісні, запрошуючи мешканців джунглів залізти на їхні дерева і битися з ними, або починали люті битви ні за чим, і залишали мертвих мавп там, де їх могли бачити мешканці джунглів. У них завжди мало бути своє керівництво, закони та звичаї, але у них ніколи цього не було, тому що їхня пам’ять не зберігала інформацію з дня в день, і тому вони вирішували проблему, вигадуючи приказку: «Що мавпячі люди думають зараз, те джунглі думатимуть пізніше», і це їх дуже втішало. Жоден із звірів не міг до них дістатися, але, з іншого боку, жоден із звірів не звертав на них уваги, і тому вони були так раді, коли Моглі прийшов до них погратися, і вони почули, як розлютився Балу.

Вони й не збиралися робити щось більше – у мавп-бандур-лог ніколи не буває жодних намірів; але один із них вигадав те, що йому здалося блискучою ідеєю, і розповів усім іншим, що Моглі буде корисним членом племені, оскільки він може плести гілки разом, щоб захиститися від вітру; тому, якщо вони його спіймають, вони зможуть змусити його навчити їх цьому. Звісно, Моглі, як дитина дроворуба, успадкував усілякі інстинкти і звик будувати маленькі хатинки з повалених гілок, не замислюючись, як у нього це виходить. Мавпи, що спостерігали з дерев, вважали його гру надзвичайно дивною. Цього разу, сказали вони, у них справді буде лідер і вони стануть найрозумнішими істотами в джунглях – настільки розумними, що всі інші це помітять і заздритимуть їм. Тому вони тихо йшли за Балу, Багірою та Моглі через джунглі, поки не настав час для полуденного сну, і Моглі, який дуже соромився за себе, заснув між Пантерою та Ведмедем, вирішивши більше не мати нічого спільного з Мавпами.

Наступне, що він пам’ятав, це те, що відчув на ногах і руках дотики – тверді, сильні, маленькі долоньки, – а потім гілки затріпотіли перед його обличчям, і ось він уже дивився вниз крізь колихаючіся гілки, як Балу своїми глибокими криками розбудив джунглі, а Багіра мчав вгору по стовбуру, виставляючи всі свої зуби. Бандар-логи завивали від тріумфу і розбіглися до верхніх гілок, куди Багіра не наважувався їх переслідувати, вигукуючи: «Він помітив нас! Багіра помітив нас. Усі мешканці джунглів захоплюються нашою вправністю та хитрістю». Тоді вони почали тікати, і політ мавпячих людей крізь ліс – це одна з тих речей, які ніхто не може описати. У них є свої звичайні дороги та перехрестя, вгору та вниз по схилах, все це прокладено на висоті від п’ятдесяти до сімдесяти або ста футів над землею, і за допомогою цих доріг вони можуть подорожувати навіть вночі, якщо це необхідно. Двоє найсильніших мавп підхопили Моглі під руки і помчали з ним крізь верхівки дерев, перестрибуючи на двадцять футів за один стрибок. Якби вони були самі, вони могли б рухатися вдвічі швидше, але вага хлопчика їх стримувала. Хворому і запамороченому Моглі все ж подобалася ця шалена гонитва, хоча вид землі далеко внизу лякав його, а страшний ривок і поштовх в кінці стрибка над порожнечею змушували його серце завмирати. Його супроводжувачі мчали ним вгору по дереву, поки він не відчував, як найтонші верхні гілки тріщать і згинаються під ними, а потім, з кашлянням і вигуком, кидалися в повітря назовні і вниз, приземляючись, тримаючись за руки або ноги на нижніх гілках наступного дерева.

Іноді він міг бачити на багато миль навкруги, над безмежними зеленими джунглями, як людина на верхівці щогли може бачити на багато миль над морем, а потім гілки й листя били його по обличчю, і він разом зі своїми двома охоронцями знову майже опинявся на землі. Тож, стрибаючи, гуркочучи, вигукуючи та кричачи, все плем’я Бандар-лог мчало по лісових дорогах, тримаючи Моглі в полоні.

Спочатку він боявся, що його скинуть. Потім він розлютився, але зрозумів, що не варто боротися, і почав думати. Перше, що потрібно було зробити, це послати повідомлення Балу та Багірі, бо, враховуючи швидкість, з якою рухалися мавпи, він знав, що його друзі відстануть. Не було сенсу дивитися вниз, бо він бачив лише верхню частину гілок, тому він подивився вгору і побачив далеко в блакитному небі Ранна, яструба, який кружляв і балансував, спостерігаючи за джунглями, чекаючи, поки щось помре. Ранн помітив, що мавпи несуть щось, і спустився на кілька сотень ярдів, щоб дізнатися, чи підходить їхній вантаж для їжі. Він здивовано свиснув, коли побачив, як Моглі тягнуть на вершину дерева, і почув, як той подає яструбиний сигнал: «Ми однієї крові з тобою». Хвилі гілок закрилися над хлопчиком, але Ранн встиг збалансуватись і перелетіти до наступного дерева, щоб побачити, як знову з’являється маленьке коричневе обличчя. «Запам’ятай мій слід!» — закричав Моглі. «Повідом Балу про зграю Сіуні та Багірі про Радницьку скелю».

«Від чийого імені, брате?» — Ранн ніколи раніше не бачив Моглі, хоча, звичайно, чув про нього.

«Моглі, Жаба. Люди називають мене дитинчам!» — вигукнув він. «Запам’ятай мій слід!»

Останні слова пролунали криком, коли його розгойдувало в повітрі, але Ранн кивнув і піднявся, поки не став розміром із пилинку, і там він висів, спостерігаючи своїми телескопічними очима за коливанням верхівок дерев, коли супровід Моглі проносився повз.

«Вони ніколи не йдуть далеко, – сказав він зі сміхом. – Вони ніколи не роблять те, що задумали. Бандар-лог завжди намагаються щось нове. Цього разу, якщо я не сліпий, вони накликали на себе біду, адже Балу вже не дитина, а Багіра, як я знаю, може вбити не лише кіз».

Тож він розгойдався на своїх крилах, підібрав ноги під себе і став чекати.

Тим часом Балу і Багіра були сповнені люті та горя. Багіра ліз, як ніколи раніше, але тонкі гілки ламалися під його вагою, і він зісковзнув вниз, його кігті були вкриті корою.

«Чому ти не попередив людське дитинча?» – заревів він на бідного Балу, який поквапливо побіг, сподіваючись наздогнати мавп. «Який сенс було напів вбивати його ударами, якщо ти не попередив його?»

«Швидше! О, швидше! Ми, можливо, ще встигнемо їх наздогнати», – задихався Балу.

«З такою швидкістю! Це не втомило б навіть поранену корову. Вчителю Закону – бий дитинчат – миля цього безперервного хитання розірвала б тебе на шматки. Сиди тихо і подумай! Склади план. Зараз не час для погоні. Вони можуть скинути його, якщо ми будемо йти занадто близько».

«Аррула! Ух! Можливо, вони вже кинули його, бо втомилися його носити. Хто може довіряти Бандар-логу? Нехай покладуть мертвих кажанів мені на голову! Дайте мені чорні кістки, щоб я їх їв! Закотіть мене в ульї диких бджіл, щоб мене вжалила на смерть, і поховайте мене разом із гієною, бо я найнещасніший із ведмедів! Аррулала! Вахуа! О, Моглі, Моглі! Чому я не попередив тебе про мавпяче плем’я, а натомість не розбив тобі голову? Тепер, можливо, я вибив усе, чого він навчився, і він залишиться сам у джунглях без Магічних Слів».

Балу стиснув лапи на вухах і почав розгойдуватися взад і вперед, стогнучи.

«Принаймні, зовсім нещодавно він правильно повторив усі Слова», – нетерпляче сказав Багіра. «Балу, в тебе ні пам’яті, ні поваги. Що подумають джунглі, якщо я, Чорна Пантера, згорнуся калачиком, як Іккі, їжак, і завою?

«Чим мені турбуватися про те, що думають джунглі? Можливо, він вже мертвий».

«Поки вони не скинуть його з гілок заради забави або не вб’ють від нудьги, я не боюся за цього хлопчика. Він розумний і добре навчений, і, перш за все, в нього є очі, які змушують жителів джунглів боятися. Але (і це велике зло) він у владі Бандар-логу, і вони, оскільки живуть на деревах, не бояться нікого з наших. Багіра задумливо лизнув одну передню лапу.

«Який же я дурень! О, товстий, бурий, коріння копаючий дурень, яким я є», – сказав Балу, різко випрямляючись, – «це правда, що Гаті, дикий слон, каже: «Кожному – свій страх», і вони, Бандар-лог, бояться Каа, скелясту змію. Він може лазити так само добре, як і вони. Він краде дитинчат мавп вночі. Шепіт його імені змушує їхні злі хвости здригатися від холоду. Ходімо до Каа».

«Що він зробить для нас? Він не з нашого племені, бо безногий, – і в нього дуже злі очі», – сказав Багіра.

«Він дуже старий і дуже хитрий. Найголовніше, він завжди голодний», – надійно сказав Балу. «Обіцяйте йому багато кіз».

«Він спить цілий місяць після того, як поїсть. Можливо, він зараз спить, і навіть якщо він не спить, що, якщо він воліє вбити своїх власних кіз?» – Багіра, який не надто добре знав Каа, був, природно, підозрілим.

«Тоді, в такому разі, ти і я разом, старий мисливцю, могли б змусити його послухатися», – сказав Балу, потерши своїм вицвілим коричневим плечем пантеру, і вони пішли шукати Каа, скелясту пітона.

Вони знайшли його, що розтягнувся на теплій полиці під полуденним сонцем, і він милувався своєю прекрасною новою шкірою, бо останні десять днів він відпочивав, скидаючи шкіру, і тепер він був дуже гарний – він швидко переміщав свою велику, тупоносу голову по землі, скручував свої тридцять футів тіла у фантастичні вузли та вигини і облизував губи, думаючи про майбутню вечерю.

«Він не їв», – сказав Балу з полегшенням, як тільки побачив його чудово строкату коричнево-жовту шкіру. «Будь обережний, Багіра! Він завжди трохи сліпне після того, як скине шкіру, і дуже швидко нападає».

Каа не був отруйною змією – насправді він радше зневажав отруйних змій, вважаючи їх боягузами, – але його сила полягала в тому, що він міцно обхоплював здобич, і коли він обмотував свої величезні кільця навколо когось, більше нічого не було сказати. «Удалого полювання!» – вигукнув Балу, піднявшись на задніх лапах. Як і всі змії його роду, Каа був дещо глухим і спочатку не почув заклик. Потім він згорнувся, готовий до будь-якої небезпеки, опустивши голову.

«Вдалого полювання всім нам», – відповів він. «Ого, Балу, що ти тут робиш? Вдалого полювання, Багіра. Хтось із нас, принаймні, потребує їжі. Чи є якісь новини про здобич? Можливо, олениха, або навіть молодий олень? Я голодний, як висохла криниця».

«Ми полюємо», – недбало сказав Балу. Він знав, що не можна поспішати з Каа. Він надто великий.

«Дозвольте мені приєднатися до вас», – сказав Каа. «Один удар більше чи менше не має значення для тебе, Багіро чи Балу, але я – я мушу чекати днями на лісовій стежці і лазити майже цілу ніч, сподіваючись зловити молодого мавпоподібного. Пхе! Гілки вже не такі, як колись, коли я був молодим. Це все гнилі гілки та сухі віти».

«Можливо, твоя велика вага якось впливає на це», – сказав Балу.

«Я досить довгий – досить довгий», – сказав Каа з невеликою гордістю. «Але, незважаючи на це, це провина цих молодих дерев. Під час мого останнього полювання я ледь не впав – справді ледь не впав – і шум від мого ковзання, оскільки мій хвіст не був міцно обмотаний навколо дерева, розбудив Бандар-лог, і вони почали називати мене найгіршими іменами».

«Безнога, жовта земляна черв’яка», – пробурмотів Багіра під вусами, ніби намагався щось згадати.

«Сссс! Вони коли-небудь так мене називали?» – запитав Каа.

«Щось подібне вони кричали нам минулого місяця, але ми не звернули на це уваги. Вони можуть сказати що завгодно – навіть, що ти втратив усі свої зуби і не наважуєшся нападати на щось більше, ніж козеня, тому що (вони справді безсоромні, ці Бандар-лог) – тому що ти боїшся рогів козла», – продовжував Багіра лагідно.

Змія, особливо досвідченого старого пітона, як Каа, дуже рідко виявляє гнів, але Балу і Багіра могли бачити, як великі м’язи, що ковтають, по обидва боки горла Каа здригаються і набрякають.

«Бандар-логи змінили свої території», – тихо сказав він. «Коли я сьогодні піднявся до сонця, я чув, як вони голосили серед верхівок дерев».

«Це… це саме за бангар-логами ми тепер і слідуємо», – сказав Балу, але слова застрягли в його горлі, бо вперше за його пам’яті хтось із мешканців джунглів визнав, що цікавиться тим, чим займаються мавпи.

«Без сумніву, тому щось важливе змусило двох таких мисливців – лідерів у своїх джунглях, я в цьому впевнений – вирушити слідом за бангар-логами», – ввічливо відповів Каа, і його цікавість зростала.

«Дійсно, – почав Балу, – я лише старий і часом дуже нерозважливий Вчитель Закону для вовченят із Сіоні, а Багіра тут…»

«Це Багіра», – сказав Чорний Пантера, і його щелепи стиснулися, бо він не вірив у скромність. «Проблема в тому, що ці крадії горіхів і збирачі пальмового листя викрали нашого людського дитинча, про яке ти, можливо, чув».

«Я чув деякі новини від Іккі (його голки роблять його зухвалим) про людську істоту, яка приєдналася до вовчої зграї, але я не повірив. Іккі розповідає багато незрозумілих і дуже погано переказаних історій».

«Але це правда. Він – людське дитинча, якого ще не було», – сказав Балу. «Найкраще, найрозумніше і найсміливіше з людських дитинчат – мій власний учень, який зробить ім’я Балу відомим у всіх джунглях; крім того, я – ми – любимо його, Каа».

«Ц-ц! – сказав Каа, розгойдуючи головою. – Я теж знаю, що таке любов. У мене є історії, які…»

«Які найкраще розповісти в ясну ніч, коли ми всі будемо ситі», – швидко перебив Багіра. «Наше людське дитинча зараз у руках бангар-логів, і ми знаємо, що серед усіх мешканців джунглів вони бояться лише Каа».

«Вони бояться лише мене. І в них є на те вагома причина», – сказав Каа. «Балакучі, дурні, марнославні – марнославні, дурні та балакучі – ось такі ці мавпи. Але людині, яка потрапила до них у руки, не пощастить. Вони швидко набридають, і вони кидають їх. Вони несуть гілку цілий день, маючи намір зробити з нею щось важливе, а потім ламають її навпіл. Цієї людини не варто заздрити. Вони також називали мене – «жовта риба», чи не так?»

«Черв’як – черв’як – земляний черв’як», – сказав Багіра, – «а також інші речі, про які я зараз не можу говорити через сором».

«Ми повинні нагадати їм говорити добре про свого господаря. Ааа-сп! Ми повинні допомогти їхнім збентеженим спогадам. А тепер, куди вони пішли з дитинчам?»

«Лише джунглі знають. Я думаю, у бік заходу сонця», – сказав Балу. «Ми думали, що ти знаєш, Каа».

«Я? Як? Я хапаю їх, коли вони трапляються мені на шляху, але я не полюю на Бандар-лог, або на жаб – чи, зрештою, на зелену слиз на водоймі».

«Вгору, вгору! Вгору, вгору! Хіло! Ілло! Ілло, подивіться вгору, Балу з Вовчої згради Сіоне!

Балу подивився вгору, щоб побачити, звідки лунає голос, і там був Ран, яструб, який летів вниз, і сонце сяяло на вигнутих краях його крил. Був уже час, коли Ран збирався спати, але він облетів усі джунглі, шукаючи Ведмедя, і не зміг знайти його в густій листі.

«Що сталося?» – запитав Балу.

«Я бачив Моглі серед Бандар-лог. Він попросив мене передати вам. Я спостерігав. Бандар-лог віднесли його за річку, до мавпячого міста – до Холодних Печер. Вони можуть залишатися там одну ніч, або десять ночей, або одну годину. Я попросив кажанів стежити в темний час. Це моє повідомлення. Щасливого полювання всім вам, хто внизу!»

«Нехай у тебе буде повний живіт і глибокий сон, Ранне», – вигукнув Багіра. «Я пам’ятатиму тебе під час наступного полювання і відкладу голову лише для тебе, о, найкращий з яструбів!»

«Це нічого. Це нічого. Хлопчик знав Майстерне Слово. Я не міг вчинити інакше», – і Ран знову повернувся до свого гнізда.

«Він не забув, як користуватися своїм язиком», – сказав Балу зі сміхом, сповненим гордості. «Хто б міг подумати, що такий юний, як він, пам’ятає Майстерне Слово і для птахів, навіть коли його тягли через дерева!»

«Йому це дуже добре втовкмачили в голову», – сказав Багіра. «Але я пишаюся ним, і тепер ми повинні вирушити до Холодних Печер».

Вони всі знали, де це місце, але мало хто з мешканців джунглів туди навідувався, тому що те, що вони називали Холодними Печерами, було старим покинутим містом, загубленим і похованим у джунглях, і звірі рідко використовують місця, де колись були люди. Дикий кабан може, але племена мисливців – ні. Крім того, там жили мавпи, настільки, наскільки взагалі можна сказати, що вони десь живуть, і жодна порядна тварина не наблизиться до цього місця, хіба що під час посухи, коли в напівзруйнованих резервуарах і водоймах ще залишається трохи води.

«Це півночі шляху – на повній швидкості», – сказав Багіра, і Балу виглядав дуже стурбованим. «Я піду так швидко, як зможу», – сказав він схвильовано.

«Ми не можемо чекати на тебе. Йди за нами, Балу. Ми повинні рухатися швидко – Каа і я».

«Зі мною чи без, я можу йти в ногу з усіма вами», – коротко сказав Каа. Балу зробив одну спробу пришвидшитися, але йому довелося зупинитися, задихаючись, і тому вони залишили його, щоб він приєднався пізніше, а Багіра поквапився вперед, швидким пантеровим кроком. Каа нічого не сказав, але, як би не намагався Багіра, величезний скелястий пітон не відставав від нього. Коли вони підійшли до гірського струмка, Багіра вирвався вперед, тому що перестрибнув його, а Каа плавав, тримаючи голову і два метри свого тіла над водою, але на рівній місцевості Каа наздоганяв відставання.

«Присягаю зламаним замком, що звільнив мене, – сказав Багіра, коли наступила сутінь, – ти справді не з тих, хто повільно пересувається!»

«Я голодний, – відповів Каа. – Крім того, вони називали мене плямистою жабою».

«Черв’як – земляний черв’як, і ще й жовтий».

«Все одно. Ходімо далі», – і Каа, здавалося, розтікався по землі, знаходив найкоротшу дорогу своїми пильними очима і не збивався з неї.

У Холодних Печерах Люди-мавпи зовсім не думали про друзів Моглі. Вони привели хлопчика до Загубленого Міста і наразі були дуже задоволені собою. Моглі ніколи раніше не бачив індійського міста, і хоча це було майже купа руїн, воно здавалося йому дуже дивовижним і величним. Якийсь король побудував його давно на невеликому пагорбі. Тут і там ще можна було побачити кам’яні дороги, що вели до зруйнованих воріт, де до пошарпаних, іржавих петель трималися останні уламки дерева. Дерева проросли крізь стіни і виросли з них; бастіони були зруйновані та розклалися, а дикі ліани звисали з вікон веж на стінах у вигляді густих кущів.

На вершині пагорба височів величний палац без даху, і мармур внутрішніх дворів і фонтанів був потрісканий і забруднений червоними та зеленими плямами, а навіть бруківка у дворі, де колись жили королівські слони, була вирвана і розкидана травою та молодими деревами. З палацу відкривався вид на нескінченні ряди без дахів будинків, з яких складався місто, і вони нагадували порожні стільники, наповнені темрявою; безформний кам’яний блок, який колись був ідолом на площі, де сходилися чотири дороги; ями та заглиблення на розі вулиць, де колись були громадські колодязі, і зруйновані куполи храмів, на яких проростали дикі інжири. Мавпи вважали це місце своїм містом і вдавали, що зневажають «лісових людей», тому що ті жили в лісі. І все ж вони ніколи не знали, для чого були збудовані ці будівлі і як ними користуватися. Вони сиділи колом у залі королівської ради і дряпалися, щоб позбутися бліх, і вдавали, що вони люди; або вони бігали туди-сюди по будинках без даху і збирали шматки гіпсу та старі цегли в кутку, а потім забували, де вони їх заховали, і сварилися та плакали в галасливих натовпах, а потім розбігалися, щоб гратися на терасах королівського саду, де вони трясли троянди та апельсинові дерева, щоб побачити, як падають плоди та квіти. Вони досліджували всі проходи та темні тунелі в палаці та сотні маленьких темних кімнат, але вони ніколи не запам’ятовували, що вони бачили, а що ні, і тому вони блукали поодинці, парами або групами, розповідаючи один одному, що вони роблять те саме, що й люди.

Вони пили воду з водойм, забруднюючи її, а потім сварилися через неї, і тоді всі разом натовпом кидалися туди й кричали: «Немає в джунглях нікого мудрішого, добрішого, розумнішого, сильнішого та лагіднішого, ніж Бандар-лог». Потім усе починалося знову, поки вони не набридалися містом і не поверталися на верхівки дерев, сподіваючись, що мешканці джунглів звернуть на них увагу.

Моглі, якого виховали за Законами джунглів, не любив і не розумів такого способу життя. Мавпи затягли його в Холодні Печери пізно вдень, і замість того, щоб піти спати, як це зробив би Моглі після довгої подорожі, вони взялися за руки, почали танцювати навколо й співати свої дурні пісні. Одна з мавп виголосила промову й розповіла своїм товаришам, що захоплення Моглі є новою сторінкою в історії Бандар-лог, оскільки Моглі збирався показати їм, як плести гілки та очерети разом, щоб захиститися від дощу та холоду. Моглі взяв кілька ліан і почав їх переплітати, а мавпи намагалися повторити; але дуже швидко вони втратили інтерес і почали смикати за хвости своїх друзів або стрибати на чотирьох лапах, кашляючи.

«Я хочу їсти», — сказав Моглі. «Я чужий у цій частині джунглів. Принесіть мені їжу або дозвольте мені полювати тут».

Двадцять або тридцять мавп пострибали геть, щоб принести йому горіхи та дикі папаї. Але вони почали битися на дорозі, і було надто багато клопоту повертатися з тим, що залишилося від фруктів. Моглі був засмучений і злий, а також голодний, і він блукав порожнім містом, час від часу видаючи «Поклик мисливців чужинців», але ніхто не відповідав, і Моглі відчув, що потрапив у справді жахливе місце. «Все, що Балу говорив про Бандар-лог, правда», — подумав він. «У них немає Закону, немає Поклику мисливців і немає лідерів — нічого, крім дурних слів і маленьких, злодійкуватих рук. Тож, якщо я тут зголоднію або загину, це буде повністю моя вина. Але я повинен спробувати повернутися до свого джунглів. Балу, безсумнівно, поб’є мене, але це краще, ніж ганятися за дурними пелюстками троянд разом із Бандар-лог».

Ледь він дійшов до міської стіни, як мавпи потягнули його назад, кажучи, що він не усвідомлює, як йому пощастило, і щипали його, щоб він був вдячний. Він стиснув зуби і нічого не відповів, але пішов разом із галасливими мавпами на терасу над червоними пісковиковими резервуарами, які були наполовину заповнені дощовою водою. У центрі тераси стояв зруйнований літній будиночок з білого мармуру, збудований для королев, які померли сто років тому. Куполоподібний дах частково обвалився і заблокував підземний прохід з палацу, яким королеви колись заходили. Але стіни були зроблені з мармурових решіток – красивого молочно-білого візерунку, інкрустованого агатами, сердоліками, яшмою та лазуритом, і коли місяць піднявся за пагорбом, його промені пробивалися крізь візерунок, відкидаючи на землю тіні, схожі на чорну оксамитову вишивку. Хоч він і був змучений, сонний і голодний, Моглі не міг не сміятися, коли банда-лог, по двадцять мавп за раз, почали розповідати йому, які вони великі, мудрі, сильні та добрі, і як він нерозумний, що хоче їх покинути. «Ми великі. Ми вільні. Ми чудові. Ми найчудовіші істоти у всьому джунглях! Ми всі так кажемо, і тому це має бути правдою», – кричали вони. «Оскільки ти новий слухач і можеш передати наші слова жителям джунглів, щоб вони в майбутньому звертали на нас увагу, ми розповімо тобі про наші чудові якості». Моглі не заперечував, і мавпи зібралися сотнями на терасі, щоб послухати, як їхні оратори співають хвалу банда-лог, і щоразу, коли оратор зупинявся, щоб перевести подих, вони всі разом кричали: «Це правда; ми всі так кажемо». Моглі кивав і кліпав очима, і коли вони ставили йому запитання, він відповідав «Так», і в нього крутилася голова від шуму.

«Табакі, шакал, мабуть, покусав усіх цих людей, – подумав він, – і тепер вони збожеволіли. Безсумнівно, це – _девані_, божевілля. Хіба вони ніколи не сплять? Ось і хмара підходить, щоб закрити місяць. Якби вона була достатньо великою, я міг би спробувати втекти в темряві. Але я втомився».

Тієї ж хмари спостерігали двоє добрих друзів у зруйнованій канаві біля міської стіни, адже Багіра та Каа добре знали, наскільки небезпечними можуть бути мавпо-люди, коли їх багато, і тому не хотіли ризикувати. Мавпи ніколи не б’ються, якщо їх не сотня проти одного, і в джунглях небагато хто хоче мати справу з такими шансами.

«Я піду до західної стіни, – прошепотів Каа, – і швидко спущуся схилом. Вони не кинуться на мене всі разом, але…»

«Я знаю, – відповів Багіра. – Якби тут був Балу, але ми повинні зробити все, що в наших силах. Коли хмара закриє місяць, я піду на терасу. Там вони проводять якусь нараду щодо хлопчика».

«Успішного полювання», – похмуро сказав Каа і поплив до західної стіни. Виявилося, що це найменш зруйнована з усіх стін, і великій змії знадобився певний час, щоб знайти спосіб піднятися по каменях. Хмара закрила місяць, і поки Моглі розмірковував про те, що станеться далі, він почув легкі кроки Багіри на терасі. Чорна пантера майже безшумно вибігла на схил і почала нападати – він знав, що не варто витрачати час на укуси – на мавп, які сиділи навколо Моглі колами по п’ятдесят і шістдесят особин. Пролунав крик жаху і люті, а потім, коли Багіра спіткнувся об котячі тіла, що копошилися під ним, одна з мавп закричала: «Тут лише один! Вбийте його! Вбийте!» Зграя мавп, що кусали, дряпали, рвали та тягли, накинулася на Багіру, а п’ять або шість схопили Моглі, потягли його вгору по стіні літнього будинку і проштовхнули в отвір зруйнованого купола. Навчену людиною дитину б сильно побили, адже падіння було пристойних п’ятнадцять футів, але Моглі впав так, як навчив його Балу, і приземлився на ноги.

«Залишайтеся там», – закричали мавпи, «поки ми не вб’ємо твоїх друзів, а потім ми пограємося з тобою, якщо Отруйні Люди залишать тебе живим».

«Ми однієї крові, ти і я», – швидко сказав Моглі, даючи Зміїний Поклик. Він чув шарудіння і шипіння у смітті навколо себе і повторив Поклик, щоб переконатися.

«Навіть так! Опустіть голови!» – пролунали пів дюжини низьких голосів (у кожній руїні в Індії рано чи пізно поселяються змії, і старий літній будинок був сповнений кобр). «Стій спокійно, маленький брате, бо твої ноги можуть нам зашкодити».

Мауглі стояв якомога тихіше, зазираючи крізь отвори та прислухаючись до шаленого галасу битви навколо Чорної Пантери – крики, щебетання та штовханина, а також глибокий, хриплий кашель Багіри, коли той відступав, нападав, крутився і кидався під купи своїх ворогів. Вперше з моменту свого народження Багіра боровся за своє життя.

«Балу має бути десь поруч; Багіра не прийшов би сюди один», – подумав Мауглі. І тоді він голосно вигукнув: «До резервуара, Багіро. Перекотись до резервуарів з водою. Перекотись і стрибни! Дістанься до води!»

Багіра почув і крик, який сповістив його, що Моглі в безпеці, надихнув його на нові зусилля. Він відчайдушно пробирався вперед, сантиметр за сантиметром, прямо до резервуарів, зупиняючись у тиші. Потім із зруйнованої стіни, найближчої до джунглів, долинув гучний бойовий клич Балу. Старий Ведмідь зробив усе, що міг, але не встиг прийти раніше. «Багіро, — закричав він, — я тут. Я лізу! Я поспішаю! Ахувора! Каміння ковзає в мене з-під ніг! Чекай, поки я прийду, о, найпідліші Бандар-логи!» Він важко піднявся на терасу, але зник у хвилі мавп, але він став на задні лапи, розставив передні лапи й обійняв якомога більше мавп, а потім почав бити їх з рівномірним «бам-бам-бам», як весла пароплава. Глухий звук і плескіт дали зрозуміти Моглі, що Багіра пробився до резервуара, куди мавпи не могли дістатися. Пантера лежала, важко дихаючи, її голова ледь визирала з води, а мавпи стояли в три ряди на червоних сходах, стрибаючи вгору-вниз від люті, готові накинутися на неї з усіх боків, якщо вона вийде, щоб допомогти Балу. Тоді Багіра підняла свою мокру підборіддя і в розпачі вигукнула Зміїний Заклик про захист: «Ми однієї крові, ти і я», — бо вона вірила, що Каа злякався в останню хвилину. Навіть Балу, який ледь не задихнувся під мавпами на краю тераси, не міг не посміхнутися, коли почув, як Чорна Пантера просить про допомогу.

Каа щойно перебрався через західну стіну, приземлившись з таким ударом, що вибив камінь з карнизу в рів. Він не збирався втрачати жодної переваги, яку давала місцевість, і кілька разів згорнувся і розгорнувся, щоб переконатися, що кожен сантиметр його довгого тіла в порядку. У цей час бійка з Балу тривала, мавпи кричали в рові навколо Багіри, а Манг, летючи туди-сюди, розносив новини про велику битву по джунглях, поки навіть Хаті, дикий слон, не затрубив, і далеко, розрізнені групи мавпячого племені прокинулися і почали стрибати по гілках дерев, щоб допомогти своїм товаришам у Холодних Печерах, і шум битви розбудив усіх птахів у радіусі кількох миль. Тоді Каа швидко і рішуче рушив до місця битви, сповнений бажання вбити. Ударна сила пітона полягає в сильному ударі головою, підкріпленому всією силою та вагою його тіла. Якщо уявити собі спис, таран або молот вагою майже пів тонни, яким керує спокійний, зосереджений розум, що знаходиться в його руків’ї, то можна приблизно уявити, яким був Каа під час бою. Пітон довжиною чотири-п’ять футів може звалити людину, якщо вдарить її прямо в груди, а Каа, як ви знаєте, був тридцяти футів завдовжки. Його перший удар припав у саме серце натовпу навколо Балу. Він був нанесений з закритим ротом, у тиші, і другого удару не знадобилося. Мавпи розбіглися з криками: «Каа! Це Каа! Тікайте! Тікайте!»

Кілька поколінь мавп були налякані до слухняності історіями, які розповідали їм старіші про Каа, нічного злодія, який міг безшумно пересуватися гілками, як мох росте, і викрадати найсильнішу мавпу, яка коли-небудь жила; про старого Каа, який міг виглядати так, ніби він мертва гілка або гнилий пень, що навіть найрозумніші були обмануті, поки гілка не спіймала їх. Каа був усім, чого мавпи боялися в джунглях, адже жодна з них не знала меж його сили, жодна з них не могла подивитися йому в обличчя, і жодна ніколи не виживала після його обіймів. І тому вони бігли, затинаючись від жаху, до стін і дахів будинків, і Балу глибоко вдихнув, відчуваючи полегшення. Його хутро було набагато густішим, ніж у Багіри, але він сильно постраждав у битві. Тоді Каа вперше відкрив рот і промовив одне довге шипляче слово, і мавпи, що віддалік поспішали на захист Холодних Печер, зупинилися на місці, згорбившись, поки навантажені гілки не прогнулися і не затріщали під ними. Мавпи на стінах і в порожніх будинках припинили кричати, і в тиші, що запанувала в місті, Моглі почув, як Багіра, прийшовши від водойми, струшує з себе воду. Тоді шум знову почався. Мавпи стрибали вище по стінах. Вони чіплялися за шиї великих кам’яних ідолів і верещали, перестрибуючи по мурах, а Моглі, танцюючи в альтанці, підніс око до решітки і заухав, як сова, між передніми зубами, щоб висловити свою зневагу та презирство.

«Витягніть дитинча-людину з цієї пастки, я більше нічого не можу зробити», – задихаючись, промовив Багіра. «Давайте візьмемо дитинча-людину і підемо. Вони можуть знову напасти».

«Вони не зрушать з місця, поки я не накажу. Залишайся тут!» — прошипів Каа, і місто знову замовкло. «Я не міг прийти раніше, брате, але, здається, я почув, як ти кликав», — ці слова були звернені до Багіри.

«Я… можливо, я крикнув під час битви», — відповів Багіра. «Балу, чи ти поранений?»

«Я не впевнений, чи не розірвали вони мене на сотню маленьких ведмежат», — серйозно похитав Балу кожною ногою. «Ой! Я весь болить. Каа, я думаю, ми в борг тобі за наші життя — Багіра і я».

«Неважливо. Де хлопчик?»

«Він тут, у пастці. Я не можу вилізти», — вигукнув Моглі. Над його головою була зламана частина купола.

«Заберіть його. Він танцює, як Мао, павич. Він розчавить наших дітей», — сказали кобри всередині.

«Ха!» — засміявся Каа. «У цього хлопчика всюди друзі. Відійди, хлопчику. А ви, отруйні створіння, сховайтеся. Я руйную стіну».

Каа уважно оглянув усе, поки не знайшов знебарвлений тріщину в мармуровому візерунку, який вказував на слабке місце. Він зробив кілька легких ударів головою, щоб визначити відстань, а потім, піднявши шість футів свого тіла над землею, завдав пів дюжини потужних ударів носом. Решітка розвалилася і впала в хмару пилу та сміття, і Моглі вискочив у отвір і кинувся між Балу та Багірою, обійнявши кожну з їхніх великих ший.

«Чи ти поранений?» — запитав Балу, ніжно обіймаючи його.

«Я болить, я голодний і трохи побитий. Але, ох, вони жорстоко з вами поводилися, мої брати! Ви кровоточите».

«Інші теж», — сказав Багіра, облизуючи губи і дивлячись на мертвих мавп на терасі та біля басейну.

«Це нічого, це нічого, якщо ти в безпеці, моє найбільше багатство, мої маленькі жабенята!» — прошепотів Балу.

«Про це ми судитимемо пізніше», – сказав Багіра сухим голосом, який зовсім не сподобався Моглі. «Але ось Каа, якому ми завдячуємо перемогою в битві, і ти завдячуєш йому своїм життям. Подякуй йому відповідно до наших звичаїв, Моглі».

Моглі обернувся і побачив, як велика голова пітона коливається на відстані фута над його головою.

«Отже, це той самий хлопчик», – сказав Каа. «У нього дуже ніжна шкіра, і він не надто відрізняється від Бандар-логів. Будь обережний, хлопчику, щоб я не сплутав тебе з мавпою якоїсь сутінки, коли я щойно скину свою шкіру».

«Ми однієї крові, ти і я», – відповів Моглі. «Я віддаю тобі своє життя сьогодні вночі. Якщо ти коли-небудь зголоднієш, моя здобич буде твоєю здобиччю, о Каа».

«Щиро дякую, маленький брате», – сказав Каа, хоча в його очах блиснуло. «І що може вполювати такий сміливий мисливець? Я запитую, щоб я міг піти за ним, коли він наступного разу вирушить на полювання».

«Я нічого не вбиваю, – я занадто малий, – але я заганяю кіз до тих, хто може їх використати. Коли ти зголоднієш, приходь до мене, і я покажу, чи говорю я правду. Я трохи вмію це [він простягнув руки], і якщо ти коли-небудь потрапиш у пастку, я можу відплатити борг, який я винен тобі, Багірі та Балу, тут. Щасливого полювання всім вам, мої господарі».

«Добре сказано», – пробурмотів Балу, тому що Моглі дуже ввічливо подякував. Пітон на мить легко опустив голову на плече Моглі. «Сміливе серце і ввічливий язик», – сказав він. «Вони приведуть тебе далеко в джунглях, хлопчику. Але тепер йди звідси швидко зі своїми друзями. Йди і спи, бо місяць сідає, і те, що йде після нього, тобі не варто бачити».

Місяць заходив за пагорби, і групи тремтячих мавп, що збилися докупи на стінах і бастіонах, нагадували подерті, нестійкі облямівки. Балу пішов до водойми, щоб напитися, а Багіра почав приводити в порядок свою шерсть, коли Каа вислизнув у центр тераси і стиснув щелепи з дзвінким клацанням, яке привернуло до нього погляди всіх мавп.

«Місяць заходить, – сказав він. – Чи достатньо ще світла, щоб бачити?»

Зі стін почулося стогін, схожий на шум вітру в кронах дерев: «Ми бачимо, о Каа».

«Добре. Зараз починається танець – Танець Голоду Каа. Сидіть тихо і дивіться».

Він обернувся двічі або тричі великим колом, звиваючи головою з боку в бік. Потім він почав виписувати петлі та вісімки своїм тілом, а також м’які, в’язкі трикутники, які перетворювалися на квадрати та п’ятикутні фігури, і згорнуті купи, ніколи не зупиняючись, ніколи не поспішаючи і ніколи не припиняючи свою тиху, гудячу пісню. Ставало все темніше й темніше, поки нарешті звивисті, рухомі тіла не зникли, але вони все ще чули шелест луски.

Балу і Багіра стояли нерухомо, як камінь, гарчачи в горлі, їхня шерсть на шиї стояла дибком, а Моглі дивився і дивувався.

«Бандар-лог, – нарешті пролунав голос Каа, – чи можете ви поворушити ногою чи рукою без мого наказу? Говоріть!»

«Без вашого наказу ми не можемо поворухнути ногою чи рукою, о Каа!»

«Добре! Підійдіть усі на один крок ближче до мене».

Ряди мавп безпорадно похитнулися вперед, і Балу і Багіра зробили один незграбний крок вперед разом із ними.

«Ближче!» – прошипів Каа, і вони всі знову рушили.

Моглі поклав руки на Балу і Багіру, щоб відвести їх, і ці два великі звірі здригнулися, ніби їх розбудили від сну.

«Тримай свою руку на моєму плечі», – прошепотів Багіра. «Тримай її там, інакше я мушу повернутися – мушу повернутися до Каа. Ааа!»

«Це просто старий Каа, який кружляє в пилу», – сказав Моглі. «Ходімо». І всі троє прослизнули крізь щілину в стінах у джунглі.

«Уф!» – сказав Балу, коли знову опинився під нерухомими деревами. «Я більше ніколи не буду союзником Каа», – і він струсив з себе всю воду.

«Він знає більше, ніж ми», – сказав Багіра, тремтячи. «Якби я ще трохи затримався, він би змусив мене проковтнути».

«Багато хто пройде цією дорогою, перш ніж знову зійде місяць», – сказав Балу. «Він добре полюватиме – у свій спосіб».

«Але що все це означало?» – сказав Моглі, який нічого не знав про гіпнотичні здібності пітона. «Я бачив лише велику змію, яка безглуздо кружляла, поки не настала темрява. І у неї був подряпаний ніс. Ха! Ха!»

«Моглі», – сердито сказав Багіра, «її ніс був подряпаний через тебе, як і мої вуха, боки та лапи, а також шия та плечі Балу. Ні Балу, ні Багіра не зможуть полювати з задоволенням протягом багатьох днів».

«Це нічого», – сказав Балу. «У нас знову є людське дитинча».

«Це правда, але він дорого нам обійшовся – у часі, який можна було б витратити на гарне полювання, у ранах, у шерсті – у мене половина шерсті вирвана на спині – і, нарешті, у честі. Пам’ятай, Моглі, я, Чорна Пантера, був змушений звернутися за допомогою до Каа, і Балу та я обидва були зведені з розуму під час Танцю Голоду. Все це, людське дитинча, сталося через те, що ти грався з Бандар-лог».

«Так, це правда», – сумно сказав Моглі. «Я злий людський дитинча, і мені сумно на душі».

«Мф! Що говорить Закон Джунглів, Балу?»

Балу не хотів втягувати Моглі в ще більше неприємностей, але він не міг порушувати Закон, тому пробурмотів: «Смуток ніколи не скасовує покарання. Але пам’ятай, Багіро, він ще дуже маленький».

«Я запам’ятаю. Але він наробив лиха, і зараз треба покарати. Моглі, чи хочеш ти щось сказати?»

«Нічого. Я зробив не так. Балу і ти поранені. Це справедливо».

Багіра дав йому пів дюжини легких ляпасів, як це роблять пантери (вони б навряд чи розбудили одного з його власних дитинчат), але для семирічного хлопчика це було досить суворе покарання, якого тільки можна було б уникнути. Коли все закінчилося, Моглі чхнув і піднявся, не сказавши жодного слова.

«Зараз, – сказав Багіра, – застрибни мені на спину, маленький брате, і ми підемо додому».

Одне з найкращих положень Законів Джунглів полягає в тому, що покарання вирішує всі питання. Після цього не буде ніяких докорів.

Моглі поклав голову на спину Багіри і заснув так міцно, що не прокинувся, коли його поклали в печеру.

Дорожня пісня мавп-бандар-логів

Ось ми йдемо в веселому хороводі, На півдорозі до заздрісної місяці! Чи не заздриш ти нашим граційним групам? Чи не хотів би ти мати додаткові руки? Чи не хотів би ти, щоб твій хвіст був... Зігнутий у форму лука Купідона? Тепер ти злишся, але... неважливо, _Брате, твій хвіст звисає позаду!_

Ось ми сидимо в гілках, Думаючи про прекрасні речі, які ми знаємо; Мріючи про вчинки, які ми збираємося зробити, Все завершити за хвилину чи дві – Щось благородне, мудре і добре, Зробити, просто побажавши цього. Ми забули, але... неважливо, _Брате, твій хвіст звисає позаду!_

Усе, про що ми коли-небудь чули, Що говорили кажани, звірі чи птахи – Приховай, плавник, луска чи пір’я – Повтори це швидко і всі разом! Чудово! Чудово! Ще раз!

Тепер ми розмовляємо, як справжні чоловіки! Давайте прикинемося, що ми… неважливо, _Брате, твій хвіст звисає позаду!_ Ось такий шлях у мавп.

_Тоді приєднуйся до наших стрибких лав, що проносяться крізь сосни, Що мчать повз, легко й високо, де дикий виноград розгойдується. Залишаючи за собою сміття і створюючи величний шум, Будь певен, будь певен, ми збираємося зробити щось чудове!_

«Тигре! Тигре!»

Що з полюванням, сміливий мисливцю? Брате, варта була довгою і холодною. Що з тією здобиччю, яку ти збирався вбити? Брате, вона все ще бродить у джунглях. Де та сила, що була джерелом твоєї гордості? Брате, вона зникає з моїх боків. Де та поспішність, з якою ти поспішаєш? Брате, я йду до своєї нори – щоб померти.

Тепер нам потрібно повернутися до першої історії. Коли Моглі покинув печеру вовків після битви з Зграєю біля Ради, він спустився до оброблених полів, де жили селяни, але не зупинився там, тому що це було надто близько до джунглів, і він знав, що на Раді він нажив принаймні одного лютого ворога. Тож він поспішав далі, тримаючись нерівної дороги, яка простягалася вздовж долини, і йшов її сталим бігом-риссю майже двадцять миль, поки не дістався до незнайомої місцевості. Долина розширювалася, перетворюючись на велику рівнину, вкриту камінням і пересічену ярами. На одному кінці стояло невелике село, а на іншому густі джунглі спускалися широкою смугою до пасовищ і зупинялися там, ніби їх відрізали мотикою. По всій рівнині паслися корови та буйволи, і коли маленькі хлопчики, які доглядали за стадами, побачили Моглі, вони закричали й розбіглися, а жовті безпородні собаки, які завжди крутяться біля кожного індійського села, загавкали. Моглі пішов далі, бо відчув голод, і, коли він підійшов до воріт села, він побачив великий колючий кущ, який зазвичай ставили перед воротами на заході сонця, відсунутим вбік.

«Умф!» — сказав він, бо під час своїх нічних прогулянок у пошуках їжі він натрапляв на не один такий барикад. «Отже, і тут люди бояться Жителів Джунглів». Він сів біля воріт, і коли звідти вийшов чоловік, він підвівся, відкрив рот і показав на нього, даючи зрозуміти, що хоче їсти. Чоловік здивовано подивився на нього, розвернувся і побіг назад по одній з вуличок села, закликаючи священика, який був великим, товстим чоловіком, одягненим у біле, з червоною та жовтою міткою на лобі. Священик підійшов до воріт, і з ним було принаймні сто людей, які дивилися, розмовляли, кричали й показували на Моглі.

«У них немає жодних манер, у цих чоловіків», — подумав Моглі. «Лише сіра мавпа поводилася б так, як вони». Тож він відкинув своє довге волосся і насупився на натовп.

«Чим тут можна перелякатися?» — запитав жрець. «Погляньте на сліди на його руках і ногах. Це укуси вовків. Він просто дитина-вовк, яка втекла з джунглів».

Звісно, під час ігор, ведмежата часто кусали Моглі сильніше, ніж хотіли, і на його руках і ногах були білі шрами. Але він був би останньою людиною у світі, яка назвала б це укусами, бо знав, що означає справжній укус.

«Аре! Аре!» — хором сказали дві-три жінки. «Щоб його покусали вовки, бідолашна дитина! Він гарний хлопчик. У нього очі, як червоне полум’я. Клянуся, Мессуа, він не схожий на твого хлопчика, якого забрала тигриця».

«Дозвольте мені подивитися», — сказала жінка з важкими мідними браслетами на зап’ястях і щиколотках, і вона придивилася до Моглі, закривши його долонею. «Дійсно, він не схожий. Він худіший, але в нього той самий вигляд, що й у мого хлопчика».

Жрець був розумною людиною, і він знав, що Мессуа — дружина найбагатшого жителя села. Тож він на мить підняв очі до неба і урочисто сказав: «Що джунглі забрали, те й повернули. Забери хлопчика до свого дому, сестро, і не забувай вшановувати жреця, який так далеко бачить у житті людей».

«Клянуся Биком, який мене купив», — подумав Моглі, «але всі ці розмови схожі на черговий огляд з боку Зграї! Що ж, якщо я чоловік, то мушу стати чоловіком».

Натовп розступився, коли жінка поманила Моглі до своєї хатини, де стояло червоне лаковане ліжко, великий глиняний ящик для зерна з дивними рельєфними візерунками, пів дюжини мідних кухонних горщиків, зображення індуїстського бога в маленькій ніші, а на стіні – справжнє дзеркало, таке, як продають на сільських ярмарках.

Вона дала йому багато молока і хліба, а потім поклала руку йому на голову і зазирнула в очі, бо подумала, що, можливо, це її справжній син, який повернувся з джунглів, куди тигр його забрав. Тож вона сказала: «Нату, о, Нату!» Моглі не показав, що знає це ім’я. «Хіба ти не пам’ятаєш день, коли я дала тобі нове взуття?» Вона доторкнулася до його ноги, і вона була майже такою ж твердою, як ріг. «Ні, – сказала вона сумно, – ці ноги ніколи не носили взуття, але ти дуже схожий на мого Нату, і ти будеш моїм сином».

Моглі був неспокійний, тому що він ніколи раніше не був під дахом. Але, поглянувши на солому, він зрозумів, що може вирвати її в будь-який момент, якщо захоче втекти, і що у вікна немає засувів. «Яка користь від людини, – подумав він, – якщо вона не розуміє людської мови? Тепер я такий же дурний і німий, як людина, яка опинилася б серед нас у джунглях. Я повинен говорити їхньою мовою».

Не заради розваги він, коли жив серед вовків, навчився імітувати крик самців у джунглях і хрюкання маленької дикої свині. Тому, як тільки Мессуа вимовила якесь слово, Моглі майже ідеально його повторював, і до настання темряви він вивчив назви багатьох речей у хатині.

Настала проблема під час укладання спати, бо Моглі не хотів спати під чимось, що нагадувало пастку для пантери, як ця хатина, і коли вони зачинили двері, він виліз через вікно. «Дайте йому волю, – сказав чоловік Мессуа. – Пам’ятайте, він ніколи раніше не спав на ліжку. Якщо його справді послано замість нашого сина, він не втече».

Тож Моглі розтягнувся на довгій, чистій траві на краю поля, але перш ніж він заплющив очі, м’який сірий ніс торкнувся його під підборіддям.

«Фух! – сказав Сірий Брат (він був найстаршим із дитинчат Матері-Вовчиці). – Ось яка скромна винагорода за те, що я йшов за тобою двадцять миль. Ти пахнеш димом і худобою – вже зовсім як людина. Прокинься, Малий Брате, я приношу новини».

«Чи всі в порядку в джунглях?» – запитав Моглі, обіймаючи його.

«Усі, крім вовків, яких спалила Червона Квітка. Тепер слухай. Шере Хан пішов полювати далеко, поки його шерсть не відросте, бо він сильно обгорів. Коли він повернеться, він клянеться, що покладе твої кістки біля річки Ваїнгунга».

«На це є дві відповіді. Я теж дав невелику обіцянку. Але новини завжди хороші. Я сьогодні дуже втомлений, дуже втомлений від усього нового, Сірий Брате, але завжди принось мені новини».

«Чи ти не забудеш, що ти вовк? Чи люди не змусять тебе забути?» – стурбовано запитав Сірий Брат.

«Ніколи. Я завжди пам’ятатиму, що люблю тебе і всіх у нашій печері. Але я також завжди пам’ятатиму, що мене вигнали зі зграї».

«І що тебе можуть вигнати з іншої зграї. Люди – лише люди, Малий Брате, і їхні розмови схожі на розмови жаб у ставку. Коли я знову прийду сюди, я чекатиму на тебе в бамбуковому гаю на краю пасовища».

Протягом трьох місяців після тієї ночі Моглі майже не покидав воріт села, бо був надзвичайно зайнятий вивченням звичаїв і традицій людей. Спочатку йому довелося носити тканину навколо тіла, що його страшенно дратувало; потім він мав навчитися поводитися з грошима, чого зовсім не розумів, і навчитися орати землю, у чому не бачив сенсу. Потім діти в селі дуже його розлютили. На щастя, Закон Джунглів навчив його стримувати гнів, адже в джунглях життя і їжа залежать від того, чи вмієш ти контролювати свій гнів; але коли вони глузували з нього за те, що він не хоче грати в ігри або запускати повітряних зміїв, або за те, що неправильно вимовляє слова, лише усвідомлення того, що вбивати маленьких голих дитинчат – це нечесно, стримувало його від того, щоб підняти їх і розламати навпіл.

Він зовсім не усвідомлював власної сили. У джунглях він знав, що слабкий у порівнянні зі звірами, але в селі люди казали, що він такий же сильний, як бик.

І Моглі зовсім не уявляв, яку різницю створює кастова система між людьми. Коли віслюк гончара послизнувся в глиняній ямі, Моглі витягнув його за хвіст і допоміг скласти горщики для їхньої подорожі на ринок у Ханхіварі. Це теж було дуже дивно, адже гончар – людина з низької касти, а його віслюк – ще гірше. Коли священик докоряв йому, Моглі погрожував посадити його на віслюка, і священик сказав чоловікові Мессуї, що Моглі краще якомога швидше примусити працювати. А староста села сказав Моглі, що наступного дня він повинен буде вийти з буйволами і пасти їх, поки вони пасуться. Моглі був дуже задоволений; і тієї ночі, оскільки його було призначено, мовби, слугою села, він пішов до кола, яке щовечора збиралося на кам’яній платформі під великим фіговим деревом. Це був сільський клуб, і староста, вартовий і перукар, який знав усі сільські плітки, і старий Булдео, сільський мисливець, у якого була мушкетна рушниця, зустрічалися і курили. Мавпи сиділи і розмовляли на верхніх гілках, а під платформою була нора, де жив кобра, і щовечора йому давали невелику тарілку молока, тому що він був священним; і старі сиділи навколо дерева і розмовляли, і тягнули з великих люльок (кальянів) до пізньої ночі. Вони розповідали дивовижні історії про богів, людей і привидів; і Булдео розповідав ще більш дивовижні історії про звички звірів у джунглях, поки очі дітей, які сиділи зовні кола, не вилізали з орбіт. Більшість історій були про тварин, тому що джунглі були завжди поруч. Олені та дикі свині нищили їхні посіви, і час від часу тигр виносив людину на заході сонця, на видноті від воріт села.

Мауглі, який, звісно, дещо розумів у тому, про що вони говорили, мусив затулити обличчя, щоб не показувати, що він сміється, а Булдео, тримаючи на колінах свою мушкетну рушницю «Тауер», переходив від однієї неймовірної історії до іншої, і плечі Мауглі здригалися від сміху.

Булдео пояснював, що тигр, який викрав сина Мессуа, був примарним тигром, і його тіло було населене духом злого старого лихваря, який помер кілька років тому. «І я знаю, що це правда», – сказав він, – «тому що Пурун Дасс завжди кульгав через удар, який отримав під час заворушень, коли його бухгалтерські книги були спалені, і тигр, про якого я говорю, теж кульгає, тому що сліди його лап нерівні».

«Правда, правда, це, мабуть, правда», – сказали сивочолі, киваючи один одному.

«Чи всі ці історії – лише павутина та нісенітниця?» – запитав Мауглі. «Цей тигр кульгає, тому що він народився з кульгавістю, як всі знають. Говорити про душу лихваря в звірі, який ніколи не мав сміливості шакала, – це дитячі розмови».

Булдео на мить замовк від подиву, а староста дивився на нього.

«Ого! То це той самий хлопчик з джунглів, чи не так?» – сказав Булдео. «Якщо ти такий мудрий, то краще принеси його шкуру до Ханхівари, бо уряд призначив за його голову сто рупій. А ще краще, не перебивай, коли говорять твої старші».

Мауглі підвівся, щоб піти. «Я весь вечір сидів тут і слухав», – крикнув він, перекидаючись через плече, – «і, за винятком одного-двох випадків, Булдео не сказав жодного правдивого слова про джунглі, які знаходяться прямо біля його порогу. Тож як я можу повірити в історії про привидів, богів і гоблінів, які, за його словами, він бачив?»

«Настав час, щоб цей хлопчик пішов пасти худобу», – сказав староста, а Булдео пихтів і сердився на зухвалість Мауглі.

У більшості індійських сіл прийнято, щоб кілька хлопчиків рано вранці виганяли худобу та буйволів на пасовище, а ввечері повертали їх додому. Навіть ті самі тварини, які могли б розтоптати білого чоловіка, дозволяють собі, щоб їх штовхали, ображали та кричали на них діти, які ледь дотягуються їм до носа. Доки хлопчики тримаються разом зі стадами, вони в безпеці, адже навіть тигр не наважиться нападати на велику групу худоби. Але якщо вони розходяться, щоб збирати квіти або полювати на ящірок, їх іноді викрадають. Моглі пройшов вулицею села на світанку, сидячи на спині Рами, великого бика-вожака стада. Сланцево-сині буйволи, з їхніми довгими, загнутими назад рогами та лютими очима, виходили один за одним зі своїх хлівів і йшли за ним, і Моглі чітко дав зрозуміти дітям, що він тут головний. Він бив буйволів довгим, відполірованим бамбуком і наказав Камії, одному з хлопчиків, щоб той пас худобу самостійно, а він піде з буйволами, і щоб той був дуже обережним і не відходив від стада.

Індійське пасовище – це все скелі, чагарники, пучки трави та невеликі яри, серед яких стада розсіюються та зникають. Буйволи зазвичай тримаються біля водойм і болотистих місць, де вони годинами валяються або гріються в теплій багнюці. Моглі погнав їх до краю рівнини, де річка Ваінгунга витікала з джунглів; потім він зістрибнув з Рами, побіг до бамбукового гаю і знайшов Сірого Брата. «Ах, – сказав Сірий Брат, – я чекав тут багато днів. Що означає ця робота з випасу худоби?»

«Це наказ, – сказав Моглі. – Я на деякий час став сільським пастухом. Які новини про Шере Хана?»

«Він повернувся в ці краї і довго чекав тут на тебе. Тепер він знову пішов, бо здобичі мало. Але він має намір тебе вбити».

«Чудово», – сказав Моглі. «Поки він відсутній, ти або один із чотирьох братів сидіть на тому камені, щоб я міг бачити вас, коли виходитиму з села. Коли він повернеться, чекайте на мене в ущелині біля дерева _дхак_ у центрі рівнини. Нам не потрібно йти прямо в пащу Шер Хана».

Потім Моглі обрав затишне місце, ліг і заснув, поки навколо нього паслися буйволи. Пастушування в Індії – одна з найлегших справ у світі. Худоба рухається, щось жує, лягає, знову рухається, і навіть не мукає. Вони лише хрюкають, а буйволи й зовсім рідко щось кажуть, але один за одним занурюються в болотисті ями і зариваються в багно так, що над поверхнею видно лише їхні носи та великі, нерухомі блакитні очі, а потім лежать, як колоди. Сонце змушує скелі танцювати від спеки, і діти-пастухи чують, як один яструб (не більше) свистить майже поза зоною видимості над головою, і вони знають, що якщо вони помруть, або помре корова, цей яструб злетить вниз, а наступний яструб, що знаходиться за багато кілометрів, побачить, як він падає, і полетить за ним, і наступний, і наступний, і майже перш ніж вони помруть, з’явиться ціла зграя голодних яструбів, ніби з нізвідки. Потім вони сплять і прокидаються, знову сплять, плетуть маленькі кошики з сухої трави і кладуть у них сарани; або ловлять двох богомолів і змушують їх битися; або роблять намисто з червоних і чорних лісових горіхів; або спостерігають, як ящірка гріється на скелі, або як змія полює на жабу біля багнистих місць. Потім вони співають довгі, довгі пісні з дивними місцевими трелями в кінці, і день здається довшим, ніж усе життя більшості людей, і, можливо, вони будують замки з глини, роблять фігурки людей, коней і буйволів і кладуть у руки людей тростини, і вдають, що вони царі, а фігурки – їхні армії, або що вони боги, яким потрібно поклонятися. Потім настає вечір, і діти кличуть, і буйволи важко підіймаються з липкого багна, видаючи звуки, схожі на постріли, і всі вони йдуть через сіру рівнину до мерехтливих вогнів села.

День за днем Моглі виводив буйволів на їхні місця для купання, і день за днем він бачив спину Сірого Брата за милю і половину від себе, на іншому боці рівнини (тож він знав, що Шере Хан не повернувся), і день за днем він лежав на траві, прислухаючись до навколишніх звуків і мріючи про старі часи в джунглях. Якби Шере Хан помилився і підвернув лапу в джунглях біля Вайнунги, Моглі б почув його в ці довгі, тихі ранки.

Нарешті настав день, коли він не побачив Сірого Брата у визначеному місці, і він засміявся та повів буйволів до ущелини біля дерева дхк, яке було вкрите золотисто-червоними квітами. Там сидів Сірий Брат, і кожна волосинка на його спині була піднята.

«Він переховувався цілий місяць, щоб зненацька напасти на тебе. Минулої ночі він перетнув гірський хребет разом із Табакі, і зараз він гаряче переслідує тебе», – задихаючись, сказав Вовк.

Моглі насупився. «Я не боюся Шере Хана, але Табакі дуже хитрий».

«Не бійся», – сказав Сірий Брат, злегка облизуючи губи. «Я зустрів Табакі на світанку. Зараз він розповідає всю свою мудрість яструбам, але до того, як я зламав йому спину, він розповів мені все. План Шере Хана – чекати на тебе сьогодні ввечері біля воріт села – на тебе, і тільки на тебе. Зараз він ховається у великій сухій ущелині біля Вайнунги».

«Чи їв він сьогодні, чи полює на голодний шлунок?» – запитав Моглі, бо відповідь означала для нього життя чи смерть.

«Він вбив на світанку свиню і багато випив. Пам’ятай, Шере Хан ніколи не міг довго голодувати, навіть заради помсти».

«Ох! Дурню, дурню! Який же ти нерозумний! Наївся й напився, а тепер думає, що я чекатиму, поки він поспить! А де ж він зараз? Якби нас було хоч десять, ми б його звалили, поки він спить. Ці буйволи не нападатимуть, поки не відчують його запах, а я не вмію розмовляти їхньою мовою. Чи можемо ми обійти його слід, щоб вони могли його відчути?»

«Він поплив далеко вниз по річці Ваїнґунґа, щоб перегородити шлях», – сказав Сірий Брат.

«Табакі розповів йому про це, я знаю. Він ніколи б не придумав цього сам». Моглі стояв, засунувши палець у рот, і думав. «Велика ущелина річки Ваїнґунґа. Вона відкривається на рівнині, не більше ніж за півмилі звідси. Я можу привести стадо через джунглі до початку ущелини, а потім ми їх розженемо, але він вислизне біля підніжжя. Ми повинні заблокувати цей кінець. Сірий Брате, чи можеш ти розділити стадо навпіл для мене?»

«Можливо, ні, але я привів з собою мудрого помічника». Сірий Брат побіг і зник у ямі. Потім піднялася величезна сіра голова, яку Моглі добре знав, і гаряче повітря наповнилося найсумнішим звуком у джунглях – полювання вовком у полудень.

«Акела! Акела!» – сказав Моглі, плеснувши в долоні. «Я міг би здогадатися, що ти не забудеш мене. У нас велика робота. Розділи стадо навпіл, Акела. Тримай корів і телят разом, а биків і буйволів, яких використовують для оранки, – окремо».

Два вовки бігали зигзагами серед стада, яке гарчало і піднімало голови, розділяючись на дві групи. В одній коров’ячі буйволи стояли навколо своїх телят, і вони гнівно дивилися та тупали ногами, готові, якщо тільки вовк застигне на місці, кинутися на нього і розтоптати. В іншій – бики та молоді бики гарчали та тупали, але, хоч вони й виглядали більш грізно, насправді були набагато менш небезпечними, оскільки не мали телят, яких потрібно було захищати. Жоден загін із шести людей не зміг би розділити стадо так акуратно.

«Які накази!» – задихаючись, промовив Акела. «Вони намагаються знову об’єднатися».

Моглі заліз на спину Рами. «Відігнайте биків ліворуч, Акела. Сірий Брате, коли ми підемо, тримайте корів разом і заганяйте їх до підніжжя ущелини».

«Як далеко?» – запитав Сірий Брат, задихаючись і клацаючи зубами.

«Доки стіни не стануть вищими, ніж Шере Хан може перестрибнути», – крикнув Моглі. «Тримайте їх там, поки ми не повернемося». Бики кинулися геть, коли Акела почав вити, а Сірий Брат став перед коровами. Вони кинулися на нього, а він побіг попереду них до підніжжя ущелини, поки Акела відганяв биків далеко ліворуч.

«Чудово! Ще один ривок, і вони вже рушили. Будьте обережні, тепер – будьте обережні, Акела. Якщо ви занадто сильно на них наскочите, бики атакуватимуть. Худжа! Це набагато складніше, ніж ганяти чорних антилоп. Чи думав ти, що ці істоти можуть рухатися так швидко?» – закликав Моглі.

«Я… я теж полював на них у свій час», – задихаючись, промовив Акела в пилюці. «Чи варто мені заганяти їх у джунглі?»

«Так! Заганяйте. Швидко заганяйте їх! Рама палає від гніву. Ох, якби я міг тільки сказати йому, що мені від нього потрібно сьогодні».

Биків повернули, цього разу вправо, і вони з гуркотом врізалися в густі зарості. Інші члени стада, які спостерігали разом із буйволами на відстані півмилі, поспішили до села так швидко, як тільки могли, кричачи, що буйволи збожеволіли і розбіглися.

Але план Моглі був досить простим. Він просто хотів обвести великим колом навколо пагорба і підійти до початку ущелини, а потім спустити биків вниз і загнати Шере Хана між биками і коровами; адже він знав, що після їжі та рясного пиття Шере Хан не буде в стані боротися або вибиратися на схили ущелини. Зараз він заспокоював буйволів словами, а Акела відстав далеко назад, лише кілька разів тихенько скиглив, підганяючи ар’єргард. Це був довгий, дуже довгий коло, тому що вони не хотіли підходити надто близько до ущелини і попереджати Шере Хана. Нарешті Моглі зігнав збентежене стадо біля початку ущелини на трав’янистій ділянці, яка круто спускалася до самої ущелини. З цієї висоти можна було побачити верхівки дерев і долину внизу; але Моглі дивився на схили ущелини, і він з великим задоволенням помітив, що вони майже вертикальні, а ліани та повзучі рослини, що звисали з них, не дадуть жодної опори тигру, який захоче вилізти.

«Дайте їм перепочити, Акела», – сказав він, піднявши руку. «Вони ще не відчули його запаху. Дайте їм перепочити. Я повинен попередити Шере Хана, хто йде. Ми заманили його в пастку».

Він приклав руки до рота і закричав вниз по ущелині – це було майже як крик у тунелі – і відлуння стрибало від скелі до скелі.

Через довгий час почувся розтягнутий, сонний рик ситого тигра, який щойно прокинувся.

— Хто це кличе? — запитав Шер Хан, і з ущелини злетів чудовий павич, голосно закричавши.

— Це я, Моглі. Злодію худоби, настав час з’явитися на Раді! Злізьте вниз — поквапте їх, Акела! Злізьте вниз, Рама, злізьте вниз!

Стадо на мить зупинилося на краю схилу, але Акела подав повний, могутній сигнал для полювання, і вони один за одним кинулися вниз, як пароплави, що долають пороги, пісок і каміння розліталися навколо них. Коли вони почали рух, зупинити їх було вже неможливо, і перш ніж вони встигли опинитися в руслі ущелини, Рама відчув запах Шер Хана і заревев.

«Ха! Ха!» — вигукнув Моглі, сидячи на спині. «Тепер ти знаєш!» І потік чорних рогів, пінистих мордочок і палаючих очей понісся вниз по ущелині, як каміння під час повені; слабших буйволів відтісняли до боків ущелини, де вони розривали ліани. Вони знали, що їх чекає — жахливий натиск буйволового стада, проти якого жоден тигр не може встояти. Шер Хан почув гуркіт їхніх копит, підвівся і пошкандибав вниз по ущелині, озираючись у пошуках шляху до втечі, але стіни ущелини були прямі, і йому довелося триматися, обтяженого обідом і напоєм, готового зробити все, аби не битися. Стадо з шумом промчалося через водойму, яку він щойно покинув, ревучи так, що луна розносилася по вузькій ущелині. Моглі почув відповідний рев біля підніжжя ущелини, побачив, як Шер Хан повернувся (тигр знав, що, якщо станеться найгірше, краще зустрітися з биками, ніж з корівками та їхнім потомством), і тоді Рама спіткнувся, похитнувся і знову рушив вперед, наступивши на щось м’яке, і, коли бики вже були у нього на п’ятах, з силою врізався в інше стадо, а слабших буйволів підкинуло вгору від сили зіткнення. Цей натиск виніс обидва стада на рівнину, де вони бодали, тупотіли і пирхали. Моглі вибрав слушний момент і зістрибнув з шиї Рами, розмахуючи палицею навколо.

«Швидше, Акела! Розбий їх. Розвій їх, інакше вони почнуть битися один з одним. Віджени їх, Акела. Гай, Рама! Гай, гай, гай! мої діти. Тихо тепер, тихо! Все закінчено».

Акела і Сірий Брат бігали туди-сюди, кусаючи буйволів за ноги, і хоча стадо один раз повернулося, щоб знову атакувати ущелину, Моглі встиг повернути Раму, і інші пішли за ним до грязевих ям.

Шере Хану більше не було потреби топтати. Він був мертвий, і вже кружляли над ним грифи.

«Брати, це була ганебна смерть, – сказав Моглі, шукаючи руками ніж, який завжди носив у піхвах на шиї, тепер, коли жив серед людей. – Але він ніколи б не наважився битися. Його шкіра добре виглядатиме на Радовій скелі. Ми повинні швидко взятися до роботи».

Хлопчик, вихований серед людей, ніколи б не подумав, що можна самостійно здерти шкіру з десятифутового тигра, але Моглі краще за будь-кого знав, як влаштована шкіра тварини і як її можна зняти. Але це була важка робота, і Моглі цілу годину різав, рвав і стогнав, а вовки висували язики або підходили і тягнули, як він наказував. Раптом чиясь рука лягла йому на плече, і, піднявши голову, він побачив Булдео з мушкетом. Діти розповіли жителям села про те, як побігли буйволи, і Булдео розлючено вийшов, сповнений бажання докорити Моглі за те, що той не подбав про стадо. Як тільки вовки побачили чоловіка, вони зникли з поля зору.

«Що це за дурниця?» – розлючено запитав Булдео. «Ти думаєш, ти можеш здерти шкіру з тигра? Де буйволи його вбили? Це ж Лягавий Тигр, і за його голову обіцяно сто рупій. Ну, гаразд, ми заплющимо очі на те, що ти дозволив стаду розбігтися, і, можливо, я дам тобі одну з рупій з нагороди, коли віднесу шкіру до Ханхівари». Він почав шукати у своїй набедреній тканині кремінь і кресало, а потім нахилився, щоб обпалити вуса Шере Хана. Більшість місцевих мисливців завжди обпалюють вуса тигра, щоб запобігти тому, щоб його дух не переслідував їх.

«Гм!» — промовив Моглі собі під ніс, коли роздирав шкіру передньої лапи. «Тож ти збираєшся віднести цю шкуру до Ханхівари, щоб отримати винагороду, і, можливо, даси мені одну рупію? Але зараз я думаю, що мені потрібна ця шкура для власних потреб. Ге! Старий, забери це вогнище!»

«Що це за розмова з головним мисливцем села? Тобі пощастило, і тупість твоїх буйволів допомогла тобі здобути цю здобич. Тигр щойно поїв, інакше він вже пішов би за двадцять миль звідси. Ти навіть не можеш його належним чином обдерти, маленький жебрак, і, між іншим, я, Булдео, повинен почути, щоб я не обпалював його вуса. Моглі, я не дам тобі жодної анни з винагороди, а лише дуже сильно поб’ю. Залиш цю тушу!»

«Клянуся Биком, який мене купив, — сказав Моглі, який намагався дістатися до плеча, — чи я повинен цілий день балакати зі старим мавпом? Ось, Акела, цей чоловік мене дратує».

Булдео, який все ще стояв над головою Шере Хана, раптом опинився на траві, а над ним стояв сірий вовк, поки Моглі продовжував обдирати шкіру, ніби він був сам у всій Індії.

«Так, — сказав він, стискаючи зуби. — Ти абсолютно правий, Булдео. Ти ніколи не даси мені жодної анни з винагороди. Між цим кульгавим тигром і мною триває давня війна — дуже давня війна, і — я переміг».

Якщо бути чесним з Булдео, якби він був на десять років молодшим, він би ризикнув і зіткнувся з Акелою, якби зустрів вовка в лісі, але вовк, який слухається наказів цього хлопчика, у якого є особисті війни з тиграми-людожерами, був незвичайним звіром. Це була магія, найгірший вид магії, подумав Булдео, і він запитав себе, чи захистить його амулет на шиї. Він лежав нерухомо, очікуючи щохвилини побачити, як Моглі перетвориться на тигра.

«Махарадж! Великий Король, — нарешті прошепотів він хриплим голосом.

«Так, – відповів Моглі, не обертаючись, і тихо засміявся. – Я вже старий. Я не знав, що ти щось більше, ніж простий пастух. Чи можу я піти, чи твій слуга розірве мене на шматки?»

«Іди, і нехай мир буде з тобою. Але наступного разу не втручайся в мої справи. Відпусти його, Акела».

Бульдео, кульгаючи, попрямував до села так швидко, як міг, постійно озираючись, чи не перетвориться Моглі на щось жахливе. Коли він дістався до села, він розповів історію про магію, чаклунство та чари, яка змусила священика дуже занепокоїтися.

Моглі продовжив свою роботу, але вже майже стемніло, перш ніж він і вовки змогли повністю відокремити велику, яскраву шкуру від тіла.

«Тепер ми повинні заховати це і відвести буйволів додому! Допоможи мені зібрати їх разом, Акела».

Стадо зібралося в туманній сутінці, і коли вони підійшли до села, Моглі побачив вогні та почув, як у храмі лунали звуки раковин і дзвонів. Здавалося, що половина села чекала на нього біля воріт. «Це тому, що я вбив Шер Хана», – подумав він. Але на нього посипалися каміння, і селяни закричали: «Чаклун! Вовче дитя! Лісовий демон! Йди геть! Швидко зникни, інакше священик знову перетворить тебе на вовка. Стріляй, Бульдео, стріляй!»

Стара рушниці Бульдео вистрілила з гучним грюкотом, і молодий буйвол заревів від болю.

«Ще більше чаклунства!» – закричали селяни. «Він може перетворювати кулі. Бульдео, це був твій буйвол».

«І що це таке?» – здивовано запитав Моглі, коли каміння посипалося ще густіше.

«Вони не надто відрізняються від зграї, ці твої брати», – спокійно сказав Акела, сідаючи. «Я думаю, що якщо кулі щось означають, то вони виженуть тебе».

«Вовк! Вовче дитинча! Йди геть!» – закричав священик, розмахуючи гілочкою священної рослини тулсі.

«Знову? Минулого разу це було тому, що я чоловік. Цього разу це тому, що я вовк. Ходімо, Акела».

Жінка – це була Мессуа – побігла до стада і закричала: «О, сину мій, сину мій! Вони кажуть, що ти чарівник, який може за бажанням перетворюватися на звіра. Я не вірю, але йди звідси, інакше вони тебе вб’ють. Булдео каже, що ти чарівник, але я знаю, що ти помстився за смерть Нату».

«Повертайся, Мессуа!» – закричала натовп. «Повертайся, інакше ми закидаємо тебе камінням».

Моглі трохи смішно засміявся, адже камінь влучив йому в рот. «Повертайся, Мессуа. Це одна з дурних історій, які вони розповідають під великим деревом на заході сонця. Я принаймні заплатив за життя твого сина. Прощавай; і біжи швидко, бо я пошлю стадо сюди швидше, ніж вони встигнуть кидати цеглу. Я не чарівник, Мессуа. Прощавай!»

«Зараз, ще раз, Акела», – вигукнув він. «Заганяй стадо».

Буйволи були достатньо стурбовані тим, щоб дістатися до села. Їм майже не потрібен був крик Акели, але вони кинулися крізь ворота, як вихор, розкидаючи натовп на всі боки.

«Рахуйте!» – презирливо вигукнув Моглі. «Можливо, я вкрав одного з них. Рахуйте, бо я більше не буду пасти ваше стадо. Прощавайте, діти людські, і подякуйте Мессуа за те, що я не прийду зі своїми вовками і не полюватиму на вас у ваших вулицях».

Він повернувся на п’ятках і пішов геть із Сірим Вовком, і, дивлячись на зорі, він відчув, що йому добре. «Більше не буду спати в пастках, Акела. Ходімо, візьмемо шкуру Шер-Хана і підемо звідси. Ні, ми не будемо шкодити селу, бо Мессуа була добра до мене».

Коли над рівниною піднявся місяць, і все навкруги засяяло молочним світлом, перелякані селяни побачили, як Моглі, в супроводі двох вовків, перетнув рівнину, несучи на голові якийсь згорток. Він рухався впевненим вовчим кроком, який долає великі відстані, ніби вогонь поглинає все на своєму шляху. Тоді вони почали голосно бити в дзвіни храму і гудіти в раковини, голосніше, ніж будь-коли. Мессуа заплакала, а Булдео почав переказувати історію про його пригоди в джунглях, і зрештою сказав, що Акела піднявся на задні лапи і заговорив, як людина.

Місяць уже заходив, коли Моглі та два вовки підійшли до пагорба, де знаходилася Рада, і зупинилися біля печери Матері-Вовчиці.

«Вони вигнали мене з людського племені, Мамо, – вигукнув Моглі, – але я приніс шкуру Шере Хана, щоб дотриматися своєї обіцянки».

Мати-Вовчиця вийшла з печери, а за нею вибігли її дитинчата, і її очі засяяли, коли вона побачила шкуру.

«Я вже тоді сказала йому, коли він запхнув свою голову і плечі в цю печеру, полюючи на твоє життя, Маленька Жабо, – я сказала йому, що на мисливця чекатиме доля жертви. Все зроблено добре».

«Маленький брате, все зроблено добре», – пролунав глибокий голос з гущавини. «Ми сумували за тобою в джунглях», і Багіра підбіг до босих ніг Моглі. Вони разом вилізли на Радову скелю, і Моглі розстелив шкуру на плоскому камені, де колись сидів Акела, і прикріпив її чотирма бамбуковими кілками, і Акела ліг на неї і пролунав старий заклик до Ради: «Подивіться – подивіться уважно, Вовки», – точно так само, як він закликав, коли Моглі вперше привели туди.

Відколи Акелу було скинуто, у зграї не було лідера, і вони полювали та билися, як заманеться. Але вони відгукувалися на заклик через звичку; деякі з них кульгали через пастки, в які потрапили, у інших були рани від куль, у деяких випала шерсть через погану їжу, і багатьох не вистачало. Але вони прийшли до Ради на скелі, всі, хто залишився, і побачили смугасту шкіру Шер-Хана на скелі, а величезні кігті звисали на кінцях порожніх, звисаючих лап. Тоді Моглі склав пісню, яка виникла в нього в горлі сама собою, і він голосно прокричав її, стрибаючи вгору-вниз на бряжкій шкірі та відбиваючи ритм п’ятами, поки в нього не скінчився подих, а Сірий Брат і Акела вили між куплетами.

«Подивіться, вовки. Чи дотримав я свого слова?» — сказав Моглі. І вовки завивали: «Так», і один обшарпаний вовк вигукнув:

«Веди нас знову, о Акело. Веди нас знову, о Дитинко-Людині, бо ми втомилися від цієї беззаконності, і ми хочемо знову стати Вільним Народом».

«Ні», — промурмотів Багіра, — «так не може бути. Коли ви будете ситі, на вас знову може напасти божевілля. Недарма вас називають Вільним Народом. Ви боролися за свободу, і вона ваша. Насолоджуйтеся нею, вовки».

«Зграя людей і зграя вовків відкинули мене», — сказав Моглі. «Тепер я полюватиму наодинці в джунглях».

«І ми будемо полювати разом з тобою», — сказали четверо дитинчат.

Тож Моглі пішов і з того дня полював у джунглях разом із чотирма дитинчатами. Але він не завжди був сам, тому що, через багато років, він став чоловіком і одружився.

Але це вже історія для дорослих.

Пісня Моглі, ЯКУ ВІН СПІВАВ НА РАДІ НА СКЕЛІ, КОЛИ ТАНЦЮВАВ НА ШКІРІ ШЕР-ХАНА.

Пісня Моглі. Я, Моглі, співаю. Нехай джунглі послухають про те, що я зробив. Шере Хан сказав, що вб’є, вб’є! Біля воріт у сутінках він вб’є Моглі, жабу! Він їв і пив. Пий глибоко, Шере Хане, бо коли ти ще будеш пити? Спи і мрій про полювання. Я один на пасовищі. Сірий Брате, приходь до мене! Приходь, Самотній Вовче, бо тут велика здобич! Приведи великих буйволів, синьошкірих биків із розлюченими очима. Зганяй їх туди-сюди, як я накажу. Ти все ще спиш, Шере Хане? Прокинься, прокинься! Ось я приходжу, а за мною – бики. Рама, цар буйволів, тупнув ногою. Води Вайнунганги, куди пішов Шере Хан? Він не Іккі, щоб копати нори, і не Мао, павич, щоб літати. Він не Манг, кажан, щоб висіти на гілках. Маленькі бамбуки, що скриплять разом, скажіть мені, куди він побіг? _Ов!_ Він там. _Аху!_ Він там. Під ногами Рами лежить Кривий! Вставай, Шере Хане! Вставай і вбивай! Ось м’ясо, ламай шиї бикам! _Шш!_ Він спить. Ми не будемо його будити, бо він дуже сильний. Яструби спустилися, щоб подивитися. Чорні мурахи піднялися, щоб дізнатися. Тут велике зібрання на його честь. _Алала!_ У мене немає тканини, щоб загорнутися. Яструби побачать, що я голий. Мені соромно зустрічатися з усіма цими людьми. Дай мені свій плащ, Шере Хане. Дай мені свій яскравий смугастий плащ, щоб я міг піти до Ради. Я дав обіцянку – маленьку обіцянку – присягнувся Биком, який мене купив. Лише твій плащ потрібен, щоб я дотримав свого слова. З ножем, ножем, яким користуються люди, з ножем мисливця, я схилюся, щоб отримати свій дар. Води Вайнунганги, Шере Хан дає мені свій плащ з любові, яку він до мене відчуває. Тягни, Сірий Брате! Тягни, Акела!

Важка шкіра Шер-Хана. Люди розлючені. Вони кидають каміння і говорять дитячою мовою. У мене кровоточить паща. Дозвольте мені втекти. Крізь ніч, крізь спекотну ніч, біжіть швидко разом зі мною, мої брати. Ми покинемо вогні села і підемо до низького місяця. Води Вайнунганги, люди вигнали мене. Я не завдав їм ніякої шкоди, але вони боялися мене. Чому? Вовча зграйо, ви теж вигнали мене. Джунглі закриті для мене, і ворота села зачинені. Чому? Як Манг літає між звірами і птахами, так і я літаю між селом і джунглями. Чому? Я танцюю на шкірі Шер-Хана, але моє серце дуже важке. Моя паща порізана і поранена камінням із села, але моє серце дуже легке, тому що я повернувся в джунглі. Чому? Ці дві речі борються всередині мене, як змії борються навесні. З моїх очей тече вода, але я сміюся, коли вона падає. Чому? Я – два Моглі, але шкіра Шер-Хана під моїми ногами. Усі джунглі знають, що я вбив Шер-Хана. Подивіться – подивіться уважно, вовки! _Ахе!_ Моє серце важке від того, чого я не розумію.

Білий тюлень

О, замовкни, моє дитя, ніч позаду, І чорні води, що так яскраво зеленіли. Місяць, над хвилями, дивиться вниз, щоб знайти нас, У спокої в западинах, що шелестять між ними. Де хвиля зустрічає хвилю, нехай твоя подушка буде м’якою, Ах, втомлений маленький тюленя, згорнися зручніше! Буря не розбудить тебе, і акула не наздожене, Засинаючи в обіймах повільно погойдуваних морів!

Колискова тюленя

Усе це сталося кілька років тому в місці під назвою Новастошна, або Північно-Східна точка, на острові Святого Павла, далеко-далеко в Беринговому морі. Ліммершин, зимовий крапивник, розповів мені цю історію, коли його вітром занесло на такелаж пароплава, що прямував до Японії, і я забрав його до своєї каюти, зігрів і нагодував протягом кількох днів, поки він не зміг знову полетіти до острова Святого Павла. Ліммершин – дуже дивна маленька пташка, але він вміє говорити правду.

До Новастошни ніхто не приїжджає, хіба що по справах, і єдині істоти, які мають тут постійні справи, – це тюлені. Влітку вони прибувають тисячами й тисячами з холодного сірого моря. Адже на пляжі Новастошни є найкращі умови для тюленів у всьому світі.

Морський Хижак знав це, і щовесни він плив з будь-якого місця, де б він не був, – плив, як торпедний катер, прямо до Новастошни, і проводив місяць, борючись зі своїми товаришами за гарне місце на скелях, якомога ближче до моря. Морський Хижак був п’ятнадцяти років, величезний сірий тюлень із майже гривою на плечах і довгими, лютими собачими зубами. Коли він підіймався на передніх ластах, він стояв на висоті понад чотири фути над землею, і його вага, якби хтось наважився його зважити, була майже сімсот фунтів. Він був весь в шрамах від жорстоких боїв, але завжди був готовий до ще одного бою. Він нахиляв голову вбік, ніби боявся дивитися в очі своєму ворогові; потім він вистрілював нею, як блискавка, і коли великі зуби міцно вгризалися в шию іншого тюленя, інший тюлень міг втекти, якщо міг, але Морський Хижак не допомагав би йому.

Проте Сі Кетч ніколи не переслідував переможеного тюленя, адже це суперечило Правилам Пляжу. Він лише хотів, щоб біля моря було достатньо місця для його гнізда. Але оскільки щовесни близько сорока чи п’ятдесяти тисяч інших тюленів полювали за тим самим, свист, ревіння, гарчання та шум на пляжі були жахливими.

З невеликого пагорба, який називався Холм Хатчінсона, можна було побачити понад п’ять з половиною кілометрів території, вкритої тюленями, що билися; і хвилі були всіяні головами тюленів, які поспішали на берег, щоб почати свою частину битви. Вони билися в прибережних водах, вони билися на піску, і вони билися на гладких, вимитих хвилями базальтових скелях гнізд, адже вони були такими ж дурними та незговірливими, як і люди. Їхні дружини прибували на острів лише наприкінці травня або на початку червня, адже вони не хотіли, щоб їх розірвали на шматки; і молоді тюлені віком від двох до чотирьох років, які ще не створили власні сім’ї, йшли вглиб, приблизно на півмилі, крізь ряди бійців, і гралися на піщаних дюнах великими групами, знищуючи все зелене, що там росло. Їх називали холлушікі – холостяки, і на одному лише Новастошнах їх було, можливо, дві чи три сотні тисяч.

Одного разу навесні, коли Сі Кетч закінчив свою сорок п’яту бійку, Матка, його м’яка, гладка, з ніжними очима дружина, випливла з моря, і він схопив її за потилицю та кинув на свою територію, буркнувши: «Як завжди, запізнюєшся. Де ти була?»

Не було в звичаї, щоб Сі Кетч щось їв протягом чотирьох місяців, які він проводив на пляжах, тому його характер зазвичай був поганим. Матка знала, що не варто йому перечити. Вона озирнулася і лагідно промовила: «Яка турбота з твоєї сторони. Ти знову зайняв наше старе місце».

«Я думаю, що так», – сказав Сі Кетч. «Погляньте на мене!»

Він був подряпаний і з нього йшла кров у двадцяти місцях; одне око майже випало, а його боки були розірвані в клоччя.

«Ох, ви, чоловіки, ви, чоловіки!» – сказала Матка, обмахуючись задньою ластою. «Чому ви не можете бути розсудливими і мирно влаштовувати свої місця? Ви виглядаєте так, ніби билися з косаткою».

«Я тільки й роблю, що б’юся з середини травня. На пляжі цього сезону непристойно багато людей. Я зустрів щонайменше сто тюленів з пляжу Луканон, які шукають житло. Чому люди не можуть залишатися там, де їм належить?»

«Я часто думала, що ми були б набагато щасливішими, якби виходили на відпочинок на острові Отер замість цього переповненого місця», – сказала Матка.

«Дурниці! Тільки «холушкі» ходять на острів Отер. Якщо ми підемо туди, вони скажуть, що ми боїмося. Ми повинні підтримувати видимість, люба».

Сі Кетч гордо опустив голову між своїми товстими плечима і прикинувся, що засинає на кілька хвилин, але весь час він пильно стежив за можливістю побитися. Тепер, коли всі тюлені та їхні дружини були на суші, їхній гамір було чути за багато миль у морі, навіть над найсильнішим штормом. За найскромнішими підрахунками, на пляжі було понад мільйон тюленів – старі тюлені, тюлені-матері, крихітні дитинчата та «холушкі», які билися, штовхалися, блеяли, повзали та грали разом, ходили до моря та поверталися з нього групами та загонами, лежали на кожному клаптику землі, наскільки сягало око, і розсіяно пересувалися групами в тумані. Майже завжди в Новастошнах туманно, за винятком випадків, коли сонце виходить і на деякий час все виглядає перламутровим і райдужним.

Котик, дитинча Матка, народилося посеред цього хаосу, і воно було майже повністю головою та плечима, з блідими, водянистими блакитними очима, як і всі маленькі тюлені, але в його хутрі було щось таке, що змусило його матір уважно на нього подивитися.

«Морський Улов», – сказала вона, нарешті, «наше дитинча буде білим!»

«Нісенітниця! – фиркнув Морський Улов. – У світі ніколи не було білих тюленів».

«Я нічого не можу вдіяти, – сказала Матка, – але тепер буде». І вона затягнула тиху, колискову пісню, яку всі тюлені-матері співають своїм дитинчатам:

Не можна плавати, поки тобі не виповниться шість тижнів, Інакше твоя голова потоне, а п’яти піднімуться вгору; Літні шторми та косатки Небезпечні для тюленят.

Небезпечні для тюленят, люба щурко, Настільки небезпечні, наскільки це можливо; Але плескайся та ставай сильнішим, І ти не помилишся. Дитино Відкритого Моря!

Звісно, спочатку дитинча не розуміло слів. Воно плескалося та бігало біля матері, і навчилося відбігати, коли батько бився з іншим тюленем, і вони вдвох котилися та ревли вгору-вниз по слизьких скелях. Матка ходила в море, щоб дістати їжу, і дитинча годували лише раз на два дні, але тоді воно їло все, що могло, і від цього добре росло.

Перше, що воно зробило, це поповзло вглиб суші, і там воно зустріло десятки тисяч дитинчат свого віку, і вони гралися разом, як цуценята, засинали на чистому піску і знову гралися. Старі тюлені в дитячих садках не звертали на них уваги, а голошукі трималися своєї території, і дитинчата чудово проводили час.

Коли Маткаха поверталася з глибоководної риболовлі, вона одразу йшла до їхнього ігрового майданчика і кликала, як вівця кличе ягня, і чекала, поки не почує, як Котик белькоче. Потім вона прямувала до нього по найкоротшій лінії, енергійно махаючи передніми ластами і перекидаючи малят то в один бік, то в інший. Там завжди було кілька сотень матерів, які шукали своїх дітей на ігрових майданчиках, і малята були завжди в русі. Але, як казала Маткаха Котику: «Поки ти не валятимешся в брудній воді і не підхопиш коросту, або не засипатимеш піском рани чи подряпини, і поки ти ніколи не підеш плавати, коли на морі шторм, тут тобі нічого не зашкодить».

Маленькі тюлені не вміють плавати так само, як і маленькі діти, але вони нещасні, поки не навчаться. Першого разу, коли Котик пішов до моря, хвиля винесла його за межі його можливостей, і його велика голова пішла під воду, а маленькі задні ласти піднялися вгору, саме так, як його мати розповіла йому в пісні, і якби наступна хвиля не викинула його назад, він би потонув.

Після цього він навчився лежати в прибережній лагуні і дозволяв хвилям лише злегка покривати його і піднімати вгору, поки він гребе ластами, але він завжди стежив за великими хвилями, які могли б йому зашкодити. Йому знадобилося два тижні, щоб навчитися використовувати свої ласти, і весь цей час він плескався у воді, кашляв, хрипів, повзав по пляжу, дрімав на піску і знову повертався, поки, нарешті, не зрозумів, що він справді належить воді.

Тоді можна уявити, як він розважався зі своїми товаришами, ховаючись під хвилями; або випливаючи на гребені великої хвилі та приземляючись з плеском і бризками, коли величезна хвиля вирувала далеко на березі; або стоячи на хвості та чухаючи голову, як це робили старі тюлені; або граючи в «Я — король замку» на слизьких, зарослих водоростями скелях, які лише трохи виступали з води. Зрідка він бачив тонку зяброву плавницю, схожу на плавницю великої акули, що пливла біля берега, і він знав, що це Косатка, або Грамус, яка їсть молодих тюленів, коли може їх зловити; і Котік кидався до берега, як стріла, а плавниця повільно відпливала, ніби нічого не шукала.

Наприкінці жовтня тюлені почали покидати острів Святого Павла та вирушати в глибини океану, сім’ями та групами, і більше не було бійок за місця для відпочинку, і тюленята гралися, де їм заманеться. «Наступного року, — сказала Матка Котіку, — ти станеш тюленям; але цього року ти повинен навчитися ловити рибу».

Вони вирушили разом через Тихий океан, і Матка показала Котіку, як спати на спині, підібгавши ласти до боків і тримаючи маленький ніс трохи над водою. Немає колиски зручнішої, ніж довга, хвиляста поверхня Тихого океану. Коли Котік відчував, як його шкіра поколює, Матка казала йому, що він вчиться «відчувати воду», і що це поколювання означає, що насувається погана погода, і він повинен швидко плавати та тікати.

«За трохи, – сказала вона, – ти дізнаєшся, куди плавати, але зараз ми підемо за Морською Свинкою, дельфіном, бо він дуже мудрий». Зграя дельфінів пірнала й мчала крізь воду, і маленький Котік поквапливо поплив за ними. «Звідки ти знаєш, куди йти?» – задихаючись, запитав він. Лідер зграї перекотив свої білі очі й пірнув під воду. «Мій хвіст поколює, юначе, – відповів він. – Це означає, що позаду шторм. Ходімо! Коли ти опинишся південніше від «Липкої Води» [він мав на увазі екватор], і твій хвіст поколює, це означає, що попереду шторм, і ти повинен плисти на північ. Ходімо! Тут вода неприємна».

Це було лише одне з багатьох речей, які Котік вивчив, і він завжди вчився. Матка навчила його слідувати за тріскою та камбалою вздовж підводних схилів і витягувати морського дракона з його нори серед водоростей; як обпливати кораблі, що лежать на глибині сто фатомів, і стрілою влітати в одне ілюмінатор і вилітати з іншого, як риби тікають; як танцювати на хвилях, коли блискавки розтинають небо, і ввічливо махати плавником кремезним альбатросам і морським яструбам, коли вони пливуть вниз за вітром; як вистрибувати з води на три-чотири фути, як дельфін, тримаючи плавники близько до тіла і згинаючи хвіст; не чіпати летючих риб, тому що вони всі кістляві; витягувати плечову частину тріски на повній швидкості на глибині десяти фатомів і ніколи не зупинятися й не дивитися на човен чи корабель, особливо на човен з веслами. Через шість місяців те, чого Котік не знав про глибоководну риболовлю, не варте було знання. І весь цей час він жодного разу не ступав ластою на сушу.

Одного дня, коли він напівсонний лежав у теплій воді десь біля острова Хуан-Фернандес, він відчув слабкість і млявість у всьому тілі, як це буває у людей навесні, і згадав про чудові, тверді пляжі Новастошна, що за сім тисяч миль звідси, про ігри, в які грали його товариші, про запах водоростей, про рев тюленів і про бійки. У ту ж мить він повернув на північ, почавши плавно плисти, і по дорозі зустрів безліч своїх друзів, які також прямували до того ж місця, і вони сказали: «Вітаємо, Котік! Цього року ми всі «холушікі», і ми зможемо танцювати «Вогняний танець» у прибережних хвилях біля Луканона і гратися на новій траві. Але звідки в тебе така гарна шерсть?»

Шерсть Котіка була тепер майже білою, і хоча він дуже пишався нею, він лише сказав: «Пливімо швидше! Мої кістки вже прагнуть землі». І ось вони всі прибули на пляжі, де народилися, і почули, як старі тюлені, їхні батьки, б’ються в клубах туману.

Тієї ночі Котик танцював Вогняний танець із однорічними морськими котиками. В літні ночі море наповнене вогнем, від Новастошни до Луканона, і кожен морський котик залишає за собою слід, як від палаючої олії, і спалахи полум’я, коли він стрибає, а хвилі розбиваються у великих фосфоресцентних смугах і вирах. Потім вони пішли вглиб суші, на місце, де росте дика пшениця, і котилися вгору й вниз, розповідаючи історії про те, що вони робили, поки були в морі. Вони говорили про Тихий океан так, як хлопчики говорять про ліс, де вони збирали горіхи, і якби хтось їх зрозумів, він міг би піти й створити таку карту цього океану, якої ще не було. Три- та чотирирічні морські котики вибігли з Холшушкі-Хілл, кричачи: «Забирайтеся, малеча! Море глибоке, і ви ще не знаєте всього, що в ньому є. Зачекайте, поки ви обійдете мис Горн. Гей, ти, однорічний, де ти взяв цей білий хутро?»

«Я його не брав, – сказав Котик. – Він виріс». І саме тоді, коли він збирався перекотити того, хто говорив, з ніг, з-за піщаної дюни вийшли двоє чоловіків із чорним волоссям і плоскими червоними обличчями, і Котик, який ніколи раніше не бачив людей, закашлявся і опустив голову. Морський котик просто відійшов на кілька ярдів і сів, тупо дивлячись. Ці чоловіки були не хто інший, як Керік Бутерін, головний з мисливців на морських котиків на острові, і Паталомон, його син. Вони прийшли з маленького села, що розташоване не далі півмилі від морських виплодових місць, і вони вирішували, яких морських котиків вони зганятимуть до загонів для забою, адже морських котиків зганяли, як овець, щоб потім перетворити їх на куртки зі шкіри морських котиків.

«Гей!» – сказав Паталомон. «Дивіться! Ось білий морський котик!»

Керік Бутерін майже побілів під шаром олії та кіптяви, адже він був алеутом, а алеути – не надто охайні люди. Тоді він почав неспішно промовляти молитву. «Не чіпай його, Паталамóне. Відколи я народився, тут ніколи не було білої тюлені. Можливо, це дух старого Захаррофа. Він зник минулого року під час сильного шторму».

«Я не збираюся наближатися до нього», – сказав Паталамóн. «Він приносить нещастя. Ти справді думаєш, що це старий Захарроф повернувся? Я винен йому за кілька яєць морських птахів».

«Не дивись на нього», – сказав Керік. «Відганяй ту зграю чотирирічних тюленів. Сьогодні чоловіки мають обдерти шкіру з двохсот, але це початок сезону, і вони ще не дуже звикли до цієї роботи. Ста сотні буде достатньо. Швидше!»

Паталамóн забрязкав парою плечових кісток тюленя перед зграєю тюленів-холушіків, і вони миттєво зупинилися, важко дихаючи. Потім він підійшов ближче, і тюлені почали рухатися, а Керік погнав їх углиб суші, і вони більше не намагалися повернутися до своїх товаришів. Сотні й сотні тисяч тюленів спостерігали, як їх женуть, але вони продовжували гратися, як і раніше. Котік був єдиним, хто ставив запитання, але жоден з його товаришів не міг нічого йому сказати, окрім того, що чоловіки завжди женуть тюленів таким чином протягом шести тижнів або двох місяців щороку.

«Я збираюся йти за ними», – сказав він, і його очі майже вискочили з орбіт, коли він пошкандибав слідом за зграєю.

«Білий тюлень женеться за нами», – вигукнув Паталамóн. «Це перший випадок, коли тюлень приходить на місце забою сам».

«Ш-ш! Не дивись назад», – сказав Керік. «Це дух Захаррофа! Я повинен поговорити про це зі священиком».

Відстань до місця, де їх убивали, становила лише півмилі, але щоб дістатися туди, знадобилася година, тому що Керік знав, що якщо тюлені рухатимуться надто швидко, вони перегріються, і тоді під час їхнього обдирання їхня шерсть буде злітати клаптями. Тому вони рухалися дуже повільно, мимо Мису Морських Левів, мимо Вебстер-Хауса, поки не дісталися до Соляного Будинку, що знаходився трохи далі від місця, де тюлені відпочивали на пляжі. Котік йшов за ними, важко дихаючи і дивуючись. Він думав, що опинився на краю світу, але гуркіт, що доносився з-за спини від місця, де були тюленята, звучав так само голосно, як гуркіт потяга в тунелі. Потім Керік сів на мох і дістав важкий олов’яний годинник і дозволив зграї охолонути протягом тридцяти хвилин, і Котік міг чути, як з поля його капелюха стікає туманна роса. Потім підійшли десять-дванадцять чоловіків, кожен з яких тримав у руках дерев’яну палицю, обв’язану залізом, довжиною три-чотири фути, і Керік показав на одного-двох тюленів із зграї, яких покусали їхні товариші або які були надто збуджені, і чоловіки відштовхнули їх важкими чоботами, зробленими зі шкіри горла морського слона, а потім Керік сказав: «Відпускайте!», і тоді чоловіки почали бити тюленів по голові якомога швидше.

Через десять хвилин маленький Котік вже не міг впізнати своїх друзів, тому що їхню шкіру зірвали від носа до задніх ласт, зірвали і кинули на землю в купу. Цього було достатньо для Котіка. Він розвернувся і побіг (тюлень може дуже швидко бігати на короткі відстані) назад до моря; його маленькі нові вуса стирчали від жаху. Біля Мису Морських Левів, де великі морські леви сидять на краю прибою, він кинувся у прохолодну воду, занурившись у неї всім тілом, і там, важко дихаючи, почав гойдатися. «Що тут відбувається?» — грубо запитав морський лев, тому що, як правило, морські леви тримаються самі по собі.

«Скучно! Дуже скучно!» — сказав Котик. «Вони вбивають усіх тюленів на всіх пляжах!»

Морський лев повернув голову в бік берега. «Нісенітниця!» — сказав він. «Твої друзі галасують, як завжди. Ти, мабуть, бачив, як старий Керік розправляється зі зграєю. Він робить це вже тридцять років».

«Це жахливо», — сказав Котик, відпливаючи, коли хвиля пронеслася над ним, і стабілізуючи себе, зробивши рух ластами, який привів його впритул до гострого краю скелі.

«Молодець, для однорічного!» — сказав Морський лев, який міг оцінити гарне плавання. «Я думаю, що з твоєї точки зору це справді жахливо, але якщо ви, тюлені, приходитимете сюди з року в рік, то, звісно, люди дізнаються про це, і якщо ви не знайдете острів, куди ніколи не приходять люди, вас завжди будуть виганяти».

«Чи не існує такого острова?» — почав Котик.

«Я переслідував рибу-палтус [рибу-палтуса] протягом двадцяти років, і я не можу сказати, що знайшов його. Але послухай, здається, тобі подобається розмовляти зі своїми «вищими за рангом» — чому б тобі не поплисти на Острів Моржів і не поговорити з Морським Відьмаком? Можливо, він щось знає. Не відвертайся так. Це шість миль плавання, і якби я був на твоєму місці, я б виліз на берег і спочатку подрімав, малюк».

Котик подумав, що це хороша порада, тому він поплив до свого пляжу, виліз на берег і заснув на півгодини, здригаючись усім тілом, як це роблять тюлені. Потім він попрямував прямо до Острова Моржів, невеликої низької скелястої ділянки, розташованої майже прямо на північний схід від Новастошна, всіяної виступами, скелями та гніздами чайок, де моржі збиралися разом.

Він приземлився неподалік від старого Сі Вітча — великого, потворного, роздутого, вкритого прищами, з товстою шиєю та довгими бивнями морського котика Північної частини Тихого океану, який не має жодних манер, окрім як тоді, коли спить, як зараз, коли його задні ласти наполовину були у воді, наполовину — на березі.

«Прокинься!» — гавкнув Котік, бо чайки дуже галасували.

«Ха! Хо! Хмф! Що це таке?» — сказав Сі Вітч і вдарив наступного морського котика бивнями, розбудивши його, а потім наступний вдарив наступного, і так далі, поки всі вони не прокинулися і не почали дивитися в усіх напрямках, окрім правильного.

«Привіт! Це я», — сказав Котік, виринаючи з води і нагадуючи маленького білого слимака.

«Ну й що, щоб мене обдерли!» — сказав Сі Вітч, і всі вони подивилися на Котіка, як, на вашу думку, подивилися б на маленького хлопчика всі старі джентльмени, які сидять у клубі. Котіку не хотілося більше чути про обдирання, він цього вже достатньо бачив. Тому він вигукнув: «Чи немає якогось місця, куди могли б поїхати морські котики, де люди ніколи не з’являються?»

«Іди і знайди», — сказав Сі Вітч, заплющуючи очі. «Зникай. Ми тут зайняті».

Котік зробив стрибок у повітрі, як дельфін, і закричав якомога голосніше: «Пожирач молюсків! Пожирач молюсків!» Він знав, що Сі Вітч ніколи в житті не ловив рибу, а завжди шукав молюсків і водорості, хоча й намагався здаватися дуже страшною людиною. Звісно, Чікі, Гуверускі та Епатки — чайки-бургомістри, чайки та тупики, які завжди шукають нагоди, щоб бути грубими, підхопили цей вигук, і, як мені розповів Ліммершін, протягом майже п’яти хвилин на острові Морських котиків не можна було почути постріл. Усе населення кричало і вигукувало: «Пожирач молюсків! Старий!» — поки Сі Вітч перекочувався з боку на бік, гарчачи і кашляючи.

«Ну, скажеш тепер?» — сказав Котік, задихаючись.

«Іди і запитай у Морської Корови», – сказав Морський Відьмак. «Якщо він ще живий, він зможе тобі розповісти».

«Як я дізнаюся, чи це Морська Корова, коли зустріну її?» – запитав Котік, відпливаючи.

«Він єдина істота в морі, яка виглядає огидніше за Морського Відьмака», – закричав бургомістр-чайка, кружляючи під носом у Морського Відьмака. «Огидніша і з гіршими манерами! Старік!»

Котік поплив назад до Новастошна, залишивши чайок кричати. Там він зрозумів, що ніхто не співчуває йому в його невеликій спробі знайти тихе місце для тюленів. Вони сказали йому, що люди завжди ганяли тюленів – це частина їхньої щоденної роботи, – і якщо йому не подобається бачити огидні речі, йому не слід було йти на місце забою. Але жоден з інших тюленів не бачив забою, і це відрізняло його від друзів. Крім того, Котік був білим тюленем.

«Що ти повинен зробити», – сказав старий Морський Ловець, вислухавши розповідь про пригоди свого сина, – «це вирости і стати великим тюленем, як твій батько, і мати свій власний притулок на пляжі, і тоді тебе залишать у спокої. Приблизно через п’ять років ти зможеш постояти за себе». Навіть лагідна Матка, його мати, сказала: «Ти ніколи не зможеш зупинити забій. Іди і пограйся в морі, Котіку». І Котік пішов і станцював Вогняний танець із дуже сумним серцем.

Того осіннього дня він покинув пляж, щойно зміг, і вирушив наодинці, бо в його голові виникла якась ідея. Він вирішив знайти Морську Корову, якщо така істота взагалі існує в морі, і знайти тихий острів із гарними, твердими пляжами, де тюлені могли б жити, і куди люди не могли б дістатися. Тож він досліджував і досліджував самостійно від Півночі до Південної частини Тихого океану, пропливаючи іноді до трьохсот миль за день і ніч. Він пережив набагато більше пригод, ніж можна розповісти, і ледь не потрапив у пастку до гігантської акули, плямистої акули та молотовидної акули, і він зустрів усіх недобросовісних пройдисвітів, які бродять вгору і вниз по морях, і великих, ввічливих риб, і багряно- плямистих морських гребінців, які пришвартовані на одному місці протягом сотень років і дуже цим пишаються; але він так і не зустрів Морську Корову і так і не знайшов острів, який би йому сподобався.

Якщо пляж був гарним і твердим, із схилом позаду, де тюлені могли б гратися, то на горизонті завжди виднівся дим китобійного судна, яке переробляло жир, і Котік знав, що це означає. Або ж він міг бачити, що тюлені колись відвідували цей острів і були знищені, і Котік знав, що туди, куди люди приходили одного разу, вони прийдуть знову.

Він зустрів старого, короткохвостого альбатроса, який розповів йому, що острів Кергелен – саме те місце, де можна знайти спокій і тишу, і коли Котік прибув туди, він ледь не розбився на шматки об якісь підлі чорні скелі під час сильної зливи з блискавками та громом. Проте, коли він намагався виплисти проти вітру, він побачив, що навіть тут колись була колонія тюленів. І так було на всіх інших островах, які він відвідав.

Лімершин навів довгий перелік місць, куди він відвідав, бо сказав, що Котік провів п’ять сезонів, досліджуючи різні місця, і щороку відпочивав чотири місяці в Новастошнах, де голошукі висміювали його та його вигадані острови. Він відвідав Галапагоські острови, жахливе сухе місце на екваторі, де його ледь не підсмажили; він побував на островах Джорджія, на Оркнейських островах, на Ізумрудному острові, на Маленькому острові Найтґейл, на острові Гоф, на острові Буве, на островах Кросет і навіть на маленькій скелі острова на південь від мису Доброї Надії. Але всюди, куди він приходив, Морські Люди казали йому одне й те саме. Колись на цих островах жили тюлені, але люди їх усіх винищили. Навіть коли він проплив тисячі миль від Тихого океану і дістався до місця, яке називається мис Коррієнтес (це було, коли він повертався з острова Гоф), він знайшов кілька сотень змучених тюленів на скелі, і вони розповіли йому, що туди теж приходять люди.

Це майже розбило йому серце, і він попрямував навколо мису Горн до своїх рідних берегів; і по дорозі на північ він виліз на острів, вкритий зеленими деревами, де він зустрів старого-старого тюленя, який вмирав, і Котік ловив для нього рибу і розповідав про всі свої біди. «Тепер, – сказав Котік, – я повернуся до Новастошна, і якщо мене змусять піти до місця, де вбивають голошукі, мені буде все одно».

Старий тюлень сказав: «Спробуй ще раз. Я останній з втраченої колонії Масафуера, і в ті дні, коли люди вбивали нас сотнями тисяч, існувала легенда, що одного дня білий тюлень прийде з півночі і приведе морських тюленів до тихого місця. Я старий, і я не доживу до того дня, але інші доживуть. Спробуй ще раз».

І Котік закрутив свої вуса (вони були справді чудові) і сказав: «Я єдиний білий тюлень, який коли-небудь народився на цих пляжах, і я єдиний тюлень, чорний чи білий, який коли-небудь подумав про те, щоб шукати нові острови».

Це його надзвичайно підбадьорило, і коли він того літа повернувся до Новастошнах, його мати, Матка, благала його одружитися і влаштуватися, бо він більше не був тюленям-підлітком, а повноцінним морським хижаком, з кучерявою білою гривою на плечах, таким же великим, сильним і грізним, як і його батько. «Дайте мені ще один сезон», – сказав він. «Пам’ятайте, мамо, завжди сьома хвиля досягає найдальшої точки на пляжі».

Дивно, але знайшлася ще одна тюлениха, яка вирішила відкласти одруження до наступного року, і Котік танцював з нею танець вогню на всьому протязі пляжу Луканон у ніч перед тим, як вирушити у свою останню експедицію. Цього разу він поплив на захід, тому що натрапив на величезне зграйство палтусів, і йому потрібно було щонайменше сто фунтів риби на день, щоб підтримувати себе в хорошій формі. Він ганявся за ними, поки не втомився, а потім згорнувся калачиком і заснув у западинах хвилі, яка підходить до острова Коппер. Він добре знав узбережжя, тому близько опівночі, коли він відчув, що його м’яко штовхає об водорості, він сказав: «Хм, сьогодні вночі сильна течія», і перевернувшись під водою, повільно відкрив очі і потягнувся. Потім він підскочив, як кіт, бо побачив величезні створіння, які нишпорили на мілководді і паслися на густих заростях водоростей.

«Клянуся Великими гребенями Магеллана!» – пробурмотів він під вусами. «Хто ці створіння в глибинах океану?»

Вони були зовсім не схожі на жодного морського слона, морського лева, тюленя, ведмедя, кита, акулу, рибу, кальмара чи морського гребінця, яких Котік коли-небудь бачив. Вони були завдовжки від двадцяти до тридцяти футів, і в них не було задніх ласт, а лише лопатеподібний хвіст, який, здавалося, вирізали з мокрої шкіри. Їхні голови були найбезглуздішими, які тільки можна уявити, і вони тримали рівновагу, стоячи на кінчиках своїх хвостів у глибокій воді, коли не паслися, урочисто кланяючись один одному і розмахуючи передніми ластами, як товстий чоловік розмахує рукою.

«Гм!» — сказав Котік. «Чи добре ви проводите час, джентльмени?» Ці великі істоти відповіли, кланяючись і розмахуючи ластами, як жаб’ячий лакей. Коли вони знову почали їсти, Котік побачив, що їхня верхня губа розділена на дві частини, які вони можуть роз’єднувати приблизно на фут і знову з’єднувати, причому між роз’єднаннями залишається ціла жменя водоростей. Вони засовували цю речовину в рот і урочисто жували.

«Не дуже охайна манера харчування», — сказав Котік. Вони знову поклонилися, і Котік почав втрачати терпіння. «Дуже добре», — сказав він. «Якщо у вас випадково є додатковий суглоб у передній ласті, вам не потрібно так вихвалятися. Я бачу, що ви граціозно кланяєтесь, але я хотів би знати ваші імена». Розділені губи ворушилися і сіпалися, і скляні зелені очі дивилися, але вони не говорили.

«Ну!» — сказав Котік. «Ви єдині, кого я коли-небудь зустрічав, хто виглядає ще більш огидно, ніж Морська Відьма, і має гірші манери».

Тоді він раптом згадав, що кричав йому бургомістр-чайка, коли він був маленьким ведмедиком на острові Морських слонів, і він повалився назад у воду, бо знав, що нарешті знайшов Морську корову.

Морські корови продовжували плавати, пастися та гризти водорості, а Котик ставив їм запитання всіма мовами, які він вивчив під час своїх подорожей; і морські люди розмовляють майже такою ж кількістю мов, як і люди. Але морські корови не відповідали, тому що морська корова не вміє говорити. У неї лише шість кісток у шиї, а має бути сім, і кажуть, що під водою це заважає їй розмовляти навіть зі своїми товаришами. Але, як ви знаєте, у неї є додатковий суглоб на передній ласті, і, розмахуючи ним вгору-вниз і в сторони, вона створює щось на зразок незграбного телеграфного коду.

Наступного дня грива Котика стояла дибом, а терпіння зникло там, куди йдуть мертві краби. Тоді морська корова почала повільно рухатися на північ, час від часу зупиняючись, щоб проводити абсурдні зібрання з поклонами, і Котик пішов за ними, кажучи собі: «Люди, які такі дурні, як ці, давно б загинули, якби не знайшли якийсь безпечний острів. І якщо це достатньо добре для морської корови, то це достатньо добре і для Морського Хижака. Втім, я хотів би, щоб вони поспішали».

Це була виснажлива робота для Котика. Стадо ніколи не проходило більше ніж сорок-п’ятдесят миль на день, зупинялося, щоб поїсти вночі, і весь час трималося біля берега; а Котик плавав навколо них, над ними і під ними, але він не міг прискорити їх хоч на півмилі. Коли вони просувалися далі на північ, вони проводили зібрання з поклонами кожні кілька годин, і Котик ледь не відкусив собі вуса від нетерпіння, поки не побачив, що вони слідують теплою течією, і тоді він почав більше їх поважати.

Одного разу вночі вони пірнули у блискучу воду — пірнули, як каміння, — і вперше відколи він їх знав, почали швидко плавати. Котік поплив за ними, і темп його здивував, адже він ніколи не думав, що Морська Корова вміє добре плавати. Вони попрямували до скелі на березі — скелі, що спускалася в глибоку воду, і занурилися в темну печеру біля її підніжжя, на двадцять сажнів під водою. Це була довга, дуже довга подорож, і Котіку дуже не вистачало свіжого повітря, перш ніж вони вивели його з темного тунелю.

«Ой-ой-ой!» — вигукнув він, коли виринув, задихаючись і важко дихаючи, у відкриту воду на іншому кінці. «Це було довге занурення, але воно того варте».

Морські корови розійшлися і неквапливо бродили вздовж країв найкрасивіших пляжів, які Котік коли-небудь бачив. Там були довгі ділянки гладкої, вимитої водою скелі, що простягалися на милі, ідеально підходящі для створення місць розмноження тюленів, і були ігрові майданчики з твердим піском, що спускалися вглиб суші, і були хвилі, в яких тюлені могли танцювати, і довга трава, в якій можна було валятися, і піщані дюни, по яких можна було лазити вгору і вниз, і, що найважливіше, Котік відчував на смак воду, і він ніколи не помилявся, адже він був справжнім морським мисливцем, і знав, що туди ніколи не запливали люди.

Перше, що він зробив, це переконався, що тут добре ловиться риба, а потім поплив вздовж пляжів і порахував чудові низькі піщані острови, що частково ховалися в красивому, що котиться тумані. На північ, у відкрите море, тягнулася лінія піщаних мілин і скель, яка б не дозволила жодному кораблю підійти ближче ніж за шість миль до берега, і між островами та материком була смуга глибокої води, яка тягнулася до перпендикулярних скель, і десь під скелями був вхід до тунелю.

«Це знову Новастошна, але в десять разів краща», – сказав Котік. «Морська корова, мабуть, мудріша, ніж я думав. Люди не зможуть спуститися по скелях, навіть якщо тут і були б люди; а мілини на відкритому морі розтрощили б корабель на друзки. Якщо десь у морі є безпечне місце, то це воно».

Він почав думати про тюленя, якого залишив позаду, але, хоч він і поспішав повернутися до Новастошни, він ретельно дослідив нову місцевість, щоб мати змогу відповісти на всі запитання.

Потім він пірнув і переконався, що знайшов вхід до тунелю, і поплив на південь. Ні морська корова, ні тюлень навіть не могли уявити, що тут може бути таке місце, і, коли він озирнувся на скелі, навіть Котік ледве повірив, що був під ними.

Він шість днів плив додому, хоч і не повільно, і, коли він вибрався на берег біля мису Сі-Лайон, першою, кого він зустрів, була та тюлениха, яка чекала на нього, і вона зрозуміла з його погляду, що він нарешті знайшов свій острів.

Але голошакі та Сі-Кетч, його батько, і всі інші тюлені сміялися з нього, коли він розповів їм про те, що відкрив, і молодий тюлень приблизно його віку сказав: «Це все дуже добре, Котіку, але ти не можеш з’являтися звідкись і наказувати нам, що робити. Пам’ятай, ми боролися за наші місця для розмноження, а ти ніколи цього не робив. Ти віддавав перевагу тому, щоб просто плавати в морі».

Інші тюлені засміялися з цього, і молодий тюлень почав крутити головою з боку в бік. Він щойно одружився цього року і дуже цим пишався.

«У мене немає місця для розмноження, за яке потрібно боротися», – сказав Котік. «Я просто хочу показати вам місце, де ви будете в безпеці. Який сенс боротися?»

«О, якщо ти намагаєшся відмовитися, звісно, мені більше нічого не скажеш», – сказав молодий тюлень із неприємним сміхом.

«Чи підеш ти зі мною, якщо я виграю?» – запитав Котік. І в його очах спалахнув зелений вогник, бо він був дуже роздратований тим, що взагалі мусить битися.

«Чудово», – недбало відповів молодий тюлень. «Якщо ти виграєш, я піду».

У нього не було часу передумати, бо Котік висунув голову і вп’яв зуби в жир на шиї молодого тюленя. Потім він відскочив назад, потягнув свого ворога вниз по пляжу, потряс його і звалив на землю. Тоді Котік заревів на тюленів: «Я зробив усе, що міг, за останні п’ять сезонів. Я знайшов вам острів, де ви будете в безпеці, але якщо ви не почнете думати, то не повірите. Я збираюся вас навчити. Подбайте про себе самі!»

Лімершин розповів мені, що ніколи в житті, а Лімершин щороку бачить десять тисяч великих тюленів, які б’ються, ніколи в усе своє недовге життя він не бачив нічого подібного до атаки Котіка на дитячі лежбища. Він кинувся на найбільшого тюленя, якого тільки зміг знайти, схопив його за горло, душив, штовхав і бив, поки той не почав благати про пощаду, а потім відкинув його вбік і напав на наступного. Бачите, Котік ніколи не голодував чотири місяці, як це робили великі тюлені щороку, і його поїздки в глибокі води тримали його в ідеальній формі, і, що найважливіше, він ніколи раніше не бився. Його кучерява біла грива стояла догори від люті, а очі палали, і його великі собачі зуби виблискували, і на нього було приємно дивитися. Старий Сі Кетч, його батько, побачив, як він проноситься повз, розкидаючи старих, посічених тюленів, ніби це були камбали, і збиваючи молодих самців у всі боки; і Сі Кетч заревів і вигукнув: «Можливо, він і дурень, але він найкращий боєць на пляжі! Не нападай на свого батька, мій сину! Я на твоєму боці!»

Котік у відповідь заревів, і старий Сі Кетч, розпушивши вуса, заходив, видихаючи, як локомотив, а Матка і тюлень, який збирався одружитися з Котіком, злякано притиснулися до землі і захоплювалися своїми самцями. Це була чудова бійка, тому що двоє билися, поки не залишилося жодного тюленя, який би наважився підняти голову, і коли їх не залишилося, вони урочисто пройшлися вздовж пляжу пліч-о-пліч, ревучи.

Вночі, коли північне сяйво мерехтіло і спалахувало крізь туман, Котік виліз на голий скелястий виступ і подивився вниз на розкидані дитячі лежбища і поранені, кровоточиві тюлені. «Тепер, — сказав він, — я дав вам урок».

«Моя перука!» — сказав старий Сі Кетч, напружуючись, бо його сильно побили. «Навіть Китобій не зміг би розірвати її гірше. Сину, я пишаюся тобою, і, більше того, я попливу з тобою на твій острів, якщо таке місце взагалі існує».

«Слухайте, товсті свині морські. Хто піде зі мною до тунелю Морської корови? Відповідайте, інакше я вас знову навчу», — заревів Котік.

З усіх боків долинав шум, як від прибою. «Ми підемо», — пролунали тисячі втомлених голосів. «Ми підемо за Котіком, Білим тюленем».

Тоді Котік опустив голову на плечі і гордо заплющив очі. Він більше не був білим тюленем, а став червоним від голови до хвоста. Проте він би зневажливо опустив погляд і не торкнувся жодної зі своїх ран.

За тиждень він і його армія (майже десять тисяч тюленят і старих тюленів) вирушили на північ до тунелю Морської корови, Котік вів їх, а тюлені, які залишилися в Новастошнах, називали їх дурнями. Але наступної весни, коли вони всі зустрілися біля рибальських районів Тихого океану, тюлені Котіка розповіли такі історії про нові пляжі за тунелем Морської корови, що все більше і більше тюленів покидали Новастошнах. Звичайно, це не відбулося одразу, адже тюлені не дуже розумні, і їм потрібен час, щоб все обміркувати, але рік за роком все більше тюленів покидали Новастошнах, Луканнон і інші місця розмноження, щоб оселитися на тихих, захищених пляжах, де Котік проводить все літо, стаючи більшим, товстішим і сильнішим з кожним роком, а тюленята граються навколо нього в тому морі, куди не припливає жодна людина.

Луканнон

Це велика пісня, яку всі тюлені з острова Святого Павла співають, коли повертаються на свої пляжі влітку. Це свого роду дуже сумний тюленячий національний гімн.

Зустрів я своїх друзів зранку (і, ох, як я постарів!) Де гуркотів літній прибій на кам’янистих берегах; Я чув, як вони піднімали хор, що заглушав пісню хвиль — Пляжі Луканона — два мільйони голосів!

_Пісня про приємні місця біля солоних лагун, Пісня про зграї птахів, що спускаються на дюни, Пісня про нічні танці, що перетворювали море на полум’я — Пляжі Луканона — до приходу мисливців на тюленів!_

Зустрів я своїх друзів зранку (я вже ніколи їх не зустріну!); Вони приходили і йшли легіонами, що затьмарювали весь берег. І над пінистим простором, наскільки дозволяв голос, Ми вітали десантні групи і співали, поки вони йшли пляжем.

_Пляжі Луканона — висока зимова пшениця, Волога, зморшкувата лишайникова кора, і туман, що просочує все! Платформи нашого ігрового майданчика, всі блискучі, гладкі та витерті! Пляжі Луканона — дім, де ми народилися!_

Зустрів я своїх друзів зранку, розрізнену, розсіяну групу. Люди стріляють у нас у воді і б’ють палицями на суші; Люди заганяють нас до Соляного будинку, як дурних овець, і приборкують, Але ми все ще співаємо про Луканон — до приходу мисливців на тюленів.

_Повертайся, повертайся на південь; о, Гооверооска, йди! І розкажи Глибоководним Віце-королям історію про наше горе; Перш ніж, як яйце акули, яке викидає на берег шторм, Пляжі Луканона більше не побачать своїх синів!_

«Ріккі-Тіккі-Таві»

Біля нори, куди він заліз, Червоноокий покликав Зморшкуватого. Послухайте, що каже маленький Червоноокий: «Наг, піднімайся і танцюй зі смертю!»

Око в око і лоб об лоб, (_Дотримуйся міри, Наг._) Це закінчиться, коли один помре; (_За твоєю волею, Наг._) Удар за ударом і вигин за вигином — (_Біжи та ховайся, Наг._) Ха! Заступник смерті промахнувся! (_Лихо тобі, Наг!_)

Це історія про велику війну, яку Ріккі-Тіккі-Таві вів самотужки, у ванних кімнатах великого бунгало в Сеґолі. Дарзі, кравець-жайворонок, допомагав йому, а Чучундра, водяна миша, яка ніколи не виходить на середину кімнати, а завжди повзе вздовж стіни, давала йому поради, але Ріккі-Тіккі вів справжню боротьбу.

Він був мангустом, дещо схожим на маленького кота своєю шерстю та хвостом, але цілком схожим на тхора своєю головою та звичками. Його очі та кінчик його неспокійного носа були рожевими. Він міг чухати себе будь-де, якою завгодно ногою, передньою чи задньою, яку він вирішив би використати. Він міг розпушити свій хвіст, поки він не нагадував би щітку для пляшок, і його бойовий клич, коли він пробігав крізь високу траву, був: «Рікк-тікк-тіккі-тіккі-тчк!»

Одного дня, під час літньої повені, його винесло з нори, де він жив зі своїм батьком і матір’ю, і понесло, штовхаючи та воркуючи, вниз по узбіччі. Він знайшов там маленький пучок трави, що плавав, і вчепився в нього, поки не втратив свідомість. Коли він прийшов до тями, він лежав під палючим сонцем посеред саду, дуже змоклий, і маленький хлопчик казав: «Ось мертвий мангуст. Давайте влаштуємо йому похорон».

«Ні», — сказала його мати, — «давайте занесемо його додому і висушимо. Можливо, він не зовсім мертвий».

Вони принесли його до будинку, і великий чоловік підняв його між великим і вказівним пальцями і сказав, що він не мертвий, а лише наполовину задихнувся. Тож вони загорнули його у вату, зігріли над маленьким вогнем, і він розплющив очі та чхнув.

«Зараз, – сказав кремезний чоловік (він був англійцем, який щойно переїхав у цей будинок), – не лякайте його, і ми подивимося, що він робитиме».

Найважче у світі – налякати мангуста, тому що він сповнений цікавості від носа до хвоста. Девіз усієї родини мангустів – «Біжи і дізнайся», а Ріккі-Тіккі був справжнім мангустом. Він подивився на вату, вирішив, що її не варто їсти, побігав навколо столу, сів, причесав свою шерсть, почухався і застрибнув на плече маленького хлопчика.

«Не бійся, Тедді, – сказав його батько. – Так він заводить друзів».

«Ой! Він лоскоче мене під підборіддям, – сказав Тедді.

Ріккі-Тіккі подивився вниз, між коміром і шиєю хлопчика, понюхав його вухо і зліз на підлогу, де сів, потер носа.

«Ой, Боже мій, – сказала мати Тедді, – а це ж дика тварина! Мабуть, він такий лагідний, тому що ми були до нього добрі».

«Усі мангусти такі, – сказав її чоловік. – Якщо Тедді не візьме його за хвіст або не спробує посадити в клітку, він бігатиме в будинок і з нього цілий день. Давайте дамо йому щось поїсти».

Вони дали йому маленький шматочок сирого м’яса. Ріккі-Тіккі дуже це сподобалося, і коли він закінчив їсти, він вийшов на веранду, сів на сонці і розпушив свою шерсть, щоб вона висохла до самих коренів. Тоді йому стало краще.

«У цьому будинку є ще багато речей, які потрібно дізнатися, – сказав він собі, – більше, ніж уся моя сім’я могла б дізнатися за все своє життя. Я обов’язково залишуся і все дізнаюся».

Він провів увесь день, блукаючи по будинку. Він ледь не втопився у ваннах, запхав ніс у чорнильницю на письмовому столі, а потім обпік його кінчиком сигари великого чоловіка, бо заліз йому на коліна, щоб подивитися, як пишуть. З настанням сутінків він забіг до дитячої кімнати Тедді, щоб подивитися, як запалюють керосинові лампи, а коли Тедді пішов спати, Ріккі-Тіккі теж заліз на ліжко. Але він був неспокійним компаньйоном, тому що мусив вставати і прислухатися до кожного звуку протягом усієї ночі, щоб з’ясувати, що його спричинило. Мати і батько Тедді зайшли наприкінці, щоб подивитися на свого сина, і Ріккі-Тіккі був неспаний на подушці. «Мені це не подобається», – сказала мати Тедді. «Він може вкусити дитину». «Він нічого такого не зробить», – сказав батько. «Тедді в більшій безпеці з цією маленькою звірюкою, ніж якби у нього був гончий пес, який би його охороняв. Якби зараз у дитячу кімнату потрапила змія…»

Але мати Тедді не хотіла й думати про щось настільки жахливе.

Рано вранці Ріккі-Тіккі прийшов на ранній сніданок на веранді, сидячи на плечі Тедді, і вони дали йому банан і трохи вареного яйця. Він сидів по черзі на колінах у кожного з них, тому що кожен вихований мангуст завжди сподівається колись стати домашнім мангустом і мати кімнати, в яких можна бігати; і мати Ріккі-Тіккі (вона жила в будинку генерала в Сеголі) ретельно розповіла Ріккі, що робити, якщо він колись зустріне білих людей.

Тоді Ріккі-Тіккі вийшов у сад, щоб подивитися, що там є. Це був великий сад, лише наполовину доглянутий, з кущами, розміром із літні альтанки, з троянд сорту «Маршал Нієль», лимонними та апельсиновими деревами, заростями бамбука та густими хащами високої трави. Ріккі-Тіккі облизнув губи. «Це чудове місце для полювання», — сказав він, і його хвіст став схожий на щітку, коли він подумав про це, і він побігав вгору-вниз по саду, обнюхуючи тут і там, поки не почув дуже сумні голоси в колючому кущі.

Там були Дарзі, ткачик, і його дружина. Вони звили гарне гніздо, з’єднавши два великі листки та зшивши їх краї волокнами, а потім наповнили порожнину бавовною та м’яким пухом. Гніздо колихалося вперед і назад, коли вони сиділи на його краю і плакали.

«Що сталося?» — запитав Ріккі-Тіккі.

«Ми дуже засмучені», — сказав Дарзі. «Одне з наших пташенят впало з гнізда вчора, і Наг його з’їв».

«Гм!» — сказав Ріккі-Тіккі. «Це дуже сумно, але я тут незнайомець. Хто такий Наг?»

Дарзі та його дружина лише згорнулися в гнізді, не відповідаючи, бо з густої трави біля підніжжя куща почувся тихий шиплячий звук — жахливий, холодний звук, від якого Ріккі-Тіккі відскочив на два кроки назад. Потім, дюйм за дюймом, з трави піднялася голова та розгорнувся каптур Нага, великої чорної кобри, і він був п’ять футів завдовжки від язика до хвоста. Коли він підняв третину себе над землею, він зупинився, балансуючи вперед і назад, точно так, як пух кульбаби коливається на вітрі, і він подивився на Ріккі-Тіккі своїми злими зміїними очима, які ніколи не змінюють свого виразу, незалежно від того, про що думає змія.

«Хто такий Наг?» — запитав він. «Я — Наг. Великий бог Брахма залишив свій знак на всіх наших. Коли перший кобра розгорнув свій капюшон, щоб захистити Брахму від сонця, поки той спав. Поглянь і злякайся!»

Він ще більше розгорнув свій капюшон, і Ріккі-Тіккі побачив знак на його спині, який виглядає точно як очна частина застібки «гачок-петля». Він злякався на хвилину, але неможливо, щоб мангуст довго залишався наляканим, і хоча Ріккі-Тіккі ніколи раніше не зустрічав живого кобра, його мати годувала його мертвими, і він знав, що єдине заняття дорослого мангуста в житті — це битися зі зміями та їсти їх. Наг теж це знав, і в глибині свого холодного серця він боявся.

«Гаразд, — сказав Ріккі-Тіккі, і його хвіст знову почав розпушуватися, — з знаком чи без нього, чи вважаєш ти, що правильно їсти пташенят у гнізді?»

Наг думав про себе і спостерігав за найменшим рухом у траві за Ріккі-Тіккі. Він знав, що мангусти в саду рано чи пізно означають смерть для нього та його родини, але він хотів змусити Ріккі-Тіккі втратити пильність. Тому він трохи опустив голову і нахилив її вбік.

«Давай поговоримо, — сказав він. — Ти їси яйця. Чому я не можу їсти птахів?»

«За тобою! Подивись за собою!» — проспівав Дарзі.

Ріккі-Тіккі знав, що не варто гаяти час на те, щоб просто дивитися. Він підстрибнув у повітря якомога вище, і прямо під ним промчалася голова Наґайни, злої дружини Наґа. Вона підкралася ззаду, поки він розмовляв, щоб покінчити з ним. Він почув її лютий шиплячий звук, коли її удар не досяг цілі. Він приземлився майже на її спину, і якби він був старим мангустом, то знав би, що зараз саме час зламати їй спину одним укусом, але він боявся жахливого, нищівного удару кобри. Він, звичайно, вкусив, але не досить довго, і він відстрибнув, уникнувши удару хвостом, залишивши Наґайну поранену та розлючену.

«Підла, підла Дарзі!» — прошипів Наґ, намагаючись піднятися якомога вище, щоб дістати до гнізда в кущі терну. Але Дарзі збудувала його так, що змії не могли до нього дотягнутися, і він лише розгойдувався вперед і назад.

Ріккі-Тіккі відчув, як його очі стають червоними та гарячими (коли очі мангуста стають червоними, він злиться), і він сів на свій хвіст і задні лапи, як маленький кенгуру, оглянувся навколо і почав люто щебетати. Але Наґ і Наґайна зникли в траві. Коли змія не влучає ударом, вона нічого не говорить і не подає жодних ознак того, що збирається робити далі. Ріккі-Тіккі не хотів їх переслідувати, бо не був впевнений, що зможе впоратися з двома зміями одночасно. Тому він пошкандибав до гравійної доріжки біля будинку і сів, щоб подумати. Це була серйозна справа для нього.

Якщо ви читатимете старі книги з природознавства, то побачите, що в них стверджується, що коли мангуст б’ється зі змією і його випадково вкусять, він тікає і їсть якусь траву, яка його лікує. Це неправда. Перемога залежить лише від швидкості реакції та швидкості ніг – удар змії проти стрибка мангуста – і, оскільки жодне око не може встежити за рухом голови змії під час удару, це робить все набагато дивовижнішим, ніж будь-яка чарівна трава. Ріккі-Тіккі знав, що він молодий мангуст, і це ще більше тішило його, коли він подумав, що йому вдалося уникнути удару здалеку. Це додало йому впевненості в собі, і коли Тедді побіг стежкою, Ріккі-Тіккі був готовий, щоб його погладили.

Але саме тоді, коли Тедді нахилився, щось заворушилося в пилу, і тонкий голос промовив: «Будь обережний. Я – Смерть!» Це був Карайт, пильно-коричневий змій, який зазвичай лежить на запиленій землі, і його укус такий же небезпечний, як і у кобри. Але він такий маленький, що ніхто про нього не думає, і тому він завдає ще більше шкоди людям.

Очі Ріккі-Тіккі знову почервоніли, і він підтанцьовував до Караїта, рухаючись у дивній манері, розгойдуючись і похитуючись, як навчили його в родині. Це виглядає досить кумедно, але це настільки ідеально збалансований рух, що дозволяє відштовхуватися від нього під будь-яким кутом, і в боротьбі зі зміями це є перевагою. Якби Ріккі-Тіккі тільки знав, що він робить щось набагато небезпечніше, ніж битися з Нагом, адже Караїт такий маленький і може так швидко повертатися, що якщо Ріккі не вкусить його близько до потилиці, то він отримає удар у відповідь в око чи губу. Але Ріккі цього не знав. Його очі були червоні, і він розгойдувався вперед і назад, шукаючи зручне місце, щоб схопитися. Караїт кинувся в атаку. Ріккі стрибнув убік і спробував підбігти, але підлий маленький сірий голівка пронеслася в долі секунди від його плеча, і йому довелося перестрибнути через тіло, а голівка погналася за його п’ятами.

Тедді закричав до будинку: «Дивіться сюди! Наш мангуст вбиває змію». І Ріккі-Тіккі почув крик матері Тедді. Батько вибіг з палицею, але коли він підійшов, Караїт вже встиг зробити надто багато випадів, і Ріккі-Тіккі стрибнув, заліз на спину змії, опустив голову між передніми лапами, вкусив якомога вище по спині і відкотився. Цей укус паралізував Караїта, і Ріккі-Тіккі вже збирався з’їсти його, починаючи з хвоста, як це робила його родина під час вечері, але потім він згадав, що ситий мангуст – повільний, і якщо він хоче, щоб у нього були всі сили та швидкість напоготові, він повинен залишатися струнким.

Він пішов, щоб повалятися в пилу під кущами рицини, поки батько Тедді бив мертвого карайта. «Навіщо це?» – подумав Ріккі-тіккі. «Я вже все владнав», а потім мати Тедді підняла його з пилу і обійняла, плачучи, що він врятував Тедді від смерті, а батько Тедді сказав, що він справжня благодать, і Тедді спостерігав за цим великими переляканими очима. Ріккі-тіккі був дещо розважений усім цим галасом, якого, звісно, не розумів. Мати Тедді могла б так само погладити Тедді за те, що він грався в пилу. Ріккі цілком насолоджувався.

Тієї ночі, під час вечері, ходячи туди-сюди серед винних келихів на столі, він міг би наїстися втричі більше смаколиків. Але він згадав про Нага і Наґайну, і хоча було дуже приємно, коли мати Тедді гладила і пестила його, і коли він сидів на плечі Тедді, його очі час від часу червоніли, і він починав свою довгу бойову пісню: «Рікк-тіккі-тіккі-тіккі-тчк!».

Тедді забрав його до ліжка і наполіг, щоб Ріккі-тіккі спав у нього під підборіддям. Ріккі-тіккі був надто вихованим, щоб кусати або дряпати, але як тільки Тедді заснув, він пішов на свою нічну прогулянку навколо будинку, і в темряві він наткнувся на Чучундру, мишоподібну тварину, яка кралася біля стіни. Чучундра – невеличка, нещасна звірятка. Вона скиглить і щебече всю ніч, намагаючись наважитися вибігти в середину кімнати. Але вона ніколи цього не робить.

«Не вбивай мене», – сказав Чучундра, майже плачучи. «Ріккі-тіккі, не вбивай мене!»

«Хіба ти думаєш, що мисливець на змій вбиває мишоподібних?» – зневажливо сказав Ріккі-тіккі.

«Ті, хто вбивають змій, самі гинуть від змій», – сказав Чучундра, ще сумніше, ніж раніше. «І як я можу бути впевнений, що Наг якоїсь темної ночі не сплутає мене з тобою?»

«Тут немає жодної небезпеки, – сказав Ріккі-Тіккі. – Але Наг є в саду, і я знаю, що ти туди не ходиш».

«Мій двоюрідний брат Чуа, щурячий, розповів мені, – сказав Чучундра, а потім замовк».

«Що саме він тобі розповів?»

«Тс-с! Наг всюди, Ріккі-Тіккі. Тобі слід було поговорити з Чуа в саду».

«Я не хотів, тому ти мусиш мені розповісти. Швидше, Чучундра, інакше я тебе вкушу!»

Чучундра сів і заплакав, і сльози потекли з його вусів. «Я дуже нещасний, – схлипував він. – У мене ніколи не було достатньо сміливості, щоб вибігти в середину кімнати. Тс-с! Я не повинен тобі нічого розповідати. Хіба ти не чуєш, Ріккі-Тіккі?»

Ріккі-Тіккі прислухався. У будинку було тихо, але він подумав, що чує ледь помітне шурхотіння – звук, настільки тихий, ніби оса повзає по склу – сухий звук луски змії об цегляну кладку.

«Це Наг або Нагайна, – сказав він собі, – і він повзе в каналізацію ванної кімнати. Ти маєш рацію, Чучундра; мені слід було поговорити з Чуа».

Він тихцем пробрався до ванної кімнати Тедді, але там нічого не було, а потім до ванної кімнати мами Тедді. У нижній частині гладкої штукатурки стіни була витягнута цегла, щоб зробити каналізацію для ванної води, і коли Ріккі-Тіккі тихцем зайшов через цегляний бордюр, де стоїть ванна, він почув, як Наг і Нагайна шепочуться на вулиці під місячним світлом.

«Коли в будинку не буде людей, – сказала Нагайна своєму чоловікові, – він повинен буде піти, і тоді сад знову стане нашим. Заходь тихо і пам’ятай, що великий чоловік, який убив Караїта, – перший, кого потрібно вкусити. Потім виходь і скажи мені, і ми разом будемо полювати на Ріккі-Тіккі».

«Але чи ти впевнена, що вбивство людей принесе якусь користь?» – запитав Наг.

«Все. Коли в бунгало не було людей, чи були у нас якісь мангусти в саду? Доки бунгало порожнє, ми — король і королева саду; і пам’ятайте, щойно наші яйця в грядці з динями вилупляться (а це може статися завтра), нашим дітям знадобиться місце та спокій».

«Я про це не подумав», — сказав Наг. «Я піду, але немає потреби, щоб ми потім полювали на Ріккі-Тіккі. Я вб’ю великого чоловіка та його дружину, і дитину, якщо зможу, і тихо піду. Тоді бунгало буде порожнім, і Ріккі-Тіккі піде».

Ріккі-Тіккі від цього розлютився і сповнився ненавистю, і тоді голова Нага висунулася з водостоку, а за нею поплив його п’ятифутовий холодний тіл. Хоч як розлютився Ріккі-Тіккі, він дуже злякався, побачивши розмір великої кобри. Наг згорнувся клубком, підняв голову і подивився в темряву ванної кімнати, і Ріккі міг бачити, як блищать його очі.

«Якщо я вб’ю його тут, Наґайна дізнається; а якщо я битимуся з ним на відкритій підлозі, то перевага буде на його боці. Що мені робити?» — сказав Ріккі-Тіккі-Таві.

Наг почав розгойдуватися взад і вперед, і тоді Ріккі-Тіккі почув, як він п’є з найбільшої глечикової посудини, якою наповнювали ванну. «Це добре», — сказав змій. «Коли Караїта вбили, у великого чоловіка була палиця. Можливо, у нього все ще є ця палиця, але коли він прийде вранці купатися, у нього не буде палиці. Я почекаю тут, поки він не прийде. Наґайна, ти чуєш мене? Я почекаю тут у прохолоді до дня».

Ззовні не було жодної відповіді, тому Ріккі-Тіккі зрозумів, що Нагайна пішла. Наг згорнувся кільцем навколо випуклості внизу глиняного глечика, і Ріккі-Тіккі завмер, немов мертвий. Через годину він почав рухатися, м’яз за м’язом, у напрямку до глечика. Наг спав, і Ріккі-Тіккі подивився на його велику спину, розмірковуючи, де найкраще вчепитися. «Якщо я не зламаю йому спину першим стрибком, – сказав Ріккі, – він все ще зможе битися. А якщо він почне битися… О, Ріккі!» Він подивився на товщину шиї під капюшоном, але це було занадто для нього; а укус біля хвоста лише розлютив би Нага.

«Це має бути голова», – нарешті сказав він; «голова над капюшоном. І, коли я туди потраплю, я не повинен відпускати».

Потім він стрибнув. Голова лежала трохи далі від глиняного глечика, під його вигином; і, коли його зуби зійшлися, Ріккі притиснув спину до випуклості червоної глини, щоб утримати голову. Це дало йому лише одну секунду, і він використав її по максимуму. Потім його кидало туди-сюди, як щура, яку трясе собака – туди-сюди по підлозі, вгору-вниз і навколо великими колами, але його очі були червоні, і він тримався, поки тіло шалено крутилося по підлозі, перекидаючи металеву чашку, мильницю та щітку для тіла, і стукало об металеву стінку ванни. Утримуючись, він міцніше стискав щелепи, бо був упевнений, що його заб’ють до смерті, і, заради честі своєї родини, він волів, щоб його знайшли з затиснутими зубами. Він був запаморочений, у нього все боліло, і йому здавалося, що його розірвало на шматки, коли щось вибухнуло, немов грім, прямо за ним. Гарячий вітер збив його з ніг, і червоний вогонь обпалив його хутро. Великий чоловік прокинувся від шуму і вистрілив обома стволами рушниці в Нага прямо за капюшоном.

Ріккі-Тіккі міцно тримався, заплющивши очі, бо тепер був цілком впевнений, що мертвий. Але голова не поворухнулася, і великий чоловік підняв його і сказав: «Знову цей мангуст, Аліс. Цей маленький хлопець знову врятував нам життя».

Потім мати Тедді зайшла, і її обличчя було дуже блідим, і вона побачила, що залишилося від Нага, а Ріккі-Тіккі поповз до спальні Тедді і провів решту ночі, обережно похитуючи себе, щоб переконатися, чи справді він розбитий на сорок шматків, як йому здавалося.

Коли настав ранок, він був дуже скутий, але задоволений тим, що зробив. «Тепер мені треба розібратися з Нагайнею, а вона буде гіршою за п’ятьох Нагів, і хто знає, коли вилупляться яйця, про які вона говорила. Боже мій! Я мушу піти до Дарзі», – сказав він.

Не чекаючи на сніданок, Ріккі-Тіккі побіг до колючого куща, де Дарзі голосно співав переможну пісню. Новина про смерть Нага розійшлася по всьому саду, бо прибиральник викинув тіло на смітник.

«О, ти, дурний пучок пір’я!» – сердито сказав Ріккі-Тіккі. «Чи зараз час співати?»

«Наг мертвий – мертвий – мертвий!» – співав Дарзі. «Хоробрий Ріккі-Тіккі схопив його за голову і міцно тримав. Великий чоловік приніс рушницю, і Наг розвалився на дві частини! Він більше ніколи не буде їсти моїх дітей».

«Все це правда. Але де Нагайна?» – сказав Ріккі-Тіккі, уважно озираючись.

«Нагайна прийшла до каналізаційного отвору у ванній кімнаті і покликала Нага», – продовжував Дарзі, – «і Наг виліз на кінці палиці – прибиральник підняв його на кінці палиці і кинув на смітник. Давайте заспіваємо про великого, червоноокого Ріккі-Тіккі!» І Дарзі наповнив горло і заспівав.

«Якби я зміг дістатися до твого гнізда, я б виштовхнув твоїх малюків!» — сказав Ріккі-Тіккі. «Ти не знаєш, коли потрібно робити правильну річ у правильний час. У своєму гнізді ти в безпеці, але для мене тут, унизу, це війна. Замовкни на хвилину, Дарзі».

«Заради великого, прекрасного Ріккі-Тіккі я замовкну», — відповів Дарзі. «Що сталося, о, Вбивце жахливого Нага?»

«Де Нагайна, втретє?»

«На смітнику біля стайні, вона оплакує Нага. Великий Ріккі-Тіккі з білими зубами».

«Залиште мої білі зуби в спокої! Чи чув ти коли-небудь, де вона зберігає свої яйця?»

«У гарбузовій грядці, на кінці, найближчому до стіни, де сонце світить майже цілий день. Вона заховала їх там кілька тижнів тому».

«І тобі ніколи не спадало на думку повідомити мені? Кінець, найближчий до стіни, ти сказав?»

«Ріккі-Тіккі, ти не збираєшся їсти її яйця?»

«Не зовсім їсти; ні. Дарзі, якщо в тебе є хоч крапля розуму, ти полетиш до стайні і прикинешся, що в тебе зламане крило, і дозволиш Нагайнi переслідувати тебе до цього куща. Я повинен дістатися до гарбузової грядки, і якщо я піду туди зараз, вона мене побачить».

Дарзі був легковажним птахом, який ніколи не міг утримати в голові більше однієї думки. І просто тому, що він знав, що діти Нагайнi народжуються з яєць, як і його власні, він спочатку не вважав, що вбивати їх — це справедливо. Але його дружина була розсудливою пташкою, і вона знала, що яйця кобри означають молодих кобр у майбутньому. Тож вона полетіла з гнізда, залишивши Дарзі доглядати за малюками і продовжувати свою пісню про смерть Нага. Дарзі в деяких аспектах був дуже схожий на людину.

Вона затріпотіла перед Нагайною біля смітника і вигукнула: «Ой, у мене зламане крило! Хлопчик у будинку кинув у мене камінь і зламав його». Потім вона затріпотіла ще відчайдушніше.

Нагайна підняла голову і прошипіла: «Ти попередила Ріккі-Тіккі, коли я збиралася його вбити. Дійсно, ти обрала не найкраще місце, щоб тут кульгати». І вона рушила до дружини Дарзі, плавно ковзаючи по пилу.

«Хлопчик зламав її камінням!» – закричала дружина Дарзі.

«Гаразд! Можливо, це хоч якось втішить тебе, коли ти помреш, знаючи, що я розберуся з цим хлопчиком. Мій чоловік лежить сьогодні вранці на смітнику, але до ночі хлопчик у будинку лежатиме дуже нерухомо. Який сенс тікати? Я обов’язково тебе спіймаю. Дурненька пташко, подивись на мене!»

Дружина Дарзі знала, що краще не дивитися, адже птах, який дивиться в очі змії, настільки лякається, що не може поворухнутися. Дружина Дарзі полетіла далі, сумно щебечучи, і не піднімаючись над землею, а Нагайна прискорила крок.

Ріккі-Тіккі почув, як вони йдуть стежкою від стайні, і побіг до кінця ділянки з динями біля стіни. Там, у теплій купі листя над динями, дуже хитро заховані, він знайшов двадцять п’ять яєць, розміром приблизно з яйце перепілки, але зі світлою шкіркою замість шкаралупи.

«Я встиг вчасно», – сказав він, бо бачив, як маленькі кобри згорнулися всередині шкірки, і знав, що як тільки вони вилупляться, кожен з них зможе вбити людину або мангуста. Він відкусив верхівки яєць так швидко, як міг, обережно розчавлюючи маленьких кобр, і час від часу перевертав листя, щоб перевірити, чи не пропустив жодного. Зрештою залишилося лише три яйця, і Ріккі-Тіккі почав тихо сміятися, коли почув, як дружина Дарзі кричить:

«Ріккі-Тіккі, я привела Нагайна до будинку, і вона зайшла на веранду, і… о, швидко йди – вона збирається вбивати!»

Ріккі-Тіккі розбив дві яйця і, послизнувшись, покотився назад по грядці з динями, тримаючи третє яйце в роті. Потім він поквапливо побіг до веранди, ставлячи ногу на землю якомога швидше. Тедді, його мати та батько вже снідали, але Ріккі-Тіккі помітив, що вони нічого не їдять. Вони сиділи нерухомо, і їхні обличчя були блідими. Нагайна згорнулася клубком на килимку біля стільця Тедді, в межах досяжності для його оголеної ноги, і вона розгойдувалася вперед-назад, наспівуючи переможну пісню.

«Син того великого чоловіка, який убив Нага, – прошипіла вона, – сиди спокійно. Я ще не готова. Зачекай трохи. Будьте всі троє абсолютно нерухомими! Якщо ви поворухнетесь, я вдарю, а якщо не поворухнетесь, я теж вдарю. О, дурні люди, які вбили мого Нага!»

Очі Тедді були прикуті до його батька, і все, що міг зробити батько, це прошепотіти: «Сиди спокійно, Тедді. Ти не повинен рухатися. Тедді, будь нерухомим».

Тоді Ріккі-Тіккі підбіг і вигукнув: «Повернись, Нагайно. Повернись і бійся!»

«Все в свій час», – сказала вона, не відводячи очей. «Я розберуся з тобою згодом. Поглянь на своїх друзів, Ріккі-Тіккі. Вони нерухомі та бліді. Вони бояться. Вони не наважуються поворухнутися, і якщо ти підійдеш ще на крок ближче, я вдарю».

«Поглянь на свої яйця», – сказав Ріккі-Тіккі, «на грядці з динями біля стіни. Піди подивись, Нагайно!»

Велика змія повернулася наполовину і побачила яйце на веранді. «Ах-х! Дай мені його», – сказала вона.

Ріккі-Тіккі поклав лапи з кожного боку яйця, і його очі були червоними від люті. «Яка ціна за зміїне яйце? За маленьку кобру? За маленьку королівську кобру? За останнє – справді останнє з цього виводка? Мурахи їдять усі інші біля грядки з динями».

Нагайна швидко розвернулася, забувши про все заради єдиного яйця. Ріккі-тіккі побачив, як батько Тедді витягнув велику руку, схопив Тедді за плече і перетягнув його через маленький столик з чашками, у безпечне місце, поза досяжністю Нагаїни.

«Перехитрила! Перехитрила! Перехитрила! Рікк-тік-тік!» – пробурмотів Ріккі-тіккі. «Хлопчик у безпеці, і це я – я – я – вночі впіймав Нага в ванній кімнаті». Потім він почав стрибати вгору-вниз, всіма чотирма лапами разом, тримаючи голову близько до підлоги. «Він кидав мене туди-сюди, але не міг стряхнути. Він був мертвий, перш ніж великий чоловік розірвав його навпіл. Я це зробив! Ріккі-тіккі-тік-тік! Тоді, Нагайно, приходь і бийся зі мною. Ти не довго будеш вдовою».

Нагайна побачила, що втратила шанс вбити Тедді, і яйце лежало між лапами Ріккі-тіккі. «Віддай мені яйце, Ріккі-тіккі. Віддай мені останнє моє яйце, і я піду і більше не повернуся», – сказала вона, опустивши голову.

«Так, ти підеш, і ти більше не повернешся. Бо ти підеш на смітник, де зараз Наг. Бийся, вдово! Великий чоловік пішов за своєю рушницею! Бийся!»

Ріккі-тіккі стрибав навколо Нагаїни, тримаючись на невеликій відстані від її удару, його маленькі очі горіли, як розжарене вугілля. Нагайна зібралася і кинулася на нього. Ріккі-тіккі підстрибнув і відскочив назад. Знову і знову і знову вона нападала, і кожного разу її голова з гучним стуком вдарялася об килимок веранди, і вона збиралася, як пружина годинника. Потім Ріккі-тіккі почав танцювати по колу, щоб опинитися позаду неї, а Нагайна крутилася, щоб тримати голову навпроти його голови, так що шелест її хвоста на килимку звучав, як сухе листя, яке розносить вітер.

Він забув про яйце. Воно все ще лежало на веранді, і Нагайна підповзала все ближче й ближче до нього, поки, нарешті, коли Ріккі-Тіккі перевів дух, вона схопила його в рот, повернулася до сходинок веранди і полетіла, як стріла, вниз по стежці, а Ріккі-Тіккі біг за нею. Коли кобра тікає за життям, вона рухається, як батіг, що клацає по спині коня.

Ріккі-Тіккі знав, що він повинен її зловити, інакше всі проблеми почнуться знову. Вона попрямувала прямо до довгої трави біля куща глоду, і, коли він біг, Ріккі-Тіккі почув, як Дарзі все ще співає свою дурну маленьку пісню про перемогу. Але дружина Дарзі була мудрішою. Вона злетіла зі свого гнізда, коли Нагайна підповзла, і замахала крилами над головою Нагайни. Якби Дарзі допоміг, вони могли б її зупинити, але Нагайна лише опустила голову і пішла далі. Тим не менш, ця коротка затримка дозволила Ріккі-Тіккі наздогнати її, і коли вона пірнула в нору, де вона і Наг колись жили, його маленькі білі зуби вчепилися в її хвіст, і він пішов за нею вниз, і дуже мало мангустів, якими б мудрими й старими вони не були, наважуються слідувати за коброю в її нору. У норі було темно, і Ріккі-Тіккі ніколи не знав, коли вона може відкритися і дати Нагайні простір, щоб розвернутися і напасти на нього. Він міцно тримався і виставив ноги, щоб вони служили гальмами на темному схилі гарячої, вологої землі.

Тоді трава біля входу в нору перестала коливатися, і Дарзі сказав: «З Ріккі-Тіккі покінчено! Ми повинні заспівати його похоронну пісню. Хоробрий Ріккі-Тіккі мертвий! Бо Нагайна, безсумнівно, вб’є його під землею».

Тож він заспівав дуже сумну пісню, яку придумав на ходу, і саме тоді, коли він дійшов до найзворушливішого моменту, трава знову затремтіла, і Ріккі-Тіккі, вкритий брудом, витягував себе з нори, піднімаючись по черзі на кожній лапці, і лизав свої вуса. Дарзі зупинився, вигукнувши. Ріккі-Тіккі струсив з себе частину пилу і чхнув. «Все скінчено», — сказав він. «Вдова більше ніколи не вийде». І червоні мурахи, які живуть між стеблами трави, почули його і почали один за одним спускатися, щоб перевірити, чи справді він сказав правду.

Ріккі-Тіккі згорнувся калачиком у траві і заснув там, де був, — спав і спав, поки не настала пізня година, бо він багато попрацював цього дня.

«Зараз», — сказав він, прокинувшись, — «я повернуся до будинку. Скажи Коперсміту, Дарзі, і він розкаже саду, що Нагаїна мертва».

Коперсміт — це птах, який видає звук, що дуже схожий на стукіт маленького молотка по мідному казану; і причина, чому він завжди це робить, полягає в тому, що він є міським глашатаєм у кожному індійському саду і розповідає всі новини всім, хто хоче їх послухати. Коли Ріккі-Тіккі йшов стежкою, він почув його «увага» — це звучало як крихітний дзвінок до обіду, а потім почувся стабільний звук: «Дін-дон-ток! Наг мертвий — донг! Нагаїна мертва! Дін-дон-ток!». Це змусило всіх птахів у саду защебетати, а жаб — квакати, адже Наг і Нагаїна їли жаб, а також маленьких птахів.

Коли Ріккі дійшов до будинку, Тедді та мати Тедді (вона все ще виглядала дуже блідою, бо непритомніла) і батько Тедді вийшли і майже розплакалися над ним; і тієї ночі він з’їв усе, що йому дали, поки не зміг з’їсти більше, і пішов спати на плече Тедді, де його побачила мати Тедді, коли пізно вночі зайшла подивитися.

«Він врятував наші життя і життя Тедді», – сказала вона чоловікові. «Уявіть собі, він врятував усіх нас».

Ріккі-тіккі прокинувся різко, адже мангусти – не міцно сплять.

«О, це ти», – сказав він. «Чого ти тут бігаєш? Усі кобри мертві. І навіть якщо б вони були живі, я тут».

Ріккі-тіккі мав право пишатися собою. Але він не став надмірно пихатим і продовжував доглядати за садом так, як і належить мангусту: з допомогою зубів, стрибків, кидків і укусів, поки жодна кобра не наважувалася показувати голову всередині стін.

Пісня Дарзі

(Співається на честь Ріккі-тіккі-таві)

Я – співак і кравець, Подвоїв я радощі, що знаю, Пишаюся своєю мелодією, що лине до неба, Пишаюся будинком, який я зшиваю. Вгору і вниз, так плету я свою музику, так плету будинок, який я зшиваю.

Знову заспівай своїм пташенятам, Мамо, підійми голову! Зло, що нас мучило, вбито, Смерть лежить у саду. Жах, що ховався у трояндах, безсилий – кинутий на купу гною і мертвий!

Хто нас врятував, хто? Скажіть мені, де його гніздо і як його звати. Ріккі, відважний, вірний, Тіккі, з очима, що палають, Ріккі-тіккі-тіккі, з іклами кольору слонової кістки, мисливець з очима, що палають!

Віддайте йому подяку птахів, Поклоніться, розпустивши хвостові пір’я! Прославляйте його словами нічного солов’я, Ні, я прославлю його замість вас. Слухайте! Я заспіваю вам про славу Ріккі, з хвостом, як пляшка, з червоними очима!

(_Тут Ріккі-тіккі перервав, і решта пісні загубилася._)

Тумай з слонів

Я пам’ятатиму, ким я був, мене вже нудять мотузки та ланцюги, я пам’ятатиму про свою колишню силу та про всі мої лісові справи. Я не віддам свою спину в обмін на пучок цукрової тростини: я піду до своїх, до лісових жителів у їхніх норах.

Я піду, поки не настане день, поки не розвидніється: я піду до незайманого поцілунку вітру, до чистої ласки води; я забуду про кільце на щиколотці та розірву кілок. Я відвідаю своїх втрачених коханих і пограюся з друзями, які більше не мають господаря!

Кала Наг, що означає Чорна Змія, служив індійському уряду всіма можливими способами, якими міг служити слон, протягом сорока семи років, і оскільки, коли його спіймали, йому було вже двадцять років, то зараз йому майже сімдесят – поважний вік для слона. Він пам’ятає, як штовхав великою шкіряною подушкою на лобі гармату, що застрягла в глибокій багнюці, і це було ще до Афганської війни 1842 року, і тоді він ще не досяг повної сили.

Його мати, Радха П’ярі, – Радха, люба його, – яка брала участь у тій самій операції разом із Кала Нагом, ще до того, як у нього випали маленькі молочні бивні, розповіла йому, що слони, які бояться, завжди зазнають поранень. Кала Наг знав, що ця порада була слушною, бо вперше, коли він побачив, як розірвався снаряд, він, верещачи, відступив і врізався в купу складеної зброї, і багнети встромилися в усі його найчутливіші місця. Тому, до двадцяти п’яти років, він перестав боятися, і тому він став найулюбленішим і найкраще доглянутим слоном на службі уряду Індії. Він перевозив на марші у Верхній Індії намети, вагою в тисячу двісті фунтів. Його піднімали на корабель за допомогою парового крана і перевозили днями через воду, і змушували носити на спині міномет у дивній і скелястій місцевості, дуже далеко від Індії, і він бачив, як імператор Теодор лежав мертвим у Магдалі, і повернувся назад на пароплаві, який, за словами солдатів, мав право на медаль за Аб’юсинську війну. Десять років потому він бачив, як його товариші-слони вмирали від холоду, епілепсії, голоду та сонячного удару в місці під назвою Алі Мусід; а потім його відправили на тисячі миль на південь, щоб тягнути та складати великі колоди тикового дерева на лісопильних дворах у Моулмейні. Там він ледь не вбив непокірного молодого слона, який ухилявся від виконання своєї частини роботи.

Після цього його відсторонили від перевезення лісу і використовували, разом із кількома десятками інших слонів, яких навчили цьому, для допомоги в полюванні на диких слонів у горах Гаро. Індійський уряд дуже суворо охороняє слонів. Існує цілий департамент, який займається лише полюванням на них, їх відловом, прирученням і відправкою по всій країні, коли вони потрібні для роботи.

Кала Наг був величний, близько трьох метрів у плечах, а його бивні обрізали до півтора метра і обмотали кінці мідними смугами, щоб запобігти їх розколюванню, але навіть з цими обрубками він міг зробити більше, ніж будь-який недосвідчений слон зі справжніми, загостреними бивнями. Після багатьох тижнів обережного зганяння розкиданих слонів по пагорбах, коли сорок чи п’ятдесят диких звірів загнали в останній загін, і велика відкидна заґрата, зроблена з міцно зв’язаних стовбурів дерев, з гуркотом опустилася за ними, Кала Наг, за командою, вривався в цей гамір, сповнений трубних звуків і криків (зазвичай вночі, коли мерехтіння смолоскипів ускладнювало оцінку відстані), і, вибираючи найбільшого і найлютішого слона з натовпу, він гатив його і примушував заспокоїтися, поки люди, що сиділи на спинах інших слонів, зв’язували і приводили до ладу менших.

Не було нічого в плані бою, чого б не знав Кала Наг, старий мудрий Чорний Змій, адже він не раз у своєму житті відбивався від пораненого тигра, і, згорнувши м’який хобот, щоб уникнути небезпеки, одним швидким, серпоподібним рухом голови відкидав стрибаючого звіра вбік, збивав його з ніг і притискав величезними колінами, поки з нього не витікало життя з хрипом і вовком, і на землі залишалася лише пухнаста смугаста істота, за яку Кала Наг міг потягнути за хвіст.

«Так, – сказав Великий Тумай, його погонич, син Чорного Тумая, який возив його в Абіссінію, і онук Тумая Слонів, який бачив, як його зловили, – немає нічого, чого б боявся Чорний Змій, окрім мене. Він бачив, як три покоління з нас годували і доглядали за ним, і він доживе до четвертого».

«Він також боїться мене», – сказав Маленький Томаї, піднявшись на повний зріст, хоч його зріст і становив лише чотири фути, і на ньому була лише одна ганчірка. Йому було десять років, він був старшим сином Великого Томаї, і, згідно зі звичаєм, коли він виросте, він займе місце свого батька на спині Кала Нага і буде користуватися важким залізним анкусом, слоновою палицею, яка була відполірована його батьком, його дідом і його прадідом.

Він знав, про що говорить, бо він народився в тіні Кала Нага, грався кінчиком його хобота ще до того, як навчився ходити, і відводив його до води, як тільки навчився ходити, і Кала Наг ніколи б не подумав не підкорятися його високим, дзвінким наказам, так само як і не подумав би вбити його того дня, коли Великий Томаї приніс маленьке коричневе немовля і підставив його під бивні Кала Нага, щоб той привітав свого майбутнього господаря.

«Так, – сказав Маленький Томаї, – він боїться мене», і він широкими кроками підійшов до Кала Нага, назвав його товстим старим свинем і змусив його піднімати ноги одну за одною.

«Вах!» – сказав Маленький Томаї, – «ти великий слон», і він похитав своєю пухнастою головою, повторюючи слова свого батька. «Уряд може платити за слонів, але вони належать нам, погоничам. Коли ти постарієш, Кала Наг, прийде якийсь багатий раджа і купить тебе в уряду через твій розмір і твої манери, і тоді тобі доведеться лише носити золоті сережки у вухах, золоту гауду на спині та червону тканину, прикрашену золотом, на боках і йти в авангарді королівських процесій. Тоді я сидітиму на твоїй спині, о Кала Наг, зі срібним анкусом, і люди бігтимуть перед нами із золотими палицями, вигукуючи: «Дорогу королівському слону!». Це буде добре, Кала Наг, але не так добре, як це полювання в джунглях».

— «Гм!» — сказав Великий Тумаї. — «Ти ще хлопчик, і такий же нестримний, як теля буйвола. Ці постійні перебіги вгору й вниз по пагорбах — не найкраща служба для уряду. Я вже старію, і мені не подобаються дикі слони. Дайте мені цегляні слонячі загони, по одній клітці на слона, і великі колоди, до яких їх можна безпечно прив’язувати, і широкі, рівні дороги для прогулянок, замість цих постійних переїздів з табору на табір. Ага, казарми в Канпурі були хороші. Там була база́р неподалік, і лише три години роботи на день».

Маленький Тумаї згадав слонячі загони в Канпурі і нічого не відповів. Йому набагато більше подобалося життя в таборі, і він ненавидів ці широкі, рівні дороги, щоденне копання в пошуках трави в загоні для кормів і довгі години, коли не було чим зайнятися, окрім як спостерігати, як Кала Наг нетерпляче переминається на прив’язі.

Маленькому Тумаї подобалося лазити по вузьких стежках, якими міг пройти лише слон; спускатися в долину; бачити здалеку диких слонів, що пасуться; відчувати, як перелякані свині та павичі тікають під ногами Кала Нага; переживати сліпучі теплі зливи, коли всі пагорби й долини вкриваються димом; насолоджуватися чудовими туманними ранками, коли ніхто не знає, де вони розіб’ють табір цієї ночі; спостерігати за повільним, обережним переміщенням диких слонів і за шаленою метушнею, гамором і шумом останньої ночі, коли слони вривалися в загін, як валуни під час зсуву, і, зрозумівши, що не можуть вибратися, кидалися на міцні стовпи, але їх відганяли криками, палаючими смолоскипами та чергами холостих патронів.

Навіть маленький хлопчик міг там бути корисним, а Тоомай був корисним, як троє хлопців. Він брав свій смолоскип і розмахував ним, і кричав не гірше за інших. Але справжня розвага починалася, коли починали відганяти слонів, і Кедда – тобто, загорожа – нагадувала картину кінця світу, і люди змушені були подавати один одному знаки, тому що не могли розчути власні голоси. Тоді маленький Тоомай залізав на верхівку однієї з тремтячих опор загорожі, і його вицвіле на сонці каштанове волосся розвівалося навколо плечей, і він виглядав як гоблін у світлі смолоскипів. І щойно наставала перерва, можна було почути його високі крики підтримки для Кала Нага, над гуркотом труб, тріском і шарудінням мотузок, і стогонами прив’язаних слонів. «Маель, маель, Кала Наг! (Вперед, вперед, Чорна Змія!) Дант до! (Дай йому бивень!) Сомало! Сомало! (Обережно, обережно!) Маро! Мар! (Бий його, бий його!) Слідкуй за опорою! Арре! Арре! Хай! Яй! К’я-а-ах!» – кричав він, і велика сутичка між Кала Нагом і диким слоном розгорталася туди-сюди по Кедді, і старі ловці слонів витирали піт з очей і знаходити час, щоб кивнути маленькому Тоомаю, який від радості крутився на верхівках опор.

Він робив більше, ніж просто крутився. Однієї ночі він з’їхав з опори і прошмигнув між слонами, і підкинув звісившийся кінець мотузки водієві, який намагався вхопитися за ногу молодого слоненяти, яке верещало (слоненята завжди створюють більше проблем, ніж дорослі тварини). Кала Наг побачив його, схопив його хоботом і підняв до великого Тоомая, який відразу ж дав йому ляпаса і посадив назад на опору.

Наступного ранку він відчитав його і сказав: «Хіба недостатньо хороших слонів, щоб перевозити цеглу, і невеликого намету, щоб перевозити речі, що ти мусиш самостійно вирушати на полювання на слонів, маленький негіднику? А тепер ці дурні мисливці, яким платять менше, ніж мені, вже поговорили про це з паном Петерсеном». Маленький Тумай злякався. Він не надто добре знав білих людей, але пан Петерсен був для нього найбільшим білим чоловіком у світі. Він був керівником усіх операцій з відлову слонів – людиною, яка ловила всіх слонів для уряду Індії, і яка знала про звички слонів більше, ніж будь-хто інший.

«Що… що станеться?» – запитав маленький Тумай.

«Нехай станеться! Найгірше, що може статися. Петерсен-сахіб – божевільний. Інакше, навіщо він полює на цих диких звірів? Він може навіть змусити тебе ловити слонів, спати де завгодно в цих повних лихоманки джунглях і, зрештою, розтоптати тебе в Кеддаху. Добре, що ця нісенітниця закінчиться безпечно. Наступного тижня полювання закінчиться, і нас, хто живе на рівнинах, відправлять назад до наших постів. Тоді ми маршируватимемо по рівних дорогах і забудемо все це полювання. Але, синку, я розлючений, що ти втручаєшся в справу, яка належить цим брудним ассамським лісовим жителям. Кала Наг не слухатиме нікого, крім мене, тому я повинен піти з ним до Кеддаху, але він лише бойовий слон і не допомагає ловити інших. Тож я сиджу у спокої, як і личить погоничу слонів, – не просто мисливцю, – погоничу слонів, кажу я, і людині, яка отримує пенсію наприкінці служби. Чи дозволять родині Тумая, погонича слонів, топтати їх у бруді Кеддаху? Поганий! Злий! Негідний сину! Йди, вимий Кала Нага і подбай про його вуха, і переконайся, що в його ногах немає колючок. Інакше Петерсен-сахіб обов’язково зловить тебе і зробить диким мисливцем – тим, хто слідує за слідами слонів, лісовим ведмедем. Фу! Сором! Йди!»

Маленький Тумай пішов, не сказавши жодного слова, але він розповів Кала Нагу про всі свої образи, коли оглядав його ноги. «Неважливо», – сказав маленький Тумай, піднімаючи бахрому величезного правого вуха Кала Нага. «Вони вже згадали моє ім’я Петерсену-сахібу, і, можливо, – і можливо, – і можливо, – хто знає? Гай! Ось велика колючка, яку я витягнув!»

Наступні кілька днів були присвячені тому, щоб зібрати всіх слонів разом, виводити щойно спійманих диких слонів вгору й вниз між парою приручених, щоб запобігти надмірним проблемам під час спуску до рівнин, а також перевіряти запаси ковдр, мотузок та інших речей, які зносилися або загубилися в лісі.

Петерсен-сахіб приїхав на своїй вправній слонисі Пудміні; він розраховувався з іншими таборами серед пагорбів, оскільки сезон добігав кінця, і під деревом сидів місцевий писар, щоб виплатити зарплату погоничам. Коли кожному чоловікові виплачували, він повертався до свого слона і приєднувався до лави, яка була готова до відправлення. Спіймані, мисливці та погоничі, чоловіки з постійного загону Кедда, які жили в джунглях цілий рік, сиділи на спинах слонів, що належали постійному загону Петерсена-сахіба, або спиралися на дерева, тримаючи свої рушниці на руках, і глузували з погоничів, які збиралися йти, і сміялися, коли щойно спіймані слони виривалися з лави і бігали навколо.

Великий Томаї підійшов до писаря, а маленький Томаї йшов за ним, і Мачуа Аппа, головний слідчий, тихо сказав своєму другу: «Ось іде принаймні один хороший хлопець, який добре знається на слонах. Шкода відправляти цього юного лісового птаха, щоб він відпочивав на рівнинах».

Петерсен-сахіб був дуже уважний, як і має бути у людини, яка прислухається до найтихішої з усіх живих істот – дикого слона. Він повернувся, лежачи на спині Пудміні, і сказав: «Що це? Я не знав, що серед погоничів на рівнинах є хтось, хто має достатньо розуму, щоб прив’язати навіть мертвого слона».

«Це не чоловік, а хлопчик. Він був на останньому полюванні в Кеддаху і кинув Бармао там мотузку, коли ми намагалися відірвати те молоде теля з плямою на плечі від матері».

Мачуа Аппа вказав на Маленького Тумая, і Петерсен-сахіб подивився, і Маленький Тумай поклонився до землі.

«Він кинув мотузку? Він менший за кілок. Маленький, як тебе звати?» — запитав Петерсен-сахіб.

Маленький Тумай був надто наляканий, щоб говорити, але Кала Наг був позаду нього, і Тумай зробив знак рукою, і слон підняв його хоботом і підніс на рівень чола Пудміні, перед великим Петерсеном-сахібом. Тоді Маленький Тумай закрив обличчя руками, бо він був лише дитиною, і, окрім випадків, коли йшлося про слонів, він був таким же сором’язливим, як і будь-яка дитина.

«Ого!» — сказав Петерсен-сахіб, усміхаючись під вусами. «І чому ти навчив свого слона цьому трюку? Щоб він допомагав тобі красти зелену кукурудзу з дахів будинків, коли качани виставляють сушитися?»

«Не зелену кукурудзу, Захисник Бідних, — кавуни», — сказав Маленький Тумай, і всі чоловіки, що сиділи навколо, розреготалися. Більшість із них навчили своїх слонів цьому трюку, коли були хлопчиками. Маленький Тумай висів на висоті восьми футів над землею, і він дуже хотів, щоб він був на вісім футів під землею.

«Він Тумай, мій син, сахіб», — сказав Великий Тумай, насупившись. «Він дуже поганий хлопчик, і він закінчить життя у в’язниці, сахіб».

«У цьому я маю сумніви», – сказав Петерсен-сахіб. «Хлопчик, який може зустріти лицем до лиця цілий кедда у такому віці, не опиниться у в’язниці. Дивись, малюк, ось чотири анни, щоб ти міг купити солодощів, бо в тебе є голова під цією густою шевелюрою. З часом ти теж можеш стати мисливцем». Великий Тумай насупився ще більше. «Пам’ятай, однак, що кедди – не місце для ігор дітей», – продовжив Петерсен-сахіб.

«Чи я ніколи не зможу туди ходити, сахіб?» – запитав Маленький Тумай, голосно вдихнувши.

«Так», – знову усміхнувся Петерсен-сахіб. «Коли ти побачиш, як танцюють слони. Це правильний час. Приходь до мене, коли ти побачиш, як танцюють слони, і тоді я дозволю тобі ходити у всі кедди».

Пролунав ще один гучний сміх, адже це давня жартівлива приказка серед ловців слонів, і вона означає просто «ніколи». У лісах є великі відкриті рівнини, заховані від очей, які називають «танцювальними залами слонів», але навіть їх знаходять лише випадково, і жодна людина ніколи не бачила, як танцюють слони. Коли погонич хвалиться своєю майстерністю та хоробрістю, інші погоничі кажуть: «А коли ти бачив, як танцюють слони?»

Кала Наг опустив Маленького Тумая, і той знову вклонився до землі, а потім пішов разом зі своїм батьком і віддав срібну монету вартістю чотири анни своїй матері, яка годувала його маленького брата, і всі вони залізли на спину Кала Нага, і лінія гарчачих і верескливих слонів рушила вниз по стежці з пагорба до рівнини. Це був дуже жвавий похід через нових слонів, які створювали проблеми на кожному переході через річку і потребували підбадьорення або побиття кожної хвилини.

Великий Томаї сердито штовхав Кала Нага, бо був дуже розлючений, але маленький Томаї був надто щасливий, щоб говорити. Петерсен-сахіб помітив його і дав йому гроші, тому він відчував те саме, що й звичайний солдат, коли його виводять зі строю і хвалять його головнокомандувач.

«Що Петерсен-сахіб мав на увазі під «танцем слонів»?» — нарешті тихо запитав він у матері.

Великий Томаї почув його і пробурмотів: «Це означає, що ти ніколи не будеш одним із цих гірських буйволів-слідопитів. Ось що він мав на увазі. Гей, ти, попереду, що заважаєш на шляху?»

Ассамський погонич, що був на два-три слони попереду, розвернувся і розлючено вигукнув: «Підведи Кала Нага і змусь цього хлопця поводитися пристойно. Чому Петерсен-сахіб обрав саме мене, щоб іти разом із вами, рисовими хлопцями? Підведи свого звіра поруч, Томаї, і нехай він штовхне його бивнями. Клянуся всіма богами гір, ці нові слони одержимі, або, можливо, вони відчувають запах своїх товаришів у джунглях». Кала Наг вдарив нового слона в ребра і вибив з нього дух, як сказав Великий Томаї: «Ми вимели з гір усіх диких слонів під час останнього полювання. Це лише через твою недбалість у керуванні. Хіба я повинен підтримувати порядок на всій лінії?»

«Послухайте його!» — сказав інший погонич. «Ми вимели з гір усіх слонів! Ха! Ха! Ви дуже мудрі, ви, рівнинні люди. Будь-хто, крім болотяної черепахи, яка ніколи не бачила джунглі, знає, що вони знають, що полювання на цей сезон закінчено. Тому всі дикі слони цієї ночі… але навіщо мені витрачати мудрість на річкову черепаху?»

«Що вони збираються робити?» — вигукнув маленький Томаї.

— Гей, малюче. Ти тут? Гаразд, я тобі розповім, бо в тебе холодна голова. Вони танцюватимуть, і твоєму батькові, який об’їхав усі пагорби і всіх слонів, варто сьогодні ввечері подвоїти кількість мотузок, якими їх прив’язують.

— Що це за нісенітниця? — сказав Біг Тумаї. — Уже сорок років, батько і син, ми доглядаємо за слонами, і ми ніколи не чули таких дурниць про танці.

— Так, але людина, яка живе в халупі на рівнині, знає лише чотири стіни своєї халупи. Ну, залиш сьогодні вночі своїх слонів без прив’язі і подивись, що станеться. Щодо їхнього танцю, я бачив місце, де… Бапрі-бап! Скільки вигинів у річці Діханг? Ось ще один брід, і нам потрібно переплисти річку з дитинчатами. Стій, ти, що позаду.

І таким чином, розмовляючи, сперечаючись і перепливаючи річки, вони зробили свій перший марш до свого роду табору, де приймали нових слонів. Але вони втратили терпіння ще до того, як туди дісталися.

Потім слонів прикували задніми ногами до великих стовпів, і до нових слонів прикріпили додаткові мотузки, і перед ними склали корм, і гірські погоничі повернулися до Петерсена Сагіба крізь вечірнє світло, наказавши рівнинним погоничам бути особливо обережними цієї ночі, і сміялися, коли рівнинні погоничі запитували, чому.

Маленький Томаї доглядав за вечерею Кала Нага, і коли настав вечір, він почав блукати табором, невимовно щасливий, у пошуках барабанчика. Коли серце індійської дитини сповнене, вона не бігає навколо і не створює шуму хаотичним чином. Вона сідає і влаштовує собі щось на зразок особистого свята. А Петерсен-сахіб щойно звернувся до маленького Томаї! Якби він не знайшов те, що шукав, я думаю, він би захворів. Але продавець солодощів у таборі позичив йому маленький барабанчик – барабан, на який грають долонею, – і він сів, підібгавши ноги, перед Кала Нагом, коли на небі почали з’являтися зірки, барабанчик лежав у нього на колінах, і він почав бити і бити і бити, і чим більше він думав про велику честь, якою його вшанували, тим більше він бив, зовсім один серед сіна для слонів. Не було ні мелодії, ні слів, але ця гра робила його щасливим.

Нові слони напружувалися на своїх мотузках і час від часу верещали та трубили, і він міг чути, як його мати в табірній хатині колише його маленького брата старою-старою піснею про великого бога Шиву, який колись сказав усім тваринам, чим вони повинні харчуватися. Це дуже заспокійлива колискова, і в першому вірші йдеться:

Шива, що щедро розсипав урожай і змусив вітри дути, Сидячи біля порогів давніх часів, Дав кожному свою частку, їжу, працю та долю, Від короля на _ґудді_ до жебрака біля воріт. Він створив усе – Шива, Хранитель. Махадео! Махадео! Він створив усе – Колючки для верблюда, сіно для корів, І материнське серце для сонної голівки, о, мій маленький синку!

Маленький Томаї заходив, весело відстукуючи ритм в кінці кожної строфи, поки не почав відчувати сонливість і не розтягнувся на сіні біля Кала Нага. Зрештою, слони почали лягати один за одним, як це у них заведено, поки тільки Кала Наг, що стояв праворуч, не залишився стояти; і він повільно розгойдувався з боку в бік, напруживши вуха, щоб послухати нічний вітер, який дуже повільно дмув над пагорбами. Повітря було сповнене всіма нічними звуками, які разом створюють велику тишу – клацання однієї бамбукової стеблини об іншу, шелест чогось живого в підліску, шурхіт і вереск напівпрокинутого птаха (птахи вночі бувають не спати набагато частіше, ніж ми собі уявляємо), і звук води, що падає десь дуже далеко. Маленький Томаї спав деякий час, і коли він прокинувся, було яскраве місячне світло, і Кала Наг все ще стояв, напруживши вуха. Маленький Томаї перевернувся, зашурхотів у сіні, і спостерігав за вигином своєї великої спини на тлі половини зірок на небі, і поки він спостерігав, він почув, здалеку, так що це звучало не більше ніж маленькою крапкою шуму, що пробилася крізь тишу, «ху-тут» дикого слона.

Усі слони, що стояли в ряд, підскочили, ніби їх підстрелили, і їхнє гарчання нарешті розбудило сплячих погоничів, і вони вийшли та вбили кілки в землю великими молотками, підтягнули цю мотузку та зав’язали ту, поки все не затихло. Один новий слон ледь не викопав свій кілок, і Великий Тумаї зняв ланцюг з ноги Кала Нага і прикував цього слона передньою ногою до задньої, але обмотав навколо ноги Кала Нага петлю з трави і сказав йому пам’ятати, що він міцно прив’язаний. Він знав, що він і його батько, і його дід робили те саме вже сотні разів. Кала Наг не відповів на наказ бурчанням, як він зазвичай робив. Він стояв нерухомо, дивлячись у місячне світло, злегка піднявши голову, а його вуха були розправлені, як віяла, в бік великих схилів гір Гаро.

«Якщо він почне неспокійно поводитися вночі, подбай про нього», — сказав Великий Тумаї Маленькому Тумаї, і він зайшов у хатину і заснув. Маленький Тумаї вже збирався заснути, коли почув, як кокосова мотузка з тріском розірвалася, і Кала Наг вислизнув зі своїх кілків так само повільно і безшумно, як хмара випливає з гирла долини. Маленький Тумаї побіг за ним босоніж по дорозі в місячному світлі, тихо промовляючи: «Кала Наг! Кала Наг! Візьми мене з собою, о Кала Наг!» Слон повернувся, не видаючи жодного звуку, зробив три кроки назад до хлопчика в місячному світлі, опустив свій хобот, підняв його на шию і, майже перш ніж Маленький Тумаї встиг зручно влаштуватися, зник у лісі.

Пролунав один оглушливий звук труб, а потім настала тиша, яка поглинула все навколо, і Кала Наг почав рухатися. Іноді пучок високої трави торкався його боків, як хвиля торкається бортів корабля, а іноді скупчення диких виноградних лоз дряпало його спину, або бамбук скрипів там, де його плече торкалося його. Але між цими моментами він рухався абсолютно безшумно, пливучи крізь густий ліс Гаро, ніби це був дим. Він підіймався вгору, але хоча Маленький Тумай спостерігав за зірками в проміжках між деревами, він не міг зрозуміти, в якому напрямку.

Потім Кала Наг досяг вершини схилу і зупинився на хвилину, і Маленький Тумай міг бачити, як верхівки дерев, вкриті плямами і пухнастими тінями, розкинулися на багато миль під місячним світлом, і блакитно-білий туман над річкою в низині. Тумай нахилився вперед і подивився, і він відчув, що ліс прокинувся внизу – прокинувся, ожив і наповнився життям. Велика коричнева кажан-фруктоїд пролетіла повз його вухо; голки дикого кабана зашурхотіли в чагарнику; і в темряві між стовбурами дерев він почув, як дикий вепр наполегливо копає у вологій теплій землі, і як він нюхає, копаючи.

Потім гілки знову закрилися над його головою, і Кала Наг почав спускатися в долину — цього разу не тихо, а так, ніби зброя, що зірвалася з місця, котиться вниз по крутому схилу — одним ривком. Величезні кінцівки рухалися так само стабільно, як поршні, роблячи по вісім футів за кожен крок, і зморшкувата шкіра на ліктях шаруділа. Підлісок по обидва боки від нього розривався з шумом, схожим на розірване полотно, а молоді деревця, які він відкидав праворуч і ліворуч плечима, знову пружинили назад і вдаряли його по боках, і великі смуги ліан, всі з’єднані разом, звисали з його бивнів, коли він кидав голову з боку в бік і прокладав собі шлях. Тоді Маленький Тумай припав до великої шиї, щоб гілка, що розмахується, не збила його з ніг, і він побажав, щоб він знову був у строю.

Трава почала ставати м’якою, і ноги Кала Нага в’язли і хлюпали, коли він їх опускав, і нічний туман внизу долини охолоджував Маленького Тумая. Почувся плескіт і тупіт, і шум поточної води, і Кала Наг пройшов через русло річки, обережно ступаючи на кожному кроці. Над шумом води, що вирувала навколо ніг слона, Маленький Тумай міг чути більше плескоту і деякі трубні звуки як вгору, так і вниз за течією — гучні гарчання і сердиті хрипіння, і весь туман навколо нього, здавалося, був сповнений ковзаючих, хвилястих тіней.

«Ай!» — сказав він, майже вголос, і його зуби застукали. «Сьогодні вночі вийшли слонові. Тож це танець!»

Кала Наг вистрибнув з води, випустив струмінь повітря з хобота і почав підійматися знову. Але цього разу він був не один, і йому не потрібно було прокладати собі шлях. Він уже був прокладений, шириною в шість футів, перед ним, де зігнута трав’яниста рослинність намагалася відновитися і піднятися. Очевидно, що цим шляхом пройшло багато слонів лише кілька хвилин тому. Маленький Тоомай озирнувся, і позаду нього великий дикий слон із маленькими очима, що світилися, як розпечене вугілля, щойно вилазив із туманної річки. Потім дерева знову закрилися, і вони продовжили підйом, супроводжувані трубними звуками та гуркотом, і звідусіль доносився звук ламання гілок.

Зрештою, Кала Наг зупинився між двома стовбурами дерев на самому верху пагорба. Вони були частиною кола дерев, що оточували нерівну ділянку площею приблизно в три-чотири акри, і на всій цій ділянці, як бачив Маленький Тоомай, земля була втоптаною так, ніби це була бруківка. У центрі галявини росли деякі дерева, але їхня кора була зітерта, і біла деревина під нею виглядала блискучою та відполірованою на ділянках, освітлених місячним світлом. З верхніх гілок звисали ліани, а дзвоники квітів ліан, великі воскові білі квіти, схожі на конвольвули, звисали вниз, міцно сплячи. Але в межах галявини не було жодного зеленого листочка – лише втоптана земля.

Місячне світло висвітлювало все в сірих тонах, за винятком місць, де стояли слони, і їхні тіні були чорними, як чорнило. Маленький Тумай, затамувавши подих, широко розплющив очі, і, коли він дивився, все більше і більше слонів виходило з-поміж дерев на відкритий простір. Маленький Тумай міг рахувати лише до десяти, і він знову й знову перераховував на пальцях, поки не збився з рахунку, і в нього закрутилася голова. Зовні, за межами галявини, він чув, як вони прокладають собі шлях в заростях, піднімаючись на схил пагорба, але, як тільки вони потрапляли в коло дерев, вони рухалися, як привиди.

Там були дикі самці з білими бивнями, на яких у складках шиї та заглибинах вух лежали опале листя, горіхи та гілочки; товсті, неквапливі самки-слони, з неспокійними, маленькими, рожево-чорними слоненятами, висотою лише три-чотири фути, які бігали під їхніми животами; молоді слони, у яких бивні тільки-но починали проростати, і вони дуже цим пишалися; худі, старі слони-незамужні, з їхніми запалими, стурбованими обличчями та хоботами, схожими на грубу кору; люті старі слони-самці, з шрамами від плеча до боку, з великими слідами та порізами від минулих битв, і затверділий бруд від їхніх самотніх грязьових ванн сипався з їхніх плечей; і один зі зламаним бивнем і слідами сильного удару, жахливої подряпини від кігтів тигра на його боці.

Вони стояли головою до голови, або ходили туди-сюди по землі парами, або гойдалися та розгойдувалися самі по собі – десятки й десятки слонів.

Тумай знав, що доки він лежить нерухомо на спині Кала Нага, нічого з ним не станеться, адже навіть під час шаленої метушні під час полювання на слонів дикий слон не підніме хобот і не зірве людину зі спини прирученого слона. І тієї ночі ці слони не думали про людей. Одного разу вони здригнулися і напружили вуха, почувши брязкіт ланцюга в лісі, але це була Пудміні, улюблена слониха Петерсена Сагіба, у якої обірвався короткий ланцюг, і вона гарчала, нюхала, піднімаючись на пагорб. Очевидно, вона вирвалася з-під нагляду і прийшла прямо з табору Петерсена Сагіба, і маленький Тумай побачив іншого слона, якого не знав, на спині та грудях якого були глибокі сліди від мотузки. Він, мабуть, також втік з якогось табору в горах.

Зрештою, не було чути жодних інших слонів, що рухалися в лісі, і Кала Наг виїхав зі свого місця між деревами і став посеред натовпу, клацаючи та бурмочучи, і всі слони почали розмовляти своєю мовою і рухатися.

Все ще лежачи, маленький Томаї дивився на безліч широких спин, що махали вухами, на хоботи, які підкидали вгору, і на маленькі очі, що крутилися. Він чув, як бивні стукалися один об одного, і сухий шурхіт хоботів, переплетених разом, і тертя величезних боків і плечей у натовпі, і нескінченне клацання та шипіння великих хвостів. Потім хмара закрила місяць, і він опинився в повній темряві. Але тихе, стабільне метушнення, штовханина та булькання тривали, як і раніше. Він знав, що навколо Кала Нага були слони, і що немає жодної можливості вивести його з цього скупчення, тому він стиснув зуби і затремтів. Принаймні, під час кедди було світло від факелів і крики, але тут він був зовсім один у темряві, і одного разу хобот підійшов і торкнувся його коліна.

Потім пролунав трубний звук слона, і всі підхопили його на п’ять або десять жахливих секунд. Роса з дерев над ними бризкала вниз, як дощ, на невидимі спини, і почав лунати глухий гул, спочатку не дуже гучний, і маленький Томаї не міг зрозуміти, що це таке. Але звук ставав дедалі сильнішим, і Кала Наг підняв одну передню ногу, а потім іншу, і опустив їх на землю — раз-два, раз-два, так само ритмічно, як молотки. Тепер слони почали тупотіти всі разом, і це звучало як бойовий барабан, що лунав біля входу в печеру. Роса перестала капати з дерев, і гул тривав, земля хиталася і тремтіла, і маленький Томаї затулив вуха руками, щоб заглушити звук. Але це був один величезний гул, який пронизував його — цей тупіт сотень важких ніг на голій землі. Раз чи двічі він відчув, як Кала Наг і всі інші роблять кілька кроків вперед, і тупіт перетворювався на звук, що лунав від розчавлених соковитих зелених рослин, але за хвилину-дві знову почався гул ніг об тверду землю. Десь неподалік дерево скрипіло і стогнало. Він простягнув руку і доторкнувся до кори, але Кала Наг рушив вперед, продовжуючи тупотіти, і він не міг зрозуміти, де він знаходиться на галявині. З боку слонів не було жодного звуку, окрім одного, коли два-три маленькі слоненята заверещали разом. Потім він почув глухий удар і шурхіт, і гул тривав. Це, мабуть, тривало повні дві години, і маленький Томаї відчув біль у кожній клітинці, але він зрозумів за запахом нічного повітря, що наближається світанок.

Зранку над зеленими пагорбами розлилася блідо-жовта смуга, і гуркіт припинився з першим променем, ніби світло було наказом. Перш ніж у Малого Томая встиг розійтися гул у голові, перш ніж він навіть змінив положення, не було видно жодного слона, крім Кала Нага, Пудміні та слона з мозолями від мотузки, і не було жодних ознак, шарудіння чи шепоту на схилах пагорбів, які б показували, куди поділися інші.

Малий Томай знову й знову вдивлявся. Галявина, як він її пам’ятав, розширилася за ніч. У її центрі виросло більше дерев, але підлісок і джунглі по краях відступили. Малий Томай ще раз оглянув усе. Тепер він зрозумів, що означає розтоптаність. Слони розширили простір, розтоптали густу траву та соковиту тростину, перетворили їх на дрібні шматки, дрібні шматки – на тонкі волокна, а волокна – на тверду землю.

«Вах!» – сказав Малий Томай, і його очі були дуже втомлені. «Кала Наг, мій пане, дозволь нам іти разом із Пудміні до табору Петерсена Сахіба, інакше я впаду з твоєї спини».

Третій слон спостерігав, як вони йдуть, фиркнув, розвернувся і пішов своєю дорогою. Можливо, він належав до невеликої свити якогось місцевого короля, що жив за п’ятдесят, шістдесят чи сто миль звідси.

Через дві години, коли Петерсен Сахіб снідав, його слони, яких тієї ночі було подвійно прикуто ланцюгами, почали трубити, і Пудміні, по пояс в багнюці, а Кала Наг, з болючими ногами, пошкандибав до табору. Обличчя Малого Томая було блідим і напруженим, а волосся – повне листя і змочене росою, але він спробував привітати Петерсена Сахіба і тихо промовив: «Танець… танець слонів! Я бачив його, і… я вмираю!» Коли Кала Наг сів, він з’їхав з його спини і знепритомнів.

Але оскільки у місцевих дітей немає жодних нервів, про які варто згадувати, через дві години він вже дуже задоволено лежав у гамаку Петерсена-Сахіба, підклавши під голову його мисливську куртку, а всередині нього було склянка теплого молока, трохи бренді та крапля хініну. І поки старі, волохаті, пошрамовані мисливці з джунглів сиділи навколо нього в три ряди, дивлячись на нього, ніби на духа, він коротко переповів свою історію, як це робить дитина, і закінчив словами:

«Якщо я збрешу хоч словом, пошліть людей, щоб вони перевірили, і вони побачать, що слоняче плем’я розширило свою танцювальну площадку, і вони побачать десять і десять, і багато разів по десять слідів, що ведуть до цієї танцювальної площадки. Вони розширили її ногами. Я бачив це. Кала Наг забрав мене, і я бачив. Також Кала Наг дуже втомився в ногах!»

Маленький Тумаї знову ліг і спав протягом усього довгого дня і до настання сутінків, і поки він спав, Петерсен-Сахіб і Мачуа Аппа простежили сліди двох слонів на відстані п’ятнадцяти миль через пагорби. Петерсен-Сахіб провів вісімнадцять років, ловлячи слонів, і лише один раз раніше він натрапляв на таку танцювальну площадку. Мачуа Аппі не потрібно було вдруге дивитися на галявину, щоб зрозуміти, що там відбулося, або потикати пальцем ноги в утрамбовану землю.

«Дитина говорить правду», — сказав він. «Все це було зроблено минулої ночі, і я нарахував сімдесят слідів, що перетинають річку. Погляньте, Сахіб, як залізна смуга на нозі Пудміні пошкодила кору цього дерева! Так, вона теж була там».

Вони подивилися один на одного, а потім вгору і вниз, і вони здивувалися. Адже шляхи слонів виходять за межі розуміння будь-якої людини, чорної чи білої.

«Сорок років і п’ять», – сказав Мачуа Аппа, – «я служив своєму господареві, слону, але ніколи не чув, щоб якась людська дитина бачила те, що бачила ця дитина. Клянуся всіма богами пагорбів, це… що ми можемо сказати?» – і він похитав головою.

Коли вони повернулися до табору, настав час для вечірньої трапези. Петерсен-сахіб їв на самоті у своєму наметі, але він віддав наказ, щоб у таборі приготували двох овець і кілька курей, а також подвійну порцію борошна, рису та солі, бо знав, що буде велике свято.

Великий Тумаї поспіхом прийшов з табору в низині, щоб шукати свого сина та його слона, і тепер, коли він їх знайшов, він дивився на них так, ніби боявся їх обох. І біля палаючих вогнищ перед рядами прив’язаних слонів відбулося свято, і маленький Тумаї був героєм цього свята. Великі коричневі ловці слонів, провідники, погоничі та ті, хто знає всі секрети приручення найдикіших слонів, передавали його з рук в руки, і вони позначили його чоло кров’ю з грудей щойно вбитого лісового півня, щоб показати, що він є лісником, посвяченим і вільним у всіх джунглях.

І, нарешті, коли полум’я згасло, і червоне світло від тліючих колод змусило слонів виглядати так, ніби їх теж вмочили в кров, Мачуа Аппа, ватажок усіх погоничів усіх кеддів, Мачуа Аппа, інша половина Петерсена Сахіба, який ніколи за сорок років не бачив справжньої дороги, Мачуа Аппа, який був настільки великий, що в нього не було іншого імені, окрім Мачуа Аппа, підскочив на ноги, тримаючи Маленького Тумая високо в повітрі над головою, і вигукнув: «Послухайте, мої брати. Послухайте також, ви, мої пани, що стоїте там у рядах, бо я, Мачуа Аппа, говорю! Цього малого більше не будуть називати Маленьким Тумаєм, а Тумаєм зі Слонів, як називали його прадіда. Він бачив те, чого ніколи не бачив жоден чоловік, протягом довгої ночі, і прихильність слонів і богів джунглів з ним. Він стане великим слідівником. Він стане більшим за мене, навіть за мене, Мачуа Аппу! Він буде розрізняти нові сліди, старі сліди та змішані сліди, і все це з ясним поглядом! Він не зазнає жодної шкоди в кедді, коли бігатиме під їхніми животами, щоб прив’язувати диких биків, і якщо він спіткнеться перед ногами розлюченого слона-бика, слон-бик знатиме, хто він, і не розчавить його. Айхай! мої пани в ланцюгах», – він обернувся вздовж лінії загорожі, – «ось той малий, який бачив ваші танці у ваших прихованих місцях, – видовище, якого ніколи не бачив жоден чоловік! Вшануйте його, мої пани! Салам каро, мої діти. Привітайте Тумая зі Слонів! Гунга Першад, аха! Хіра Гудж, Бірчі Гудж, Куттар Гудж, аха! Пудміні, ти бачила його на танцях, і ти також, Кала Наг, моя перлина серед слонів! – аха! Разом! Тумаю зі Слонів. Баррао!»

І під час цього останнього дикого крику вся лінія підняла свої хоботи, поки їхні кінчики не торкнулися їхніх лобів, і вони почали виконувати повний салют – оглушливий трубний звук, який чує лише віце-король Індії, салам кедди.

Але все це було заради маленького Томая, який побачив те, чого ніколи раніше не бачив жоден чоловік – танець слонів вночі та наодинці в серці пагорбів Гаро!

Шив і Сарана

(Пісня, яку мати Томая співала дитині)

Шив, який дарував урожай і змушував вітри дути, Сидів біля порогів давніх часів, І кожному відміряв частку, їжу, працю та долю, Від короля на троні до жебрака біля воріт. _Все він створив – Шива, Хранитель. Махадео! Махадео! Він все створив, – Колючку для верблюда, корм для корів, І материнське серце для сонної голівки, о, мій маленький синку!_

Пшеницю він дав багатим, просо – бідним, Поламані шматки – святим, які просять від дверей до дверей; Бій – тигру, падаль – яструбу, І лахміття та кістки – злим вовкам за муром вночі. Ніщо не було для нього надто великим, ніхто не був надто малим – Парваті поруч спостерігала, як вони приходять і йдуть; Подумала обдурити чоловіка, перетворивши Шиву на жарт, – Вкрала маленьку сарану і сховала її у своїй груді. _Так вона обдурила його, Шиву, Хранителя. Махадео! Махадео! Обернись і подивись. Високі верблюди, важкі корови, Але це була Найменша з Маленьких Речей, о, мій маленький синку!_

Коли милостиню припинили, вона зі сміхом сказала: «Володарю, серед мільйона ротів, чи не залишився хоч один голодний?» Сміючись, Шів відповів: «Усі отримали свою частку, навіть він, маленький, сховавшись під твоїм серцем». Вона витягла його зі своєї груді, Парваті, злодійка, побачила, як Найменша з малих речей гризе свіже листя! Побачила, злякалася і здивувалася, і почала молитися Шіві, який, безсумнівно, дає їжу всім живим істотам. _Він створив усе – Шіва, Хранитель. Махадео! Махадео! Він створив усе – колючку для верблюда, корм для корів, і материнське серце для сонної голівки, о, маленький мій синку!_

Слуги Її Величності

Ви можете розв’язати це за допомогою дробів або простої пропорції, але шлях Твідл-дума не є шляхом Твідл-ді. Ви можете крутити, ви можете перевертати, ви можете плести, поки не впадете, але шлях Піллі Вінкі не є шляхом Вінкі Попа!

Уже цілий місяць безперестанку лив дощ – лив на табір, де зібралося тридцять тисяч людей і тисячі верблюдів, слонів, коней, волів і мулів у місці під назвою Равал-Пінди, щоб їх оглянув віце-король Індії. Він приймав візит аміра Афганістану – дикого короля дуже дикої країни. Амір привів із собою для охорони вісімсот людей і коней, які ніколи в житті не бачили ні табору, ні локомотива – дикі люди і дикі коні звідкись із глибини Центральної Азії. Щоночі ця зграя коней обов’язково розривала мотузки, якими їх прив’язували, і мчалася вгору-вниз по табору в багнюці в темряві, або верблюди зривалися з місця і бігали навколо, спотикаючись об мотузки наметів, і можна уявити, наскільки це було приємно для людей, які намагалися заснути.

Мій намет знаходився далеко від ліній із верблюдами, і я думав, що він у безпеці. Але якось вночі чоловік висунув голову і закричав: «Виходьте, швидко! Вони йдуть! Мій намет зник!»

Я знав, хто такі «вони», тому швидко взув чоботи, одягнув водонепроникний плащ і вибіг у багно. Маленька Лисичка, мій фокстер’єр, вибігла з іншого боку; і тоді почувся рев, гарчання і булькання, і я побачив, як намет обвалився, коли зламалася жердина, і почав кружляти, як божевільний привид. Верблюд врізався в нього, і, хоч я був мокрим і роздратованим, я не міг не сміятися. Потім я побіг, тому що не знав, скільки верблюдів могло зірватися з місця, і незабаром я опинився поза табором, прокладаючи собі шлях у багнюці.

Зрештою я наткнувся на задню частину гармати, і за цим зрозумів, що перебуваю десь біля артилерійських позицій, де вночі складали гармати. Оскільки я не хотів більше блукати в морозі та темряві, я накрив водонепроникним матеріалом дуло однієї гармати, зробив щось на зразок вігваму з двох-трьох знайдених гарматних валів і ліг біля задньої частини іншої гармати, розмірковуючи, де може бути Віксен і де я.

Якраз коли я збирався заснути, я почув брязкіт упряжі та гаркіт, і повз мене пройшов мул, здригаючи мокрими вухами. Він належав до батареї, озброєної «гвинтовими гарматами», бо я чув брязкіт ременів, кілець, ланцюгів та інших речей на його сідловій подушці. «Гвинтові гармати» — це крихітні гармати, що складаються з двох частин, які з’єднуються гвинтом, коли настане час їх використовувати. Їх підіймають на гори, куди завгодно, де мул може знайти дорогу, і вони дуже корисні для боїв у скелястій місцевості.

За мулом йшов верблюд, і його великі м’які ноги хлюпали та ковзали в багнюці, а шия рухалася вперед-назад, як у загубленої курки. На щастя, я знав достатньо «мову звірів» — не диких звірів, а звірів, що живуть у таборі, — щоб зрозуміти, що він говорить.

Мабуть, це був той самий верблюд, який впав у мій намет, бо він сказав мулу: «Що мені робити? Куди мені йти? Я бився з білою річчю, яка махала, і вона взяла палицю і вдарила мене по шиї». (Це була зламана жердина мого намету, і я був дуже радий це знати). «Чи варто нам тікати?»

«О, це ти, — сказав мул, — ти та твої друзі, які турбували табір? Все гаразд. Вранці вас покарають за це. Але я можу дати вам щось авансом».

Я почув, як задзвенів упряж, коли мул відступив і зачепив верблюда. Два удари по ребрах пролунали, як барабан. «Наступного разу, – сказав він, – ти знатимеш, що не варто вночі бігати крізь лінію мулів, кричачи: «Злодії та пожежа!». Сідай і заспокой свою дурну шию».

Верблюд зігнувся, як лінійка, і сів, тихо скиглячи. У темряві почувся рівномірний стукіт копит, і великий військовий кінь підійшов спокійно, наче на параді, перестрибнув через кінський хвіст і зупинився біля мула.

«Це ганебно, – сказав він, випускаючи повітря з ніздрів. – Ці верблюди знову пробігли крізь наші лінії – вже втретє цього тижня. Як кінь може підтримувати себе у формі, якщо йому не дозволяють спати? Хто тут?»

«Я – мул, що тягне бойову частину гармати номер два з Першої Гвинтової батареї, – сказав мул, – а інший – один із ваших друзів. Він теж мене розбудив. А ти хто?»

«Номер п’ятнадцять, ескадрон «Е», Дев’ятий уланський полк – кінь Діка Канліффа. Відійди трохи».

«О, вибачте, – сказав мул. – У темряві важко щось розгледіти. Чи не надто вже ці верблюди дратують? Я вийшов зі своїх ліній, щоб трохи відпочити».

«Ми, пане, – скромно сказав верблюд, – бачили уві сні погані сни і дуже боялися. Я лише верблюд-вантажник із 39-го місцевого піхотного полку, і я не такий хоробрий, як ви, пане».

«То чому ти не залишився і не перевозив вантажі для 39-го місцевого піхотного полку, замість того, щоб бігати по всьому табору?» – сказав мул.

«У нас були дуже погані сни, – сказав верблюд. – Я шкодую. Послухайте! Що це? Чи варто нам знову бігти?»

«Сідайте», – сказав мул, – «інакше зламаєте свої довгі тонкі ноги об гармати». Він напружив одне вухо і прислухався. «Дурні», – сказав він. «Гарматні воли. Чесно кажучи, ви та ваші друзі дуже добре розбудили табір. Потрібно чимало зусиль, щоб розбудити гарматного вола».

Я почув, як щось тягнеться по землі, і пара величезних білих волів, які тягнуть важкі облогові гармати, коли слони відмовляються підходити ближче до лінії вогню, почали йти разом. І майже наступивши на ланцюг, інший батарейний мул голосно закликав: «Біллі».

«Це один із наших новобранців», – сказав старий мул військовій кобилі. «Він кличе мене. Гей, хлопче, перестань верещати. Темрява ще нікому не шкодила».

Гарматні воли лягли разом і почали жувати, але молодий мул притулився до Біллі.

«Жах», – сказав він. «Жахливі речі, Біллі! Вони прийшли в наш табір, коли ми спали. Ти думаєш, вони нас вб’ють?»

«У мене дуже велике бажання дати тобі гарний ляпас», – сказав Біллі. «Яка ганьба для батареї, коли чотирнадцятидолоний мул, який пройшов навчання, поводиться так перед цим джентльменом!»

«Тихіше, тихіше», – сказала військова кінь. «Пам’ятай, що спочатку вони завжди такі. Перший раз, коли я побачила людину (це було в Австралії, коли мені було три роки), я бігла пів дня, і якби я побачила верблюда, я б бігла й далі».

Майже всі наші коні для англійської кавалерії привозять в Індію з Австралії, і їх привчають до служби самі солдати.

«Це правда, – сказав Біллі. – Перестань тремтіти, хлопче. Першого разу, коли вони наділи на мене повну упряж із усіма ланцюгами, я став на передні ноги й збив усе це. Я ще не знав тоді справжньої науки, як треба лягати, але батарея казала, що ніколи не бачила нічого подібного».

«Але це була не упряж і нічого такого, що б брязкало, – сказав молодий мул. – Знаєш, Біллі, тепер я до цього звик. Це були речі, як дерева, і вони падали вгору й вниз по лініях і пузирилися, і моя повідкова мотузка порвалася, і я не міг знайти свого погонича, і я не міг знайти тебе, Біллі, тому я побіг разом із цими джентльменами».

«Гм! – сказав Біллі. – Щойно я почув, що верблюди зірвалися з місця, я пішов своєю дорогою. Коли батарея – мул, який працює з гарматами, називає гармашних биків джентльменами, це означає, що він дуже наляканий. Хто ви, хлопці, на землі?»

Гармашні бики перекотили свої жуйки і відповіли разом: «Ми – сьома пара першої гармати Великої гарматньої батареї. Ми спали, коли прийшли верблюди, але коли на нас наступили, ми встали й пішли. Краще лежати спокійно в багнюці, ніж, щоб тебе турбували в гарному ліжку. Ми сказали твоєму другові, що немає чого боятися, але він був такий розумний, що подумав інакше. Вах!»

Вони продовжували жувати.

«Ось до чого призводить страх, – сказав Біллі. – Тебе висміюють гарматні бики. Сподіваюся, тобі це подобається, хлопче».

Зуби молодого мула клацали, і я почув, як він сказав щось про те, що не боїться жодного м’язистого старого бика у світі. Але бики лише клацали рогами й продовжували жувати.

«Не сердіться після того, як злякалися. Це найгірший вид боягузтва, – сказав військовий кінь. – Я думаю, будь-кого можна пробачити за те, що він злякався вночі, якщо побачив те, чого не розуміє. Ми вже багато разів виривалися з загонів, знову і знову, нас було чотириста п’ятдесят, просто тому, що новобранець почав розповідати історії про отруйних змій в Австралії, і ми страшенно злякалися кінців наших повідків».

«Це все добре в таборі, – сказав Біллі. – Я теж не проти час від часу влаштувати переполох заради розваги, якщо вже пару днів не виходив. Але що ви робите під час бойових дій?»

«О, це зовсім інша справа, – сказав військовий кінь. – Тоді на моїй спині сидить Дік Канліфф, він впирає коліна в мене, а я просто повинен слідкувати, куди ставлю ноги, тримати задні ноги під собою і бути слухняним у повідді».

«Що означає бути слухняним у повідді?» – запитав молодий мул.

«Клянуся блакитними евкаліптами з віддалених районів, – фиркнув військовий кінь, – невже вас не вчать бути слухняними у повідді? Як ви можете щось робити, якщо не можете миттєво розвертатися, коли повід торкається вашої шиї? Це питання життя і смерті для вашого вершника, а отже, і для вас. Розвертайтеся, тримаючи задні ноги під собою, щойно відчуєте повід на шиї. Якщо у вас немає місця, щоб розвернутися, трохи підніміться на задні ноги і розверніться. Ось що означає бути слухняним у повідді».

«Нас не вчать так, – гордо сказав Біллі-мул. – Нас вчать слухатися того, хто нас веде: робити крок вперед, коли він наказує, і зупинятися, коли він наказує. Я думаю, це те саме. Але, враховуючи всі ці вишукані рухи і підстрибування, які, мабуть, дуже шкідливі для ваших скакальних суглобів, що ви робите?»

«Це залежить», – відповів бойовий кінь. «Зазвичай мені доводиться опинятися серед натовпу голосно крикливих, бородатих чоловіків із ножами – довгими, блискучими ножами, гіршими за ковальські – і я мушу стежити, щоб черевик Діка лише торкався черевика наступного чоловіка, не роздавлюючи його. Я бачу спис Діка праворуч від мого правого ока, і я знаю, що в безпеці. Я б не хотів бути тим чоловіком чи кінь, який би став на шляху в Діка та мене, коли ми поспішаємо».

«Хіба ножі не ранять?» – запитав молодий мул.

«Ну, одного разу мене поранили в груди, але це була не вина Діка…»

«Мені було б байдуже, чия це вина, якщо б це було боляче!» – сказав молодий мул.

«Ти повинен», – відповів бойовий кінь. «Якщо ти не довіряєш своєму вершнику, тобі краще одразу тікати. Так роблять деякі з наших коней, і я їх не виню. Як я вже казав, це була не вина Діка. Чоловік лежав на землі, і я намагався не наступити на нього, і він замахнувся на мене. Наступного разу, коли мені доведеться переступати через чоловіка, що лежить, я на нього наступлю – сильно».

«Гм!» – сказав Біллі. «Звучить дуже безглуздо. Ножі – це завжди брудна річ. Правильно було б піднятися на гору зі збалансованим сідлом, триматися всіма чотирма ногами і навіть вухами, і повзти, поки не виберешся на висоту в сотні футів над усіма іншими на уступ, де місця вистачить лише для твоїх копит. Потім ти стоїш нерухомо і мовчиш – ніколи не проси чоловіка тримати твою голову, юначе – мовчи, поки збирають гармати, а потім дивишся, як маленькі макові снаряди падають у верхівки дерев далеко внизу».

«Хіба ти ніколи не спіткаєшся?» – запитав бойовий кінь.

«Кажуть, що коли мул спіткнеться, можна розрізати вухо курці», – сказав Біллі. «Іноді, можливо, погано запаковане сідло може розізлити мула, але це трапляється дуже рідко. Я хотів би показати вам, чим ми займаємося. Це чудово. Мені знадобилося три роки, щоб зрозуміти, чого хочуть ці люди. Суть у тому, щоб ніколи не виділятися на тлі неба, тому що, якщо ви це зробите, у вас можуть почати стріляти. Запам’ятайте це, юначе. Завжди намагайтеся бути максимально непомітними, навіть якщо вам доведеться пройти милю в обхід. Я очолюю колону, коли справа доходить до такого підйому».

«Стріляти без можливості зустрітися віч-на-віч з тими, хто стріляє!» – задумливо сказав військовий кінь. «Я б цього не витримав. Я б хотів атакувати – разом із Діком».

«О, ні, ти б цього не зробив. Ти знаєш, що як тільки гармати займуть позицію, вони самі почнуть атаку. Це науково і чітко. Але ножі – фу!»

Вантажний верблюд деякий час кивав головою вперед і назад, прагнучи вставити хоч слово. Тоді я почув, як він, нервово прокашлявшись, сказав:

«Я… я… я трохи воював, але не таким чином, не в підйомі і не в бігу».

«Ні. Тепер, коли ти згадав, – сказав Біллі, – ти не виглядаєш так, ніби ти створений для підйому або бігу. Ну, а як це було, старий Сіногризе?»

«Правильним способом, – сказав верблюд. – Ми всі сіли».

«О, моє сідло і нагрудник!» – пробурмотів військовий кінь. «Сіли!»

«Ми сіли – нас було сто, – продовжив верблюд, – у великому квадраті, і люди склали наші мішки та сідла зовні квадрата, і вони стріляли поверх нас, люди стріляли з усіх боків квадрата».

«Які саме чоловіки? Усі, хто траплявся?» — запитав військовий кінь. «Нас у кінній школі вчать лягати і дозволяти господарям стріляти над нами, але Дік Канліфф — єдиний, кому я б довірив це зробити. Це приємно відчувається в області живота, і, крім того, я не можу бачити, коли моя голова на землі».

«Яке значення має те, хто стріляє над тобою?» — сказав верблюд. «Тут поблизу багато чоловіків і багато інших верблюдів, і ще багато хмар диму. Я не боюся. Я сиджу тихо і чекаю».

«І все ж, — сказав Біллі, — ти бачиш у снах жахливі сни і турбуєш табір вночі. Ну, ну! Перш ніж я б ліг, не кажучи вже про те, щоб сісти, і дозволив чоловікові стріляти над собою, мої п’яти і його голова мали б щось сказати одна одній. Чи чув ти коли-небудь щось настільки жахливе?»

Настала довга тиша, а потім один із волів, що тягнули гармату, підняв свою велику голову і сказав: «Це дуже нерозумно. Є лише один спосіб боротися».

«О, продовжуй, — сказав Біллі. — Будь ласка, не звертай на мене уваги. Я думаю, ви, хлопці, воюєте, стоячи на своїх хвостах?»

«Лише один спосіб», — відповіли вони разом. (Вони, мабуть, були близнюками). «Ось цей спосіб. Підчепити всіх двадцять пар нас до великої гармати, як тільки «Два Хвости» засурмить». («Два Хвости» — це табірний сленг для позначення слона).

«Для чого «Два Хвости» сурмить?» — запитав молодий мул.

«Щоб показати, що він не збирається підходити ближче до диму по той бік. «Два Хвости» — великий боягуз. Тоді ми разом тягнемо велику гармату — Гейя — Хулла! Хейя! Хулла! Ми не лазимо, як коти, і не бігаємо, як телята. Ми йдемо по рівній рівнині, двадцять пар нас, поки нас не розпряжуть, і ми пасемося, поки великі гармати не почнуть стріляти через рівнину в якесь місто з глиняними стінами, і шматки стіни випадають, і пил здіймається, ніби багато худоби повертається додому».

«О, і саме в цей час ви вирішили поїсти?» – запитав молодий мул.

«В цей час чи в будь-який інший. Їсти завжди добре. Ми їмо, поки знову не запряжуть і не потягнуть гармату назад, до того місця, де Двохвостий на неї чекає. Іноді в місті є великі гармати, які відповідають вогнем, і деяких із нас вбивають, а тоді тим, хто залишився, залишається ще більше трави. Це доля. Тим не менш, Двохвостий – великий боягуз. Ось як треба воювати. Ми брати з Хапура. Наш батько був священним биком Шиви. Ми поговорили».

«Що ж, сьогодні ввечері я точно чогось навчився», – сказав військовий кінь. «Чи відчуваєте ви, джентльмени з батареї гаубиць, бажання їсти, коли по вас стріляють з великих гармат, а Двохвостий позаду вас?»

«Приблизно так само, як ми відчуваємо бажання сісти і дозволити людям розвалитися на нас або врізатися в людей з ножами. Я ніколи не чув такого. Скеляста ущелина, добре збалансоване навантаження, візник, якому можна довіряти і який дозволить вам вибирати власний шлях, і я ваш мул. Але щодо інших речей – ні!» – сказав Біллі, притоптавши ногою.

«Звичайно, – сказав військовий кінь, – не всі створені однаково, і я цілком розумію, що ваша сім’я, по лінії батька, не змогла б зрозуміти багато речей».

«Не турбуйтеся про мою сім’ю по лінії батька», – сердито сказав Біллі, адже всі мули ненавидять, коли їм нагадують, що його батько був віслюком. «Мій батько був джентльменом із Півдня, і він міг розірвати і розірвати на клапті кожного коня, якого зустрічав. Пам’ятайте про це, великий коричневий Брамбі!»

Брамбі – це дикий кінь без жодного родоводу. Уявіть собі, що відчула б Сунол, якби її назвали «скейтом», і ви зможете уявити, що відчував цей австралійський кінь. Я бачив, як у темряві заблищали його білки.

«Послухай, ти, сину якогось імпортованого малагаського осла», – промовив він крізь зуби, – «я мушу тобі сказати, що я з материнської сторони є родичем Карбайна, переможця Мельбурнської кубкової, і там, звідки я родом, ми не звикли, щоб хтось поводився з нами, як з ганчіркою. Ти готовий?»

«Встань на задні ноги!» – верескнув Біллі. Обидва піднялися, ставши один навпроти одного, і я вже чекав на люту бійку, коли з темряви праворуч пролунав гучний, низький голос: «Діти, про що ви там сперечаєтесь? Замовкніть».

Обидві тварини опустилися, видавши при цьому звук, схожий на презирливе хрюкання, адже ні коні, ні мули не можуть терпіти, коли чують голос слона.

«Це Два Хвости!» – сказав військовий кінь. «Я не можу його терпіти. Мати по одному хвосту з кожного кінця – це несправедливо!»

«Я абсолютно згоден», – сказав Біллі, підійшовши ближче до військового коня, щоб бути поруч. «Ми в чомусь дуже схожі».

«Я думаю, ми успадкували це від наших матерів», – сказав військовий кінь. «Не варто через це сваритися. Гей, Два Хвости, ти прив’язаний?»

«Так», – відповів Два Хвости, і його голос лунав усім тілом. «Мене прив’язали на ніч. Я чув, що ви тут говорили. Але не бійтеся. Я не збираюся підходити».

Бики та верблюд тихо пробурмотіли: «Боятися Двох Хвостів – яка нісенітниця!». А бики продовжили: «Нам шкода, що ви це почули, але це правда. Два Хвости, чому ти боїшся гармат, коли вони стріляють?»

«Ну», – відповів Два Хвости, потираючи одну задню ногу об іншу, точно як маленький хлопчик, який декламує вірш, – «я не зовсім впевнений, чи зрозумієте ви».

«Ми не розуміємо, але ми повинні тягнути гармати», – сказали бики.

«Я знаю це, і я знаю, що ти набагато сміливіший, ніж тобі здається. Але зі мною все інакше. Мій капітан батареї на днях назвав мене пахідерматозним анахронізмом».

«Це ще один спосіб боротьби, я думаю?» – сказав Біллі, який почав приходити до тями.

«Ти, звісно, не знаєш, що це означає, але я знаю. Це означає «між і поза», і саме в цьому я знаходжуся. Я можу бачити у своїй голові, що станеться, коли вибухне снаряд, а ви, дурні, не можете».

«Я можу», – сказав військовий кінь. «Принаймні, трохи. Я намагаюся не думати про це».

«Я можу бачити більше, ніж ти, і я думаю про це. Я знаю, що про мене потрібно піклуватися, і я знаю, що ніхто не знає, як мене вилікувати, коли я захворію. Все, що вони можуть зробити, це припинити виплату зарплати моєму кучеру, поки я не видужаю, а я не можу довіряти своєму кучеру».

«Ага!» – сказав військовий кінь. «Це пояснює все. Я можу довіряти Діку».

«Ти можеш посадити цілий полк Діків на мою спину, і це не зробить мене щасливішим. Я знаю достатньо, щоб мені було некомфортно, але недостатньо, щоб продовжувати, незважаючи на це».

«Ми не розуміємо», – сказали воли.

«Я знаю, що ви не розумієте. Я не розмовляю з вами. Ви не знаєте, що таке кров».

«Знаємо», – сказали воли. «Це червона рідина, яка просочується в землю і має запах».

Військовий кінь підскочив, стрибнув і загарчав.

«Не розмовляйте про це», – сказав він. «Я вже відчуваю її запах, просто думаючи про це. Це змушує мене хотіти бігти, коли Діка немає на моїй спині».

«Але її тут немає», – сказали верблюд і воли. «Чому ти такий дурний?»

«Це огидна річ», – сказав Біллі. «Я не хочу бігти, але я не хочу про це говорити».

«Ось», – сказав Два Хвости, розмахуючи хвостом, щоб пояснити.

«Звісно. Так, ми були тут всю ніч», – сказали воли.

Двохвостий затупав ногою, і залізне кільце на ній дзеленькало. «Ох, я не розмовляю з вами. Ви не можете бачити те, що у вас в голові».

«Ні. Ми бачимо нашими чотирма очима, – сказали воли. – Ми бачимо прямо перед собою».

«Якби я міг робити тільки це, то ви б взагалі не були потрібні, щоб тягнути великі гармати. Якби я був схожий на свого капітана – він може бачити речі у своїй голові ще до початку стрільби, і він весь тремтить, але він знає занадто багато, щоб тікати – якби я був схожий на нього, я міг би тягнути гармати. Але якби я був настільки мудрим, я б ніколи не був тут. Я був би королем у лісі, як і раніше, спав би половину дня і купався, коли захочу. Я вже місяць не купався».

«Це все дуже добре, – сказав Біллі. – Але називання речі довгим іменем не робить її кращою».

«Тс-с! – сказав військовий кінь. – Я думаю, я розумію, що має на увазі Двохвостий».

«Ти зрозумієш краще за хвилину, – сердито сказав Двохвостий. – А тепер просто поясни мені, чому тобі це не подобається!»

Він почав люто трубити у свій довгий ніс.

«Припини це! – сказали Біллі та військовий кінь разом, і я чув, як вони тупають і тремтять. Труба слона завжди неприємна, особливо темної ночі.

«Я не зупинюся», – сказав Два Хвости. «Чи не могли б ви пояснити це, будь ласка? Хрррмф! Рррт! Рррмф! Рррха!» Потім він раптом зупинився, і я почув тихий схлип у темряві, і зрозумів, що Лисичка нарешті знайшла мене. Вона знала так само, як і я, що якщо є щось у світі, чого слон боїться більше, ніж чогось іншого, то це маленький гавкучий пес. Тож вона зупинилася, щоб познущатися з Двох Хвостів, поки він стояв на своєму місці, і почала гавкати навколо його великих ніг. Два Хвости зашарпався і запищав. «Іди геть, маленький песику!» – сказав він. «Не тикайся мені в кісточки, інакше я тебе вдарю. Гарний песик, хороший песик, так! Йди додому, ти, маленький вередун! Ох, чому ніхто не забере її звідси? Вона мене зараз вкусить».

«Мені здається», – сказав Біллі військовому коню, – «що наш друг Два Хвости боїться майже всього. Якби я мав повну порцію їжі за кожного пса, якого я колись штовхав по парадному майданчику, я був би таким же товстим, як Два Хвости».

Я свистнув, і Лисичка підбігла до мене, вся в багнюці, лизнула мене в ніс і розповіла довгу історію про те, як вона шукала мене по всьому табору. Я ніколи не давав їй зрозуміти, що я розумію звірину мову, інакше вона б почала поводитися дуже зухвало. Тож я запхнув її в кишеню свого пальто, а Два Хвости зашарпався, затоптався і бурмотів собі під ніс.

«Дивовижно! Надзвичайно дивовижно!» – сказав він. «Це у нас у родині. А де ж та гидка маленька звірюка поділася?»

Я почув, як він обмацував все своїм хоботом.

«Здається, ми всі якось страждаємо від різних речей», – продовжував він, витираючи ніс. «Тепер, я думаю, ви, панове, злякалися, коли я затрубив».

«Не зовсім злякалися», – сказав військовий кінь, – «але у мене було відчуття, ніби у мене під сідлом рояться шершні. Не починайте знову».

«Я боюся маленького пса, а верблюд тут боїться поганих снів вночі».

«Нам дуже пощастило, що нам усім не доводиться воювати однаково», – сказав військовий кінь.

«Я хочу знати, – сказав молодий мул, який довго мовчав, – я хочу знати, чому нам взагалі доводиться воювати».

«Тому що нам так наказали», – відповів військовий кінь, зневажливо фиркнувши.

«Наказ», – сказав Біллі-мул, і його зуби клацали.

«Хукм хай!» (Це наказ!), – пробурмотів верблюд, а Два Хвости та воли повторили: «Хукм хай!».

«Так, але хто віддає накази?» – запитав новобранець-мул.

«Людина, яка йде попереду тебе, або сидить у тебе на спині, або тримає повід, або смикає за хвіст», – сказали Біллі, військовий кінь, верблюд і воли по черзі.

«Але хто віддає накази їм?»

«Тепер ти хочеш знати занадто багато, юначе, – сказав Біллі, – і це один із способів отримати ляпаса. Усе, що тобі потрібно, – це слухатися людини, яка йде попереду тебе, і не ставити питань».

«Він має рацію», – сказав Два Хвости. «Я не завжди можу слухатися, тому що я знаходжуся десь посередині. Але Біллі має рацію. Слухайся людини, яка стоїть поруч із тобою і віддає наказ, інакше ти зупиниш усю батарею, і ще й отримаєш гарний прочухан».

Воли, що тягли гармату, піднялися, щоб піти. «Наближається ранок», – сказали вони. «Ми повернемося до своїх позицій. Це правда, що ми бачимо лише нашими очима, і ми не дуже розумні. Але все ж, сьогодні вночі ми єдині, хто не злякався. На добраніч, ви, хоробрі люди».

Ніхто не відповів, і військовий кінь сказав, щоб змінити тему розмови: «Де той маленький собака? Собака означає, що десь поруч є людина».

«Я тут», – загарчав Віксен, «під гарматною трубою зі своїм господарем. Ти, великий, незграбний верблюде, ти перекинув наш намет. Мій господар дуже сердитий».

«Ого!» – сказали воли. «Він, мабуть, білий!»

«Звісно, що так», – сказала Віксен. «Ви гадаєте, що про мене піклується якийсь чорний візник?»

«Хуа! Оуах! Ух!» – пробурмотіли воли. «Давайте швидко звідси виберемося».

Вони кинулися вперед у багно і якимось чином змогли зачепити свої ярма за вісь вантажного вагону з боєприпасами, де вони й застрягли.

«Ну, тепер ви наробили лиха», – спокійно сказав Біллі. «Не напружуйтеся. Ви застрягли тут до світанку. Що, в біса, сталося?»

Воли почали видавати довгі шиплячі звуки, які видають індійські корови, і почали штовхатися, тіснитися, ковзати, тупотіти і ледь не падали в багно, люто гарчачи.

«Ви зараз зламаєте собі шиї», – сказав військовий кінь. «Що не так з білими людьми? Я живу з ними».

«Вони… їдять… нас! Тягніть!» – сказав ближній віл. Ярмо з тріском розірвалося, і вони разом пошкандибали геть.

Раніше я не знав, що саме змушує індійських корів так боятися англійців. Ми їмо яловичину – річ, до якої жоден погонич худоби не торкається, і, звісно, коровам це не подобається.

«Нехай мене виб’ють моїми власними ланцюгами! Хто б міг подумати, що дві такі великі тварини втратять голову?» – сказав Біллі.

«Не хвилюйтеся. Я збираюся подивитися на цього чоловіка. Більшість білих людей, яких я знаю, мають щось у своїх кишенях», – сказав військовий кінь.

«Тоді я піду. Не можу сказати, що вони мені дуже подобаються. Крім того, білі люди, у яких немає місця, де можна переночувати, швидше за все, є злодіями, а в мене на спині чимало державного майна. Ходімо, юначе, і повернемося до наших лав. Доброї ночі, Австраліє! Вважаю, завтра побачимося на параді. Доброї ночі, старий Сіногриз! – спробуй контролювати свої емоції, добре? Доброї ночі, Два Хвости! Якщо ви завтра зустрінете нас на місцевості, не трубіть. Це псує нашу формацію».

Біллі-осел, прихрамуючи, пішов геть, демонструючи свою втому, як старий вояк, а кінь, що служив у війську, підійшов і потерся мордою об мої груди, і я дала йому печиво, а Вів’єн, дуже самовпевнена маленька собачка, почала розповідати йому небилиці про те, скільки коней вона і я утримуємо.

«Завтра я приїду на парад у своїй собачій кареті», – сказала вона. «А де ти будеш?»

«Я буду зліва від другого ескадрону. Я сам визначаю час для всіх своїх солдат, маленька леді», – ввічливо відповів він. «А тепер я повинен повернутися до Діка. Мій хвіст весь забруднений, і йому доведеться дві години наполегливо працювати, щоб привести мене до ладу для параду».

Того дня в другій половині відбувся великий парад усіх тридцяти тисяч солдатів, і в нас із Віксен було гарне місце неподалік від віце-короля та еміра Афганістану, в нього була висока, велика чорна шапка з астраганської вовни та велика діамантова зірка посередині. Перша частина параду відбулася в сонячну погоду, і полки проходили хвиля за хвилею, усі ноги рухалися в унісон, а рушниці були вишикувані в одну лінію, поки наші очі не почали крутитися. Потім під’їхала кавалерія, і вони марширували в красивому кавалерійському ритмі під мелодію «Бонні Дунді», і Віксен напружила вухо, сидячи у візку. Минула друга ескадра уланів, і там був кінський жеребець, з хвостом, як прядена шовковиця, його голову було закинуто до грудей, одне вухо вперед, а інше назад, він задавав ритм для всієї своєї ескадри, і його ноги рухалися так само плавно, як вальс. Потім проїхала важка артилерія, і я побачив, як Два Хвости та ще два слони були запряжені в лінію до сорокафунтової облогової гармати, а за ними йшли двадцять пар волів. У сьомої пари була нова упряж, і вони виглядали дещо напружено та втомлено. Останніми проїхали гармати на гвинтовій тязі, і Біллі, віслюк, поводився так, ніби командує всіма військами, і його упряж була змащена та відполірована до блиску. Я сам вигукнув «Ура» для Біллі, віслюка, але він не подивився ні вліво, ні вправо.

Знову почав іти дощ, і деякий час було надто туманно, щоб бачити, що роблять війська. Вони утворили велике півколо на рівнині та почали розширюватися в лінію. Ця лінія ставала все більшою і більшою, поки не досягла трьох чвертей милі в довжину від одного крила до іншого – одна суцільна стіна з людей, коней і гармат. Потім вона почала рухатися прямо до віце-короля та еміра, і, коли вона наблизилася, земля почала трястися, як палуба пароплава, коли двигуни працюють на повну потужність.

Якщо ви там не були, ви не можете уявити, який жахливий ефект справляє на глядачів ця безперервна поява військ, навіть коли вони знають, що це лише парад. Я подивився на Аміра. До того моменту він не виказував жодної ознаки здивування чи чогось іншого. Але тепер його очі почали ставати все більшими і більшими, і він підняв повіддя на шиї свого коня і подивився назад. Хвилину здавалося, ніби він збирається витягнути свій меч і прорватися крізь англійських чоловіків і жінок у каретах позаду. Потім наступ раптово зупинився, земля завмерла, вся лінія привітала, і тридцять оркестрів почали грати разом. Це був кінець параду, і полки пішли у свої табори під дощем, і військовий оркестр заграв:

Тварини йшли по двоє, Ура! Тварини йшли по двоє, Слон і віслюк, і всі вони зайшли в ковчег, щоб сховатися від дощу!

Тоді я почув, як старий, сивий, довговолосий центральноазійський вождь, який приїхав разом з Аміром, запитував у місцевого офіцера.

«Скажіть мені, – сказав він, – яким чином це диво було здійснено?»

І офіцер відповів: «Було віддано наказ, і вони його виконали».

«Але чи такі ж розумні ці звірі, як і люди?» – запитав вождь.

«Вони слухаються, як і люди. Віслюк, кінь, слон чи бик – він слухається свого погонича, а погонич – свого сержанта, а сержант – свого лейтенанта, а лейтенант – свого капітана, а капітан – свого майора, а майор – свого полковника, а полковник – свого бригадного генерала, який командує трьома полками, а бригадний генерал – генералом, який підпорядковується віце-королю, який є слугою імператриці. Ось як це робиться».

«Якби так було і в Афганістані!» – сказав вождь. «Там ми підкоряємося лише власній волі».

«І саме тому, – відповів місцевий офіцер, крутячи вуса, – ваш амір, якому ви не підкоряєтеся, повинен прийти сюди і отримувати накази від нашого віце-короля».

Парадний марш табірних тварин.

СЛОНИ В АРТИЛЕРІЙСЬКИХ РЯДАХ

Ми позичили Олександру силу Геркулеса, Мудрість наших чіл, хитрість наших колін; Ми схилили наші шиї до послуги: їх більше не звільняли, – Розступитеся там – дайте дорогу десятковим командам Сорокафунтової батареї!

ГАН БУЛЛОКС

Ті герої у своїх обладунках ухиляються від гарматного ядра, І те, що вони знають про порох, збентежує їх усіх; Тоді ми вступаємо в дію і знову тягнемо гармати – Розсуньтеся там – звільніть дорогу для двадцяти упряжок Сорокафунтової батареї!

КАВАЛЕРІЙСЬКІ КОНІ

За клеймом на моєму плечі, найкращі мелодії Грають ланцери, гусари та драгуни, І вони приємніші за «Конюшні» чи «Воду» для мене – Кавалерійський галоп «Прекрасного Дунді»!

Тож годуйте нас, тренуйте, доглядайте та чистіть, І давайте нам хороших вершників і достатньо місця, І вишикуйте нас у колони ескадронів і подивіться, Як бойовий кінь прямує до «Прекрасного Дунді»!

ВІСЛЮКИ-ГВИНТОГАРНИКИ

Коли я та мої товариші дерлися на пагорб, Стежка загубилася серед каміння, але ми все одно йшли вперед; Бо ми можемо пробиратися та лізти, хлопці, і знаходити шлях скрізь, О, нам подобається на гірській висоті, маючи запас сил!

Нехай щастить кожному сержанту, який дозволяє нам вибирати дорогу; Нехай не пощастить усім водіям, які не можуть правильно завантажити вантаж: Бо ми можемо пробиратися та лізти, хлопці, і знаходити шлях скрізь, О, нам подобається на гірській висоті, маючи запас сил!

КОМІСАРІАТСЬКІ ВЕРБЛЮДИ

У нас немає жодної власної пісеньки, Щоб допомогти нам весело йти, Але кожна шия – це волосяний тромбон (_Ртт-та-та-та!_ – це волосяний тромбон!) І ось наша похідна пісня: _Не можу! Не хочу! Не буду! Не збираюся!_ Передавайте її по ланцюжку! У когось рюкзак зісковзнув зі спини, Хотілося б, щоб це був мій! У когось вантаж перекинувся на дорозі – Ура, зупинка і перепочинок! _Урр! Ярр! Грр! Арр!_ Когось зараз покарають!

ВСІ ЗВІРИ РАЗОМ

Ми – діти табору, Кожен служить у своєму чині; Ми – діти ярми та батога, Ми – тягар, упряж, сідло та вантаж. Погляньте на нашу лінію, що простягається через рівнину, Неначе зігнута мотузка, Яка тягнеться, звивається, котиться далеко, Змітаючи все на війну! А люди, що йдуть поруч, Запорошені, мовчазні, з важким поглядом, Не можуть зрозуміти, чому ми чи вони Маршируємо і страждаємо день за днем. _Ми – діти табору, Кожен служить у своєму чині; Ми – діти ярми та батога, Ми – тягар, упряж, сідло та вантаж!_

Зміст

Вигляд