Левіафан Повернутися до книгиДо книги

Розділ 1. Про відчуття

Що стосується думок людини, то спершу я розгляну їх окремо, а потім — у їхній послідовності та взаємозалежності. Розглянуті окремо, вони є кожна образом або явищем певної властивості чи іншої акциденції зовнішнього щодо нас тіла, яке зазвичай називають об’єктом. Цей об’єкт діє на очі, вуха та інші частини людського тіла, а різноманітність його дії породжує різноманітність образів.

Першоджерелом усіх цих образів є те, що ми називаємо відчуттям (бо в людському розумі немає жодного поняття, яке спершу, цілком або частково, не було б породжене органами чуття). Усе інше походить від цього першоджерела.

Знати природну причину відчуття не так уже й потрібно для справи, якою я нині займаюся; до того ж я вже докладно писав про це в іншому місці. Проте, щоб послідовно викласти кожну частину мого теперішнього задуму, я коротко розгляну це питання тут.

Причиною відчуття є зовнішнє тіло, або об’єкт, який тисне на орган, призначений для кожного окремого чуття: безпосередньо, як у випадку смаку й дотику, або опосередковано, як у випадку зору, слуху й нюху. Цей тиск, передаючись усередину тіла до мозку й серця через нерви та інші тяжі й оболонки, спричиняє там опір, або зустрічний тиск, або ж зусилля серця, спрямоване на те, щоб вивільнитися. Оскільки це зусилля спрямоване назовні, воно здається чимось зовнішнім. І це позірне явище, або уява, і є тим, що люди називають відчуттям. Для ока воно постає як світло або забарвлена форма; для вуха — як звук; для ніздрів — як запах; для язика й піднебіння — як смак; а для решти тіла — як тепло, холод, твердість, м’якість та інші подібні властивості, які ми розрізняємо на дотик. Усі ці властивості, що їх називають чуттєвими, в самому об’єкті, який їх спричиняє, є лише різними рухами матерії, завдяки яким він по-різному тисне на наші органи. У нас же, на кого цей тиск справляється, вони не є нічим іншим, як різними рухами (бо рух породжує лише рух). Однак їхнє явлення нам є уявою, такою самою наяву, як і уві сні. І так само, як натискання, тертя або удар по оку змушує нас бачити світло, а натискання на вухо породжує гул, так і тіла, які ми бачимо або чуємо, спричиняють ті самі відчуття своєю сильною, хоч і непомітною дією. Адже якби кольори й звуки містилися в самих тілах, або об’єктах, що їх спричиняють, їх не можна було б відокремити від цих тіл, як це відбувається у випадку зі склом та відлунням, що виникає внаслідок відбиття звуку. Бо ми знаємо, що річ, яку бачимо, перебуває в одному місці, а її видимий образ — в іншому. І хоча з певної відстані здається, ніби сам реальний об’єкт наділений тією уявою, яку він породжує в нас, об’єкт усе ж таки є однією річчю, а його образ, або уява, — іншою. Отже, відчуття в усіх випадках є не чим іншим, як первісною уявою, спричиненою, як я вже казав, тиском, тобто рухом зовнішніх речей на наші очі, вуха та інші призначені для цього органи.

Англійський мислитель досліджує природу людського відчуття.

Проте філософські школи в усіх університетах християнського світу, спираючись на певні тексти Арістотеля, навчають іншого. Вони твердять, що причиною зору є те, що видимий предмет випромінює в усіх напрямках Видиму Спецію, тобто Видиме Явище, Видиво, Образ або Саме Буття Видимим; і сприйняття її оком нібито й становить зір. Щодо причини слуху, то вони стверджують, що почутий предмет випромінює Чутну Спецію, тобто Чутний Образ або Саме Буття Чутним; і, потрапляючи у вухо, вона породжує слух. Ба більше, навіть причину розуміння вони пояснюють так: предмет, який ми осягаємо розумом, випромінює Інтелігібельну Спецію, тобто Інтелігібельне Буття; потрапляючи в розум, вона й змушує нас розуміти. Кажу це не для того, щоб заперечити користь університетів. Але оскільки далі мені доведеться говорити про їхнє призначення в державі, я маю вже тепер, принагідно, показати вам, що саме в них слід виправити. І одна з таких вад — надмірне вживання слів, позбавлених будь-якого значення.

Розділ 2. Про уяву

Те, що річ, перебуваючи у спокої, залишатиметься нерухомою, доки щось інше не приведе її в рух, — істина, у якій не сумнівається жодна людина. Але те, що річ, яка вже рухається, продовжуватиме рухатися вічно, якщо тільки щось інше її не зупинить, хоч і ґрунтується на тій самій причині (а саме на тому, що ніщо не може змінити саме себе), не так легко здобуває загальне визнання. Річ у тім, що люди міряють не лише інших людей, а й усі інші речі власною мірою: відчуваючи, що після руху зазнають болю й утоми, вони гадають, ніби й усе інше втомлюється від руху та саме собою прагне спокою, не надто замислюючись над тим, чи не полягає те прагнення спокою, яке вони помічають у собі, в якомусь іншому русі. Звідси й походить твердження схоластиків, ніби важкі тіла падають донизу через потяг до спокою та задля збереження своєї природи в місці, найбільш для них властивому. Таким чином вони безглуздо приписують неживим речам прагнення й знання про те, що корисне для їхнього збереження, — знання, якого, зрештою, не має навіть людина.

Коли тіло вже почало рухатися, воно рухатиметься вічно, якщо тільки щось інше не стане йому на заваді; а все, що перешкоджає цьому рухові, може цілком припинити його не миттєво, а лише з часом і поступово. Як бачимо на прикладі води: навіть коли вітер ущухає, хвилі ще довго не перестають котитися. Так само відбувається і з рухом, що виникає у внутрішніх частинах людського тіла, коли людина бачить, марить тощо. Адже після того, як предмет зникає з поля зору або ми заплющуємо очі, у нас іще зберігається його образ, хоч і не такий виразний, як під час безпосереднього споглядання. Саме це латиняни називають Imaginatio — Уявою, виводячи назву з образу, що виникає під час зору; це слово вони, хоч і не зовсім доречно, застосовують також до всіх інших відчуттів. Греки ж називають це Фантазією — словом, що означає «видимість» і однаково пасує до будь-якого відчуття. Отже, Уява є не чим іншим, як згасанням Відчуття; вона властива людям і багатьом іншим живим істотам як уві сні, так і наяву.

Пам'ять

Згасання Відчуття в людини, яка не спить, полягає не в припиненні самого руху, породженого відчуттям, а в його затьмаренні — так само, як сонячне світло затьмарює світло зірок. Проте зірки вдень аж ніяк не меншою мірою виявляють свою здатність світити, ніж уночі. Але серед численних впливів, яких зазнають наші очі, вуха та інші органи від зовнішніх тіл, відчутним стає лише той, що переважає над рештою. Тому, оскільки переважає сонячне світло, ми не відчуваємо дії зірок. Так само, коли якийсь предмет зникає з наших очей, враження, яке він залишив у нас, хоч і зберігається, затьмарюється й слабшає під впливом інших, ближчих предметів, що приходять йому на зміну та діють на нас, — так само, як людський голос губиться в денному гаморі. Звідси випливає, що чим більше часу минає після того, як ми побачили або відчули певний предмет, тим слабшою стає Уява. Адже безперервні зміни в людському тілі з часом руйнують ті його частини, які були приведені в рух під час відчуття. Отже, відстань у часі має для нас той самий наслідок, що й відстань у просторі. Бо, як на великій відстані те, на що ми дивимося, здається тьмяним і втрачає чіткість дрібних деталей, а голоси слабшають і стають нерозбірливими, так само й після тривалого часу наші уявлення про минуле слабшають: ми забуваємо, наприклад, окремі вулиці міст, які бачили, та численні подробиці подій, свідками яких були. Коли ми хочемо назвати саме це згасаюче Відчуття (тобто саму Уяву), ми, як я вже казав, називаємо його Уявою; але коли прагнемо наголосити на його згасанні й указати, що Відчуття блякне, старіє та належить минулому, називаємо його Пам'яттю. Отже, Уява й Пам'ять — це одна й та сама річ, що має різні назви залежно від того, під яким кутом на неї дивитися.

Великий запас пам'яті, або пам'ять про багато речей, називається Досвідом. Крім того, Уява стосується лише тих речей, які раніше були сприйняті Відчуттям — або цілком і відразу, або частинами в різний час. Перший різновид (тобто уявлення цілого предмета таким, яким він постав перед нашими відчуттями) є Просто́ю Уявою: наприклад, коли людина уявляє чоловіка або коня, яких бачила раніше. Другий різновид є Складеною Уявою: наприклад, коли, побачивши чоловіка в один час, а коня — в інший, ми складаємо у своїй уяві Кентавра. Так само, коли людина поєднує образ самої себе з образом учинків іншої людини, як-от уявляє себе Гераклом або Александром (що нерідко трапляється з тими, хто надто захоплюється читанням романів), виникає складена уява, яка, власне, є лише витвором розуму. Існують також інші уявні образи, що виникають у людей навіть наяву внаслідок сильного враження, справленого на органи чуття. Так, якщо довго дивитися на Сонце, його образ ще тривалий час залишатиметься перед нашими очима; а якщо довго й напружено зосереджуватися на геометричних фігурах, то навіть у темряві людина, не сплячи, бачитиме перед очима образи ліній та кутів. Такий різновид Уяви не має окремої назви, бо про нього зазвичай не заходить мова в людських розмовах.

Учений уявляє кентавра, поєднавши образи людини та коня.

Сни

Уявні образи тих, хто спить, ми називаємо снами. І ці образи, як і всі інші, раніше вже були присутні у Відчутті — або цілком, або частинами. Оскільки ж під час сну Мозок і Нерви, необхідні органи відчуття, настільки заціпенівають, що дія зовнішніх предметів не може легко привести їх у рух, уві сні не може виникнути жодної Уяви, а отже, й жодного сну, який не походив би від збудження внутрішніх частин людського тіла. Ці внутрішні частини, завдяки своєму зв'язку з Мозком та іншими органами, коли зазнають якогось розладу, підтримують їх у русі; внаслідок цього образи, що раніше виникли в них, постають так, ніби людина не спить. Різниця лише в тому, що тепер органи чуття заціпеніли, тож немає нового предмета, який міг би перебороти ці образи й затьмарити їх сильнішим враженням. Тому в цій тиші відчуттів сон неминуче буває яснішим, ніж наші думки наяву. Звідси й випливає, що точно розрізнити Відчуття та сон нелегко, а багато хто вважає це й зовсім неможливим. Що ж до мене, то, міркуючи про те, що уві сні я нечасто й не постійно думаю про тих самих людей, місця, предмети та події, про які думаю наяву; що не пам'ятаю уві сні такого довгого ланцюга пов'язаних між собою думок, як в інший час; і що, не сплячи, я часто помічаю безглуздість снів, тоді як уві сні ніколи не помічаю безглуздості своїх думок наяву, — я цілком переконаний, що, коли не сплю, знаю про це й не можу спати; хоча уві сні мені здається, ніби я не сплю.

А оскільки сни спричиняються розладом певних внутрішніх частин тіла, то різні розлади неминуче породжують різні сни. Саме тому, коли людина мерзне, їй сняться страшні речі, а в думках постає образ якогось жахливого предмета (адже рух від Мозку до внутрішніх частин тіла і від них назад до Мозку відбувається в обох напрямках). І так само, як гнів наяву викликає жар у певних частинах тіла, надмірний жар у тих самих частинах під час сну породжує гнів і викликає в Мозку Уяву про ворога. Так само природна прихильність наяву породжує бажання, а бажання викликає жар у певних інших частинах тіла; отож і надмірний жар у цих частинах під час сну породжує в Мозку Уяву про чиюсь прихильність до нас. Одне слово, наші сни є зворотним відображенням наших уявних образів наяву: коли ми не спимо, рух починається з одного кінця, а коли спимо — з іншого.

Привиди, або Видіння

Найважче відрізнити сон людини від її думок наяву тоді, коли через якусь випадкову обставину ми не помічаємо, що заснули. Таке легко може статися з людиною, сповненою тривожних думок, із глибоко неспокійною совістю, яка засинає без звичних перед тим приготувань — не лягаючи в ліжко й не скидаючи одягу, а просто задрімавши в кріслі. Адже той, хто свідомо докладає зусиль, аби заснути, навряд чи сприйме як щось інше, ніж сон, навіть найдивнішу й найнеймовірнішу фантазію, що постане перед ним. Ми читаємо про Марка Брута (того самого, кому Юлій Цезар дарував життя і кого вважав своїм улюбленцем, але який, попри це, його вбив), що у Філіппах, уночі перед битвою з Августом Цезарем, йому з'явилося страшне видіння, яке історики зазвичай так і називають — видінням. Однак, зважаючи на обставини, легко дійти висновку, що то був лише короткий сон. Адже, сидячи у своєму наметі, заглиблений у тяжкі думи й охоплений жахом через свій необачний учинок, він цілком міг, задрімавши на холоді, побачити уві сні те, що лякало його найбільше. Цей страх поступово будив його, а відтак мав так само поступово розвіяти й привидіння. Та оскільки він не знав напевне, чи спав, то не мав підстав вважати побачене сном, а не чимось іншим, — і сприйняв його як видіння. І випадок цей аж ніяк не рідкісний: навіть цілком пробуджені люди, якщо вони боязкі й забобонні, залякані страшними оповідями та самотні в темряві, схильні до подібних фантазій і вірять, ніби бачать духів та привидів мерців, що блукають на цвинтарях. Насправді ж це або сама лише їхня уява, або витівки тих пройдисвітів, які користуються забобонним страхом, щоб уночі, переодягнувшись, пробиратися туди, де не хотіли б бути впізнаними.

Брут зустрічає загадкове видіння у своєму військовому наметі.

Саме через незнання того, як відрізняти сни та інші сильні витвори уяви від видінь і відчуттів, постала більша частина релігій давніх язичників, які поклонялися сатирам, фавнам, німфам та подібним істотам; а в наші дні з цього самого незнання походять уявлення простолюду про фей, привидів і гоблінів, а також про силу відьом. Що ж до відьом, то я не вважаю, ніби їхнє чаклунство має якусь реальну силу. Проте їх справедливо карають за хибну віру в те, що вони здатні чинити таке зло, а також за намір чинити його, коли випаде нагода. Адже їхнє ремесло ближче до нової релігії, ніж до будь-якого ремесла чи науки. Що ж до фей та блукаючих привидів, то, на мою думку, віру в них навмисне або прищеплювали, або не спростовували, аби підтримувати довіру до екзорцизмів, хрестів, святої води та інших подібних вигадок духовних осіб. І все ж немає сумніву, що Бог може являти надприродні видіння. Однак переконання, ніби Він робить це так часто, що люди мають боятися подібних явищ більше, ніж зупинки чи зміни природного перебігу речей, який Він також може зупинити або змінити, — не належить до християнської віри. Лихі люди, прикриваючись тим, що Богові все підвладне, не вагаючись твердять будь-що, коли їм це вигідно, навіть якщо самі вважають свої слова неправдою. Мудра людина повинна вірити їм лише настільки, наскільки їхні твердження видаються правдоподібними з погляду здорового глузду. Якби цей забобонний страх перед духами було викорінено, а разом із ним — віру в пророцтва, що нібито являються уві сні, у фальшиві пророцтва та в безліч інших речей, які з цього випливають і якими хитрі честолюбці користуються, щоб ошукувати простодушних людей, то люди були б значно краще підготовлені до громадянської покори, ніж тепер.

І саме цим мали б займатися школи, але вони, навпаки, плекають подібні вчення. Адже, не розуміючи, що таке уява і відчуття, вони передають іншим те, що самі засвоїли. Одні твердять, що уявлення виникають самі собою, без будь-якої причини; інші — що найчастіше вони походять від волі, а добрі думки Бог вдихає в людину, тоді як злі навіює диявол; або ж що добрі думки Бог вливає в людину, а злі — диявол. Дехто стверджує, що відчуття сприймають образи речей і передають їх загальному чуттю, загальне чуття — уяві, уява — пам'яті, а пам'ять — судженню. Усе це нагадує передавання речей із рук у руки, а багатослів'я при цьому не допомагає нічого зрозуміти.

**Розуміння**

Уяву, що виникає в людині (або в будь-якій іншій істоті, наділеній здатністю уявляти) під впливом слів чи інших довільних знаків, ми зазвичай називаємо розумінням. Воно властиве як людині, так і тварині. Адже собака завдяки звичці розуміє поклик або лайку свого господаря; так само й чимало інших тварин. Розуміння ж, притаманне виключно людині, полягає не лише в розумінні її волі, а й у розумінні її уявлень та думок через послідовне поєднання назв речей у ствердження, заперечення та інші форми мовлення. Саме про такий різновид розуміння я говоритиму далі.

Це безкоштовний уривок. Повна книга — на сторінці книги.

MiravaMirava
Електронні книги →

Зміст

Вигляд

‹
›
↩ Продовжити читання