ЯК ДЖЕФФРІ НАСОЛОДЖУВАВШИСЬ САДОВИМ ВЕЧОРОМ.

Поки Луціус Даворен був зайнятий цим на східному кінці Лондона, Джеффрі Госсак якнайкраще давав раду своєму існуванню, яке він налаштувався вважати геть безрадісним, доки несприятлива доля відмовляла йому в єдиному бажанні його серця. Марно для нього теплі серпневі небеса були глибоко блакитними, а зарослі лісові долини й галявини Нового лісу — все ще не торканими пишним осіннім в’яненням. Марно для нього течія ясної річки пролягала між берегами, напоєними пахощами диких квітів. Він споглядав усе це з високої точки зору невдоволення і в глибині душі називав Природу жалюгідним витвором.

«Я краще сидітиму запертим у в’язниці на Вайткросс-стріт чи у венеційських Пйомбі з Джанет як моєю дружиною, аніж насолоджуватись усім тим, що земля може дати з природної краси чи штучної пишноти без неї», — казав він сам собі, коли кузени довели його до мізантропічного настрою своєю нав’язливою увагою до принад сільського життя, яким вони є в Гіллерсдон-Ґрейнджі.

— Боюся, в тебе немає душі для Природи, — сказала Белл, протримавши Джеффрі на ногах цілу годину в тісних старовинних оранжереях, де вона відчайдушно захоплювалася папоротями та орхідеями й наслідувала леді Бейкер у меншому масштабі.

— Боюся, що й справді немає — для Природи у квіткових горщиках, — відповів Джеффрі з нещирим позіханням. — Наважуся сказати, що ці каліпогони, і гімнаденії, і як їх там ще, дуже величні, але я бачив кращі, що ростуть дикими в долинах на південному схилі Скелястих гір. Ви, англійці, маєте приноду лише в мініатюрі — жалюгідну знекровлену істоту. Ви й гадки не маєте про богиню Гею в її титанічній силі, якою вона постає «по той бік».

— Маєш на увазі Америку? — зневажливо сказала Белл, наче той західний континент був чимось надто вульгарним для її серйозного розгляду.

Сонце світилося на святі леді Бейкер так весело, ніби гарна погода була чимось у владі самої леді на забезпечення, як-от обід від Gunter’s або костюми для живих картин. Сама леді сяяла подібно до сонячного світла. Прийшли всі — принаймні всі, хто вартий прийому. Вона обдарувала Джеффрі особливо сердечною усмішкою, тиснучи йому руку, і промовила традиційне: «Як мило з вашого боку прийти рано!»

Белль і Джессі швидко залучили до крокету — спорту, до якого Джеффрі виявляв непідробну антипатію вкрай буркотливим духом, як вважали його кузини. Звільнившись таким чином від супроводу цих красунь, він безцільно блукав величезними садами, знаходячи затишні куточки в тому просторому маєтку навіть у такий день, як цей. На цих відлюдних алеях, де він лише час від часу зустрічав випадкову парочку, зайняту тією сентиментальною розмовою, яку він на сленгу називав «воркуванням», містер Хоссак поринув у власні думки, які теж мали воркувальний характер. Тут, думав він, Джанет Даворен була щаслива у короткий літній час свого життя; тут вона відчула перші радощі та болі невинного дівочого кохання; і тут, на жаль, віддала ту незрівнянну квітку душі — першу любов дівчини — негідникові. Думка про це сповнювала його шаленими ревнощами.

«Шкода, що то був не мій постріл он там, а Луціуса, — казав він сам до себе. — Клянуся Богом, я б подбав, щоб моя куля прошила його наскрізь. У моєму пострілі не було б ніяких вагань».

За обідом містер Госсак був уважнішим до різноманітних рейнських вин, аніж до паштету з гусячої печінки, чи курячого салату, чи навіть до потреб панночки, яка сиділа поруч із ним. Він був не в дусі з усім світом. Його майстерно сформульоване оголошення з’являлося кілька разів і не викликало жодної реакції. Він почав думати, що Доля протистоїть його щастю.

«Гадаю, якщо чоловікові непогано забезпечено життя у вигляді трьох відсотків, він не повинен сподіватися ні на що інше від Фортуни», — подумав він, попиваючи кабінетний хок її ландшафтної світлості.

По закінченні обіду містер Госсак провів свою панночку на сонячний зелений газон, де ентузіасти-лучники — сімнадцять дам і п’ятеро дентльменів — натягували свої луки Купідона для грандіозного змагання. Тут він передав її на піклування одному з п’яти лучників-чоловіків, які всі виглядали невимовно знудженими, а згодом пішов геть, куди завгодно — абикуди, абикуди з цього світу обідів, крокету, флірту та легковажності.

Бродячи навмання, він поступово дійшов до віддаленої околиці маєтку Марденголм, відведеної під вирощування величезних рододендронів, де була невелика хвіртка, що вела у зелену алею. Через цю хвіртку він узагалі втік із Марденголма, радіючи, що вибрався з вищого світу, представленого гравцями в крокет та любителями стрільби з лука, а передусім — тими його настирливими двоюрідними семенами, Белл і Джессі.

Зелена алея була сільською та затишною, добре захищеною від схильного на захід сонця гіллям каштанів і платанів, що розкинулися навколо, а подекуди й величнішими масивами дуба, створюючи оазис глибокої тіні у пообідньому сонячному світлі. Загалом приємна алея, навіть для того, щоб поринути у найсумніші думки.

Це було на схилі пагорба. Праворуч і ліворуч від нього простягалися хвилясті луки, невеликі ділянки між тими розлогими, недоглянутими живоплотами, що становлять красу англійського пейзажу, а внизу, майже біля самих його ніг, ледь помітно притулилося маленьке село в чашоподібній долині, настільки затишно сховане тими похилими луками, так огороджене з півночі та сходу тими високими завісами з листя, що можна було б подумати, ніби суворі зимові вітри проносяться високо над цими скромними дахами, не сколихнувши й листка в тих простих садах; ніби гради, сніги та морози марно витрачають свою лють на довколишні пагорби і оминають цей обраний куточок; ніби навіть збирач податків може забути про його існування.

Там налічувалося близько пів десятка хатин, втілення сільської ідилії — сади, потопаючі в трояндах, вулики, жимолость; сільський паб, настільки невинний і домашній на вигляд, що здавалося б, ніщо не могло бути далі від думки його відвідувачів, ніж будь-яке міцне зілля; невелика горбата стара церква з присадкуватою квадратною вежею та пориваною біленою стіною; зелений цвинтар, увесь пагорбами й западинами, як морські хвилі, осінений двома велетенськими тисами, чиє вічнозелене листя вкривало ті сільські могили від січня до грудня.

Посеред розкиданих будинків виднівся невеличкий клаптик зеленуватої луки, за кілька футів нижче від церковного подвір'я, оскільки жодній будівлі в цьому селі не доводилося стояти на одному рівні. Тут меланхолійний віслюк неквапливо скуб м'яку траву, а тут, на гладіні кришталевого ставка, плавало пів десятка гусей, не стривожених передчуттями Михайлового дня.

Усе це складало надзвичайно мальовничу сільську картину, і Джеффрі вперше після свого повернення в Гемпшир відчув примирення з природи.

«Це краще за всі смугасті орхідеї в колекції леді Бейкер», — роздумував він, влаштувавшись на приступці та дістаючи портсигар, щоб спокійно покурити. «Чому вельможні пані культивують зозулині черевички та непентеси, коли за менші гроші могли б оточити себе зразковими селами та щасливим селянством? Цікаво, чи роль щедрої благодійниці зовсім вийшла з моди?»

Він запалив сигару й замислився про життя загалом, мрійливо споглядаючи котеджі та роздумуючи про їхніх мешканців, як часто роздумував про мешканців нудних старих будинків у нудних старих провінційних містечках. Ці котеджі здавалися вищими за звичайний рівень, чистішими, яскравішими, заможнішими на вигляд. Він не міг уявити собі побиття дружин чи будь-якого іншого беззаконня, що коїлося б усередині цих затишних поштукатурених стін. Ті мерехтливі ґратчасті віконця з шибками у вигляді ромбів здавалися прозорими, як совість доброї людини, а в більшості цих осель вхідні двері стояли навстіж, ніби мешканці запрошували оглянути їх. Він бачив годинник-нотрус, буфет, оздоблений строкатим посудом, маленький круглий столик, накритий до чаю, колиску, затишне крісло, плетену клітку для птаха, рядок горщиків із геранями — всю домашню обставну. Він відчув, що потрапив до маленької Аркадії.

Поки він так сидів у роздумах, неквапливо палячи й геть не маючи бажання повертатися до цивілізованого світу, зухвалих сільських кузенів, «живих картин», ледь теплих морозив, класичної музики та загальної беззмістовності, двері тієї самотньої хатини, інтер'єр якої не заохочував до оглядин, раптово відчинилися, і вистрибнуло дитя — дитя у широкополім ліворнському капелюсі, з довгими жовтими кучерями, що струмували з-під нього, у гарненькому голландському фартушку, з пропорційними ніжками у синіх панчохах — дитя ніби пензля містера Мілле.

Джеффрі вдарив хисту, наче ось-ось мав звалитися з тину; недопалок цигарки випав із його рук. Кілька хвилин він сидів мов закляклий та кам'яний і міг лише витріщатися. Відтак, зробивши різкий ривок, він перетнув невеличку смугу зелені й скінчив цю дитину-метелика у своїх обіймах.

— Ой, це ж моя маленька Флосі! — вигукнув він захпалено, засипаючи мале обличчя поцілунками, які маленька дівиця прийняла без найменшого нарікання. Хіба ж містер Госсак не здобув її прихильності всіма мистецтвами хабарництва й корупції у вигляді коштовних французьких цукерок, _éditions de luxe_ популярних казок та німецьких історій про гобігоблінів, механічних білих мишей, що бігали підлогою, і механічних поштових карет, які, бувши назаведеними, мчали на шаленій швидкості казна-куди й зазнавали краху після кількох стрімких подорожей? — Це ж моя дорогоцінна маленька Флосі! Серденько моє, а де ж мама?

— Мамо, мамо! — заверещала дитина, озираючись на хатину. — Виходь подивитися, хто прийшов. — А тоді, знову обернувшись до Джеффрі, вона сказала з притаманним дитинству щирим егоїзмом: — А ти привіз мені ще французьких цукерок у коробочці з малюнком на кришці, як минулого разу?

— Моя солодка, мені слід було б мати при собі скриньку саме такого опису, — відповів Джеффрі, стискаючи руку маленької дівчинки й тягнучи її до котеджу; — але як я міг передбачити таке щастя, як знайти тебе тут, у цьому О-вічно-благословенному-селі? — вигукнув закоханий, у захваті вигадуючи германізоване складне слово. — Мама всередині? О, проведи мене до неї, люба, проведи!

Живі картини, зухвалі двоюрідні сестри, леді Бейкер, вимоги цивілізованого суспільства — усе це розвіялося як дим серед захвату від цього відкриття. Він був настільки простодушним, ніби був черноногим, вихованим на безкраїх мисливських угіддях Заходу.

— Проведи мене до неї, найдорожча дитино, — вигукнув він; і малеча повела його до саду при котеджі, де на заході сонця гули бджоли, повітря пахло трояндами та гвоздиками, а під стріхами щебетали щасливі ластівки.

Тут, на порозі дверей котеджу, обрамлена мов картина міцними чорними бавками, стояла та єдина жінка, якій поклонялася його душа — висока, струнка, прекрасна, схожа на богиню, яка на якийсь час зволіла зійти на цю долішню землю.

Вона подивилася на Джеффрі з ніжною радістю, диким подивом — протилежні почуття дивним чином поєдналися у виразі цього промовистого обличчя.

— О, Джанет, — сказав він, — як ти могла бути такою жорстокою і втекти від мене?

— Як ти міг бути таким недобрим і піти за мною? — докірливо спитала вона.

— Я не йшов за тобою. Це випадок привів мене сюди сьогодні пообідді. Зрештою, існує провидіння, прихильне до справжніх закоханих. Я не йшов за тобою, Джанет, але я був убитий горем через втрату тебе. Я поїхав до Стіллінгтона, щоб привезти тобі те, що я наважився вважати гарною новиною.

— Гарною новиною! — здивовано повторила вона.

— Так, звістку про твоє звільнення.

бліде обличчя Джанет зблідло ще на тінь.

— Моя солодка, мені слід було б мати при собі скриньку саме такого опису, — відповів Джеффрі, стискаючи руку маленької дівчинки й тягнучи її до котеджу; — ал…

— Зайдіть на хвилинку, — сказала вона, — ми не можемо стояти тут і говорити про таке. Флосі, біжи пограйся на лужку, сонечко; я зараз прийду до тебе. А тепер, містере Госсак.

Вона провела його до простої кімнати котеджу, бездоганно чистої, з тією витонченою яскравістю меблів і білизною завісів, яку працьовиті руки можуть надати найскромнішій обстановці. Це була маленька квадратна кімната, два кути якої були зрізані старовинними кутовими шафками, чиї блискучі скляні дверцята демонстрували сховані всередині скарби зі скла та порцеляни. Оббитий ситцем диван, пара плетених крісел, стародавнє бюро з найтемнішого махагоні та міцний стіл-пембрук складали головні меблі кімнати. Одна з книжок казок Флосі — подарунок Джеффрі — лежала розгорнута на столі, а поряд стояла мамина шкатулка для рукоділля. Миска з зрізаними квітами прикрашала широке підвіконня довгого низького вікна з палітуркою, а полуденне сонячне світло просіювалося крізь найбіліші ситцеві фіранки. Для Джеффрі ця стара кімната з низькою стелею, яку підтримували важкі чорні балки, була абсолютно чарівною.

— Ви хочете сказати мені, що мій чоловік мертвий? — спитала Джанет, коли вона привела свого гостя всередину і зачинила двері, дивлячись йому просто в вічі серйозними, пронизливими очима.

Джеффрі знітився під цим пильним поглядом. У цій кризі, від якої залежало найдорожче бажання його серця, він став справжнісінькою дитиною.

— Так, — відповів він, — він мертвий. Це надзвичайно дивна історія, і оскільки я не маю доказів на підтвердження моєї заяви, ви можете бути схильні сумніватися в мені. Проте я даю своє чесне слово...

— Я не сумніватимуся у вашому чесному слові, — сказала Джанет із чудовою усмішкою, — але можу сумніватися у вашому розсудливості. Звідки ви знаєте, що мій чоловік мертвий?

— Я зустріла його в Америці і чула там про його смерть — чула з найдостовірніших джерел.

— Ти зустріла його в Америці. Чому ти не сказала мені про це у Стіллмінтоні?

— Бо на той час я не мала жодних підстав ототожнювати Мачі, чоловіка, якого я зустріла на Заході, з містером Ванделюром. Я бачила портрет твого чоловіка протягом останніх двох тижнів і можу заприсягтися, що містер Ванделюр і чоловік, якого я знала в Америці, — це одна й та сама особа.

— Де ти могла бачити портрет мого чоловіка? — недовірливо спитала Джанет.

— Леді Бейкер показала мені фотографію групи, на якій зображені і ти, і містер Ванделюр.

— Хіба ти не маєш жодної іншої причини вважати цього американського мандрівника, якого ти називаєш Мачі, і мого чоловіка однією особою, окрім свідчення фотографії? — дещо зневажливо спитала Джанет. — Що може бути звичнішим за випадкову схожість між двома чоловіками, які є абсолютно чужими один одному?

— Не така схожість, про яку я говорю; та й геніальність у музиці — не найзвичніша річ у світі. Гра на скрипці чоловіка в західному сосновому лісі точно нагадувала ту, яку леді Бейкер описала мені.

— Що, — вигукнула Джанет із ображеним виглядом, — ти посвятила леді Бейкер у свої довірені особи?

— Пробач мені, Джанет. Я прагну довести цю справу до щасливого завершення. Леді Бейкер — твоя справжня подруга. Вона гірко дорікає собі за свою роль у твоєму нещасливому шлюбі; вона поїхала до Мелкшема на твої пошуки, коли випадково дізналася, що там бачили містера Ванделюра, і була глибоко засмучена тим, що прибула надто пізно, аби знайти тебе.

— Вона дуже добра, — зітхнувши, відповіла Джанет. — А тепер розкажи мені про цього чоловіка, якого ти зустріла в Америці. Розкажи мені все, без жодних застережень.

Без застережень; це було б доволі складно. Ні за які б світи — ні, навіть задля власного щастя — Джеффрі Госсак не зміг би зрадити свого друга.

Він розповів свою історію як умів; але через страх сказати зайве дещо плутався в деталях. Загалом розповідь мала спотворений вигляд, і ще до того, як він дійшов кінця, Джеффрі чітко побачив, що Джанет йому не повірила.

«Я можу довіряти твоїй правдивості, — сказала вона, дивлячись на те відкрите чесне обличчя своїми ястими очима, — але я не можу довіряти твоєму судженню. Ти щойно оговтався від гарячки, під час якої твій розум був затьмарений, коли почув про його смерть. Його застрелили, кажеш ти, у лісі. Хто його застрелив?»

«Я... я не можу тобі сказати», — промовив затинаючись Джеффрі, вкриваючись холодним потом.

Джанет зрозуміла це так: «Я не знаю».

«Подивися, яка ж у тебе туманна інформація, — вигукнула вона з недовірливим сміхом. — Тобі сказали, що його застрелили, але тобі не сказали, хто його застрелив; тобі не назвали мотиву вбивства. Навіть у глухомані, здається мені, люди не стріляють одне в одного зовсім без мотиву».

Джеффрі стояла перед нею приголомшений.

«Ти сам його вбив?» — спитала вона з раптовим спалахом підозри.

«Ні, хотів би я; тоді б точно не було жодної помилки».

«Більше ні слова, містере Госсак; це тема, щодо якої ми з вами навряд чи дійдемо згоди. Коли ви зможете принести мені прямі та законні докази смерті містера Ванделюра, я в це повірю».

«А якщо я колись зможу це зробити — а з огляду на обставини його смерті це майже неможливо — ви дасте мені якусь винагороду за мою вірність — еге ж, Джанет?»

«Я не укладатиму жодних угод, — суворо відповіла вона. — Прошу вас вважати себе повністю вільним, і заради вашого власного щастя я сподіваюся, ви швидко позбудетеся цієї юнацької пристрасті».

«Хлоп’яче!» — озвався у відповідь Джеффрі з гордим усвідомленням своїх двадцяти восьми років. — Та ж я старший за вас на два роки. Луцій мені казав».

«У деяких життях горе виконує роботу часу, — мовила Джанет зі своєю сумною усмішкою. — Я почуваюся дуже старою в свої двадцять шість. Ну ж бо, містере Госсак, ви завжди були дуже добрі до мене, і на цей раз я поведуся з вами як із другом. Маленька Флосі дуже прив’язалася до вас, і я знаю, що вона аж мріє довгенько погомоніти про своїх нових улюбленців — ручних кроликів та черепахове кошеня, з яким вона познайомилася тут, внизу. Зостайтеся випити з нами чаю та розкажіть, як це ви натрапили на мене в цьому тихому закутку землі».

«Ви забуваєте, що ми розташовані менш ніж за милю від одних із воріт Марденголма», — сказав Джеффрі, зачарований перспективою випити чаю зі своєю богинею.

«Правда; але я й гадки не мала, що ви знаєте леді Бейкер».

«Хіба?» — простодушно відповів цей єзуїт. — Та бачите, мої рідні живуть тут неподалік — Гіллерсдон-Грейндж, — а мої кузени з леді Бейкер незвичайно дружні».

Місіс Бертрам покликала Флосі крізь відчинене вікно. Дитина по хатинці ходила туди-сюди біля вуликів, колишучи на руках своє черепахове кошеня. Вона радо прибігла на цей поклик і показала цей котячий скарб містеру Госсаку, причому той добродушний парубок дозволив маленькому членові тигрового роду здійснити променад по його простягнутій руці та переможно мурчати з високого насесту на його комірі.

Місіс Бертрам дзенькнула маленьким дзвіночком, і охайна літня жінка — яка напевне «стояла на сторожі», інакше навряд чи почула б той слабкий заклик — з'явилася з тацею для чаю і застелила охайний невеличкий столик найкращими порцеляновими чашками, буханцем домашнього хліба, найжовтішими грудочками масла, найгустішими вершками в маленькому скляному глечику, великим шматком золотистих стільників, кількома стиглими абрикосами, що примостилися на листі шовковиці, — трапезою водночас аркадійською і мальовничою.

— Але, мабуть, вам не до смаку такий жіночий напій, як оранж-пеко, — сумнівно мовила Джанет, оскільки містер Госсак оглядав застілля зі своєї висоти трохи більш ніж у шість футів, а кошеня все ще прогулювалося його плечем.

— Не до смаку чай! Таж на берегах Саскачевану чайник був нашою єдиною розрадою, — вигукнув Джеффрі. — Ми мали з собою бочку-дві рому і зазнали безліч клопоту, ховаючи його від індіанців, але рано чикізно вони витягли з нас більшу частину тієї вогненної води різними правдами й неправдами. Самі ми рідко торкалися її, хіба що як ліків. Мандрівники — народ поміркований, запевняю вас, місіс Бертрам.

Вони сіли пити чай, і кошеня то ходило спинками стільців, то випускало жалібні нявкання, випрошуючи молока чи іншого частування. Джеффрі, який був надто не в дусі з усім світом загалом, щоб належно оцінити обід леді Бейкер, зголоднів і їв хліб із медом, як королева у дитячій лічилочці, про що Флосі не преминула йому нагадати. Це була перша трапеза, яку він коли-небудь розділив із жінкою, яку кохав. Той запашний чай п'янив дужче, ніж найкращі сорти Йоганнісберґера чи Штайнберґера від леді Бейкер.

Він забув, що, мабуть, анітрохи не наблизився до щасливого завершення свого свавільного наміру, аніж тоді у Стіллмінгтонському ботанічному саду, коли він уперше з відчаєм звернувся до своєї невблаганної богині; він забув усе, окрім теперішньої хвилини — цього безневинного сільського інтер'єру, світловолосого маляти, чий веселий сміх лунав час від часу, бродячого кошеняти, ідеального обличчя жінки, яку він кохав, що всміхалася йому тією гордою, повільною усмішкою, яку він так добре знав.

— Отже, ви повернулися до Стіллмінгтона, — мовила згодом Джанет, коли Джеффрі тамував голод вмістом стільника та найхрусткішою скибкою домашнього хліба й випив три чашки того вишуканого чаю.

— Повернувся! — повторив Джеффрі. — Звісно, я повернувся. Я повернувся б точно так само, якби Стіллмінгтон лежав у центрі Африки чи на вершині Ельбурсу. Яка ж ви жорстока, що не залишили жодної адреси! Мені сказали, що ви поїхали до моря.

«Ну, я ж не залишила про себе надто визначеного звіту, справді. Бачите, я так втомилася від Стіллмінґтона та моїх учениць; а завдяки концертній діяльності й ученицям мені вдалося заощадити трохи грошей. Отже, оскільки моє здоров’я було не зовсім таким добрим, яким могло б бути — я ж бо чимало працювала останні кілька років, — я подумала, що подарую собі місяць чи близько того повноцінного відпочинку. Мене охопило бажання — яке майже дорівнювало непереборній тузі — ще раз побачити свій старий дім, могили тих дорогих мені людей, перед якими я винна через свою невдячність. Я знала, що повернутися в місця мого дитинства буде найгострішим стражданням, проте мені дуже хотілося приїхати. Я не хотіла бути надто близько до Вікемстона, бо це означало б наразитися на ризик бути впізнаною, але я бажала опинитися десь у межах досяжності від цього дорогого, дорогого старого місця. Я подумала про це село і про Саллі, мою добру стару няню, яка переїхала сюди, у цей будиночок, придбаний на свої заощадження, коли вона залишила Побратство. Мені було лише чотирнадцать, коли вона пішла від нас; і однією з наших найбільших радощів — моїх, Луція та дорогої сестри, яку ми втратили — було прийти сюди літнього дня і випити чаю з дорогою старою Саллі. Тож я сказала собі: „Якщо Бог зберіг мою стару няню, я піду і попрошу її дати мені нічліг“; і Флоссіді з прибули сюди прямо — у цей віддалений куток — провести нашу відпустку. Флоссі в захваті від сільського життя, свиней і курей, а також від старого сірого віслюка на зеленому лужку, з яким вона зав’язала справжню дружбу. Вона годує його хлібом з молоком щоранку, дурненька дитина!»

Вона сказала це з ніжним материнським поглядом на біляву панночку, яка розправлялася з хлібом із медом так швидко, ніби заклалася з Джеффрі на те, хто з них швидше все з'їсть.

— А чи щасливі ви тут? — запитав Джеффрі.

— Так — після першого гіркого болю від споглядання мого втраченого дому та спогадів про те, як я його втратила. Я була щасливішою, ніж сподівалася будь-коли ще бути. Зрештою, є якась магія в рідному повітрі.

— Так, — вигукнув Джеффрі з виглядом повної впевненості, — звісно, є. У мене самого є маєток у Гемпширі, за п'ять хвилин ходьби — якщо міряти сільськими мірками, тобто за якихось двадцять п'ять миль звідси. Незліченні площі орних земель і луків, гаїв і кролячих садків, трохи залісненої території навколо будинку, яку мій батько взяв на себе сміливість називати парком; і доволі гарний старий будинок доби королеви Анни: трохи кремезний, квадратний і рудуватий, але зовсім непогана казарма. Я попереджу торговця цукром — ні, цього я зробити не можу, — завтра ж запропоную викупити його оренду.

— Торговця цукром! — розгублено повторила Джанет.

— Так, якогось типка, якому я мав дурість здати свій маєток, коли досяг повноліття — на сім, чотири чи двадцять один рік. Кажуть, він утримує його напрочуд добре: звів чимало теплиць у кухонному городі тощо й покращив господарські будівлі. Але він піде. У нього триває його чотирнадцятирічний термін, тож я не можу виставити йому повідомлення про виселення, але можу запропонувати йому спокусливу ціну за оренду. Наважуся припустити, що на цей час він уже втомився від цього місця. Люди завжди втомлюються від своїх маєтків.

— Але нащо вам може здатися такий великий маєток? — запитала Джанет.

— Я не знаю. Хіба ви не казали, що любите цю частину країни? — дещо збентежено запитав Джеффрі. Ті чашки оранж-пеко виявилися набагато п'янкішими за рейнські вина.

— О, містере Госсак, благаю, не дозволяйте моїм фантазіям впливати на ваше життя! — щиро сказала Джанет. — Пам'ятайте, що ми ніколи не станемо одне для одного більшим, ніж є зараз, — дуже хорошими друзями, які можуть час від часу зустрітися на якомусь випадковому роздоріжжі життя.

Джеффрі благав з усіх сил, але відчував, що благає марно. Усі аргументи були марними. Честь радила Джанет бути твердою, і вона була непохитною, як скеля.

— Я не скажу вам, що ви мені байдужі, — промовила вона своїм тихим, лагідним голосом, анітрохи не збентежена присутністю дитини, яка була занурена в гримаси свого кошеняти й ані найменшим чином не турбувалася тим, що містер Госсак міг говорити її матері, а згодом, наївшись досхочу, вийшла в садок серед гвоздик, пізніх троянд і високих яскравих мальв. — Це було б занадто неблагодарно після всіх турбот, яких ви зазнали заради мене. Я можу лише сказати, що, поки не матиму беззаперечних доказів смерті мого першого чоловіка, я вважатиму себе пов'язаною з ним.

— Але на які ж сильніші докази ви можете сподіватися, ніж моє запевнення цього факту? Пам'ятайте, що містер Ванделур загинув у місці, віддаленому від людей, де немає реєстраторів, які зафіксували б смерть чоловіка, немає коронера, який провелá б розтин його тіла, немає похоронних бюро, що забезпечили б йому гідне поховання; де швидка й проста могила під соснами була б єдиним свідком його кінця.

— Ми покладемося на Провидіння, містере Госсак, — відповіла Джанет тим непохитним поглядом, який він так добре знав і який змушував її здаватися істотою, настільки далекою від нього — существом, вільним від буденних спокус і людських пристрастей. — Якщо мій чоловік загинув так, як ви мені розповідаєте, я не сумніваюся, що з часом з'явиться якесь підтвердження вашої розповіді.

Джеффрі зітхнув і знизав плечима.

— Якби сосни чи німі птахи пустелі вміли говорити, ви могли б отримати таке підтвердження, — сказав він, — але з будь-якого іншого джерела це неможливо.

— Хіба мій брат не був із вами весь цей час? — здивовано поцікавилася Джанет. — Принаймні він повинен мати змогу підтвердити правдивість вашої історії.

Джеффрі смертельно зблід і на кілька хвилин втратив дар мови.

— На жаль, — вимовив він після тієї незручної паузи, — у Луціуса стався тяжкий напад — мозкова гарячка чи апоплексія, як він це назвав, — саме в час смерті цього чоловіка. Тому його свідчення навряд чи вас задовольнять.

— По суті, містере Госсак, виходить, що ані ви, ані мій брат не були в такому стані, щоб знати щось про цю подію. Ви могли мати лише чутки. Хто був вашим інформатором?

Це питання було влучним ударом. Назвати Луціуса означало б майже зрадити його; до того ж він щойно дав їй зрозуміти, що в момент події Луціус був притомний. Знову настала пауза, болісно незручна для Джеффрі. Він відчув, що місіс Бертрам спостерігає за ним із суворо допитливими очима. Як йому відповісти?

— З нами був один маленький німець, — зрештою сказав він із відчайдушним рішучим кроком, не знаючи, до якої межі зради його друга може призвести це зізнання; — капітан судна, уродженець Гамбурга на ім'я Шанк — Абсалом Шанк — дуже добрий хлопець, який був із нами — нашим попутником. Я — я гадаю, ви чули, як я про нього казав. Він бачив, як пролунав постріл.

— І бачив, як помер мій чоловік?

— Так, — відповів Джеффрі, але без цілковитої впевненості; — гадаю, що так.

— І скажіть на милість, де мійстер Шанк? Його свідчення можуть важити дуже мало, але було б непогано їх почути.

— Чесно кажучи, — зніяковіло сказав Джеффрі, — боюсь, зараз Шанк намиває золота в Сан-Франциско, хіба що його розрубали на фарш більші старателі.

— Тоді доведеться почекати якогось іншого свідка, — сказала Джанет упевненим і спокійним тоном, після якого будь-яка відповідь здавалася неможливою.

Джеффрі міг лише підкоритися. Він мусив коритися цьому прекрасному образу долі.

— Нехай так, — зітхнув він із відчаєм; — але ж ви дозволите мені іноді приходити до вас — правда ж, Джанет? — сказав він дуже ніжно, вочевидь очікуючи на докір; замість цього його відданість була винагороджена усмішкою. — І ви прийматимете мене так само, як сьогодні вдень, і пригостите чашкою того чудового пекое?

— Чашкою! — вигукнула Джанет. — Здається, ви випили п'ять.

— Я ж бо можу прийти на чай знову, чи не так, раз на три тижні чи близько того, як хлопчик, який має вдома суботній полудень? Флосі я до вподоби, бачите ж, — єзуїтськи благав він.

— Що ж, можете приходити раз на місяць чи близько того, якщо випадково опинитеся поблизу.

— Випадково опинитеся поблизу! Я б перетнув Балканський хребет у січні заради такого привілею.

— Але пам’ятайте, що ви приїжджаєте лише як мій друг. Якщо ви розмовлятимете зі мною так, як сьогодні вдень, я подзвоню Саллі й скажу їм провести вас до виходу. Це була б лише формальність — адже вхідні двері виходять із цієї кімнати, — але я все одно зробила б це.

— Не буде ані слова, яке б могло вас образити.

— За цієї умови ви можете приходити; та повірте, ваше власне щастя було б надійніше забезпечене, якби ви геть забули про жінку, яка ніколи може не стати вільною, щоб винагородити вашу вірність. Є стільки таких, які пишалися б таким коханцем. Серед них ви напевно змогли б знайти ту, яка втілила б ваш ідеал так само добре, як я, а то й краще.

— Ніколи! — гаряче заперечив Джеффрі. — Я не відав, що таке велика любов, доки не зустрів тебе. Я ніколи не відкрию свого серця для меншого кохання.

Джанет трохи зітхнула — наполовину з жалем, наполовину з удоволекістю. Зрештою, жінка не так легко відмовляється від такої відданості. Вона має виконати свій обов’язок і виголосити невелику лекцію, кілька слів мудрої поради; а виконавши цей обов’язок, вона навряд чи шкодує, якщо її нерозумний обожнювач відмовляється слухати.

Тож вони розлучилися — не одразу, бо маленька Флоссі чіплялася за Джеффрі й заважала йому піти; ба більше, на їхнє спільне з Флоссі прохання Джанет пройшла з Джеффрі та дитиною половину провулка. Вони розійшлися лише на очах у віддалених веж Марденголму.

— Як же леді Бейкер зраділа б, якби дізналася, що ти так близько! — сказав Джеффрі.

— Благаю, не кажи їй. Вона була дуже добра до мене, і я любила її; але вона захоче, щоб я вирушила до того її великого будинку, повного незнайомих облич, співала перед її гостями та дозволяла робити з себе виставу. Мені вдавалося триматися на чималій відстані від її шляху досі, попри те, як близько я живу. Благаю, не видавай мене.

— Почути — означає підкоритися. Але ти справді маєш намір залишитися тут? — тривожно запитав Джеффрі. — Коли я прийду за місяць випити ту чашку пеко, я ж не застану тебе зниклою, еге ж?

— Обіцяю: якщо щось змусить мене покинути Фоклі — так називається наше маленьке селище, — я напишу тобі кілька рядків і скажу, куди прямую. Але наразі я маю намір залишатися тут до листопада — якраз настільки довго, щоб гарно відпочити, — а потім повернутися до своїх учнів у Стіллінгтоні.

Зміст

Вигляд