НАДЛОМЛЕНА ТРОСТИНА

Білява дівчина, яка грала на банджо і співала пораненим солдатам, раптом зупинилася і, повернувшись до хірурга, прошепотіла:

«Що це?»

«Схоже на натовп...»

В єдиному пориві вони підійшли до відчиненого вікна лікарні й прислухалися.

У м’якому весняному повітрі пролунав гул збуджених тисяч людей, які сунули проспектом від Капітолія до Білого дому. Понад усім лунали крики газетярів, що проштовхувалися крізь юрбу і вигукували: «Екстрений випуск!». Один із них вигулькнув з-за рогу, його пронизливий голос тремтів від хвилювання:

_«Екстрений випуск! Екстрений випуск! Мир! Перемога!»_

Раптом піднялися вікна, жінки повисували голови, а інші вибігли на вулицю й обступили хлопця, намагаючись дістати його газети. Він розкидав їх направо й наліво та хапав гроші — ніхто не просив решти. Не вгаваючи, лунав його крик:

_«Екстрений випуск! Мир! Перемога! Лі здався!»_

Нарешті настав кінець.

Велика Північ, із її мільйонами міцних людей та їхніми невичерпними ресурсами, зустріла перший постріл по Самтеру із презирством і недовірою. Кілька полків вирушили на місячну прогулянку, щоб владнати цю проблему. Тринадцятий Бруклінський полк весело крокував на Південь у тридцятиденну вилазку, із шматками мотузки, демонстративно прив’язаними до мушкетів, щоб кожен міг привезти полоненого південця і провести його на зашморгу вулицями під час їхнього скорого тріумфального повернення! Було б жорстоко розповідати, що сталося з цими мотузками, коли вони раптом рушили назад додому раніше запланованого часу після першої битви при Булл-Рані.

Люди з Півдня, не менш самовпевнені, весело крокували на Північ, щоб відшмагати по п’ять янкі кожен ще до сніданку, і зіткнулися з непередбачуваними труднощами.

Обидві сторони мали чого повчитися, і навчилися цього в школі, чия логіка є безапеляційною — на чотирирічному курсі в Університеті Пекла, — серед крику орлів, виття вовків, рику тигрів, реву левів — усі сплелися у смертельних обіймах, і кожна божевільна сцена освітлювалася загравою вулканів диких пристрастей!

Але довга агонія скінчилася.

Міські дзвони почали бити. Гармати фортів приєдналися до цього хору, і їхні глибокі сталеві горлянки ревли, аж поки земля не затремтіла.

Просто через дорогу мати, яка читала доленосну новину, обернулася і раптом притисла хлопця до серця, плачучи від радості. Останній призов на півмільйона осіб кликав і його.

Столиця Нації скидала із себе довгий кошмар жаху та напруги. Не раз місто тремтіло, опинившись на милості тих відчайдушних людей у сірому, а вранішній бій їхніх барабанів змушував здригнутися навіть Президента за його робочим столом.

Знову і знову доля Республіки висіла на волосині, і в кожну кризу Удача, Доля, Бог схиляли шальки терезів на користь Союзу.

Процесія з понад п'ятисот дезертирів Конфедерації, які групами перетнули лінію фронту, з'явилася в полі зору; вони крокували повз лікарню, байдужі до цього гармидеру. Лише номінальна охорона йшла обабіч, поки вони човгали — втомлені, обірвані та брудні. Сірий колір їхніх мундирів тепер став кольором глини. Дехто був у синіх панталонах, дехто — у синіх жилетах, інші — у синіх кітелях, здобутих на кривавому полі. Дехто накинув на плечі шматки килимів, а інші — старі мішки. Вони проходили так тижнями. Ніхто не звертав на них жодної уваги.

«Одна з таємниць капітуляції!» — вигукнув доктор Барнс. — «Містер Лінкольн останні тижні перебував на фронті з пропозиціями миру та милосердя, якщо вони складуть зброю. Великій душі президента не зміг протистояти навіть геній Лі. Його усмішка почала розтоплювати ті сірі шеренги, як сонце зігріває землю сьогодні».

«Ви палкий шанувальник президента», — сказала дівчина з дивною усмішкою.

«Так, міс Елсі, як і всі, хто його знає».

Вона відвернулася від вікна, нічого не відповівши. Тінь промайнула по її обличчю, коли вона дивилася поверх довгих рядів ліжок, на яких спочивали люди в синьому, аж поки її очі не зупинилися на тому, де, самотній серед ворогів, лежав молодий офіцер-конфедерат.

Хірург разом із нею повернувся до цього чоловіка.

«Він житиме?» — запитала вона.

«Так, але тільки для того, щоб бути повішеним».

«За що?» — скрикнула вона.

«Засуджений військовим трибуналом як партизан. Це брехня, але за цим стоїть якась могутня рука — якийсь таємничий вплив високого керівництва. Хлопець не був при повній свідомості під час суду».

«Ми маємо звернутися до містера Стентона».

«З таким самим успіхом можна звертатися до диявола. Кажуть, наказ надійшов із його кабінету».

«Дев’ятнадцятирічний хлопець!» — вигукнула вона. — «Це ганьба. Я шукаю його матір. Ви ж просили мене дати телеграму в Річмонд, щоб викликати її».

«Так, я ніколи не забуду його криків тієї ночі, таких надзвичайно жалісних і дитячих. Я чув багато криків болю, але за все своє життя не чув нічого настільки несамовитого, як той хлопець, що в гарячковому маренні розмовляв із матір'ю. Його голос має особливу ніжність, проникливу та мелодійну. Він трепетно проникає в самісіньку душу і змушує слухати, аж поки ви не заприсягнетеся, що це ваш брат, коханий, сестра чи мати кличе вас. Ви б бачили його в день, коли він упав. Боже милосердний, скільки в цьому жалю і величі!»

«Філ писав мені, що він був героєм, і просив мене подбати про нього. Ви були там?»

«Так, із батареєю, яку прикривав ваш брат. Він був полковником розбитого полку повстанців, що заліг просто перед нами під Пітерсбергом. Річмонд був приречений, опір — безумством, але ось вони, обірвані й напівголодні, жменька людей, не більше чотирьох сотень, проте їхні багнети виблискували на сонці. Наражаючись на убивчий вогонь, він пішов в атаку і справді вибив наших людей з окопу. Ми зосередили вогонь наших гармат на ньому, коли він причаївся за цим земляним валом. Наші власні люди лежали зовні десятками — мертві, вмираючі та поранені. Коли вогонь стих, ми почули їхні благання про воду.

«Раптом цей хлопець вискочив на бруствер. Він був одягнений у новий сірий полковницький мундир, який його мати, з гордістю в душі, надіслала йому.

«Він мав величну ставу — високий, стрункий, виструнчений, з розкішним жовтим поясом із золотими китицями на талії; його шабля виблискувала на сонці, а крислатий капелюх був хвацько заломлений набік із встромленим орлиним пером.

«Ми думали, що він поведе ще одну атаку, але саме тоді, коли батарея готувалася відкрити вогонь, він неквапливо спустився з насипу під градом мушкетних куль і почав давати воду нашим пораненим.

«Усі гармати припинили вогонь, і ми спостерігали за ним. Він повернувся до траншеї, його оголена шабля раптом блиснула над тим орлиним пером, і його посивілі обірванці кинулися вперед, атакуючи нас, наче зграя демонів.»

«Їх залишалося не більше трьохсот, але вони йшли вперед, з кожним стрибком видаючи той пекельний повстанський клич — крик мисливця з вершини пагорба, який побачив свою здобич! Усі жителі Півдня — мисливці, і на війні цей крик перетворився на щось неземне, коли хором виривався із сотні горлянок, а здобиччю були люди.

«Звісно, це було божевілля. Ми змели їх униз із того пагорба, мов ураган полову. Коли останній боєць відступив, хитаючись, або впав, уперед рушив цей юнак. Він ішов сам, несучи стяг, вихоплений у солдата, що падав, так, ніби вів до перемоги мільйон людей.

«Куля збила капелюха з його голови, і ми бачили, як по його обличчю струменить кров. Він кинувся просто в пащу однієї з наших гармат. А потім, з усмішкою на губах і викликом смерті у великих карих очах, він устромив той стяг у жерло гармати, заточився і впав! Наші бійці вибухнули схвальними вигуками.

«Ваш брат кинувся вперед і підхопив його на руки, і, коли ми схилилися над непритомним тілом, він вигукнув: "Боже мій, лікарю, подивіться на нього! Він настільки схожий на мене, що мені здається, ніби підстрелили мене самого!" Вони були схожі, як близнюки — тільки його волосся було темнішим. Кажу вам, міс Елсі, гріх убивати таких людей. Один такий чоловік вартий для цієї нації більше, ніж кожен негр, що будь-коли ступав своєю пласкою стопою на цей континент!»

Очі дівчини затуманилися, поки вона слухала цю розповідь.

«Я звернуся до Президента», — твердо сказала вона.

«Це єдиний шанс. А зараз він перебуває під величезним тиском. Його дружній наказ Легіслатурі Вірджинії повернутися до Річмонда Стентон змусив його скасувати. Чиясь вправна рука організувала в Конгресі змову, щоб знищити президента. Вони проклинають його політику милосердя, називаючи її слабоумством, і клянуться перетворити Південь на другу Польщу. Їхні гасла — помста й конфіскація. Чотири п'яті його партії в Конгресі беруть участь у цій змові. В обох палатах президент має менш ніж дюжину справжніх друзів, на яких може покластися. Кажуть, що Стентону дадуть повну свободу дій і що шибениці не стоятимуть без діла. Цей скасований наказ президента виглядає саме так».

— Я спробую вплинути на містера Стентона, — повільно й виразно мовила вона.

— Хай щастить, Сестричко, — дай знати, якщо зможу чимось допомогти, — бадьоро відповів хірург, продовжуючи свій обхід.

Елсі Стоунмен сіла біля ліжка пораненого конфедерата й почала тихо співати та грати.

Трохи далі в тому ж ряду помирав солдат, у його горлі було чутно ледь вловиме задушливе хрипіння. Поруч із ним сидів санітар, який не збирався відходити до самого кінця. Звичні розмови та гомін у палаті тривали, байдужі до миру, перемоги, життя чи смерті. Перед невідворотністю шпиталю тьмяніють усі інші події на землі. Дехто грав у карти чи шашки, хтось сміявся та жартував, а хтось читав.

Із першою ж тихою нотою співачки ігри припинилися, а читач відклав свою книжку.

Банджо потрапило до Вашингтона разом із неграми, які йшли слідом за армією. Вона відклала свою гітару й навчилася грати всі хвилюючі табірні пісні Півдня. Її голос був тихим, заспокійливим і ніжним. Він тримав кожного мовчазного слухача наче зачарованим.

Поки вона грала і співала пісні, які любив поранений, її погляд зі співчуттям затримався на його засмаглому на сонці обличчі, змарнілому і зведеному гарячкою. Він спав безтямним сном, який не дає перепочинку. Вона могла порахувати нерівномірні удари його серця за пульсацією великої вени на шиї. Його губи були сухі та обпалені, а маленькі хлоп'ячі вуса закручувалися догори від ряду білих зубів, ніби обпалені його полум'яним диханням.

Він почав говорити уривчастими фразами, і вона прислухалася: його мати... його сестра... і так, вона була певна, коли нахилилася ближче, — маленька кохана, що жила по сусідству. Усі вони мали коханих — ці південні хлопці. Ось він знову дражнить свого собаку, а потім — знову в бою.

Нарешті він розплющив очі — великі темно-карі очі, неприродно яскраві, з дивним тужливим поглядом у глибині, коли вони зупинилися на Елсі. Він спробував усміхнутися і слабко промовив:

— Тут... муха... на... моєму... лівому... вусі... мої... гармати... якось... не можуть... дістати... її... чи не могли б... ви...

Вона кинулася вперед і змахнула муху.

Він знову розплющив очі.

— Вибачте... що... питаю... але я живий?

— Так, звісно, — пролунала бадьора відповідь.

— Ну, тоді, це я, чи це не я, чи мене застрелила гармата, чи мене забрав диявол?

— Це ви. Гармата вас не застрелила, але три мушкети — так. Диявол вас ще не забрав, але забере, якщо не будете слухняним.

— Я буду слухняним, якщо ви мене не залишите...

Елсі з усмішкою відвернулася, і він повільно продовжив:

— Але я мертвий, я знаю. Я сплю на ліжку з балдахіном над ним. Я більше не голодний, і наді мною ширяє ангел, граючи на золотій арфі...

— Лише маленька дівчина-янкі, яка грає на банджо.

— Мене не обдуриш... Я в раю.

— Ви в шпиталі.

«Дивна лікарня — погляньте на ту арфу й велику трубу, що висить поруч із нею, — це ж Гавриїлова труба...»

«Ні, — засміялася вона. — Це будівля Патентного відомства, яка займає два квартали, а зараз це тимчасовий шпиталь. У місті сімдесят тисяч поранених солдатів, і з кожним потягом їх прибуває все більше. Тридцять п'ять шпиталів переповнені».

Він на мить мовчки заплющив очі, а тоді озвався, і голос його кволо затремтів:

«Боюся, ви не знаєте, хто я... Не хочу вам нав'язуватися... Я — бунтівник...»

«Так, я знаю. Ви — полковник Бен Кемерон. Тепер для мене не має жодного значення, на чиєму боці ви воювали».

«Що ж, отже, я в раю — і вже давно мертвий. Я можу це довести, якщо ви зіграєте ще раз».

«Що мені зіграти?»

«Спершу — "О, Джоні Букере, допоможи цьому негру"».

Вона чудово її зіграла й заспівала.

«А тепер — "Прокидайся вранці"».

Він знову слухав, широко розплющивши незмигні очі, що не бачили нічого, крім внутрішніх видінь.

«А тепер — "Старий сірий кінь"».

Щойно завмерли останні ноти, він знову спробував усміхнутися:

«Ще одну — "Скрутні часи, а далі — гірше"».

Зі вправним, упевненим дотиком до струн і м’яким негритянським діалектом вона проспівала її до кінця.

«Ну, хіба я не казав, що вам мене не обдурити? Жодна дівчина-янкі не змогла б так зіграти й заспівати ці пісні. Я в раю, а ви — янгол».

«І вам не соромно загравати зі мною, стоячи однією ногою в могилі?»

«Це найкращий час, аби порозумітися з янголами... але я вже зовсім мертвий...»

Елсі мимоволі розсміялася.

«Я знаю це, — вів далі він, — бо у вас сяюче золоте волосся і бурштинові очі замість блакитних. Я в житті не бачив дівчини з такими очима й волоссям».

«Але ж ви ще молоді».

«Ніколи—не—було—такої—дівчини—на—землі—ви—ян...»

Вона застережливо підняла палець, і його повіки опустилися у виснаженому заціпенінні.

— Тобі більше не можна розмовляти, — прошепотіла вона, хитаючи головою.

Метушня біля дверей змусила Елсі відвернутися від ліжка. Мила, по-материнськи лагідна жінка років п'ятдесяти у старій вицвілій чорній сукні благала вартового пропустити її.

— Не можу, мем. Це проти правил.

— Але я мушу зайти. Я чотири дні блукала нетрями шпиталів і знаю, що він має бути тут.

— Особливий наказ, мем, — тут поранені бунтівники, яким місце у в'язниці.

— Дуже добре, юначе, — промовив благальний голос. — Мій хлопчик тут, поранений і при смерті. Я йду туди. Можете стріляти в мене, якщо хочете, або ж відверніться в інший бік.

Вона швидко пройшла повз солдата, який лише втупився затуманеним поглядом у двері, нічого не помічаючи.

На якусь мить вона завмерла з виразом безпорадного збентеження. Величезна площа другого поверху цієї грандіозної монолітної будівлі була вщент заповнена рядами хворих, поранених і вмираючих людей — дивне, урочисте й химерне видовище. Під стінами стояли масивні скляні вітрини, заповнені моделями всіляких винаходів, про які тільки мріяв людський геній. Між цими вітринами були глибокі бічні ніші завширшки у вісім футів, переповнені хворими, і довгі їхні ряди тягнулися через центр залу. Над вітринами по колу йшла галерея, і вона також була заставлена ліжками. Цокіт кроків хірургів та медсестер, що поспішали по мармуровій підлозі, лише посилював це моторошне враження.

Елсі побачила вираз безпорадного благання на обличчі матері й поспішила їй назустріч:

— Ви місіс Кемерон із Південної Кароліни?

Тремтяча постать у чорному палко схопила її за руку:

— Так, так, люба, і я шукаю свого хлопчика, який смертельно поранений. Ви можете мені допомогти?

— Я подумала, що впізнала вас за мініатюрою, яку бачила, — тихо відповіла вона. — Я проведу вас просто до його ліжка.

— Дякую, дякую! — почулася тиха відповідь.

За мить вона вже була поруч із ним, а Елсі відійшла до відчиненого вікна, крізь яке долинало цвірінькання горобців із кущів бузку, що рясно цвіли унизу.

Мати кинула погляд безмежної ніжності на змарніле обличчя, і її руки раптом сплелися в молитві:

— Дякую Тобі, Господи Ісусе, за цю годину! Ти почув крик моєї душі і направив мої кроки! — Вона обережно опустилася навколішки, поцілувала гарячі губи, відгорнула з його чола темне сплутане волосся, і її рука лягла йому на очі.

Легкий рум'янець торкнувся його обличчя.

— Це ти, мамо — я — впізнаю — тебе — це — твоя — рука — або — ж — Божа!

Вона обійняла його.

— Мій герою, мій любий, моя дитино!

— Тепер я одужаю, мамо, не бійся. Розумієш, того дня я розбив їх, як робив це багато разів до того. Не знаю, як це сталося — мої люди, здавалося, полягли всі одразу. Знаєш — я не міг здатися в тій новій формі полковника, яку ти мені надіслала — ми відважно билися, і — тепер — я — просто — трохи — втомився — але ти тут, і все добре.

— Так, так, любий. Тепер усе позаду. Генерал Лі здався, і коли тобі стане краще, я заберу тебе додому, де сонце і квіти знову повернуть тобі сили.

— Як там моя маленька сестричка?

— Шукає тебе в іншій частині міста. Вона виросла такою високою і ставною, що ти навряд чи її впізнаєш. Твій тато вдома, і ще не знає, що ти поранений.

— А моя кохана, Меріон Ленуар?

«Найгарніша дівчинка в П'ємонті — така ж мила й бешкетна, як і завжди. Містер Ленуар дуже хворий, але він написав чудовий вірш про одного з твоїх підопічних. Я покажу його тобі завтра. Він наш найвеличніший поет. Південь обожнює його. Маріон передала тобі вітання та поцілунок для юного героя П'ємонта. Я передам його тобі просто зараз».

Вона знову нахилилася й поцілувала його.

«А мої собаки?»

«Генерал Шерман залишив хоча б їх».

«Що ж, я радий цьому — з моєю кобилою все гаразд?»

«Так, але нам довелося добряче потрудитися, щоб урятувати її — Джейк ховав її в лісі, поки армія не пройшла».

«Молодець Джейк».

«Не знаю, що б ми без нього робили».

«Старий Алек досі вдома й напивається, як завжди?»

«Ні, він утік з армією і вмовив піти кожного негра в маєтку Ленуарів, крім своєї дружини, тітоньки Сінді».

«Старий негідник, а мати місіс Ленуар врятувала його від смерті у вогні, коли він був хлопчиком!»

«Так, і він сказав янкі, що ці шрами від опіків були зроблені батогом, і однієї ночі привів до будинку загін, щоб спалити амбари. Джейк перепинив їх і викрив його. Солдати були такі люті, що підвісили його і побили мало не до смерті. Відтоді ми його не бачили».

«Що ж, я подбаю про тебе, мамо, коли повернуся додому. Звісно, я одужаю. Безглуздо вмирати в дев'ятнадцять. Ти ж знаєш, я ніколи не вірив, що вже відлито ту кулю, яка зможе в мене влучити. За три роки боїв я був наче заворожений і не отримав жодної подряпини».

Його голос став слабким і важким, а обличчя розчервонілося. Мати поклала руку йому на губи.

«Ще тільки одне, — слабо благав він. — Ти бачила маленького янгола, що грав і співав для мене? Ти повинна їй подякувати».

«Так, я бачу, вона саме йде сюди. Я повинна піти й розповісти Маргарет, ми візьмемо перепустку і будемо приходити щодня».

Вона поцілувала його й пішла назустріч Елсі.

«То це ви та мила дівчина, яка грала й співала для мого хлопчика, пораненого незнайомця, що опинився тут зовсім один серед ворогів?»

«Так, і для всіх інших також».

Місіс Кемерон схопила обидві її руки й ніжно подивилася на неї.

«Дозволите вас поцілувати? Я завжди любитиму вас».

Вона притиснула Елсі до серця. Попри стриманість дівчини, від дотику теплих губ схлип перехопив їй подих. Її власна мати померла, коли вона була ще немовлям, і боязке, спрагле серце, довго сховане від світу, затріпотіло від ніжності й болю назустріч цим обіймам.

Елсі провела її до дверей, розмірковуючи, як розповісти страшну правду про приреченість її хлопчика.

Вона спробувала заговорити, глянула в обличчя місіс Кемерон, осяяне вдячною радістю, і слова завмерли на її губах. Вона вирішила пройтися з нею трохи. Але завдання стало ще важчим.

На розі вона раптово зупинилася й попрощалася з нею:

«Тепер я мушу вас залишити, місіс Кемерон. Я зайду по вас уранці й допоможу отримати перепустки до лікарні».

Мати погладила руку дівчини й довго не відпускала її.

«Яка ви добра, — тихо сказала вона. — А ви так і не назвали мені свого імені?»

Елсі завагалася й сказала:

«Це невелика таємниця. У лікарнях мене називають сестрою Елсі, Дівчиною з банджо. Мій батько — видатна людина. Мені було б неприємно, якби моє повне ім'я стало відомим. Я Елсі Стоунмен. Мій батько — лідер Палати. Я живу з тіткою».

«Дякую», — прошепотіла вона, стискаючи їй руку.

Елсі дивилася, як темна постать зникає в натовпі, відчуваючи дивне сум'яття почуттів.

Згадка про її батька оживила підозру, що він був тією таємничою силою, яка загрожувала політиці Президента й планувала епоху терору для Півдня. Після Президента він був найвпливовішою людиною у Вашингтоні та невблаганним ворогом містера Лінкольна, хоча й лідером його ж партії в Конгресі, яким він керував залізною рукою. Він був людиною, здатною на люті та страшні образи. І все ж, в особистому житті, до тих, кого він знав, він був щедрим і уважним. Його називали «Старий Остін Стоунмен, Великий Простолюдин», і його ім'я мало величезну вагу у світі реальних справ. Для цієї вродливої дівчини він був найшляхетнішим з усіх римлян, її ідеалом величі. Він був поблажливим батьком і, хоч не виявляв почуттів відкрито, любив своїх дітей з палкою відданістю.

Вона зупинилася і підвела погляд на величезні мармурові колони, кожна з яких здавалася вартовим, що вабив її повернутися всередину, до ліжка, на якому лежав поранений ворог. Сутінки згустилися, і м’яке світло місяця, що саме сходив, огорнуло урочисту велич будівлі мерехтливою ніжністю та красою.

«Чому я маю так перейматися через одного — ворога — серед тисяч тих, хто поліг?» — запитала вона себе. Кожна деталь сцени, яку вона пережила разом із ним та його матір'ю, поставала в її душі з разючою виразністю — і жах його неминучої загибелі пронизував її глибоким відчуттям особистого болю.

«Він не помре, — сказала вона з раптовою рішучістю. — Я поведу його матір до Президента. Він не зможе їй відмовити. Я пошлю за Філом, щоб він мені допоміг».

Вона поквапилася до телеграфу й викликала брата.

Зміст

Вигляд