МЕМУАРИ.

РОЗДІЛ I.

1759-1775.

Мені завжди здавалося, що надати громадськості життєпис померлої людини видатних чеснот — це обов'язок, покладений на тих, хто її пережив. Рідко трапляється, щоб така людина пройшла життєвий шлях, не ставши об'єктом бездумних наклепів або злісних перекручувань. Неможливо, щоб широкий загал був нарівні з їхніми близькими знайомими і міг спостерігати ті чесноти, які розкриваються переважно в особистому спілкуванні. Кожен благодійник людства тією чи іншою мірою зазнає впливу благородного прагнення слави; і ті, хто залишився жити, лише віддають належний борг цим благодійникам, коли зі свого боку відстоюють і утверджують ту шану, яку вони цінували. Справедливість, яку таким чином віддають славетним померлим, перетворюється на найсвітліше джерело натхнення та заохочення для тих, хто хотів би піти за ними тим самим шляхом. Людство загалом зацікавлене в цій справедливості, оскільки вона вчить його спрямовувати свою повагу та прихильність на ті якості, які найбільше заслуговують на пошану й любов. Я навряд чи зможу змусити себе засумніватися в тому, що чим повніше нам представляють образ та історію таких людей, як особа, про яку йдеться в наступній розповіді, тим більше ми відчуватимемо в собі прихильність до їхньої долі та симпатію до їхніх видатних рис. Знайдеться небагато людей, з чиєю особистістю суспільний добробут і вдосконалення були б пов'язані тісніше, ніж з авторкою праці «На захист прав жінок».

1759-1775. It has always appeared to me, that to give to the public some account of the life of a person of eminent merit deceased, is a duty incumbent on su…

Факти, докладно викладені на наступних сторінках, переважно почуті з вуст особи, якої вони стосуються; і щодо правдивості та щирості її вдачі, мабуть, ніхто з тих, хто будь-коли був із нею знайомий, не має жодного сумніву. Автор цієї оповіді, зустрічаючи людей, які бодай якоюсь мірою викликали в нього зацікавленість і прихильність, завжди відчував цікавість до обставин, через які вони пройшли, і до подій, що сприяли формуванню їхнього світогляду та характеру. Спонуканий цим почуттям, він неодноразово зводив розмову з Мері до подібних тем; і один чи два рази в її присутності занотовував кілька дат, розрахованих на те, щоб упорядкувати ці обставини у своїй пам'яті. До зібраних у такий спосіб матеріалів він додав ретельні розпитування серед осіб, які були найближче знайомі з нею в різні періоди її життя.

* * * * *

Мері Волстонкрафт народилася 27 квітня 1759 року. Її батька звали Едвард Джон, а матір — Елізабет, із родини Діксонів із Баллішеннона, що в королівстві Ірландія; її дід по батьковій лінії був поважним мануфактурником у Спітлфілдсі й, як уважають, залишив своєму синові майно на суму близько 10 000 фунтів. Троє її братів і дві сестри досі живі; їхні імена: Едвард, Джеймс, Чарльз, Еліза та Еверіна. Із них тільки Едвард був старшим за неї; він живе в Лондоні. Джеймс перебуває в Парижі, а Чарльз — у Філадельфії або поблизу неї, в Америці. Її сестри вже кілька років обіймають посади гувернанток у приватних родинах, і нині обидві перебувають в Ірландії.

Я маю сумніви щодо того, чи здобув батько Мері якусь професію; але приблизно в час її народження він узявся за фермерство — можливо, радше заради розваги, аніж як за серйозну справу. Він відзначався дуже діяльною й дещо мінливою вдачею, і так часто змінював місце проживання, що це внесло певну неясність щодо місця її народження. Вона розповідала мені, що її власні сумніви з цього приводу зводилися до вибору між Лондоном і фермою в Еппінг-Форесті, яка була головним місцем дії перших п'яти років її життя.

Мері ще в ранній юності вирізнялася певною мірою тією витонченою чутливістю, здоровим глуздом і рішучістю характеру, які залишалися провідними рисами її розуму протягом усього її життя. У перший період свого існування вона відчула дуже мало тих поблажок і виявів любові, які здебільшого покликані пом’якшувати підлеглість і прикрощі наших ранніх років. Вона не була улюбленицею ні батька, ні матері. Її батько був людиною палкої, рвучкої вдачі, схильним до почергових нападів доброти й жорстокості. У своїй сім'ї він був деспотом, а його дружина, здається, була першою і найпокірнішою з його підданих. Прихильність матері зосереджувалася на найстаршому синові, а її система виховання щодо Мері відзначалася значною суворістю. Зрештою вона переконалася у своїй помилці й обрала інший підхід до молодших дочок. Коли у «Кривдах жінки» Мері говорить про «дріб’язкові турботи, що затьмарювали ранок життя її героїні; постійні обмеження в найнезначніших справах; беззаперечне підкорення наказам, які вона, будучи ще зовсім дитиною, невдовзі визнала безглуздими, оскільки вони були непослідовними й суперечливими; та про те, що їй часто доводилося сидіти в присутності батьків по три-чотири години поспіль, не сміючи зронити й слова», вона, я вважаю, відтворює обриси першого періоду власного життя.

Але даремно згубним вітрам недоброзичливості чи байдужості, здавалося, судилося протидіяти вищості розуму Мері. Він долав усі перешкоди; і поступово, з людини, з якою мало рахувалися в родині, вона стала певною мірою її керівницею та арбітром. Деспотизм її виховання завдав їй чимало душевного болю. Вона не була створена для того, аби бути задоволеною та покірною підданою деспота; проте я не раз чув від неї, що коли вона відчувала свою провину, материнські докори чи покарання не лише не лякали її, а виявлялися єдиним, що могло примирити її із самою собою. Удари ж батька, які були навпаки лише вибухами гарячкової вдачі, замість того, щоб упокорити її, розпалювали в ній обурення. У такі моменти вона відчувала свою вищість і була схильна виказувати презирство. Запальність батька часом призводила до того, що він погрожував подібним насильством і своїй дружині. У таких випадках Мері часто кидалася між деспотом і його жертвою, маючи на меті прийняти на себе удари, які могли бути спрямовані проти матері. Вона могла навіть цілими ночами лежати на сходовому майданчику біля дверей їхньої спальні, коли — помилково чи не без підстав — побоювалася, що в батька стануться напади люті. Його ставлення до членів родини було таким самим, як і до тварин. Здебільшого він безмежно їх любив; але коли був чимось невдоволений — а це траплялося часто і з дуже дріб'язкових причин, — його гнів жахав. Мері була тим, що доктор

Джонсон назвав би її "дуже хорошою ненависницею". Згадуючи один випадок гніву, який її батько зігнав на одному зі своїх собак, вона мала звичку говорити про свої почуття огиди, що доходили до агонії. Одне слово, її поведінка в дівочі роки була такою, що виривала у матері певну частку прихильності, а батька тримала в значному трепеті.

В одному відношенні система виховання матері, здається, мала свої переваги. Усі її діти були міцними та здоровими. Це, вочевидь, значною мірою залежить від догляду в наші немовлячі роки. Деякі сучасники, які найглибше обізнані в науках про здоров'я та хвороби, стверджують, що немає іншого періоду людського життя, настільки мало схильного до смертності, як період немовляцтва. Проте через поганий догляд, якого зазнають діти, багато дитячих хвороб стають смертельними, і в цей час помирає більше людей, ніж у будь-який інший період людського життя. Мері планувала написати працю на цю тему, яку вона ретельно обміркувала і добре розуміла. Вона дійсно залишила зразок своєї майстерності в цьому плані у своїй старшій дочці, якій три з половиною роки і яка є винятковим прикладом міцної статури та квітучого здоров'я. Містер Ентоні Карлайл, хірург із Сохо-сквер, згадати ім'я якого вже є честю, обіцяв відредагувати її творіння. Це лише один із численних корисних та діяльних проєктів, які фатально перервала її передчасна смерть.

Сільське оточення, в якому Мері провела своє раннє дитинство, безсумнівно, сприяло зміцненню витривалості її організму. Вона бавилася на свіжому повітрі, серед мальовничих і живильних краєвидів природи, до яких завжди відчувала найвитонченішу насолоду. Ляльок та інші забавки, що зазвичай призначалися для дівчаток, вона зневажала; і відчувала значно більшу схильність приєднуватися до рухливих та суворих ігор своїх братів, аніж обмежувати себе тими, що личили її власній статі.

Приблизно в той час, коли Мері виповнилося п'ять років, її батько переїхав на невелику відстань від свого попереднього житла і винайняв ферму поблизу Вейлбоуна в Еппінг-Форесті, неподалік від Челмсфордської дороги. На Михайлів день 1765 року він ще раз змінив місце проживання та зайняв зручний будинок за містом Баркінг в Ессексі, що за вісім миль від Лондона. На новому місці одними з їхніх найближчих сусідів були есквайр Бамбер Гаскойн, який послідовно обирався членом парламенту від кількох округів, та його брат, містер Джозеф Гаскойн. Бамбер Гаскойн мало бував у цій місцевості; натомість його брат був тут майже постійним мешканцем, і його сім'я підтримувала дуже часті взаємини з сім'єю Мері. Тут містер Волстонкрафт залишався протягом трьох років. У вересні 1796 року я супроводжував свою дружину під час візиту до цих країв. Жодна людина не оглядала б з більшою чутливістю місця свого дитинства. Ми побачили, що будинок стоїть пусткою, а сад перебуває у здичавілому та зруйнованому стані. Вона поновила у пам'яті ринкову площу, вулиці та пристань; остання, як ми помітили, була вщерть заповнена баржами та вирувала життям.

На свято Михайла 1768 року містер Волстонкрафт знову переїхав на ферму поблизу Беверлі в Йоркширі. Тут родина прожила шість років, і, як наслідок, Мері не покидала цю домівку, доки їй не виповнилося п'ятнадцять років і п'ять місяців. Основна частина її шкільного навчання припала саме на цей період; проте своїм подальшим визнанням вона аж ніяк не завдячувала перевагам дитячої літератури; її освіта в цьому плані обмежувалася лише тим, що могли надати денні школи в місці її проживання. У її спогадах Беверлі поставало дуже гарним містом в оточенні шляхетних родин та з блискучим товариством. Вона була здивована, коли відвідала його 1795 року під час своєї подорожі до Норвегії, виявивши, що дійсність так сильно поступається картині в її уяві.

До цього часу містер Волстонкрафт був фермером; але неспокій його вдачі не дозволяв йому задовольнитися заняттям, якому він присвятив кілька років, і, коли йому трапилася спокуса якоїсь комерційної оборудки, він переїхав до будинку на Квінс-Роу, в Гокстоні поблизу Лондона, задля її здійснення. Тут він пробув півтора року; але, розчарувавшись у своїх очікуваннях щодо прибутку, після закінчення цього терміну він покинув проєкт, до якого був залучений, і повернувся до своїх колишніх занять. Під час цього проживання в Гокстоні автор цих мемуарів мешкав там як студент у місцевому дисентерському коледжі. Можливо, було б предметом цікавих роздумів поцікавитися, наскільки б відрізнялися прагнення та радощі обох сторін, якби вони зустрілися і подивилися одне на одного з такою ж винятковою прихильністю в 1776 році, якою вони згодом перейнялися у 1796 році. Авторові тоді виповнилося двадцять років, а Мері — сімнадцять. Що взяло б гору: незручності безвісності та тягар сімейних обставин, чи задоволення і духовне зростання, що могли б випливати з їхнього спілкування?

Одним із знайомств, які Мері завела в цей час, було знайомство з містером Клером, котрий мешкав у сусідньому будинку з тим, що орендував її батько, і якому вона, ймовірно, була певною мірою зобов'язана раннім розвитком свого розуму. Містер Клер був священнослужителем і, схоже, гумористом дуже своєрідного штибу. Ззовні він мав фізичні вади та був тендітним; а його фігура, як мені розповідали, мала схожість із фігурою знаменитого Поупа. Він мав пристрасть до поезії і не був позбавлений смаку. Його манери виражали ніжність і доброзичливість, прояви яких, здавалося, були дещо занадто штучно виплеканими. Його звички були звичками абсолютного самітника. Він рідко виходив зі своєї вітальні і якось показав подрузі Мері пару черевиків, які, за його словами, прослужили йому чотирнадцять років. Мері часто проводила цілі дні та тижні поспіль у будинку містера Клера.

РОЗД. II

1775-1783.

Але більш пам'ятний зв'язок виник приблизно в цей час між Мері та особою її ж статі, до якої вона перейнялася настільки палкою дружбою, що роками це становило головну пристрасть її розуму. Цю особу звали Френсіс Блад; вона була на два роки старшою за Мері. Її місце проживання на той час знаходилося в Ньюінгтон-Баттс, селі поблизу південної околиці столиці; і початковим посередником, що познайомив цих двох подруг, стала місіс Клер, дружина вже згаданого джентльмена, яка була в досить близьких стосунках з обома сторонами. Знайомство з Фанні, як і з містером Клером, сприяло дозріванню ще несформованих талантів Мері.

Ситуація, в якій Мері була їй представлена, мала схожість із першою зустріччю Вертера з Шарлоттою. Її провели до дверей невеликого будинку, обставленого, однак, з особливою охайністю та пристойністю. Першим, що привернуло її погляд, була молода жінка стрункої та елегантної статури, вісімнадцяти років, діловито зайнята годуванням та наглядом за кількома дітьми, народженими від тих же батьків, але значно молодшими за неї. Враження, яке Мері отримала від цього видовища, було незабутнім; і ще до завершення зустрічі вона дала у своєму серці обітницю вічної дружби.

Фанні була молодою жінкою надзвичайних здібностей. Вона співала та грала зі смаком. Вона малювала з вишуканою точністю та акуратністю; і, завдяки застосуванню цього таланту, протягом певного часу утримувала свого батька, матір та сім'ю, але зрештою зруйнувала своє здоров'я надзвичайними зусиллями. Вона читала і писала з неабиякою старанністю; і ті ж самі ідеї скрупульозної та тонкої пристойності супроводжували її як у цих, так і в інших заняттях.

Зміст

Вигляд