НЕВДЯЧНИЙ СИРОТА

Мене звати Мері Кері. Я живу у сиротинці для дівчаток у Йоркбурзі. Ви можете подумати, що у сиротинці нічого не відбувається. Але це не так. Сироти — це справжнісінькі діти, дуже схожі на тих, які мають матерів і татів; і хоч вони не влаштовують вечірок і не носять справжнього паризького одягу, речі таки трапляються, і саме тому я збираюся написати цю історію.

Сьогодні мене залишили в кімнаті. Учора теж. Я не проти, бо краще спостерігати за блискавкою тут угорі, ніж бути в підвалі з іншими. Бувають дні, коли я люблю грозу і блискавки. Я не вмію блискати й гуркотіти, бувши просто Мері Кері; але мені б хотілося, і коли це роблять за мене, це приносить полегшення моїм почуттям.

Причина, чому мене залишили, була така. Учора містер Гаффні, той із запалим оком і хронічним нежиттю, прийшов поговорити з нами задля покращення нашого характеру. Він вважає це своїм обов'язком і, просто від природи люблячи поговорити, доймає нас принаймні раз на тиждень. Учора, не погоджуючись із тим, що він казав, я не стала вдавати, що погоджуюся, і мене, звісно, одразу покарали.

Я не люблю тих, хто виконує свій обов'язок, і намагалася його не слухати; але нудну розмову важко не чути — від неї так шаленієш. Слухати його мені довелося, і коли він, розгортаючи свою промову доти, доки я не подумала, що він справді рицинова олія і я його проковтнула, висякався і сказав:

— Ви маєте багато за що бути вдячні, діти мої, і за все повинні бути вдячні. Чи це так? Якщо так, встаньте. Підніміться і станьте на ноги.

Я не встала. Усі інші встали — стали на ноги, так само, як він просив. Жодна не спробувала стати головою. Я була єдиною, хто сидів, і коли він побачив мене, його запале око ледь не викотилося, а хороше око втупилося в мене з таким подивом, що я голосно засміялася. Я не могла стриматися, справді не могла.

Я не за все вдячна, і саме тому я не встала. Хіба можна бути вдячним за зубний біль, або за біль у шлунку, чи за будь-який інший біль? Не можна. Та й не має бути так.

Кімната страшенно стихла, а потім він згодом сказав:

— Мері Кері, — його голос був гіршим за його око, — Мері Кері, ти хочеш сказати, що твоє серце невдячне? — І він тицьнув у мене пальцем, наче я була ожилою жінкою Єзавеллю.

Я не відповіла, вважаючи це безпечнішим, і він запитав знову:

— Я правильно розумію, Мері Кері, — і на той час він уже розлютився до червоного обличчя, — я правильно розумію, що ти не вдячна за все, що тобі випадає? Я правильно розумію?

— Так, сер, ви все правильно розумієте, — сказала я, встаючи цього разу. — Я не за все вдячна у своєму житті. Я була б набагато вдячнішою мати Матір і Батька на землі, ніж мати їх на небесах. І є ще дуже багато речей, які б я хотіла змінити. — І я сіла назад, і мене залишили після уроків за те, що кажу правду.

Місс Брей каже, що це було за зухвалість (місс Брей — головна начальниця цього закладу), але я не збиралася бути зухвалою. Справді не збиралася. Втім, озвучування фактів зазвичай накликає неприємності — як і їхнє написання. Сьогодні місс Брей залишила мене після уроків за те, що я дещо залишила на дошці й забула витерти. Я написала це просто для власного полегшення, не думаючи про те, що це побачить хтось інший. Ось що я написала:

«Деякі люди божевільні весь час; Усі люди божевільні часом».

Ось чому я сьогодні в кімнаті для покарань, і це лише доводить, що те, що я написала, — правильно. Божевілля — давати людям знати, що ти знаєш, які вони дивні. Місс Брей сприймає особисто все, що я роблю, і коли вона побачила ту дошку вгорі, то одразу наказала мені йти сюди. Вона обожнює мене карати, і це задоволення я їй дарую часто.

I'm not thankful for everything, and that's why I didn't stand up. Can you be thankful for toothache, or stomachache, or any kind of ache? You cannot. And no…

Я принесла з собою свій щоденник, а оскільки я не можу писати, коли хтось поруч, я зовсім не проти побувати наодинці часом. Місс Брей цього не знає, інакше моє покарання набуло б якоїсь іншої форми.

Я просто обожнюю щоденник. Розумієте, це дещо, кому можна розповідати про все і не потрапляти через це в халепу. Роблячи в ньому записи, я можу полегшити душу, висловлюючи те, що думаю, а місс Катрін каже, що так чинити з людьми ризиковано і що безпечніше тримати свої почуття при собі. Людям насправді немає до них діла, і немає нічого, від чого вони втомлювалися б слухати більше. Щоденник не говорить, тварини теж; але щоденник розуміє краще за тварин, і в книжці можна називати речі своїми іменами, чого небезпечно робити вголос навіть перед собакою.

Я знаю, що я не невдячна, і я б набагато радше мала батька і матір на землі, ніж на небесах, але, мабуть, мені слід було тримати свої вподобання при собі. Чомусь вподобання здаються людям причиною для злості.

Але мати й батько на небесах _дійсно_ надто далеко, щоб бути справйною втіхою. Я люблю, коли ті, кого я кохаю, перебувають поруч зі мною. Напевно, саме тому, коли я була маленькою, я ночами простягала руки, сподіваючись, що моя мама прийде і міцно мене обійме. Але вона так і не прийшла, і тепер я знаю, що це марно.

Є безліч речей, які марні. Одна з них — розповідати людям те, чого вони знати не хочуть. Я збагнула це майже два роки тому, коли мені було лише десять. Зрозуміла я це ось як.

Одного ранку, це був жахливо холодний ранок, міс Брей зайшла до їдальні якраз тоді, коли ми сідали снідати, і мала такий кумедний вигляд, що всі втупилися на неї, хоча ніхто й не осідлився навіть помітно посміхнутися. Усі діти бояться міс Брей; але на той час я ще не розкусила її справжньої сутності і, не думаючи про наслідки, підскочила, підбігла до неї та щось шепнула їй на вухо.

— Що! — сказала вона. — Що ти сказала? — І вона нахилила голову, щоб краще чути.

— Ви забули один бік обличчя, коли прибиралися сьогодні вранці, — сказала я, все ще пошепки, не бажаючи, щоб інші почули. — Лише один бік рожевий... — Але я не просунулася далі, бо вона схопила мене за руку і ледь не побігла зі мною з кімнати.

— Нахабниця! — сказала вона, і в її очах спалахнули такі іскри, що я зрозуміла: настав мій судний день. — Мала нахабнице! Ти за це будеру добре покарана. — Так і сталося. Я не хотіла бути зухвалою. Я думала, їй буде приємно дізнатися. Я помилилася.

Я терпіти не можу міс Брей. Сама лише згадка про її плечі ззаду дратує мене всюди, без жодного її слова, і все в мені, що є не так, одразу виривається назовні й починає говорити, коли ми з нею разом. Вона думає, що могла б керувати цією землею краще, ніж це робиться, і ходить так, ніби вона суперінтендант більшої її частини. Але я могла б це стерпіти. Я могла б стерпіти її щоки, і її завиту передню частину, і багато чого іншого; але чого я не можу стерпіти, так це того, що вона видає себе за чесну людину, хоча це не так. Вона бреше, і вона знає, що я це знаю; і відтоді, як я це з'ясувала, я уникаю її дороги; і якби вона була королевою Європи, Азії, Африки та Сполучених Штатів, я б хотіла, щоб вона забралася з моєї дороги. Справді хотіла б.

Найпам'ятнішу з її неймовірних історій я чув від неї особисто. Це було понад рік тому, і ми перебували в кімнаті, де пані проводили засідання правління. Я зайшов, щоб принести води, тримаючи в руках тацю, повну склянок, і вже збирався поставити їх на стіл, як почув, як міс Брей говорить свою брехню.

Саме це вона й зробила. Вона збрехала!

Ті склянки так і не торкнулися столу. Мої руки розтиснулися, і все гепнуло на підлогу з гуркотом. Кожна склянка розбилася на друзки, а я стояв і дивився витрішкуватись на міс Брей. А розповіла свою історію вона так. Правління розподіляє нас для удочеріння чи усиновлення, і того ранку вони обговорювали запит щодо Пінкі Мур, і, як зазвичай, міс Брей не хотіла, щоб Пінкі кудись ішла. Розумієте, Пінкі була дуже корисною. Вона робила чимало неприємної роботи для міс Брей, і міс Брей не хотіла її втрачати. І коли пані Роан, єдина з дам правління, яка справді бачить її наскрізь, зовсім гостро запитала, чому Пінкі не повинна йти цього разу, міс Брей заговорила так, ніби була щиро злякана й засмучена.

— Їй-Богу, місіс Роан, — мовила вона і кружляла ключі на пальцях, а ніздрями сіпала зовсім як кінь, — їй-Богу, місіс Роан, мені аж гидко вам казати, чесне слово. Але Пінкі Мур не підходить для удочеріння. У неї жахливий характер, і вона така манірна, що ніхто б її не тримав. А до того ж — голос її звучав у тому фарисейському стилі, який Господь, мабуть, ненавидить найбільше за все, — а до того ж, мені прикро казати, Пінкі неправдива і її ловили на тому, що вона бере речі в дівчаток. Сподіваюся, ніхто з вас про це не згадуватиме, бо я сподіваюся наглядом за нею виправити ці вади. Вона так благає мене не віддавати її на удочеріння і так мені віддана, що... І саме в цю хвилину вона помітила мене, чого раніше не зробила, бо я стояла за місіс Армстед, і затнулася так, ніби її вдарили.

Я на хвилину навіть не дихала. Зовсім не дихала. Все, що я робила, — це витріщалася, витріщалася з роззявленим ротом і виряченими очима; а тоді окуляри злетіли донизу, і я вилетіла на подвір'я, а там біля помпи була Пінкі.

— Ой, Пінкі! — сказала я. — Ой, Пінкі! — І я обхопила її за талію та заходилася ганяти туди-сюди по подвір'ю, наче якийсь дикун із Борнео. — Ой, Пінкі, уяви собі що? — Бідолашна Пінкі, подумавши, що мене вкусив скажений пес, намагалася змусити мене зупинитися, але я й не думала зупинятися, поки не перехопило подих. А тоді ми сіли на дровітні, і я обняла її так міцно, що аж кістки тріщали.

Спершу я була така зла, що не могла плакати, а потім розплакалася так, що не могла говорити. Та згодом слова таки знайшлися, і я сказала:

— Пінкі Мур, чи ти віддана міс Брей? Справді віддана? Мені потрібна щира правда. Ти віддана їй?

— Віддана міс Брей? Віддана! — І бідна маленька Пінкі, яка має духу не більше, ніж бідна родичка, наважилася висловитися вголос. — Я її ненавиджу! — сказала вона. — Ненавиджу її дужче за чорнослив; і якби хтось мене просто вдочерив, я була б така вдячна, що аж захлинулася б від радості, якби не те, що доведеться покинути вас. — Тоді вона теж розплакалася, і сльози, що капали між нами, робили нас схожими на артезіанські свердловини — справді робили.

Але Пінкі не знала, що спричинило мої сльози. Мої були сльози злості, і через те, що я не могла сказати їй, чому вони з'явилися, мені довелося послати її до будинку вмитися. Я помила своє обличчя біля помпи, а потім випустила трохи своєї злості, підмітаючи подвір'я з усієї сили, увесь час уявляючи, що міс Брей — це листя, і намагаючись переконати себе, що так воно і є. Мене розпирало від того, про що Біблія каже, що воно вселося в свиней, і я знала, що до кінця дня на мене чекають неприємності. Але їх не було. Навіть за зламану ручку помпи мене не покарали, а міс Брей так сильно намагалася бути приязною, що спочатку я не розуміла. Тепер розумію.

Це був мій перший досвід усвідомлення того, що хтось, хто зовні схожий на леді, всередині є підлим і брехливим, і від усвідомлення того, що таке можливо, мене тремтіло все тіло. Відтоді я ніколи не вдавала, що товаришую з міс Брей. Що до неї, то вона мене ненавиддить — ненавиддить тому, що знає: я відаю, яка вона людина, така, яку я з усього серця зневажаю.

Коли я вперше завела свій щоденник, то думала, що писатиму в ньому щодня. Я цього не роблю, і це показує, що з обіцянками собі я справляюся так само погано, як і з крокуванням у ногу. Я ніколи не йду в ногу. Часом мені здавалося, що я справді дещо з себе уявляю, але це не так. Ніхто особливо нічого з себе не уявляє, коли знаєш їх надто добре. Вести щоденник корисно для самолюбства, особливо коли пишеш у ньому правду. Кожен день, який ти пропускаєш, — це свідчення характеру, причому поганого характеру, адже це показує, яка ти недбала і як усе відкладаєш на потім; а я і те, і інше.

Але бути вихованкою Гуманної асоціації, або Притулку, чи Дитячого будинку, чи як там ще називають місце, де живуть діти з гуртової благодійності, — це в житті небагато важить. І саме цим я й є — вихованкою. Вихованці — як малярія та диспепсія: дещо, чого ніхто не хоче, але що є в кожному закладі. Мінерва Джеймс каже, що вони як ветерани: вмирають, але вічно живуть.

Ну, хай там як, раніше, коли я робила щось не так, а це траплялося майже постійно, я казала собі, що це не має значення, нікому немає до цього діла. І якщо я упускала нагоду позлити міс Брей, то шкодувала про це; але то було ще до того, як я її зрозуміла, і до приїзду міс Кетрін. Відколи приїхала міс Кетрін, я знаю, що найголовніше — це ти сама, а не те, де ти живеш чи звідки прийшла, і я починаю думати про Мері Кері трохи більше, ніж раніше, хоча й дещо інакше. Що ж до міс Брей, то часом я щиро намагаюся забути, що вона взагалі живе на світі.

Але дечого вона мене навчила, та міс Брей. Щодо того боку, якого я не знала. Шкода, що є речі, які ми мусимо знати. Думаю, я займуся вивченням людської природи докладніше. Колись я думала присвятити себе ботаніці, оскільки я люблю квіти, або астрономії, щоб дізнатися все про ті мільйони світів у небі, настільки вищих за землю і настільки більших; але тепер гадаю, що зупинюся на людській природі. Ніхто ніколи не знає, що вона збирається вчинити, що робить її повною сюрпризів, але в ній є багато по-справжньому цікавого. Вона мені подобається. Що ж до її брейського боку, я намагатимуся про нього не думати; але якщо є калюжі, гадаю, добре знати де вони, щоб у них не наступити. Шкода, що нам не доводиться обходитися без знань про калюжі та всякі інші речі! Я б набагато радше знала мало і була щасливою, ніж дізнавалася те жахливе багато, що дехто знає.

У будь-якому разі, мені не доведеться запам'ятовувати все, чого я навчуся, бо міс Кетрін каже, що є чимало речей, які розумно забути, і щоразу, коли зможу, я забуватиму підлі речі. Я б забула витівки міс Брей, якби вона сказала мені, що шкодує, і поклала руку на серце, що більше ніколи так не робитиме. Але я не вірю, що вона колись це зроде. Богові доведеться тяжко з міс Брей. Вона занадто стара, щоб змінюватися, і закосніла у своїх звичках — поганих звичках.

Зміст

Вигляд