Міс Мапп Повернутися до книгиДо книги

РОЗДІЛ I

Міс Елізабет Мапп могло бути сорок, і вона скористалася цією нагодою, бувши лише на рік чи два старшою. Її обличчя пашіло яскравими барвами й було пооране зморшками від хронічної люті та цікавості; проте ці життєдайні емоції зберегли їй разючу жвавість розуму й тіла, що цілком пояснювало ту відносну юність, яку їй приписали б будь-де, окрім чарівного маленького містечка, у якому вона мешкала так довго. Гнів і найтяжчі підозри щодо всіх навколо зберігали її молодість і тримали в стані постійного кипіння.

Miss Elizabeth Mapp might have been forty, and she had taken advantage of this opportunity by being just a year or two older. Her face was of high vivid colo…

Цього спекотного липневого ранку вона сиділа, мов великий хижий птах, біля дуже зручного вікна своєї садової кімнати, чий просторий еркер утворював стратегічний пункт високої ваги. Ця садова кімната, масивна й простора, була збудована під прямим кутом до фасаду її будинку і дивилася прямо на вельми цікаву вулицю, що своїм нижнім кінцем виходила на Гай-стріт у Тіллінгу. Точнісінько навпроти її парадних дверей дорога різко повертала, тож, коли вона визирала з цього випнутого вікна, її власний будинок стояв під прямим кутом зліва від неї, згадана вулиця стрімко спускалася вниз перед нею, а праворуч їй відкривався безперешкодний вид на її подальший шлях, що закінчувався занедбаним цвинтарем довкола великої норманської церкви. Утім, будь-що цікаве про церкву можна було почерпнути з путівника, а міс Мапп не надто переймалася такими холодно-поважними темами. Значно більше їй припадало до душі те, що між церквою та її стратегічним вікном стояв котедж, у якому жив її садівник, тож вона могла бачити, коли не була зайнята чимось іншим, чи пішов він додому до дванадцятої, або чи не запізнився повернутися до її саду до першої, адже йому доводилося переходити вулицю прямо перед її очима. Так само вона могла спостерігати, чи не виходив часом хтось із його безпутної родини з хвіртки її саду, обтяжений підозрілими кошиками, у яких могла міститися контрабандна городина. Лише вчора вранці вона вибігла з небезпечною усмішкою, щоб перепинити навантаженого ношею шибеника й розпитати, що там у «тому гарному кошику». Того разу з'ясувалося, що цей гарний кошик містив сітку для полуниці, яку відправили в ремонт дружині садівника; тож більше нічого не залишалося, окрім як проконтролювати її повернення.

Це вона робила з бічного вікна садової кімнати, з якого відкривався вид на полуничні грядки; вона могла сидіти зовсім близько до нього, оскільки його затуляло широколисте гілля фігового дерева, і шпигувати, залишаючись непоміченою.

В іншому ж ця дорога праворуч, що вела вгору до церкви, не мала особливого значення (окрім недільного ранку, коли вона могла скласти практично повний список тих, хто відвідував богослужіння), оскільки у скромних оселях, що вишикувалися вздовж неї, не жив ніхто дійсно цікавий. Ліворуч, під прямим кутом до стратегічного вікна, виднівся фасад її власного будинку, і щодо нього можна було зробити — і справді робилося — чимало корисних спостережень. З-за фіранки, недбало напнутої на тій половині вікна, що була ближче до будинку, вона могла наглядати за роботою своєї покоївки і помічати, чи не висувається та з вікна, чи не перекидається словечком із подругою, яка проходить вулицею, і чи не махає ганчіркою на знак вітання. Одразу після таких відкриттів вона здійснювала фланговий маневр, долаючи кілька кроків садом, прокрадалася в будинок, безшумно піднімалася сходами й ловила порушницю на гарячому під час цього публічного байдикування. Але все це домашнє шпигунство праворуч і ліворуч було прісним і безбарвним порівняно з грандіозними відкриттями, які щодня й щогодини чекали на натренованого спостерігача за вулицею, що пролягала просто перед її вікном.

Мало що з того, що стосувалося світського життя Тіллінґа, не можна було довести чи, принаймні, обґрунтовано припустити з орлиного гнізда міс Мапп. Одразу під її будинком ліворуч стояла резиденція майора Флінта, збудована з такої ж георгіанської червоної цегли, як і її власна, а навпроти розташовувалася оселя капітана Паффіна. Обидва вони були парубками, хоча загалом вважалося, що майор Флінт у молодості був героєм якихось неймовірно любовних пригод, і він завжди дуже різко змінював тему, коли згадувалося щось пов'язане з дуелями. Тому було цілком логічно припустити, що він мав досвід кривавого характеру, і барв цьому романтичному припущенню додавало те, що у вологу, ревматичну погоду його ліва рука ставала дуже нерухомою, і не раз чули, як він казав, що його турбує рана. Що це була за рана, ніхто точно не знав (це могло бути будь-що — від сліду від щеплення до удару шаблею), оскільки, сказавши, що рана його турбує, він незмінно додавав: «Пхе! Досить про старого вояку»; і хоча після цього він міг не говорити ні про що інше, крім старого вояки, свої старі кампанії він покривав завісою таємниці. Те, що він служив в Індії, дійсно видавалося ймовірним, адже він називав обід «тіффіном» і кликав свою покоївку вигуком «Куй-хі». Оскільки її звали Сара, це, вочевидь, було відлунням днів, проведених у бунгало. Коли він не гнівався, його манера спілкування з представниками своєї статі була прямолінійною і щирою; але, незалежно від того, сердився він чи ні, його ставлення до фей, або ж чарівних жінок, було вкрай галантним і помпезним. Він безперечно носив пасмо волосся в маленькому золотому футлярі на ланцюжку годинника, і дехто бачив, як він цілував його, коли доволі необачно вважав, що за ним ніхто не спостерігає.

Погляд міс Мапп, коли вона цього сонячного липневого ранку вмостилася біля вікна, на мить затримався на будинку майора, перш ніж вона перевела повний огиди погляд на світлини на останній сторінці своєї ранкової ілюстрованої газети. На них були зображені переважно молоді жінки, що кружляли в хороводах у хвилях прибою або лежали на пляжі в позах, прийняти які міс Мапп вважала б нижчим за свою гідність. Ані майор, ані капітан Паффін не належали до ранніх пташок, але вже настав час, коли можна було очікувати на перші ознаки пожвавлення. І справді, саме тієї миті вона цілком виразно почула приглушене ревіння, яке її досвідчене вухо без зусиль розпізнало як вигук «Кві-гі!».

«Отже, майор щойно зійшов до сніданку, — механічно зробила висновок вона, — а вже близько десятої. Подивимося: вівторок, четвер, субота — ранок вівсянки».

Її проникливий погляд перемістився на будинок точнісінько навпроти того, де був ранок вівсянки, і саме тоді, коли вона на нього дивилася, з невеликого горішнього вікна висунулася рука й поклала на підвіконня губку. Потім зсередини рішуче опустили нижню стулку, аби губку не здуло вітром і вона не впала на вулицю. Тож було ясно, що того ранку капітан Паффін піднявся трохи пізніше за майора. Але він завжди голився та чистив зуби перед ванною, тому різниця між ними становила лише кілька хвилин.

Загальні маневри в Тіллінгу, поступове вивільнення тріпотливого життя з нічного кокона, поява міських дам із плетеними кошиками в руках для господарських покупок, відтік чоловіків на паровий трамвай об 11:20 ранку, щоб дістатися поля для гольфу, та інші перші кроки в обов'язках і розвагах дня набирали повних обертів лише о пів на одинадцяту, тож міс Мапп мала вдосталь часу, щоб пробігтися очима по заголовках своєї газети й віддатися цнотливим роздумам про мешканців цих двох будинків, перш ніж їй доведеться стати справді пильною, аби нічого не пропустити. З цих двох майор Флінт, безсумнівно, був більш привабливим для жіночого ока; роками міс Мапп намагалася заманити його під вінець, і ще далеко не полишила цих спроб. З його послужним списком пригод, з романтичним душком Індії (і камфори) в тигрових шкурах килимів, що встеляли його передпокій і здіймалися по стіні, мов приплив, з його гордовитими й галантними манерами, з його гучним пирханням і чмиханням на адресу «нісенітниць і дурниць», його гупанням по столу для підсилення аргументу, з його пораненням і приголомшливими ударами в гольфі, його нетерпимістю до всіх, хто вірив у привидів, мікробів чи вегетаріанство, було в ньому щось хвацьке й небезпечне; ви відчували, що перебуваєте в присутності розпеченої вуглини просто з горнила творіння. Капітан Паффін, навпаки, був зліплений з настільки іншої глини, що навряд чи взагалі можна було вважати його створеним із глини. Він був кульгавим, низьким і щуплим, із низками мирного намиста й папуаськими фартухами в передпокої замість шкур диких тигрів, і мав рвучкі, розсіяні манери та високий голос.

Однак, на думку міс Мапп, за його непоказністю крилося щось загадкове — тим більше, що зовні це жодним чином не проявлялося. Ніхто не міг би назвати майора Флінта, з його горланням і шморганням, бодай трохи загадковим. Він викладав усі свої гучні карти на стіл — здоровенних незграбних королів і тузів. Але міс Мапп була далеко не впевнена, що капітан Паффін не приховує джокера, який колись та й вийде на світ. Перспектива стати місіс Паффін була не такою привабливою, як інша, але вона час від часу побіжно її розглядала.

Проте навколо них обох крилася якась таємниця, попри те, що більшості їхніх пересувань знаходилося цілком вичерпне пояснення. Як правило, вранці вони разом грали в гольф, відпочивали пополудні — у чому міг легко пересвідчитися будь-хто, якщо тихого дня ставав на дорозі між їхніми будинками і прислухався до гучного й ритмічного дихання, що сколихувало спокійне повітря, — згодом неодмінно ходили на чаювання і грали в бридж до самої вечері; або ж, якщо їм не пропонували таких розваг, всідалися у кріслах заміського клубу чи з великими зусиллями вимучували сотню очок у більярд. Хоча чаювань було вдосталь, вечеряти в гостях у Тіллінгу було великою рідкістю; пасьянс або складання пазла заповнювали годину-дві, що розділяли домашню вечерю і час сну; але знову й знову міс Мапп бачила світло у вітальнях цих двох сусідів у таку пору, коли ті поодинокі вогні, що ще горіли в Тіллінгу, обмежувалися виключно спальнями, та й навіть там вони мали б уже згаснути. А лише минулого тижня, вирвана зі сну незрозумілим розладом шлунку (у якому вона звинувачувала маленьке зелене яблуко), вона побачила, що аж о пів на першу ночі світло у вітальні капітана Паффіна досі пробивається крізь штору. Це настільки її розбурхало, що, ризикуючи вивалитися на вулицю, вона витягнула шию зі свого вікна і помітила таке ж освітлення в будинку майора Флінта. Отже, тоді вони не були разом, адже в такому разі будь-який розсудливий господар (а Бог свідок, вони обидва добряче скупилися й заощаджували, або ж, якщо Він не знав, то міс Мапп це було чудово відомо) погасив би власне світло, якби сидів і розмовляв із приятелем у його будинку.

Наступної ночі, коли напади несваріння повністю минули, вона наставила будильник на ту саму позачасову годину й спостерігала точно те саме явище. Така пізня година, звісно, цілком пояснювала ці пізні сніданки; але чому, — влучно запитала себе міс Мепп, — чому така пізня година? Звісно, вони обоє дотримувалися літнього часу, тоді як більшість мешканців Тіллінга геть відмовлялася (за винятком поїздок потягом) переводити свої годинники лише тому, що їм так сказав містер Ллойд Джордж; але навіть зваживши на це... тоді вона збагнула, що літній час робив годину ще пізнішою для тих, хто його дотримувався, тож це не слугувало виправданням.

Міс Мапп мала розум, не здатний вірити в неймовірне, а нинішнє пояснення цих пізніх годин було й справді вкрай неймовірним. Майор Флінт часто розповідав загалу, що редагує свої щоденники, і що єдиний час, коли його не відривають від справ у цьому приємному вирі життя в Тіллінгу, — це вечори, коли він залишається на самоті. Капітан Паффін, зі свого боку, зізнавався в дослідницькій цікавості до стародавньої історії Тіллінга, щодо якої він готував монографію. Якщо йому дозволяли, він міг годинами розповідати про відвоювання в моря болотистої місцевості на південь від міста та про стару римську дорогу, прокладену на високому насипі, сліди якої збереглися й досі; проте, на думку міс Мапп, це свідчило про безпрецедентний егоїзм майора Флінта та таку ж безпрецедентну любов до старожитностей капітана Паффіна, раз вони продовжували свої студії (за нинішніх цін на газ) до такої пізньої пори. Ні; міс Мапп чудово розуміла, що це не так, але ще не визначилася остаточно, що ж саме їй відомо. Вона подумки відкинула думку про те, що йогоїзм (навіть у ці часи щоденників та автобіографій) і старожитності виправдовують таке тривале сидіння за наукою, із тією ж здоровою нетерпимістю, з якою міцний шлунок відторгає шкідливу їжу, і не дозволила собі підступно отруїтися, затримавши її в собі.

Але коли вона взяла свій легкий алюмінієвий театральний бінокль, щоб пересвідчитися, чи це справді Ізабель Поппіт тією своєю високою, гарцювальною ходою саме заходить до канцелярської крамниці на Гай-стріт, вона вже втриста шістдесят п’ятий раз після сніданку мовила до себе: «Це дуже спантеличує»; адже саме сьогодні виповнився рівно рік відтоді, як вона вперше побачила ті таємничі опівнічні квадрати освітлених штор. «Спантеличує», власне, було словом, яке постійно ненадовго з’являлося в лексиконі міс Мепп, хоча його затримання на цілий рік довкола одного й того ж предмета було безпрецедентним. Та слово «спантеличена» ще жодного разу не заплямувало джерел її чистої, незаплямованої англійської мови.

Рух почався; місіс Плейстоу, несучи свій плетений кошик, вийшла з-за рогу біля церкви в напрямку вікна міс Мапп, і оскільки між ними панувало тимчасове охолодження (яке настало після шаленої спеки) через вовняну пряжу яскравого крапово-рожевого відтінку, яку забудькуватий крамар продав місіс Плейстоу, хоча твердо обіцяв її міс Мапп... але великодушність міс Мапп гребувала згадками про брудні подробиці цього нікчемного привласнення. Гарячка зовсім спала, і міс Мапп зі свого боку була цілком готова дозволити холодку повернутися до нормальної температури приязні тієї ж миті, коли місіс Плейстоу поверне ту пряжу. Зовні й на людях дружні стосунки були відновлені, а оскільки охолодження тривало близько шести тижнів, було цілком імовірно, що пряжа вже стала частиною декоративної облямівки джемпера чи зимового шарфа місіс Плейстоу, тож натомість довелося б задовольнитися належним висловленням жалю. Тому що ближче підходила місіс Плейстоу, то невидимішою вона ставала для очей міс Мапп, а коли опинилася на відстані привітання, то зникла взагалі. Водночас із крамниці канцелярських товарів на Гай-стріт вийшла міс Поппіт.

Місіс Плейстоу завернула за ріг під вікном міс Мапп і, кумедно підстрибуючи, почимчикувала вниз крутим пагорбом. Її хода нагадувала рухи механічних ляльок, яких продають на вулицях: вони мають три ноги, прикріплені наче спиці до колеса, тож їхні ступні виринають з-під сукні з непохитною голландською регулярністю; до того ж її фігура відрізнялася певною приземкуватою округлістю, що чудово пасувала до такої ходи. Проходячи повз, вона відверто зазирнула у вікно їдальні капітана Паффіна і з такою характерною для неї недоречною молодявістю помахала туди своєю пухкою маленькою ручкою. На розі за будинком майора Флінта вона на мить завагалася і звернула в провулок до бічної вулички, де мешкав містер Вайс. Там само приймав і дантист, а оскільки містер Вайс перебував у від'їзді на європейському континенті, місіс Плейстоу майже напевно прямувала саме до останнього. Міс Мапп швидко згадала, що вчора на вечірці з бриджу в місіс Бартлетт місіс Плейстоу обирала м’які шоколадні цукерки замість тих, що були начинені нугою чи мигдалем. Це слугувало додатковим доказом на користь візиту до дантиста, адже зазвичай, якщо Годіва Плейстоу перебувала в кімнаті довше, ніж хвилину-дві, дістати цукерку з нугою було взагалі неможливо... Перетинаючи вузьку бруковану дорогу, де між круглими камінцями буйно розрослася трава, вона спіткнулася, але втримала рівновагу, швидко пробігши трішки вперед, а її ступні, що рухалися наче по колу, замиготіли з прудкістю дрозда, який дріботить газоном.

На той час Ізабель Поппіт уже дійшла до рибної крамниці за три двері нижче повороту, за яким зникла місіс Плейстоу. Її гарцювальна хода на мить застигла, і вона зачекала з високо піднятим коліном, наче статуя коня, що гарцює, перш ніж нарешті вирішила рушити далі. Проте вона пройшла не далі ніж до сусідньої фруктової крамниці й за один гарцювальний стрибок подолала три сходинки, що піднімали крамницю над вулицею, високо задерши свій римський ніс. Невдовзі вона вийшла, але з її кошика не виглядало жодної виразної округлості, схожої на диню, щоб міс Мепп могла достеменно побачити її покупку, і знову повернулася до рибної крамниці. Не могла ж вона покласти рибу зверху на фрукти, і щойно ясний розум міс Мепп відкинув це припущення, як її осяяла правильна відгадка. «Лід», — мовила вона до себе, і справді, коли міс Поппіт вийшла, зверху з її кошика стирчав вугластий вершечок, загорнутий у вже мокрий папір.

Міс Поппіт ішла вулицею, і міс Мепп знову підняла свій ілюстрований журнал, обернувши його до вікна огидною фотографією брайтонських морських німф. Визираючи з-за нього, вона помітила, що з кошика міс Поппіт, здавалося, сочиться яскрава венозна кров, і була цілком певна, що та купила порічки. Це, у поєднанні з льодом, робило здогад повним. Вона купила трохи прим’яті порічки (інакше вони б не пустили сік так швидко), щоб приготувати той самий охолоджений порічковий десерт, яким так щедро пригощалася на останній вечірці з бриджу в міс Мепп. Це був украй підлий вчинок, адже охолоджений порічковий десерт був винаходом міс Мепп, яка у відповідь на похвали казала, що успадкувала цей рецепт від своєї бабусі. Але міс Поппіт, вочевидь, вступила в двобій із Бабусею Мепп і, так само очевидно, здогадалася, що ягоди гіршої якості — ягоди, які явно були «з душком», — неможливо розпізнати, якщо їх добряче охолодити. Міс Мепп залишалося лише сподіватися, що фрукти в кошику, який саме погойдувався повз її вікно, були настільки «з душком», що вже почали бродити. Заброділий порічковий десерт мав огидний смак, а якщо вперто продовжувати його їсти — призводив до катастрофічних наслідків. Можливо, знадобиться загальний осуд, аби навчити міс Поппіт не зазіхати на заповідні володіння Бабусі Мепп.

Ізабель Поппіт жила з показною та зверхньою матір’ю якраз за рогом, за будиночком садівника, навпроти західного фасаду церкви. Вони були порівняно новими мешканцями Тіллінга, оскільки оселилися тут лише два чи три роки тому, і Тіллінг ще не зовсім перестав вважати їх досить підозрілими особами. Підозра жевріла, хоч уже й не палала. Вони, безперечно, були багатими, і міс Мапп підозрювала, що вони спекулянти. Вони тримали дворецького, перед яким обидві відчували чималий трепет і який ледь не знизував плечима, коли місіс Поппіт віддавала йому наказ; вони мали автомобіль, про який місіс Поппіт мала схильність згадувати частіше, ніж це було б природно, якби вона завжди була до нього звичною, і вони щозими на місяць їздили до Швейцарії, а щоліта — до Шотландії «на сезон полювання», як жахливо висловлювалася місіс Поппіт. Усе це виглядало дуже підозріло, і хоча Ізабель дотримувалася звичаїв Тіллінга, щоранку ходячи за покупками для дому зі своїм плетеним кошиком, купуючи пошкоджені фрукти для десерту й одягаючись у тому своєрідному стилі домашнього крою, що свідчив про гарне виховання та скромні статки, міс Мапп із сумом побоювалася, що ці звички були наслідком не цнотливої та інстинктивної простоти, а амбітного прагнення бути прийнятими старими тіллінгськими родинами як свої. Але навіщо справжньому тіллінгцю дворецький і автомобіль? І якщо цього було недостатньо, щоб посіяти серйозні сумніви щодо щирості мешканців «Йє Смолл Хаус», то в пам’яті міс Мапп усе ще був надзвичайно живим той жахливий момент, не затьмарений роками, що минули відтоді, коли місіс Поппіт порушила тишу за надто вже розкішним обідом, запитавши місіс...

Плейстоу, чи не вважає вона надподаток тяжким тягарем для «наших скромних доходів». ... Міс Мапп різко вдихнула, ніби від болю, і, кілька разів хапнувши повітря, змінила тему розмови... Найгіршим з усього, мабуть, через те, що це сталося зовсім недавно, був той факт, що місіс Поппіт щойно удостоїлася звання члена ордена Британської імперії, або M.B.E., і вказала це на своїх візитівках, наче для того, щоб скандал не вщухав. Її заслуги перед Тіллінгською лікарнею зводилися виключно до того, що вона надавала в її розпорядження свій автомобіль, коли він не був потрібен їй самій, тоді як жодному члену Тіллінгського робочого клубу, який стер пальці до кісток за в'язанням і виготовив стільки семикінцевих пов'язок, що ними можна було б дістати до Місяця, не запропонували подібної відзнаки. Якби хтось і запропонував, вона б знала, що робити: в'їдливий лист до прем'єр-міністра з поясненням, що вона працює не в надії на відзнаки, а з чистого патріотизму, неодмінно став би відповіддю міс Мапп. Насправді вона навіть склала чернетку цього листа, коли з'явилося ім'я місіс Поппіт, і старанно переглядала стовпець за стовпцем у наступних списках, аби переконатися, що вона, засновниця Тіллінгського робочого клубу, не стала жертвою такої ж образи.

Місіс Поппіт була вискочкою: ось ким вона була, і міс Мапп мусила визнати, що діяла вона вельми спритно. Дворецький та автомобіль (який так часто опинявся в розпорядженні друзів місіс Поппіт), а також безперервні ланчі й чаювання зробили свою справу; вона приборкала Тіллінг, радше загодувавши його, аніж узявши змором, і міс Мапп відчувала, що лише вона одна підтримує гідність старих родин. Вона була, безперечно, єдиною представницею старих родин (і до того ж самотньою старою дівою), яка не здалася Поппітам. Природно, вона не доводила свою непохитність, так би мовити, до голодного страйку, бо це було б доволі дивною поведінкою, гідною хіба що суфражисток, і вона користалася гостинністю Поппітів повною мірою, але (тут давалися взнаки її принципи) ніколи не віддячувала взаємністю на гостинність Кавалерки ордена Британської імперії, хоча час від часу запрошувала Ізабель до себе додому й нещадно критикувала її за кожної слушної нагоди...

Цей злісний спогад швидко й плавно промайнув у думках міс Мапп і анітрохи не притупив тієї гостроти, з якою вона спостерігала за припливом життя в Тіллінгу, що після нічного відпливу знову набирав сили, і не завадив їй, за кілька хвилин після того, як Ізабель зникла за рогом, почути слабке дзеленчання телефону у власному будинку. Від цього звуку вона підхопилася на ноги, але знову зупинилася біля дверей. Вона мала небезпідставні підозри щодо своєї прислуги стосовно телефону: вона була переконана (хоча наразі й не могла знайти жодних доказів), що і кухарка, і покоївка використовували його з власною ницою метою за її рахунок, і що їхні друзі постійно користувалися ним для розмов із ними. А можливо — хто знає? — її молодша покоївка була найгіршою з усіх, бо вона вдавала майже неймовірну дурість щодо цього апарата і прикидалася, ніби не вміє ні розмовляти по ньому, ні розуміти його скрекотіння. Усе це цілком могло бути напускним, щоб відвернути підозру, тому міс Мапп затрималася біля дверей, щоб дати будь-якій із цих порушниць заглибитися в розмову зі своїм другом: тихе й потайне наближення до кімнати, яку називали ранковою (невелике приміщення, що виходило в передпокій і використовувалося переважно для зберігання капелюхів, плащів та парасольок), дозволило б їй тоді спіймати одну з них на гарячому слові або, принаймні, підслухати уривки розмови, що стали б не менш прямим доказом.

Вона дійшла лише до садових дверей свого будинку, коли Візерс, її покоївка, вийшла назустріч. Тоді міс Мапп почала усміхатися й наспівувати якусь мелодію. Відтак усмішка стала ширшою, а мелодія стихла.

— Так, Візерс? — сказала вона. — Ви шукали мене?

This spiteful retrospect passed swiftly and smoothly through Miss Mapp's mind, and did not in the least take off from the acuteness with which she observed t…

— Так, міс, — сказала Візерс. — Міс Поппіт щойно вам телефонувала...

Міс Мапп мала дуже здивований вигляд.

— І подумати тільки, що телефон дзвонив, а я й не почула, — сказала вона. — Мабуть, на старість я починаю глухнути, Візерс. Чого хоче міс Поппіт?

— Вона сподівається, що ви зможете прийти сьогодні пополудні на чай і зіграти в бридж. Вона очікує, що за чверть до четвертої до неї може зазирнути кілька друзів.

Потік різкого світла залив свідомість міс Мапп. Очікувати, що «зазирне кілька друзів», було традиційним способом повідомити про справжнісіньку вечірку, на яку її не запросили, і міс Мапп, немов через особливе одкровення, знала: якби вона прийшла, то виявилося б, що вона стала восьмою, аби укомплектувати два столи для бриджу. Коли дворецький відчинятиме двері, він, безсумнівно, триматиме в руці половинку аркуша, на якій написані імена очікуваних друзів, і якщо імені візитерки не виявиться в цьому списку, він із безсоромним нахабством заявить їй, що ні місіс Поппіт, ні міс Поппіт немає вдома, а тим часом, ще доки спантеличена гостя встигне розвернутися, впустить іншу відвідувачку, яка належним чином значиться в його папірці... Отже, Поппіти влаштовували вечірку з бриджу, на яку її покликали лише в останню мить, вочевидь, аби замінити якусь очікувану подругу, котра підхопила грип, втратила тітку або була змушена поїхати до Лондона: ось і пояснення, чому (як вона випадково почула вчора) майор Флінт і капітан Паффін збиралися сьогодні зіграти лише один раунд у гольф і повернутися потягом о 2:20. І навіщо шукати іншого пояснення шматку льоду та червоній смородині (певно, пом'ятій), які, як вона бачила, купувала Ізабель? І кожен міг би зрозуміти (принаймні міс Мапп — точно), навіщо вона перед цим заходила до крамниці канцтоварів на Гай-стріт. Колоди карт.

Про те, хто був тим очікуваним другом, який підвів місіс Поппіт, можна буде подумати згодом: наразі ж, поки міс Мепп посміхалася до Візерс і знову мугикала свою мелодію, їй належало вирішити, чи буде вона з радістю погоджуватися, чи змушена буде відмовитися. Аргумент на користь вимушеної відмови був очевидним: місіс Поппіт заслуговувала на те, щоб її «провчили» за те, що вона не включила її до початкового списку гостей, і якби та відмовилася, то цілком імовірно, що о такій пізній порі господині не вдалося б знайти когось іншого, а отже, один з її столів був би остаточно зіпсований. На користь згоди свідчило те, що вона могла б зіграти робер у бридж, випити доброго чаю і мала б нагоду сказати щось неприємне про десерт із порічок, що стало б розплатою для міс Поппіт за спробу привласнити її родинні страви...

Блискуча, радісна, диявольська ідея спала їй на думку, і вона сама підійшла до телефону, манірно протерши місце, на яке, мабуть, надихала Візерс.

— Так мило з твого боку, Ізабель, — сказала вона, — але я сьогодні дуже зайнята, та й попередила ти мене не дуже завчасно, чи не так? Тому я спробую зазирнути до тебе, якщо зможу, гаразд? Можливо, мені вдасться викроїти для цього час.

Виникла пауза, і міс Мепп зрозуміла, що поставила Ізабель у скрутне становище. Якщо та успішно спробує знайти когось іншого, міс Мепп може раптом виявити, що здатна викроїти час, і тоді їх стане дев'ятеро. Якщо ж їй не вдасться знайти нікого іншого, і міс Мепп не зможе викроїти час, тоді їх буде семеро... Ізабель не матиме жодної спокійної хвилини цілісінький день.

— Ох, будь ласка, викрій для цього час, — сказала вона тим жахливим улесливим тоном, який чомусь майор Флінт вважав таким привабливим. То була одна з його слабких сторін, а їх було ще безліч. Але саме з цією міс Мепп було складно змиритися.

«Якщо тільки зможу, — сказала міс Мапп. — Але в такий пізній час... До побачення, люба, або ж, сподіваємося, лише _au reservoir_».

Перш ніж покласти слухавку, вона почула ввічливий сміх Ізабель із цього майже нового й чудового малапропізму. Ізабель колекціонувала малапропізми й записувала їх у блокнот. Якщо перевернути блокнот і почати з іншого кінця, можна було знайти колекцію спунеризмів, які теж були дуже кумедними.

Чай, після якого влаштовувалася гра у бридж, був улітку головним проявом духу гостинності в Тіллінгу. Щоправда, місіс Поппіт намагалася запровадити щось на кшталт званих вечерь, та хоча вона й мала змогу влаштовувати їх скільки заманеться, ніхто більше не наслідував цього показного прикладу. Звані вечері вимагали вищого рівня життя; міс Мапп, наприклад, скрупульозно підрахувала витрати на частування трьох голодних людей за вечерею і з'ясувала, що одна така звана вечеря навіть близько не окупається запрошеннями на три подальші вечері від ваших гостей. Правилом були розкішні чаювання, після яких хотілося хіба що перехопити щось дрібне: філіжанку супу, шматочок холодного пирога або ж розігрітий шматок риби та трохи запеченого сиру. Потім, після азарту бриджу (а бридж у Тіллінгу був вельми захопливим), пазл або пасьянс охолоджували ваш мозок і заспокоювали нерви. Узимку, однак, коли бракувало денного світла, у Тіллінгу зазвичай влаштовували вечірні партії у бридж і просили потрібну кількість друзів зайти після вечері, хоча всі чудово знали, що всі інші також лише перехопили чогось дрібного. Певно, руйнівні ціни на вугілля мали до цих вечірніх зібрань за бриджем певний стосунок, адже вогонь, який обігрівав вашу кімнату, коли ви були наодинці, міг так само зігріти й усіх ваших гостей; а потім, коли вам відповідали гостинністю, ви могли дозволити вогню у своїй вітальні згаснути. Та хоча міс Мапп уже щось планувала стосовно зимового бриджу, до зими було ще далеко....

Перш ніж міс Мапп повернулася до свого вікна в садовій кімнаті, величезний обурливий автомобіль місіс Поппіт, який вона завжди називала «Ройсом», виїхав з-за рогу і, зупинившись навпроти будинку майора Флінта, повністю перекрив огляд вулиці за ним. Тоді стало цілком зрозуміло, що вона прислала «Ройс», аби відвезти їх обох на поле для гольфу, щоб вони мали час зіграти свій раунд і встигнути на 2.20 назад до Тіллінга, аби своєчасно прибути на вечірку з бриджу. Саме тоді, коли вона дивилася, майор Флінт вийшов зі свого будинку з одного боку «Ройса», а капітан Паффін — з іншого. «Ройс» заважав їм бачити одне одного, і вони одночасно гукнули в бік будинку одне одного. Капітан Паффін видав гучне «Ку-і, майоре» (австралійський вигук, засвоєний ним під час плавань), тоді як майор Флінт проревів «Кві-гай, капітане», що, як знав увесь світ, мало східне походження. Галас, який зчинив кожен із них, завадив їм почути одне одного, і невдовзі один із них, страшенно поспішаючи вирушити, оббіг автомобіль спереду точнісінько в той самий момент, коли інший оббіг його ззаду, і обоє гучно загрюкали в дверні молотки одне одного. Ці стуки були не такими ідеально одночасними, як вигуки, і це призвело до того, що вони несподівано виявили одне одного; ця зустріч супроводжувалася вибухами фальцетного сміху з боку капітана Паффіна і значно мужнішим реготом майора... Після цього «Ройс» незграбно покотився порослою травою бруківкою вулиці і, після тривалого маневрування заднім ходом, таки зумів повернути за ріг.

Міс Мапп вирушила зі своїм кошиком за покупками. У ньому вона несла тижневі розрахункові книжки, які мала залишити у крамницях місцевих торговців разом з оплатою, проте не без суперечок. Там був запис про лій, який вона мала намір оскаржувати до останнього подиху, хоча її м'ясник, імовірно, здався б набагато раніше. Там була позиція за яйця з молочної крамниці, яку їй, можливо, доведеться оплатити, хоча це було обурливе завищення ціни. Щодо пральні вона вже все вирішила: вона мала намір оплатити цей рахунок із крижаним виразом обличчя і сказати «Доброго ранку назавжди» або щось у цьому дусі, хіба що власник негайно пред’явить той... той предмет одягу, який загубився у пранні (як скарби короля Іоанна), або ж відшкодує щедру суму на його заміну. Усі ці пов'язані зі сварками клопоти були для міс Мапп справжньою втіхою: ранок вівторка, день, коли вона оплачувала й оскаржувала свої тижневі рахунки, приносив стільки ж задоволення, скільки й недільні ранки, коли вона, сидячи під самою кафедрою, помічала кричущі суперечності та граматичні помилки у проповіді. Після оплати рахунків та завершення справ наставала черга для приємного, адже на неї чекала примірка у кравчині — примірка чайної сукні, яку вона одягатиме на зимові вечірні партії в бридж, і яка, якщо тільки міс Мапп жорстоко не помилялася, своєю розкішшю приголомшить і завдасть мук усім, хто на неї погляне. Її опис, як сукні, яку носила місіс Тітус В. Траут, вона знайшла в американському модному журналі: колір описувався як «синій зимородок», по краю спідниці йшли жмутки та клини мережива, а навколо шиї — помаранчевий шифон.

Вирушаючи з кошиком, повним розрахункових книжок крамарів, вона, аж пускаючи слинку, уявляла собі ту лють, ті ревнощі та те шаленство заздрощів, які це викличе в усіх належним чином влаштованих серцях.

Це безкоштовний уривок. Повна книга — на сторінці книги.

MiravaMirava
Електронні книги →

Зміст

Вигляд

‹
›
↩ Продовжити читання