БІЛЯ ВХОДУ ДО ТЕАТРУ

Кортландт сидів абсолютно прямо; його широкі плечі не торкалися спинки крісла, а руки були міцно складені на грудях. Найбільш помітною рисою його постави була напруженість. Ніздрі були чітко окреслені, як у людини, яка міцно стискає верхню щелепу. Його карі очі – погляд був спрямований на сцену, звідки лунав голос прими, – уособлювали напругу, виражали все одним словом.

Зараз голос звучав особливо м’яко, але досягав кожної частини залу, полонивши слух своєю незвичайною, заспокійливою ніжністю. Кортландту це нагадувало, як ніщо інше, звук приглушеного бірманського гонга, що лунає в напівтемряві, наповненій запахом ладану, в печері храму. Бірманський гонг: на мить, мов за помахом чарівної палички, сцена, глядачі, дивовижне сяйво та мерехтіння опери зникли. Він чув лише голос і бачив лише фіолетові тіні в храмі в Рангуні, східний захід, що заливав золотий купол, мерехтливе світло крапель, що стікали зі свічок, зів’ялі квіти, схилені в молитві віряни, жовті шати священників, клаптики золотої фольги, свіжої та старої, на рядах спокійних, усміхнених Будд. Це видіння тривало недовго. Довго стримуваний зітхання вирвався; його плечі трохи опустилися, і кут підборіддя став менш рішучим, але лише на мить. Напруга поступилася місцем іронічній суворості. Брови розслабилися, але губи стали більш твердими. Він слухав, не змінюючи цього нового виразу обличчя, високу ноту, яка лунала над усіма іншими. Французькі валторни заграли, а литаври загриміли. Завіса повільно опустилася. Глядачі зашуміли, встали, шукали свої накидки і попрямували до виходів і головних сходів. Все закінчилося.

Кортландт спокійно попрощався. Тут і там він бачив знайомі обличчя, але після короткого погляду старанно уникав їх. Він хотів побути наодинці. Бо поки музика ще відлунювала в його вухах, у глибині свідомості його мозок був сповнений активної діяльності; але, на жаль, для подальшого розвитку подій, цей стан свідомості був розділений на безліч підрозділів, якими керували численні генерали, і все це діяло непрямо та нерішуче, нікуди не ведучи. У цього плану не було початку, в іншого – кінця, а в третього – ні початку, ні кінця. На вулиці він запалив сигару, не тому, що в той момент відчув потребу в нікотині, а тому, що, як і всі завзяті курці, вірив, що тютюн сприяє ясності мислення. І, можливо, це було правдою. Принаймні, невдовзі настала розумова рівновага, яка розвіяла всю цю плутанину. Його мета то з’являлася, то зникала, коли він дивився на широку алею з її чіткими рядами ліхтарів. Здалеку він міг розгледіти контури похмурого Лувру.

Не було жодної надії на те, щоб він зміг цього вечора просунутися до своєї мети. Він чітко усвідомлював це, тепер, коли опинився віч-на-віч із реальністю. Для цього потрібні були не просто хаотичні пориви, які повернули його з джунглів Сходу. Він повинен був розробити план, який би був як пряма лінія, найкоротший шлях між двома заданими точками. Тож як йому провести ніч, якщо жодна з його ідей не може бути реалізована? Повернутися до готелю і закурити, щоб розболілася голова? Спробувати зацікавитися романом? Піти спати і крутитися до світанку? Його охопило шалене бажання провести цю ніч у розгулі – у «Максімі», в кабаре; розгул і вино. Кому було б не байдуже? Але це бажання згасло між двома затяжками сигари. Десять років тому, можливо, цей вид розваг міг би його спонукати. Але не зараз; він закінчив із дурними ночами. Дійсно, його розваги були скоріше примхливими, ніж банальними, і ретроспекція ніколи не викликала в нього прихованого почуття сорому.

Він був молодий, але не настільки, як можна було б припустити на перший погляд. З огляду на це, здавалося, що йому трохи більше двадцяти; але уважне спостереження, більш-менш безпомилкове, помічаючи тут лінію, а там кут, схиляло до того, щоб додати десять років до цього числа. У його носі та підборідді була певна рішучість, яка рідко розвивається в справжній юності. Ця риса з’являється лише з настанням зрілості, зрілості, яка була випробувана і, можливо, зазнала ударів і, можливо, трохи розчарувалася. Твердження, що хтось молодий, не обов’язково означає, що він юний; адже юність – це щось справді свіже та ніжне, а не округле, безцільне, легковажне та неорганізоване, чарівне та несуттєве. Якщо людина шкодує про свою юність, то не через те, що втратила ці приємні, хоч і заплутані риси, а скоріше тому, що між цими двома періодами розвитку існує низка невідворотних помилок. І герой цієї короткої розповіді міг згадати багато серйозних помилок, спричинених гордістю чи недбалістю, а не навмисними діями.

Але що робити тому, хто має гроші та вільний час, і при цьому відчуває непереборне бажання покинути одне місце чи річ, щоб шукати інше, невідомо куди? Колись він хотів бути художником, але його збалансована самокритика змусила його викинути свої картини у смітник. У певному сенсі, це були хороші картини, але вони були написані без натхнення; таку роботу могла б створити будь-яка порядна вчителька, якщо не перевершити її. Потім він захопився інженерією, але точна та складна математика вимагала терпіння, якого в нього не було.

Природною метою було заробити гроші; але, усвідомлюючи абсурдність збільшення своїх прибутків, які він, навіть у своїй розкоші, не міг витратити, він віддав себе на поталу жадібним залізничним і пароплавним компаніям або їхнім агентам і на певний час став рабом гідів, перекладачів і перевізників. І тоді в ньому прокинулася жага до мандрів, успадкована від його мандрівних голландських предків, яка дрімала протягом кількох поколінь, і знову забурлила в ньому. Він став відомим у кожному порту. Він також став відомим у дикій місцевості. Він підіймався на майже недоступні гори в Європі та Азії; він ловив рибу та полював на півночі, сході, півдні та заході; він організовував полярні експедиції; він здійснював набіги на перлинні ринки; він робив приголомшливі подарунки жінкам, які йому подобалися, але яких він не знав і не прагнув пізнати; він допомагав деяким зі своїх близьких друзів уникнути банкрутства; він влаштовував найрозкішніші обіди в один сезон, а в інший, таємно, підтримував пункт роздачі їжі для бідних; він навіть фінансував музичну комедію.

Усе, що в певний момент привертало його увагу, він і робив. Те, що світ – його світ – розводив руками в подиві та відчаї, анітрохи не турбувало його і не змушувало відхилитися від обраного шляху. Він був самотній, абсолютний володар своїх мільйонів. Матері з дочками, готовими до заміжжя, заявляли, що він нестерпний; дочки, які могли б одружитися, навіть не встигали вирішити, як діяти; а чоловіки називали його дурнем. Він організовував бої слонів, які виводили індійських принців із їхньої меланхолійної байдужості, і полювання на тигрів, які своєю тривалістю та розмахом ледь не загрожували ефективності британської військової служби – дивні витівки, які не були зрозумілі його близьким знайомим, які цинічно засуджували його, називаючи дурнем і звинувачуючи в марнотратстві.

Але, як і лиходій у п’єсі, його дохід і далі переслідував його. Неминуче слідували певні скандали, про які він дізнавався останнім і які він також останнім визнавав, коли про них дізнавався. Багато людей, нездатних зрозуміти та проаналізувати таку особистість, як Кортландт, шукали найлегший шлях для розуміння і вигадували якісь неймовірні історії, в яких фігурували темноволосі принцеси з далеких островів, прозорі танцівниці та зірки комічної опери.

Просто він не мав чіткої мети; тисячі цілей оточували його, але жодна з них не мала тієї яскравості, яка притягує людину до її долі: поки одного дня… Особисто він мав приємні риси обличчя та фігури, і був розумові більш розвинений, ніж більшість молодих людей, які успадковують великі статки та відомі імена.

Автомобілі всіх видів мчали туди-сюди. Зрідка проїжджала вишукана купе, ніби щоб довести, що граційні коні все ще необхідні для гідності старої аристократії. Кортландт раптом прийняв рішення. Він гірко засміявся. Тепер він знав, що все цей час його справжньою метою було просто стояти біля входу до театру, і всі його наполегливі спроби переконати себе в іншому виявилися марними. Зрештою, він зайняв своє місце серед розкішно вбраних молодиків, яким, на відміну від їхніх більш заможних старших, не дозволялося чекати біля гримерних кімнат своєї улюбленої балерини. Згодом виникла невелика хвиля поважного хвилювання. Кортландт інстинктивно підійшов до свого коміра, не для того, щоб перевірити, чи він належним чином застебнутий, а скоріше, щоб полегшити раптовий тиск. Він був розлючений на власну слабкість. Він хотів відвернутися, але не міг.

З натовпу вийшла жінка, закутана в шовк і легкий хутро. За нею йшла інша, можливо, її служниця. Іноді можна дуже добре спостерігати краєм ока; тобто, об’єкти, на які ми не дивимося, потрапляють у поле зору. Жінка зупинилася, поставивши ногу на сходинку скромного лімузина. Вона швидко прошепотіла щось на вухо своїй супутниці, щось, очевидно, здивувало останню, яка нерішуче озирнулася. Проте вона послухалася і відступила до входу в театр. Чоловік, майже такого ж зросту, як Кортландт, обличчя якого було ретельно, можливо, навіть навмисно, приховане під одним із тих м’яких баварських капелюхів, які вдало носять лише німці, вийшов із натовпу, щоб запропонувати свою допомогу. Кортландт спокійно відсунув його, підняв капелюх і, іронічно посміхнувшись, зачинив двері за співачкою. Рух, який зробив інший чоловік у бік Кортландта, був однозначним. Але, коли Кортландт зібрався зустріти майбутній вибух, незнайомець зупинився, знизав плечима, розвернувся і пішов.

Жінка в лімузині – якби хтось міг уважно розгледіти її обличчя, він би побачив, що вона дуже бліда – зникла в нічній темряві. Кортландт не зрушив з місця на тротуарі. Лімузин зменшувався в розмірах, на мить він промайнув під світлом ліхтаря, а потім зник.

«Це американець», – сказав один із тих, хто чекав.

«Крижана красуня!»

«Скоріше вулкан, який дурні вважають згаслим».

«Напевно, відправила свою служницю по Біблію. Ах, ці американці; вони дуже кумедні».

«Сьогодні ввечері в неї був чудовий голос. Цікаво, чому вона ніколи не співає _Кармен_?»

«Хіба я не казав, що вона занадто холодна? Хіба ви хочете бачити, як на вусах тореадора з’являється іній? І яке ж у неї ім’я, яке ім’я! Елеонора да Тоскана!»

Кортландт був не в найкращому настрої, і будь-яка натяжка на вульгарність миттєво перетворила б його пригнічений гнів на сліпу лють. Таким чином, ситуація висіла на волосині, але її потенційні наслідки зникли, коли з’явилася інша жінка.

Ця жінка була одягнена дуже розкішно, надто розкішно. Схоже, вона надмірно довірилася своїй модистці: в її вбранні відчувалася дивна і незрозуміла любов до вишуканих тканин і яскравих кольорів, яка завжди є мовчазним вираженням селянської крові. За нею йшов росіянин, кремезний на тілі, з обличчям, що нагадувало Юпітера. До тротуару під’їхав дорогий автомобіль. Офіціант у лівреї вистрибнув з-під сидіння водія і відчинив двері. Діва повернула голову то в один бік, то в інший, на її губах заграла ледь помітна усмішка задоволення. Флора Дезімоне любила, коли людські погляди сповнені захоплення, коли вони дивляться на неї, і вона приділяла половину свого часу тому, щоб створювати пастки та приманки, і, варто зазначити, досить успішно. Вона та її вражаючий супутник сіли в машину, яка одразу ж від’їхала з тихим муркотінням. У будь-якому разі, в двигуні відчувалася якість, подумав Кортландт, і йому дуже хотілося обхопити своїми сильними руками ту розкішну шию, яка щойно промайнула повз нього.

«У нас ніколи не буде війни з Росією, – сказав хтось, – її герцоги надто люблять Париж».

За цією цинічною спостережливістю пролунав легкий, безтурботний сміх. Іншим разом Кортландт, можливо, би посміхнувся. Він проклав собі шлях у коридорі, що вів до роздягалень, і йшов ним, поки не натрапив на людську перешкоду. На його запитання відповідь була короткою і цілком зрозумілою: сеньйорита з Тоскани дала найчіткіші вказівки не розголошувати її адресу нікому. Сеньйор, якщо забажає, може звернутися з додатковими запитами до адміністрації; відповідь там буде такою ж. Незабаром він знову опинився на алеї. Було тисяча місць, куди можна піти, тисяча приємних речей, які можна зробити; але він нерішуче блукав, сповнений роздратування, незадоволення та самозневаги. Він був слабкий, проклято слабкий; і протягом багатьох років він захоплювався собою, споглядаючи себе відсторонено, як на людину з гордістю. Він рушив вперед, не усвідомлюючи, куди йде, і не відчуваючи вишуканого смаку своєї кубинської сигари.

Оперні співаки були справді особливою породою. Вони жили у світі, але не були його частиною, і коли вони помирали, залишали лише спогад, який з часом зникав і повністю забувався. Які заздрощі, які дрібні чвари, які розкоші! Даючи волю фантазії та бажанням, вони використовували безліч хитромудрих прийомів, щоб залишатися в пам’яті публіки – прийоми, породжені мінливістю, і мінливість породжувала їх. І все ж, це була дивна фаза: їхній вплив зазвичай проявлявся тоді, коли історія розплутувала для нащадків якесь складне питання. У давні часи вони співали «Марсельєзу» і танцювали «карманьолу» і опосередковано керували гільйотиною. А сьогодні вони знищують прем’єр-міністрів, дрібних королів і банкірів і створюють моду, яка призводить до руйнування сімейного бюджету чоловіків і батьків із скромними доходами. Хай біс їх візьме! І Кортландт кинув свою сигару на вулицю.

Він зупинився. «Мадлен» не зовсім відповідало тому, чого він хотів, враховуючи, що пів години тому він обмірковував можливість влаштувати грандіозну вечерю в «Максімі». Його погляд обвів простір півколом. Там була «Дюран», але в «Дюрані» в оперні вечори завжди було багато американців, і він не хотів зустрічати жодного зі своїх співвітчизників цього вечора. Тому він звернув на вулицю Руаяль, на протилежній стороні, і зайшов у «Таверну Руаяль», де відвідувачі не надто переймалися дотриманням модних тенденцій, і де певні дами з не зовсім бездоганною репутацією шукали нових пригод, щоб додати їх до своїх історій. Але Кортландт не думав ні про те, ні про інше. Йому потрібна була ізоляція, захист від сторонніх поглядів, і тут, якщо він цього захоче, він міг її знайти. Жінки дивилися на нього і посміхалися, виявляючи інтерес, а можливо, й запрошуючи до знайомства. Він був засмаглий від тривалого перебування на вітрі та сонці, і цей золотистий відтінок шкіри був даром сонячного проміння, що грає на хвилях моря. Зазвичай, саме цей відтінок шкіри вказує на те, що людина – мандрівник, і, як тільки це помічають, це одразу ж викликає певну цікавість. Навіть його світле волосся вицвіло на скронях, а тонкі вуса стали соломово-жовтими, і кінчики їх були закручені в кавалерському стилі. Він не звертав уваги на усміхнені губи та запрошувальні погляди, і цього було достатньо. У «Таверні Руаяль» нікого не нав’язують. Він сів за вільний столик і замовив келих шампанського, випиваючи його швидко, а не тому, що відчував спрагу.

Чи не забажає пан щось замовити з їжі?

Ні, вина достатньо.

Кортландт повільно налив другу склянку. Вино піднялося до самого краю і перелилося через бортик. Він дивився на склянку, не помічаючи її. Він нетерпляче поставив пляшку на стіл. Дурню! Що він взагалі поїхав до Бірми, лише щоб знову опинитися в золотому храмі, але вже безглуздо, щоб згадати той інший час: голодне кошеня, яке ніжно тримали в жіночих руках, його власні метушливі пошуки молока серед прилавків, на які так наполегливо наказали, і посмішка подяки, яка була його нагородою! Він втік, коли мав би залишитися. Він мав би боротися на кожному кроці...

— Месьє самотній?

Гарна молода жінка сіла перед ним на вільний стілець.

Зміст

Вигляд