Я напхав у свою стару килимову валізу одну-дві сорочки, затиснув її під пахвою і рушив до мису Горн і Тихого океану. Покинувши гарне місто старий Манхеттен, я, як належить, дістався до Нью-Бедфорда. Це була суботня ніч у грудні. Я був дуже розчарований, дізнавшись, що маленький пакетбот до Нантакету вже відплив і що жодного способу дістатися туди не буде до наступного понеділка.

Оскільки більшість молодих кандидатів на випробування та покарання китобійного промислу зупиняються саме в цьому Нью-Бедфорді, звідки й вирушають у свою подорож, то, мабуть, варто зазначити, що я, принаймні, не збирався цього робити. Бо я вирішив плавати лише на судні з Нантакету, тому що в усьому, що пов’язане з цим знаменитим старим островом, було щось чудове, буремне, що надзвичайно мені подобалося. Крім того, хоча Нью-Бедфорд останнім часом поступово захопив монополію на китобійний бізнес і хоча в цій справі бідний старий Нантакет тепер значно відстає, Нантакет був його великим першоджерелом — Тиром цього Карфагену; місцем, де вперше на берег викинуло мертвого американського кита. Звідки, як не з Нантакету, вперше випливали на каное ті первісні китобійці, індіанці, щоб переслідувати Левіафана? І звідки, як не з Нантакету, вийшла та перша відважна маленька шхуна, частково завантажена імпортним бруківкою, як розповідають, щоб кидати в китів, щоб визначити, чи достатньо вони близько, щоб ризикувати кинути гарпун з бака?

Оскільки попереду мене лежали ніч, день і ще одна ніч у Нью-Бедфорді, перш ніж я зможу відплисти до свого призначеного порту, постало питання, де ж мені їсти й спати в цей час. Ніч була дуже похмурою, навіть темною й похмурою, пронизливо холодною й безрадісною. Я не знав у цьому місті нікого. З тривогою я зазирнув у кишені, наче спускаючи гак, і дістав лише кілька срібних монет. Тож, куди б ти, Ізмаїле, не вирішив піти, – сказав я собі, стоячи посеред похмурої вулиці, несучи на плечі свою сумку й порівнюючи темряву на півночі з темрявою на півдні, – куди б ти, мій дорогий Ізмаїле, не вирішив зупинитися на ніч, обов’язково дізнайся ціну й не будь надто вибагливим.

Несміливими кроками я бродив вулицями й пройшов повз вивіску «Перехрещені гарпуни», але там воно виглядало надто дорого й весело. Далі з яскраво-червоних вікон «Таверни «Меч-риба»» виливалося стільки палкого світла, що, здавалося, воно розтопило сніг і лід перед будинком, адже всюди навколо замерзлий мороз лежав шаром у десять дюймів на твердому, асфальтоподібному покритті, що було досить виснажливо для мене, коли я зачепився ногою за кам’янисті виступи, бо після важкої, нещадної служби підошви моїх чобіт були в жахливому стані. Знову надто дорого й весело, – подумав я, зупинившись на мить, щоб подивитися на широке сяйво на вулиці й почути звуки дзенькоту склянок усередині. Але йди далі, Ізмаїле, – сказав я нарешті; ти ж чуєш? Відійди від дверей; твої залатані чоботи заважають проходу. Тож я пішов далі. Тепер я інстинктивно пішов вулицями, що вели до води, бо там, безсумнівно, були найдешевші, якщо не найзатишніші готелі.

Які ж похмурі вулиці! З обох боків чорні масиви, а не будинки, і тут-там світить свічка, ніби та, що рухається в гробниці. У цю годину ночі, в останній день тижня, цей квартал міста виявився майже безлюдним. Та раптом я побачив димне світло, що виходило з низької, широкої будівлі, двері якої запрошуюче стояли відчиненими. Вона мала недбалий вигляд, ніби призначена для загального користування; тож, зайшовши всередину, я першим ділом спіткнувся об попільницю на ґанку. Ха! подумав я, ха, коли летючі частинки ледь не задушили мене, чи це попіл із того зруйнованого міста, Содома? Але «Перехрещені гарпуни» та «Меч-риба» — отже, це має бути вивіска «Пастка». Та я піднявся і, почувши гучний голос зсередини, рушив далі, відчинивши другі, внутрішні двері.

Здавалося, тут засідає великий Чорний парламент у Тофеті. Сто чорних облич повернулися в своїх рядах, щоб пильно подивитися; а далі, Чорний Ангел Суду бив книгою на кафедрі. Це була церква негрів, і текст проповіді був про чорноту темряви, про плач і ридання, і скрегіт зубів там. Ха, Ізмаїле, пробурмотів я, відступаючи, жахлива розвага під вивіскою «Пастка»!

Продовжуючи шлях, я нарешті дійшов до тьмяного світла неподалік від доків і почув у повітрі сумний скрип; і, поглянувши вгору, побачив вивіску над дверима, на якій було намальовано білим кольором тьмяне зображення високої, прямої струї туману, і під нею були слова: «Таверна «Фонтан»: Пітер Кофін».

Труна? — Мисливець на китів? — Досить зловісно звучить у цьому контексті, подумав я. Але, кажуть, це поширене ім’я на Нантакеті, і, мабуть, цей Пітер — емігрант звідти. Оскільки світло було тьмяним, а місце на той час виглядало цілком спокійним, і сама зруйнована маленька дерев’яна хатина здавалася такою, ніби її привезли сюди з руїн якогось спаленого району, і оскільки вивіска, що гойдалася, видавала якийсь злидарський скрип, я подумав, що це саме те місце, де можна знайти дешеве житло та найкращу каву з гороху.

Це було дивне місце — старий будинок із фронтоном, ніби паралізований з одного боку і сумно нахилений. Він стояв на гострому, беззахисному кутку, де той бурхливий вітер Євроклідон здіймав ще гірший виття, ніж навколо збуреного судна бідолашного Павла. Проте Євроклідон — цілком приємний вітерець для того, хто вдома, з ногами на каміні, спокійно готується до сну. «Коли розмірковуєш про той бурхливий вітер, який називають Євроклідоном, — пише старий автор, чиї твори я маю в єдиному існуючому примірнику, — це має величезне значення, чи дивишся ти на нього через скляне вікно, де мороз лише зовні, чи спостерігаєш за ним через вікно без рами, де мороз з обох боків, і чий єдиний скляр — сама Смерть». Абсолютно вірно, подумав я, коли ця думка спала мені на думку, — старий чорний шрифт, ти добре міркуєш. Так, ці очі — вікна, а це тіло моє — будинок. Шкода, що вони не залатали всі щілини та тріщини і не вставили б трохи вати тут і там. Але зараз уже занадто пізно щось змінювати. Всесвіт завершено; останній камінь покладено, а уламки вивезли мільйон років тому. Бідний Лазар, що тремтить зубами, притулившись головою до бордюру, і струшує свої лахміття від ознобу, він може затикати обидва вуха ганчірками і вставляти початок кукурудзи в рот, але це все одно не захистить його від бурхливого Євроклідона. Євроклідон! — каже старий Дивес у своїй червоній шовковій сорочці (пізніше у нього була ще червоніша), — пф-ф! Яка чудова, морозна ніч; як сяє Оріон; які північні сяйва! Нехай говорять про свої східні літні клімати з вічними оранжереями; дайте мені можливість створити власне літо за допомогою власного вугілля.

А що думає Лазар? Чи може він зігріти свої сині руки, підносячи їх до величного північного сяйва? Чи не хотів би Лазар бути в Суматрі, а не тут? Чи не віддав би він перевагу тому, щоб лягти вздовж лінії екватора; так, боги! – чи не пішов би він навіть у саме вогненне пекло, щоб уникнути цього морозу?

Те, що Лазар опинився там, на бордюрі біля дверей Дайва, – це дивніше, ніж айсберг, пришвартований до одного з Молуккських островів. Але й сам Дайв живе, як цар, у крижаному палаці, збудованому з замерзлих зітхань, і, будучи президентом товариства тверезості, він п’є лише ледь теплі сльози сиріт.

Але досить цих сліз, ми вирушаємо на китобійний промисел, і попереду ще багато чого. Давайте зішкребемо лід з наших обмерзлих ніг і подивимось, що це за місце – «Споутер».

Зміст

Вигляд