Наодинці з собою Повернутися до книгиДо книги

РОЗДУМИ

РОЗДУМИ

Марк Аврелій

ЗМІСТ

ПРИМІТКИ

ВСТУП

КНИГА ПЕРША

ДРУГА КНИГА

ТРЕТЯ КНИГА

ЧЕТВЕРТА КНИГА

П'ЯТА КНИГА

ШОСТА КНИГА

СЬОМА КНИГА

ВОСЬМА КНИГА

ДЕВ'ЯТА КНИГА

ДЕСЯТА КНИГА

ОДИНАДЦЯТА КНИГА

ДВАНАДЦЯТА КНИГА

ДОДАТОК

ГЛОСАРІЙ

<concurrent_tool_execution> ВСТУП

МАРК АВРЕЛІЙ АНТОНІН народився 26 квітня 121 року н. е. Його справжнім ім'ям було М. Анній Вер, і він походив зі шляхетної родини, яка вела свій родовід від Нуми, другого царя Риму. Таким чином, найрелігійніший з імператорів мав у своїх жилах кров найблагочестивішого з ранніх царів. Його батько, Анній Вер, обіймав високу посаду в Римі, а дід, що носив таке саме ім'я, був тричі консулом. Обидва його батьки померли рано, але Марк з любов'ю беріг пам'ять про них. Після смерті батька Марка всиновив його дід, консуляр Анній Вер, і між ними панувала глибока любов. На першій же сторінці своєї книги Марк із вдячністю зазначає, що від свого діда він навчився бути лагідним і смиренним, а також утримуватися від будь-якого гніву та пристрасті. Імператор Адріан розгледів прекрасний характер хлопця, якого мав звичку називати не Вер, а Веріссімус — тобто Правдивішим за його власне ім'я. Він підніс Марка до стану вершників у шестирічному віці, а у вісім років зробив його членом стародавнього жрецтва саліїв. Тітка хлопчика, Аннія Галерія Фаустіна, була одружена з Антоніном Пієм, який згодом став імператором. Через це сталося так, що Антонін, не маючи сина, всиновив Марка, змінивши його ім'я на те, під яким ми його знаємо, і заручив його зі своєю дочкою Фаустіною. Його освітою опікувалися з усією ретельністю. Для нього запросили найздібніших учителів, і він виховувався на суворому вченні стоїчної філософії, що приносило йому неабияку втіху. Його вчили одягатися просто і жити скромно, уникати будь-якої розпещеності та розкоші. Його тіло загартовували боротьбою, полюванням та іграми на свіжому повітрі; і хоча він мав слабку статуру, він виявляв велику особисту мужність, сходячись у двобої з найлютішими вепрами. Водночас його оберігали від надмірностей тієї епохи.

МАРК АВРЕЛІЙ АНТОНІН народився 26 квітня 121 року н. е. Його справжнім ім'ям було М. Анній Вер, і він походив зі шляхетної родини, яка вела свій родовід від…

Великим захопленням у Римі була боротьба Фракцій, як їх називали, у цирку. Візники зазвичай обирали один із чотирьох кольорів — червоний, синій, білий або зелений, — а їхні прихильники виявляли в їхній підтримці завзяття, яке ніщо не могло перевершити. Слідом за перегоновими колісницями йшли заворушення та корупція; і від усього цього Марк суворо тримався осторонь.

У 140 році Марк був піднесений до звання консула, а в 145 році його заручини увінчалися шлюбом. Через два роки Фаустіна народила йому доньку; а невдовзі після цього йому були надані трибунат та інші імператорські почесті.

Антонін Пій помер у 161 році, і Марк перебрав на себе імператорську владу. Він одразу ж зробив своїм співправителем Л. Цейонія Коммода, якого Антонін усиновив як молодшого сина водночас із Марком, давши йому ім'я Луцій Аврелій Вер. Відтепер вони обоє стали колегами в управлінні імперією, причому молодший проходив своєрідну підготовку до спадкоємства. Не встиг Марк утвердитися на престолі, як з усіх боків спалахнули війни. На сході Вологез III Парфянський розпочав давно задуманий заколот, знищивши цілий римський легіон і вторгнувшись до Сирії (162). Вера у великому поспіху відправили придушити це повстання; і він виправдав довіру тим, що поринув у пияцтво та розпусту, тоді як ведення війни було покладено на його офіцерів. Незабаром Марку довелося зіткнутися з серйознішою небезпекою вдома — коаліцією кількох могутніх племен на північному кордоні. Головними серед них були маркомани (або мешканці прикордоння), квади (згадані в цій книзі), сармати, хатти та язиги. У самому Римі панували мор і голод: перший занесли зі сходу легіони Вера, другий був спричинений повенями, які знищили величезні запаси зерна. Після того, як було зроблено все можливе, щоб утамувати голод і задовольнити нагальні потреби — Марк був змушений навіть розпродати імператорські коштовності, аби знайти гроші, — обидва імператори вирушили на боротьбу, яка тією чи іншою мірою мала тривати до кінця правління Марка. Під час цих війн, у 169 році, Вер помер. Ми не маємо можливості простежити за кампаніями в деталях; але одне можна сказати напевно: зрештою римлянам вдалося розгромити варварські племена і досягти врегулювання, яке зробило імперію безпечнішою.

Марк сам був головнокомандувачем, і перемога була зумовлена його власними здібностями не менше, ніж його мудрістю у виборі воєначальників, що яскраво проявилося у випадку з Пертінаксом. Під час цих кампаній відбулося кілька важливих битв; і одна з них стала знаменитою завдяки легенді про Громоносний легіон. У битві проти квадів у 174 році здавалося, що події розгортаються на користь ворога, коли раптом здійнялася сильна буря з громом і дощем; блискавка вселила у варварів жах, і вони кинулися навтьоки. Згодом розповідали, що ця буря була послана у відповідь на молитви легіону, в якому служило багато християн, і саме через це йому й мали б дати назву Громоносний легіон. Назва «Громоносний легіон» відома з більш ранніх часів, тому принаймні ця частина історії не може бути правдивою; проте допомога бурі підтверджується однією зі сцен, вирізьблених на колоні Антоніна в Римі, що увічнює пам'ять про ці війни.

Врегулювання, досягнуте після цих заворушень, могло б бути більш задовільним, якби не несподіване повстання на сході. Авідій Кассій, здібний воєначальник, який здобув славу в Парфянських війнах, на той час був головним намісником східних провінцій. Хай якими були його мотиви, він задумав проголосити себе імператором, щойно Марк, який тоді мав слабке здоров'я, помре; і коли йому доповіли, що Марк помер, Кассій здійснив свій задум. Марк, почувши цю звістку, поспіхом уклав мир і повернувся додому, щоб зустріти цю нову небезпеку. Найбільшим горем для імператора було те, що він змушений втягнутися в жахіття громадянської міжусобиці. Він високо відгукувався про чесноти Кассія і висловлював щире бажання, щоб той не заподіяв собі шкоди до того, як імператор матиме нагоду дарувати йому повне помилування. Але перш ніж він устиг прибути на схід, до Кассія дійшла звістка, що імператор досі живий; прибічники відвернулися від нього, і його було вбито. Тоді Марк вирушив на схід, і під час його перебування там убивці принесли йому голову Кассія; проте імператор з обуренням відкинув їхній дар і навіть не допустив цих людей до себе.

Під час цієї подорожі померла його дружина, Фаустина. Після повернення імператор відсвяткував тріумф (176). Одразу після цього він вирушив до Германії та знову взяв на себе тягар війни. Його кампанії увінчалися повним успіхом; однак негаразди останніх років виявилися надто виснажливими для його організму, що ніколи не відзначався міцністю, і 17 березня 180 року він помер у Паннонії.

Добрий імператор не уникнув сімейних негараздів. Фаустіна народила йому кількох дітей, яких він палко любив. Їхні невинні обличчя досі можна побачити в багатьох скульптурних галереях; вони дивовижним чином нагадують мрійливий вираз обличчя їхнього батька. Але вони вмирали один за одним, і коли життя самого Марка добігло кінця, живим залишився лише один із його синів — слабкий і нікчемний Коммод. Після смерті батька Коммод, який став його наступником, звів нанівець здобутки багатьох кампаній поспішним і нерозумним миром; а його дванадцятирічне правління довело, що він був жорстоким і кровожерливим тираном. Скандальні плітки не оминули й імені самої Фаустіни, яку звинувачують не лише в невірності, а й в інтригах із Кассієм та підбурюванні його до фатального заколоту; слід визнати, що ці звинувачення не спираються на жодні достовірні докази, а імператор, у будь-якому разі, палко її любив і ніколи не відчував анінайменшої тіні підозри.

Ми бачили, що як воїн Марк був і здібним, і успішним; як адміністратор він був розважливим і сумлінним. Хоча він і був глибоко занурений у філософські вчення, він не намагався переоблаштувати світ за якимось наперед визначеним планом. Він ішов шляхом, протореним його попередниками, прагнучи лише якомога краще виконувати свій обов’язок і не допускати корупції. Щоправда, він зробив і кілька нерозумних кроків. Створити рівного собі співправителя в імперії, як він це зробив із Вером, було небезпечним нововведенням, яке могло увінчатися успіхом лише в тому разі, якби один із двох відійшов у тінь; і за Діоклетіана саме цей прецедент призвів до розколу Римської імперії навпіл. Він припустився помилки у своєму цивільному управлінні через надмірну централізацію. Але сильною стороною його правління було здійснення правосуддя. Марк намагався за допомогою законів захистити слабких, полегшити долю рабів, стати батьком для сиріт. Було засновано та забезпечено коштами благодійні фонди для виховання й навчання бідних дітей. ПровінМи бачили, що як воїн Марк був і здібним, і успішним; як адміністратор він був розважливим і сумлінним. Хоча він і був глибоко пройнятий філософськими вченнями, він не намагався переробити світ за жодним наперед визначеним планом. Він ішов шляхом, протореним його попередниками, прагнучи лише якнайкраще виконувати свій обов'язок і не допускати корупції. Щоправда, він робив і нерозсудливі кроки. Створення рівноправного співправителя імперії, як він це зробив із Вером, було небезпечним нововведенням, яке могло увінчатися успіхом лише в тому разі, якби один із двох відійшов на другий план; і за Діоклетіана саме цей прецедент призвів до розколу Римської імперії навпіл. Він припускався помилок у цивільному управлінні через надмірну централізацію. Але сильною стороною його правління було здійснення правосуддя. Марк прагнув за допомогою законів захистити слабких, полегшити долю рабів і стати батьком для сиріт. Благодійні установи наділялися коштами для виховання та навчання бідних дітей. Провінції були захищені від утисків, а містам чи регіонам, які могло спіткати лихо, надавалася державна допомога. Великою плямою на його імені, яку справді важко пояснити, є його ставлення до християн. За його правління Юстин у Римі став мучеником за свою віру, як і Полікарп у Смірні, і ми знаємо про багато спалахів фанатизму в провінціях, які призвели до загибелі вірян. Не може бути виправданням твердження, що він нічого не знав про звірства, скоєні від його імені: його обов'язком було знати це, і якби він цього не знав, то першим би визнав, що не виконав свого обов'язку. Але з його власного тону під час згадок про християн стає зрозуміло, що він знав про них лише з наклепів; і ми не чуємо про жодні заходи, вжиті бодай для того, щоб забезпечити їм справедливий суд.

У цьому відношенні Траян був кращим за нього.

Вдумливому розуму така релігія, як римська, приносила б мало задоволення. Її легенди часто були дитячими або неможливими; її вчення мало стосувалося моралі. Римська релігія, по суті, мала характер угоди: люди здійснювали певні жертвоприношення та обряди, а боги дарували їм свою прихильність, незалежно від добра чи зла. За таких обставин усім побожним душам доводилося шукати опори у філософії, як це вже було, хоч і меншою мірою, у Греції. За часів ранньої імперії існували дві конкуруючі школи, які практично поділили між собою цю сферу: стоїцизм та епікурейство. Ідеал, поставлений перед кожною з них, номінально був майже однаковим. Стоїки прагнули до ἁπάθεια, придушення всіх емоцій, а епікурейці — до ἀταραξία, свободи від будь-якого неспокою; проте в підсумку одне стало синонімом впертої витривалості, а інше — нестримної вседозволеності. До епікурейства нам зараз немає діла, але варто окреслити історію та принципи стоїчної секти.

Зенон, засновник стоїцизму, народився на Кіпрі в невідомий час, але можна приблизно сказати, що його життя припало на період між 350 і 250 роками до н. е. Кіпр із незапам'ятних часів був місцем перетину Сходу й Заходу, і хоча ми не можемо надавати жодного значення можливій домішці фінікійської крові в ньому (бо фінікійці не були філософами), проте цілком імовірно, що через Малу Азію він міг стикнутися з Далеким Сходом. Він навчався у кініка Кратеса, але не нехтував й іншими філософськими системами. Після багатьох років навчання він відкрив власну школу в афінській колонаді, що називалася Розписаним портиком, або Стоєю, що й дало стоїкам їхню назву. Після Зенона Школа Портика найбільше завдячує Хрісіппу (280–207 рр. до н. е.), який упорядкував стоїцизм у систему. Про нього казали:

«Якби не Хрісіпп, не було б і Портика».

Стоїки розглядали теоретичні міркування як засіб досягнення мети, і цією метою, як зазначав Зенон, було жити послідовно (ὁμολογουμένος ζῆν), або, як це пояснювали пізніше, жити у злагоді з природою (ὁμολογουμένος τῇ φύσει ζῆν). Таке узгодження життя з природою і було стоїчною ідеєю Чесноти. Цей вислів легко можна було б витлумачити так, ніби чеснота полягає в тому, щоб піддаватися кожному природному пориву; але це було дуже далеко від того, що мали на увазі стоїки. Для того щоб жити у злагоді з природою, необхідно знати, чим є природа; і з цією метою здійснюється потрійний поділ філософії — на _Фізику_, що вивчає всесвіт та його закони, проблеми божественного управління й телеологію; _Логіку_, яка тренує розум відрізняти істинне від хибного; та _Етику_, яка застосовує здобуті й перевірені в такий спосіб знання до практичного життя.

Стоїчна система фізики була матеріалізмом із домішкою пантеїзму. На противагу погляду Платона про те, що насправді існують лише Ідеї, або Прототипи явищ, стоїки стверджували, що існують тільки матеріальні об'єкти; проте матеріальному всесвіту була іманентно притаманна духовна сила, яка діяла через них, проявляючись у багатьох формах: як вогонь, ефір, дух, душа, розум і керівне начало.

Отже, всесвіт — це Бог, проявами якого є народні боги, тоді як легенди й міфи мають алегоричний характер. Душа людини, таким чином, є еманацією божества, у якому вона зрештою знову розчиниться. Божественне керівне начало змушує всі речі взаємодіяти заради блага, але заради блага цілого. Найвище благо людини полягає в тому, щоб свідомо співпрацювати з Богом заради загального блага, і саме в цьому сенсі стоїк намагався жити у злагоді з природою. В індивіді лише чеснота дає йому змогу чинити так; як Провидіння керує всесвітом, так і чеснота в душі повинна керувати людиною.

У логіці стоїчна система примітна своєю теорією щодо перевірки істини — _Критерієм_. Вони порівнювали новонароджену душу з аркушем паперу, готовим для письма. На ньому органи чуття записують свої враження (φαντασίαι), і завдяки досвіду низки таких вражень душа несвідомо формує загальні поняття (κοιναὶ ἔννοιαι) або передбачення (προλήψεις). Коли враження було настільки сильним, що йому неможливо було опиратися, його називали (καταληπτικὴ φαντασία) таким, що міцно тримає, або, як вони це пояснювали, таким, що походить від істини. Ідеї та висновки, штучно створені шляхом дедукції чи подібним чином, перевірялися цим «утримуючим сприйняттям». Про етичне застосування я вже говорив. Найвищим благом було доброчесне життя. Лише доброчесність є щастям, а порок — нещастям. Доводячи цю теорію до крайності, стоїк стверджував, що між доброчесністю та пороком не може бути жодних градацій, хоча, звісно, кожне з них має свої особливі прояви. Більше того, ніщо не є добрим, крім доброчесності, і ніщо, крім пороку, не є поганим. Ті зовнішні речі, які зазвичай називають добрими чи поганими, як-от здоров'я і хвороба, багатство і бідність, задоволення і біль, є для нього байдужими (ἀδιάφορα). Усі ці речі є лише сферою, в якій може діяти доброчесність. Ідеальний Мудрець є самодостатнім у всьому (αὐταρκής); і, знаючи ці істини, він буде щасливим навіть тоді, коли його розтягуватимуть на дибі. Цілком імовірно, що жоден стоїк не заявляв про себе, ніби він і є цим Мудрецем, але кожен прагнув до цього як до ідеалу — подібно до того, як християнин прагне до подібності з Христом. Однак перебільшення в цьому твердженні було настільки очевидним, що пізніші стоїки були змушені запровадити подальший поділ байдужих речей на те, чому варто віддавати перевагу (προηγμένα), і те, що є небажаним (ἀποπροηγμένα).

Вони також вважали, що для того, хто не досяг досконалої мудрості, певні дії були належними. (καθήκοντα) Вони не були ні доброчесними, ні порочними, а, подібно до байдужих речей, займали проміжне місце.

Два моменти в системі стоїків заслуговують на особливу увагу. Перший — це ретельне розрізнення речей, які перебувають у нашій владі, і тих, які від нас не залежать. Бажання і відраза, думка та прихильність перебувають у владі волі; тоді як здоров'я, багатство, шана та інші подібні речі зазвичай їй не підвладні. Від стоїка вимагалося контролювати свої бажання та прихильності, а також керувати своєю думкою; підпорядкувати все своє єство владі волі або керівному принципу, так само як Всесвіт спрямовується і керується Божественним Провидінням. Це є особливим застосуванням улюбленої грецької чесноти поміркованості, (σωφροσύνη) і також має свою паралель у християнській етиці. Другий момент — це рішуче наголошення на єдності Всесвіту та на обов'язку людини як частини великого цілого. Громадянський дух був найблискучішою політичною чеснотою стародавнього світу, і тут він стає космополітичним. Знову ж таки повчально відзначити, що християнські мудреці наполягали на тому ж самому. Християн навчають, що вони є членами всесвітнього братерства, де немає ні грека, ні юдея, ні раба, ні вільного, і що вони проживають свої життя як співробітники Бога.

Такою є система, що лежить в основі «Роздумів» Марка Аврелія. Певне знання її необхідне для правильного розуміння книги, але для нас головний інтерес полягає в іншому. Ми звертаємося до Марка Аврелія не заради трактату зі стоїцизму. Він не очільник школи, який формулює звід доктрин для учнів; він навіть не припускає, що інші читатимуть те, що він пише. Його філософія — це не палке інтелектуальне дослідження, а радше те, що ми назвали б релігійним почуттям. Безкомпромісна суворість Зенона чи Хрісіппа пом’якшується і трансформується, проходячи крізь натуру шанобливу й терпиму, лагідну й позбавлену лукавства; похмура покірність, яка робила життя можливим для стоїчного мудреця, стає в ньому майже станом піднесеного прагнення. Його книга фіксує найпотаємніші думки його серця, записані для душевної розради, разом із такими моральними сентенціями та міркуваннями, які могли б допомогти йому нести тягар обов'язку та незліченні прикрощі сповненого турбот життя.

Повчально порівняти *«Роздуми»* з іншою відомою книгою — *«Про наслідування Христа»*. В обох присутній той самий ідеал самовладання. Завданням людини, як мовиться в *«Наслідуванні»*, має бути «перемогти себе і щодня ставати сильнішою за саму себе». «Саме у протистоянні пристрастям полягає справжній спокій серця». «Покладімо сокиру до коріння, щоб, очистившись від пристрастей, ми мали мир у душі». Задля цього потрібне постійне самовипробування. «Якщо ти не можеш постійно зосереджуватися на собі, роби це бодай іноді, принаймні раз на день — уранці чи ввечері. Уранці замислюй намір, а ввечері аналізуй свою поведінку: яким ти був цього дня у слові, ділі та думці». Однак якщо душевний склад римлянина — це скромна впевненість у власних силах, то християнин прагне пасивнішого стану душі, покори й лагідності, а також уповання на присутність та особисту дружбу з Богом. Римлянин суворо досліджує свої хиби, але без тієї самозневаги, яка робить християнина «мерзенним у власних очах». Християнин, як і римлянин, закликає «прагнути відвернути своє серце від любові до видимого»; однак він має на увазі не стільки діяльне життя за обов'язком, скільки зневагу до всього світського та «відсікання всіх ницих утіх». Обоє оцінюють людську хвалу чи осуд за їхньою справжньою нікчемністю; «Нехай твій спокій, — каже християнин, — не перебуває на вустах людей». Проте християнин апелює до Божого суду, а римлянин — до власної душі. На дрібні неприємності, спричинені несправедливістю чи недоброзичливістю, кожен із них дивиться з однаковою великодушністю. «Чому дрібниця, сказана чи зроблена проти тебе, засмучує тебе? Це не щось нове; це не вперше і не востаннє, якщо житимеш довго».

«У кращому разі страждай терпляче, якщо не можеш страждати з радістю». Християнин має засмучуватися через чужу злість більше, ніж через власні кривди; але римлянин схильний вмивати руки від кривдника. «Вчися бути терплячим у стражданнях і зносити чужі вади та всілякі слабкості», — каже християнин; але римлянину ніколи б не спало на думку додати: «Якби всі люди були досконалими, що б ми тоді мали терпіти від інших заради Бога?» Чеснота страждання як такого — це ідея, яка не трапляється нам у _«Роздумах»_. Обидва однаково усвідомлюють, що людина є частиною великої спільноти. «Жодна людина не є самодостатньою, — каже християнин, — ми маємо разом терпіти, разом допомагати, разом втішати». Та поки він вбачає головне значення у ревності, тобто у піднесених почуттях, та уникненні байдужості, римлянин думав переважно про обов'язок, який слід виконати якнайкраще, і менше — про почуття, яке має супроводжувати це виконання. Як для святого, так і для імператора світ — це в найкращому разі жалюгідна річ. «Воістину, це мука — жити на землі, — каже християнин; — короткі й лихі дні людського життя, що раптово минає, мов тінь».

Але між двома книгами, які ми розглядаємо, є одна велика відмінність. _«Наслідування»_ звернене до інших, а _«Роздуми»_ написані автором для самого себе. Із _«Наслідування»_ ми нічого не дізнаємося про власне життя автора, хіба що можна припустити, що він дотримувався власних проповідей; натомість _«Роздуми»_ настрій за настроєм відображають розум того, хто їх написав. У їхній інтимності та відвертості криється їхня велика чарівність. Ці нотатки — не проповіді; вони навіть не є сповідями. У сповідях завжди відчувається певна самосвідомість; у таких одкровеннях навіть для найкращих з людей завжди існує небезпека єлейності або вульгарності. Святий Августин не завжди уникає цієї хиби, а сам Джон Баньян перебільшує вибачні прогріхи до розмірів жахливих гріхів. Але Марк Аврелій не є ані вульгарним, ані єлейним; він нічого не применшує, але й нічого не пише зі злістю. Він ніколи не позує перед публікою; можливо, він не є надто глибоким, проте завжди щирий. І тут перед нами розкривається велична й спокійна душа. Здається, низькі пороки не мають для нього жодної спокуси; це не той, хто скутий і зв'язаний ланцюгами, які намагається розірвати. Вади, які він виявляє в собі, часто такі, яких більшість людей навіть не помітила б. Щоб служити божественному духу, закладеному в ньому, людина повинна «зберігати себе чистою від будь-якої бурхливої пристрасті та злої схильності, від будь-якої необачності та марнославства, а також від усілякого невдоволення щодо богів чи людей»: або, як він каже в іншому місці, бути «незаплямованою насолодою, незламною перед болем». Непохитна ввічливість і уважність — ось його цілі. «Що б інша людина не робила чи не казала, ти маєш бути добрим»; «хтось ображає?»

«Це проти самого себе він чинить провину: чому це має тебе турбувати?» Той, хто провинився, потребує співчуття, а не гніву; з тими, кого необхідно виправити, слід поводитися тактовно та лагідно; і завжди треба бути готовим вчитися кращого. «Найкраща помста — не ставати схожим на них». Є так багато натяків на прощені образи, що ми можемо вважати, ніби ці записи робилися по гарячих слідах подій. Можливо, він не досягав своєї мети, і тому намагався нагадати собі власні принципи та зміцнити себе на майбутнє. Те, що ці вислови не є порожніми балачками, стає зрозумілим з історії Авідія Кассія, який мав намір узурпувати його імператорський трон. Таким чином імператор віддано дотримується власного принципу, що зло треба перемагати добром. Бо на кожну ваду в інших Природа (каже він) дала нам чесноту на противагу; «як-от, наприклад, проти невдячних вона дала доброту і лагідність як протиотруту».

Той, хто був настільки лагідним до ворога, безсумнівно був і добрим другом; і справді, його сторінки сповнені щедрої вдячності до тих, хто йому служив. У своїй Першій книзі він детально перелічує всі борги перед своїми родичами та вчителями. Своєму дідові він завдячував власною лагідною вдачею, батькові — скромністю та мужністю; від матері він навчився бути побожним, щедрим і прямодушним. Рустік працював не марно, якщо зміг показати своєму учневі, що його життя потребує виправлення. Аполлоній навчив його простоти, розсудливості, вдячності та любові до справжньої свободи. І цей список продовжується; здається, кожен, із ким він мав справу, дав йому щось хороше — а це вірний доказ доброти його власної натури, яка не мислила зла.

Якщо його серце і було тим чесним та вірним серцем, що є християнським ідеалом, то це ще дивовижніше з огляду на те, що йому бракувало тієї віри, яка робить християн сильними. Щоправда, він міг сказати: «або існує Бог, і тоді все гаразд; або ж, якщо все діється через випадок і долю, ти все одно можеш покладатися на власну розсудливість у тих речах, що безпосередньо тебе стосуються; і тоді тобі буде добре». Або ж знову: «Ми неодмінно мусимо визнати, що існує природа, яка керує всесвітом». Але його власна частка у світобудові настільки мала, що він не сподівається на жодне особисте щастя понад те, яке погідна душа здатна здобути в цьому смертному житті. «О душе моя, я вірю, настане час, коли ти станеш доброю, простою, відкритішою та видимішою за те тіло, в яке ти укладена»; проте це сказано про спокійне вдоволення людською долею, якого він сподівається досягти, а не про той час, коли пута тіла будуть скинуті. Щодо іншого, світу з його славою та багатством, — «усе марнота». Можливо, боги й виявляють до нього окрему турботу, проте їхня головна опіка належить всесвіту в цілому: цього має бути достатньо. Його боги кращі за богів стоїків, які тримаються осторонь від усіх людських справ, незворушні та байдужі, але його особиста надія навряд чи сильніша. З цього приводу він говорить мало, хоча є чимало натяків на смерть як на природний кінець; поза сумнівом, він очікував, що його душа одного дня буде поглинута всесвітньою душею, оскільки ніщо не виникає з нічого і ніщо не може бути знищене.

Його настрій — це напружена втома; він виконує свій обов'язок як хороший солдат, чекаючи на звук сурми, що просурмить відступ; він не має тієї бадьорої впевненості, яка вела Сократа крізь не менш шляхетне життя до смерті, що мала привести його в товариство богів, яким він поклонявся, і людей, яких він шанував.

Але хоча Марк Аврелій, можливо, інтелектуально і вважав, що його душі судилося бути поглиненою і втратити усвідомлення самої себе, бували часи, коли він відчував, як і всі, хто дотримується таких поглядів, мабуть, відчувають іноді, наскільки незадовільним є таке віровчення. Тоді він навпомацки шукає чогось менш порожнього та марного. «Ти сів на корабель, — каже він, — ти здійснив плавання, ти прибув до берега; виходь; якщо в інше життя, то й там ти знайдеш богів, які є скрізь». У цьому є щось більше, ніж просто припущення конкуруючої теорії заради дискусії. Якщо земні речі «є лише сном», недалеко й до думки, що може статися пробудження до того, що є справжнім. Коли він говорить про смерть як про необхідну зміну і вказує на те, що нічого корисного та цінного не може виникнути без змін, чи думав він, можливо, про перетворення пшеничного зерна, яке не оживе, якщо не помре? Дивовижна здатність Природи відтворювати з Тління, безперечно, не обмежується тілесними речами. Багато з його думок звучать як далеке відлуння святого Павла; і справді дивно, що цей найхристиянськіший з імператорів не може сказати нічого доброго про християн. Для нього вони лише сектанти, «затято і пристрасно налаштовані на протистояння».

Як філософія ці _Роздуми_, безумовно, не є глибокими; але Марк Аврелій був надто щирим, щоб не осягнути суті тих речей, які траплялися в його життєвому досвіді. Стародавні релігії здебільшого переймалися зовнішнім. Здійснюй необхідні обряди — і ти умилостивиш богів; причому ці обряди часто були дріб'язковими, а іноді й суперечили добрим почуттям чи навіть моралі. Навіть коли боги стояли на боці праведності, вони більше зважали на вчинок, аніж на намір. Проте Марк Аврелій знає: чим сповнене серце, те людина і робитиме. «Якими є твої думки та повсякденні міркування, — каже він, — таким із часом стане і твій розум». І кожна сторінка книги доводить, що він усвідомлював: думка неодмінно виллється у вчинок. Він, так би мовити, вишколює свою душу в правильних принципах, щоб, коли настане час, вона могла ними керуватися. Чекати до критичного моменту — означає спізнитися.

Він також бачить справжню суть щастя. «Якби щастя справді полягало в насолоді, як тоді сумнозвісні розбійники, люди нечистого й мерзенного життя, батьковбивці та тирани отримували б свою частку насолод такою великою мірою?» Той, хто мав у своєму розпорядженні всі насолоди світу, може писати так: «Щасливий жереб і доля — це добрі схильності душі, добрі бажання, добрі вчинки».

За іронією долі цей чоловік, такий лагідний і добрий, що так прагнув тихих радощів і вільного від тривог розуму, був поставлений на чолі Римської імперії, коли великі небезпеки загрожували зі сходу та заходу. Упродовж кількох років він особисто був головнокомандувачем своїх армій. У таборі перед квадами він датує першу книгу своїх _Роздумів_ і показує, як міг заглиблюватися в себе серед грубого брязкоту зброї. Уся пишнота і слава, які він зневажав, належали йому; те, що для більшості людей є амбіцією або мрією, для нього було низкою виснажливих завдань, крізь які його могло провести лише суворе почуття обов'язку. І він виконував свою роботу добре. Його війни були повільними та виснажливими, але успішними. З мудрістю державного діяча він передбачив небезпеку для Риму від варварських орд із півночі та вжив заходів, щоб їй протистояти. Зрештою, ці кроки дали Римській імперії два століття перепочинку; якби ж він втілив план просування імперських кордонів до Ельби, який, здається, мав на думці, можна було б досягти набагато більшого. Але смерть обірвала його задуми.

Воістину рідкісна нагода випала Марку Аврелію — показати, на що здатний розум усупереч обставинам. Наймиролюбніший із воїнів, величний монарх, чиїм ідеалом було тихе щастя сімейного життя, схильний до непомітності, але народжений для величі, люблячий батько дітей, які померли молодими або виросли ненависними — його життя було суцільним парадоксом. І на довершення всього, саме в таборі перед лицем ворога він пішов із життя і відійшов у визначене йому місце.

Нижче наведено список основних англійських перекладів Марка Аврелія: (1) Меріка Казобона, 1634; (2) Джеремі Кольєра, 1701; (3) Джеймса Томсона, 1747; (4) Р. Грейвса, 1792; (5) Г. Маккормака, 1844; (6) Джорджа Лонга, 1862; (7) Дж. Г. Рендалла, 1898; та (8) Дж. Джексона, 1906.

«Марк Аврелій» Ренана — з його «Історії походження християнства», що побачила світ 1882 року, — є найбільш живою та самобутньою з усіх доступних книг, присвячених епосі Марка Аврелія. «Марій епікуреєць» Пейтера слугує ще одним стороннім коментарем, який стає у пригоді у спробах за допомогою уяви відтворити той період.

МАРК АВРЕЛІЙ АНТОНІН, РИМСЬКИЙ ІМПЕРАТОР

ЙОГО ПЕРША КНИГА

Про СЕБЕ:

У якому Антонін занотовує, чого й від кого — чи то від Батьків, Друзів, чи Вчителів — він навчився завдяки їхнім добрим прикладам чи хорошим порадам і настановам:

Поділено на Номери чи Розділи.

АНТОНІН. Книга vi. Чис. xlviii. Щоразу, коли захочеш потішити себе, роздумуй і міркуй про ті добрі риси та особливі дари, які ти помітив у комусь із тих, хто живе з тобою:

як-от працьовитість в одного, скромність в іншого, щедрість у третього, а в комусь ще щось інше. Бо ніщо не може так потішити тебе, як подібність і відповідність різноманітних чеснот, виразних у вдачі тих, хто живе з тобою, особливо коли всі вони, так би мовити, постають перед тобою водночас. Отже, дбай про те, щоб вони завжди були в тебе напоготові.

ПЕРША КНИГА

I. Від мого діда Вера я навчився бути лагідним і покірним, та утримуватися від будь-якого гніву і пристрасті. Зі слави та пам’яті про того, хто мене породив, я перейняв скромність і мужню поведінку. Від моєї матері я навчився бути побожним і щедрим; і утримуватися не лише від творення зла, а й від самого наміру його вчинити; задовольнятися скромним харчуванням і уникати будь-яких надмірностей, що супроводжують велике багатство. Від мого прадіда — відвідувати публічні школи та лекторії, а також наймати для себе хороших і здібних учителів удома; і що не варто скупитися, якщо за таких обставин доводиться нести значні витрати.

II. Від того, хто мене виховав — не бути сліпо прихильним до жодної з двох великих фракцій наїзників у цирку, що звуться Прасінами та Венетами; ані в амфітеатрі не віддавати упереджено перевагу жодному з гладіаторів чи фехтувальників, як-от Пармуларіям чи Секуторам. Крім того, терпіти важку працю; не мати потреби в багатьох речах; коли маю щось зробити — виконувати це самостійно, а не чужими руками; не втручатися в численні справи; і не надто легко вірити будь-яким наклепам.

Це безкоштовний уривок. Повна книга — на сторінці книги.

MiravaMirava
Електронні книги →

Зміст

Вигляд

‹
›
↩ Продовжити читання