ПРИКРАШЕНА ЛАМПА

ТА ІНШІ ОПОВІДАННЯ ПРО ЧОТИРИ МІЛЬЙОНИ

ВІД О. ГЕНРІ

_Автор «Чотирьох мільйонів», «Голосу міста», «Суто бізнесу», «Дзиґ», «Шісток і сімок» тощо_

THE TRIMMED LAMP AND OTHER STORIES OF THE FOUR MILLION BY O. HENRY _Author of “The Four Million,” “The Voice of the City,” “Strictly Business,” “Whirligigs,”…

ЗМІСТ

О. ГЕНРІ. ЗБІРКА ОПОВІДАНЬ

ОБРІЗАНА ЛАМПА АРАБСЬКА НІЧ НА МЕДІСОН-СКВЕР РУБАЇ ШОТЛАНДСЬКОГО АЙБОЛА МАЯТНИК ДВОЄ ДЖЕНТЛЬМЕНІВ НА ДЕНЬ ПОДЯКИ РЕВІЗОР УСПІХУ ПОКУПЕЦЬ З МІСТА КАКТУСІВ ЗНАЧОК ПОЛІЦЕЙСЬКОГО О’РУНА БЕЗУГІЛЬНИЙ КВАРТАЛ ЯК СТАТИ НЬЮ-ЙОРКЦЕМ МАРНОСЛОВСТВО ТА КІЛЬКА СОБОЛІВ СОЦІАЛЬНИЙ ТРИКУТНИК ПУРПУРНА СУКНЯ ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА КОМПАНІЇ 99 ЗАГУБЛЕНА СУМІШ ТРАГЕДІЯ В ГАРЛЕМІ «ВИННИЙ» — ТРАГЕДІЯ З ІСТ-САЙДУ ВІДПОВІДНО ДО ЇХНІХ ПОГЛЯДІВ СЕРЕДЛІТНЯ РИЦАРСЬКА МРІЯ ОСТАННІЙ ЛИСТОК ГРАФ ТА ВЕСІЛЬНИЙ ГІСТЬ КРАЇНА ІЛЮЗІЙ ПОРОМ НЕЗДІЙСНЕНИХ МРІЙ ПОВІСТЬ ПРО ЗІПСОВАНУ ДЕСЯТИДОЛАРОВУ КУПЮРУ ЕЛСІ В НЬЮ-ЙОРКУ

«ПРИБРАНА ЛАМПА»

Звісно, у цього питання є два боки. Погляньмо на інший. Ми часто чуємо, як кажуть про «продавчинь». Таких людей не існує. Є дівчата, які працюють у магазинах. Вони так заробляють собі на життя. Але навіщо перетворювати їхню професію на прикметник? Будьмо справедливими. Ми ж не називаємо дівчат, які живуть на П'ятій авеню, «дівчатами на шлюб».

Лу та Ненсі були приятельками. Вони приїхали до великого міста шукати роботу, бо вдома не вистачало їжі на всіх. Ненсі було дев'ятнадцять, Лу — двадцять. Обидві були гарними, жвавими сільськими дівчатами, які не мали жодних амбіцій іти на сцену.

Маленький херувим, що сидить на височині, привів їх до дешевого й респектабельного пансіону. Обидві знайшли роботу й стали заробляльницями. Вони залишилися приятельками. Саме через шість місяців я б попросив вас вийти вперед і познайомитися з ними. Настирливий читаче: мої леді-подруги, міс Ненсі та міс Лу. Поки ви тиснете руки, будь ласка, зверніть увагу — обережно — на їхнє вбрання. Так, обережно; бо вони так само швидко ображаються на погляд у спину чи впритул, як і леді в ложі на кінному шоу.

Лу працює прасувалькою на відрядній оплаті в ручній пральні. Вона одягнена в погано скроєну фіолетову сукню, а перо на її капелюшку на чотири дюйми доще, ніж треба; проте її горностаєві муфта й шарф коштували 25 доларів, а їхніх побратимів виставлятимуть у вітринах із цінниками по 7,98 долара до закінчення сезону. Її щоки рожеві, а світло-блакитні очі сяють. Від неї віє задоволенням.

Ненсі ви назвали б продавчинею в магазині — бо маєте таку звичку. Типажу як такого немає, але перековертане покоління вічно шукає якийсь тиражний тип; тож ось яким він має бути. Вона носить високо начосаний помпадур і перебільшений прямий силует. Її спідниця з дешевої вовни, але має правильний розкрій. Жодні хутра не захищають її від лютого весняного вітру, проте свій короткий суконний жакет вона носить так завзято, ніби це перська каракулька! На її обличчі та в її очах, о безжальний шукачу типізацій, — типовий вираз обличчя продавчині. Це погляд мовчазного, але зневажливого бунту проти ошуканої жіночності; сумне пророцтво майбутньої помсти. Коли вона сміється найгучніше, цей погляд усе одно залишається. Такий самий погляд можна побачити в очах російських селян; а ті з нас, хто залишиться, колись побачать його на обличчі Гавриила, коли він прийде нас підірвати. Це погляд, який мав би змушити чоловіка всохнути й зніяковіти; але ж відомо, що він здатний глумливо посміхатися на нього й пропонувати квіти — з підтекстом.

А тепер зніміть капелюха й відійдіть геть, поки чуєте Лужне бадьоре «Ще побачимося» та сардонічну й милу усмішку Ненсі, яка чомусь не помічає вас і летить, тріпочучи, немов білий метелик, угору над дахами до зірок.

Обидві чекали на розі на Дена. Ден був постійним кавалером Лу. Вірний? Ну, він з’являвся саме тоді, коли Марії знадобилося б найняти з десяток судових виконавців, щоб розшукати своє ягнятко.

— Тобі не холодно, Ненс? — спитала Лу. — Слухай, яка ж ти дурна, що працюєш у тому старому магазині за 8 доларів на тиждень! Я минулого тижня заробила 18,50. Звісно, прасування — не така вже й крута робота, як торгувати мереживом за прилавком, зате платять. Жодна з нас, прасувальниць, не заробляє менше 10. Та й не знаю, чи це хоч якось менш шаноблива праця.

— Бери собі, — сказала Ненсі, задерши ніс. — А я візьму свої вісім доларів на тиждень і комірчину. Мені подобається бути серед гарних речей та заможних людей. І поглянь, який у мене шанс! Та ж одна з наших дівчат із відділу рукавичок днями вийшла заміж за пітсбурзького — чи то сталеливарника, чи то коваля, чи когось такого — статки якого становлять мільйон доларів. Котрогось дня й сама знайму собі багатія. Я не хизуюся своєю вродою чимось подібним, але розраховую на успіх там, де пропонують великі призи. Які шанси в дівчини у пральні?

— Та ж саме там я зустріла Дена, — тріумфально сказала Лу. — Він прийшов по свою недільну сорочку та комірці й побачив мене біля першої прасувальної дошки. Ми всі намагаємося пробитися до роботи за першою дошкою. Елла Мегінніс того дня хворіла, і я була на її місці. Він сказав, що спершу звернув увагу на мої руки, які вони круглі й білі. Рукави в мене були підгорнуті. До пралень завітають дуже приємні хлопці. Їх можна впізнати з того, що вони приносять свій одяг у валізах і рішуче та різко повертають у двері.

— Як ти можеш носить таку блузку, Лу? — сказала Ненсі, дивлячись зневажливо й солодко поглядом з-під важких повік на річ, що викликала нарікання. — Вона свідчить про жахливий смак.

— Оцю блузку? — вигукнула Лу з широко розплющеними від обурення очима. — Та я заплатила за неї 16 доларів. Вона коштує двадцять п'ять. Якась жінка залишила її випрати й ніколи по неї не приходила. Шеф продав її мені. На ній ярдів і ярдів ручної вишивки. Краще б поговорила про ту огидну просту річ, що на тобі.

— Оцю огидну просту річ, — спокійно сказала Ненсі, — скопіювали з тієї, що була на місіс Ван Алстайн Фішер. Дівчата кажуть, що її рахунок у магазині минулого року становив 12 000 доларів. Я пошила свою сама. Вона коштувала мені 1,50 долара. З відстані десяти футів ти не відрізниш її від їїньої.

«Ну що ж, — добродушно сказала Лу, — якщо хочеш морити себе голодом і вдавати з себе панночку — будь ласка. А я візьму свою роботу та гарну платню; а після роботи дай мені щось настільки ж вишукане та привабливе для вбрання, наскільки я можу собі дозволити».

Але якраз тоді прийшов Дан — серйозний молодий чоловік у купленому галстуку, якому вдалося уникнути міського тавра легкомисленості, — електрик, що заробляв 30 доларів на тиждень, дивився на Лу сумними очима Ромео і вважав її вишиту блузку павутинням, у яке кожна муха була б рада потрапити.

— Мій друг, мій пане Овенс, — познайомтеся з міс Данфорт, — сказала Лу.

— Я дуже радий з вами познайомитися, міс Данфорт, — сказав Дан із протягнутою рукою. — Я чув, як Лу про вас так часто згадувала.

— Дякую, — сказала Ненсі, торкаючись його пальців кінчиками своїх прохолодних, — я чула, як вона згадувала вас... кілька разів.

Лу хихикнула.

— Це ти таке потискання рук перейняла від місіс Ван Алстайн Фішер, Ненс? — запитала вона.

— Навіть якщо й так, ти можеш сміливо його копіювати, — сказала Ненсі.

— О, я зовсім не змогла б ним користуватися. Воно занадто шикарне для мене. Воно призначене для того, щоб відтіняти діамантові каблучки, отаке вишукане потискання. Зачекай, поки я роздобуду кілька, і тоді спробую.

— Спочатку навчися, — мудро сказала Ненсі, — і тоді будеш ближчою до того, щоб отримати каблучки.

— А тепер, щоб вирішити цю суперечку, — сказав Дан зі своєю готовою, життєрадісною усмішкою, — дозвольте мені зробити пропозицію. Оскільки я не можу запросити вас обох до «Тіффані» й повестися як слід, що ви скажете на невеликий вар'єте? У мене є квитки. Як щодо того, щоб подивитися на сценічні діаманти, раз ми не можемо потиснути руки справжнім блискіткам?

Вірний зброєносець зайняв своє місце біля самого бордюру; за ним — Лу, дещо бундючна у своєму яскравому та гарному вбранні; на внутрішньому боці — Ненсі, струнка і скромно вбрана, як горобчик, але з притаманною родині Ван Алстайн Фішер ходою: так вони вирушили на свою помірну вечірню розвагу.

Навряд чи багато хто дивиться на великий універмаг як на навчальний заклад. Але той, у якому працювала Ненсі, був для неї дещо схожим на нього. Вона була оточена прекрасними речами, що дихали смаком і витонченістю. Якщо ви живете в атмосфері розкоші, розкіш належить вам — незалежно від того, чи сплачують за неї ваші гроші, чи чужі.

Люди, яких вона обслуговувала, здебільшого були жінками, чиї вбрання, манери та становище у суспільстві наводилися як критерії. З них Ненсі починала брати данину — найкраще від кожної на свій розгляд.

У однієї вона копіювала і тренувала жест, в іншої — красномовне підняття бви, від інших — манеру ходи, носіння сумочки, усмішки, привітання друга, звернення до «нижчих за становищем». У своєї найулюбленішої моделі, пані Ван Алстайн Фішер, вона запозичувала ту чудову річ — м'який, тихий голос, такий чистий, мов срібло, і настільки досконалий у вимові, як ноти дрозда. Огортана аурою цієї вищої суспільної витонченості та гарного виховання, вона не могла уникнути її глибшого впливу. Подібно до того, як добрі звички вважаються кращими за добрі принципи, можливо, добрі манери кращі за добрі звички. Навчання вашіх батьків може не зберегти живою вашу новоанглійську совість; але якщо ви сядете на стілець із прямою спинкою і повторите слова «призми та пілігрими» сорок разів, диявол утече від вас. І коли Ненсі говорила в тонах Ван Алстайн Фішер, вона відчувала трепет *noblesse oblige* до самих кісток.

The faithful squire took his place close to the curb; Lou next, a little peacocky in her bright and pretty clothes; Nancy on the inside, slender, and soberly…

Було ще одне джерело навчання у великій універмазі-школі. Щоразу, коли ви бачите, як три чи чотири продавчині збираються гуртом і дзвенять своїми дротяними браслетами на акомпанемент начебто легковажній розмові, не думайте, що вони стоять там задля того, щоб критикувати те, як Етель зачісує волосся ззаду. Цій зустрічі може бракувати гідності дорадчих органів чоловіків; проте вона має всю важливість події, коли Єва та її перша дочка вперше звели голови до купи, щоб змусити Адама зрозуміти його належне місце в домі. Це Жіноча конференція для спільної оборони та обміну стратегічними теоріями нападу та відбиття на і проти Світу, який є Сценою, та Чоловіка, його Слухача, який Наполегливо Кидає Туди Букети. Жінка — найбеззахисніша з малечі будь-якої тварини: з грацією оленяти, але без його прудкості; з красою птаха, але без його здатності до польоту; з ношею солодкості бджоли, але без її... Ой, покинумо це порівняння — дехто з нас міг отримати й жалом.

Під час цієї військової ради вони передають одна одній зброю та обмінюються стратегемами, які кожна розробила та сформулювала з тактики життя.

— Кажу йому, — мовить Седі, — а ти ж який зухвалий! За кого ти мене маєш, щоб звертатися до мене з такими речами? І що, на твою думку, він мені відповідає?

Голівки — каштанові, чорні, соломяно-жості, руді та жовті — збиваються до купи; лунає відповідь; і вирішується протидія на цей випад, яку кожна надалі використовуватиме в словесних двобоях зі спільним ворогом, чоловіком.

Так Ненсі опанувала мистецтво оборони; а для жінок успішна оборона означає перемогу.

Навчальна програма універмагу широка. Мабуть, жоден інший коледж не зміг би так добре підготувати її до життєвої мети — виграти головний приз на шлюбному ринку.

Її місце в магазині було привілейованим. Музична зала була достатньо близько, щоб вона чула й ознайомлювалася з творами найкращих композиторів — принаймні здобувала те знайомство з ними, яке у світі, де вона невпевнено й трепетно намагалася торувати собі шлях нагору, вважалося за справжнє розуміння. Вона вбирала виховний вплив витворів мистецтва, дорогих і вишуканих тканин, прикрас, що для жінок слугують чи не за саму культуру.

Інші дівчата невдовзі дізналися про амбіції Ненсі. «Ось і твій мільйонер, Ненсі», — вигукували вони до неї щоразу, коли до її прилавка підходив якийсь чоловік, схожий на нього за роллю. У чоловіків, які тинялися довкола, поки їхні жінки робили покупки, увійшло в звичку підходити до прилавка з хустинками й перебирати батистові квадратики. Ненсі приваблювала своєю вдаваною вишуканою манерою та справжньою тендітною красою. Багато чоловіків приходили так, аби продемонструвати перед нею свої принади. Дехто з них справді міг бути мільйонером; інші ж неодмінно виявлялися лише їхніми старанними мавпами. Ненсі навчилася розрізняти їх. У кінці прилавка з хустинками було вікно; з нього вона бачила ряди екіпажів, що чекали на покупців унизу на вулиці. Вона дивилася й помічала, що автомобілі різняться так само, як і їхні власники.

Якось один чарівний джентльмен купив чотири дюжини хустинок і зачаровував її через прилавок із королівським виглядом Кофетуї. Коли він пішов, одна з дівчат сказала:

— Що трапилося, Ненс, чому ти не розтопила кригу перед цим хлопцем? Як на мене, він справжній франт.

— Він? — сказала Ненсі своєю найпрохолоднішою, найсолодшою, найбільш безосособовою усмішкою Ван-Алстайна-Фішера; — тільки не для мене. Я бачила, як він під'їхав надворі. Машина на 12 кінських сил і ірландський шофер! І ви ж бачили, які хустинки він купував — шовкові! Та від нього ще й тхне дактилісом. Мені або справжнє, або нічого, якщо ласка.

Дві з най«вишуканіших» жінок у крамниці — старша продавчиня і касирка — мали кількох «шикарних друзів-джентльменів», із якими час від часу обідали. Якось вони долучили й Ненсі до запрошення. Обіт відбувся у розкішному кафеті, столики в якому замовляють напередодні Нового року за рік наперед. Там було двоє «друзів-джентльменів»: один — без жодної волосини на голові (високий рівень життя винищив шевелюру, і ми це можемо довести); другий — молодий чоловік, чию заможність і витонченість він дав вам відчути у два переконливі способи: він присягався, що все вино — з отруйним присмаком через корок, і носив запонки з діамантами. Цей юнак розгледів у Ненсі неперевершені чесноти. Його смаки схилялися до дівчат із крамниць; а тут була така, що довершувала відверті принади власного кола голосом і манерами свого високого суспільства. Отож наступного дня він з'явився у крамниці й зробив їй серйозну пропозицію руки й серця поверх коробки з мереживними ручним швом і вибіленими на траві ірландськими лляними виробами. Ненсі відмовилася. Каштановий помпадур за десять футів звідти використав свої очі та вуха. Коли відхилений залицяльник пішов, вона вивалила на голову Ненсі бутлі докорів і жаху.

— Яка ж ти жахлива маленька дурепа! Цей хлопець — мільйонер, він племінник самого старого Ван-Скіттлза. І він же говорив цілком серйозно. Ти що, з глузду з'їхала, Ненс?

«Хіба?» — мовила Ненсі. — «Я ж не забирала його, еге ж? Він не настільки мільйонер, щоб це аж надто впадало в вічі. Йорго родина дає на витрати лише 20 000 доларів на рік. Лисий парубок кепкував з нього через це днями за вечерою».

Каштановий помпадур підійшла ближче й звузила очі.

«Слухай, чого ж тобі хочеться?» — спитала вона голосом, хриплим від нестачі жувальної гумки. — «Хіба цього тобі мало? Хочеш стати мормонкою і вийти заміж за Рокфеллера, Гладстона Доуї, короля Іспанії та всю цю компанію разом? Хіба 20 000 доларів на рік — це для тебе замало?»

Ненсі трохи почервоніла під прямим поглядом чорних мілких очей.

«Річ зовсім не в грошах, Керрі, — пояснила вона. — Його друг упіймав його на нахабній брехні днями за обідом. Йшлося про якусь дівчину, з якою він, мовляв, не ходив до театру. Ну, а я терпіти не можу брехунів. Зваж усе докупи — він мені не до вподоби, і цим усе сказано. Якщо вже продаватися, то точно не в день розпродажу. Мені треба дещо таке, що принаймні сидить у кріслі, як чоловік. Так, я шукаю вигідну партію, але вона мусить уміти щось більше, ніж просто видавати звук іграшкової скарбнички».

«Твоє місце у фізіопатичному відділенні!» — кинула каштановий помпадур і відійшла.

Ці високі ідеї, якщо не ідеали, Ненсі й далі плекала за 8 доларів на тиждень. Вона таборувала на стежці великого невідомого «жениха», жуючи свій черствий хліб і день у день затягуючи пасок. На її обличчі застигла легка, по-солдатському солодка й сувора усмішка призначеної долею мисливиці на чоловіків. Крамниця була її лісом; і чимало разів вона націлювала свою рушницю на здобич, яка здавалася широкороглою та велетенською, проте щоразу якийсь глибокий, безпомилковий інстинкт — тої-таки мисливиці чи просто жінки — змушував її стримувати постріл і знову ставати на слід.

Лу процвітала в пральні. Зі своїх $18.50 на тиждень вона платила $6 за кімнату й харчування. Решта йшла переважно на одяг. Її можливості для вдосконалення смаку та манер були мізерними порівняно з Ненсі. У паркій пральні не було нічого, крім роботи, роботи та її думок про вечірні задоволення, що наближалися. Багато дорогих і помітних тканин проходило під її праскою; і, можливо, її зростаюча пристрасть до вбрання передавалася їй у такий спосіб через провідний метал.

Коли робочий день закінчувався, Ден чекав на неї ззовні, її вірний тіньовий супутник при будь-якому світлі.

Іноді він кидав чесний і стривожений погляд на одяг Лу, який радше ставав усе помітнішим, аніж стильнішим; але це не було зрадою; він засуджував увагу, яку той до неї привертав на вулицях.

І Лу була не менш відданою своїй подрузі. Існувало правило, згідно з яким Ненсі мала ходити з ними на будь-які прогулянки, які вони влаштовували. Ден ніс цей додатковий тягар щиро і з радісним настроєм. Можна сказати, що Лу забезпечувала барвистість, Ненсі — тон, а Ден — вагу трійці, що шукала розваг. Супутник у своєму ошатному, але явно готовому костюмі, своїй готовій краватці та незмінно добродушному, готовому гуморі ніколи не лякав і не суперечив. Він належав до того доброго типу людей, про яких легко забути, поки вони поруч, але чітко пам'ятаєш після їхнього відходу.

Для вишуканішого смаку Ненсі присмак цих готових задоволень часом здавався дещо гіркуватим; але вона була молодою; а юність — ненажера, коли не може бути гурманом.

— Ден весь час хоче, щоб я одружилася з ним негайно, — якось сказала їй Лу. — Але чому я маю це робити? Я незалежна. Я можу робити зі своїми заробленими грошима все, що забажаю; а він ніколи б не погодився, щоб я продовжувала працювати після цього. І слухай, Ненс, навіщо тобі триматися за той старий магазин, напівголодувати й напівволочитися? Я могла б влаштувати тебе на місце в пральні хоч зараз, якби ти погодилася. Мені здається, ти могла б дозволити собі бути трохи менш пихатою, якби могла заробляти набагато більше грошей.

— Я не думаю, що я пихата, Лу, — сказала Ненс, — але я краще житиму на півпайка і залишатимуся там, де є. Мабуть, у мене вже звичка. Річ у шансі, який мені потрібен. Я не збираюся вічно стояти за прилавком. Я щодня дізнаюся щось нове. Я весь час стикаюся з витонченими й багатими людьми — навіть якщо я лише обслуговую їх; і я не пропускаю жодної підказки з тих, що бачу навколо.

— Уже впіймала свого мільйонера? — запитала Лу з насмішкуватим сміхом.

— Я ще нікого не вибрала, — відповіла Ненс. — Я придивляюся до них.

— Боже ж мій! Тільки подумай — перебирати ними! Не дозволь якомусь проскочити повз тебе, Ненс, — навіть якщо в нього бракує кількох доларів. Але ти ж, звісно, жартуєш — мільйонери не думають про таких працюючих дівчат, як ми.

— Для них же було б краще, якби думали, — з прохолодною мудрістю сказала Ненс. — Дехто з нас міг би навчити їх, як розпоряджатися своїми грошима.

— Якби хтось із них заговорив до мене, — сміялася Лу, — я певна, що мене б аж тіпало.

— Це тому, що ти нікого з них не знаєш. Єдина різниця між шикарними людьми та іншими полягає в тому, що за першими треба пильніше стежити. Тобі не здається, Лу, що та червона шовкова підкладка трохи занадто яскрава для цього пальто?

Лу подивилася на просту, тьмяно-оливкову куртку своєї подруги.

— Ну, ні, не здається, — але це може так здаватися поряд із цією вилинялою річчю, що на тобі.

— Цей жакет, — самовдоволено сказала Ненсі, — має точно такий самий крій і посадку, як і той, що місіс Ван Алстайн Фішер носила днями. Матеріал обійшовся мені в 3,98 долара. Гадаю, її коштував приблизно на 100 доларів дорожче.

— Ну, гаразд, — легковажно сказала Лу, — мені це не здається приманкою для мільйонерів. Не здивуюся, якщо я піймаю його раніше за тебе.

Воістину, знадобився б філософ, щоб визначити цінність теорій, яких трималися дві подруги. Лу, позбавлена тієї певної гордості та вибагливості, що змушує дівчат заповнювати крамниці й контори заради ледве вистачаючого на життя заробітку, весело стукала праскою у шумній і задушливій пральні. Її заробітна плата забезпечувала її навіть понад межу комфорту, тож її одяг вигравав від цього, аж поки іноді вона кидала побіжний погляд нетерпіння на охайне, але не елегантне вбрання Дена — Дена постійного, незмінного, невідступного.

Що ж до Ненсі, то її випадок був одним із десятків тисяч. Шовк, коштовності, мереживо, прикраси, а також парфуми і музика прекрасного світу гарного виховання і смаку — все це було створене для жінки; це її справедлива частка. Нехай вона тримається ближче до них, якщо вони є частиною її життя і якщо вона цього хоче. Вона не є зрадницею самої себе, як Ісав, бо вона зберігає своє первородство, а юшка, яку вона заробляє, часто буває дуже скупою.

До цієї атмосфери Ненсі й належала; вона процвітала в ній, їла свої скромні страви й виношувала плани щодо своїх дешевих суконь із рішучим і задоволеним розумом. Вона вже знала жінку і вивчала чоловіка — тварину, як щодо його звичок, так і щодо його придатності. Колись вона вполює ту здобич, яку хотіла; але вона пообіцяла собі, що це буде те, що здавалося їй найбільшим і найкращим, а ніяк не меншим.

Так вона тримала свою лампу заправленою і палаючою, щоб зустріти нареченого, коли він прийде.

Проте вона засвоїла й інший урок, можливо, несвідомо. Її шкала цінностей почала зміщуватися й змінюватися. Часом значок долара розпливався перед її мисленним зором і складався в літери, з яких утворювалися такі слова, як «правда», «честь», а часом і просто «доброта». Уявімо собі того, хто полює на лося чи оленя у якомусь велетенському лісі. Він бачить маленьку долину, порослу мохом і затінену, де струмує потік, шепочучи йому про відпочинок і затишок. У такі хвилини спис самого Німрода тупиться.

Отож Ненсі часом замислювалася, чи перську каракульку серця, які вона вкривала, завжди цінували за її ринковою вартістю.

Одного четверга ввечері Ненсі вийшла з магазину й попрямувала через Шосту авеню на захід до пральні. Вона мала піти з Лу та Даном на музичну комедію.

Ден саме виходив із пральні, коли вона прийшла. На його обличчі був дивний, напружений вираз.

— Я подумав, що загляну сюди, чи не чули вони чогось про неї, — сказав він.

— Про кого чули? — спитала Ненсі. — Хіба Лу не тут?

— Я думав, ти знаєш, — сказав Ден. — Її не було ні тут, ні в будинку, де вона жила, від самого понеділка. Вона забрала звідти всі свої речі. Вона сказала одній із дівчат у пральні, що, мабуть, їде до Європи.

— Хіба її ніхто й ніде не бачив? — спитала Ненсі.

Ден подивився на неї з міцно стиснутими щелепами та сталевим блиском у непорушних сірих очах.

— Мені сказали в пральні, — різко промовив він, — що бачили, як вона проїжджала вчора — в автомобілі. З одним із мільйонерів, мабуть, про яких ви з Лу вічно забивали собі голови.

Уперше Ненсі знітилася перед чоловіком. Вона поклала руку, що трохи тремтіла, на рукав Дена.

— Ти не маєш права казати мені таке, Дена — ніби я маю до цього хоч якийсь стосунок!

“Я не це мав на увазі”, — сказав Ден, пом’якшавши. Він пошарив у кишені жилета.

“У мене є квитки на виставу на сьогодні”, — мовив він із хороброю вдаваною легковажністю. “Якщо ти…”

Ненсі захоплювалася сміливістю щоразу, як бачила її.

“Я піду з тобою, Дено”, — сказала вона.

Минуло три місяці, перш ніж Ненсі знову побачила Лу.

У сутінках однієї вечора продавчиня поспішала додому вздовж краю невеликого тихого парку. Вона почула, як її гукають, і обернулася саме вчасно, щоб Лу кинулася їй в обійми.

Після перших обіймів вони відвели голови назад, як це роблять змії, готові напасти чи зачарувати, з тисячею запитань, що тремтіли на їхніх прудких язиках. А тоді Ненсі помітила, що на Лу зійшов добробут, який виявлявся в коштовних хутрах, блискучих коштовностях і творіннях кравецького мистецтва.

“Ти дурненька!” — голосно й лагідно вигукнула Лу. “Я бачу, ти досі працюєш у тому магазині й така ж обшарпана, як і завжди. А як щодо того великого здобутку, який ти збиралася зловити, — здається, досі нічого?”

А тоді Лу подивилася і побачила, що на Ненсі зійшло дещо краще за добробут — дещо, що сяяло в її очах яскравіше за коштовності й було червонішим за троянду на її щоках, і що танцювало, наче електрика, що прагне вирватися на волю з кінчика її язика.

“Так, я досі в магазині”, — сказала Ненсі, — “але наступного тижня я йду звідти. Я зловила свій здобуток — найбільший здобуток у світі. Ти ж тепер не сердитимешся, Лу, правда ж? — Я виходжу заміж за Дена — за Дена! — він тепер мій Ден — ой, Лу!”

За рогом парку прогулювався один із тих нових, гладко обличкованих молодих поліціянтів, які роблять поліцію більш витривалою — принаймні для ока. Він побачив жінку в дорогій хутряній шубі та з прикрашеними діамантовими перснями руками, яка присіла біля залізної огорожі парку й бурхливо ридала, тоді як струнка працелюбна дівчина в простому одязі схилилася до неї, намагаючись її втішити. Але гібсонівський копальний, бувши представником нового порядку, пройшов повз, вдаючи, що нічого не помічає, бо він був достатньо мудрим, щоб знати: ці справи лежать поза межами допомоги з боку влади, яку він представляє, навіть якщо він стукатиме своєю кийком по бруківці, аж поки луна сягне найдальших зір.

A MADISON SQUARE ARABIAN NIGHT

До Карсона Чалмерса, у його квартиру біля площі, Філліпс приніс вечірню пошту. Окрім звичайної кореспонденції, там було два відправлення з однаковим закордонним штемпелем.

В одній із пакунок-бандеролей містилася фотографія жінки. В іншій — нескінченний лист, над яким Чалмерс зачаровано схилився на довгий час. Лист був від іншої жінки; і він містив отруйні жала, солодко вмочені в мед і оздоблені натяками щодо жінки з фотографії.

Чалмерс розірвав цей лист на тисячу шматочків і почав зношувати свій дорогий килим, туди-сюди ходячи по ньому. Так поводиться звір із джунглів, коли його зачинено в клітці, і так поводиться зачинений у клітці чоловік, коли він живе в джунглях сумнівів.

Згодом неспокійний настрій минув. Килим не був зачарованим. Шістнадцять футів — такою була відстань, яку він міг пройти ним; три тисячі миль лежали поза межами його можливостей допомогти.

З'явився Філліпс. Він ніколи не входив; він незмінно з'являвся, мов добре змащений джин.

— Ви обідатимете тут, сер, чи десь в іншому місці? — запитав він.

— Тут, — сказав Чалмерс, — і за пів години. Він похмуро слухав, як січневі буревії перетворюють порожню вулицю на еоловий тромбон.

— Зачекайте, — сказав він джинові, що зникав. — Коли я йшов додому через кінець площі, я бачив багато чоловіків, які стояли там шеренгами. Один із них стояв на чомусь і говорив. Чому ці чоловіки стоять шеренгами і чому вони там?

— Це безпритульні чоловіки, сер, — відповів Філліпс. — Чоловік, який стоїть на ящику, намагається влаштувати їх на ночівлю. Люди приходять послухати і дають йому гроші. Тоді він відправляє стільки людей, скільки вистачить зібраних грошей, до якогось нічліжного будинку. Ось чому вони стоять шеренгами; їх відправляють спати в тому порядку, в якому вони підходять.

— До того часу, як подадуть обід, — сказав Чалмерс, — приведи сюди одного з тих чоловіків. Він обідатиме зі мною.

— К-к-котрого... — почав Філіпс, заїкаючись уперше за весь час своєї служби. —

— Вибери будь-кого нагадує навмання, — сказав Чалмерс. — Можеш подбати про те, щоб він був принаймні тверезим, та й певна охайність йому не завадить. Це все.

Для Карсона Чалмерса було незвичним вдавати з себе халіфа. Але тієї ночі він відчув усю неефективність звичних протиотрут від меланхолії. Щось свавільне і кричуще, щось витончене й арабське — ось що було йому потрібне, аби розвіяти свій сум.

За пів години Філіпс завершив свої обов'язки раба лампи. Офіціанти з ресторану внизу швидко принесли нагору вишуканий обід. Обідній стіл, накритий на двох, весело сяяв у світлі рожевих абажурів свічок.

І тепер Філіпс, так ніби він супроводжував кардинала або ж тримав під вартою злодія, ввів тремтячого гостя, якого витягли з черги жебраків-ночівників.

Таких людей заведено називати уламками; якщо тут і вживати це порівняння, то цілком конкретне — безпритульне судно, що зазнало лиха через пожежу. На дрейфуючому корпусі все ще мерехтіло якесь кволе горіння. Його обличчя та руки нещодавно мили — на цьому наполягав Філліпс як на пам’яті про знищені умовності. При світлі свічки він стояв — вада в охайному оздобленні апартаментів. Його обличчя було хворобливо-білим, майже до самих очей вкритим щетиною кольору шерсті рудого ірландського сетера. Гребінець Філліпса не зміг упоратися зі світло-каштановим волоссям, довгим, зваляним і припасованим до форми капелюха, який носили постійно. Його очі були сповнені безнадійного, хитрющого виклику, схожого на той, що бачиш в очах кудлатого собаки, якого зацькували мучителі. Його поношене пальто було застебнуте високо, але над ним виднілася чверть дюйма рятівного комірця. Його манери були напрочуд вільними від збентеження, коли Чалмерс піднявся зі стільця по той бік круглого обіднього стола.

— Якщо ви мені зробите послугу, — сказав хазяїн, — я буду радий вашій компанії за обідом.

— Мене звати Плумер, — сказав дорожній гість різким і агресивним тоном. — Якщо ви схожі на мене, вам подобається знати ім'я того, з ким ви обідаєте.

— Я збирався сказати, — дещо поспіхом продовжив Чалмерс, — що моє — Чалмерс. Ви сядете навпроти?

Плумер із розпатланим пір'ям зігнув коліно, аби Філліпс підсунув під нього стілець. Він мав вигляд людини, яка вже сиділа за сервірованими столами. Філліпс виставив анчоуси та оливковий.

“Чудово!” — гаркнув Плумер; — “збирається бути з подачею страв, еге ж? Гаразд, мій веселий володарю Багдада. Я твоя Шахерезада аж до зубочисток. Ти — перший каліф зі справжнім східним колоритом, якого я зустрів відколи вдарили морози. Яке везіння! А я був сорок третім у черзі. Я якраз закінчив рахувати, коли прибув твій вітальний посланець, щоб запросити мене на бенкет. У мене було стільки ж шансів отримати ліжко сьогодні ввечері, скільки й стати наступним Президентом. Як тобі подати сумну історію мого життя, містере Аль-Рашиде — по розділу з кожною стравою чи повне видання до сигар і кави?”

— Ситуація не здається вам новою, — усміхнувшись, сказав Чалмерс.

Зміст

Вигляд