Я.
«Сподіваюся, ваш пасажир не проґавив свій потяг», – зауважив перевізник містеру Джиммі Фаллоузу, який сидів на березі річки, тримаючи в руці пензлик, яким малював свою стареньку моторну човну.
«Містер Опп?» – перепитав Джиммі. «Він, напевно, проґавив. Якщо є в світі людина, яка має талант до того, щоб щось пропускати, то це містер Опп. Я ніколи не бачив, щоб він не проґавив можливість отримати роботу за тисячу доларів, або запатентувати винахід, або щоб не постраждав, коли оформив страховий поліс від нещасних випадків. Якщо він і встиг на потяг, то, мабуть, той їхав у неправильному напрямку».
Джиммі чекав з дев’ятої ранку, а зараз вже було далеко після полудня. Він був спокійним чоловіком округлої статури, невисоким на зріст і з великим обхватом талії. Його штани, пофарбовані в похмурий відтінок, який у сільській місцевості називають «сливовим», доходили до пахв, а його великий, войлочний і потертий капелюх ледь не закривав його голову, якби не впертий опір двох маленьких вух, схожих на шишки.
«Містер Опп вже давно не був у Коуві, чи не так?» – запитав перевізник, чиє інтелектуальне життя залежало виключно від уривків інформації, які випадково розповідали перехожі.
«Майже два роки», – відповів містер Фаллоуз. «Думаю, він був занадто зайнятий створенням трастів, купівлею залізниць і загальним просуванням різних ідей, тому в нього не було часу повернутися додому. Зараз він приїхав на похорон свого вітчима. Схоже, міські жителі хочуть бачити своїх родичів у селі лише тоді, коли ті померли».
«Хіба це не він іде берегом?» – запитав перевізник, затінюючи очі руками.
Містер Фаллоуз з великими зусиллями підвівся на ноги.
«Так, це він. Спішить, як ніхто інший. Цікаво, чи він думає, що я – трамвай».
Зі швидкою ходою він наближався до причалу, весело насвистуючи. Це був невисокий чоловік, років тридцяти п’яти. В одній руці він тримав велику валізу, а в іншій – нову, блискучу дорожню сумку. На обох були намальовані великими літерами, щоб їх було добре видно: «Д. Вебстер Опп, Кентуккі».
Фактично, все в ньому, здавалося, було створено для того, щоб привертати увагу. Його новий костюм у помітну клітинку, його розкішний галстук, що звисав під вагою величезної брошки, його коричневий капелюх, його нові коричневі черевики – все це вимагало окремої та негайної уваги.
Єдиною незначною деталлю в містері Оппі був він сам. Його худорляве, нерозвинене тіло, здавалося, постійно вибачалося за те, що не може належним чином підкреслити величний одяг, в який було одягнене. Його обличчя, вкрите виразками, широке біля скронь, звужувалося до маленького, загостреного підборіддя, яке, у свою чергу, різко переходило в довгу, тонку шию. Однак, перше, що впадало в око у містера Оппа, були його очі, адже вони були надзвичайно виразними, з таким виразом, що незнайомці іноді зупинялися на вулиці, щоб запитати, чи не звертався він до них. Маленькі, бліді, з червоними обідками, вони все ж випромінювали інтенсивний голод – голод за надією чи щастям миттєвості.
Підходячи до берега, він простягнув руку в знак привітання Джиммі Фаллоусу.
«Як ти, Джиммі?» – запитав він голосом, сповненим важливості. «Сподіваюся, я не змусив тебе довго чекати. Кілька важливих справ виникли в останню хвилину, і я не встиг на ранковий потяг».
Джиммі, який наливав бензин у бак моторного човна, підморгнув човняру.
— О, не більше ніж чотири чи п’ять годин, — сказав він, по черзі кидаючи погляди, сповнені одночасно презирства та захоплення, на вбрання містера Оппа. — Добре, що ви поспішали на похорон, а не до смертного ложа.
— О, до речі, — раптом змінив містер Опп свій веселий вигляд на більш відповідний до обставин, — о котрій годині відбудеться похоронна церемонія?
— Коли ми туди дістанемося, — відповів Джиммі, відштовхуючи човен і махаючи рукою човняру. — Ви один із головних скорботників, а я — похоронний агент; нам нічого не загрожує.
Містер Опп обережно поставив свій багаж на сидіння і розстелив пальто на новій дорожній сумці, щоб захистити її від бризок.
— Як довго містер Мур хворів? — запитав він, обмахуючись капелюхом.
— Ну, — відповів Джиммі, — за його власними словами, він перебував у небезпечному та критичному стані близько двадцяти одного року. Я бачив його протягом цього часу в середньому чотири рази на день, і вчора ввечері, коли я бачив його в труні, це був перший раз, коли старий джентльмен не попросив мене налити йому випивку через погане самопочуття.
— Чи Бен там? — запитав містер Опп, вивчаючи розклад і роблячи позначку у своєму блокноті.
— Ваш брат Бен? Так, він приїхав сьогодні вранці, незадовго до мого від’їзду. Він досить лаявся через те, що вас там немає, щоб вони могли продовжити й завершити все. Він хоче повернутися до Міссурі сьогодні ввечері.
— Чи він зараз у будинку?
— Ні, він у вашому готелі.
Містер Опп здивовано підняв очі, а Джиммі засміявся.
«Ось назва мого нового готелю. Відкрив його, коли ти поїхав. Я та старий містер Такер багато років вели готелі поруч. А що він зробив минулого літа? Пішов і замовив собі вивіску розміром з цілу стіну будинку, а потім найняв Ніка Фенні, щоб той намалював на ній «Наш готель», і повісив її прямо навпроти, від воріт і аж до дороги. Я нічого не казав, але дозволив хлопцям продовжувати жартувати над цим до наступного дня, а потім я замовив собі таку ж вивіску, тільки з написом «Ваш готель», і повісив її навпроти моєї сторони тротуару. Він, напевно, був би радий, якби обидві вивіски зникли, але він не зніме свою, поки моя стоїть, а я не збираюся її знімати».
«Так, – відповів містер Опп, замислено, бо його думки все ще були зосереджені на розкладі, – я бачу, що є поїзд, який відправляється з Коревілла приблизно опівдні завтра. Я боюся, що це трохи незручно, але чи не могли б ви доставити мене туди вчасно, щоб я встиг на нього?»
«Чому ти так поспішаєш? – запитав Джиммі, направляючи човен до середини річки. – Я думав, ти приїхав погостювати, судячи з усього цього багажу».
Містер Опп недбало відкинув рукав піджака, щоб краще показати напис на валізі. «Це зразки для комівояжерів, – сказав він майже з благоговінням, – найкраща лінійка взуття, яку коли-небудь випускала будь-яка компанія в Сполучених Штатах, без винятку».
«Я думав, ти займаєшся страхуванням», – сказав Джиммі.
— О, ні, це було минулого року, безпосередньо перед тим, як я почав працювати в газеті. А це, — і містер Опп спробував розвести руки в сторони, але його трохи стримував об’єм манжет, — це шанс, якого я чекав усе своє життя. Для цього потрібен розум, освічена рішучість і знання світу. Я думаю, що за кілька наступних років зможу накопичити чималий капітал. І щойно я це зроблю, — і містер Опп серйозно нахилився до Джиммі і постукав одним пальцем по долоні іншої руки, — щойно я це зроблю, я збираюся викупити всю землю між Тартл-Крік і річкою. Там під землею стільки нафти, що нею можна було б заспокоїти бурхливі води Тихого океану. Пам’ятаєте старого містера Бікера? Що ж, він розповів мені десять років тому, що він пробурив там свердловину для видобутку солі, і вона настільки наповнилася чорною нафтою, що йому довелося її покинути. Тепер я планую створити акціонерну компанію: ви, містер Такер, я та старий Хейгер, а також ще кілька людей, і ми разом викупимо цю землю. Потім ми пробуримо пробну свердловину, встановимо бурову вишку та двигун, і все це запрацює в найкоротший час. Головне — знайти компетентного менеджера. Знаєте, я серйозно думаю про те, щоб взяти цю посаду на себе. Це надто великий проєкт, щоб ризикувати.
— Почекайте, скажіть, а скільки ви вже працюєте на цій посаді, пов’язаній з ремонтом взуття? — Джиммі відчайдушно вхопився за першу деталь, щоб не дати собі змитися потоком можливостей, про які розповідав містер Опп.
— Я влаштувався на цю роботу минулого тижня, — сказав містер Опп. — Мені довелося їхати аж до Чикаго, щоб отримати інструкції та необхідне обладнання. Мій регіон — особливо важливий: чотири округи навколо Чикаго.
— Я колись був у Чикаго, — сказав Джиммі, і його очі засяяли від спогадів. — Боже мій! Якщо світ такий великий у всіх напрямках, як там, то він просто величезний!

Вітер, що посилився, коли вони відчалили, розхитав полотно над головою, і містер Опп підвівся, щоб закріпити його. Коли він навколішки стояв у носі човна, він підняв обличчя до прохолодного вітру і глибоко вдихнув, відчуваючи задоволення. Звичайний шлях річкою від Корівілла до Коув був найвідомішою для нього дорогою у світі. Під літнім сонцем жовті води втратили свій похмурий відтінок і відбивали яскраві червоні та білі плями від будинків і сараїв, що розкидалися на віддаленому березі.
«Я не думаю, що в цій країні є якісь краєвиди, які могли б хоч трохи зрівнятися з цими», — заявив містер Опп, спираючись на свій великий життєвий досвід. «Погляньте, як сонце виливається навколо мису острова. Воно просочується крізь дерева і розтікається по воді, як ртуть. Ось це вже гарна думка! Це просто дивовижно, можна сказати, навіть несподівано, як легко мені приходять думки. Я мав би стати письменником; багато хто так казав. Знаєте, не минає й дня, щоб у мене в голові не виникла якась віршована строфа».
«Дурниці!» — зауважив Джиммі Фаллоуз. «Я краще читатиму цифри на баржі, ніж вірші. Старий Густі колись писав вірші, але ніхто не хотів їх друкувати, тому він вирішив заснувати газету в Коуві і наповнити її своїми віршами. Він купив цілий друкарський набір і встановив його в старій теслярській майстерні Піта Акера на околиці міста, навпроти свого будинку. Але перш ніж він встиг запустити свою газету, він помер. Так, сер, і єдиний його вірш, який коли-небудь був надрукований, був той, який його дружина викарбувала на його надгробку».
Містер Опп не слухав. Зі спущеною головою і роз’єднаними губами він віддавався своїй головній слабкості. Адже, слід визнати, містер Опп мав схильність до сильного сп’яніння, але не від зовнішніх факторів, а від надмірного вживання власної уяви. На його захист можна було б навести аргументи про геніальність, адже він, безсумнівно, був генієм, оскільки створював щось ні з чого. З ненормального дитинства, самотнього юнацтва та життя, сповненого невдач, він зумів досягти захопливої кар’єри. Кожне наступне підприємство поставало на його горизонті, сповнене можливостей, і перш ніж воно зникало в забутті, його місце займала інша схема, не менш багатообіцяюча та значуща. Життя було низкою криз, і він бачив себе в їх вирі, то кмітливим торговцем, то професіоналом, знову відомим автором, але найчастіше – промоутером великих підприємств, фінансистом і діловою людиною.
Поки він був так поглинений у своїх думках про буріння нафтових свердловин, написання віршів і продаж взуття, Джиммі Фаллоуз із захопленим подивом розглядав об’єкт, який випав з його кишені. З коричневого паперового пакунка, не надто добре загорнутого, звисала кучерява пасма золотистого волосся, і вона коливалася на вітрі так, що Джиммі Фаллоуз був охоплений нестримною цікавістю.
Джиммі був настільки зосереджений на своєму дослідженні, що не зміг утримати курс, і катер різко розвернувся біля кінця острова, через що містер Опп несподівано впав на сидіння.
Коли він це робив, його рука торкнулася паперової пакунки в його кишені, і, зрозумівши, що вона розв’язана, він поспішно намагався, за допомогою серії таємних маневрів, приховати її вміст. Відчуваючи на собі допитливий погляд свого товариша по кораблю, він прийняв вигляд навмисної байдужості і стоїчно ігнорував приглушені смішки та багатозначні підморгування, в яких вдавався містер Фаллоуз.
Згодом, коли ситуація стала напруженою, містер Опп зазначив, що, мабуть, похорон відбудеться в церкві.
«Я думаю, що так», – неохоче відповів Джиммі, реагуючи на заклик до розмови. «Я сказав хлопцям, щоб вони підготували там екіпаж для вас, містера Бена та міс Кіппі».
«Я не думаю, що моя сестра буде там», – сказав містер Опп з гідністю. «Вона рідко або взагалі не виходить з дому».
«Мабуть, містеру Бену доведеться тепер піклуватися про неї», – сказав Джиммі. «Вона, безсумнівно, сумуватиме за своїм батьком. Він не робив жодної роботи, поки я його знав, але він був приємним, тихим старим і, безумовно, добре ставився до бідної міс Кіппі».
«Містер Мур був джентльменом», – сказав містер Опп і зітхнув.
«У неї немає жодних родичів з його боку? Ніяких родичів, окрім вас двох, зведених братів?»
«Тільки ми з Беном», – сказав містер Опп.
«Ого! Це досить важко для вас обох, чи не так?»
Але співчуття було невчасним, оскільки гідність містера Оппа була зачеплена в чутливій точці.
«Про нашу сестру буде подбано», – сказав він, і розмова знову затихла.
Містер Опп повернувся до своїх розкладів і свого нового блокнота, і решту подорожі Джиммі присвятив себе керуванню кермом, час від часу побіжно поглядав у бік кишені піджака містера Оппа.
II
Розташоване в затишній закрутині річки, за вісімнадцять миль від найближчої залізниці, місто Коув-Сіті, яке всі називали просто Коув, спокійно існувало, незворушне прогресом світу. Раз на день, у будь-який час між заходом сонця та опівноччю, воно прокидалося від дрімоти, коли прибувала поштова човнова пошта, і, здригаючись, на мить приходило до тями, ніби розтираючи очі. Однак ця жвавість тривала недовго, бо ще до того, як пароплав подавав сигнал для відплиття до наступної зупинки, Коув знову занурювався в сон.
Головна вулиця починалася з обшарпаної, нефарбованої школи, а далі, дотримуючись певної логіки, раптово закінчувалася на кладовищі. Дві бічні вулиці, які спочатку мали благородні наміри бути незалежними, злякалися біля Головної вулиці і вирішили об’єднатися, щоб знайти підтримку, але експеримент виявився невдалим, і в результаті утворилася лише стежка, якою ходили корови. Єдиним проявом легкості в місті були кілька розкиданих будинків на палях різної висоти, розташованих ближче до річки, оскільки здавалося, ніби вони ось-ось піднімуть свої спідниці, готуючись зайти у воду.
У цей конкретний літній день у Коув-Сіті було менше звичного галасу та метушні. Зібралися не всі, хто зазвичай сидів на порожніх ящиках, розкиданих уздовж тротуару. Старих автомобілів і змучених виглядаючих мулів, які зазвичай утворювали нерівну лінію вздовж стовпа для прив’язування, було помітно менше. У повітрі відчувалася приглушена напруга, і від найменшого звуку жіночі голови визирали з вікон, чоловічі постаті з’являлися в дверях, і коментарі обмінювалися тихим голосом з одного боку вулиці на інший. Втрата громадянина, навіть бідного, порушує звичний хід речей, і коли ця подія приводить двох родичів здалеку, хвилі збудження помітно посилюються.
Містер Мур був свого роду громадянином за законом і ніколи не сприймався інакше, ніж як вдівець бідної місіс Опп. Можливо, «бідний вдівець місіс Опп» було б більш точним визначенням, але навіть у місті є свої слабкості.
Протягом двох поколінь родина Опп була джерелом таємниці та романтики для Коув-Сіті. Вона трималася осторонь, як і будинок, в якому жила: бідний і обшарпаний, але з дивовижною аурою вишуканості, переваги та стриманості.
Старі жінки згадували дивні історії про те, як місіс Оп приїхала до Коув молодою нареченою, і як вона відмовлялася зустрічатися з будь-ким із мешканців міста, і жила сама у старому будинку на березі річки, годинами спостерігаючи за молодим, розгульним чоловіком, який працював на одному з річкових пароплавів. Вони розповідали, як вона схудла і зблідла від очікування, і як, коли її двоє синів були ще маленькими, вона змушувала їх годинами стояти поруч із нею, спостерігаючи за річкою і прислухаючись до свистка його човна. Потім історія розповідала, що веселий молодий чоловік перестав приходити зовсім, а вона все одно спостерігала і чекала, ніколи не дозволяючи хлопчикам виходити з її поля зору, відмовляючись відправляти їх до школи або дозволяти їм гратися з іншими дітьми. З часом принесли звістку, що її чоловіка вбили під час суперечки за картки, і маленька місіс Оп, у якої більше не було чого чекати, раптово дивно змінилася.
Стара тітка Тіш, чорношкіра служанка, була єдиною людиною, яка коли-небудь переступала поріг будинку, і вона розповідала про дивне життя, яке відбувалося за щільно завішеними вікнами, куди ніколи не проникало сонячне світло, і де лампи горіли цілий день.
«Так, мамо», – зазвичай вона казала у відповідь на допитливі запитання: «це ніби постійна вистава. Місіс одягається і прикидається королевою чи герцогинею, а маленький Д. просто відіграє всі ці дурні речі, які вона йому каже, і він ніколи не буває самим собою, а завжди кимось великим, могутнім і величним».
Коли хлопчики трохи підросли, у Коув з’явився незнайомець – охайний чоловічок років п’ятдесяти, у поношеному фраку та ще більш поношеному високому капелюсі, з приємним обличчям і м’яким голосом, але з відчутною гідністю та усвідомленням власної переваги. У день свого прибуття він відвідав місіс Опп; наступного дня він взяв із собою священника і одружився з нею. Яка саме давня історія кохання призвела до цього фіналу, могли лише нечітко здогадуватися допитливі мешканці міста.
Протягом двох років містер Мур боровся за розум своєї старої коханої, як колись боровся за її серце. Він відкрив будинок для сонячного світла і м’яко повернув цю жінку до світу, про який вона забула. Хлопчиків відправили до школи, старі ігри та примхи були заборонені. Поступово колір повернувся до її щік, а світло – до її очей.
Потім народився маленький Кіппі, і щастя, яке рідко трапляється з тим, хто скуштував гіркоту життя, спіткало цю тендітну жінку в її великому ліжку з балдахіном. Протягом десяти днів вона тримала дитячі пальчики біля серця і спостерігала, як розквітає ця маленька квітка-дівчинка.
Але одного темного вечора, коли дощ бив у вікна, а стогін річки лунав у її вухах, вона раптом сіла в ліжку: вона почула свист _його_ човна! Сповнена німого жаху, вона тихенько підійшла до вікна і, притулившись обличчям до скла, чекала і спостерігала. Теперішнє поглинулося минулим. Вона знову була сама, не кохана, налякана. Таємно хапаючи плащ, вона спустилася в сад, пробираючись крізь мокру траву та беладонну, яку притиснув до землі дощ.
І відтоді, коли діти проходять повз цей будинок, прямуючи до школи, вони зазирають крізь зламані перегородки паркану і, з благоговійним трепетом, показують один одному дерево, під яким мати міс Кіппі покінчила з собою. Потім вони з половинчастим страхом дивляться на вікна, сподіваючись побачити саму міс Кіппі.
Бо у тринадцятому році життя міс Кіппі серйозно захворіла, і це залишило їй обличчя та розум маленької дитини, а добрий, зношений містер Мур, доклавши найбільших зусиль у своєму житті, відтоді припинив боротися зі слабкістю, яка мучила його протягом половини життя, і шукав забуття в невинних, але постійних випивках. Єдиним обов’язком, який він визнавав, була турбота про свою хвору дочку.
Щойно вони достатньо подорослішали, хлопчики спустили на воду свої маленькі човни і вирушили шукати щастя. Бен, не маючи на борту жодного вантажу, окрім власних бажань, поплив на захід і знайшов затишну та комфортну гавань, а Д. Вебстер, надія своєї матері та гордість міста, у тридцять п’ять років все ще виходив у море, розпустивши всі вітрила, лише щоб знову і знову опинятися на мілинах старої, добре знайомої затоки.
Це безкоштовний уривок. Повна книга — на сторінці книги.
