Текст поеми спричинив мені несподівані труднощі. Коли кілька років тому я редагував деякі поеми Грея, я виявив, що їх неправильно друкували протягом понад півстоліття; але щодо Скотта я припустив, що текст так званого «Видання за авторською редакцією» Блека можна вважати точним. Однак майже на початку я помітив численні очевидні друкарські помилки в одній із багатьох версій, у яких видається це видання, і дослідження інших показало, що вони були не менш серйозними. «Шилінгове» видання не було гіршим за дороге ілюстроване видання 1853 року, яке також містило власні помилки. Жодна з двох версій, які мені вдалося знайти, не збігалася точно за текстом. Я марно намагався знайти примірник першого видання (1810) у Кембриджі та Бостоні, але мені вдалося дістати його через лондонського книготорговця. Я порівнював його рядок за рядком з Единбурзьким виданням 1821 року (з Гарвардської бібліотеки), першим виданням Локхарта, виданням «Globe» і приблизно з десятком інших англійських і американських видань. Я виявив багато друкарських помилок і спотворень у всіх виданнях, крім видання 1821 року, і навіть у ньому було кілька таких помилок. Наприклад, у I, 217 Скотт написав: «Found in each cliff a narrow bower», і так воно надруковано в першому виданні; але в кожному іншому виданні, яке я бачив, замість «clift» написано «cliff», що явно псує зміст. У II, 685 у кожному виданні, яке я бачив після видання 1821 року, написано: «I meant not all my heart might say», що ще гірше, ніж нісенітниця, оскільки правильний текст – «my heat». У VI.
396, шотландське слово «boune» (хоча воно зустрічається двічі в інших частинах поеми) у всіх виданнях, починаючи з 1821 року, було замінено на «bound»; і через вісім рядків нижче старе слово «barded» стало «barbed». У моїх «Примітки» зафіксовано десятки подібних спотворень, і немає потреби наводити їх тут.
Я відновив текст першого видання, за винятком випадків, коли я не маю сумнівів, що пізніший текст є власною поправкою чи зміною, зробленою автором. У першому виданні є очевидні друкарські помилки, які сам Скотт не помітив (див. ii. 115, 217, Vi. 527 тощо), і іноді важко визначити, чи пізніший текст – зміна множини на однину або подібна незначна варіація – є друкарською помилкою чи виправленням автором попередньої друкарської помилки. Я зробив усе можливе, використовуючи наявні в моєму розпорядженні засоби, щоб вирішити ці питання, і принаймні впевнений, що текст, який я подаю, ближчий до істини, ніж у будь-якому виданні, починаючи з 1821 року. Оскільки всі варіанти текстів зафіксовані в «Примітки», читач, який не погоджується з обраним мною варіантом, може замінити його на той, який йому більше подобається.
Я зберіг усі «Примітки» Скотта (деякі з них були дещо скорочені) і всі «Примітки», додані Локхартом. [1] Мої власні «Примітки» я зробив якомога лаконічнішими. Звісно, багато з них не знадобляться багатьом моїм читачам, але я думаю, що жодна з них не буде зайвою чи нецікавою для деяких із них; і я сподіваюся, що ніхто не звертатиметься до них за допомогою, не знайшовши її.

Скотт часто використовує слова та конструкції, притаманні епосі Єлизавети, і я навів багато «паралельних» прикладів із творів Шекспіра та його сучасників. Я вважаю, що згадував про своє видання Шекспіра лише в одному випадку (у розділі iii, 17), але викладачі та інші, хто має це видання, знайдуть багато додаткових ілюстрацій у примітках до наведених уривків.
Виправляючи помилки попередніх редакторів, я, можливо, не помітив деяких власних. Я вже вдячний ретельним коректорам університетської друкарні за виявлення окремих помилок у цитатах чи посиланнях, і я буду дуже вдячний своїм читачам за повідомлення про будь-які інші, які вони можуть знайти.
Кембридж, 23 червня 1883 року.
Скотт часто вдається до використання єлизаветинських слів та конструкцій, і я процитував багато "паралелізмів" із Шекспіра та його сучасників. Гадаю, я посилався на своє видання Шекспіра лише в одному випадку (до iii. 17), але вчителі та інші, хто має це видання, знайдуть багато додаткових ілюстрацій у Примітках до процитованих уривків.
Виправляючи помилки попередніх редакторів, я, можливо, недогледів деякі власні. Я вже завдячую уважним коректорам Університетського видавництва за виявлення випадкових неточностей у цитатах або посиланнях; і я буду дуже вдячний своїм читачам за повідомлення про будь-які інші, які вони можуть виявити.
Кембридж, 23 червня 1883..
Дія наступної поеми розгортається переважно в околицях озера Лох-Катрін, у західних горах Пертширу. Час дії охоплює шість днів, і події кожного дня становлять окрему пісню.
Місце дії цієї Поеми розгортається переважно в околицях Лох-Катрін, у Західному високогір'ї Пертширу. Час Дії охоплює Шість Днів, а події кожного Дня займають окрему Пісню.
ПІСНЯ ПЕРША.
Погоня.
Полювання.
Арфо Півночі! що довго забутою висіла На чаклунському в'язі, що затінює джерело Святого Філлана, І у поривчастий вітер свої наспіви кидала, Аж поки заздрісний плющ не оповив тебе, Приглушивши зеленими кільцями кожну струну, -- О Арфо Мінстреля, чи й досі мають спати твої звуки? Серед шелестіння листя та дзюрчання водограїв, Чи й досі твої солодші мелодії берегтимуть мовчання, Не велячи воїну посміхнутись, не вчачи діву плакати?
Не так у давні дні Каледонії, [10] Твій голос мовчав серед святкової юрби, Коли пісня про безнадійне кохання або здобуту славу Збуджувала боязких або підкорювала гордих. У кожній відповідній паузі гучно лунала Твоя палка симфонія, велична і висока! Прекрасні дами та вожді у плюмажах уважно схилялися; Бо завжди головною темою твого співу Був безстрашний чин Лицарства та незрівнянний погляд Краси.
О, прокинься ще раз! якою б грубою не була рука, Що наважиться блукати твоїм магічним лабіринтом; О, прокинься ще раз! хоча моїй майстерності ледве підвладна Якась слабка луна твоєї давньої пісні: Хоч вона різка і квола, і невдовзі згасне, І зовсім не гідна твого шляхетнішого звучання, Та якщо хоч одне серце заб'ється сильніше під її владою, Чаклунську ноту було зачеплено не дарма. Тож не будь більше мовчазною! Чарівнице, прокинься знову!

Олень на заході сонця напився досхочу, Де місяць танцював на струмку Монан, І глибоко вночі влаштував своє лігво У самотній гайовій тіні Глен-Артні; Але коли сонце запалило свій червоний промінь На вершині Бен-Войрліха, Глухий вигук гончого собаки Пролунав по скелястій дорозі, І здалеку, ледь чутно, Долинав дзвін копит і звук рогу.
Олень надвечір досхочу напився Там, де танцював місяць на струмку Монана, І глибоко своє опівнічне лігво влаштував У ліщиновій тіні самотнього Гленартні; Але коли сонце свій червоний маяк Запалило на вершині Бенворліха, Важкий гавкіт басовитого гончака Відлунив угору кам'янистим шляхом, І ледь чутно, донесені з більшої далі, Чулися брязкіт копит і звук рога.
Як вождь, що чує заклик свого вартового: «До зброї! вороги штурмують мур!» Рогатий монарх пустині з його вересової постелі в поспіху піднявся. Але перш ніж розпочати швидкий біг, він струсив росу зі своїх боків; наче гордий і величний воєначальник, він підкинув свій прикрашений лоб до неба; мить поглянув униз, у долину, мить понюхав отруєний вітер, мить прислухався до крику, який посилювався, коли переслідування наближалося; а потім, коли з’явилися перші вороги, одним сміливим стрибком він подолав гай і, простягнувшись уперед, вільно й далеко, попрямував до диких вересових рівнин Уам-Вар.
Мов вождь, що чує варти клич: «До зброї! Вороги штурмують мур!» — Рогатий володар пустищ Квапливо схопився з вересового ложа. Та перш ніж кинутись у стрімкий біг, Він струсив росу зі своїх боків; Немов гордий і величний вождь, Підкинув до неба своє гіллясте чоло; На мить поглянув униз на долину, На мить вдихнув тривожний вітер, На мить прислухався до криків, Що гучнішали в міру наближення погоні; Тоді, щойно з'явилися перші вороги, Одним сміливим стрибком він перетнув чагарник І, мчачи вперед, вільно й далеко, Подався до диких пустищ Уам-Вара.
Зірвавшись, на огляд кинувся перший загін; Скеля, ущелина і печера відгукнулися на це; На безліч різних звуків одразу Прокинулася гора і відповіла. Сто собак гавкали глибоко й голосно, Сто коней цокотали, мчачи вперед, Їхній дзвінкий звук весело лунали з рогів, Сто голосів приєдналися до крику; З вигуками, радісними окликами та диким галасом Ехо Бенвоірліха не знало спокою. Далеко від галасу втікла косуля, У своєму сховку причаїлася лань, Сокіл, зі свого високого каменя, Кинув на натовп здивований погляд, Поки далеко за межами його гострого зору Ураган не пронісся ущелиною. Тихо, і ще тихіше, його згасаючий шум Повернувся з печери, скелі та ущелини, І тиша опустилася, широка та спокійна, На самотній ліс і могутню гору.
Завив на виду передовий гурт зграї; Скеля, ущелина та печера відповіли їм; На безліч змішаних звуків одразу Пробуджена гора дала відповідь. Сотня собак гавкала гучно й потужно, Процокотіла поруч сотня скакунів, Свій передзвін веселі роги засурмили, Сотня голосів приєдналася до крику; З покликами, вигуками та диким лементом, Не знало спокою відлуння Бенвурліха. Далеко від гамору втекла сарна, Глибоко у своєму сховку прищулилася лань, Сокіл, з високого кам'яного верху, Кинув на цю навалу здивований погляд, Поки далеко за межі його гострого зору Цей ураган не промчав ущелиною. Слабшим і ще слабшим його згасаючий гомін Повертався від печери, кручі та водоспаду, І тиша запанувала, розлога та непорушна, Над самотнім лісом і могутнім пагорбом.
Не так гучно лунали звуки лісової битви, Не так сильно вони порушували висоти Уам-Вара, І не так сильно будили печеру, де, як кажуть, Колись жив велетень; Бо ще до того, як було здолано цей крутий підйом, Високо в його шляху висіло сонце, І багато хоробрих воїнів, змушені зупинитися, Раді були дати перепочити своїм стомленим коням, І з тих, хто полював на оленів, Ледве половина зменшеної групи була поблизу; Тож на схилі гори Сміливі воїни випробували свою мужність.
Менш гучно звуки лісової війни Тривожили висоти Уам-Вара, І будили печеру, де, як кажуть, Велетень здавна влаштував своє лігво; Бо ще до того, як здолали той крутий підйом, Сонце вже високо стояло на своєму шляху, І не один звитяжець, змушений спинитись, Був радий дати перепочинок своєму знесиленому коню, А з шукачів оленячого сліду Ледве чи половина поріділої зграї лишилася поруч; Так суворо на гірському схилі Цей невтримний порив випробував їхню завзятість.
Шляхетний олень тепер зупинився На південному схилі гори, Звідки широко розпростерлася далеко внизу Різноманітна земля прекрасної Ментейт. З тривогою він оглядав Гори та луки, мох і торф’яники, І розмірковував, де знайти притулок від своєї втоми, Біля далекого Лохарда чи Аберфойла. Але ближче була сіра гайова діброва, Яка коливалася і схилялася над озером Ахрей, І змішувалася з блакитними соснами На скелястих схилах Бенвеню. Нова енергія повернулася разом із надією, Він побіг, не відчуваючи втоми, по вересовій рівнині, Попрямував на захід невтомним кроком І залишив позаду задихаючихся переслідувачів.
Благородний олень тепер зупинився На південному схилі гори, Де широко розкинулися, далеко внизу, Різноманітні простори прекрасного Ментіта. Тривожним оком він озирав Гори й луки, мохи та вересовища, Шукаючи в думках прихистку від своєї втоми Біля далекого Лохарда або ж Аберфойла. Але ближче виднівся сірий перелісок, Що колихався й плакав над Лох-Акрей, І зливався із синіми соснами На стрімких скелях Бенвеню. Разом із надією повернулися нові сили, Летючими копитами він відштовхнувся від вересу, Невтомно помчав на захід І залишив позаду засапану погоню.
Довго було б розповідати, які коні знесилилися, Коли полювання промчалося через Камбусмор; Які вуздечки були натягнуті в розпачі, Коли з’явився хребет Бенледі вдалині; Хто знесилився на болотах Бокастла, Хто намагався обійти розлиту річку Тейт, – Бо двічі того дня, від берега до берега, Відважний олень міцно плив через неї. Мало хто з тих, хто відставав і йшов далеко позаду, Дійшов до озера Веннахар; І коли було досягнуто міст Брігг-оф-Турк, Найпередовіший вершник їхав один.
Довго було б розповідати, які коні втомилися, Коли полювання пронеслося через Камбузмор; Які повіддя натягнулися у відчаї, Коли хребет Бенледі піднявся в повітря; Хто здався на вересовищі Бохастл, Хто уникав перепливати затоплений Тейт,— Бо двічі того дня, від берега до берега, Завзятий олень мужньо перепливав. Мало було відстаючих, що слідували далеко, Які досягли озера Веннахер; І коли міст Брігг-оф-Турк було здобуто, Найперший вершник їхав сам.
На самоті, але з незмінним запалом, той вершник невтомно бичував і орудував списом; бо вже змучений і виснажений працею, вкритий піною і забруднений землею, і кожен його важкий подих супроводжувався схлипуванням, стомлений олень напружено біг на видноті. Два собаки чорної породи Сен-Гюбер, неперевершені в відвазі, диханні та швидкості, швидко наближалися по його слідах, і майже виграли цю відчайдушну гру; бо, лише на відстані довжини списа від його стегна, незламні гончі собаки невпинно переслідували; і собаки не могли наблизитися ще більше, і здобич не могла бігти ще далі. Так вони піднімалися вгору по березі озера, між урвищем і хащами, і їхнє змагання тривало над камінням і скелями.
Самотній, та з незгасним запалом, Той вершник пускав у хід батіг та шпори; Бо вже зморений і виснажений гонитвою, Вкритий піною та темний від багнюки, Вириваючи кожен подих зі стогоном, Знесилений олень щосили мчав просто перед очима. Два пси чорної породи Святого Губерта, Неперевершені у відвазі, витривалості та швидкості, Невпинно йшли по його стрімких слідах, І майже виграли цю відчайдушну гру; Бо на відстані заледве списа від його крупа, Мстиво гналися завзяті гончаки; Та ані пси не могли наблизитися більше, Ані здобич не могла відірватися далі. Так уздовж берега озера, Між урвищем та хащами, Через корчі та каміння тривала їхня гонитва.
Мисливець помітив ту високу гору, Західну межу самотнього озера, І вирішив, що олень має повернути назад, Де той величезний мур блокує шлях; Він вже передчасно радіє здобичі, Приміряє її роги своїми очима; Готуючись до смертельного удару та переможного крику, Він зібрався з духом, витяг лук: Але, наближаючись з грізним виглядом, З готовою рукою та оголеною зброєю, Хитра здобич уникнула зіткнення І відвернулася від скелі, що стояла навпроти; Потім, кинувшись у темну ущелину, Вона швидко зникла з поля зору собак і мисливця, І знайшла свій самотній притулок У найвіддаленішому куточку диких Троссі. Там, поки густі кущі, що нависли над ним, Розливали холодну росу та дикі квіти на його голову, Він чув, як розлючені собаки марно Гучно гавкали в порожній ущелині, Докоряючи скелям, які відповідали гучним відлунням.
Мисливець примітив ту гору високу, Західну межу самотнього озера, І вирішив, що олень мусить стати до бою, Там, де той величезний вал перепиняв шлях; Уже тріумфуючи від здобичі, Він зміряв поглядом його роги; Для смертельного удару та переможного крику Затамував подих, вихопив свій кинджал:-- Але, стрімко наближаючись у повній готовності, З піднятою рукою та оголеною зброєю, Хитра здобич уникнула удару, І він відвернув від супротивної скелі; Потім, кинувшись униз у темну ущелину, Швидко зник з поля зору гончаків і Мисливця, У найдикішому закутку глибоких Троссахів Він знайшов свій самотній прихисток. Там, поки він лежав, причаївшись, гущавина ронила Холодну росу та дикі квіти йому на голову, А він слухав, як спантеличені пси марно Шалено гавкають у глухому перевалі, Докоряючи скелям, що відлунювали у відповідь.
Мисливець нагнав своїх псів, Щоб підбадьорити їх у погоні за здобиччю; Але, спіткнувшись у скелястій ущелині, Відважний кінь виснажився і впав. Нетерплячий вершник марно намагався Підбадьорити його шпорами та повіддям, Бо добрий кінь, завершивши свою працю, Розтягнув свої занімілі кінцівки, щоб більше не підніматися; Тоді, сповнений жалю та докору сумління, Він сумував над вмираючим конем. «Я й не думав, коли вперше послабив повіддя, Коли ми були на берегах Сени, Що гірський орел колись буде харчуватися Твоїми швидкими кінцівками, мій неперевершений коню! О, лихо з полюванням, о, лихо з днем, Який коштує тобі життя, мій відважний сірий!»
Слідом за гончаками скакав Мисливець, Щоб підбадьорити їх у гонитві за зниклою здобиччю; Та, спіткнувшись у скелястому яру, Славний кінь упав знесилений. Нетерплячий вершник марно намагався Підняти його шпорою та поводами, Бо добрий скакун, завершивши свої труди, Простягнув закляклі кінцівки, щоб більше не встати; Тоді, охоплений жалем і каяттям, Він засумував над конем, що вмирав. 'Я й подумати не міг, коли вперше твої поводи Я послабив на берегах Сени, Що гірський орел колись живитиметься Твоїми прудкими ногами, мій незрівнянний скакуне! Горе цьому полюванню, горе цьому дню, Що коштував тобі життя, мій славний сірий!'
Тоді в долині його ріг залунав, Щоб від немарних переслідувань покликати собак. Повільно, кульгаючи, вони повернулися, Сумні лідери полювання; Вони притиснулися близько до свого господаря, З опущеним хвостом і приниженою гордістю; Але все ще в яру порожній простір Продовжував лунати гучний звук ріжка. Сови прокинулися від сну, Орли відповіли своїм криком, Звуки розносилися навколо, Поки відлуння не стало схоже на відповідь; І Мисливець намагався знайти дорогу, Щоб приєднатися до своїх товаришів, Але часто зупинявся, бо дорога була така дивна, І краєвиди, які вона відкривала, були такі чудові.
Тоді долиною лунає звук його рога, Щоб відкликати гончаків з марної погоні. Назад шкутильгали, повільним і скаліченим кроком, Похмурі ватажки мисливського гону; Вони тісно притиснулися до свого господаря, З опущеними хвостами та похнюпленими головами; Та все ж порожнє горло ущелини Продовжувало розкотистий звук сурми. Совенята злякано пробудились зі сну, Орли відповіли своїм пронизливим криком, Звуки розкочувалися навколо й навкруги, Аж поки луна не здалася суремним покликом у відповідь; І далі Мисливець торував свій шлях, Щоб приєднатися до товаришів того дня, Та часто зупинявся, такою дивною була дорога, Такими дивовижними були краєвиди, що вона відкривала.
Західні хвилі добігаючого дня Котилися над долиною рівною хвилею; Кожна пурпурна вершина, кожна кремениста вежа Купалася в потоках живого вогню. Але жоден промінь заходу сонця не міг сяяти У темних ущелинах внизу, Де стежка, скручена в тіні, Овивала багато скелястих пірамід, Які різко здіймалися з долини, Випускаючи вгору розколоті блискавкою вершини; Овивала багато окремих масивів, Природних укріплень перевали, Величезних, як вежа, яку марно Нахабні будівельники звели на рівнині Шинар. Скелясті вершини, розколоті та розбиті, Утворювали вежі, куполи або бастіони. Або здавалося, що їх фантастично прикрашено Куполами чи мінаретами, Дикі вершини, як пагоди, що їх прикрашають, Або мечеті східних архітекторів. І ці земні замки не були порожніми, І їм не бракувало багатьох чудових прапорів; Бо з їх розколотих верхівок розвівалися, Далеко над незглибинною галявиною, Уся мерехтіла росою, Дика троянда спадала зеленими стрічками, А ніжні кущі тисячі кольорів Хвилювалися у літніх подихах західного вітру.
Західні хвилі згасаючого дня Котилися над яром своїм рівним шляхом; Кожна пурпурова вершина, кожен крем'яний шпиль, Були скупані в потоках живого вогню. Але жоден призахідний промінь не міг засяяти У темних ущелинах внизу, Де вилася стежка, схована в тіні, Навколо багатьох скелястих пірамід, Що стрімкоЗахідні хвилі згасаючого дня Котилися над ущелиною своїм рівним шляхом; Кожна пурпурова вершина, кожен крем'яний шпиль Купалися в потоках живого вогню. Але жоден призахідний промінь не міг засяяти У темних ярах внизу, Де вилася захована в тіні стежка, Навколо багатьох скелястих пірамід, Що стрімко здіймали з долини Свої розтрощені громом піки; Навколо багатьох відокремлених брил, Природних бастіонів перевалу, Величезних, як та вежа, яку пихаті будівельники Зухвало нагромадили на рівнині Шинар. Скелясті вершини, розколоті та розірвані, Утворювали башточки, куполи або зубчасті мури. Або здавалися фантастично увінчаними Банею чи мінаретом, Дикими гребенями, що будь-коли прикрашали пагоду, Або мечеть східного зодчого. І не були ці породжені землею замки голими, І не бракувало їм багатьох прекрасних знамен; Бо з їхніх посічених чол розгорталася, Далеко над бездонною лісовою галявиною, Уся мерехтлива від блиску крапель роси, Шипшина, спадаючи зеленими стрічками, й розмаїті повзучі чагарники тисячі барв Колихалися під літні зітхання західного вітру.
Щедра природа розкидала тут усе навкруги, вільно й безтурботно, Кожна рослина чи квітка – дитина гір. Тут шипшина наповнювала повітря ароматом, глід і ліщина перепліталися там; бліда примула та фіалка знаходили в кожній скелі вузьку нішу; наперстянка та беладонна, пліч-о-пліч, символи покарання й гордості, групували свої темні відтінки з кожною плямою, яку зберігають пошрамані скелі. З гілками, що тремтіли від кожного подиху, сіра береза й осика схилилися внизу; вище, ясен і могутній дуб вкорінювалися в розколотій скелі; і ще вище, сосна звисала своїм поламаним стовбуром і часто кидала, де, здавалося, скелі сходилися вгорі, свої гілки поперек вузького неба. Найвище, де білі вершини виблискували, де мерехтіли й танцювали сріблясті стрічки, око мандрівника ледь розрізняло чудове блакитне літнє небо; тож уся ця дивовижна пустеля могла б здатися сценою з казкового сну.
Щедра природа розсіяла, вільно та дико, Кожну рослину чи квітку, гірське дитя. Тут шипшина наповнювала пахощами повітря, Глід і ліщина спліталися там; Блідий первоцвіт та квітка фіалки Знайшли в кожній скелі тісний прихисток; Наперстянка та паслін, пліч-о-пліч, Символи кари та гордині, Поєднали свої темні барви з кожною плямою, Яку зберігають побиті негодою кручі. З гілками, що тремтіли від кожного подиху, Сіра береза й осика плакали внизу; Високо вгорі ясен і воїн-дуб Кинули якір у розколоту скелю; А ще вище сосна звісила Свій розбитий стовбур і часто розкидала, Там, де, здавалося, скелі сходяться у височині, Свої гілки впоперек звуженого неба. Вище за все, де виблискували білі вершини, Де хвилювалися й танцювали мерехтливі стрічки, Око мандрівника ледве могло розгледіти Чудову блакить літнього неба; Таким дивовижно диким усе це могло здатися, Немов пейзаж із чарівного сну.
Вперед, серед гаю почали виднітися Вузька затока, тиха й глибока, Яка ледь надавала достатньо місця Для того, щоб качачі пташенята плавали. На деякий час вона зникала, проходячи крізь густі хащі, Але ставала ширшою, коли знову з’являлася, Високі скелі та вкриті травою пагорби відбивалися У темносиньому дзеркалі. І чим далі мисливець заглиблювався, Тим ширшою ставала її заплава. Шорсткі пагорби більше не стояли, Виступаючи з переплетеного лісу, А, омиті хвилями, здавалося, пливли, Немов замок, оточений ровом; Але, розширюючись, вода все більше Відділяла їх від материнського пагорба, Поки кожен з них, відступаючи, не став Острівцем у внутрішньому морі.
Далі, серед чагарників, почала виднітись Вузька затока, тиха і глибока, Береги якої ледь давали стільки простору, Щоб там міг плавати виводок диких качок. Зникнувши на мить і петляючи крізь гущавину, Вона з'явилася знову, ставши ширшою; Високі скелі та вкриті травою пагорби Могли відбивати свої обриси в її темно-синьому дзеркалі; І чим далі блукав Мисливець, Тим ширше розливалися її русла. Кошлаті пагорби вже не просто височіли, Виринаючи із заплутаного лісу, А, оточені хвилями, здавалося, пливли, Немов замок, оперезаний своїм ровом; Ще ширші потоки, простягаючись далі, Відділяли їх від рідної гори, Аж поки кожен з них, віддаляючись, не ставав Острівцем у внутрішньому морі.
І ось, вийшовши з ущелини, Немає тут стежки, що мандрівнику вкаже шлях, Якщо тільки він не підніметься, обережно ступаючи, На далеко виступаючий обрив. Міцне коріння вересу стало для нього драбиною, Лісові ліани теж йому допомогли; І так він досяг високої точки, Де, сяючи в променях заходу сонця, Одна блискуча поверхня живого золота, Озеро Катрін розкинулося внизу, У всій своїй довжині, воно звивалося вдалині, З півостровами, струмками та затоками, І острови, пурпурно-яскраво освітлені, Плавали серед яскравішого світла, І гори, що, мов велетні, стоять, Охороняючи зачаровану землю. Високо на півдні, величезний Бенвеню Скидав на озеро масивні брили, Уламки, хаотично розкидані, Рештки давнішого світу; Дикий ліс вкрив його зруйновані схили та сніжну вершину, А на півночі, у середній височині, Бен-ан підняв високо свій відкритий лоб.
І ось, щоб вийти з улоговини, Ніде не знайде стежки мандрівник, Хіба що вибереться з кроком обережним На виступ кручі, що висить ген-ген. Міцне коріння дроку стало драбиною, Пагони ліщини простягли свої гілки; І так він вибрався на височінь, Де, сяючи під сонцем заходячим, Немов суцільне сяйво живого золота, Лох-Катрін перед ним розстелилося, Далеко в довжину звиваючись, З мисами, протоками й затоками, І островами, що в пурпурі яскравому Здавалися плаваючими в живому світлі, Та горами, що, мов велетні, стоять, Щоб чарівну землю вартувати. Високо на півдні величний Бенвенью Униз до озера громадами жбурляв Скелі, пагорби й горби, у безладі скинуті, Уламки прадавнього світу; Густий дикий ліс, мов пір'ям, покривав Його зруйновані схили й сиву вершину, А на півночі, крізь небесну височінь, Бен-Ан високо здіймав своє голе чоло.
З крутого виступу скелі дивився Чужинець, захоплений і здивований, І, «Яка чудова картина тут, – вигукнув він, – Для князівської пишності чи церковної гордості! На цьому високому схилі – велична вежа; У цій м’якій долині – дамаський сад; На тій далекій луці – Вежі сірого монастиря; Як весело міг би ріг Відганяти з озера затяжну зорю! Як солодко ввечері лютня коханого Дзвеніла б, коли гаї були б тихі та мовчазні! І коли опівнічна місяць омивала б Своїм сріблястим сяйвом, Як урочисто до вуха долинали б Віддалені звуки нічної молитви, А глибокий передзвін, владний і гучний, Пробуджував би на тому самотньому острівці Святого відлюдника з його келії, Щоб він промовляв молитву з кожним ударом дзвона! І ріг, і лютня, і дзвін, і все інше Мали б закликати кожного збентеженого чужинця До дружнього бенкету та освітленої зали.
З крутого мису вдивлявся Незнайомець, захоплений та вражений, І, «Яка картина була б тут, — вигукнув він, — Для княжої пишноти чи гордості церковника! На цім сміливім виступі, панська вежа; У тій лагідній долині, жіноча альтанка; На ген тій луці вдалині, Башточки сірого монастиря; Як радісно міг би мисливський ріг Дорікати над озером повільному ранку! Як солодко ввечері лютня закоханого Дзвеніла б, коли гаї були тихими й німими! А коли опівнічний місяць омивав би Своє чоло у срібній хвилі, Як урочисто долинав би до вуха Далекий гомін святої утрені, Тоді як владний тон глибокого дзвону Будив би, на ген тім самотнім острівці, Святого відлюдника з його келії, Щоб опускати намистину вервиці з кожним ударом! І ріг, і лютня, і дзвін, і все це, Мало б кожного розгубленого незнайомця кликати На дружній бенкет до освітленого залу».
«Якби тоді було приємно тут блукати! Але зараз – хай проклянеться той швидкий олень! – Як і той самий відлюдник, худий і незграбний, Ліс має дати мені на вечір їжу; Якийсь моховитий пагорб має стати моєю лавкою, Якийсь шелестячий дуб – моїм навісом. Але давайте про це забудемо; війна та полювання Не залишають великого вибору місця для відпочинку; Літня ніч, проведена в зеленому лісі, Була б лише завтрашньою розвагою: Але в цих нетрях може бути багато небезпечних істот, Яких краще оминути, ніж зустріти; Зустріти тут гірських грабіжників Було б гірше, ніж втратити коня чи оленя. Я один; моя мелодія на рогу Може привернути увагу якогось заблуканого воїна; Або, якщо станеться найгірше, Раніше цей меч вже доводилося використовувати».
'Радісно було б тоді блукати тут! Але тепер--хай би пощез той прудкий олень-- Як у того ж пустельника, мізерну та скупу, Ця хаща мусить дати мені вечірню поживу; Якийсь замшілий берег мусить стати моїм ложем, Якийсь шелестливий дуб — моїм шатром. Та облишмо це; війна та лови Дають мало вибору для місця спочинку;-- Літня ніч, проведена в зеленому лісі, Була б лише завтрашньою розвагою: Але в цих диких краях може бути повно таких господарів, Яких краще оминути, ніж знайти; Зустрітися тут із гірськими розбійниками Було б гірше, ніж втратити скакуна чи оленя.-- Я сам;--звук мого ріжка Може прикликати когось, хто відстав від загону; Або, хай станеться найгірше, що може трапитись, Цей меч уже був випробуваний у бою досі.'
Та ледь він знову засурмив у ріг, Як раптом, почувши звук, З-під старезного дуба Що похилився над скелястим острівцем, З’явилася діва, керманичка човна, І маленький човен поплив до затоки, Що обводила крутий мис, Прокладаючи глибоку лінію в граційному русі, Створюючи ледь помітну хвилю, Від якої тремтіла й розгойдувалася плакуча верба, І ніжно цілувала, шепочучи й повільно, Берег, вкритий галькою, білою, як сніг. Човен причалив до цього сріблястого берега Якраз тоді, коли Мисливець покинув своє місце І заховався в заростях, Щоб роздивитися цю Даму Озера. Діва зупинилася, ніби знову Вона хотіла вловити віддалений звук. З піднятою головою, уважним поглядом, І вухом, прихиленим, щоб краще чути, І волоссям, розпущеним, і розкритими губами, Наче пам’ятник грецького мистецтва, У задумливому стані, вона стояла, Ніби німфа-охоронниця цього берега.
Та ледве знову в ріг він засурмив, Коли ось! стрепенувшись на цей звук, З-під вікового дуба, Що хилився зі скелі острівця, Скерований рукою діви, Малий човник вилетів у затоку, Яка навколо крутого мису Вела свою глибоку лінію у витонченому вигині, Вируючи, в майже невидимій хвилі, Аби колихати гілку плакучої верби, І цілувати, з повільним шепотом, Гальковий берег, білий мов сніг. Човен торкнувся цього сріблястого берега Якраз тоді, як Мисливець покинув своє місце, І стояв, сховавшись серед хащів, Щоб побачити цю Діву Озера. Діва завмерла, ніби знову Хотіла вловити далеку мелодію. З піднятою головою і пильним поглядом, І уважно прикутими оком та вухом, І відкинутими назад кучерями, і розкритими губами, Немов пам'ятник грецького мистецтва, Прислухаючись, здавалося, стояла вона, Наяда-охоронниця цього берега.
І жоден грецький майстер не зміг би виліпити Німфу, наяду чи Грацію, з більш витонченою фігурою чи чарівнішою красою! Що, якби сонце, палаючи гнівом, злегка потемнило її щоки, – грайливі рухи, короткі та легкі, які зробили її шкіру такою сяючою, допомогли також швидше розкрити миттєві спалахи білосніжної груді: Що, якби жодне правило придворної витонченості не навчило її стриманим рухам, – її нога була легшою, крок – впевненішим, ніколи не збивала росу з польових квітів; навіть крихітний дзвіночок підіймав голову, під її легким кроком він пружно підстрибував: Що, якби в її мові відчувалися акценти гірського діалекту, – ці сріблясті звуки, такі ніжні, такі милі, слухач затамовував подих, щоб їх почути!
І жоден грецький різець не висікав Німфу, Наяду чи Грацію З витонченішим станом чи милішим лицем! І що з того, що сонце, з палким гнівом, Злегка вкрило її щоки засмагою,-- Грайлива праця, що, коротка і легка, Забарвила її сяючий рум'янець так яскраво, Слугувала також, аби в частішому хвилюванні показати Короткі проблиски сніжної груді: І що з того, що жодне правило придворної грації Не привчило її кроки до розміреного ладу,-- Легша нога, певніший крок, Ще ніколи не збивали росу з вересового цвіту; Навіть тендітний дзвоник підіймав свою голівку, Пружний після її повітряної ходи: І що з того, що в її мові бринів Акцент гірського говору,--- Ті срібні звуки, такі ніжні, такі любі, Слухач тамував подих, аби почути!
Здавалося, це дочка вождя; Її атласний обруч, її шовкова шаль, Її золота брошка – все це видавало її походження. І рідко можна було побачити, щоб обруч ховався Під такими пишними хвилястими локонами, Які своїм блискучим чорним кольором могли затьмарити Пір’я крила ворона; І рідко можна було побачити, щоб шаль, з скромною турботою, Покривала таку прекрасну грудь, І ніколи брошка не з’єднувала складки Над більш добрим і чуйним серцем. Щоб розгледіти її доброту та цінність, Достатньо лише поглянути в очі Еллен; Навіть Катрін у своєму блакитному дзеркалі Не відображає так точно похмурі береги, Як кожен вільний погляд розкриває Невинні рухи її серця; Чи танцює радість в її темних очах, Чи смуток або жаль викликають зітхання, Чи сяє там батьківська любов, Чи ллється тиха відданість у молитві, Чи історія про образи викликає Розлючений дух Півночі. Лише одна прихована пристрасть З дівочою гордістю приховувала дівчина, Але вогонь відчувався не менш чисто; О, чи потрібно мені казати, що це за пристрасть?
Це безкоштовний уривок. Повна книга — на сторінці книги.
