Про свободу Повернутися до книгиДо книги

РОЗДІЛ I.

ВСТУП.

Предметом цього Есе є не так звана Свобода Волі, яку так невдало протиставляють хибно названій доктрині Філософської Необхідності, а Громадянська, або Соціальна Свобода: природа і межі влади, яка може правомірно здійснюватися суспільством над індивідом. Це питання рідко формулюють і майже ніколи не обговорюють у загальних рисах, але воно своєю прихованою присутністю глибоко впливає на практичні суперечки епохи і, ймовірно, невдовзі змусить визнати себе життєво важливим питанням майбутнього. Воно настільки не є новим, що в певному сенсі розділяло людство майже з найдавніших часів; проте на тому етапі прогресу, на який нині вступили більш цивілізовані частини людського роду, воно постає за нових умов і вимагає інакшого, більш фундаментального підходу.

The subject of this Essay is not the so-called Liberty of the Will, so unfortunately opposed to the misnamed doctrine of Philosophical Necessity; but Civil…

Боротьба між Свободою та Владою є найпомітнішою рисою в тих частинах історії, з якими ми знайомимося найраніше, зокрема в історії Греції, Риму та Англії. Але в давні часи це протистояння відбувалося між підданими, або певними класами підданих, і урядом. Під свободою розуміли захист від тиранії політичних правителів. Правителів розглядали (за винятком деяких народних урядів Греції) як таких, що неминуче перебувають в антагоністичній позиції до народу, яким вони правлять. Вони являли собою Єдиного правителя, або правляче плем'я чи касту, які отримували свою владу через успадкування чи завоювання, які, в будь-якому разі, зберігали її не з волі керованих, і чиє верховенство люди не наважувалися, а можливо, й не бажали оскаржувати, хай би які запобіжні заходи вживалися проти її деспотичного застосування. Їхня влада вважалася необхідною, але водночас украй небезпечною; зброєю, яку вони могли б спробувати застосувати проти своїх підданих не менше, ніж проти зовнішніх ворогів. Щоб слабші члени громади не стали здобиччю незліченних стерв'ятників, потрібно було, щоб існував хижак, сильніший за інших, якому було б доручено їх стримувати. Але оскільки король стерв'ятників був би не менш схильний полювати на стадо, ніж будь-яка з дрібних гарпій, було вкрай необхідно перебувати в стані постійної оборони від його дзьоба та пазурів. Тому метою патріотів було встановити межі влади, яку правителю дозволялося здійснювати над громадою; і саме це обмеження вони мали на увазі під свободою. Цього намагалися досягти двома способами.

По-перше, шляхом здобуття визнання певних недоторканностей, які називали політичними свободами чи правами, порушення яких з боку правителя мало розглядатися як невиконання його обов'язку, і у випадку порушення яких конкретний опір або загальне повстання вважалися виправданими. Другим, і зазвичай пізнішим, засобом стало встановлення конституційних стримувань, завдяки яким згода громади чи певного органу, що мав би представляти її інтереси, ставала необхідною умовою для здійснення деяких найважливіших актів керівної влади. Першому з цих способів обмеження керівна влада в більшості європейських країн була змушена більш-менш підкоритися. Із другим усе було інакше; і досягти його, або, якщо він уже певною мірою був здобутий, досягти його повніше, стало скрізь головною метою прихильників свободи. І доки людство задовольнялося тим, що боролося з одним ворогом за допомогою іншого і перебувало під владою пана за умови отримання більш-менш дієвих гарантій проти його тиранії, воно не поширювало свої прагнення далі цієї межі.

Однак у ході розвитку людських справ настав час, коли люди перестали вважати природною необхідністю, щоб їхні правителі були незалежною силою, чиї інтереси протилежні їхнім власним. Їм здалося набагато кращим, щоб різні державні урядовці були їхніми повіреними чи делегатами, яких можна відкликати за власним бажанням. Здавалося, лише так вони могли отримати цілковиту гарантію того, що урядовою владою ніколи не зловживатимуть їм на шкоду. Поступово ця нова вимога щодо виборних і тимчасових правителів стала головною метою зусиль народної партії, хоч би де така партія існувала, і значною мірою витіснила попередні спроби обмежити владу правителів. У міру того, як розгорталася боротьба за те, щоб правляча влада походила від періодичного вибору тих, ким правлять, дехто почав думати, що обмеженню самої влади надавалося занадто велике значення. _Це_ (як могло здатися) було засобом захисту від правителів, чиї інтереси традиційно суперечили інтересам народу. Тепер же вимагалося, щоб правителі ототожнювалися з народом; щоб їхні інтереси та воля були інтересами та волею нації. Націю не потрібно було захищати від її власної волі. Не було жодних побоювань, що вона тиранитиме саму себе. Нехай правителі будуть дієво відповідальними перед нею і зможуть швидко нею усуватися, і тоді вона зможе дозволити собі довірити їм владу, застосування якої сама ж і диктуватиме. Їхня влада була б лише владою самої нації, зосередженою у формі, зручній для застосування. Такий спосіб мислення, чи радше навіть світовідчуття, був поширеним серед минулого покоління європейського лібералізму, у континентальній гілці якого він, очевидно, переважає й досі.

A time, however, came, in the progress of human affairs, when men ceased to think it a necessity of nature that their governors should be an independent powe…

Ті, хто допускає будь-які межі того, що може робити уряд, за винятком тих урядів, які, на їхню думку, не повинні існувати, вирізняються як яскраві винятки серед політичних мислителів Континенту. Подібний настрій міг би до цього часу стати панівним і в нашій країні, якби обставини, що певний час йому сприяли, залишилися незмінними.

Проте, у політичних та філософських теоріях, так само як і в людях, успіх виявляє вади й слабкості, які невдача могла б приховати від спостереження. Уявлення про те, що народ не має потреби обмежувати свою владу над собою, могло здаватися аксіомою, коли народне правління було чимось таким, про що лише мріяли або про що читали як про таке, що існувало в якомусь віддаленому минулому. Це уявлення не обов'язково руйнувалося й такими тимчасовими відхиленнями, як події Французької революції, найгірші з яких були справою рук узурпаторської меншості й які в будь-якому разі належали не до постійного функціонування народних інститутів, а до раптового та конвульсивного спалаху проти монархічного та аристократичного деспотизму. Згодом, однак, демократична республіка зайняла значну частину земної поверхні та заявила про себе як про одного з найпотужніших членів спільноти націй, а виборний і відповідальний уряд став предметом спостережень і критичних зауважень, які супроводжують будь-який великий існуючий факт. Тепер стало зрозуміло, що такі вирази, як «самоврядування» та «влада народу над собою», не виражають справжнього стану речей. «Народ», який здійснює владу, — це не завжди той самий народ, над яким вона здійснюється; і «самоврядування», про яке йдеться, — це правління не кожного над собою, а кожного над усіма іншими. Воля народу, крім того, на практиці означає волю найчисельнішої або найактивнішої _частини_ народу: більшості, або тих, кому вдається домогтися визнання себе більшістю; отже, народ _може_ прагнути пригнобити частину своєї кількості, і застереження проти цього потрібні стільки ж, скільки й проти будь-якого іншого зловживання владою.

Отже, обмеження влади уряду над індивідами анітрохи не втрачає своєї важливості, коли носії влади регулярно підзвітні громаді, тобто найсильнішій партії в ній. Цей погляд на речі, що однаково імпонує розуму мислителів та схильностям тих важливих класів європейського суспільства, чиїм дійсним або уявним інтересам суперечить демократія, без труднощів утвердився; і в політичних міркуваннях «тиранію більшості» нині зазвичай зараховують до тих лих, яких суспільство має остерігатися.

Як і інші тиранії, тиранія більшості спочатку викликала, та й досі у широкого загалу викликає страх переважно через дії державних органів влади. Проте мислячі люди усвідомили, що коли саме суспільство стає тираном — суспільство як колектив над окремими індивідами, з яких воно складається, — його засоби тиранії не обмежуються тими діями, які воно може чинити руками своїх політичних функціонерів. Суспільство може виконувати і виконує власні приписи: і якщо воно видає хибні приписи замість правильних, або взагалі будь-які приписи щодо речей, у які не повинно втручатися, воно здійснює соціальну тиранію, грізнішу за багато видів політичного гноблення, оскільки, хоч вона зазвичай і не підкріплюється такими суворими покараннями, вона залишає менше шляхів до порятунку, проникаючи значно глибше в деталі життя і поневолюючи саму душу. Тому захисту лише від тиранії правителів недостатньо: необхідний також захист від тиранії панівних думок і почуттів; від схильності суспільства нав'язувати, іншими засобами окрім цивільних покарань, власні ідеї та звичаї як правила поведінки тим, хто з ними не згоден; сковувати розвиток і, за можливості, запобігати формуванню будь-якої індивідуальності, що не гармоніює з його порядками, та змушувати всі характери формуватися за його власним зразком. Існує межа правомірного втручання колективної думки в індивідуальну незалежність: і знайти цю межу та вберегти її від посягань є так само необхідним для належного стану людських справ, як і захист від політичного деспотизму.

Але хоча це твердження навряд чи викличе заперечення в загальних рисах, практичне питання про те, де провести межу — як досягти належного балансу між індивідуальною незалежністю та суспільним контролем — є темою, щодо якої ще майже все належить зробити. Усе, що робить існування цінним для будь-кого, залежить від накладання обмежень на дії інших людей. Тому певні правила поведінки мають бути встановлені: передусім законом, а також громадською думкою — щодо багатьох питань, які не підлягають правовому регулюванню. Якими саме мають бути ці правила — це головне питання в людських справах; але, за винятком кількох найбільш очевидних випадків, це одне з тих питань, у вирішенні яких досягнуто найменшого прогресу. Жодні дві епохи і навряд чи бодай дві країни вирішували його однаково; а рішення однієї епохи чи країни викликає подив у іншої. Проте люди будь-якої конкретної епохи та країни так само не підозрюють про існування в цьому будь-яких складнощів, наче це питання, щодо якого людство завжди мало згоду. Правила, що панують серед них, здаються їм самоочевидними й такими, що самі себе виправдовують. Ця майже загальна ілюзія є одним із прикладів магічного впливу звичаю, який не лише є, як каже прислів’я, другою натурою, але й постійно помилково сприймається за першу. Дія звичаю, що запобігає виникненню будь-яких сумнівів стосовно правил поведінки, які люди нав’язують одне одному, є тим повнішою, що ця тема зазвичай не вважається такою, де потрібно наводити обґрунтування — як одній людині перед іншими, так і кожній перед самою собою.

Люди звикли вважати — і цю віру підживлювали деякі з тих, хто претендує на звання філософів, — що їхні почуття в питаннях такої природи є кращими за доводи розуму й роблять ці доводи непотрібними. Практичним принципом, який керує ними у формуванні їхніх поглядів на регулювання людської поведінки, є внутрішнє відчуття кожної людини, що від усіх слід вимагати діяти так, як вона та ті, кому вона симпатизує, хотіли б, аби вони діяли. Звісно, ніхто не зізнається самому собі, що мірилом його суджень є його власне вподобання; проте думка щодо певного аспекту поведінки, не підкріплена аргументами, може розцінюватися лише як особисте вподобання однієї людини; а якщо доводи, коли їх наводять, є простою апеляцією до аналогічного вподобання, яке поділяють інші люди, це все одно залишається лише вподобанням багатьох людей замість однієї. Для пересічної людини, однак, її власне вподобання, підкріплене таким чином, є не лише цілком задовільним аргументом, але й, зазвичай, єдиним, який вона має для будь-яких своїх уявлень про мораль, смак чи пристойність, які не прописані прямо в її релігійному віровченні; і є її головним дороговказом навіть у тлумаченні останнього. Відповідно, на думки людей про те, що заслуговує на похвалу чи осуд, впливають усі ті розмаїті причини, які формують їхні бажання щодо поведінки інших людей, і яких так само багато, як і тих, що визначають їхні бажання з будь-якого іншого питання. Іноді це їхній розум, іншим разом — їхні упередження чи забобони; часто — їхні соціальні почуття, а нерідко й антисоціальні, їхня заздрість чи ревнощі, їхня пихатість чи зверхність: але найчастіше — їхні бажання або страхи за самих себе — їхній законний чи незаконний власний інтерес.

Усюди, де існує панівний клас, значна частина моралі країни випливає з його класових інтересів та його почуття класової вищості. Мораль між спартанцями та ілотами, між плантаторами й неграми, між монархами й підданими, між дворянами та простолюдинами, між чоловіками й жінками здебільшого була продуктом цих класових інтересів і почуттів: а породжені таким чином настрої, своєю чергою, впливають на моральні почуття членів панівного класу в їхніх стосунках між собою. Там, з іншого боку, де клас, який колись панував, втратив своє панування, або де його панування є непопулярним, панівні моральні настрої часто несуть на собі відбиток нетерпимої неприязні до вищості. Ще одним великим визначальним принципом правил поведінки — як у діях, так і в утриманні від них, — що нав’язувалися законом або ж громадською думкою, було раболіпство людства перед уявними вподобаннями чи відразами своїх земних володарів або своїх богів. Це раболіпство, хоч за своєю суттю й егоїстичне, не є лицемірством; воно породжує цілком щирі почуття огиди; воно змушувало людей спалювати чаклунів і єретиків. Серед такої великої кількості нижчих впливів загальні й очевидні інтереси суспільства, звісно, мали свою частку, і до того ж значну, у спрямуванні моральних почуттів: проте меншою мірою як вимоги розуму й самі по собі, аніж як наслідок симпатій та антипатій, що з них виростали; причому симпатії та антипатії, що мали мало спільного або й узагалі не мали нічого спільного з інтересами суспільства, давали про себе знати під час утвердження норм моралі з не меншою силою.

Симпатії та антипатії суспільства, або якоїсь його могутньої частини, є, таким чином, головним чинником, що на практиці визначає правила, встановлені для загального дотримання під загрозою покарання з боку закону або громадської думки. І загалом ті, хто випередив суспільство в думках і почуттях, залишали цей стан речей принципово недоторканим, хоч би як вони не конфліктували з ним у деяких його деталях. Вони переймалися радше з'ясуванням того, що суспільству має подобатися або не подобатися, ніж сумнівами щодо того, чи повинні його симпатії або антипатії бути законом для окремих осіб. Вони воліли намагатися змінити почуття людства щодо конкретних питань, у яких самі були єретиками, аніж діяти спільно для захисту свободи разом із єретиками загалом. Єдиний випадок, коли вища позиція була зайнята з принципових міркувань і послідовно відстоювалася кимось, окрім поодиноких індивідів то тут, то там, стосується релігійних переконань: випадок повчальний із багатьох поглядів, і не в останню чергу тим, що є найбільш разючим прикладом хибності того, що називають моральним чуттям, адже _odium theologicum_ у щирого фанатика є одним із найбільш недвозначних проявів морального почуття. Ті, хто першими скинули ярмо того, що називало себе Вселенською Церквою, були загалом настільки ж не схильні допускати розбіжності в релігійних поглядах, як і сама ця церква. Але коли запал конфлікту вщух, не принісши повної перемоги жодній зі сторін, і кожна церква чи секта була змушена обмежити свої надії лише збереженням уже завойованих позицій; меншості, бачачи, що не мають жодних шансів стати більшістю, опинилися перед необхідністю просити в тих, кого не могли навернути, дозволу на відмінність.

Отже, майже виключно на цьому полі бою права індивіда порівняно із суспільством відстоювалися на широких принципових засадах, а претензія суспільства на здійснення влади над інакодумцями відкрито заперечувалася. Великі письменники, яким світ завдячує тією релігійною свободою, що її має, переважно відстоювали свободу совісті як невіддільне право і категорично заперечували, що людина має звітувати перед іншими за свої релігійні переконання. Однак нетерпимість у всьому, що для людей справді важливо, настільки природна для людства, що релігійна свобода майже ніде не була втілена на практиці, за винятком тих випадків, коли релігійна байдужість, яка не терпить, щоб її спокій порушували богословські суперечки, поклала свою вагу на шальку терезів. У свідомості майже всіх релігійних людей, навіть у найтолерантніших країнах, обов'язок терпимості визнається з негласними застереженнями. Хтось миритиметься з інакодумством у питаннях церковного устрою, але не догматів; інший здатен терпіти всіх, окрім папіста чи унітарія; ще хтось — кожного, хто вірить у богоодкровенну релігію; дехто поширює своє милосердя трохи далі, але зупиняється на вірі в Бога та потойбічне життя. Скрізь, де почуття більшості досі залишається щирим та глибоким, виявляється, що воно майже не поступилося своїми вимогами щодо покори.

В Англії, через особливі обставини нашої політичної історії, хоча ярмо громадської думки, можливо, є важчим, ярмо закону є легшим, ніж у більшості інших країн Європи; і існує значна пересторога щодо прямого втручання законодавчої або виконавчої влади у приватну поведінку; не стільки через якусь належну повагу до незалежності особистості, скільки через досі живу звичку розглядати уряд як такий, що представляє протилежні суспільству інтереси. Більшість ще не навчилася сприймати владу уряду як свою владу, або його думки — як свої думки. Коли це станеться, особиста свобода, ймовірно, буде так само піддаватися посяганням з боку уряду, як вона вже піддається їм з боку громадської думки. Але поки що існують досить сильні настрої, які легко пробудити проти будь-якої спроби закону контролювати людей у тому, у чому вони досі не звикли йому підкорятися; і при цьому майже не береться до уваги те, чи належить це питання до правомірної сфери юридичного контролю, чи ні; настільки, що ці настрої, загалом дуже рятівні, мабуть, так само часто бувають недоречними, як і цілком обґрунтованими в конкретних випадках їхнього застосування. Фактично не існує загальновизнаного принципу, за яким зазвичай перевірялася б доречність чи недоречність урядового втручання. Люди вирішують згідно зі своїми особистими вподобаннями. Дехто, щойно бачить можливість зробити щось корисне або виправити якесь зло, охоче спонукав би уряд взятися за цю справу; тоді як інші воліють терпіти майже будь-який масштаб суспільного зла, аби лише не віддавати ще одну сферу людських інтересів під урядовий контроль.

І люди стають на той чи інший бік у будь-якому конкретному випадку відповідно до цього загального спрямування своїх почуттів; або ж залежно від ступеня інтересу, який вони відчувають до конкретної справи, що її пропонується доручити уряду; або відповідно до їхнього переконання в тому, що уряд зробить чи не зробить це в бажаний для них спосіб; але дуже рідко на підставі якоїсь думки, якої вони послідовно дотримуються, щодо того, якими саме справами належить займатися уряду. І мені здається, що внаслідок цієї відсутності правила чи принципу нині одна сторона помиляється так само часто, як і інша; втручання уряду з приблизно однаковою частотою як недоречно вимагають, так і недоречно засуджують.

Мета цього есею — ствердити один дуже простий принцип, який має беззастережно регулювати відносини суспільства з індивідом у питаннях примусу та контролю, незалежно від того, чи застосовується фізична сила у формі юридичних покарань, чи моральний тиск громадської думки. Цей принцип полягає в тому, що єдиною метою, заради якої людство має право, індивідуально чи колективно, втручатися у свободу дій будь-кого зі своїх членів, є самозахист. Що єдиною метою, заради якої влада може бути правомірно застосована над будь-яким членом цивілізованої спільноти проти його волі, є запобігання шкоді іншим. Його власне благо, чи то фізичне, чи моральне, не є достатньою підставою. Його не можна правомірно примусити щось робити або від чогось утримуватися через те, що так для нього буде краще, що це зробить його щасливішим або що, на думку інших, вчинити так було б розсудливо чи навіть правильно. Це вагомі підстави для того, щоб висловлювати йому незгоду, наводити аргументи, переконувати його чи благати, але не для того, щоб примушувати його або завдавати йому якогось зла в разі, якщо він вчинить інакше. Щоб виправдати це, поведінка, від якої його прагнуть утримати, має бути такою, що неодмінно спричинить зло комусь іншому. Єдина частина поведінки будь-кого, за яку він є підзвітним суспільству, — це та, що стосується інших. У тій частині, яка стосується винятково його самого, його незалежність по праву є абсолютною. Над самим собою, над власним тілом і розумом індивід є суверенним.

Мабуть, навряд чи варто наголошувати, що ця доктрина стосується лише людей, які досягли зрілості своїх здібностей. Ми не говоримо про дітей або молодь, яка ще не досягла віку, визначеного законом як вік повноліття для чоловіків чи жінок. Ті, хто все ще перебуває у стані, що потребує опіки з боку інших, мають бути захищені як від власних дій, так і від зовнішньої шкоди. З тієї ж причини ми можемо не брати до уваги ті відсталі стани суспільства, в яких саму расу можна вважати такою, що перебуває у віці неповноліття. Початкові труднощі на шляху спонтанного прогресу настільки великі, що рідко залишається вибір засобів для їх подолання; і правитель, сповнений духу вдосконалення, має виправдане право на використання будь-яких методів для досягнення мети, яка інакше, можливо, була б недосяжною. Деспотизм є легітимним способом правління у стосунках із варварами, за умови, що його метою є їхнє вдосконалення, а засоби виправдовуються фактичним досягненням цієї мети. Свобода як принцип не застосовується до будь-якого стану речей, що передував часу, коли людство набуло здатності вдосконалюватися шляхом вільного та рівного обговорення. До того часу для них не залишається нічого іншого, окрім беззаперечної покори якомусь Акбару чи Карлу Великому, якщо їм пощастить такого знайти. Але щойно людство здобуло здатність спрямовуватися до власного вдосконалення через переконання чи доводи (період, якого вже давно досягли всі нації, що нас тут цікавлять), примус — чи то в прямій формі, чи то у вигляді покарань і стягнень за непокору — більше не допускається як засіб задля їхнього власного блага і може бути виправданий виключно міркуваннями безпеки інших.

Варто зазначити, що я відмовляюся від будь-якої переваги, яку міг би дати моєму аргументу заклик до ідеї абстрактного права як чогось незалежного від корисності. Я розглядаю корисність як найвищий критерій у всіх етичних питаннях; але це має бути корисність у найширшому сенсі, що ґрунтується на постійних інтересах людини як прогресивної істоти. Ці інтереси, стверджую я, виправдовують підпорядкування індивідуальної спонтанності зовнішньому контролю лише щодо тих дій кожного, які зачіпають інтереси інших людей. Якщо хтось вчиняє дію, що завдає шкоди іншим, є _primâ facie_ підстави покарати його за законом або, якщо юридичні санкції не можуть бути застосовані надійно, шляхом загального осуду. Існує також багато позитивних дій на благо інших, які людину можуть по праву змусити виконати; наприклад, дати свідчення в суді; зробити свій справедливий внесок у спільну оборону чи в будь-яку іншу спільну справу, необхідну для інтересів суспільства, захистом якого вона користується; а також здійснювати певні акти індивідуальної доброчинності, як-от порятунок життя ближнього чи втручання з метою захисту беззахисних від жорстокого поводження — речі, за невиконання яких людину цілком правомірно можуть притягти до відповідальності перед суспільством, якщо їх виконання є її очевидним обов'язком. Людина може завдати зла іншим не лише своїми діями, але й бездіяльністю, і в обох випадках вона справедливо несе перед ними відповідальність за шкоду. Останній випадок, щоправда, вимагає набагато обережнішого застосування примусу, ніж перший. Притягнення будь-кого до відповідальності за заподіяння зла іншим є правилом; притягнення ж до відповідальності за те, що людина не запобігла злу, є, порівняно кажучи, винятком. Проте існує багато випадків, достатньо очевидних і достатньо серйозних, щоб виправдати цей виняток.

У всьому, що стосується зовнішніх відносин індивіда, він _de jure_ підзвітний тим, чиї інтереси зачеплено, і, за потреби, суспільству як їхньому захиснику. Часто існують вагомі причини не притягувати його до відповідальності; але ці причини мають випливати з особливої доцільності випадку: або через те, що це такий випадок, у якому він загалом діятиме краще, покладаючись на власний розсуд, ніж під будь-яким контролем, який суспільство має змогу над ним здійснювати; або через те, що спроба встановити контроль породить інші лиха, більші за ті, яким цей контроль мав би запобігти. Коли такі причини унеможливлюють забезпечення відповідальності, совість самого суб’єкта дії має зайняти порожнє суддівське місце й стати на захист тих інтересів інших осіб, які не мають зовнішнього захисту; при цьому він має судити себе тим суворіше, що обставини справи не дозволяють зробити його підзвітним суду собі подібних.

Але існує сфера діяльності, в якій суспільство, на відміну від індивіда, має лише опосередкований інтерес (якщо взагалі його має); вона охоплює всю ту частину життя та поведінки людини, яка стосується лише її самої, або якщо і стосується інших, то лише за їхньої вільної, добровільної та усвідомленої згоди й участі. Коли я кажу «лише її самої», я маю на увазі безпосередньо і в першу чергу: адже все, що впливає на людину, може впливати на інших _через_ неї; і заперечення, яке може ґрунтуватися на цій обставині, буде розглянуто далі. Отже, саме це і є належною сферою людської свободи. Вона охоплює, по-перше, внутрішню сферу свідомості, вимагаючи свободи совісті в найширшому сенсі; свободи думки та почуттів; абсолютної свободи поглядів і переконань з усіх питань — практичних чи теоретичних, наукових, моральних або теологічних. Свобода висловлювати й оприлюднювати свої погляди може здатися такою, що підпадає під інший принцип, оскільки вона належить до тієї частини поведінки індивіда, яка стосується інших людей; проте, будучи майже такою ж важливою, як і сама свобода думки, та ґрунтуючись здебільшого на тих самих підставах, вона практично невіддільна від неї. По-друге, цей принцип вимагає свободи смаків і прагнень; свободи планувати своє життя відповідно до власного характеру; свободи чинити так, як нам заманеться, зважаючи на можливі наслідки: без жодних перешкод з боку наших ближніх, доки те, що ми робимо, не завдає їм шкоди, навіть якщо нашу поведінку вони вважатимуть безглуздою, химерною чи неправильною.

По-третє, з цієї свободи кожного індивіда випливає, у тих самих межах, свобода об'єднання індивідів; свобода гуртуватися заради будь-якої мети, що не завдає шкоди іншим, за умови, що особи, які об'єднуються, є повнолітніми й не діють під примусом чи обманом.

Жодне суспільство, в якому ці свободи загалом не поважаються, не є вільним, хоч би якою була його форма правління; і жодне не є цілком вільним, якщо вони не існують у ньому абсолютно й беззастережно. Єдина свобода, яка заслуговує на цю назву, — це свобода прагнути власного блага власним шляхом, доки ми не намагаємося позбавити інших їхнього блага або перешкодити їхнім зусиллям його здобути. Кожен є належним опікуном власного здоров'я — чи то тілесного, чи розумового та духовного. Людство значно більше виграє, дозволяючи кожному жити так, як йому самому видається кращим, аніж змушуючи кожного жити так, як видається кращим решті.

Це безкоштовний уривок. Повна книга — на сторінці книги.

MiravaMirava
Електронні книги →

Зміст

Вигляд

‹
›
↩ Продовжити читання