Прихід корабля
Аль-Мустафа, обраний і улюблений, що був світанком для власного дня, дванадцять років чекав у місті Орфаліс на свій корабель, що мав повернутися і відвезти його назад на острів його народження.
І на дванадцятому році, сьомого дня Єлула — місяця жнив, — він піднявся на пагорб за мурами міста й поглянув у бік моря; і побачив свій корабель, що наближався крізь туман.
Тоді брами його серця розчинилися, і радість його полетіла далеко над морем. І він заплющив очі та помолився в тиші своєї душі.
Але коли він спускався з пагорба, на нього насунулася печаль, і він подумав у серці своєму:
Як мені піти в мирі та без смутку? Ні, не без рани в душі залишу я це місто.
Довгими були дні болю, що я провів у його мурах, і довгими — ночі самотності; і хто може покинути свій біль і свою самотність без жалю?
Занадто багато уламків душі розкидав я на цих вулицях, і занадто багато дітей моєї туги бродять голими серед цих пагорбів, і не можу я відійти від них без тягаря та болю.
Це не одяг, який я скидаю цього дня, а шкіру, яку я роздираю власними руками.
І не думку залишаю я позаду, а серце, що стало солодким від голоду й спраги.
Та не можу я більше затримуватися.
Море, що кличе все до себе, кличе й мене, і маю я відпливати.
Бо залишатися, хоч години й згорають у ночі, — це замерзнути та кристалізуватися, і бути скованим у формі.
Бажав би я взяти з собою все, що тут є. Та як це зробити?
Голос не може нести язик і губи, що дали йому крила. Саме воно має шукати ефір.
І саме, без свого гнізда, орел полетить крізь сонце.
І ось, коли він досяг підніжжя пагорба, він знову обернувся до моря. І побачив, як його корабель наближається до гавані, а на його носі — матроси, сини його рідної землі.
І душа його вигукала до них, і він промовив:
Сини моєї давньої матері, ви, вершники припливів,
Як часто ви пливли в моїх снах. І тепер ви прибуваєте в моє пробудження, що є сном моїм глибшим.
Готовий я до шляху, і моя жадоба, з вітрилами, сповненими вітром, чекає на подих.
Лише ще один подих вдихну я в цю тишу, лише ще один погляд любовний кину назад,
І тоді я стану серед вас, мореплавець серед мореплавців.
А ти, океан безмежний, мати неспляча,
Ти, що одна є миром і свободою для ріки та струмка,
Лише ще один вигин зробить цей струмок, лише ще один шелест пролунає в цій галявині,
І тоді я приду до тебе, крапля безмежна до океану безмежного.
І, йдучи, він здалеку побачив, як люди, чоловіки й жінки, покидають свої поля та виноградники й поспішають до брам міста.
І почув він голоси, що кличуть його ім’я, і крики, що лунають з поля в поле, розповідаючи одне одному про наближення його корабля.
І промовив він до себе:
Чи буде день розлуки днем збору?
І чи скажуть, що мій вечір був моїм справжнім світанком?
І що дам я тому, хто залишив плуг посеред борозни, чи тому, хто зупинив колесо свого преса?
Чи стане моє серце деревом, важким від плодів, щоб я зібрав їх і віддав їм?
І чи потечуть мої бажання, як джерело, щоб я наповнив їхні чаші?
Чи я ліра, що владує рука могутнього, чи флейта, крізь яку проходить його подих?
Я шукач тиші. Який скарб знайшов я в ній, щоб впевнено ним ділитися?
Якщо це день мого жнив, то в яких полях я посіяв насіння, і в які незапам’ятні пори?
Якщо справді настав час, коли я підніму свій ліхтар, то не моє полум’я буде в ньому горіти.
Порожнім і темним я підніму свій ліхтар,
І вартовий ночі наповнить його олією, і запалить його.
Це він сказав словами. Але в серці його багато залишилося невисловленим. Бо він сам не міг вимовити своєї найглибшої таємниці.
[Ілюстрація: 0020]
І коли він увійшов до міста, весь народ вийшов назустріч йому, і вони кричали до нього одним голосом.
І старійшини міста вийшли вперед і сказали:
Не йди ще від нас.
Ти був полуднем у нашому сутінку, і твоя юність дала нам сни для сновидінь.
Ти не чужинець серед нас, не гість, а наш син і наш найдорожчий.
Не дозволяй нашим очам ще голодувати за твоїм обличчям.
І жерці та жриці сказали йому:
Нехай хвилі моря не розлучать нас тепер, і роки, прожиті серед нас, не стануть лише спогадом.
Ти ходив серед нас духом, і твоя тінь була світлом на наших обличчях.
Багато ми любили тебе. Але любов наша була німою, і завісами вона була прихована.
Та тепер вона голосно кличе до тебе і хоче стати перед тобою відкритою.
І завжди так було: любов не знає глибини своєї, доки не настане година розлуки.
І інші прийшли, благали його. Але він мовчав. Лише схилив голову; і ті, хто стояв близько, бачили, як сльози падають йому на груди.
І він із натовпом рушив до великої площі перед храмом.
І вийшла зі святилища жінка, ім’я їй було Альмітра. Вона була провидицею.
І він поглянув на неї з надмірною ніжністю, бо саме вона першою шукала й вірила в нього, коли він лише день пробув у їхньому місті.
І вона привітала його, кажучи:
Пророче Божий, у пошуках найвищого довго ти вимірював простори, шукаючи свій корабель.
І тепер корабель твій прибув, і ти мусиш іти.
Глибока туга до землі твоїх спогадів і оселі твоїх більших бажань; і наша любов не зв’яже тебе, і наші потреби не стримають.
Та це ми просимо, перш ніж ти залиш нас, щоб ти промовив до нас і віддав нам частину твоєї істини.
І ми віддамо її дітям нашим, а вони – своїм дітям, і вона не згине.
У самотності своїй ти спостерігав за нашими днями, і у пильності своїй слухав плач і сміх нашого сну.
Тож розкрий нам самих себе, і скажи все, що тобі відкрито про те, що є між народженням і смертю.
І він відповів:
Люди Орфалісу, про що мені говорити, як не про те, що вже нині рухається в ваших душах?
Про любов
Тоді промовила Альмітра: Говори нам про Любов.
І підняв він голову, і поглянув на людей, і впала на них тиша. І гучним голосом промовив він:
Коли любов кличе тебе, слідуй за нею,
Це безкоштовний уривок. Повна книга — на сторінці книги.
