РОЗДІЛ, У ЯКОМУ КОНІ-АЙЛЕНДСЬКИЙ МІКРОБ ПРОНИКАЄ В НАШИЙ ТИХИЙ ДІМ

Коли Серенус Гаудей повернувся минулої осені з Брукліна, де живе його брат-близнюк Сильвестр, він ні про що не міг говорити, крім Коні-Айленда. Він закинув релігію, перестав обмовляти родичів, політика опинилася на припоні, а корів, курей і врожай він ніби й зовсім не помічав. Він поводився як схиблений через той острів.

Авжеж, дружина Сильвестра розповіла міс Даггет, а та сказала дружині редактора «Огера», а та — вдові Бена Лаурі, а та — тещі редактора «Гімлета», а та — мені. Чутки ходили достовірні: Серенус тільки ночував там і снідав ранесенько, а весь свій вільний час проводив на Коні-Айленді, і це ж бо близнюк! Вона казала, що Сильвестр так образився, аж вона боялася, що це залишить незгладиму образу. І мені від цього клопоту теж перепало, їй-богу! бо він приходив і виливав свої хвали на те жваве, легковажне містечко у надто слухняні вуха Йосії, аж поки й того не накрутив так само, як сам був навдивовижу заведений.

Та що там, вечорами, після того як він побував там і переказував його принади аж до самого сну, Йосія був настільки збуджений, що мало не всю ніч гасав на кошмарних конях. Він підхоплювався в ліжку з криком: «Усі на борт Коні-Айленда!» або: «Ось вона, Безбожна залізниця! Дивіться на дівчат-ниряльниць і на Жахливу вежу. Візьміть хот-дог; подивіться на алігаторів тощо, тощо». Я давала йому котячої м'яти, щоб заспокоїти його нерви, але це не вигнало отруту з його організму; ні, гектари котячої м'яти не допомогли б.

О, як же мені остогидли їхні розмови про Коні-Айленд! Луна-Парк! Влучно названо, казала я сама собі, від таких розмов будь-хто з глузду з'їде. Стіпл-Чейз — гонитва за шпилями, дурниця та божевілля! Дрімленд — ото й справді кошмари наяву, найімовірніше. Та від розмов Серенуса, яких я мимоволі наслухалася про тобогани, каруселі, гойдалки, аморальні залізниці, ковзанки, дівчат-ниряльниць, мертві петлі та американські гірки, поїздки на місяць і всякі нікчемні вистави, у мене склалося враження, ніби там немає нічого, що створив Бог, окрім Океану та маленьких немовлят в інкубаторах, хоча ці два видовища навряд чи можна назвати схожими чи однаковими за розміром. Та я сама зі своїм потужним розумом так затуркалася, слухаючи його дикі та кричущі описи, що мій мозок, здавалося, перевертався під чубом, і я вже не дивувалася, що Джозайя піддався на це, хоч як я побивалася, бо він невдовзі заявив, що неодмінно туди поїде.

Марно я нагадувала йому, що він диякон і дід. Він відповів, що йому байдуже, скільки він дияконів чи дідів; він на власні очі збирається побачити те прекрасне й чарівне місце. Я намагалася його втихомирити, але не змогла втихомирити ані на йоту, бо з другого боку його підпалював Серенус.

Якоїсь неділі старійшина Мінклі виголосив красномовну проповідь, описуючи велич Нового Єрусалиму, і дорогою додому Джозайя сказав, що, судячи з розповіді Серенуса, старійшина дав просто першокласний опис Коні-Айленда.

Я голосно зітхнула. А він каже: «Можеш зітхати й стогнати скільки завгодно, а я побачу це величне місце, перш ніж помру».

— Ну, — холодно сказала я, — я не хочу балакати про це в неділю. Якщо вже тобі мусить пратися говорити про вистави та полювання на розваги, роби це в будні дні й не оскверняй цим священний день.

«Нічого не забруднюй!» — каже він, і ми понад два милі не мовидали ані слова. Але попереду на мене чекала ще одна втома й ще одне навантаження на мої перевантажені вушні чашки. Якраз у цей час Вітфілд Мінклі, чоловік нашої Тірзи Енн, так само захопився й спалахнув пристрастю до якихось інших островів, хоча в нього було чим підкріпити свій розпашілий стан душі. Тисяча сімдесят — такою була кількість островів, у які він шалено закохався і намагався вбити нам те саме в голову. Він їздив до Канади у справах і проїжджав повз ті острови, і його вразила їхня надзвичайна краса. Я чула, що острови Вітфілда гарні не менше за все, що є по цей бік Небесних садів. Проте, коли Серенус з одного боку розхвалював Коні, а Вітфілд з іншого — свої острови, я так смертельно втомилася від них обох, аж забажала, щоб на цілому обличчі землі не лишилося жодного острова. Так, крайня втома довели мене до такого розпачу.

Одного вечора Серенус побував у нас і три години поспіль торочив, описуючи принади та привабливості свого острова. Тісноту й гуркіт механічних розваг, настільки дивовижних, що вони змушували дивуватися вчених людей. Дресированих тварин, які показували, наскільки далеко можна змусити тварин міркувати й розуміти. Постійну метушню та галас величезних натовпів, що вічно прибували, вічно йшли, вічно рухалися, ніколи не зупиняючись. Певний час він стояв, описуючи тамошні дива та пишноти, і тупцяв туди-сюди по нашій кухонній підлозі, розмахуючи руками й поводячись так, що коли пізно ввечері він пішов, Джозія аж зблід від палкого бажання, а коли я встала зачинити двері й випустити кота, в мене, здавалося, голова пішла обертом, і довелося триматися за дверну ручку, щоб утриматися на ногах.

А вже наступного ранку Вітфілд, Тірза-Енн та маленька Делайт прийшли погостювати на цілий день. Її звати Анна Тірза, але я звала її Утіхою Серця, такою вона була солодкою і гарненькою, і ми скоротили це до Делайт. Я була рада їх бачити й добре їх пообідала. Я затіяла чудовий обід — смажену птицю, овочі та апельсиновий пудинг тощо, — але Вітфілд, щойно сівши за стіл, почав виспівувати хвали красі своїх островів. Я стогнала й зідхала в комірчині. «Знову острови! У мене був один острів учора до самого вечора, а тепер мені їх світить аж тисяча сімдесят наперед».

Він почав якраз тоді, як я поставила варитися картоплю, я збиралася потовкти її з великою кількістю вершків і масла; я чула його аж поки обід був на столі, і я розливала міцну, духмяну каву й додавала до неї вершки, а його хвали їм усе лилися рівним струменем, і тоді я спитала його в одну з його коротких перерв на вдих, як там рематизм Граута Нікелсона.

Він відповів чемно, але коротко, і відновив тему, найближчу й найдорожчу його серцю. Тоді я із запамороченою маківкою та болючими вухами спробувала перевести його думки на політику та релігію — усе марно. Я пробувала ситцеву тканину, карбід, овечі ковдри, Панамський канал, літературу, рентгенівські промені, курячі яйця, «Стандарт Оіл», вчительку, взаємність та тариф; ані крихти змін, усі його ідеї хлюпалися об ті острови й намагалися винести туди наші думки разом із його власними. Я згадала те, що чула, як Томас Дж. читав про теннісонівського персонажа, який «не хотів померти слухачем», і твердим голосом сказала: «Я одержала листа від кузини Фейтфул Сміт. Вона приїде сюди наступної весни з візитом».

Вітфілд сказав, що був би радий побачити кузину Фейт, але поки вона тут, нам усім слід поїхати на Тисячу Островів.

— Кажу тобі впевнено, — промовляє Джосія, — нам слід відвезти її на Коні-Айленд, — і заходився знову вихваляти Серенуса та розповідати про освіту й насолоду, які там можна здобути. Він гарно сідлав свого улюбленого коника, проте Вітфілд, бувши молодим та прудким, умів їздити на своєму конику швидше й далі, аж поки Джосія врешті зневірився, посидів трохи мовчки, потім почухав потилицю і вийшов до хліва. А Вітфілд спокійно вмостився на своєму конику, який вистрибував довкола нас, аж доки — хоч як я люблю дітей — мені стало легше на душі, коли вони пішли, бо в голові аж гуло, мовби там річка бурхнула. А після їхнього від'їзду, коли ми під'їжджли до пошти, здавалося, ніби наш двомісний візок — це човен, а пишна дорога — широкий рідкий струмок, яким ми пливемо, і іржання старої кобили (лошатка довелося залишити вдома) було наче подих пароплава. У снах тієї ночі мені ввижався Святий Лаврентій — якийсь такий хлюскітливий і довкола все пливло.

Ну, холодна зима минула, як воно заведено у зим, якщо вистачить терпіння дочекатися (або й не вистачить, якщо казати точно й правдиво). Тремтяча земля почала трохи теплаться, ніби струсонула з себе та частково скинула білу хутряну шубу, в яку так довго куталася, а коли сонце глянуло ближче й усміхненіше, зовсім скинула її та почала вдягатися у свій новий зелений весняний костюм. Ті самі усмішки, тільки ще тепліші й переконливіші, виманили солодкий сік угору до голих верхівок кленів у Джозайїному цукровому гаю та довколишньому світі, аж доки ті самі сонячні усмішки не опинилися схованими в глибинах цукрових голів та золотавого сиропу в нашій коморі. Дикі квіти визирали у затишних місцях; вербові котики схилялися й низько кланялися, коли бачили свої гарні обличчя у розкутому струмку; птахи співали серед блідо-зелених тіней листя, що розпускалося; західний вітер долучився до щасливого хору. І ось! визирнувши з нашого вікна, перш ніж ми й самі оговталися, мовити б, ми побачили, що настала Весна!

А з весною прийшла й моя очікувана гостя, Фейтфул Сміт. Вона моя власна двоюрідна сестра по моїй лінії, яку дехто називає старою дівою. Але вона не така вже й стара, і вона справді гарна на вроду — краща, ніж коли була дівчиною, як на мене, бо життя висікало чисті та солодкі значення на її обличчі, подібно до того, як вимальовують красу на камеї. Вона дещо бліда, і здається, ніби її добра душа дивиться просто на вас із її м’яких сірих очей, а загальний вираз усього її обличчя такий, що ви б подумали: якби під ним (у її душі) розпалити вогонь щастя, воно спалахнуло б дивовижною вродою.

Вона розчарувалася кілька років тому (чи я й не знаю, як це назвати), коли сама відіслала від себе чоловіка. Але коли вона була дівчиною, мала залицяльника на ім'я Річард Вест. Дік Вест був найвеселішим із тих, кого ви коли-небудь бачили, хоч і щедрим та добрим серцем; проте він хвалився тим, що нічому не вірить, а батько Фейт був церковником найсуворішого штибу, і вона виховувалася, так би мовити, прямісінько всередині скинії, з татовою філактерією, що висіла на самих рогах вівтаря, тож ви можете уявити, який опір зустрів Річард з боку її тата та її власної совісті. Її совість, як це буває у совісті багатьох хороших дівчат, була справжнім тираном і ганяла її довкола — вона, та ще й її тато. Він хотів бути добрим чоловіком, але був фанатичним і не бачив далі верхівки шпиля, та й не хотів бачити. І якщо взяти ці факти разом із її глибоким правдивим коханням до Річарда, то ви можете знати, що її пожбуряло туди-сюди чималенько.

Річард висміював усе просто на зібранні — висміював їхні релігійні обряди — і врешті-решт, хоч і мав добру вдачу та всі свої витівки робив через легковажні пустощі, а не зі зла, проте зрештою він таки розлютився на старого диякона, який добряче наседав на нього зі своїми догмами та напучуваннями, кажучи йому, що він — згублена душа і був нею ще до свого народження. Тоді Річард відказав йому зухвало у відповідь і заявив, що не вірить у _його_ ідею Божества.

Старий диякон не зміг стерпіти таких балачок. Він виставив його за двері, грюкнув дверима перед самим його носом і заборонив Фейт хоч колись ще з ним розмовляти. Вона підкорилася татові та власній совісті; але здавалося, що це вичавило всю снагу з її життя. Розумієте, вона кохала цього юнака; а коли хтось подібний до Фейт кохає, то це не на тиждень чи на одне літо, а на все життя.

Він писав їй палкі слова кохання та пристрасті, бо кохав її по-старовинному, як Адам Єву, — іншої ж жінки довкола немає, знаєте. А слова, які він писав, були, мабуть, достатніми, щоб розтопити грифельний камінь, не те що тендітне й вірне серце. Вона ніколи не відповідала ані словом, а зрештою перестала читати його листи й відсилала їх назад нерозпечатаними. Це розлютило його, і він покотився від гіршого до ще гіршого, пустився берега у лихоманстві. Він здавався все ожесточенішим і ожесточенішим, і зрештою, бачачи, що може справити на Віру не більшого враження, ніж на білий прозорий кристал, подався на Захід, спершу аж до Мічигану, як я чула, а далі — вже й не знаю куди.

Ну, Віра жила далі в старому домі, поводилася дуже спокійно та лагідно, з тіню на гарному обличчі, страшенно переживаючи за свого кохаця, принаймні так припускали. Та врешті-решт це ніби минулося, і ятке біле світло заступило його на її ніжному лобі, так ніби її біда вибілила земне в її натурі, щоб її біла душа могла проступити назовні зовсім чітко. Мабуть, вона згоділася довірити навіть його майбутнє Господеві.

Страшенно добра до дітей, хворих та тих, хто був у біді, — такою була Віра. Добра до свого тата, який у свої останні дні був дуже неприємним, скаржився на свою кашу та на грішників, і на більшість тих, хто був навколо нього. Але вона доглядала за ним терпляче, розтирала йому спину й парила ноги, читала йому Псалми й мирила з усім, чим могла, а врешті він вирушив у Велике Невідоме, щоб з'ясувати власні помилки, якщо він їх припустився, і залишив Віру саму.

Будинок був великий, квадратний, з великим переднім подвір’ям, де спереду рядіво стояли полимарські верби, крізь які вітер ночами навівав сумні зідхання у велику спальню нагорі, де Фейт спала, а точніше лежала. А місяць, падаючи крізь верби, кидав журливі відблиски на чисто вифарбовану підлогу, і я гадаю, що Фейт дивилася на них і читала своє минуле в білих холодних променях, а також своє майбутнє.

Вона найняла чоловіка з дружиною жити в частині будинку, а сама жила там далі, життям таким же холодним і безбарвним, як чернече. Але знайшлися такі, що казали, ніби вона й досі кохає того молодика Веста так само сильно, як і в день їхнього розставання, бо належала до тих постійних натур, які не вміють забувати; що вона щороку святкувала його дні народження, але потайки, а в роковини дня, коли вона з ним розлучилася, її ніхто не бачив від ранку до вечора.

Високі полимарські верби були єдиними, хто міг зазирати до її спальні й бачити, який у неї вигляд або що вона робить. І вони нікому не розповідали, а тільки бурмотіли та зітхали, і ніби по-своєму побивалися. Але назавтра Фейт завжди виглядала блідішою й милішою, ніж будь-коли, казали вони.

Ну, я була дуже рада бачити Фейт. Я дуже її люблю, а вона мене, і ми чудово провели час. Джозайя каже мені наступного дня після її приїзду: «Вона — цвіт твоєї рідні!»

А я сказала йому, що не знаю, чи варто казати саме так, і міг би бути й поміркованішим, кажу: «Ти вельми завзято принижуєш рідню з мого боку, і якщо вже тобі збрело в голову похвалити котрусь із жіноцтва, то не обов'язково задирати планку _надто_ високо».

— Ну, — повторив він, — вона — квітка роду Смітів. Звісно, — казав він, зиркнувши на мій лінімент, а потім у бік комори, повної доброї їжі, — я завжди роблю виняток для тебе, Саманто, яку вважаю найпрекраснішою квіткою, що коли-небудь розпустилася на сімейному дереві Смітів.

Йосія — чоловік чудового розсуду. Але, повертаючись до попереднього, я мала напрочуд гарні гості з Фейт і насолоджувалася її перебуванням у нас найбільше за весь час. Замість того щоб додавати роботи, вона допомагала, хоча я казала їй цьóго не робити. Вона витирала, а я мила, і ми закінчували з посудом умить. Вона пошукала в моєму кошику для рукоділля та знайшла нічні ковпаки, які я почала шити, і докінчила їх, вклавши в них більше праці, ніж я б стала, бо я абияк роблю свої повсякденні робочі нічні ковпаки. Але вона оздобила їх та обшила котячим стібком так, що на них любо було дивитися. Вона завжди була дуже лагідною і м'якою у своїх манерах. Як було сказано про неї якось, вона входила до кімнати настільки тихо й граціозно, що всі інші жінки там почувалися так, ніби заїхали туди верхи на конях. Оскільки я бачила її вже довгенько як не бачилась, то здавалося, ніби я й не пам'ятала, яка вона чарівна і цікава.

Ми гарно погомоніли, обговорюючи світову працю, взаємність та жіноче виборче право — в які ми обидві вірили, — а також курей, і тих, що квочуть, і тих, що несуться. І ми поговорили про стосунки з обох наших боків. Звісно, дехто з жінок поводився не так, як ми вважали за потрібне; але ми їх не засуджували, а лише шкодували, що вони такі інші.

Була тітонька Ненсі Джон і тітонька Ненсі Джим, вдови двох старих близнят Смітів. Я сказала Фейт, що шкодую, ніби вони не більше схожі на її матір і мою, наші матері були набагато кращої вдачі і набагато гарніші, і не намагалися фарбувати волосся та поводитися молодшими, ніж були; а про хлопця дядечка Прізерведа, юриста, я сказала Фейт, як шкода, що він не більше схожий на нашого Томаса Джефферсона, хоча й не слід було очікувати, що _можуть_ бути серед родичів двоє хлопців, таких майже досконалих, як Томас Джефферсон; але я не трималася пихато, а лише шкодувала, що він не вдався таким хорошим.

А про двох дівчат дядечка Лемуела я сказала, що не хотіла б, аби це виносилося з родини, але вони марнотратні й недбалі, і їхні будинки мало схожі на дім Тірзи Анн і Меггі. Але нам не слід було очікувати багатьох таких хазяйок, якими були наші діти. І ми поговорили про Тисячу Островів, і вона пообіцяла поїхати з Джозаєю та зі мною наступного літа, якщо нічого не станеться. І Джозая тоді й там спромувався змусити нас пообіцяти поїхати на Коні-Айленд дорогою туди. «Дорогою, – кажу я, – це ж буде за п'ятсот миль від нашого шляху!»

«І воно того варте! – каже він, – щоб побачити те, що бачив Серенус, і почути те, що чув Серенус. Чого це я так захоплююся, тільки-но почувши про те чудове місце, що мушу ледь не триматися за себе, аби не вирушити туди просто зараз із непокритою головою».

«Я знаю це, Джозає; ти поводився через це як схиблений. І якщо тільки слухання про нього так напружує твої нерви, то що ж зробило б його побачення?»

«Мої нерви не напружені», – каже він.

Кажу я: «Чи можеш ти заперечити, що мені доводилося давати тобі квартами котовник після твоїх сеансів із Серенусом щодо того легковажного місця, повного веселощів і спокуси?»

— Те, що ви залили мої нутрощі котомником, ще не означає, що він мені був потрібен. І кажу тобі, Саманто Аллен, можеш скільки завгодно принижувати те величне славетне місце; я побачу його невдовзі. Це сяюча мета, яку я виставив перед собою і маю намір досягти.

Кажу я: «Якщо ти не маєш перед собою ніякої шляхетнішої мети, то я жалію тебе від щирого серця». І щоб трохи налякати його, кажу знову: «Невже ти, християнський дияконе, хочеш поводитися легковажно та їхати розважатися у своєму віці?»

— Ну, — каже він, — Серенус каже, що це найзахопливіше прекрасне та чарівне місце на землі. Він каже і може довести, що це найбільший майданчик для ігор у всьому світі, не кажучи вже про те, чому там можна навчитися, і люди приїздять із чужих країн лише для того, щоб побачити його. Їхнє перше запитання після прибуття: «Де Коні-Айленд? Відведіть мене туди!»

— О дурниці! — кажу я.

— Ну, це так, і чому ж такі натовпи людей туди їдуть, якщо воно того не варте? Серенус каже і може довести, що часом мільйон людей буває там за один день, і сотні тисяч майже щодня.

Кажу я урочисто: «Чи пам'ятаєш ти гімн: "Ширшає шлях, що веде", — знаєш куди, — "І тисячі крокують разом там"? Хочеш крокувати з ними, Джозайє?»

— Так, хочу, і збираюся.

Ох як глибоко отрута проникла в його сонячне сплетіння! Я бачила, що лякати не допомагає, тож спробувала лагідні розмови, щоб відучити його від цієї ідеї. Я сказала йому, що надто дорожу ним, аби ризикувати ним там у таких натовпах. Він був занадто тендітної кістки, а голова його занадто слабка, щоб протистояти спокусам та принадам, які оточуватимуть його, і я ніколи не дам своєї згоди на його поїздку, а тим паче не поведу його на спокусу.

— Поведи свою бабуню! — каже він різким тоном. І це все, чого домоглися мої люблячі розмови.

Фейт сказала, що не збирається їхати. Але ми повели її провідати дітей, хоча в день, коли я привела її до Вітфілда, він, звісно ж, як і Джозайя, почав носитися зі своїм улюбленим коником, який гарцював і стрибав довкола нас, доки надвечір він не звів нас обох майже з розуму своїми Островами, так само як і самого себе. Але їй треба було їхати з нашого дому до дядечка Орналдо Смітів, і вона обіцяла відвідати друзів в Огайо впродовж літа. Мені було прикро відпускати її.

Зміст

Вигляд