Я.
«Неллі», невеличка круїзна яхта, кинула якір, і її вітрила безшумно опустилися, і вона завмерла. Приплив досяг піку, вітер майже вщух, і, оскільки ми прямували вниз по річці, єдиним виходом було зупинитися і чекати на зміну течії.
Морський відрізок Темзи простягався перед нами, наче початок нескінченного водного шляху. На горизонті море і небо зливалися воєдино, і в цьому сяючому просторі потемнілі вітрила барж, що пливли вгору за течією, здавалося, завмирали в червоних скупченнях полотна, з гострими піками та відблисками лакованих реїв. Туман накрив низькі береги, що тягнулися до моря в нескінченній рівнині. Над Грейвсендом повітря було темним, а далі, ще далі, воно, здавалося, згущувалося в похмуру імлу, нерухомо зависаючи над найбільшим і найвеличнішим містом на землі.
Директор компанії був нашим капітаном і господарем. Ми вчотирьох з ніжністю спостерігали за його спиною, коли він стояв на носі, дивлячись у бік моря. На всій річці не було нічого, що виглядало б настільки морським. Він нагадував лоцмана, а для моряка це втілення надійності. Важко було уявити, що його робота не там, у цьому сяючому гирлі, а позаду нього, у цій похмурій імлі.

Між нами існував, як я вже згадував, зв’язок, що походить від моря. Окрім того, що він з’єднував наші серця протягом тривалих періодів розлуки, він також сприяв тому, що ми терпимо ставилися до історій один одного — і навіть до переконань. Юрист — найкращий з усіх — завдяки своїм багатьом рокам і багатьом чеснотам, мав єдину подушку на палубі і лежав на єдиному килимі. Рахувальник уже дістав коробку з доміно і грався з кісточками, ніби будуючи з них якусь архітектурну споруду. Марлоу сидів, підібгавши ноги, біля корми, спираючись на щоглу бізань-щогли. У нього були запалі щоки, жовтуватий колір обличчя, пряма спина, аскетичний вигляд, і, з опущеними руками, долонями догори, він нагадував ідола. Директор, задоволений тим, що якір добре тримається, підійшов до нас і сів. Ми обмінялися кількома лінивими словами. Згодом на яхті запанувала тиша. З якоїсь причини ми не почали грати в доміно. Ми відчували себе спокійними і були готові лише до тихого споглядання. День добігав кінця в атмосфері спокою, незмінної та вишуканої краси. Вода спокійно сяяла; небо, без жодної цятки, було доброзичливою безмежністю незаплямованого світла; навіть туман над болотами Ессексу був схожий на прозору і сяючу тканину, що звисала з лісистих схилів вглиб суші і драпірувала низькі береги в прозорі складки. Лише темрява на заході, що клубилася над верхньою частиною річки, ставала з кожною хвилиною все більш похмурою, ніби розлючена наближенням сонця.
І, нарешті, у своєму вигнутому і непомітному падінні, сонце опустилося низько, і від сліпучо-білого воно змінилося на тьмяно-червоний колір, без променів і без тепла, ніби ось-ось згасне, вражене на смерть дотиком тієї темряви, що клубилася над натовпом людей.
Відразу ж над водами відбулися зміни, і спокій став менш яскравим, але більш глибоким. Стара річка, у своїй широкій течії, спокійно лежала на заході сонця, після багатьох століть відданої служби людям, які населяли її береги, розкинувшись у спокійній величі водного шляху, що веде до найвіддаленіших куточків землі. Ми дивилися на цю шановану річку не в яскравому сяйві короткого дня, який приходить і назавжди зникає, а в величному світлі вічних спогадів. І справді, для людини, яка, як кажуть, «слідувала за морем» з повагою та любов’ю, не важко викликати дух минулого на нижній течії Темзи. Приливна течія невпинно рухається туди й сюди, наповнена спогадами про людей і кораблі, які вона несла до рідного дому або до морських битв. Вона знала і служила всім тим людям, якими пишається нація, від сера Френсіса Дрейка до сера Джона Франкліна, всі вони були лицарями, як ті, що мають титули, так і ті, що їх не мають, – великі лицарі-мандрівники моря. Вона несла всі ті кораблі, імена яких, як коштовні камені, мерехтять у нічній темряві часу, від Золотої лані, що поверталася, її округлі боки були повні скарбів, щоб її відвідала Її Королівська Високість, і таким чином вона зникла з величної історії, до Еребуса та Терора, що прямували до інших завоювань, і які так і не повернулися. Вона знала кораблі та людей. Вони відпливали з Дептфорда, з Гринвіча, з Еріта – авантюристи та поселенці; кораблі королів і кораблі людей з біржі; капітани, адмірали, темні «інтриганти» східної торгівлі та офіційні «генерали» східноіндійських флотилій.
Мисливці за золотом або ті, хто прагне слави, всі вони вирушали на той потік, маючи при собі меч і часто факел, посланці могутності, що живе в цій землі, носії іскри від священного вогню. Яка велич не пропливала вниз за течією цієї річки, до загадковості невідомої землі!... Мрії людей, зерна держав, зачатки імперій.
Сонце зайшло; на річку опустилися сутінки, і вздовж берега почали з’являтися вогні. Маяк Чапмена, тринога конструкція, що височіє на мілководді, яскраво сяяв. Вогні кораблів рухалися по фарватеру — велике скупчення вогнів, що рухаються вгору і вниз. А далі на захід, у верхній частині річки, місце цієї жахливої місто все ще зловісно позначалося на небі, похмура тінь у сонячний день, зловісне сяйво під зірками.
«І це також, — раптом сказав Марлоу, — було одним із темних місць на землі».
Він був єдиним із нас, хто все ще «жив морем». Найгірше, що можна було про нього сказати, це те, що він не представляв свій клас. Він був моряком, але водночас і мандрівником, тоді як більшість моряків, якщо можна так висловитися, ведуть осілий спосіб життя. Їхні думки належать до тих, хто любить сидіти вдома, і їхній дім завжди з ними — корабель; і так само їхня країна — море. Один корабель дуже схожий на інший, а море завжди однакове. У незмінності їхнього оточення, серед чужих берегів, чужих облич, мінливої безмежності життя, все плине повз, оповите не відчуттям таємниці, а скоріше легкою зневажливою невіглаством, адже для моряка немає нічого таємничого, окрім самого моря, яке є господинею його існування і таким же незбагненним, як і Доля. Решту часу, після годин роботи, йому достатньо неквапливої прогулянки або неквапливої гулянки на березі, щоб розкрити секрет цілого континенту, і, як правило, він вважає, що цей секрет не вартий того, щоб його знати. Оповіді моряків мають пряму простоту, і весь їхній зміст міститься в шкаралупі розколотого горіха. Але Марлоу був нетиповим (якщо не брати до уваги його схильність розповідати історії), і для нього зміст епізоду не знаходився всередині, як ядро, а зовні, огортаючи розповідь, яка витягувала його назовні, подібно до того, як сяйво витягує назовні туман, подібно до одного з цих туманних ореолів, які іноді стають видимими завдяки примарному місячному сяйву.
Його зауваження не здавалося зовсім несподіваним. Це було цілком у стилі Марло. Це сприйняли мовчки. Ніхто навіть не спромігся буркнути, і незабаром він дуже повільно сказав: «Я думав про дуже давні часи, коли римляни вперше прийшли сюди, дев’ятнадцять століть тому, зовсім нещодавно… З цієї річки випромінювалося світло, чи не так? Ви кажете, лицарі? Так, але це було як полум’я, що швидко поширюється рівниною, як спалах блискавки в хмарах. Ми живемо в цьому мерехтінні, нехай воно триває стільки, скільки існуватиме стара Земля! Але вчора тут була темрява. Уявіть собі почуття командира чудового – як їх називають? – триреми в Середземномор’ї, якому раптово наказали вирушити на північ, швидко перетнути Галлію суходолом, доручити легіонерам командувати одним із цих суден – мабуть, це були чудові, вправні люди – які, очевидно, вміли будувати, і, якщо вірити тому, що ми читаємо, могли зводити їх сотнями за місяць-два. Уявіть собі, як він опинився тут – на самому краю світу, на морі кольору свинцю, під небом кольору диму, на судні, яке було приблизно таким же міцним, як гармонь, і пливе вгору по цій річці з припасами, наказами або чим завгодно. Піщані мілини, болота, ліси, дикуни – тут було дуже мало їжі, придатної для цивілізованої людини, і лише вода з Темзи для пиття. Тут не було фалернського вина, не було можливості вийти на берег. Тут і там у дикій місцевості загубився військовий табір, як голка в стозі сіна – холод, туман, бурі, хвороби, вигнання та смерть – смерть чатувала в повітрі, у воді, у заростях. Вони, мабуть, помирали тут, як мухи. О, так, він це зробив. І, безсумнівно, зробив це дуже добре, і, можливо, не надто багато про це думав, хіба що пізніше хвалився тим, що пережив у житті. Вони були достатньо мужніми, щоб зустрітися з темрявою.
І, можливо, його підбадьорювала думка про те, що з часом він зможе отримати підвищення і потрапити до флоту в Равенні, якщо матиме хороших друзів у Римі та переживе цей жахливий клімат. Або уявіть собі пристойного молодого громадянина в тозі – можливо, він надто любив грати в кості, – який прибуває сюди у свиті якогось префекта, збирача податків або навіть торговця, щоб покращити своє становище. Він опиняється в болоті, марширує через ліси, і в якійсь віддаленій місцевості відчуває, як дикість, абсолютна дикість, оточує його – усе те таємниче життя дикої природи, яке вирує в лісі, в джунглях, у серцях диких людей. Тут немає жодного способу прилучитися до цих таємниць. Він повинен жити серед незрозумілого, яке водночас є й огидним. І в цьому є щось таке, що його приваблює. Привабливість огиди – уявіть собі, як зростає його жаль, як він прагне втекти, як він відчуває безсиллю огиду, як він здається, як він ненавидить”.
Він замовк.
«Пам’ятайте, – знову почав він, піднявши одну руку в лікті, долонею догори, так що, зігнувши ноги перед собою, він мав вигляд Будди, який проповідує в європейському одязі і без лотоса, – пам’ятайте, жоден з нас не відчував би себе саме так. Те, що нас рятує, – це ефективність, відданість ефективності. Але ці хлопці, якщо чесно, не були особливо видатними. Вони не були колонізаторами; їхнє управління було просто викачуванням ресурсів, і, я підозрюю, нічим іншим. Вони були завойовниками, а для цього потрібна лише груба сила – і тут немає чим хвалитися, коли вона у вас є, оскільки ваша сила – це просто випадковість, що виникає через слабкість інших. Вони хапали все, що могли, заради того, що можна було отримати. Це було просто пограбування з насильством, посилене вбивство у великих масштабах, і люди робили це навмання – як і належить тим, хто має справу з темрявою. Завоювання землі, що здебільшого означає відбирання її у тих, хто має інший колір шкіри або трохи ширші носи, ніж ми, – не дуже гарна річ, якщо вдивитися в неї уважніше. Те, що її виправдовує, – це лише ідея. Ідея, що лежить в основі; не сентиментальна притворність, а ідея; і не егоїстична віра в цю ідею – щось, що можна встановити, перед чим можна схилитися і принести в жертву...»
Він замовк. На річці плигали вогні, маленькі зелені, червоні, білі, переслідуючи один одного, наздоганяючи, з’єднуючись, перетинаючись, а потім повільно чи швидко розходячись. У поглинаючій нічній темряві велике місто не припиняло свого життя на неспаній річці. Ми спостерігали, терпляче чекаючи – більше нічого не залишалося, окрім як чекати закінчення повені; але лише після довгої тиші, коли він невпевненим голосом сказав: «Я думаю, ви, хлопці, пам’ятаєте, що колись я трохи попрацював моряком на прісній воді», ми зрозуміли, що нам судилося, ще до того, як почалася відлига, почути про один із невизначених епізодів з життя Марлоу.
«Я не хочу надто обтяжувати вас тим, що сталося особисто зі мною», – почав він, демонструючи в цій ремарці слабкість багатьох оповідачів, які, здається, часто не усвідомлюють, що саме їхня аудиторія хотіла б почути; «але, щоб зрозуміти, який вплив це мало на мене, вам варто знати, як я туди потрапив, що я бачив, як я піднімався цією річкою до місця, де вперше зустрів цього нещасного. Це була найвіддаленіша точка, куди можна було дістатися на човні, і кульмінація мого досвіду. Здавалося, що це якось проливає світло на все навколо і на мої думки. Це було досить похмуро і жалісно – нічого надзвичайного, не дуже чітко. Ні, не дуже чітко. І все ж, здавалося, що це проливає якесь світло».
«Як ви пам’ятаєте, я тоді щойно повернувся до Лондона після довгих подорожей Індійським океаном, Тихим океаном, морями Китаю — чимало часу провів на Сході, років шість, — і я просто байдикував, заважав вам у вашій роботі та вривався у ваші домівки, ніби мав якесь небесне призначення — вас цивілізувати. Спочатку це було чудово, але згодом я втомився від відпочинку. Тоді я почав шукати корабель — думаю, це найважча робота на світі. Але кораблі навіть не хотіли на мене дивитися. І я втомився від цієї гри.
Коли я був маленьким, я захоплювався картами. Я годинами розглядав Південну Америку, Африку чи Австралію і поринав у всі славетні історії про дослідження. Тоді на Землі було багато незаповнених місць, і коли я бачив на карті якесь особливо привабливе місце (а вони всі такі), я ставив на нього палець і казав: «Коли я виросту, я туди поїду». Північний полюс був одним із таких місць, пам’ятаю. Що ж, я ще не був там і тепер не збираюся. Чарівність зникла. Інші місця були розкидані по різних півкулях. Я побував у деяких із них, і... ну, про це ми не будемо говорити. Але було ще одне місце — найбільше, найбільш незаповнене, так би мовити, — і я дуже хотів туди потрапити».
«Правда, на той час це вже не була порожня територія. Відколи я був хлопчиком, її заповнили річки та озера, і вона отримала назви. Вона перестала бути порожньою територією, сповненою чарівної таємниці, — білою плямою, над якою хлопчик міг мрійливо фантазувати. Вона перетворилася на місце темряви. Але в ній була одна річка, особливо велика річка, яку можна було побачити на карті, що нагадувала величезну змію, розгорнуту в кільце, з головою в морі, тілом, що спокійно вигинається вдалині над величезною країною, і хвостом, що губиться в глибині суші. І, дивлячись на її карту у вітрині магазину, я був зачарований, як птах — змією, — дурненьким маленьким птахом. Тоді я згадав, що існує велика компанія, торгова компанія, яка працює на цій річці. Чорт забирай! — подумав я. Вони ж не можуть торгувати, не використовуючи жоден вид транспорту на цій великій ділянці прісної води, — пароплави! Чому б мені не спробувати отримати посаду на одному з них? Я продовжив йти по Фліт-стріт, але не міг позбутися цієї думки. Змія зачарувала мене.
«Ви розумієте, що це була континентальна компанія, ця торгова асоціація; але в мене багато родичів, які живуть на континенті, тому що там дешевше і, як кажуть, не так вже й погано».
«Вибачте, але я почав їх турбувати. Це вже було щось нове для мене. Я не звик, щоб усе відбувалося саме так. Я завжди йшов своєю дорогою і своїми ногами, куди заманеться. Я б ніколи не повірив, що я на це здатний, але, бачите, я відчув, що мушу будь-яким способом дістатися туди. Тож я почав їх турбувати. Чоловіки казали: «Мій дорогий,» але нічого не робили. Потім, чи повірите ви, я спробував звернутися до жінок. Я, Чарлі Марлоу, змусив жінок працювати, щоб знайти мені роботу. Боже мій! Ну, бачите, ця ідея мене захопила. У мене була тітка, чудова, сповнена ентузіазму жінка. Вона писала: «Це буде чудово. Я готова зробити все, все для тебе. Це чудова ідея. Я знаю дружину дуже високопоставленої особи в адміністрації, а також чоловіка, який має великий вплив». Вона вирішила докласти всіх зусиль, щоб мене призначили капітаном річкового пароплава, якщо це буде моєю метою.
«Я отримав призначення — звісно, отримав, і досить швидко. Виявилося, що компанія отримала звістку про те, що одного з їхніх капітанів було вбито під час сутички з місцевими жителями. Це був мій шанс, і це ще більше підштовхнуло мене до подорожі. Лише через кілька місяців, коли я спробував знайти те, що залишилося від тіла, я дізнався, що первісна суперечка виникла через непорозуміння щодо кількох курей. Так, двох чорних курей. Фресleven — так звали цього чоловіка, він був данцем — вважав, що його якимось чином обдурили, тому він зійшов на берег і почав бити палицею вождя села. О, мене це зовсім не здивувало, і водночас я дізнався, що Фресleven був найдобрішою, найспокійнішою людиною, яка коли-небудь ходила на двох ногах. Без сумніву, він був таким; але він вже кілька років перебував там, займаючись, як ви знаєте, благородною справою, і, можливо, він нарешті відчув потребу якось підтвердити свою гідність. Тому він нещадно побив старого аборигена, поки великий натовп його людей, приголомшені, спостерігали за ним, поки якийсь чоловік — мені сказали, що це був син вождя — у відчаї від того, що чув, як старий кричить, нерішуче замахнувся списом на білого чоловіка — і, звісно, спис легко потрапив між лопатками. Тоді все населення розбіглося в ліс, очікуючи на всілякі лиха, а з іншого боку, пароплав, яким командував Фресleven, також у паніці покинув місце, і, наскільки я знаю, його керував інженер. Згодом ніхто, здавалося, не дуже переймався щодо останків Фресleven, поки я не прибув і не зайняв його місце. Я не міг залишити це так, але коли нарешті з’явилася можливість зустрітися зі своїм попередником, трава, що проростала крізь його ребра, була вже досить високою, щоб приховати його кістки. Вони були всі там.
Надприродну істоту ніхто не торкався після того, як вона впала. І село стояло покинутим, хати чорніли, гнили, всі були похилені всередині зруйнованих огорож. З ним, безсумнівно, трапилася біда. Люди зникли. Шалений жах розігнав їх, чоловіків, жінок і дітей, по лісах, і вони більше не повернулися. Що сталося з курками, я теж не знаю. Я думаю, що їх поглинула причина прогресу, зрештою. Однак завдяки цій чудовій події я отримав призначення, ще до того, як почав на це сподіватися.
«Я шалено бігав, щоб підготуватися, і менш ніж за сорок вісім годин я перетнув Ла-Манш, щоб показатися своїм роботодавцям і підписати контракт. За кілька годин я прибув до міста, яке завжди змушує мене думати про білу труну. Безсумнівно, це упередження. Мені не було важко знайти офіси компанії. Це була найбільша будівля в місті, і всі, кого я зустрічав, говорили про неї. Вони збиралися створити заморську імперію і заробити купу грошей на торгівлі.
«Вузька й безлюдна вулиця, занурена в глибоку тінь, високі будинки, незліченна кількість вікон із венеційськими жалюзі, мертва тиша, між камінням пробивається трава, з обох боків величні арки для проїзду карет, величезні подвійні двері, що важко прочинені. Я прошмигнув крізь одну з цих щілин, піднявся сходами, які були чисті, але позбавлені будь-яких прикрас, настільки ж сухі, як пустеля, і відчинив перші двері, які трапилися на моєму шляху. Дві жінки, одна повна, а інша худа, сиділи на стільцях із плетеними сидіннями, в’яжучи чорну вовну. Худа жінка підвелася і пішла прямо на мене, продовжуючи в’язати, опустивши очі, і лише тоді, коли я почав думати про те, щоб розступитися, як перед сомнобулою, вона зупинилася і підняла погляд. Її сукня була такою ж простою, як чохол для парасольки, і вона без слова розвернулася і пройшла попереду мене в кімнату очікування. Я назвав своє ім’я і озирнувся. У центрі стояв дерев’яний стіл, навколо стін – прості стільці, на одному кінці – велика, блискуча карта, позначена всіма кольорами веселки. Там було багато червоного – завжди приємно бачити, тому що знаєш, що там справді працюють, чимало синього, трохи зеленого, розмиті плями помаранчевого, і на Східному узбережжі – фіолетова пляма, що показує, де веселі піонери прогресу п’ють веселе пиво. Однак, я не збирався туди. Я збирався в жовту зону. Точно в центрі. І там була річка – захоплива, смертельна – як змія. Ох! Відчинилися двері, з’явилася сивоволоса секретарка, але з виразом співчуття на обличчі, і худий палець запросив мене в святилище. Там було тьмяне світло, і посередині стояв масивний письмовий стіл. З-за цієї конструкції виникла постать – бліда, повна, у фраку. Сам великий чоловік.
Він був, на мою думку, зростом п’ять футів шість дюймів і тримав у руках контроль над незліченною кількістю мільйонів. Він потиснув мені руку, напевно, щось невиразно пробурмотів і висловив задоволення моєю французькою. Щасливої дороги.
«Приблизно через сорок п’ять секунд я знову опинився в кімнаті очікування разом із співчутливою секретаркою, яка, сповнена розпачу та співчуття, змусила мене підписати якийсь документ. Я думаю, що серед іншого я зобов’язався не розголошувати жодних комерційних таємниць. Що ж, я цього не збираюся робити».
Це безкоштовний уривок. Повна книга — на сторінці книги.
