Сім віків людини Повернутися до книгиДо книги

Частина 1

СІМ ВІКІВ ЛЮДИНИ

Книги Ральфа Берґенґрена

«ІДЕАЛЬНИЙ ДЖЕНТЛЬМЕН» «ЗАТИШОК ДОМАШНЬОГО ВОГНИЩА» — *по 1 долару кожна*

Для юних читачів

«ДЖЕЙН, ДЖОЗЕФ І ДЖОН» — *у футлярі, 3 долари*

«СІМ ВІКІВ ЛЮДИНИ»

РАЛЬФ БЕРҐЕНҐРЕН

Видавництво «Атлантік манслі прес», Бостон

АВТОРСЬКЕ ПРАВО, 1921, РАЛЬФ БЕРҐЕНҐРЕН

I. Немовля, немовля 1

II. Бути хлопчиком 17

III. Про зустріч із коханою 33

IV. Ось він — батько 47

V. Про те, як бути домовласником 64

VI. Старі мухи й старі люди 78

VII. Старий, старий, геть старий чоловік 94

I

НЕМОВЛЯ, НЕМОВЛЯ

*Зустрічаючись із немовлям, слід поводитися якомога більше по-дитячому. Ми, звісно, не можемо зменшити свій зріст чи поміняти звичний одяг на дитячі одежинки; не можемо й прибути в дитячому візочку, щоб батько чи нянька внесли нас на руках до кімнати, де чекає немовля, з яким нам належить познайомитися. Найкраще, що нам залишається, — це, так би мовити, повісити на вішак усі наші заздалегідь складені уявлення про те, яка поведінка розважає немовлят, — сюсюкання, гримасування, лоскотання тощо, — і взяти за взірець ту поважну, але приязну стриманість, із якою одне немовля зустрічає інше.* — «НЕМОВЛЯ: ЙОГО ДРУЗІ ТА ВОРОГИ».

З-поміж численних запитань, які містер Босвелл свого часу ставив своєму другові докторові Джонсону, я навряд чи пригадую інше таке проникливе, як те, котре сам Босвелл називає химерним.

«Не знаю, як така дивна думка спала мені на гадку, — розповідає Босвелл, — але я запитав: “Якби вас, сер, замкнули в замку разом із новонародженим немовлям, що б ви робили?”

ДЖОНСОН: Та, сер, я був би не надто радий такому товариству.

БОСВЕЛЛ: Але чи взялися б ви його виховувати?

Він, як і можна було сподіватися, не виявляв бажання продовжувати цю розмову; проте, коли я не відступав і наполягав на своєму запитанні, відповів: “Ну, так, сер, узявся б, але мені потрібні всі належні зручності. Якби в мене не було саду, я спорудив би на даху навіс і виносив би туди дитину подихати свіжим повітрям. Я годував би її й часто купав у теплій воді, щоб їй було приємно, а не в холодній, щоб не завдавати їй болю”.

Доктор Джонсон розмірковує, як подбати про немовля в замку.

БОСВЕЛЛ: Але ж, сер, хіба тепло не розслаблює?

ДЖОНСОН: Сер, не треба думати, що вода має бути аж надто гарячою. Я не збираюся *зніжувати* дитину».

Схоже, Доктор і справді дещо обмірковував цю тему, хоч і не сподівався колись сам стати матір’ю. Його наполягання на свіжому повітрі — добра прикмета для немовляти, а часті купання, які він обіцяє своєму маленькому підопічному, свідчать, що, поки в замку не скінчилася б вода, він сумлінно виконував би свої обов’язки. Наявність у замку корови, вочевидь, вважалася чимось само собою зрозумілим; проте 1769 року навіть доктор Джонсон мало що знав про молочні суміші, та йому навряд чи спало б на думку споруджувати пастеризатор — як це роблять нині чимало батьків — із великого бляшаного відра й тарілки для пирога. Отож немовляті довелося б покладатися на долю, як вона судилася дітям у вісімнадцятому столітті. Шкода також, що йому не трапився примірник «Посібника із фізичного розвитку немовлят» — сучасного збірника з двадцяти чотирьох вправ, за допомогою яких мати з достатньо сильними руками може зміцнювати й розвивати крихітні м’язи дитини. Мені так і кортить уявити, як доктор Джонсон вправляє свого невинного підопічного під навісом на даху. «Сер, — каже він, — робота ця мені не до душі, але вже маємо те, що маємо, тож постараймося якнайкраще дати собі раду».

Такий досвід, безперечно, пішов би на користь докторові Джонсону й самому немовляті (якби воно вижило). «Те, у що має розвинутися його маленький розум, — пише «Посібник із фізичного розвитку немовлят», — пластичне, мов воскова платівка, готова зберегти всі нанесені на неї відбитки». І деякі з відбитків, залишених доктором Джонсоном на цьому воску, безперечно, були б цінними. Та справжньої таємниці немовлячого віку — нерозгаданої загадки, яку «Посібник» спроможний лише почасти пояснити, порівнюючи виховання дитини з домашнім виготовленням платівки для грамофона, — такий досвід однаково не розкрив би.

Гадаю, Доктор написав би трактат про годування й купання немовлят, а згодом словники крилатих висловів, можливо, поповнилися б фразою: «Немовля — дідусь дорослої людини. — ДЖОНСОН». Та доросла людина нічого не пам’ятає про цього дідуся. Її немовлячі літа — забуте минуле, про яке вона не може сказати нічого певного, адже знає, що тоді жила, лише зі слів інших. Її маленький розум, здається, був майже цілковито порожній. І хоч талановиті романісти бралися до нелегкого творчого завдання — намагалися думати й писати так, як немовлята, — нікому з тих, кого я читав, не вдалося зробити це бодай скільки-небудь переконливо. Найкраще, на що вони спромоглися, — це думати й писати, як маленькі дорослі. Пригадую, наприклад, щиру спробу міс Мей Сінклер, яку я глибоко поважаю як дорослу письменницю, побачити містера Олів'є очима його маленької доньки Мері.

«Тато сидів за столом, сам-один, такий широкий і високий. Увесь у чорному. Спереду звисала одна довга коричнева борода, а рот прикривала друга, коротша. Зрозуміти, що він усміхається, можна було з того, як високо здіймалися щоки, аж очі перетворювалися на вузенькі блискучі щілинки. Коли вони знову розплющувалися, у кутиках виднілися червоні цятки й плямки».

Величезний бородатий батько усміхається, сидячи за столом.

Ото вже страхітливий Тато! І хоч я не маю підстав стверджувати, що батьки не постають перед своїми безпорадними нащадками саме в такому футуристичному образі, мені приємніше думати, що це не так. У кожному разі немовля, вочевидь, звикло — та й мусить звикнути — жити в Бробдінґнеґу.

Було б дивно, якби не було так звично, що людина виявляє так мало цікавості до цього забутого періоду свого життя. Та й задовольнити таку цікавість однаково неможливо. Фотографії, на яких вона зображена в ті часи, зазвичай розчаровують: вона рідко визнає, що хоч чимось схожа на ту дитину, а якщо й визнає, то така схожість майже ніколи не тішить її помітною мірою. Та й розпитування тих, хто знав її тоді, не дає нічого справді цікавого й особистого. Зі ста, ба навіть із тисячі, мільйона немовлят — і хоч я не можу говорити від імені жінок, мені здається (хіба що вони жвавіше цікавляться власною дитячою зовнішністю й більше нею тішаться), усе сказане мною однаковою мірою стосується й немовлят цієї чарівної статі, — дрібні подробиці, які помічають найближчі до них люди, практично однакові. Вони гупаються голівками. Смокчуть пальці. Намагаються їсти власні пальчики на ногах, а що ще безглуздіше — силкуються нагодувати їх речами, які явно неїстівні. І таке інше. І таке інше. Якби доктор Джонсон, справді замкнений у замку разом із новонародженою дитиною, вів щоденник, його записи мало чим відрізнялися б від тих, що їх матері нині занотовують у книжках, які, якщо не помиляюся, називаються «Дитячими щоденниками». Як казав один цинічний старий про цирки: побачив один такий щоденник — побачив їх усі.

Та й жодна доросла людина не має особливого задоволення зберігати й перечитувати власний «Дитячий щоденник». Щоправда, Гераклові, мабуть, було б цікаво прочитати мамині записи: «Вівторок. День, сповнений подій. Дві величезні огидні Змії приповзли із саду й залізли в колиску мого Любого, довівши Няню до істерики; але Любий лише залопотів по-своєму й задушив обох своїми любими дужими рученятами. Щодня він стає сильнішим і кмітливішим. Коли огидних Змій забрали від нього, він заплакав і сказав: “Атта! Атта!”»

Немовля спокійно лежить у колисці, поки дорослі нажахано дивляться на змій.

Це безкоштовний уривок. Повна книга — на сторінці книги.

MiravaMirava
Електронні книги →

Зміст

Вигляд

‹
›
↩ Продовжити читання