Розділ 1. Про необхідність починати з аналізу мови
§ 1. Автори праць із логіки звичайно починають свої трактати з кількох загальних зауваг (здебільшого, щоправда, доволі скупих) про терміни та їхні різновиди. Тож, можливо, мені, просто дотримуючись усталеного звичаю, навряд чи доведеться так само докладно обґрунтовувати свої мотиви, як зазвичай вимагають від тих, хто від цього звичаю відступає.
Ця практика, безперечно, спирається на міркування настільки очевидні, що не потребують окремого обґрунтування. Логіка — частина мистецтва мислення; мова ж, як очевидно і як визнають усі філософи, є одним із головних знарядь і засобів мислення. Будь-яка недосконалість самого знаряддя або способу його застосування, безперечно, ще більше, ніж майже в будь-якому іншому мистецтві, здатна заплутати й загальмувати розумовий процес, позбавивши нас будь-яких підстав довіряти його результатам. Адже спроба людини, яка ще не засвоїла значення та правильного вживання різних видів слів, опанувати методи філософського дослідження була б схожа на спробу стати астрономом-спостерігачем, жодного разу не навчившись належно налаштовувати фокусну відстань оптичних приладів, щоб бачити чітко.
Оскільки міркування, або умовивід, — головний предмет логіки — це операція, що зазвичай здійснюється за допомогою слів, а в складних випадках інакше її здійснити взагалі неможливо, ті, хто не має ґрунтовного розуміння значення та призначення слів, ризикують міркувати й доходити умовиводів неправильно — причому цей ризик майже дорівнює певності. Логіки здебільшого розуміли: якщо на самому початку не усунути це джерело хиб, якщо не навчити учня відкидати окуляри, що спотворюють предмет, і користуватися тими, які відповідають його потребам та допомагають бачити, а не затуманюють зір, то він не зможе опановувати решту їхньої науки, сподіваючись на бодай якусь користь. Саме тому дослідження мови — тією мірою, якою воно потрібне, щоб уберегтися від породжуваних нею хиб, — завжди вважалося необхідною передумовою вивчення логіки.
Проте є й інша, ще фундаментальніша причина, чому значення слів має стати першим предметом уваги логіка: без цього він не зможе дослідити значення суджень. А це питання стоїть на самому порозі науки логіки.
Мета логіки, як її визначено у вступному розділі, — з'ясувати, як ми здобуваємо ту частину наших знань, яка не є безпосередньо очевидною і становить їхню переважну більшість, а також за яким критерієм можемо в питаннях, що не є самоочевидними, відрізняти доведене від недоведеного, те, що заслуговує на віру, від того, що її не заслуговує. На одні з питань, які постають перед нашим пізнанням, відповідь дає безпосереднє усвідомлення; на інші, якщо їх узагалі можна розв'язати, можна відповісти лише за допомогою доказів. Саме останні й становлять предмет логіки. Але перш ніж досліджувати способи розв'язання питань, слід з'ясувати, які саме питання перед нами постають; які питання взагалі можна уявити; на які питання людство вже знайшло відповіді або принаймні здатне уявити, що їх можна знайти. Найкраще з'ясувати це за допомогою огляду й аналізу суджень.
§ 2. Відповідь на будь-яке питання, яке можна сформулювати, мусить міститися в судженні, або твердженні. Усе, що може бути предметом віри чи навіть невіри, будучи висловленим словами, неодмінно набуває форми судження. Усі істини й усі хиби містяться в судженнях. Те, що через дещо довільне вживання абстрактного терміна ми називаємо істиною, означає просто істинне судження; хиби ж — це судження хибні. Знати значення всіх можливих суджень означало б знати всі питання, які можна поставити, усі предмети, щодо яких можна висловити віру або невіру. Скільки існує видів питань, які можна поставити, скільки видів суджень можна сформулювати і скільки осмислених суджень узагалі можна скласти — усе це лише різні формулювання одного й того самого питання. Отже, оскільки предмети віри й дослідження виражаються в судженнях, достатньо ґрунтовний розгляд суджень та їхніх різновидів покаже нам, які питання людство насправді ставило перед собою і щодо яких відповідей на ці питання вважало, що має підстави вірити в їхню істинність.
Перший же погляд на судження показує, що воно утворюється поєднанням двох назв. За загальноприйнятим простим визначенням, якого для нашої мети цілком досить, судження — це *висловлювання, у якому щось стверджується або заперечується щодо чогось*. Так, у судженні *Золото жовте* якість *жовтий* приписується речовині *золото*. У судженні *Франклін не народився в Англії* факт, виражений словами *народився в Англії*, заперечується щодо людини на ім'я Франклін.
Кожне судження складається з трьох частин: суб'єкта, предиката та зв'язки. Предикат — це назва того, що стверджується або заперечується. Суб'єкт — це назва особи або речі, щодо якої щось стверджується чи заперечується. Зв'язка — це знак, який указує на ствердження або заперечення й завдяки цьому дає слухачеві чи читачеві змогу відрізнити судження від будь-якого іншого виду висловлювання. Так, у судженні *Земля кругла* предикатом є слово *кругла*, що позначає приписувану їй якість, тобто те, що про неї стверджується; слова *Земля*, які позначають предмет, якому приписується ця якість, становлять суб'єкт; а слово *є*, що слугує сполучною ланкою між суб'єктом і предикатом та показує, що одне стверджується щодо іншого, називається зв'язкою.
Поки що залишмо зв'язку осторонь — про неї ще йтиметься далі. Отже, кожне судження складається щонайменше з двох назв, які поєднуються певним чином. Це вже перший крок до мети нашого пошуку. Звідси випливає, що для акту віри одного предмета недостатньо: найпростіший акт віри передбачає два предмети й стосується їх — принаймні двох назв, а оскільки назви мусять щось називати, то й двох *предметів, які можна назвати*. Численна група мислителів одразу спростила б це питання, сказавши: двох *ідей*. Вони стверджували б, що і суб'єкт, і предикат є назвами ідей — наприклад, ідеї золота та ідеї жовтого кольору, — а сам акт віри (або принаймні частина того, що в ньому відбувається) полягає в тому, щоб, як часто висловлюються, підвести одну з цих ідей під іншу. Але ми ще не маємо підстав так стверджувати: чи справді так слід описувати це явище, з'ясуємо згодом. Поки що маємо обмежитися таким висновком: у кожному акті віри певним чином беруться до уваги два предмети; немає такого вірування чи питання, яке не охоплювало б двох відмінних предметів думки — матеріальних або інтелектуальних. Кожен із них може бути або не бути доступним для окремого осмислення, але сам по собі не може бути предметом віри.
Я можу, наприклад, сказати: «сонце». Це слово має значення і викликає відповідне уявлення в кожного, хто мене слухає. Але припустімо, я запитаю слухача, чи істинне це, чи вірить він у це. Він не зможе відповісти. Адже поки що немає нічого, у що можна було б вірити або чого можна було б не вірити. Тепер же оберімо з усіх можливих тверджень про сонце те, яке найменше стосується будь-якого іншого предмета, крім самого сонця. Скажімо: «Сонце існує». І ось уже маємо твердження, про яке людина може сказати, що вірить у нього. Але тут ми бачимо не один, а два різні предмети думки: сонце — один предмет, існування — інший. Не слід заперечувати, ніби це друге поняття — існування — вже міститься в першому, адже сонце можна уявити таким, що більше не існує. Слово «сонце» не передає всього того змісту, який міститься у вислові «сонце існує»; так само «мій батько» не охоплює всього змісту вислову «мій батько існує», адже батько може бути померлим; а «круглий квадрат» не містить у собі змісту вислову «круглий квадрат існує», бо такого предмета немає і бути не може. Коли я кажу «сонце», «мій батько» або «круглий квадрат», то не вимагаю від слухача ані віри, ані невіри, та й він не може висловити ні того, ні того. Але якщо я кажу «сонце існує», «мій батько існує» або «круглий квадрат існує», то закликаю повірити мені. І в першому з цих трьох випадків зустріну віру, у другому — віру або невіру, залежно від обставин, а в третьому — невіру.

§ 3. Цей перший крок в аналізі об’єкта віри, хоч і цілком очевидний, виявиться не таким уже й маловажливим. Це єдиний крок, який ми, як з’ясується, можемо зробити без попереднього дослідження мови. Якщо ж ми спробуємо просунутися далі тим самим шляхом, тобто глибше проаналізувати зміст суджень, то неминуче зіткнемося з потребою попередньо розглянути значення імен. Адже кожне судження складається з двох імен, і кожне судження стверджує або заперечує одне з них щодо іншого. А те, що ми робимо, те, що відбувається в нашому розумі, коли ми стверджуємо або заперечуємо одне ім’я щодо іншого, неодмінно залежить від того, що саме ці імена позначають, адже наше ствердження чи заперечення стосується саме позначуваного, а не самих лише імен. Отже, тут ми знаходимо ще одну причину, чому значення імен і загальний зв’язок між іменами та позначуваними ними речами мають посідати початкове місце в нашому дослідженні.
Можна заперечити, що значення імен здатні привести нас щонайбільше до уявлень, можливо, безглуздих і безпідставних, які люди сформували про речі; і що, оскільки метою філософії є істина, а не думка, філософові належить відкинути слова й звернутися безпосередньо до самих речей, аби з’ясувати, які питання можна про них поставити й на які з них можна відповісти. Ця порада (якої ніхто не спроможний дотриматися) насправді є закликом відкинути всі плоди праці попередників і поводитися так, наче він перша людина, яка будь-коли звернула допитливий погляд до природи. Чого варте особисте знання речей, якщо відняти від нього все, що людина здобула завдяки словам інших? І навіть засвоївши стільки, скільки люди зазвичай дізнаються від інших, чи дадуть уявлення про речі, що містяться в її власному розумі, таку саму достатню основу для систематичного опису й класифікації, як уявлення, що живуть у свідомості всього людства?
У будь-якому переліку чи класифікації речей, що не виходить із їхніх назв, неминуче будуть охоплені лише ті різновиди речей, які визнав конкретний дослідник; і все одно згодом доведеться, дослідивши назви, з’ясувати, чи не пропущено в цьому переліку чогось, що мало бути до нього включене. Натомість, якщо ми почнемо з назв і скористаємося ними як дороговказом до речей, то відразу побачимо всі розрізнення, визнані не одним дослідником, а всіма дослідниками разом. Безперечно, може виявитися, і я гадаю, саме так і буде, що люди без потреби примножили різновиди речей і вигадали відмінності між ними там, де насправді існували лише відмінності у способах їх називання. Але від самого початку ми не маємо права виходити з такого припущення. Спершу належить визнати розрізнення, усталені в повсякденній мові. Якщо після ретельного розгляду деякі з них виявляться несуттєвими, перелік різних видів сущого можна буде відповідно скоротити. Проте логік не може розумно обрати шлях, за якого факти від самого початку підпорядковують ярму теорії, а підстави цієї теорії відкладають для обговорення на пізніший етап.
Розділ 2. Про імена
§ 1. «Ім’я, — каже Гоббс, — це слово, довільно обране для позначення знака, який може викликати в нашій свідомості думку, подібну до тієї, що вже виникала в нас раніше, і який, будучи вимовленим перед іншими, може слугувати для них знаком того, про що думав у своїй свідомості мовець». Це просте визначення імені як слова (або сполучення слів), що має подвійну мету — слугувати знаком, який нагадує нам про подібність до попередньої думки, і знаком, що дає змогу повідомити про неї іншим, — видається бездоганним. Імена, звісно, виконують набагато більше функцій; проте все, що вони роблять понад це, випливає саме з цієї основної функції та є її наслідком, як ми згодом побачимо.
Чи правильніше казати, що імена є іменами речей чи наших уявлень про речі? Перший вислів загальноприйнятий; другий уживають деякі метафізики, які вважали, що, запроваджуючи його, вони вносять надзвичайно важливе розрізнення. Здається, і видатний мислитель, якого ми щойно цитували, схиляється до останньої думки. «Але оскільки, — продовжує він, — імена, впорядковані в мовленні (як це визначено), є знаками наших уявлень, то очевидно, що вони не є знаками самих речей; адже твердження, ніби звук слова *камінь* є знаком каменя, можна зрозуміти лише в такому сенсі: той, хто чує це слово, доходить висновку, що той, хто його вимовляє, думає про камінь».
Якщо мається на увазі лише те, що ім’я викликає або передає слухачеві саме уявлення, а не саму річ, то цього, звісно, не можна заперечити. Проте, здається, є вагомі підстави дотримуватися загальноприйнятого слововжитку й називати слово *сонце* іменем сонця, а не іменем нашого уявлення про сонце (як це, власне, робить сам Гоббс в інших місцях). Адже імена призначені не лише для того, щоб дати слухачеві змогу уявити те саме, що уявляємо ми, а й для того, щоб повідомити йому, у що ми віримо. Коли ж я вживаю ім’я, аби висловити певне переконання, то це переконання стосується самої речі, а не мого уявлення про неї. Коли я кажу: «Сонце є причиною дня», то не маю на увазі, що моє уявлення про сонце викликає чи породжує в мені уявлення про день, або, інакше кажучи, що думка про сонце спонукає мене думати про день. Я маю на увазі, що певний фізичний факт, який називають присутністю сонця (і який, зрештою, зводиться до відчуттів, а не до ідей), спричиняє інший фізичний факт, який називають днем. Отже, належить вважати слово *іменем* того, що ми маємо намір ним позначити, коли його вживаємо; того, про що слід розуміти будь-який факт, який ми стверджуємо; того, зрештою, про що ми хочемо повідомити, вдаючись до цього слова. Тому в цій праці імена завжди розглядатимуться як імена самих речей, а не лише наших уявлень про них.
Але тепер постає питання: яких саме речей? Щоб відповісти на нього, необхідно розглянути різні види імен.
§ 2. Перш ніж розглядати різні класи, на які зазвичай поділяють імена, прийнято відмежовувати від усіх різновидів імен ті слова, що самі по собі іменами не є, а становлять лише частини імен. До таких належать частки й службові слова, як-от *of*, *to*, *truly*, *often*; відмінкові форми іменників, як-от *me*, *him*, *John’s*; і навіть прикметники, як-от *large*, *heavy*. Ці слова не позначають предметів, про які можна щось стверджувати чи заперечувати. Ми не можемо сказати: «Важкий упав» або «Якийсь важкий упав»; «Справді» або «Якесь справді» було стверджено; «Оф» або «Якийсь оф» перебував у кімнаті. Хіба що йдеться про самі слова, як, наприклад, коли ми кажемо: «*Truly* — англійське слово» або «*Heavy* — прикметник». У такому разі це повноцінні імена, а саме — імена відповідних звуків або певних послідовностей письмових знаків. Таке вживання слова для позначення самих лише літер і складів, з яких воно складається, схоласти називали *suppositio materialis* цього слова. В усіх інших випадках ми не можемо ввести жодне з таких слів у суб’єкт судження, не поєднавши його з іншими словами; наприклад: «Важке *тіло* впало», «Справді *важливий факт* було стверджено», «*Член* *парламенту* перебував у кімнаті».
Однак прикметник може самостійно виступати предикатом судження, як-от у вислові: «Сніг білий»; іноді він може бути навіть суб’єктом, адже ми можемо сказати: «Білий — приємний колір». Часто стверджують, що в таких випадках прикметник уживається завдяки граматичному еліпсису: «Сніг білий» замість «Сніг є білим предметом»; «Білий — приємний колір» замість «Білий колір приємний» або «Колір білий приємний». Правила грецької та латинської мов дозволяли їхнім носіям повсюдно вдаватися до такого еліпсису як у суб’єкті, так і в предикаті судження. В англійській мові, загалом кажучи, так робити не можна. Ми можемо сказати: «Земля кругла», але не можемо сказати: «Кругле легко пересувається»; тут доводиться вживати вислів «круглий предмет». Проте ця відмінність радше граматична, ніж логічна. Оскільки між словами *кругле* та *круглий предмет* немає жодної різниці у значенні, лише мовна звичка визначає, яке з них слід ужити в тому чи тому випадку. Тому ми без вагань називатимемо прикметники іменами — як тоді, коли вони виступають самостійно, так і тоді, коли замінюють наведені вище розгорнутіші форми вислову. Інші класи допоміжних слів не мають жодних підстав вважатися іменами. Прислівник або форма знахідного відмінка за жодних обставин (крім випадків, коли йдеться про самі літери чи склади, з яких вони складаються) не можуть виступати одним із термінів судження.
Слова, які не можуть уживатися як імена, а лише як частини імен, деякі схоласти називали синкатегорематичними термінами: від грецьких слів σὺν — «разом із» та κατηγορέω — «стверджувати», адже предикувати вони могли лише *разом* з іншим словом. Слово ж, яке могло виступати суб’єктом або предикатом судження без супроводу будь-якого іншого слова, ті самі автори називали категорематичним терміном. Поєднання одного чи кількох категорематичних слів з одним чи кількома синкатегорематичними, як-от *важке тіло* або *суд правосуддя*, вони іноді називали *змішаним* терміном; проте це видається зайвим розмноженням технічних термінів. Змішаний термін у єдиному корисному значенні цього слова є категорематичним. Він належить до класу так званих багатослівних імен.
Адже так само, як одне слово часто є не іменем, а лише частиною імені, кілька слів нерідко утворюють одне-єдине ім’я, і не більше. Вислів «Місце, яке мудрість або державна політика давнини призначили для перебування абіссинських князів» у розумінні логіка становить лише одне ім’я — один категорематичний термін. Визначити, чи утворює певна сукупність слів одне ім’я, чи кілька, можна, приписавши їй певний предикат і з’ясувавши, чи внаслідок цього ми висловлюємо одне судження, чи кілька. Так, коли ми кажемо: «Джон Ноукс, який був міським головою, помер учора», — то висловлюємо лише одне судження. Отже, «Джон Ноукс, який був міським головою» становить одне-єдине ім’я. Щоправда, у цьому судженні, крім твердження, що Джон Ноукс помер учора, міститься ще одне твердження, а саме що Джон Ноукс був міським головою. Але це останнє твердження було висловлено раніше: ми не висловили його, додавши предикат «помер учора». Припустімо, однак, що йшлося б про «Джона Ноукса і міського голову». Тоді ці слова утворювали б два імені, а не одне. Адже, кажучи: «Джон Ноукс і міський голова померли вчора», ми висловлюємо два судження: перше — що Джон Ноукс помер учора; друге — що міський голова помер учора.

Оскільки немає потреби докладніше розглядати багатослівні імена, перейдемо до розрізнень між іменами, встановлених не за словами, з яких вони складаються, а за їхнім значенням.
§ 3. Усі імена є іменами чогось — реального чи уявного, — проте не всі речі мають окремі, спеціально призначені для них імена. Для деяких окремих предметів нам потрібні, а отже, й існують, особливі розрізнювальні імена: є ім’я для кожної людини й кожного визначного місця. Інші предмети, про які нам не доводиться говорити так часто, не мають власних імен; коли ж виникає потреба їх назвати, ми робимо це, поєднуючи кілька слів, кожне з яких окремо може вживатися — і справді вживається — щодо безлічі інших предметів. Так буває, наприклад, коли я кажу: *цей камінь*. І слово *цей*, і слово *камінь* є іменами, які можна застосувати до багатьох інших предметів, крім того конкретного, що мається на увазі; проте в певний момент, відповідно до свого значення, обидва ці слова разом можна застосувати лише до одного предмета — саме того, про який я хочу сказати.
Якби це була єдина мета, задля якої можна вживати імена, спільні для кількох предметів, якби вони служили лише для того, щоб, взаємно обмежуючи одне одного, давати назви окремим предметам, які не мають власних імен, то їх можна було б зарахувати хіба до засобів заощадження мовних ресурсів. Але очевидно, що це не єдина їхня функція. Саме завдяки їм ми маємо змогу висловлювати _загальні_ судження, стверджувати або заперечувати будь-який предикат щодо невизначеної кількості предметів водночас. Отже, розрізнення між іменами _загальними_ та _індивідуальними_, або _одиничними_, є принциповим і може вважатися першим великим поділом імен.
Загальне ім'я зазвичай визначають як ім'я, яке може бути істинно приписане в тому самому значенні кожному з невизначеної кількості предметів. Індивідуальне, або одиничне, ім'я — це ім'я, яке може бути істинно приписане в тому самому значенні лише одному предметові.
Так, слово _людина_ можна істинно приписати Джонові, Джорджеві, Мері та необмеженій кількості інших осіб; причому в усіх цих випадках воно вживається в одному й тому самому значенні, адже слово «людина» виражає певні якості, і, застосовуючи його до цих осіб, ми стверджуємо, що всі вони мають ці якості. Натомість ім'я _Джон_ можна істинно приписати лише одній особі, принаймні в тому самому значенні. Адже, хоча є чимало людей із таким ім'ям, його дають їм не для того, щоб указати на якісь спільні для них якості чи будь-що інше, що їм властиве; тому не можна сказати, що це ім'я приписується їм у будь-якому _значенні_ взагалі, а отже, і в одному й тому самому значенні. «Король, який посів престол після Вільгельма Завойовника», — це також індивідуальне ім'я. Адже з самого значення цих слів випливає, що істинно приписати їх можна не більш як одній особі. Навіть вислів «_король_», коли обставини чи контекст дають змогу визначити, про яку саме особу йдеться, можна цілком слушно вважати індивідуальним ім'ям.
Нерідко, пояснюючи, що таке загальне ім'я, кажуть, що це назва _класу_. Однак такий вислів, хоч і зручний для певних цілей, непридатний як визначення, оскільки пояснює зрозуміліше з двох понять через менш зрозуміле. Логічніше було б поміняти твердження місцями й перетворити його на визначення слова _клас_: «Клас — це невизначена множина індивідів, позначених загальним ім'ям».
Необхідно розрізняти імена _загальні_ та _збірні_. Загальне ім'я — це таке ім'я, яке можна приписати _кожному_ окремому предметові з певної множини; збірне ж ім'я не можна приписати кожному з них окремо, а лише всім разом. «76-й піхотний полк британської армії» — це збірне ім'я, але не загальне, а індивідуальне: хоча його можна приписати сукупності окремих солдатів, узятих разом, не можна приписати кожному з них зокрема. Ми можемо сказати: Джонс — солдат, Томпсон — солдат і Сміт — солдат, але не можемо сказати: Джонс — це 76-й полк, Томпсон — це 76-й полк і Сміт — це 76-й полк. Можна сказати лише, що Джонс, Томпсон, Сміт, Браун і так далі (перелічивши всіх солдатів) — це 76-й полк.

«76-й полк» — ім'я збірне, але не загальне; «полк» — і збірне, і загальне ім'я. Загальне — стосовно всіх окремих полків, адже його можна приписати кожному з них; збірне — стосовно окремих солдатів, із яких складається будь-який полк.
§ 4. Другий великий поділ імен — на _конкретні_ та _абстрактні_. Конкретне ім'я позначає річ, абстрактне — властивість речі. Так, _Джон_, _море_, _цей стіл_ — імена речей. Слово _білий_ також є назвою речі, точніше, речей. Натомість _білизна_ — назва якості, або властивості, цих речей. _Людина_ — назва багатьох речей; _людяність_ — назва властивості цих речей. _Старий_ — назва речей; _старість_ — назва однієї з їхніх властивостей.
Це безкоштовний уривок. Повна книга — на сторінці книги.
