ПРОДОВЖЕННЯ ВІЗИТІВ ЧОРНОГО ДО СВОЇХ В'ЯЗНІВ.

Залишивши темницю, у якій утримувався Джош Педлер, Мавр попрямував до наступної камери; але замість того, щоб відчинити двері, він лише відсунув маленьку засувку, що закривала ґратований отвір, і зсередини полилися слабкі промені світла.

— Тідмарше, — мовив Мавр удаваним голосом, — чи легше вам стало на душі?

— Так, пане, — о, так! — відповів в'язень із глибини своєї темниці. — Відколи ви дозволили мені світло й хороші книжки, я став порівняно щасливою людиною. Я знаю, що заслуговую на покарання, — і мені, здається, йде на користь відчуття, що я спокутую свої провини таким чином. Тепер я не боюся залишатися наодинці; і коли гашу світло, не боюся бути в темряві.

— Ви молитеся з більшим спокоєм? — запитально мовив Чорношкірий.

— Так, пане, — тепер я можу налаштуватися на молитву, — була відповідь, — і я впевнений, що мої молитви почуті. Але благаю, повірте, пане, що я ніколи не був таким лихим — таким жахливо лихим, як той поганий чоловік, який роками тримав мене у себе на службі. Я знаю, що був надто покірним знаряддям у його руках, і тепер шкодую про це. Найважчим тягарем на моїй душі лежить моя участь у тому, що бідного Тома Рейна відправили на ешафот.

— Ви шкодуєте про той вчинок? — запитав Чорношкірий тихим і трохи тремтячим голосом.

— О, Боже, прости мене! — вигукнув Тідмарш, і в його голосі бриніло щире каяття. — Я й справді глибоко — надзвичайно глибоко шкодую про свою участь у тій жахливій справі; і привид бідолашного Тома Рейна часто переслідував мене, коли я щойно сюди потрапив. Власне кажучи, думки про Тома Рейна ніколи не полишали мене; і — хоч як дивно це може здатися — це чиста правда, сер: ваш голос ніби проникав мені в самісіньку душу, наче то сам Том Рейн говорив зі мною. Але тепер я позбувся цих думок — відтоді, як навчився молитися; а коли на мене налягає сум, я читаю ті хороші книжки, які ви мені позичили. Часом я вивчаю Біблію і помічаю, що коли занадто довго над нею сиджу, то впадаю в меланхолію. Тоді я беруся за «Подорожі та мандрівки» — і знову знаходжу спокій.

— Хіба ви не зраділи б будь-якій нагоді відновити своє добре ім'я — навіть на схилі літ — і заробляти собі на життя чесною працею? — запитав Чорний.

— О, якби ж таке було можливо! — вигукнув чоловік із захватом у голосі. — Але ні, це неможливо! — додав він після паузи, заговоривши вже зовсім інакшим тоном. — Я надто сильно згрішив перед бідолашним Томом Рейном, щоб мати надію на таке щастя. Бог карає мене в цьому світі, а ви — його знаряддя; і все ж я навряд чи можу назвати це покаранням, адже ви ставитеся до мене з такою добротою. Бувають миті, коли я навіть бажаю, щоб мене карали _тут_ іще суворіше, аби я міг спокутувати всі свої гріхи й бути певним щодо власної долі в іншому світі.

— Бог сповнений прощення, Тідмарше, — сказав Чорний. — Я відчуваю, що це так, — додав він із певним ентузіазмом. — Перспектива, на яку я віддалено натякав щодо вас, можливо, стане здійсненною. Ви старі — але можете прожити ще багато років; і було б неправильно — було б огидно не дати вам повної можливості, рано чи пізно, засвідчити своє розкаяння. Але зараз я не можу говорити на цю тему докладніше. Я приніс вам ще кілька книг: одна з них — повість «Векфілдський священник», прочитання якої не завдасть вам шкоди. Вона покаже вам, як чеснота, хоч і страждає певний час, зрештою отримує винагороду. За кілька днів я сам відвідаю вас знову.

Чорний зачинив віконце й відійшов від дверей, які тепер відчинив Вілтон; і кошик забезпечив в’язня провізією, а також кількома томами хорошого й корисного чтива.

Далі група відвідувачів попрямувала до камери, в якій були разом ув’язнені Тобі Банс та його дружина; і тут, як і в попередньому випадку, Чорний заговорив до них через розсувне віконце, з якого також пробивалося світло.

— Ось уже три дні ви перебуваєте разом, після того як певний час жили нарізно, — сказав мавр, продовжуючи говорити зміненим голосом, — і тепер я заклинаю вас сказати мені чесно, чи волієте ви й надалі бути в товаристві одне одного, чи жити окремо, як раніше?

— О! Залиште нас разом, сер... залиште нас разом, благаю вас! — вигукнула місіс Банс голосом, сповненим щирого благання. — Тепер ми найкращі друзі у світі; і я пообіцяла своєму чоловікові ніколи більше не казати йому грубого слова без потреби.

— Вона здається зовсім іншою жінкою, сер, — зауважив Тобі. — Але ж...

— Але ж що? — запитав Чорний, побачивши, що чоловік вагається.

“God is full of forgiveness, Tidmarsh,” said the Black: “I feel that He is,” he added in a somewhat enthusiastic manner. “The prospect I distantly hinted at…

— Ну, сер... я скажу все, що думаю, відверто, — продовжив Банс, — бо я більше не боюся це робити. Я хотів сказати, що, можливо, саме ця самотність, у якій ми опинилися, змушує Бетсі говорити те, що вона говорить; і що якби ми знову опинилися разом на волі...

— Ти б переконався, що я не змінилася, Тобі, — перебила його жінка, проте не сварливим тоном. — Мені подобається слухати, як ти читаєш мені з Біблії та з інших хороших книг, які дав нам цей пан. Шкода, що ми не проводили більше часу саме так, перш ніж потрапити в усю цю халепу. Але, благаю, сер, — додала вона, обернувшись до дверей, — скажіть мені, чи збираєтеся ви тримати нас тут усе наше життя!

— Ви не повинні ставити мені запитань, пам'ятайте, — сказав Чорний м'яким, але твердим тоном. — Я говорив вам це раніше. Вчіться тамувати будь-яке нетерпіння, ставати покірними і терплячими. Ви змушували страждати інших у цьому світі; ви були поплічниками та знаряддями лихої людини; і тепер ви бачите, що небеса карають вас через того, хто має владу так із вами чинити.

— О! Як би я хотіла ніколи не знати того огидного Боунса! — вигукнула жінка, затуляючи обличчя руками.

— А як би я хотів чесно триматися свого ремесла! — вигукнув Тобі Банс голосом непідробного каяття.

— Думайте про все це... повторюйте ці слова одне одному... якомога частіше, — сказав мавр. — За кілька днів я знову відвідаю вас.

З цими словами він відступив від дверей, які відчинив Вілтон; і двоє в'язнів підземелля отримали запаси здорової їжі та моральних або повчальних книг.

Потім група рушила далі підземним ходом, з якого відкривалися різні камери.

— Сер, ви маєте намір здійснити свій задум і цієї ночі відвідати _його_? — запитав Цезар, звертаючись до свого господаря тихим, слабким і тремтячим голосом, ніби став жертвою якогось невиразного жаху.

Чорношкірий відповів на запитання не одразу, а, приклавши руку до чола, здавалося, глибоко замислився майже на хвилину.

Вілтон — який, як і Цезар, здавалося, був обізнаний з усіма таємницями свого господаря, — так само дивився на Чорного із сумішшю цікавості та тривоги.

— Так! — нарешті вигукнула таємнича особа. — Зараз я вперше відтоді, як він став моїм бранцем тут, особисто поговорю з Бенджаміном Боунсом!

Група мовчки рушила до камери біля самого кінця довгого підземного коридору; діставшись туди, Чорний передав лампу Цезарю, водночас давши знак цьому юнакові та іншим підлеглим відійти назад, щоб жоден промінь світла не проник у темницю, коли двері відчиняться. Вони послухалися в цілковитій тиші; і їхній господар одразу ж увійшов до камери, зачинивши за собою двері з тією стрімкістю, з якою приборкувач хижаків заходить у клітку до дикого звіра.

Усередині темниці було чорно, як смола, — настільки темно, що не було навіть того сіруватого відтінку, якого часто набуває морок для звиклих до нього очей. Це була темрява, яку можна було відчути, — темрява, що, здавалося, торкалася зорових органів і нависала над ними, наче густий чорний туман.

— Хто це? — вимогливо запитав замогильний голос Старого Смерті; у його тоні вчувалася приглушена лють і якесь дике гарчання, що, здавалося, свідчило про запеклу ненависть і стримувану жагу гіркої помсти винуватцю або винуватцям його одиночного ув'язнення.

«Я — та людина, яка тримає тебе тут», — відповів Чорний, намагаючись напустити на себе ще більш награний голос, зовсім не схожий на його справжній тон, аніж тоді, коли він щойно звертався до Тідмарша та бансів.

І все ж у цьому голосі була якась особливість, яка ніби зачепила струну, що вібрувала в самісінькій серцевині серця Старого Смерті; бо він вочевидь здригнувся, хрипко й приглушено промовивши: «Але хто ти — привид чи жива істота? Скажи мені, хто ти!»

«Я така ж жива істота, як і ти», — лунала відповідь голосом, замаскованим ще глибшими модуляціями, ніж раніше. «Ти боїшся візитів привидів?»

Запала довга пауза, під час якої глибоку тишу порушувало лише важке дихання Старого Смерті, так ніби непроникна темрява цього місця давила на нього своєю вагою.

«Ти боїшся привидів, я питаю?» — зажадав відповіді Чорний, який притулився схрестивши руки до дверей і дивлячись у той бік, де, на його думку, сидів Старий Смерть, хоча серед цієї чорної пітьми він не міг розгледіти навіть найслабших обрисів його постаті.

«Принеси мені світло або випусти мене — і я відповім на всі твої запитання», — вигукнув Бенджамін Бонс, і прагнення здобути свободу надало його голосу щирого благання попри шалену лють, що бунтувала в його грудях проти особи, яка оголосила себе його тюремником.

«Чи заслуговуєш ти на милосердя? — чи вартий ти поблажливості людини?» — запитав Чорний надзвичайно урочистим тоном.

«Що ти знаєш про мене? — хто ти? — навіщо ти звелів привезти мене сюди? — і на якій підставі ти утримуєш мене в цьому пеклі?» — швидко та люто зажадав Старий Смерть.

— Хіба це не справедлива відплата, що зробила тебе в'язнем у підземеллі, де ти часто ув'язнював інших? — сказав Чорний.

— То це той негідник Еллінґем запроторив мене сюди! — вигукнув Боунз тоном, який свідчив про те, що він тремтить від люті. — Демоне! Почваро! Так... ти — лорд Еллінґем... Мені здалося, що я впізнав твій голос, хоч ти й намагався його змінити. Спочатку мені привиділося... але це безглуздо... і все ж мене вразило, що це був голос Тома Рейна. Ха! ха! — старий негідник хихикнув із жахливою лютістю та дикою радістю. — Я розправився з ним! Я розправився з ним! Я відправив його на ешафот... я домігся, щоб його повісили... і тепер він — їжа для червів! Еллінґеме... бо я знаю, що ти *і є* лорд Еллінґем... я можу посміятися з тебе, дияволе, хоч ти й тримаєш мене тут!

— Жалюгідний старий, — сказав Чорний тоном глибокого співчуття, хоча голос його все ще залишався зміненим, — невже ти нечутливий до шепоту сумління?

— Так... тепер, коли ти тут! — вигукнув Бенджамін Боунз, і його одяг зашарудів, ніби від нервового тремтіння розлюченого збудження. — Ти змусив мене продати тобі ці будинки... ти забрав їх у мене ніби силою; а тепер тримаєш мене тут як в'язня. Ти робиш усе це через помсту — *ти*, хто вдавав, ніби вищий за будь-які думки чи наміри про помсту!

— Бог мені свідок, я не маю до тебе таких почуттів! — виразно промовив Чорношкірий. — Але чи будеш ти розмовляти зі мною мирно і спокійно?

— Гаразд... я спробую, — відповів Стара Смерть. — Що ти хочеш мені сказати?

— Нагадати тобі, що ти старий... дуже старий чоловік, і що ти не можеш сподіватися прожити ще довго...

— Почваро! Ти хочеш холоднокровно вбити мене?! — перебив його Боунз верескливим, кричущим тоном, що свідчив про суміш тривоги та люті.

«Якби я мав намір убити тебе, я міг би зробити це ще тоді, коли тебе вперше привели сюди як мого бранця, — відповів Чорний. — Щодо цього можеш бути спокійним...»

«То ти не збираєшся мене вбивати?» — вигукнув Старий Смерть з усією істеричною радістю боягузливої душі, попри свою природну й досі неприборкану лють.

«Боже борони!» — випалив Чорношкірий.

«Ось... тепер це знову голос Тома Рейна!» — скрикнув Старий Смерть, вочевидь здригаючись від власних слів. «Але ні... я дурень... ти — граф! Так... скажи мені... хіба ти не граф Еллінгем?»

«Не має значення, хто я, — пролунала сувора відповідь. — Якщо ти ставитимеш мені запитання, я негайно піду».

«Ні... не йди, побудь ще кілька хвилин!» — благально вигукнув Старий Смерть. «Я тут уже місяць... так... адже я рахував візити твоїх людей, які приходять, як вони кажуть, щоночі, аби приносити мені їжу... і я знаю, що пробув тут місяць. За весь цей час я перекинувся лише десятком слів із людьми... і... і... ця самотність просто жахлива!»

«У тебе є вдосталь часу, щоб подумати над усіма своїми злочинами», — сказав Чорний.

«Хто зробив тебе моїм суддею?» — запитав Старий Смерть, до якого знову повернулася його звична лють у тоні та манерах. «Якщо ти хочеш, щоб я висповідався в усіх своїх гріхах, а потім відпустиш мене, я зроблю це», — додав він із часткою іронії.

«Зізнання марне без щирого каяття, — зауважив Чорношкірий. — До того ж, усі твої лиходійства мені відомі: твоя поведінка зі зведеною сестрою, Октавією Маннерс, багато років тому... твоє ставлення до бідолашного Джейкоба Сміта... твої махінації з метою знищити Томаса Рейнфорда...»

«Тоді, зважаючи на все це, я переконаний, що ви _і є_ граф Еллінґем!» — вигукнув Старий Смерть. «О, мій лорде, — одразу ж додав він голосом, який раптом змінився на тон палкого благання, — не тримайте мене тут більше! Відпустіть мене — і я назавжди покину Лондон! Поміркуйте, мій лорде, — я старий чоловік, дуже старий, — ви самі щойно так сказали, — і ви вбиваєте мене, тримаючи тут. Вишліть мене з країни — куди завгодно, хоч би як далеко, — і я буду вам вдячний; але знову кажу: не тримайте мене тут».

«Коли дикий звір нишпорить, полюючи на слабких і необережних, його треба ізолювати, — сказав Чорношкірий. — Ти не розкаявся, Бенджаміне Боунсе! Місяць ти пробув тут — цілий місяць тобі дозволяли міркувати над своїми злодіяннями, — а душа твоя й досі закам'яніла. Не минуло й кількох хвилин відтоді, як ти вихвалявся одним із найганебніших вчинків свого довгого й порочного життя».

«Я заговорив про Тома Рейна, щоб роздратувати вас — бо був лютий за те, що ви тримаєте мене тут», — поспішно відказав Старий Смерть. «Бували миті, — додав він після короткої паузи, — коли я шкодував про те, що зробив тоді. Я б не повторив цього — ні, мій лорде, запевняю вас, що ні! Я б хотів, щоб ваш бідолашний зведений брат зараз був живий — я б не намагався йому нашкодити, навіть якби мав на те змогу».

«Ти говориш так, бо був насамоті і в темряві, — скорботним голосом зауважив Чорношкірий, — але якби тобі повернули волю — можливість тішитися світлом самого Божого сонця — і владу продовжувати свій злочинний шлях, ти б знову вихвалявся цим жахливим вчинком».

— Ні, — відповів Старий Смерть. — Мені шкода. Я знаю, що моя вдача дика й люта: але хіба ви приборкаєте мене жорстокістю? І те, що ви тримаєте мене тут, є відвертою жорстокістю — ні більше ні менше. Це робить мене мстивим — змушує часом відчувати, ніби я ненавиджу вас.

— Проте я триматиму вас тут ще якийсь час — так, і в темряві, — відказав Блекамур, — бо ви не прагнете вгамувати свої мстиві почуття. Жахливо думати, що такий старий чоловік може бути настільки невиправно лихим. Чи відомо вам, що вашу банду розбито — позбавлено сили? У камерах цього підземелля перебувають Тімоті Сплінт — Джошуа Педлер — місіс Банс та її чоловік — і ваш агент, Тідмарш.

— Тоді в мене немає надії _ззовні_! — прогарчав Старий Смерть, і його одяг знову зашарудів від поруху дикого нетерпіння; і на мить Блекамуру здалося, що він бачить, як у темряві виблискують двоє лютих очей — але це, безсумнівно, була лише миттєва гра уяви.

«Так, — ти поза межами досяжності людської допомоги, хіба що з _моєї_ волі та згоди, — сказав Чорношкірий. — Твої колишні спільники або ж знаряддя беззаконня всі надійно утримуються тут; — і, ба більше, вони розкаялися. Послухай хвилинку, Бенджаміне Бонс; і нехай інформація, яку я збираюся тобі повідомити, стане повчальним уроком. Тімоті Сплінт саме в цю мить читає Біблію, шукаючи в ній надію та розраду, в яких Бог не відмовляє найгіршим грішникам, коли вони щиро каються. Джошуа Педлер зайнятий написанням листа з порадами молодій дівчині, яка стала його коханкою і яку він довів до проституції, але яка нині заробляє на життя гідним чином. Тідмарш оплакує ту дурість, що зробила його твоїм знаряддям; і він читає хороші книги. Банс і його дружина перебувають разом в одній темниці; і жінка стрімко повертає чоловікові ту владу, яку вона узурпувала. Вони також шкодують, що взагалі тебе знали; і Біблія є їхньою розрадою. Із шести осіб, яких я ув’язнив у цьому місці, що колись було твоєю власністю, п’ятеро вже розкаялися: ти, шостий, єдиний залишаєшся впертим і запеклим».

«І мої старі друзі проклинають мене!» — застогнав старезний лиходій, і його голос здавався ще більш глухим і могильним, ніж будь-коли, ніби він затулив обличчя руками. «Що — люди, які стільки мені винні — Банси — Тідмарш...»

— Не говорив би з вами, якби не мав на меті навернути вас, — додав Чорний. — Тож, як бачите, ви — той, хто за природним ходом речей із усіх шістьох стоїть найближче до порогу могили, — ви, хто має стільки років за плечима і мусить спокутувати такі тяжкі й численні злочини, — _ви_, Бенджаміне Боунсе, — провадив далі застережливий голос, — останнім виявляєте хоч якийсь — бодай найменший знак каяття. Хіба це не гідно жалю? І навіть тепер ви, здається, шкодуєте, що ваші колишні спільники по злочинах у своїх серцях так віддалилися від вас. Безсумнівно, ви покладалися на збіг обставин — на волю випадку, які б дозволили їм виявити місце вашого ув’язнення і звільнити вас?

Старий Смерть важко й мимоволі застогнав.

— Так: такою була ваша надія — таким був ваш задум, — вів далі Чорний; — а тепер вас зламало розчарування. Навіть ваш друг Джеффріс обернувся проти вас — він завів вас у пастку, яку я для вас підготував, — він не підніме й руки, щоб урятувати вас від моєї влади. Він навіть не знає, де ви.

— Тоді я покинутий усім світом! — пронизливо закричав жалюгідний мерзотник, не в змозі приборкати болісних почуттів, які викликало в ньому це усвідомлення.

— Той, хто опинився покинутим усім світом, повинен віддати себе на милість свого Творця, — сказав Чорношкірий.

— Ось — ось — це знову голос Рейнфорда! — вигукнув Старий Смерть, вочевидь, охоплений невимовним жахом. — Але ж ні — ні — ви граф Еллінгем — ви маєте бути графом! Проте чому ви раз у раз імітуєте тон Тома Рейна? Це щоб налякати мене, мілорде? Скажіть мені — це щоб налякати мене?

«Здається, ви непідвладні жодному страху, — відповів Чорний. — Я маю на увазі страх, що може бути постійним і цілющим. У вас трапляються поодинокі докори сумління, яким ви не можете цілком протистояти, але які майже миттєво минають. Невже ви не бажаєте примиритися з небесами? Ви б помолилися зі священником, якби він завітав до вас?»

«Ні: я не здатний до молитви — мені не вистачило б терпіння витримати розпитування священника», — поспішно відповів Старий Смерть; потім майже відразу після цього він додав: «Але я був неправий, давши таку відповідь! Так — пришліть мені священника — нехай він принесе світло — зробіть будь-що, аби звільнити мене від цієї самотності й цієї темряви. Мілорде — бо я знаю, що ви граф Еллінґем, — благаю, згляньтеся на мене! Я старий — дуже старий чоловік, мілорде; і я не можу терпіти цього ув'язнення. Я щойно сказав вам, що шкодую про те, що вчинив із вашим швагром; і ви знаєте, що я не можу повернути його до життя. Так само й ви не зробите цього, вбивши мене. Тож змилуйтеся наді мною, мілорде: дозвольте мені покинути це жахливе місце…»

«Щоб знову вийти у великий світ і продовжити свій злочинний шлях?» — перервав його Чорний. — «Ні, Бенджаміне Боунсе, цього не буде! Дозвольте мені спершу переконатися, що ви щиро й по-справжньому каєтеся у своїх злодіяннях, — дозвольте мені перейнятися впевненістю, що ви шкодуєте про злочини, якими позначене ваше довге життя, — і тоді… _тоді_ ми поговоримо про полегшення вашого становища. А поки що не вважайте мене своїм ворогом — не дивіться на мене як на людину, що діє щодо вас лише з мотивів помсти. Ні, бо якби я мав намір вилити на вас жалюгідну злість або диявольську жорстокість, у мене не забракло б для цього засобів. Я міг би тримати вас без їжі цілими днями, але щодня ваші харчі поповнюються; або я міг би навіть убити вас на місці — та все ж я і силоміць не зачепив би волосини на вашій голові! Завтра ввечері я відвідаю вас знову; а тим часом спробуйте вгамувати свої почуття, щоб тоді ви могли говорити зі мною без роздратування».

З цими словами Чорний рвучко відчинив двері й покинув підземелля; але тієї миті Цезар, який походжав туди-сюди разом із Вілтоном у безпосередній близькості від цієї камери, опинився так близько до входу, що світло лампи, яку він тримав у руці, яскраво осяяло обличчя його пана, коли той виринув із глибокої темряви в'язниці Старої Смерті.

Світло на мить вихопило з темряви внутрішній простір темниці; і Чорний, машинально звернувши погляд туди, де, як він припускав, перебував Бенджамін Боунс, устиг мигцем побачити огидного старого, що сидів — чи, радше, щулився — на своєму ліжку, обхопивши руками коліна й так згорбившись, що його коліна та підборіддя, здавалося, майже торкалися одне одного.

Уже наступної миті Арап із силою зачинив двері темниці й, замикаючи їх на ключ і засув, сказав Цезарю тихим і дещо докірливим тоном: — Вам не варто було так необачно спрямовувати на мене світло саме тоді, коли я виходив із камери. Старий Смерть мав час, навіть за ту коротку мить, поки світло осяювало моє обличчя, чітко мене розгледіти.

— Мені справді прикро, сер, що я був таким необережним, — відповів Цезар із досадою в голосі через власну провину. — Але неможливо, щоб він вас упізнав.

— Я теж так думаю, — зауважив Чорний, — і тому ми більше не будемо про це говорити. Старий залишається впертим і непоступливим, — продовжив він, усе ще розмовляючи тихим пошепком, — і все ж я покладаю надії на нього, як і на інших.

Вілтон передав Бенджаміну Боунсу провізію через віконце у дверях його темниці; після цього товариство покинуло підземелля через вихід, що сполучався з будинком на Ред-Лайон-стріт у Клеркенвеллі — адже тепер читач розуміє, як, власне, міг і давно здогадатися, що оселя Чорного була облаштована в приміщеннях, які донедавна займав Старий Смерть.

Зміст

Вигляд