Розділ 1. «Крізь очі її, мов сон за сном, проносилося видіння, і кожне осявало світлом яскравішим за попереднє». — Свінберн
Північ — без темряви, без зірок! Північ — і невтомне сонце все ще стояло на небосхилі, мов переможний король на троні, що височів на помості з королівського пурпуру, облямованому золотом. Небо над ним — його балдахін — виблискувало холодною, але осяйною блакиттю, а по ньому поволі пливли поодинокі хмаринки найніжнішого бурштинового відтінку, що, пропливаючи далі, набували насиченого рудо-оранжевого кольору. Широкий потік світла, що, здавалося, струменів із самого осердя величного світила, перетинав Альтен-фіорд уздовж, перетворюючи його води на мінливе мерехтливе розмаїття барв, що переходили від бронзи до міді, від міді — до срібла й лазурі. Навколишні пагорби сяяли теплим, глибоким фіолетовим сяйвом, подекуди розцвіченим яскраво-червоними відблисками, наче феї запалили на вершинах крихітні багаття. Ген удалині громадилася величезна скеля, чиї суворі обриси туманна пелена ніжно-рожевого кольору перетворювала на щось неземно прекрасне; цей відтінок дивовижно нагадував сяйво іншого, меншого сонця, яке, можливо, щойно зайшло. Панувала цілковита тиша. Навіть крик мартинів чи моїв не порушував цієї майже мертвотної тиші — жоден подих вітру не збурював ані брижинки на гладенькій, мов скло, воді. Усе це видовище цілком могло бути химерним сном якогось художника-фантазера, чиї творчі задуми сягали за межі людської майстерності. Та насправді це був лише один із мільйонів дивовижних витворів неба й моря, звичних для Норвегії, особливо для Альтен-фіорду, де, хоч і за Північним полярним колом, улітку панує клімат, як в іншій Італії, а краєвид — це жива поема, прекрасніша за видіння Ендиміона.
Був лише один свідок цього величного видовища. То був чоловік із витонченими рисами обличчя й аристократичною зовнішністю. Вмостившись на великому килимі зі шкур, який заздалегідь розстелив на березі, він споглядав пишну виставу опівнічного сонця та все величне довкілля зосередженим, захопленим поглядом своїх ясних карих очей.
— Чудово! Неймовірно чудово! — прошепотів він, звірившись із годинником і побачивши, що стрілки показують рівно дванадцяту. — Здається, зрештою, мені пощастило найбільше. Навіть якщо ті хлопці виведуть «Еулалію» на найвигіднішу позицію, нічого прекраснішого за це вони не побачать.
Кажучи це, він підніс до очей польовий бінокль і обвів ним горизонт, шукаючи судно — власну розкішну прогулянкову яхту, яка на особливе прохання трьох його друзів відвезла їх на протилежний острів Сейланд. Острів цей, сповнений дивовижної величі, здіймався на три тисячі футів над морем і пишався своєю головною окрасою — величною вершиною Єдке, найпівнічнішим льодовиком у всій дикій норвезькій землі. Поверненого вітрила не було видно, тож він знову поринув у споглядання розкішного неба, барви якого дедалі густішали й розгорялися яскравішим сяйвом, а під сонцем пишно збиралося громаддя хмар найглибшого пурпурового відтінку, наче утворюючи йому підніжжя.
— Можна подумати, що вже пролунав сурмний поклик Воскресіння і вся ця небесна пишнота, ця дивовижна тиша — лише пауза, найвеличніша мить перед зішестям ангелів, — міркував він, напівусміхнувшись власній фантазії, адже, хоч у душі був трохи поетом, циніком він був значно більшою мірою. Він настільки перейнявся модним у ті часи атеїзмом, що й гадки не мав серйозно замислюватися про ангелів чи сурми Воскресіння. Проте в його натурі жила певна любов до містики й романтики, якої не змогли викорінити ані роки навчання в Оксфорді, ані холодна, безрадісна атмосфера англійського матеріалізму. Було щось величне в тому, як це могутнє світило справляло свій імператорський бенкет опівночі; щось майже неземне — у світлі й житті небес, що так разюче контрастували з покірною, сповненою благоговіння тишею землі. І все це на кілька митей пройняло його таким трепетом, що він відчув присутність духовного й невидимого. У пам’яті зринали міфічні рядки улюблених поетів, а уривки давніх пісень і балад, які він знав іще змалку, з невідступною наполегливістю поверталися до нього. Для нього це була одна з тих раптових зупинок у житті, які трапляються з кожним із нас, — мить, коли час і світ, здається, завмирають, наче даючи нам вільно перевести подих; коротка мить, коли нам дозволено зупинитися й трохи подивуватися тій дивній, незбагненній силі всередині нас, завдяки якій ми можемо з таким спокоєм і зухвалою усмішкою втримуватися на крихітному вістрі теперішнього, поміж широкими темними проваллями минулого й майбутнього; коротка тиша, коли велетенські механізми Всесвіту, здається, перестають обертатися, а безсмертна душа людини опиняється під владою найвищої й вічної Думки. Поволі ковзаючи тими тонкими, майже невловимими межами, що пролягли між дійсністю та світом мрій, споглядач опівнічного сонця віддався напівболісному й водночас напівсолодкому відчуттю, ніби його затягує, поглинає й розчиняє в безкраїх мареннях. І раптом глибоку тишу довкола порушив співучий голос — насичене, повнозвучне контральто, що розлилося в повітрі чистим передзвоном золотого дзвона. Солодкі, плавні ноти належали до старовинної норвезької гірської мелодії, до тих сповнених дикої туги народних пісень, у яких, здавалося, вмістилися вся скорбота, подив, зажура й невимовна жага серця, настільки переповненого почуттями, що висловити їх воно могло лише музикою. Він схопився на ноги й озирнувся, шукаючи співачку. Нікого не було видно. Бурштинові смуги на небі спалахували багряним полум’ям; фіорд сяяв, мов палаюче озеро з видінь Данте; високо-високо вгорі самотня чайка безшумно й граційно ширяла в небі, а її білі крила мерехтіли, мов коштовності, перетинаючи небесне сяйво. Жодних інших ознак життя не було. А прихований голос усе лився мелодійним потоком, і слухач стояв, вражений і зачарований повнотою та виразністю кожної ноти, що зривалася з уст невидимої співачки.
«Жіночий голос, — подумав він, — але де ж сама жінка?»
Здивований, він подивився праворуч, ліворуч, а тоді на осяйний фіорд, напівсподіваючись побачити якусь рибальську дівчину, що пливе на веслах і співає, але довкола не було жодної живої душі. Поки він чекав, голос раптом урвався, і замість пісні почувся різкий скрегіт кіля об берег. Обернувшись на звук, він побачив, як човен невидимі руки виштовхують із кам’янистої печери, що виступала над фіордом, до самого краю води. Сповнений цікавості, він ступив до склепінчастого входу, коли раптом, зовсім несподівано, з темного нутра печери вискочила дівчина й, випроставшись у човні, повернулася обличчям до непроханого гостя. На вигляд їй було близько дев’ятнадцяти років; вона була вища за більшість жінок. Розкішна густа копиця незаплетеного волосся кольору опівнічного сонячного сяйва спадала на плечі й виблискувала на тлі її розпашілих щік і сліпучо-білої шкіри. У глибоких синіх очах дівчини світилися подив і, безперечно, обурення. Він же, зовсім не готовий побачити таку красу в такий час і в такому місці, на мить розгубився й не знайшов слів. Однак швидко опанувавши себе, підняв капелюха й, указавши на човен, що вже майже наполовину виплив із печери, просто запитав:

— Дозволите допомогти?
Вона мовчала, пильно дивлячись на нього. У її погляді відчувалися несхвалення й підозра.
«Мабуть, вона не розуміє англійської, — подумав він, — а я не знаю жодного слова норвезькою. Доведеться пояснюватися жестами».
І він заходився старанно розігрувати пантоміму — видовище саме по собі доволі комічне, проте цілком зрозуміле за змістом. Дівчина розсміялася — щиро й весело, і в її прекрасних очах спалахнули тисячі нових іскорок.
— Дуже добре виходить, — прихильно зауважила вона, розмовляючи англійською з легким іноземним акцентом. — Вас зрозуміли б навіть лапландці, а вони, бідолашні, такі нетямущі!
Її сміх трохи його роздратував. Відчувши, що ця висока дівчина зі світлим волоссям, мабуть, глузує з нього, він урвав свої жести й завмер, дивлячись на неї з легким рум’янцем ніяковості на обличчі.
— Я знаю вашу мову, — спокійно мовила вона після короткої паузи, протягом якої, очевидно, встигла роздивитися незнайомця й оцінити його манери. — Це було нечемно з мого боку — не відповісти вам одразу. Якщо ви не проти, допоможіть мені. Кіль застряг між камінцями, але ми легко його вивільнимо, якщо візьмемося разом. — І, легко вистрибнувши з човна, вона міцно вхопилася за його борт сильними білими руками й весело вигукнула: — Штовхайте!
Почувши це прохання, він не забарився його виконати й, доклавши всієї своєї сили та м’язової снаги, невдовзі спустив легенький човен на воду. Той погойдувався з боку на бік, немов нетерпляче пориваючись у дорогу. Дівчина скочила на своє місце, відхиливши його запопадливо запропоновану допомогу, взяла обидва весла, вклала їх у кочети й уже, здавалося, ладналася відпливати, коли раптом зупинилася й уривчасто запитала:
— Ви моряк?
Він усміхнувся.
— Аж ніяк! Невже я схожий на моряка?
— Ви дужий і вправно пораєтеся з човном, наче звикли до такої роботи. До того ж маєте вигляд людини, яка бувала в морі.
— Вгадали! — усе ще всміхаючись, відповів він. — Я справді бував у морі, плавав уздовж усього вашого чудового краю. Сьогодні по обіді моя яхта вирушила до Сейланда.
Вона придивилася до нього пильніше й жіночим, критичним оком відзначила вишуканий смак, виявлений у кожній деталі його вбрання: від самого крою вільного дорожнього сюртука до розкішної хутряної ковдри з добірних лисячих шкурок, що недбало лежала на березі трохи осторонь. Потім вона з виразом зверхності й легкого презирства повела плечем.
— У вас є яхта? О! Отже, ви джентльмен. Ви нічим не заробляєте собі на життя?
— Справді, нічим! — Він знизав плечима, і в його жесті змішалися втома й жалість до самого себе. — Хіба що одним: я живу!
— І це важка праця? — здивовано запитала вона.
— Дуже.
Запала мовчанка. Обличчя дівчини посерйознішало. Спираючись на весла, вона й далі дивилася на нього просто й відверто. Погляд її був щирий і проникливий, але в ньому не було й тіні зухвалості. Так дивиться людина, у минулому якої немає таємниць; так дивиться дитина, вдоволена теперішнім і байдужа до майбутнього. Мало яка жінка зберігає такий погляд, переступивши поріг підліткового віку. Світські умовності, манірність і ненаситне марнославство, яке сучасне життя заохочує в жіночій натурі, — усе це швидко знищує прозору ясність і твердість погляду, цей прекрасний, щирий, неприборканий вираз очей, що трапляється так рідко, але, коли вже побачиш його, зачаровує незрівнянно дужче за всі ті блискучі стріли кокетства й іскристі запрошення, що летять із поглядів світських дам, які подбали вишколити свої очі, якщо вже не серця. Ця дівчина, вочевидь, не була належно вихована. Якби це було не так, вона опустила б завісу на широкі, світлі вікна своєї душі; згадала б, що опівночі сама-одна з незнайомим чоловіком, — хай навіть сонце й світить; кокетливо посміхнулася б і вдала збентеження, навіть якби насправді його не відчувала. Та вона не зробила нічого подібного. Лише вираз її обличчя пом’якшав, став задумливішим і зосередженішим, а коли вона знову заговорила, голос її звучав тепло й лагідно, з ноткою співчуття.
— Якщо ви не любите самого життя, — сказала вона, — то, мабуть, любите все прекрасне, що воно дарує, чи не так? Погляньте он туди! Оце ми й називаємо зустріччю ночі з ранком. У таку мить радієш, що живеш. Дивіться швидше! Світло невдовзі згасне.
Вона показала на схід. Її супутник поглянув у той бік і вигукнув — майже скрикнув — від подиву й захвату. За кілька останніх хвилин небеса геть змінили свій вигляд. Палахкотливі багряні й фіолетові барви розтанули, поступившись прозорому, але яскравому блідо-ліловому відтінку, такому ніжному, як внутрішня барва квітки бузку. Поперек неба простяглися дві крилоподібні, легкі, мов павутиння, хмари водянисто-зеленого кольору, облямовані ніжним первоцвітним відтінком. Між цими хмарними крилами, що переливалися опаловим блиском, наче крила бабки, сяяло сонце — золотим відполірованим щитом. Його промені, мов списи, пронизували різнобарв’я смарагдових відтінків і заливали краєвид неземним сяйвом. Здавалося, місяць якимось дивним чином змагається із сонцем за владу над видимим світом, хоча на півдні ще можна було розгледіти його примарну подобу — жалюгідну, знеможену, бліду богиню, що згасала, мов приречена Діана.
Опустивши погляд із небес, юнак перевів його на обличчя дівчини, що сиділа поруч, і був приголомшений її незвичайною вродою — тепер вона здавалася ще прекраснішою у мінливому сяйві барв, що грали довкола неї. Сам човен, у якому вона сиділа, відсвічував бронзовим металевим блиском, тихо погойдуючись на сріблясто-зеленій воді. Опівнічне сонце купало в золотому сяйві розкіш її довгого волосся, і кожне густе пасмо, кожен завиток, здавалося, випромінювали бурштинове світло. Дивовижне, майже містичне сяйво неба, здавалося, проникло й у її очі, надавши їм чаклунського блиску. Розмаїте світло, що спалахувало довкола, виразно окреслювало чистий профіль дівчини, немов тонкий олівець виводило лінії шляхетного чола, ніжного рота й округлого підборіддя. Воно торкалося червоного ліфа її вбрання, висвітлювало химерні старовинні срібні застібки на талії та біля горла, і дівчина здавалася вже не земною істотою, а радше прекрасним зачудованим духом із легендарного норвезького царства Альвгейм — «оселі світлоносних духів».

Вона дивилася вгору, до небес, і обличчя її виражало захват, майже побожне благоговіння. Кілька хвилин вона стояла нерухомо, наче ангел, зображений Рафаелем чи Корреджо в очікуванні чогось неземного. Потім неохоче, з глибоким зітханням, знову опустила очі до землі. І тут її погляд зустрівся з пильним, аж надто очевидно захопленим поглядом супутника. Вона здригнулася, і щоки її залив рум’янець. Однак швидко опанувала себе, ледь помітно кивнула й, злагоджено повівши веслами, вже ладналася відпливати.
Не в змозі опиратися раптовому пориву, він поклав руку на облавок човна, затримуючи її.
— Ви вже їдете? — запитав він.
Вона трохи здивовано підвела брови й усміхнулася.
— Їду? — перепитала вона. — Авжеж. І так уже запізнююся додому.
— Зачекайте хвилинку, — нетерпляче попросив він, відчуваючи, що не може дозволити цій прекрасній істоті зникнути з його життя, наче сон літньої ночі, не дізнавшись бодай чогось про те, звідки вона й куди прямує. — Невже ви не скажете мені свого імені?
Вона випросталася, і на її обличчі з’явився обурений вираз.
— Пане, я вас не знаю. Норвезькі дівчата не називають своїх імен незнайомцям.
— Даруйте, — відповів він, трохи зніяковівши. — Я зовсім не хотів вас образити. Ми разом милувалися опівнічним сонцем, і... і... я подумав...
Він урвав фразу, почуваючись страшенно незграбно й не знаючи, як її закінчити.
Вона скромно поглянула на нього з-під довгих кучерявих вій.
— На берегах Альтен-фіорду вам іще не раз трапиться селянська дівчина, яка милуватиметься опівнічним сонцем водночас із вами, — мовила вона, і в її голосі вчувалася ледь помітна усмішка. — У цьому немає нічого незвичайного. Та й зовсім не варто запам’ятовувати таку дрібницю.
— Варто чи ні, а я цього ніколи не забуду, — раптом палко вигукнув він. — Ви зовсім не селянка! Ну ж бо, якщо я назву вам своє ім’я, невже ви й тоді не скажете свого?
Її тонкі брови зійшлися, утворивши складку рішучої, гордовитої відмови.
— Мені до вподоби лише знайомі імена, — крижано промовила вона. — Ми більше не зустрінемося. Прощавайте!
Не промовивши більше ані слова й не глянувши на нього, вона граційно нахилилася до весел і, зробивши довгий, рівний та рішучий гребок, помчала човном геть. Той легко й стрімко ковзнув по мерехтливій воді, мов ластівка, що торкається крилом її поверхні. Юнак стояв і дивився їй услід, аж поки човен не перетворився на далеку цятку, що виблискувала, мов діамант, у сяйві неба й хвиль. Коли ж він уже не міг розгледіти його неозброєним оком, то підніс підзорну трубу й уважно простежив за його рухом. Човен плив рівно, наче стріла, а тоді раптом повернув на захід, начебто прямував просто до пологих скель, що далеко виступали у фіорд. Він дістався до них, поволі зменшився й нарешті зник. Тим часом величне сяйво небес поступилося місцем рівномірній блідо-перловій сірості, що розкинулася довкола й, немов мантією, огорнула всю царську розкіш палацу Сонячного короля. Над водою повіяло тонкими пахощами й ніжною прохолодою прийдешнього світанку. Легка імла піднялася й затулила протилежні острови. Хоч надворі стояв кінець червня, у краєвиді з’явився відтінок ніжної осінньої меланхолії, приглушивши колишню яскравість барв. Із гнізда на сусідньому лузі стрімко злетів жайворонок і, здіймаючись усе вище й вище, полився з його крихітного горлечка водоспад чарівної мелодії. Опівнічне сонце вже не сяяло опівночі: крізь легкі ранкові тумани, що сповіщали про наближення дня, його обличчя всміхалося стриманим, умиротвореним спокоєм.
Розділ 2. «Ходи-но сюди — я заспіваю тобі пісень, яких навчили мене цвинтарні духи!» — Метьюрін
— Отакої! — вигукнув він із легким роздратованим смішком, коли човен зник з очей. — І це ще й жінка! Хто б міг подумати?
Справді, хто б міг подумати! Сер Філіп Брюс-Еррінгтон, баронет, багатий і вельми бажаний наречений, заради якого чимало матусь-свах не раз заходили по коліна в холодні, хоч і блискучі води світського товариства, завзято й терпляче закидаючи вудки в надії впіймати його на гачок і зробити чоловіком однієї зі своїх бездоганно пристойних, але позбавлених пристрасті дочок, — він, цей усіма шанований і такий жаданий «вигідний жених», раптом дістав відкоша, зазнав зневаги — і від кого ж? Від якоїсь заблукалої принцеси чи селянки. Він мимоволі замислився над цим, запалюючи сигару й походжаючи берегом із розгубленим, майже роздратованим виразом на вродливому обличчі. Він не звик до зневаги в жодному вигляді, хай навіть найменшої: його становище було настільки високим і завидним, що більшість людей прагнули здобути його прихильність і засипали лестощами. Він був єдиним сином баронета, відомого не менше своєю ексцентричністю, ніж багатством. Мати душі в ньому не чула й розпещувала його як тільки могла; а тепер, коли обоє батьків померли, він залишився сам-один у світі, успадкував батьківські статки й став повновладним господарем власного життя. І, мабуть, такою була одна з плат за багатство та вроду: жінки так упадали за ним, що йому було важко збагнути гордовиту байдужість, із якою щойно поставилася до нього одна з найвродливіших, якщо не найвродливіша представниця жіноцтва. Його самолюбство було вражене, а гордість уражена.
— Анітрохи не сумніваюся, що запитання моє було цілком невинне, — промовив він, трохи роздратовано. — Могла б і відповісти.
Він нетерпляче поглянув на фіорд. Яхти, що мала повернутися, досі не було видно.
— Ну й довго ж вони баряться! — пробурмотів він. — Якби на борту не було лоцмана, я вже подумав би, що вони посадили «Евлалію» на мілину.
Він докурив сигару й кинув недопалок у воду, а тоді похмуро стежив за брижами, що лагідно накочувалися до його ніг і пестили лискучий коричневий берег. Думки його весь час поверталися до тієї дивної дівчини — незрівнянно вродливої і обличчям, і постаттю, граційної, з гордовитою поставою, величезними блакитними очима та густою копицею темно-золотавого волосся.
Зустріч із нею стала для нього своєрідною пригодою — першою за доволі тривалий час. На нього часом находили напади нудьги або примхи, і саме піддавшись одній із них, він раптом покинув Лондон у розпалі сезону й вирушив до Норвегії в яхтовий круїз із трьома обраними супутниками. Один із них, Джордж Лорімер, колишній товариш по навчанню в Оксфорді, тепер був його найближчим другом — Піфієм при його Дамоні, вірним Ахатом, якому він довіряв найпотаємніше. Та через несподіваний спалах енергії в цьому молодому джентльмені, зазвичай напрочуд сонному й лінивому, того разу сер Філіп опинився зовсім сам, хоча зазвичай під час його прогулянок його супроводжував хтось один, а то й усі троє друзів. Цілковита самотність випадала йому нечасто, і цього разу все сталося ось як. Лорімер млявий, Лорімер ледачий, Лорімер, який із незворушною байдужістю та сонною втомою споглядав усю величну панораму норвезького узбережжя, зокрема Согне-фіорд і стрімкі вершини льодовиків Юстедаль; Лорімер, який мирно дрімав у гамаку на палубі, навіть коли яхта пропливала під навислими велетенськими схилами Мелсніпи, — цей самий Лорімер, діставшись Альтен-фіорда, який саме тоді постав у всій своїй красі під безперервним сонячним сяйвом, раптом змінився й почав виявляти незвичайний, просто-таки надмірний інтерес до краєвидів. У такому настрої він заявив, що хоче «помилуватися» опівнічним сонцем з острова Сейланд, а також вирішив спробувати здійснити майже неможливе сходження на величезний льодовик Єдке.
Еррінгтон лише розсміявся з цієї витівки.
— Тільки не кажи мені, що ти раптом подався в альпіністи. І невже ти гадаєш, що я повірю, ніби ти — саме ти! — зацікавився небесними світилами?
— А чом би й ні? — щиро всміхнувся Лорімер. — Земні тіла мене зовсім не цікавлять, за винятком власного. Сонце — славний малий. Я співчуваю йому в його нинішньому становищі. Він напідпитку — ось у чому річ, — і його ніяк не вдається вмовити піти спати. Я чудово розумію його почуття й хочу помилуватися його величним, по-справжньому п'яним обличчям з іншого ракурсу. Не смійся, Філе, я цілком серйозно! До того ж мені й справді кортить випробувати свої сили в аматорському альпінізмі. Єдке — саме те місце для першої спроби. Там є труднощі, а я... — тут він злегка позіхнув, — люблю долати труднощі. Це доволі забавно.
Він так явно налаштувався на цю мандрівку, що сер Філіп навіть не став його відмовлятися, а лише пояснив, що не приєднається до товариства, бо хоче закінчити начерк, за який узявся нещодавно. Тож коли «Евлалія» розпалила пару, знялася з якоря й граційно попрямувала до узбережжя сусідніх островів, її власник, за власним бажанням, залишився сам у затишному куточку на березі Альтен-фіорда. Там йому вдалося створити сміливий і виразний образ краєвиду, що розкинувся перед ним. Та кольори неба ніяк не хотіли піддаватися його палітрі, і після однієї-двох марних спроб перенести на полотно бодай кілька розкішних барв, що осявали довколишній краєвид, він відчайдушно покинув цю справу й віддався солодкому неробству — безтурботній насолоді миттю. Його напівприємну, напівмеланхолійну задуму перервав голос незнайомої дівчини, а тепер... тепер вона пішла, залишивши його знову наодинці зі своїми думками, якщо він забажає до них повернутися, — пішла, холодно невдоволена, кинувши на нього зі своїх дивовижних очей крижаний, але яскравий погляд, у якому промайнуло щось схоже на презирство.
Після її відходу навколишній краєвид чомусь утратив свою привабливість, а спів птахів, які вже всі прокинулися, долинав до нього, не знаходячи відгуку. Перед його очима невідступно стояли її обличчя й голос. До того ж він трохи сердився на самого себе за те, що так незграбно припустився помилки, образив дівчину й залишив у її душі неприємне враження про себе.
— Мабуть, я таки був неввічливий, — поміркував він трохи згодом. — Принаймні вона, схоже, так вважала. Боже правий! Який нищівний погляд вона на мене кинула! Селянка? Та де там! Якби вона сказала, що імператриця, я б не дуже здивувався. Але звичайна собі селянка з такою царственною поставою й білосніжними руками! Не вірю. Може, наш лоцман Вальдемар знає, хто вона така. Треба буде його розпитати.
Раптом він згадав про печеру, з якої вийшла дівчина. Вона була зовсім поруч — природний грот зі склепінчастою стелею, очевидно, досить високий. Він вирішив його оглянути. Глянувши на годинник, побачив, що ще немає й першої години ночі, проте з сусідніх пагорбів пронизливо кувала зозуля, а довкола нього кружляла зграйка ластівок, чиї прекрасні крила виблискували, мов коштовне каміння, у теплому світлі сонця, яке й не думало заходити. Підійшовши до входу в печеру, він зазирнув усередину. Вона була утворена грубими скельними породами, виточеними невтомною роботою води, а її підлогу густо вкривали розсипані галька й відшліфоване каміння. Увійшовши, він зміг пройти кілька кроків на повний зріст, але далі печера раптом ніби звузилася й потемніла. Світло з входу поступово звелося до тоненької смужки, якої вже не вистачало, щоб розгледіти дорогу. Тоді він чиркнув сірником. Спершу не помітив жодних ознак людської присутності — навіть мотузки, ланцюга чи гака, які могли б свідчити, що тут зазвичай ховають човен. Сірник швидко згас, і він запалив другий. Уважніше придивившись до всього довкола, він помітив на виступі скелі невеличку старовинну лампу етруської форми, зроблену із заліза й оздоблену дивовижними письменами. У ній була олія й наполовину згорілий ґніт — очевидно, лампою користувалися зовсім недавно. Він негайно скористався цією знахідкою для подальшого огляду: запалив лампу, і її рівне, ясне полум'я дало йому змогу добре роздивитися все навколо. Прямо перед ним униз вели нерівні сходи, що закінчувалися зачиненими дверима.

Він зупинився й уважно прислухався. Не було чути нічого, крім повільного плескоту води біля входу. Усередині ж товсті стіни печери відгороджували його від веселого пташиного співу та всіх радісних звуків пробудженої природи. Тиша, холод і напівтемрява пригнічували дух, і тепла кров у його жилах потекла трохи повільніше й холодніше, коли він відчув те дивне, моторошне збентеження, яке охоплює навіть найвеселішого й найбезтурботнішого мандрівника, коли той уперше спускається до римських катакомб. Наче вологий, землистий холодок пробігає всім тілом, а гнітюче відчуття цілковитої безнадії паралізує думки й почуття. Це хворобливий стан тіла й духу, позбутися якого можна лише одним способом: якнайшвидше повернутися під тепле сонячне проміння й випити келих доброго вина.
Це безкоштовний уривок. Повна книга — на сторінці книги.
