Тонше зерно Повернутися до книгиДо книги

Я

ВІН гадав, бідний Джон Беррідж, що вже сповна скуштував солодощі успіху; але ще ніщо не видавалося йому таким чарівним, як те, коли молодий Лорд — як він непереборно і, задля більшої певності, цілком правильно його собі уявляв — просто таки розшукав у Парижі нову літературну зірку, яка почала світити свіжим червоним світлом над неосяжним, нехай і дещо заплутаним, англосаксонським горизонтом; впевнено наблизившись до цієї знаменитості з несміливим і безпосереднім проханням. Молодий Лорд з цієї нагоди просив знаменитість висловити своє цінне судження щодо одного особливого літературного випадку; і Беррідж міг сприйняти всю цю манеру як одне з «найхимерніших» маленьких дійств, які досі розгорталися перед його розваженими очима на сцені європейського товариства, — хоча ці очі загалом чудово усвідомлювали, що скрізь намагаються не пропустити з людської сцени жодної можливої деталі, і останнім часом були особливо уважні до тих широких її просторів, що розкинулися перед ним (адже саме так він міг із втіхою тлумачити свою долю) під знаком його грандіозного «хіта». Саме завдяки цьому хіту він отримував рідкісні можливості — які, як він сам висловився б, щиро й покірно збирався використати сповна: саме через те, що всі у світі (аж так далеко зайшла справа) читали «Золоте серце» просто як трохи затовстий том, або ж висиджували його просто як п'єсу із зайвою п'ятою дією, він опинився на хвилі, на яку навряд чи наважився б підняти свого улюбленого героя, і виявив, що з ним стається сотня приємних та цікавих речей, кожна з яких так чи інакше є притокою золотого потоку.

Великий оновлений резонанс — оновлений завдяки неймовірному успіху п'єси — завжди лунав у його вухах, не вимагаючи навіть свідомого повороту голови, щоб прислухатися; так що химерний світ його слави був не просто звичним полем англосаксонського буму, а справжнісіньким дном усього театрального моря, незвіданим джерелом хвилі, яка за рік чи два пронесла його через німецькі, французькі, італійські, російські та скандинавські рампи. Сам Париж на той час і справді здавався центром його циклону, куди з менших столиць стікалися звіти й «касові збори», не кажучи вже про агентів та емісарів; хоча від того його нетерпіння повернутися до Лондона анітрохи не слабшало, адже там його твору не довелося пережити такого нищівного розгрому критиків, не довелося засвоїти такого болісного уроку, який він отримав від рук найвищого авторитету — того французького авторитету, з яким у цій справі єдиним варто було рахуватися в мистецькому плані. І якщо його душі справді довелося з цим рахуватися, то його четвертого акту це практично не торкнулося: він і далі змушував його щовечора червоніти за публіку навіть більше, ніж той незрівнянний _фейлетон_ змусив його червоніти за самого себе.

Це, проте, зрештою виявилося тією єдиною гіркою краплею в його чаші; так що в усьому іншому найвищою точкою того вечора в майстерні Ґлоріані цілком міг би стати підхід його дивного й чарівного прохача, якого, на його ж власне прохання, розпливчасто представила їхня господиня, котра щирим, безпорадним, добродушним жестом умила свої пухкі, унизані коштовностями руки від імен та особистостей їх обох, але залишила свіжого, білявого, такого звично впевненого і водночас такого легко зніяковілого англійця висловлювати своє прохання. У цій приємній особі було щось таке, що й досі змушувало Берріджа дивуватися, які уявлення про користь від нього могли, цілком незбагненно, зародитися в такій голові — і це справді були останні бастіони скромності нашого героя. Він цікавився, цей чудовий юнак, він цікавився страшенно, він цікавився (це було безперечно) доволі знервовано, він цікавився, як здавалося палкій та гострій уяві Джона, напрочуд гарно, чи не буде автор «Золотого серця» проти того, щоб просто поглянути на книжку одного його друга, близького друга, яку він сам вважав досить розумною і, власне, знаходив дуже чарівною, але щодо якої — якщо це справді не обтяжить містера Берріджа — йому б так хотілося почути вердикт людини, яка на цьому знається. Його друг був страшенно амбітним, і йому здавалося, що в ній щось є — тож з огляду на все це, чи не міг би він надіслати книжку на якусь адресу?

Беррідж думав про багато речей, поки молодий лорд так насідав на нього, і було дивно, що жодною з них не було питання про можливу цінність запропонованого творіння — яке, до речі, неодмінно мало бути такої ж якості, як і _всі_ ті книги, не кажучи вже про п'єси та їхні задуми, від яких останнім часом, як він бачив, розбухала його щоденна пошта. Переглядаючи ці речі, він не знаходив між ними жоднісінької різниці. Тут, однак, було щось більше — щось таке, що робило пропозицію його співгостя цікавою _самою по собі_ і, як він міг уявити, важливою. Він усміхнувся, привітний і трохи відсторонений; сказав: «Художній твір, я гадаю?» і додав, що ніколи не береться виносити вердикти, що, власне, завжди терпіти не міг це робити, оскільки, як йому здавалося, «розуміється» на цьому не краще за будь-кого іншого; але охоче погляне на що завгодно, із цим застереженням, якщо це принесе задоволення. Можливо, найяскравішим і найбільш подібним до діаманта мерехтінням, яке будь-коли на його пам'яті випромінювала зірка його слави, було саме те світло, що спалахнуло в очах молодого лорда від цієї такої легкої згоди стати в пригоді. Вона була легкою, бо присутність людини перед ним щомиті відсилала його до якогось недавнього спостереження чи спогаду; чогось ухопленого десь протягом кількох тижнів або місяців його роз'їздів, і що, здавалося, випурхнуло назовні від цього ворушіння стулених сторінок його недавнього досвіду точнісінько так, як зірвана зів'яла квітка, покладена туди для «засушування», могла б випасти з-поміж аркушів навмання розгорнутого тому.

Він уже бачив його раніше, цю прекрасну та привабливу людину — чия леслива прихильність була аж ніяк _не всім_, що робило її такою; він зустрічав його, помічав, розмірковував про нього і, власне кажучи, в уяві, інтелектуально, так би мовити, цілком линув до нього під час якогось нещодавнього, хоч і вкрай швидкоплинного, усвідомленого збігу обставин: обставина, що створювала асоціацію, на кілька хвилин настільки ж болісну, наскільки й невиразну, і змушувала його напружено й марно вдивлятися в обличчя, яке само по собі випромінювало все найприємніше, окрім упізнавання. Він не міг пригадати, не пригадував і молодик; виразно, так, вони опинялися поруч минулої зими, завдяки якійсь випадковості під час подорожей Сицилією, Італією, півднем Франції, але його _Seigneurie_ — так Берріджу подобалося екзотично це формулювати — тоді (не відаючи про нинішні причини) _його_ не помітив. Для людини з утвердженою ідентичністю весь цей час також, і крізь цілковиту ясність відчуття власного успіху в атмосфері, що «пропускала» лише найгучніший гуркіт, було абсолютно очевидно, що це, по суті, значно менш дивно, аніж той факт, що тепер до нього виявляють таку прихильність із цього боку. У цьому, певним чином, і полягала шкода від наявності такої багатої уяви: таємничі цінності інших типів постійно виростали перед тобою більшими, ніж, безперечно, часто вищі, але порівняно знайомі твої власні, і якщо ти мав хоч дещицю справжнього митцевого чуття життя, привабливість і втіха від таких спроєктованих можливостей вартували для тебе — у дев'ятнадцяти настроях із двадцяти — більше, ніж самодостатність, безтурботність, щастя, чим би не були ці твої прісні особисті переконання.

Ти був інтелектуально, ти був «мистецьки» досить жалюгідним, одне слово, якщо твоя цікавість (у високому значенні цього слова) не важила для тебе більше за твою гідність. Чим була твоя гідність, «узагалі», як не простою послідовністю твоєї цікавості, і які моменти були для тебе колись настільки ж ганебними, як, під згубним подихом фальшивих богів, безглуздих умовностей, традицій, прикладів, твої відступи від цієї послідовності? Його _Seigneurie_, у будь-якому разі, на превелику втіху, не мав ані найменшого справжнього уявлення про те, що говорив якийсь там Джон Беррідж, і останній відчував, що якби той був менш чарівно нетямущим і відтак менш вірним своєму справжньому образу, йому б це навряд чи пробачили.

Його справжня постать була втіленням життя у безрефлексивній радості та на найвищому мислимому рівні заздалегідь забезпеченої безпеки й несвідомої зухвалості. Чим була бліда сторінка художньої вигадки порівняно з глибоко особистою пригодою, до якої, майже в будь-якому напрямку, він був би так по-дурному, так шляхетно, так інстинктивно і, за всіма припущеннями, так переможно готовий? Беррідж віддав би свої «гонорари» за шість місяців бодай за годину його більш розкутої, дрімаючої свідомості — адже він і сам, зрештою, був не якимось там хробаком, а також спадкоємцем усіх епох — і все ж не зміг би навести точних доказів цієї відчутної, величезної різниці. Його _Seigneurie_ був високим і струнким, але таким же, хвала Богу, був і автор «Золотого серця», котрий теж не мав такої вульгарної «пики»; і не було жодної внутрішньої неповноцінності в тому, щоб бути трохи надмірно, а відтак, як могло здатися, трохи вражаюче чорнобровим, замість того, щоб бути світлим, як ранок. Знову ж таки, поки його новий друг висловлювався, наш герой марно намагався визначити його місце; той видавав із себе безліч приємних, хоч і дещо неспокійно-поспішних звуків — відверту непослідовність щасливого смертного, у якого завжди було багато справ «у процесі», і який, щомиті очікуючи на потрібні зв’язки та звершення, призвичаївся говорити, як то кажуть, абсолютно нехитро і, що трохи більше його видавало, просто аби згаяти час. У нього завжди мали бути заплановані зустрічі, до того ж якогось високого «романтичного» ґатунку, на які він мусив з'являтися, та недосконала пунктуальність інших людей, на яких йому доводилося чекати — хоча наш молодий аналітик міг лише із задоволенням запитувати себе, хто міг бути такого рівня, аби змусити цю розпещену персону чекати надто довго.

Існували жінки, які могли б мати таку якість — можливо, з пів дюжини таких, і тільки таких, у цілому світі; наш друг був настільки ж упевнений у цьому наприкінці четвертої хвилини, ніби знав про це абсолютно все.

Пообіцявши надіслати йому книжку, молодий лорд і справді полишив цю тему; він запитав, куди міг би її надіслати, і на Джонову згадку про готель відповів: «О, я запам'ятаю!»; проте більше він не робив жодних випадів у бік літератури, і шанси були десять до одного, що це буде останнє, що видатний автор міг почути про цей том. Такою знову ж таки була характерна риса цих вищих створінь — вона змушувала задовольнятися тим, щоб не вимагати від них жодної іншої послідовності, крім уміння впоратися з конкретною нагодою, хоч би якою вона була, у сяйві люб'язності та привітності, залишаючи _це_ як цілком достатній слід свого перебування. Шукана й досягнута послідовність була б лише кутастим, другорядним порухом; порівняно з аурою цілковитої свободи вона могла б справляти ефект потворності. Для Берріджа було неможливо помістити цю постать, сповнену осяйної невимушеності, у жодне оточення, яке не здавалося б для неї недостатньо хорошим — тобто серед того оточення, яке не було надто хорошим для самого Берріджа. Він був цілком на своєму місці там, де перебував; великий Глоріані якимось чином утвердив це як закон; його дім, з його найвищим мистецьким становищем, був достатньо хорошим для будь-кого, і цього вечора, зокрема, тут зібралися чарівні люди, чарівніші, ніж наш друг міг пригадати з будь-якого іншого товариства, що утворювали, так би мовити, природну свиту чи коло для такої персони. На мить йому здалося, ніби він пригадав це обличчя як взірець незворушності, за яким він із подивом спостерігав крізь приглушене торохтіння рулетки в Монте-Карло; але цей здогад швидко став таким самим неймовірним, як і будь-яка думка про вульгарний _табльдот_, або палубу пароплава, або юрбу товаришів-прочан на чолі з чичероне, чи навіть про оперну ложу, яка під час вистави слугує обрамленням для типажу, за яким спостерігають із партеру.

Знайти місце молодим богам і богиням можна було лише тоді, коли їх поміщали на Олімп, і це завжди було цілком доречним, оскільки вони належали до олімпійського роду і, в найкращому разі, мерехтіли перед очима крізь свою срібну хмару, мов примарні гості в епосі.

Це було справді швидкоплинно й чудово, аж поки не сталося дещо, що надало цьому, для Берріджа, одразу ж, колосального розмаху — розмаху, що вже за мить видався настільки ж колосальним, ніби він раптом побачив, як множаться сріблясті хмари, а потім одразу відкривається весь Олімп. Музика, пролунавши в розлогому просторі, прикувала до себе миттєву увагу, і вже за мить він разом з рештою присутніх слухав видатного тенора, що стояв біля рояля; усвідомлюючи заразом, що його англієць відвернувся і що у величезній, розкішній, завішаній гобеленами кімнаті, де, попри численні постаті й предмети, не бракувало вільного простору, широких перспектив і, так би мовити, вдалих мізансцен, з інших місць, на заклик безпомилкового співу, стрімко наринули гості. Спочатку він лише спостерігав за цим, а також за тим, як кілька молодих жінок, для яких знайшлися місця, мали чарівний вигляд у своїй зачарованості; тоді як навіть чоловіки, що здебільшого стояли групами, у своїй нерухомості під владою божественного голосу створювали «композицію» чи не настільки ж разючу. Він панував над сценою з абсолютною силою, та все ж витончене чуття нашого юнака знаходило відраду в блуканні погляду, без звуку чи поруху, тоді як уся решта свідомості була притиснута ніби вбраною в срібну кольчугу рукою. Так було навіть краще, ніж в опері — Джон рвучко зловив себе на цій думці: виконуваний твір міг бути й вагнерівським, але жоден Трістан, жодна Ізольда, жоден Парсіфаль і жодна Кундрі з них усіх ніколи не змогли б показати, ніколи не змогли б «зіграти» під музику так, як наш друг мав тоді змогу бачити своїх дорогих сучасників обох статей (адже *вони* були в обладунках, геть не схожих на дешеву тевтонську мішуру!), котрі просто невідривно й незбагненно сиділи під неї.

This was brief and beautiful indeed till something happened that gave it, for Berridge, on the spot, a prodigious extension--an extension really as prodigiou…

Усе це разом створювало такі чари, серед яких він, правду кажучи, певної миті перестав розрізняти окремі деталі — так що зрештою він і сам, безперечно, ширяв так само високо, як і голос співака, і, загубившись поглядом у розкішній стелі, забував про все, що стосувалося цієї події, крім того, що вкладав у неї його власний розум. Цей політ, як виявилося, був настільки піднесеним, що на той час, коли він знову опустив очі, гурт людей біля головних дверей саме розступився, даючи дорогу запізнілій дамі, яка прослизнула в утворений для неї прохід і на кілька хвилин зупинилася в нього просто на видноті. Доказом ідеальної тиші слугувало те, що ніхто й не поворухнувся, аби запропонувати їй місце, а її поява, у всій її вищій граційності, була настільки безшумною, що вона могла залишатися водночас повністю відкритою для поглядів і цілком незворушною. Для Берріджа, знову ж таки, якщо сценічне видовище перед ним так розчинилося в музиці, то саме вона могла б виявитися тією головною героїнею, що наближається до рампи за своїм сигналом. Інтерес переріс у трепет, і все, варто було йому лише впізнати цю особу — беззаперечно найвродливішу жінку з усіх нині присутніх, — вишукано склалося в єдине ціле й дало йому те, чого він так прагнув від тієї самої миті, коли вперше придивився до свого молодого англійця.

Ось він, цей відсутній зв’язок: її поява тієї ж миті осяяла його спалахом. Будучи олімпійкою сама, вищою мірою, божественною олімпійкою, вона прибула, і _могла_ прибути, лише заради єдиної присутньої тут людини справді рівної з нею породи — недавнього співрозмовника нашого юнака, чия улеслива увага могла тепер сприйматися як одна з тих дивних екстравагантних форм, яких набуває нервове нетерпіння. Ця чарівна, ця сліпуча жінка була однією з тієї пари, чий спокій, на його глибоке переконання, він порушив минулої осені, коли в останню мить службовці заштовхнули його до купе поїзда, що мав довезти його з Кремони до Мантуї — де, за відсутності зупинок, він мусив залишатися на своєму місці. Іншим учасником цієї пари, чия відчута, але не розгадана особистість не давала йому спокою, було те несвідомо зухвале втілення гарантованого щастя, з яким він щойно спілкувався. Відчуття тієї гідної захоплення близькості, яка, попри всі запобіжні заходи, не передбачила його раптового вторгнення — цей образ залишився з ним; не кажучи вже про інтерес до зовнішності цих пов'язаних між собою постатей, позначених печаткою такої рідкісної винятковості, так прекрасно відмінних від звичайних пасажирів м'яких кутків, і щодо яких, задля створення тієї романтичної конструкції, що її він збирався негайно вибудувати, він не мав жодної крихти доказів.

Якщо він і приписував їм певні обставини, то це була винятково його власна вигадка: усе йшло від його закоріненої звички до бездонних домислів, до хапання цілого ліктя там, де визирав бодай дюйм, — бо без цього хіба могло б життя бути стерпним? Тепер не мало значення, що саме він їм приписував, — а він завжди вважав, що його зусилля на ці домисли були, в найгіршому разі, компліментом для тих, хто їх надихав. Важило лише те, що кожен із цієї пари був тоді таким, яким він справді бачив кожного з них зараз — сповненим, себто, гордості своєї молодості, краси, багатства й свободи, хоча водночас і надзвичайно заклопотаним: заклопотаним, так би мовити, справами і, понад усе, пристрастями Олімпу. Ким вони були і чим саме? Звідки прийшли, куди прямували, який зв’язок їх об’єднував, яка пригода захопила, яке блаженство, врівноважене якою небезпекою, так велично й драматично їх супроводжувало? Такими були його запитання, усі настільки ж неминучі, як і зухвалі на той час, і вони повністю витісняли будь-які докори сумління через те, що він не припустив якогось безглуздого медового місяця, що не сприйняв цей «зв’язок», як йому, безсумнівно, належало б зробити, за звичайнісінькі благословенні шлюбні узи; і тепер він не відмовлявся від жодного з них, адже вони знову спалахували перед ним своїм колишнім скороминущим життям. Відчути знову присутність цих двох друзів — нехай вони й були друзями лише на одну швидкоплинну годину, і з якими він не обмінявся жодним знаком, окрім найневиразнішого вітання, коли нарешті позбавив їх свого товариства, — означало лише усвідомити, що він тоді, на місці, так би мовити, не віддав їм і половини належного, і що задля його виняткової втіхи попереду від них слід очікувати ще дуже багато чого.

II

Можливо, це й справді вже наближалося величезним кроком, коли заледве через десять хвилин він усвідомив, що видатний незнайомець провів Принцесу прямісінько через кімнату, аби поговорити з ним. У цей проміжок часу йому так і не вдалося вловити бодай мить їхньої ближчої зустрічі; адже великий тенор заспівав ще одну пісню й замовк, відразу після чого мадам Глоріані змусила його пульс прискоритися до іншого, якщо не витонченішого, ритму, знову з'явившись перед ним разом із людиною, якою він захоплювався найбільше у світі й яка, так би мовити, дивилася на нього через її плече. Чоловік, яким він захоплювався найбільше у світі, найвидатніший із тогочасних Драматургів — чиє ім’я до того ж було викарбуване якщо не найглибшим різцем, то принаймні найтовстішим шаром позолоти на багатому сувої розваг, — ця надзвичайна постать мала насправді витерпіти «представлення» йому з щедрих, але незграбних рук доброї пані, і вже наступної миті, залишившись із ним наодинці, формально вклонилася своєю масивною, кучерявою, дотепною головою, такою «романтичною» й водночас такою сучасною, такою «мистецькою» та іронічною, але чомусь такою громадянською, такою галльською, але чомусь такою космічною — головою, особисте уявлення про яку в нього досі не виходило за межі того, що міг мати власник підписаної та обрамленої фотографії у священному куточку письмового столу.

Проте безсумнівним було те, що згодом бідний Джон не пам’ятатиме про цю зустріч абсолютно нічого, окрім того факту, що велика людина дивилася на нього дуже пильно, просто в очі, і що він сам не посоромився зробити те саме, до того ж із відвертою жадобою. Навряд чи, як він мав би потім визнати, вони протягом цих кількох хвилин лише витріщалися та кривлялися одне одному, мов зведені на рингу боксери чи борці; проте тим, що згодом усе ж залишилося з ним, був саме той плеканий спогад про те, що він не настільки втратив самовладання, аби не насититися своїм враженням. Воно було безцінним і хитким, і, можливо, це було все, що йому судилося; і його свідомість мала й надалі плекати це дивне сприйняття мовчанки, ані незручної, ані порожньої, ані гнітючої, а навпаки — цілком наснаженої і сповненої по вінця, яка уособлювала для нього те, як він скористався своєю нагодою, чи радше отримав від неї незабутню насолоду. Чи не було сказано жодного слова? Ну, принаймні жодного жалюгідного мурмотіння слів «шанування», дякувати Богу; хоча щось, безперечно, мало бути сказане, щоб підвести, як то кажуть у театрі, до того моменту, коли Джон перед їхнім розставанням запитав главу професії, чи не знає він, бува, хто та напрочуд вродлива молода жінка, яка щойно увійшла і на якій була блідо-жовта сукня дивного відтінку та розкішні перли. Вони, мабуть, невдовзі розійшлися, як слід було зауважити згодом; оскільки ще до наближення цієї пари, їхнього дивовижного, сліпучого стрімкого руху до нього, він чітко бачив, як велика людина, знову опинившись на відстані, затулила від його погляду гармонію бляклого золота й перлів — якщо згадати лише про це — і стала там (тепер для Берріджа це була просто висока, немов в Атланта, спина слави), ніби для спілкування з ними.

Під цю мелодію він успішно відгородився від усього; тож нашому другові тим часом не залишалося з цього приводу нічого, окрім того, що, як він уже сказав, прекрасна пані була Принцесою. Яка Принцеса, чи Принцеса чого? — згодом міркував наш юнак; відповідь його співрозмовника загубилася у прелюдії до раптового співу іншого вокаліста, який підійшов до фортепіано.

Саме після цього вона так неймовірно підійшла до нього в супроводі свого обожнювача — оскільки він сприймав як абсолютну даність те, що молодий Лорд був її обожнювачем, та й зрештою, хто б ним не був? — і у своїй світлій простоті майже не стала чекати на жодну форму представлення. Таким чином, одним словом можна сказати, що саме так вона познайомилася з нашим героєм, і це задоволення вона відразу ж описала йому як те, чого останнім часом справді бракувало для її щастя. «Знаєте, я прочитала все, а "Серце із золота" — тричі»: вона одразу ж перевела розмову на цей ґрунт, тоді як молодий Лорд усміхався поруч із нею, ніби він теж зробив цілком те саме; і тоді як, крім того, автор твору віддався усвідомленню того, що хоча загалом він зрештою вже майже не міг терпіти повторення цих слів, які сприймалися ним як звичайна марна голосова конвульсія, зараз їх не супроводжував жоден подих цієї асоціації, тож така особа, як Принцеса, могла робити з ними все, що їй заманеться.

Хіба що все мало бути дійсно так, як хотів би _він_! — це спало йому на думку в самій гущі цього дива, жоден відтінок імовірності якого не поступався дивовижністю будь-якому іншому. Це було просто зізнання, яким частувала його ця чудова молода жінка, вираження «мистецької симпатії» — адже за мить вона мала використати саме цей вислів, що створив для них просторий, прозорий, спільний етер, стихію, цілковито піднесену й рідкісну, до якої вони могли б долучитися рівною мірою.

Якщо вона й була олімпійкою — якою у своїй розкішній і правильній молодій вроді, вроді якоїсь божественної грецької маски, перемальованої, скажімо, Тіціаном, вона чимдалі більше йому здавалася, — то це запропоноване повітря було повітрям самих богів: зі своїм тривалим шелестом через усю кімнату вона могла б здатися Артемідою, прикрашеною, обвішаною перлами для своїх шанувальників, але яка при цьому бентежить їх тим, що під впливом ледь хижого пориву вихопила золоту чашу з рук Геби. Саме йому, Джону Берріджу, вона отак привселюдно її пропонувала; і саме його недавній неперевершений _колега_ був тим найбільш збентеженим шанувальником. Джону випадково вдалося перехопити, навіть на такій відстані, після того як ці друзі приєдналися до нього, миттєву, глибоку, сувору оцінку в разючих, пильних очах великого Драматурга стосовно такого незвичайного виступу Принцеси: можливо, саме цей штрих у всій цій справі максимально загострив сприйняття Берріджа. Сприйняття цього як _дива_ анітрохи не змушувало його почуватися жалюгідним — принаймні не більше, ніж того вимагав належний ступінь засліплення; адже, безперечно, найвище здивування викликала б та палкість, з якою вона проміняла зрілу славу на мізерну популярність, якби це ще не перевершувало всього того, що олімпійка такої крові взагалі завдала собі клопоту, як то кажуть, «читати» — а понад усе, читати тричі!

З огляду на те, якого повороту набула справа внаслідок цієї зустрічі, Беррідж не раз ловив себе на тому, що йому майже соромно за неї, — оскільки їй самій, здавалося, ніколи й на думку не спадало соромитися за себе: він ревно ставився до цього типу, тоді як її саму можна було б вважати зухвало байдужою до нього; його перевага (якщо тільки це й справді не стало його погибеллю) полягала в тому, що він міг надмірно розмірковувати над цим, вдаючись тим самим до таких вольностей, на які вона була не здатна. Щодо нього самого, то йому не довелося чекати аж дотепер, аби переконатися, що б він робив, якби _він_ був олімпійцем: для початку він залишив би власні творіння спокійнісінько непрочитаними; це стало б чудовим стартом для олімпійської кар’єри. Коротше кажучи, він був би настільки ж не здатний написати ці твори, як і знайти їм хоч якесь інше застосування; і здібностей до арифметики для підрахунку пальців він мав би не більше, ніж який-небудь мармуровий Аполлон з ідеальною головою, покалічений по зап’ястя. Він погодився б пізнати лише грандіозну особисту пригоду на грандіозному особистому підґрунті: ніщо менше за це, ніяке жалюгідне усвідомлення заплутаних, дріб’язкових речей, сфери приземлених питань і копійчаних проблем, не могло б і близько вважатися хоч із якогось погляду достатньо олімпійським.

Навіть великий Драматург, зі своєю загартованою й перевіреною сталлю та надзвичайно «впевненим» становищем, навіть він не був олімпійцем: погляд, сповнений земних мук, яким він дивився, як Принцеса, та ще й заради такої мети, відвертається від дорогоцінного привілею його уваги, достатньо про це свідчив. Утім, заради порівняння слід було б сказати, що перспектива особистих стосунків із таким видатним авторитетом у питаннях пристрастей — не кажучи вже про решту його чар — могла б мати для палкої молодої жінки (а Принцеса, безсумнівно, була палкою) цілковиту романтичну привабливість: хіба що, о диво з див, вона шукала свою романтику десь у зовсім іншому місці. Та де ж вона могла її шукати, запитував себе Беррідж із глибоким внутрішнім напруженням, щоб при цьому залишатися настільки невимушеною, створюючи враження, ніби пропонує _йому_ геть усе? — настільки вільною, щоб бути з ним божественно ніжною, витати перед ним у всій своїй м’якій, осяйній, бездоганній величі й казати: «Я була б надзвичайно вдячна, якби ви завітали до мене».

За цим настав проміжок часу, лік якому він згодом повністю втратив, так ніколи й не відновивши в пам'яті його хід; єдине чітке уявлення про нього зводилося до того, що тоді сталося якесь втручання, якась подія, що на певний час розлучила їх, проте протягом цієї розлуки, що тривала з пів години чи близько того, вони якимось чином не випустили одне одного з поля зору, натомість їхні погляди зустрічалися в глибокому єднанні через усю велику людну залу; зустрічалися й прагнули зустрічатись, прагнули — і це було найдивовижнішою у світі річчю завдяки відкиданню будь-яких проміжних етапів, завдяки відвертій стрімкій інтенсивності — спільно використати кожну мить тієї години, що могла в них залишитися. Та для чого її використати? — хіба що, мов прекрасні казкові постаті з якоїсь прадавньої легенди, для найвідвертішого й майже найбрутальнішого зізнання у враженні, яке вони справили одне на одного. Згодом він не зміг би назвати жодної іншої людини, з якою вона спілкувалася протягом цього часу, так само як і сам він анітрохи не міг пригадати, що саме тоді нібито робив, хто до нього говорив, до кого говорив він, чи, можливо, він просто стояв і привселюдно витріщався або знемагав.

О, олімпійці й справді були вільними від умовностей — це було частиною їхньої високої відваги та привілеїв; та це також, здавалося, у такий дивовижний спосіб свідчило про те, що вони могли за три хвилини, самісіньким лише світлом своїх очей, передати своїм обранцям той самий осяйний цинізм. Звісно ж, він мав із неабияким трепетом гадати, чи не пошив він себе в дурні, і вагомим доказом цього слугувало те, що, безперечно, _була_ низка миттєвостей, кожна з яких променилася ясним усвідомленням: оскільки він не міг сподобатися їй _настільки_ сильно ні через свою театральну мішуру, ні через друковане словоблуддя, усе зводилося до того, що він сподобався їй, і до того ж так палко, просто сам по собі й точнісінько так само, як кожна богиня в календарі, якщо розібратися, рано чи пізно вподобувала якогось привабливого молодого пастуха. Отже, питання для нього, з іще гострішим болем згодом, полягало б у тому, чи він _справді_, під дією цього дива, закам'янів перед п'ятдесятьма парами очей у позі привабливого пастуха — і, можливо, це питання так і залишило б його в тіні такого приписуваного йому безглуздя, якби його свідомість у певну мить не прояснилася для ще дивніших речей.

Рушієм цієї зміни виявився, що сталося цілком закономірно, не хто інший, як той осяйний юнак, про якого, як йому тепер здавалося, він думав уже цілу вічність, набагато довше, ніж будь-коли в житті проводив на вечірці, — називаючи його юним Лордом: ця особа раптом знову постала перед ним, піднявши вгору якийсь дивний предмет і посміхаючись, ніби вказуючи на нього, з радістю, яка одразу здалася нашому другові майже занадто абсурдною, щоб у неї повірити. Предмет цей був недоречним через те, що на другий, менш заклопотаний погляд, він виявився книжкою; а те, що трапилося з Берріджем протягом двадцяти хвилин, полягало в тому, що вони — тобто Принцеса і він — віддалилися на мільйони миль, або, принаймні, на тисячі років від _цих_ банальностей. Ця книжка, як він мимоволі припустив, могла бути лише _його_ книжкою (вона, здавалося, також мала кричущу червону обкладинку); і на нього наринули спогади — жахливо фальшиві ноти, що знову так відверто прозвучали через його нового знайомого, — про зовсім інших людей, які на зовсім інших вечірках розмахували перед ним томами з достоту таким самим вкрадливим жестом, таким самим лукавим виразом обличчя і таким самим згубним наміром. Сенс усього цього — із усіх можливих способів розвіяти чари в таку годину! — зводився до того, що він повинен був «підписати» цю потворну річ, ще й із характерною цитатою чи побажанням: саме так люди маніжилися й звивалися, так вони промовляли й манили, коли їх спонукали такі цілі; і вже тут-таки, на місці, йому ледве не розбило серце видовище того, як такий типаж, як юний Лорд, піддавшись найвульгарнішій моді, впав так низько.

Однак цей стан раптового невдоволення Берріджа ґрунтувався на глибшому питанні — питанні про те, як же йому залишатися для самого себе привабливим пастухом, якщо він погодиться повернутися до цих ницих реалій. Щоправда, навіть тоді, коли він перебував у полоні цього подиву, бездоганно чиста совість його нападника виставила цю справу в дещо іншому світлі.

Це безкоштовний уривок. Повна книга — на сторінці книги.

MiravaMirava
Електронні книги →

Зміст

Вигляд

‹
›
↩ Продовжити читання