Розділ I. ТРИ ПОДАРУНКИ Д’АРТАНЬЯНА-СТАРШОГО
У перший понеділок квітня 1625 року містечко Мен, у якому народився автор «Роману про троянду», здавалося, перебувало в такому ж цілковитому стані заколоту, ніби гугеноти щойно перетворили його на другу Ла-Рошель. Багато містян, побачивши жінок, що мчали до Головної вулиці, залишаючи своїх дітей плакати біля відчинених дверей, поспішали надіти кіраси і, підкріпивши свою дещо хитку мужність мушкетом або протазаном, прямували до заїзду «Веселий мірошник», перед яким збирався і щохвилини зростав щільний, галасливий та сповнений цікавості натовп.
У ті часи паніка була звичною справою, і рідко який день минав без того, щоб те чи інше місто не занесло до своїх архівів подію такого роду. Були вельможі, що воювали між собою; був король, що воював із кардиналом; була Іспанія, що воювала з королем. Крім цих прихованих чи явних, таємних чи відкритих воєн, були ще розбійники, жебраки, гугеноти, вовки та негідники, які воювали проти всіх. Містяни завжди охоче бралися за зброю проти крадіїв, вовків чи негідників, часто — проти вельмож або гугенотів, іноді — проти короля, але ніколи — проти кардинала чи Іспанії. Тож саме через цю звичку згаданого першого понеділка квітня 1625 року містяни, почувши галас і не побачивши ані червоно-жовтого прапора, ані лівреї герцога де Рішельє, кинулися до заїзду «Веселий мірошник». Коли вони туди прибули, причина всього цього гармидеру стала очевидною для кожного.
Юнак — ми можемо накидати його портрет кількома штрихами. Уявіть собі вісімнадцятирічного Дон Кіхота; Дон Кіхота без кіраси, без кольчуги, без набедреників; Дон Кіхота, вдягненого у вовняний камзол, синій колір якого вицвів до якогось безіменного відтінку між винним осадом і небесною блакиттю; обличчя довгасте й смагляве; високі вилиці — ознака проникливості; надзвичайно розвинені щелепні м'язи — безпомилкова ознака, за якою завжди можна впізнати гасконця, навіть якщо він без берета, — а наш юнак носив берет, прикрашений чимось на кшталт пера; погляд відкритий і розумний; ніс гачкуватий, але витончено окреслений. Завеликий для підлітка, замалий для дорослого чоловіка, він міг би здатися досвідченому оку сином фермера в дорозі, якби не довга шпага, що, звисаючи зі шкіряної перев'язі, била власника по литках, коли він ішов пішки, і по кошлатому боку його жеребця, коли він їхав верхи.
Бо наш юнак мав жеребця, який привертав увагу всіх без винятку. Це був беарнський поні, від дванадцяти до чотирнадцяти років, жовтої масті, без жодної волосини у хвості, але не без наливів на ногах, який, хоч і ходив, опустивши голову нижче колін, що робило мартингал абсолютно зайвим, примудрявся все ж долати свої вісім льє на день. На жаль, чесноти цього коня були так добре приховані під його дивного кольору шкурою та незрозумілою ходою, що в часи, коли кожен був знавцем коней, поява згаданого поні в Менгу — куди він увійшов близько чверті години тому через браму Божансі — справила несприятливе враження, яке поширилося й на його вершника.
І це почуття ще болісніше сприймав молодий д’Артаньян — бо саме так звали Дон Кіхота цього другого Росинанта, — через те, що не міг приховати від самого себе кумедного вигляду, якого надавав йому такий кінь, хоч би яким вправним вершником він був. Тому він глибоко зітхнув, приймаючи цього поні в дарунок від пана д’Артаньяна-старшого. Він чудово знав, що така тварина коштує щонайменше двадцять ліврів; а слова, що супроводжували цей подарунок, були воістину безцінними.
— Мій сину, — сказав старий гасконський дворянин тим чистим беарнським _patois_, якого Генріх IV так і не зміг позбутися, — цей кінь народився в домі твого батька близько тринадцяти років тому і залишався в ньому весь цей час, що має змусити тебе любити його. Ніколи не продавай його; дозволь йому померти спокійно й почесно від старості, а якщо ти візьмеш його у похід, дбай про нього так, як дбав би про старого слугу. При дворі, за умови, що ти коли-небудь матимеш честь потрапити туди, — вів далі пан д'Артаньян-старший, — честь, на яку, пам’ятай, твоє давнє дворянство дає тобі право, — гідно підтримуй своє звання дворянина, яке гідно носили твої предки протягом п'ятисот років, як заради себе самого, так і заради тих, хто належить тобі. Під останніми я маю на увазі твоїх родичів і друзів. Нічого ні від кого не терпи, окрім пана кардинала та короля. Саме завдяки своїй мужності, зауваж, лише завдяки своїй мужності, дворянин може прокласти собі шлях у наш час. Той, хто вагається хоч секунду, можливо, дозволяє вислизнути принаді, яку саме тієї секунди простягала йому фортуна. Ти молодий. Ти повинен бути хоробрим з двох причин: по-перше, тому що ти гасконець, а по-друге, тому що ти мій син. Ніколи не бійся сварок, а шукай пригод. Я навчив тебе поводитися зі шпагою; у тебе залізні м'язи, сталевий зап'ясток. Бийся за будь-якої нагоди. Бийся тим паче, що дуелі заборонені, адже, відповідно, для того, щоб битися, потрібно вдвічі більше мужності. Мені нічого дати тобі, мій сину, крім п'ятнадцяти екю, мого коня та порад, які ти щойно почув. Твоя мати додасть до них рецепт певного бальзаму, який вона отримала від однієї циганки і який має чудодійну властивість лікувати всі рани, що не сягають серця.
Скористайся цим усім і живи щасливо й довго. Мені залишається додати лише одне, а саме — запропонувати тобі приклад: не мій власний, бо я ніколи не бував при дворі й брав участь у релігійних війнах лише як доброволець; я кажу про пана де Тревіля, який колись був моїм сусідою і мав честь у дитинстві бути товаришем по іграх нашого короля, Людовіка XIII, хай береже його Бог! Іноді їхні ігри переростали в бійки, і в цих бійках король не завжди виявлявся сильнішим. Стусани, які він отримував, значно зміцнили його повагу та дружбу до пана де Тревіля. Згодом пан де Тревіль бився з іншими: під час своєї першої подорожі до Парижа — п'ять разів; від смерті покійного короля до повноліття молодого, не рахуючи війн та облог, — сім разів; а з того часу й дотепер — можливо, із сотню разів! Тож, незважаючи на едикти, ордонанси та укази, ось він — капітан мушкетерів; тобто очільник легіону цезарів, яких король надзвичайно цінує і яких боїться кардинал — той, хто не боїться нічого, як подейкують. Понад те, пан де Тревіль отримує десять тисяч крон на рік; отже, він великий вельможа. Він починав так само, як починаєш ти. Рушай до нього із цим листом і зроби його своїм взірцем, щоб ти зміг досягти того ж, що й він».
Після цього пан д’Артаньян-старший оперізав сина власною шпагою, ніжно поцілував його в обидві щоки та дав йому своє благословення.
Вийшовши з батьківської кімнати, юнак зустрів матір, яка чекала на нього зі славнозвісним рецептом, частого застосування якого вимагатимуть поради, що їх ми щойно повторили. Прощання тут було довшим і ніжнішим, ніж там — не тому, що пан д’Артаньян не любив свого сина, який був його єдиним нащадком, а тому, що пан д’Артаньян був чоловіком і вважав би негідним чоловіка давати волю почуттям; тоді як пані д’Артаньян була жінкою, і ба більше — матір’ю. Вона гірко плакала; і — скажемо це до честі д’Артаньяна-молодшого — попри всі його зусилля триматися непохитно, як і належить майбутньому мушкетеру, природа взяла своє, і він пролив чимало сліз, із яких йому з превеликими труднощами вдалося приховати заледве половину.
Того ж дня юнак вирушив у дорогу, споряджений трьома батьківськими дарами, які, як ми вже казали, складалися з п'ятнадцяти крон, коня та листа до пана де Тревіля, — а поради йшли на додачу.
З таким _vade mecum_ д’Артаньян і морально, і фізично був точною копією героя Сервантеса, з яким ми так вдало його порівняли, коли наш обов'язок історика змусив нас змалювати його портрет. Дон Кіхот приймав вітряки за велетнів, а овець — за армії; д’Артаньян приймав кожну усмішку за образу, а кожен погляд — за провокацію, внаслідок чого від Тарба до Менга його кулак був постійно стиснутий, або ж рука лежала на ефесі шпаги; і все ж кулак не опустився на жодну щелепу, а шпага не вийшла з піхов. Не те щоб вигляд жалюгідного поні не викликав численних усмішок на обличчях перехожих; але оскільки об бік цього поні брязкала шпага поважної довжини, а над цією шпагою виблискувало око швидше люте, ніж гордовите, перехожі тамували свої веселощі, або, якщо веселощі брали гору над розсудливістю, вони намагалися сміятися лише на один бік, наче античні маски. Тож д’Артаньян залишався величним і недоторканим у своїй вразливості, аж поки не прибув до цього нещасливого міста Менг.
Але там, коли він спішувався з коня біля воріт «Веселого мельника», і ніхто — ані господар, ані слуга, ані конюх — не підійшов потримати йому стремено чи забрати коня, д’Артаньян помітив крізь відчинене вікно першого поверху дворянина гарної статури та шляхетної постави, хоч і з доволі суворим виразом обличчя, який розмовляв із двома людьми, котрі, здавалося, слухали його з повагою. Д’Артаньян цілком природно, за своїм звичаєм, уявив, що саме він є предметом їхньої розмови, і прислухався. Цього разу д’Артаньян помилився лише частково: йшлося не про нього самого, а про його коня. Дворянин, як здавалося, перераховував усі його чесноти своїм слухачам; і, як я вже казав, оскільки слухачі, схоже, мали велику пошану до оповідача, вони щомиті вибухали гучним сміхом. А що навіть напівпосмішки було достатньо, аби розпалити запальність юнака, неважко уявити, яке враження справили на нього ці гучні веселощі.
Проте д’Артаньян прагнув роздивитися зовнішність цього зухвалця, який насміхався з нього. Він спрямував свій зверхній погляд на незнайомця й побачив чоловіка віком від сорока до сорока п’яти років, із чорними пронизливими очима, блідим обличчям, виразним носом і чорними вусами гарної форми. Він був одягнений у камзол і штаАле там, коли він спішувався з коня біля воріт заїзду «Веселий Мельник», і ніхто — ні господар, ні слуга, ні конюх — не підійшов потримати його стремено чи забрати коня, д’Артаньян помітив крізь відчинене вікно першого поверху дворянина, стрункої статури та шляхетної постави, хоч і з доволі суворим виразом обличчя, який розмовляв із двома особами, котрі, здавалося, слухали його з повагою. Д’Артаньян цілком природно, за своїм звичаєм, подумав, що саме він є предметом їхньої розмови, і прислухався. Цього разу д’Артаньян помилився лише частково: йшлося не про нього самого, а про його коня. Незнайомець, здавалося, перераховував усі його чесноти своїм слухачам; і, як я вже казав, оскільки слухачі, схоже, мали глибоку повагу до оповідача, вони щомиті вибухали регітом. А оскільки навіть півпосмішки було достатньо, щоб збурити запальний характер юнака, то легко уявити, як уплинули на нього ці гучні веселощі.
Попри це, д’Артаньян палав бажанням роздивитися зовнішність цієї нахабної особи, яка з нього глузувала. Він зупинив свій зверхній погляд на незнайомцеві й побачив чоловіка від сорока до сорока п’яти років, із чорними й проникливими очима, блідим обличчям, виразним носом і чорними, охайними вусами. Він був убраний у камзол і штани фіолетового кольору зі стьожками того ж відтінку, без жодних інших прикрас, окрім звичних розрізів, крізь які виглядала сорочка. Ці камзол і штани, хоч і нові, були пом'яті, наче дорожній одяг, що довго лежав у валізі. Д’Артаньян помітив усе це зі швидкістю найпильнішого спостерігача, і, без сумніву, через інстинктивне відчуття, що цьому незнайомцю судилося мати великий вплив на його майбутнє життя.

І от, саме тієї миті, коли д'Артаньян зупинив погляд на дворянинові у фіолетовому камзолі, той відпустив один зі своїх найбільш дотепних і глибокодумних коментарів щодо беарнського поні, двоє його слухачів розсміялися ще гучніше, ніж раніше, а сам він, хоч це й суперечило його звичці, дозволив блідій усмішці (якщо мені дозволять вжити такий вислів) ковзнути його обличчям. Цього разу не могло бути жодних сумнівів: д'Артаньяна справді образили. Сповнений цього переконання, він насунув берет на очі й, намагаючись наслідувати придворні манери, які перейняв у Гасконі від молодих мандрівних шляхтичів, рушив уперед, поклавши одну руку на ефес шпаги, а іншу — на стегно. На жаль, поки він ішов, його гнів зростав із кожним кроком; і замість гідної та піднесеної промови, яку він підготував як вступ до свого виклику, на кінчику язика він не знайшов нічого, окрім грубої образи, яку супроводив лютим жестом.
— Гей, пане, ви, пане, що ховаєтеся за тією віконницею, — так, ви, пане, скажіть мені, з чого ви смієтеся, і ми посміємося разом!
Дворянин повільно перевів погляд зі шкапи на її вершника, ніби йому знадобився певний час, аби збагнути, чи справді ці дивні докори були адресовані йому; потім, коли сумнівів у цій справі вже не могло бути, його брови злегка насупилися, і з неможливою для опису ноткою іронії та зухвалості він відповів д'Артаньяну: «Я не до вас звертався, пане».
— Але я звертаюся до вас! — відповів юнак, ще більше роздратований цією сумішшю зухвалості й гарних манер, ввічливості та зневаги.
Незнайомець знову глянув на нього з легкою посмішкою і, відійшовши від вікна, повільним кроком вийшов із заїжджого двору та став перед конем, за два кроки від д'Артаньяна. Його спокійна манера та іронічний вираз обличчя подвоїли веселість людей, з якими він щойно розмовляв і які досі залишалися біля вікна.
Д'Артаньян, побачивши, що той наближається, витяг свою шпагу на фут із піхов.
— Цей кінь, безперечно, є, або радше був у своїй молодості, жовтцем, — вів далі незнайомець, продовжуючи розпочату думку і звертаючись до своїх слухачів біля вікна, не звертаючи жодної уваги на роздратування д'Артаньяна, який, проте, став між ним та ними. — Цей колір дуже добре відомий у ботаніці, але дотепер вкрай рідкісний серед коней.
— Є люди, які сміються з коня, але не наважилися б сміятися з господаря! — вигукнув юний наслідувач лютого Тревіля.
— Я не часто сміюся, пане, — відповів незнайомець, — як ви можете помітити з виразу мого обличчя; але, попри все, я залишаю за собою привілей сміятися тоді, коли мені заманеться.
— А я, — вигукнув д'Артаньян, — не дозволю жодній людині сміятися, коли мені це не до вподоби!
— Справді, пане, — продовжив незнайомець, спокійніший, ніж будь-коли, — що ж, це цілком справедливо! — і, крутнувшись на підборах, він збирався повернутися до заїжджого двору через головні ворота, під якими д'Артаньян по прибутті помітив осідланого коня.
Але д'Артаньян був не такої вдачі, щоб дозволити людині, яка мала зухвалість насміхатися з нього, ось так просто втекти. Він повністю витяг шпагу з піхов і рушив за ним, вигукуючи: «Оберніться, оберніться, пане жартівнику, щоб я не вдарив вас у спину!»
«Битися зі мною!» — сказав інший, обернувшись на підборах і розглядаючи юнака з таким самим подивом, як і презирством. «Та ви, мій добрий друже, мабуть, божевільний!» Потім, стишеним голосом, ніби розмовляючи сам із собою, він продовжив: «Це прикро. Яка це була б знахідка для Його Величності, який скрізь шукає хоробрих хлопців, щоб завербувати їх у свої мушкетери!»
Ледве він закінчив, як д’Артаньян зробив на нього такий лютий випад, що, якби той спритно не відскочив назад, цілком імовірно, він би жартував востаннє. Незнайомець, зрозумівши тоді, що справа вийшла за межі кпинів, оголив шпагу, відсалютував супротивнику й серйозно став у позицію. Але тієї ж миті двоє його слухачів, у супроводі господаря, накинулися на д’Артаньяна з палицями, лопатами й камінними щипцями. Це викликало таке раптове й цілковите відволікання від атаки, що супротивник д’Артаньяна, поки той обернувся, щоб зустріти цей град ударів, з тією ж точністю вклав шпагу в піхви і, замість учасника, яким він ледь не став, перетворився на глядача бійки — роль, з якою він впорався зі своєю звичною незворушністю, бурмочучи, однак: «Чума на цих гасконців! Посадіть його назад на його помаранчевого коня, і хай забирається геть!»
«Не раніше, ніж я вб'ю вас, боягузе!» — вигукнув д’Артаньян, намагаючись триматися якомога гідніше й не відступаючи ні на крок перед трьома своїми нападниками, які продовжували обсипати його ударами.
«Ще одна гасконада!» — промурмотів дворянин. «Клянусь честю, ці гасконці невиправні! Що ж, продовжуйте танець, раз він цього так хоче. Коли він втомиться, то, можливо, скаже нам, що з нього досить».
Але незнайомець не знав, із якою впертою особою має справу; д’Артаньян був не з тих, хто коли-небудь благатиме про пощаду. Тому бій тривав ще кілька секунд; але зрештою д’Артаньян випустив свою шпагу, яка зламалася навпіл від удару палицею. Тієї ж миті ще один удар просто в лоб повалив його на землю, закривавленого й майже непритомного.
Саме тієї миті до місця події звідусіль почали збігатися люди. Господар, побоюючись наслідків, за допомогою своїх слуг переніс пораненого на кухню, де йому надали сяку-таку допомогу.
Що ж до пана, то він повернувся на своє місце біля вікна й з певним нетерпінням розглядав натовп, вочевидь роздратований тим, що люди не розходяться.
— Ну, як там цей божевільний? — вигукнув він, обернувшись, коли шум дверей сповістив про появу господаря, який зайшов дізнатися, чи не постраждав гість.
— Ваша ясновельможність цілі й неушкоджені? — запитав господар.
— О, так! Цілком цілий і неушкоджений, мій добрий господарю; і я хочу знати, що сталося з нашим юнаком.
— Йому краще, — відповів господар, — він повністю втратив свідомість.
— Он як! — сказав пан.
— Але перед тим, як знепритомніти, він зібрав усі сили, щоб кинути вам виклик і при цьому зухвало вам погрожувати.
— Та цей хлопець, мабуть, сам диявол у плоті! — вигукнув незнайомець.
— О ні, ваша ясновельможносте, він не диявол, — відповів господар із презирливою усмішкою, — адже, доки він був непритомний, ми понишпорили в його валізі й не знайшли нічого, крім чистої сорочки та одинадцяти крон. Що, однак, не завадило йому сказати, втрачаючи свідомість, що якби таке трапилося в Парижі, то згодом ви б мали нагоду пошкодувати про це.
— Тоді, — холоднокровно мовив незнайомець, — він, мабуть, якийсь переодягнений принц.
— Я розповів вам це, добродію, — продовжив господар, — щоб ви були насторожі.
— Чи він нікого не назвав у своєму гніві?
— Назвав; він ляснув по своїй кишені й сказав: «Побачимо, що пан де Тревіль подумає про цю образу, завдану його _протеже_».
— Пан де Тревіль? — перепитав незнайомець, ставши уважним. — Він поклав руку на кишеню, вимовляючи ім'я пана де Тревіля? А тепер, мій любий господарю, поки ваш юнак був непритомний, ви, я цілком певен, не змарнували нагоди з'ясувати, що було в тій кишені. Що ж там було?
— Лист, адресований панові де Тревілю, капітану мушкетерів.
— Справді!
— Точнісінько так, як маю честь доповісти вашій світлості.
Господар, не наділений великою проникливістю, не помітив, якого виразу його слова надали фізіономії незнайомця. Останній підвівся від вікна, на підвіконня якого спирався ліктем, і насупив брови, як людина, що чимось стривожена.
— Хай йому чорт! — пробурмотів він крізь зуби. — Невже Тревіль нацькував на мене цього гасконця? Він дуже юний; але удар шпагою є удар шпагою, хоч би якого віку був той, хто його завдає, а юнака підозрюватимуть менше, ніж старшого чоловіка. — Незнайомець поринув у задуму, що тривала кілька хвилин. — Іноді досить слабкої перешкоди, щоб зруйнувати великий задум.
— Господарю, — сказав він, — чи не могли б ви придумати, як позбавити мене від цього несамовитого хлопчиська? По совісті кажучи, я не можу його вбити; і все ж, — додав він із холодно-грізним виразом, — він мене дратує. Де він?
— У кімнаті моєї дружини, на першому поверсі, де йому перев'язують рани.
— Його речі та його сумка при ньому? Він зняв камзол?
— Навпаки, все на кухні. Але якщо він вас дратує, цей юний дурень...
— Безсумнівно. Він влаштовує у вашому заїзді гармидер, з яким поважні люди не можуть миритися. Ідіть; підготуйте мій рахунок і попередьте мого слугу.
— Як, мосьє, ви покидаєте нас так скоро?
— Ви чудово це знаєте, оскільки я наказав осідлати мого коня. Хіба мене не послухалися?
— Усе зроблено; як ваша вельможність могли помітити, ваш кінь стоїть біля великої брами, вже осідланий для вашого від'їзду.
— Добре; тоді робіть так, як я вам наказав.
«Якого дідька! — сказав господар сам до себе. — Невже він боїться цього хлопчиська?» Але владний погляд незнайомця змусив його замовкнути; він покірно вклонився і віддалився.
«Не варто, щоб цей тип побачив Міледі*, — міркував далі незнайомець. — Вона скоро проїжджатиме; вона й так спізнюється. Краще я сяду на коня і поїду їй назустріч. Хотілося б, однак, знати, що міститься в цьому листі, адресованому Тревілю». І незнайомець, бурмочучи собі під ніс, попрямував до кухні.
* Ми добре усвідомлюємо, що це звертання, міледі, правильно вживати лише разом із прізвищем. Але саме так ми знаходимо це в рукописі і не беремо на себе сміливість щось змінювати на власний розсуд.
Тим часом господар, який не мав жодних сумнівів, що саме присутність юнака змусила незнайомця покинути його заїжджий двір, знову піднявся до кімнати своєї дружини й виявив, що д'Артаньян саме приходить до тями. Давши йому зрозуміти, що поліція обійдеться з ним досить суворо за те, що він затіяв сварку з вельможним паном — бо, на думку господаря, незнайомець не міг бути ніким іншим, як вельможею, — він наполіг на тому, щоб, незважаючи на свою слабкість, д'Артаньян підвівся і поїхав звідти якомога швидше. Д'Артаньян, напівпритомний, без камзола і з перев'язаною полотняною тканиною головою, підвівся і, підганяний господарем, почав спускатися сходами; але, дійшовши до кухні, найперше, що він побачив, був його супротивник, який спокійно розмовляв біля підніжки важкої карети, запряженої двома великими нормандськими кіньми.
Його співрозмовницею, чия голова визирала з вікна карети, була жінка віком від двадцяти до двадцяти двох років. Ми вже зазначали, з якою швидкістю д'Артаньян схоплював вираз обличчя. З одного погляду він збагнув, що ця жінка була молодою і вродливою; і її тип краси вразив його ще дужче через те, що абсолютно відрізнявся від краси мешканок південних країв, де д'Артаньян жив дотепер. Вона була блідою й білявою, з довгими кучерями, що густо спадали на її плечі, мала великі, блакитні, млосні очі, рожеві губи й алебастрові руки. Вона з великим пожвавленням розмовляла з незнайомцем.
— Отже, Його Високопреосвященство наказує мені... — мовила дама.
— Негайно повернутися до Англії й повідомити його, щойно герцог покине Лондон.
— А як щодо інших моїх інструкцій? — запитала прекрасна мандрівниця.
— Вони в цій скриньці, яку ви відкриєте лише тоді, коли опинитеся по той бік Ла-Маншу.
— Дуже добре; а ви — що робитимете ви?
— Я... я повертаюся до Парижа.
— Як, і ви не покараєте цього зухвалого хлопчиська? — запитала дама.
Незнайомець хотів було відповісти, але тієї миті, коли він розтулив рота, д'Артаньян, який усе чув, вискочив на поріг.
— Цей зухвалий хлопчисько сам карає інших! — вигукнув він. — І я сподіваюся, що цього разу той, кого він має покарати, не втече від нього, як раніше.
— Не втече від нього? — відказав незнайомець, насупивши брови.
— Ні; у присутності жінки ви, мабуть, не наважитеся тікати?
— Пам'ятайте, — сказала міледі, побачивши, що незнайомець поклав руку на ефес шпаги, — найменша затримка може все зіпсувати.
— Ви маєте рацію, — вигукнув дворянин. — Тоді рушайте своїм шляхом, а я чимдуж рушу своїм. — І, вклонившись дамі, він скочив у сідло, тимчасом як її кучер енергійно шмаганув батогом коней. Так двоє співрозмовників роз'їхалися, помчавши чвалом у протилежних напрямках.
— Заплати йому, бовдуре! — гукнув незнайомець своєму слузі, не сповільнюючи бігу коня, і той, кинувши дві чи три срібні монети до ніг господаря, поскакав услід за своїм паном.
— Підлий боягузе! Фальшивий дворянине! — вигукнув д'Артаньян і собі кинувшись уперед за слугою. Але через рану він був надто слабким, щоб витримати таке напруження. Не ступив він і десяти кроків, як у вухах йому задзвеніло, його охопила млість, кривава пелена застелила очі, і він упав посеред вулиці, продовжуючи кричати: «Боягуз! Боягуз! Боягуз!»
— Він і справді боягуз, — пробурмотів господар, наближаючись до д'Артаньяна й намагаючись цими дрібними лестощами помиритися з юнаком, як та чапля з байки з равликом, яким вона знехтувала напередодні.
— Так, ниций боягуз, — прошепотів д'Артаньян, — але вона... вона була дуже красива.
— Яка ще *вона*? — запитав господар.
— Міледі, — ледве вимовив д'Артаньян і знепритомнів удруге.
— А, зрештою, байдуже, — сказав господар. — Я втратив двох клієнтів, але цей залишається, і щодо нього я цілком певен на кілька найближчих днів. Одинадцять крон буде моїми.
Слід пам'ятати, що одинадцять крон — це була саме та сума, що залишалася в гаманці д'Артаньяна.
Господар розраховував на одинадцять днів постільного режиму по кроні за день, але він не врахував намірів свого гостя. Наступного ранку о п'ятій годині д'Артаньян підвівся і, зійшовши на кухню без сторонньої допомоги, попросив, серед інших складників, перелік яких до нас не дійшов, трохи олії, вина та розмарину. З материним рецептом у руках він приготував бальзам, яким змастив свої численні рани, самостійно змінивши пов'язки; і, рішуче відмовившись від допомоги будь-якого лікаря, д'Артаньян того ж вечора вже прогулювався, а на завтра був майже здоровий.
Але коли настав час платити за розмарин, олію та вино — єдині витрати, які мав хазяїн, оскільки він суворо утримувався від їжі, — тоді як його жовтий кінь, принаймні за словами конюха, з'їв утричі більше, ніж, за логікою речей, міг би з'їсти кінь його розмірів, — д'Артаньян не знайшов у своїй кишені нічого, окрім маленького старого оксамитового гаманця з одинадцятьма кронами всередині; бо що ж до листа, адресованого пану де Тревілю, то він зник.
Юнак почав шукати листа з якнайбільшим терпінням, раз у раз вивертаючи всі свої кишені, нишпорячи й перенишпорюючи у своєму саквояжі, відкриваючи й знову відкриваючи гаманець; але коли він дійшов переконання, що листа не знайти, він утретє впав у таку лють, яка ледь не обійшлася йому в нову порцію вина, олії та розмарину, — бо, побачивши, як цей запальний юнак шаленіє і погрожує рознести все в заїзді, якщо його лист не знайдеться, господар схопив рожен, його дружина — держак від мітли, а слуги — ті самі палиці, якими вони орудували напередодні.
— Мій рекомендаційний лист! — кричав д'Артаньян. — Мій рекомендаційний лист! Або, клянуся святою кров'ю, я настромлю вас усіх на рожен, як ортоланів!
На жаль, була одна обставина, яка створювала серйозну перешкоду для здійснення цієї погрози; вона полягала в тому, як ми вже розповідали, що його шпага під час першої сутички розламалася навпіл, про що він геть-чисто забув. Відтак вийшло, що коли д'Артаньян рішуче вихопив зброю, він виявився просто-напросто озброєним уламком клинка завдовжки близько восьми чи десяти дюймів, який господар дбайливо вклав у піхви. Що ж до решти леза, то господар хитро приховав її, аби зробити собі шпикачку.
Але цей обман, імовірно, не зупинив би нашого палкого юнака, якби господар не розсудив, що претензія його гостя цілком справедлива.
— Але, зрештою, — сказав він, опускаючи вістря свого рожна, — де ж цей лист?
«Так, де ж цей лист?» — вигукнув д’Артаньян. — «По-перше, попереджаю вас, що цей лист адресований пану де Тревілю, і він має бути знайдений, а якщо не знайдеться, то він зуміє його знайти».
Його погроза остаточно залякала господаря. Після короля та кардинала пан де Тревіль був людиною, чиє ім'я, мабуть, найчастіше повторювали військові, та й навіть звичайні містяни. Був, щоправда, ще отець Жозеф, але його ім'я ніколи не вимовляли інакше, ніж пошепки — такий жах навіювала Сіра Еміненція, як називали наближеного кардинала.
Кинувши свій рожен і наказавши дружині зробити те ж саме з руків'ям мітли, а слугам — з їхніми палицями, він першим подав приклад і розпочав ретельні пошуки зниклого листа.
«Чи було в листі щось цінне?» — спитав господар після кількох хвилин марних пошуків.
«Чорт забирай! Ще б пак!» — вигукнув гасконець, який розраховував завдяки цьому листу прокласти собі шлях при дворі. — «У ньому був мій статок!»
«Векселі на Іспанію?» — спитав стривожений господар.
«Векселі на особисту скарбницю Його Величності», — відповів д’Артаньян, який, розраховуючи вступити на королівську службу завдяки цій рекомендації, вважав, що може дати таку дещо ризиковану відповідь, не збрехавши.
«Диявол!» — вигукнув господар, геть розгубившись.
«Але це не має значення, — продовжував д’Артаньян із природною впевненістю, — це не має жодного значення. Гроші — це ніщо; цей лист був усім. Я б краще втратив тисячу пістолів, ніж загубив його». Він не ризикував би більше, якби сказав двадцять тисяч, але певна юнацька скромність стримала його.
Раптом промінь світла осяяв розум господаря, коли він, нічого не знайшовши, подумки вже віддавав себе чортові.
— Цей лист не загубився! — вигукнув він.
— Що! — вигукнув д’Артаньян.
— Ні, його у вас вкрали.
— Вкрали? Хто?
— Той дворянин, що був тут учора. Він спускався на кухню, де був ваш камзол. Він залишався там якийсь час насамоті. Б’юся об заклад, це він його вкрав.
— Ви так думаєте? — відповів д’Артаньян, мало в це вірячи, бо краще за будь-кого знав, наскільки суто особистою була цінність цього листа, і не бачив у ньому нічого такого, що могло б спокусити чиюсь жадібність. Річ у тім, що жоден із його слуг, жоден із присутніх мандрівників не отримав би жодної вигоди від володіння цим папером.
— Ви кажете, — вів далі д’Артаньян, — що підозрюєте того зухвалого дворянина?
— Кажу вам, я в цьому впевнений, — продовжував господар. — Коли я повідомив йому, що ваша милість — _протеже_ пана де Тревіля, і що ви навіть маєте листа до цього славетного пана, він видався дуже стурбованим, запитав мене, де цей лист, і негайно спустився на кухню, де, як йому було відомо, знаходився ваш камзол.
«Тоді це мій злодій, — відповів д’Артаньян. — Я поскаржуся пану де Тревілю, а пан де Тревіль поскаржиться королю». Потім він величненько витяг з гаманця дві крони й віддав їх хазяїнові, який із шапкою в руках супроводжував його до брами, і знову сів на свого жовтого коня, що без жодних подальших пригод довіз його до брами Сент-Антуан у Парижі, де його господар продав його за три крони, що було дуже гарною ціною, зважаючи на те, що д’Артаньян ганяв його на останньому перегоні. Тож купець, якому д’Артаньян продав його за дев'ять ліврів, не приховував від юнака, що дає за нього таку величезну суму лише через незвичність його масті.
Отак д’Артаньян увійшов до Парижа пішки, тримаючи під пахвою свій невеликий пакунок, і бродив містом, доки не знайшов кімнату в найм на умовах, що відповідали його скромним статкам. Ця кімнатка була чимось на кшталт мансарди на вулиці де Фоссєйоєр, поблизу Люксембургу.
Щойно завдаток було сплачено, д’Артаньян оселився у своєму помешканні й решту дня пришивав до свого камзола та штанів декоративну тасьму, яку його мати зрізала з майже нового камзола старшого пана д’Артаньяна і потайки віддала синові. Потім він пішов на набережну де Ферій, щоб насадити нове лезо на свій меч, а тоді попрямував до Лувру, розпитуючи першого-ліпшого мушкетера, якого зустрів, про розташування особняка пана де Тревіля, що виявився на вулиці В'є-Коломб'є — тобто зовсім близько від кімнати, яку зняв д’Артаньян, що, здавалося, віщувало щасливий знак для успіху його подорожі.
Після цього, задоволений тим, як він повівся в Менгу, без каяття за минуле, впевнений у сьогоденні та сповнений надій на майбутнє, він ліг у ліжко й заснув сном хоробрих.
Цей сон, попри всю свою провінційність, тривав до дев’ятої ранку; о цій порі він підвівся, щоб вирушити до резиденції пана де Тревіля — третьої особи в королівстві, за батьковою оцінкою.
Розділ II. ПЕРЕДПОКІЙ ПАНА ДЕ ТРЕВІЛЯ
Пан де Труавіль, як усе ще називали його родину в Гасконі, або пан де Тревіль, як він зрештою став іменувати себе в Парижі, справді починав своє життя так само, як тепер д'Артаньян; тобто без жодного су в кишені, але з тим запасом зухвалості, проникливості та розуму, завдяки яким найбідніший гасконський дворянин часто здобуває у своїх надіях на батьківську спадщину більше, ніж найбагатший перигорський чи беррійський дворянин отримує насправді зі своєї. Його зухвала хоробрість і ще зухваліший успіх у часи, коли удари сипалися наче град, піднесли його на самісіньку вершину тієї важкої драбини, що зветься прихильністю двору, якою він підіймався, долаючи по чотири щаблі за раз.
Це безкоштовний уривок. Повна книга — на сторінці книги.
