Я знаходжу нові зв’язки

Лист, який лежав переді мною, був написаний старомодним почерком на фірмовому папері юридичної фірми «Елдон і Кроуфорд», їхньою вказаною адресою була Калвертон, штат Меріленд. Втретє я перечитав це послання, хоча воно, безумовно, було коротким і лаконічним, а його зміст не викликав сумнівів. Але ви самі можете оцінити.

КАЛВЕРТОН, ШТАТ МЕРІЛЕНД, 22 червня 1919 року.

ШАНОВНИЙ ПАНЕ, – Похоронні служби покійного Френсіса Гільдебранда Грейма, що проживав у «Гільдебранд-Хундред», округ Кінг-Вільям, штат Меріленд, відбудуться в церкві Святого Спасителя в Гілфорд-Корнерс, штат Меріленд, у четвер, 24 червня 1919 року, о третій годині дня.

Враховуючи, що ви є бенефіціаром у заповіті пана Грейма, я надсилаю це повідомлення спеціальною доставкою, сподіваючись, що ви зможете відвідати службу та бути присутнім на читанні заповіту.

Я додаю розклад руху поїздів на лінії Кейп-Чарлз і пропоную вам скористатися ранковим експресом з Балтімора. Повідомивши провідника, поїзд зупиниться на станції Краун-Феррі, найближчій залізничній станції до «Гільдебранд-Хундред». Якщо ви повідомите мене телеграфом про свій приїзд, я подбаю про те, щоб вас зустріли. Сподіваючись, що ви зможете здійснити цю поїздку, і дозволяючи собі запропонувати наші юридичні послуги,

Залишаюся вашим покірним слугою,

ДЖОН ЕЛДОН. Г’Ю ГІЛЬДЕБРАНД, ЕСКВАЙР.

Так, у цьому не було нічого незрозумілого. Френсіс Грейм, далекий родич, якого я бачив лише раз у житті, раптово помер у своєму будинку в штаті Меріленд; як член родини та ймовірний спадкоємець, я зобов’язаний був особисто віддати йому останню шану. Проте в цій історії було щось дещо дивне. Саме громадянська війна спричинила незворотну розрив між північною та південною гілками родини Гільдебрандів; протягом понад покоління між ними не було жодних соціальних зв’язків. Більше того, протягом цього періоду ім’я почало зникати назавжди, що є звичайною долею старих родин, які живуть надто близько до батьківської землі і не люблять галасливі колеса світового прогресу. Покійний власник маєтку «Сто» навіть не носив родинного прізвища, його походження від Гільдебрандів було по жіночій лінії. Я, зі свого боку, сирота, без братів і сестер; більше того, у мене немає близьких родичів по батьківській лінії; насправді, я ніколи не чув про жодного з моїх найближчих родичів, поки одного дня, близько трьох місяців тому, Френсіс Грейм не завітав до мого офісу у Філадельфії, не представився, не заявив, що ми родичі, і не запросив мене на обід, який перетворився на вечерю, а потім тривав до опівнічної трапези. Це була любов з першого погляду, хоча Грейму було близько сорока п’яти років, а мені не виповнилося тридцяти. Однак роки – лише роки – не мають значення, якщо люди справді «спільно мислять», і ми з Греймом швидко почали закладати фундамент дружби, яка обіцяла бути надзвичайно міцною.

Було вирішено, що я приїду до «Гільдебранд-Ганред» на тривалий візит, але через різні обставини це постійно відкладалося. Мені доручили справжню судову справу, Грейма викликали на Захід на місяць, один із наших зустрічей випускників коледжу було заплановано на початок червня; так і тривало. А тепер бідолашний Грейм помер, і нічого не може бути так, як ми планували того довгого дня та ночі в старому університетському клубі на вулиці Волнат-стріт. Дивно, але я не чув, що він хворий, але наше листування було дуже нерегулярним, і, швидше за все, напад був раптовим – хвороба серця або, можливо, інсульт. Звісно, я повинен поїхати до Меріленду, хоча ця подорож буде сумною; мені навіть може бути трохи незручно з’явитися в будинку в ролі нещодавно знайденого родича. Я повинен пояснити, що зараз родина в «Ганреді» складається з міс Лізбет Грейм і її кузини, міс Юніс Тревор. Звісно, я ніколи не зустрічав жодну з них, але Грейм згадував про обох дівчат під час нашої першої та єдиної зустрічі; здавалося, він особливо любив Лізбет, або Бетті, як він її називав. Бетті Грейм – досить привабливе ім’я, я думаю – на кілька років молодша за мене, і будь-який нормальний молодий чоловік вважав би придбання зовсім нової жіночої кузини цікавою можливістю. Але це було до цієї сумної події – смерті Френсіса Грейма, і я відчуватиму себе більше чи менше непроханим гостем. Однак, очевидно, що містер...

Лист Елдона, мабуть, був узгоджений із міс Грейм, і, я впевнений, Грейм розповів своїй дочці про те, що познайомився зі мною і, до того ж, дуже прихильно; отже, мені доведеться піти і проявити пристойність, за можливості залишитися на ніч, а потім вислизнути в п’ятницю вранці зі своєю спадщиною – можливо, зі ста доларами, на які я зможу придбати траурну каблучку, яка так дорога серцям письменників середини вікторіанської епохи.

Попри спеціальну позначку про термінову доставку, лист затримався десь, і його доставили мені лише рано вранці в четвер, коли кур’єр розбудив мене від незвично міцного сну, просто міцно притискаючи пальцем кнопку дзвінка моїх крихітних апартаментів у готелі «Кларендон». Коли я розтерла сон з очей і зрозуміла загальний зміст листа, я поглянула на годинник і побачила, що в мене є менше години, щоб привести себе в порядок, вирішити свої справи та встигнути на потяг. Але я легко впоралася, тому що, окрім душу та сніданку, мені потрібно було лише зателефонувати другу, з яким я ділила невеликий офіс, і повідомити, що я не повернуся до п’ятниці, і що нашу заплановану гру в гольф доведеться відкласти до цієї дати. На щастя чи на жаль, як ви вирішите, мені не потрібно було відкладати зустрічі з клієнтами чи вирішувати якісь нагальні ділові питання. Якщо добре подумати, я не впевнена, чи справді я призначена для роботи суддею чи адвокатом, і, безумовно, світ не дуже прагне скористатися моїми знаннями в галузі права. У мене просто звичайний випадок, коли молодий чоловік вивчає право, тому що після закінчення університету нічого більш конкретного не з’явилося. Крім того, щоквартальний дохід від майності моєї матері достатній для задоволення моїх скромних потреб і, можливо, позбавляє мене будь-якого реального стимулу до наполегливої праці. Зазвичай, успішна людина – це людина, яка сама себе створила, тобто її змушували грати роль творця і робити щось з нічого.

Іноді, коли я розмірковую про те, що стало б, якби цей щоквартальний чек перестав приходити поштою, мені стає соромно. Чи маю я щось дійсно цінне, щоб запропонувати світові в обмін на притулок, одяг і те, що мій рознощик газет називає трьома «раціонами» на день? Не те щоб я був зовсім нікчемною людиною (як гольфіст, я добре навчений і завжди стежу за тим, щоб засипати ямки, які роблю), але немає жодної особливої причини для мого існування на цій планеті, і не так вже й багато людей знали б або турбувалися б про те, що мене більше немає серед них. Чи це цинізм? Зовсім ні; принаймні, я не мав наміру справляти таке враження. Але мої два роки військової служби зруйнували деякі ілюзії, хоча мені й не пощастило переправитися через воду.

Зрештою, я можу вважати себе досить пристойною людиною, якщо порівнювати з пересічними представниками людства, і хоча я не претендую на заняття благодійністю, я можу цілком чесно сказати, що немає жодної людини, чи то чоловіка, чи жінки, яка б могла правдиво стверджувати, що її життя погіршилося завдяки тому, що вона мала честь особисто знати мене. У найкращому випадку це лише негативна чеснота, і іноді я гостро відчуваю, що повинен докладати певних зусиль, щоб додати щось конкретне до світових запасів матеріальних благ або етичних цінностей. Я не можу тішити себе тим, що володію чимось більшим, ніж один талант, і мій щоквартальний прибуток зручно використовувати як серветку, щоб загорнути його; здається, що ця стара алегорія точно відповідає моєму випадку. Я думаю, що моє життя було дещо занадто приємним і впорядкованим; люди, які живуть на «Легкій вулиці», стають дедалі більше прив’язаними до свого otium-cum-dig; я уявляю себе через менш ніж двадцять років: огрядним, з постриженою головою, схильним з обуренням ставитися до існування хлопчиків і собак, дріб’язково прив’язаним до того, щоб носити на обіди до друзів власну марку перцю в маленькій, плоскій срібній коробочці. Можливо, якщо я колись закохаюся, але нісенітниця! Я вже так довго і безуспішно прикликаю цю можливість, що вона втратила значну частину своєї первісної привабливості. Ні, я не бачу, щоб для мене було щось краще, ніж продовжувати отримувати свій дохід, релігійно сидіти принаймні шість годин на день у своєму офісі, грати в гольф, поки я нарешті не подолаю цю жахливу схильність до «хука», і, як завжди, обідати по понеділках у родині Мерсерів; коротше кажучи, підганяти свою індивідуальну «палицю» під призначену для неї «дірку». Однак я думаю, що скажу Бобу Мерсеру, що він може розраховувати на мене, щоб я приділяв один вечір на тиждень його громадській організації на Джуліан-стріт.

Зрештою, я можу вважати себе досить пристойною людиною, якщо порівнювати з пересічними представниками людства, і хоча я не претендую на заняття благодійністю…

Боб – саме той тип священника, і я знаю, що він має рацію, коли наполягає на тому, що давати й отримувати – це, по суті, взаємозамінні поняття. Але завжди важко докласти зусиль і таким чином довести правдивість цього твердження; набагато простіше дозволити комусь іншому отримати справжнє задоволення від життя, а самому задовольнитися місцем біля каміна в клубі та впевненістю в тому, що кухар чудово знає, як саме ви любите свої котлети та кінчики спаржі. Тим не менш, я поговорить з Бобом, а поки що я усвідомив, що вже без десяти дев’ята, і лише водій таксі, який не зважає на правила дорожнього руху, може доставити мене до станції Пенсильванія вчасно, щоб встигнути на потяг, що прямує на південь. Я встигаю, з запасом у чверть хвилини, і тепер згадую, що забув надіслати телеграму містеру Елдону. Я можу надіслати йому телеграму у Вілмінгтоні, але малоймовірно, що її доставлять вчасно; ймовірно, мені доведеться самостійно шукати транспорт, щоб дістатися до «Гільдебранд-Ганред». У мене буде повні дві години між прибуттям мого потяга на станцію Кроун-Феррі та призначеним часом похорону. Цього має бути достатньо, навіть якщо мені доведеться йти пішки.

Поїздка маршрутом Кейп-Чарльз не надто цікава; крім того, було надзвичайно пильно, і їжа, яку пропонували в буфеті вагону-ресторану, здавалася надзвичайно непривабливою. Звідки, в біса, компанія бере такі несмачні продукти? Все має такий висушений і позбавлений запаху вигляд, ніби це лише тінь справді ситної їжі, справжній бенкет у стилі Бармецида. Була звичайна затримка через аварію вантажного потяга, і до того часу, коли я вийшов на маленькій станції Кроун-Феррі, мій двочасовий запас часу скоротився до мізерних шістдесяти хвилин.

Не надто привабливе місце, ця обшарпана зупинка, що загубилася в глушині серед сосен і дерев виду хакберрі. Навколо не було жодної душі, окрім похмурого чоловіка, який виконував обов’язки різноробочого і, здавалося, був незадоволений тим, що незнайомець вторгся в його самотнє володіння. На моє запитання про можливість знайти якийсь вид транспорту він відповів односкладово: «Ні», і не виявив жодного бажання надати мені реальну допомогу в тому, щоб дістатися до «Гільдебранд-Гундред»; він вказав загальний напрямок похилим, пофарбованим тютюном пальцем, і на цьому все закінчилося.

Поруч не було жодного будинку, лише дві витоптані колії піщаної сільської дороги, що тягнулися на захід і розгалужувалися за пару сотень ярдів від зупинки – «вглиб», як це називають тут. З невеликої кількості наданої мені інформації я зрозумів, що мені потрібно піти лівою гілкою, і, переконавши агента, в обмін на дві мої найкращі сигари, тимчасово взяти мою дорожню сумку на зберігання, я вирушив у свою тримильну подорож пішки.

Після того, як я пройшов через смугу чагарникового лісу, вигляд місцевості почав змінюватися на краще, і чим далі я віддалявся від узбережжя, тим більш горбистою і різноманітною вона ставала. Пісок поступився місцем глинистому ґрунту, і це покращення торкнулося і дороги, поля були огороджені, і, завдяки доданим дубовим і гікоровим гаям, пейзаж почав приваблювати; це була хороша сільськогосподарська земля і приємне місце для сільського життя.

Я проїхав повз кілька фермерських будинків, але оскільки цей день був незвично прохолодним для червня, а мені досить подобалося гуляти, я вирішив не турбуватися про те, щоб найняти екіпаж. Фермер, якого я зустрів на перехресті, де було невеличке скупчення з півдюжини будинків, повідомив мені, що до церкви Святого Спасителя приблизно миля; але вже було пів на третю, і я зрозумів, що не встигну прибути до будинку до початку похоронної процесії. Очевидно, що мені слід було почекати біля церкви, поки не прибуде група з «Гільдебранд-Гундред»; тоді я міг би представитися містеру Елдону і отримати належне місце серед тих, хто оплакує.

«А якщо хочете, — продовжив мій новий знайомий, — ви можете скоротити шлях до церкви більше ніж наполовину, пройшовши через територію Танефорда. Зайдіть через ту огорожу», — і він показав на сто ярдів вниз по дорозі.

Я трохи засумнівався щодо доцільності скорочення шляху через приватну територію і сказав про це. «Ви впевнені, що містер Танефорд не заперечує?» — запитав я.

«Звісно, він заперечує», — заявив мій сільський друг, який тепер повідомив мені, що його звати Гріноу і що він є новообраним шерифом округу. «Він дуже сильно заперечує. Але суд вирішив, що це право проходу, і коли закон надає людині її права, вона зобов’язана їх захищати».

«Чому існує це право проходу?» — запитав я.

«Територія Танефорда була королівською наділом», — пояснив шериф Гріноу, «але церква Святого Спасителя була збудована ще до цього, і жителі Гілфорд-Корнерс зберегли право доступу до своєї парафіяльної церкви. Дорога становить цілу милю».

«Реліквія усталеної церкви колоніальних часів», – зауважив я. «Зараз ніхто не зобов’язаний відвідувати церкву Святого Спасителя».

«Ні», – визнав шериф. «І я сам баптист. Але ми зберігаємо наші права, бо ніхто не знає, коли нам може знадобитися ними скористатися».

Оскільки, здавалося, містер Танефорд не змирився з практикою давніх церковних привілеїв, я вже збирався сказати, що, будучи чужинцем, не маю наміру ставати учасником цієї суперечки, але, поглянувши на годинник, зрозумів, що мені доведеться піти коротшою дорогою, якщо я хочу встигнути до церкви до третьої години.

«Похорон містера Грейма?» – запитав Гріноу. «Ну, він був хорошою людиною і хорошим сусідом. Я б і сам прийшов, якби не мав справ у суді. Так, справді, йдіть прямо, і ви не проґавите дорогу. Радий був допомогти, сер; гарного вечора».

За огорожею стежка пролягала через невеликий луг, потім через гай листяних дерев, плавно піднімаючись до невеликого плато, на якому розташувався маєток. Будинок був збудований у георгіанському стилі з звичайним помпезним портиком; здавалося, він у поганому стані і був оточений недоглянутими газонами, загонами та садами. Я зрозумів, що стежка приведе мене на відносно невелику відстань від будинку, і я співчував роздратуванню власника через вторгнення в його приватне життя під прикриттям закону. Проте я мусив іти далі і пришвидшив крок, щоб якнайшвидше зникнути з поля зору будинку.

З-за рогу старовинної, колись величної оранжереї, вийшов кремезний молодий чоловік і став переді мною. Не надто приємне обличчя, з виразними вилицями та чорними, зімкнутими дугою бровами, що насуплено лежали над низьким, масивним чолом. «Що ви тут робите?» — запитав він грубим тоном, і я відразу ж і остаточно знеприязнив до нього.

«Це загальнодоступна дорога», — відповів я.

«Ми цього не визнаємо, — сердито відповів він. — Ми подали апеляцію, і якщо буде потрібно, ми доведемо це до Вашингтона».

Що мені було робити? Я не хотів вплутуватися в суперечку з цим неотесаним селюком, але мені було вкрай необхідно продовжувати шлях, щоб встигнути до церкви на службу. Хоч як би я не зневажав цього чоловіка, я мусив поставити себе в становище того, хто просить у нього послугу.

«Я, здається, звертаюся до містера Танефорда?» — запитав я.

«Я Джон Танефорд, і що?»

«Як бачите, я тут незнайомець. У Корнерсі мені сказали, що я можу скоротити шлях і заощадити час і відстань, щоб дістатися до церкви».

«О, до церкви Святого Спасителя!»

«Так. Я родич покійного містера Френсіса Грейма і приїхав сьогодні вранці з Філадельфії, щоб бути присутнім на похороні».

Джон Танефорд пильно подивився на мене, і дуга брів ще більше насупилася. «Я не знав, що у Грейма є родичі у Філадельфії», — підозріло сказав він. «Або, зрештою, десь ще».

«Можливо, це так, якщо говорити про сторону сім’ї Греймів», — відповів я. «Мене звати Гільдебранд».

«Гільдебранд!» Він подивився на мене ще пильніше, і мені здалося, що в його вигуку промайнула ледь помітна нотка розчарування. Я вирішив використати цю перевагу, якщо це була перевага.

«Х’ю Хільдебранд, якщо бути точним», – продовжив я, пильно дивлячись на нього. «Ми з північної гілки, і від часів Громадянської війни майже не підтримуємо зв’язки з родиною «Сто».»

«Але ви прийшли на похорон Френсіса Грейма. Навіщо?»

Мій гнів спалахнув. «І яка, в біса, справа до цього, містере Джоне Тейнефорд?» – огризнувся я. «Я повинен пройти чи ні?»

На мить він насупився, і я побачив, як зіниці його чорних, як вугілля, очей звузилися до крапки. Потім він, очевидно, опанував себе; він заговорив із помітною зміною в манерах, майже ввічливо.

«Боюся, я поводився досить грубо», – сказав він і відступив убік, звільняючи прохід. «Але ці сільські хулігани останнім часом надзвичайно докучають, наполягаючи на своїх так званих правах через дрібну, підлу помсту. Це частина їхньої віри, знаєте, ненавидіти джентльмена». Я кивнув. Тепер я бачив, що Джон Тейнефорд зовсім не той сільський простак, яким він здавався на перший погляд. Не те щоб я почав його більше любити, але принаймні ми говоримо однією мовою.

«Це смішна вигадка», – продовжував він, – «ця нібито необхідність мати доступ до парафіяльної церкви. Сьогодні всі в Корнерсі ходять до баптистської чи методистської церкви, а парафія Святого Спасителя збирається переважно на церковному подвір’ї. За винятком родин Греймів і Тейнефордів, тут немає й десятка постійних парафіян, і церква відкривається для богослужінь лише раз на місяць».

Тим часом ми вже йшли поруч у напрямку до будинку. З якоїсь незрозумілої причини містер Джон Тейнефорд вирішив бути пристойно ввічливим; насправді, це було очевидно. Відповідно, я не міг не підтримати його новий настрій.

«Я думаю, що церква Святого Спасителя була заснована за часів колонії», – зауважив я.

«Так, навіть щодо неминучого набору посуду для причастя в стилі королеви Анни. Але околиці змінилися, і більші маєтки поділили на дрібніші. Це завжди приносить інший тип людей. А старе і нове погано поєднуються».

«Саме так. І тому в церкві Святого Спасителя порожні лави».

«Їх стає все більше з кожним роком. Молодий хлопець приїжджає з Лінна в першу неділю місяця і проводить службу; принаймні, так мені сказали. В інший час церква відкривається лише для весіль, хрестин і похоронів, і останніх більше, ніж двох перших. Яке рішення?» Він цинічно розсміявся.

«Це шкода», — зітхнув я. «Я завжди ненавиджу, коли старий порядок відходить у минуле. Але, можливо, якщо б хтось взяв на себе ініціативу… ну, чому б не ти?»

«Я не був у цій будівлі з тих пір, як мене колись шмагали за те, що я не знав катехизму. І я не дуже люблю священиків», — похмуро продовжив він.

Ми йшли далі в мовчанні, у тому ворожому мовчанні, яке рано чи пізно обов’язково виникає між двома принципово антагоністичними характерами. Оскільки Джон Танефорд і я не могли бути друзями, і навіть не могли залишатися байдужими один до одного, нам взагалі не варто було зустрічатися. Але це вже сталося, і нам доведеться з цим змиритися; я почав замислюватися, чи відчуває він те саме невиразне передчуття майбутнього зіткнення та боротьби; тим часом мені було некомфортно, я хотів піти.

«Оригінальна дорога веде сюди», – раптом сказав Танефорд, – «але я можу провести вас через газон, а звідти лише кілька кроків через соснову ділянку до церковного кладовища. Крім того, я хочу, щоб ви познайомилися зі своїм батьком; йому буде цікаво з вами поспілкуватися, оскільки родини Гільдебрандів і Танефордів були сусідами протягом семи поколінь; так, і ще й родичами, якщо судити за нашими місцевими уявленнями. Моя мати була сестрою старого Річарда Гільдебранда, і це робить мене двоюрідним або троюрідним братом цього Френсіса Грейма, який успадкував сімейну власність, хоча й не носив сімейне прізвище. Якби йшлося про пряму лінію спадковості, то або ви, або я могли б висунути більш обґрунтовані претензії на «Сто гвинтів». Він подивився на мене збоку, ніби переконувався, чи ця ідея вже не спала мені на думку. Я пробурмотів незрозумілу згоду; що буде далі?

«І, отже, логічно, що ми двоє – родичі. Як вам це, кузене Х’ю Гільдебранд?» – спокійно додав він.

«Краще, ніж бути вигнаним як зловмисником», – відповів я, намагаючись створити найбільш переконливу імітацію посмішки. «Але, думаю, мені вже час іти; до третьої залишилося десять хвилин».

«Пам’ятайте, що зараз ви південніше лінії Мейсона і Діксона», – відповів він, – «і час тут відведено лише для рабів. Але ходімо», – і він повів мене, хоч я й протестував про себе, через зарослі бур’янами простори того, що колись було гарно доглянутим газоном, до місця, де старий чоловік сидів у великому кріслі в тіні найпрекраснішого білого дуба, який я коли-небудь бачив у своєму житті, – майже ідеально симетричної кулі гілок і листя. Потім я подивився на Філдінга Танефорда і одразу забув про дива неживої природи.

Безумовно, це був дуже старий чоловік, і все ж його шкіра мала дивовижну текстуру та якість, на вигляд така ж гладенька та ніжно-рожева, як у немовляти. Схожість на дитину підкреслювалася однією особливістю його масивної голови та обличчя – повна відсутність будь-якої волосяної покриви; не було й сліду волосся, бороди, вій чи брів, і цей ефект був надзвичайно огидним. Проте, здавалося, він не страждав від звичайних недуг старості, бо він повернувся, почувши тихий звук наших наближаючихся кроків, і око, яким він дивився на мене, було холодним, яскраво-блакитним, що свідчило про гострий і добре розвинений інтелект.

«Батьку», – сказав Джон Танефорд своїм фальшиво-приємним голосом, – «це наш кузен, Г’ю Гільдебранд, з Філадельфії».

Мені здалося, що спокійна постать у великому кріслі злегка напружилася, почувши моє ім’я. Але інакше він не подав жодного знаку чи руху, продовжуючи дивитися на мене тими незламними очима, які були такими ж жахливими через повну відсутність вій, як і очі грифа.

«Він тут, щоб бути присутнім на похороні кузена Френсіса Грейма». Знову цей холодний, пронизливий погляд пробіг по мені; я несвідомо здригнувся і відступив назад. Яке враження він справляв? Звісно, не враження злості, і навіть не звичайної холоднокровності; в цій дивній особистості було щось настільки відсторонене, що це не вказувало на будь-яку звичайну, здорову пристрасть; якщо кратер колись існував, то він давно охолов і перетворився на шлак і попіл. Було лише одне відповідне слово – нелюдський. Який би дух не жив за цією свіжою, дитячою маскою, він існував цілком за власною волею і поза межами тих благословенних, зрозумілих речей нашого спільного життя. Він був у світі, але не від світу, якщо можна використати цю божественну метафору в перевернутому сенсі. Дитина має невинність, тому що ніколи не стикалася з гріхом і смертю, і людина зрештою може віддалитися від скверни цього негідного світу і знову стати як маленька дитина. Але без покаяння і, отже, без благодаті. Сам Люцифер ніколи не зміг би взяти на себе роль покаянця, але він легко може зайняти перше місце як етичний філософ. І так Філдінг Тейнефорд і я подивилися один на одного. Хтось із нас міг простягнути руку в знак співчуття, і все ж тисячі кілометрів не змогли б подолати прірву, яка нас розділяла. І в той самий момент дзвін дзвіниці церкви Святого Спасителя почав лунати на честь відходу того, хто був господарем «Гільдебранд-Гундреда», і родичем, за кров’ю, для всіх нас, хто чекав і слухав.

Філдінг Тейнефорд відвернув погляд, і його очі були прикуті до дороги, що звивалася далеко внизу, на плато, де стояв «Тейн-Корт»; вдалині виднілася велична процесія, катафалки та карети, в яких були присутні ті, хто оплакував померлого; майоріли чорні тканини та траурні пір’я; старий чоловік дивився, але залишався нерухомим і незворушним. Поклонившись Джону Тейнефорду на знак визнання та прощання, я пішов вниз по схилу та в тінь посадки ялин. Тут ще збереглися ледь помітні сліди стежки, і незабаром вона привела мене до цегляної стіни, що оточувала церковний двір, стіни, збудованої за дивним хвилястим візерунком, який зазвичай приписують винахідливому генію Томаса Джефферсона, і який досі можна побачити в Університеті Вірджинії. Двері, пофарбовані в тьмяний, вицвілий зелений колір, очевидно, були приватним входом родини Тейнефордів у минулі часи, але тепер вони були замкнені на величезному, іржавому замку, і мені довелося обійти стіну, щоб дістатися до відкритого газону, на якому стояв храм.

Зміст

Вигляд