Втеча, або Доля студента Повернутися до книгиДо книги

РОЗДІЛ I.

У ЯКОМУ ЕРНЕСТ ТОРНТОН ПРЕДСТАВЛЯЄТЬСЯ.

«Ернесте Торнтоне!» — гукнув містер Парасайт, директор Парквіллського ліберального інституту, таким суворим і різким тоном, що неможливо було помилитися щодо його намірів чи не зрозуміти, що насувається буря. «Ернесте Торнтоне!»

Оскільки це було моє ім'я, я відповів на виклик тим, що підвівся й показав себе в увесь зріст усім хлопцям, які зібралися в шкільному класі, — близько ста особам.

«Ернесте Торнтоне!» — повторив містер Парасайт, незадоволений зробленою мною демонстрацією.

«Сер!» — відповів я дзвінким, повним і твердим тоном, який мав переконати директора, що я готовий «прийняти удар».

«Ернесте Торнтоне, мені повідомили, що ви брали участь у бійці», — продовжив він тоном, трохи менш гострим, ніж той, яким він вимовив моє ім'я; і я мав марнославство вірити, що твердий тон, яким я промовив єдине слово, що мені довелося сказати, справив на нього благотворне враження.

«Я не брав участі в жодній бійці, сер», — відповів я з усією гідністю, притаманною чотирнадцятирічному хлопцеві.

«Сер! Що ви маєте на увазі, заперечуючи це?» — додав містер Парасайт, розпалюючи в собі величний гнів, який мав роздавити мене самісінькою своєю величчю, — але не роздавив.

«Я не брав участі в жодній бійці, сер», — повторив я з такою рішучістю, якої, здавалося, вимагала ситуація.

«Хіба ви не вдарили Вільяма Пудлса?» — люто спитав він.

«Так, сер, вдарив. Білл Пудлс ударив мене в голову, а я збив його з ніг для самозахисту — от і все, сер».

«І ви не називаєте це бійкою, сер?» — мовив містер Парасайт, насупивши брови й виглядаючи досить лютим, щоб проковтнути мене.

«Ні, сер, не називаю. Я не міг стояти склавши руки й дозволяти йому лупцювати мене».

«Ти роздратував його на початку й спровокував завдати удару. Я вважаю тебе відповідальним за бійку».

«У мене не було наміру дратувати його, і я не бажав його провокувати».

«Я вважаю тебе відповідальним за бійку, Торнтоне», — знову сказав директор.

Я передбачав, що він так і зробить, адже Пудлз був сином дуже багатого й аристократичного купця з міста Нью-Йорка, тоді як я належав до того, що директор вважав нижчим прошарком суспільства. Щонайменше двадцятеро хлопців у Парквіллському ліберальному інституті навчалися за рекомендацією батька Пудлза, тоді як жоден не був заваблений під ці класичні затінки впливом моєї родини — якщо про мене взагалі можна було сказати, що я належу до якоїсь родини. Крім того, я був лише прихідним учнем, і мій дядько сплачував за мене лише рахунки за навчання, тоді як більшість учнів були пансіонерами Інституту.

Я пишу про події, що сталися роки тому, але не бачу причин змінювати сформовану тоді думку, що містер Парасайт, директор, був «підлабузником» чистої води; що він був обмеженою, упередженою людиною, у якій принцип справедливості так і не був розвинений. Він був хорошим учителем, чудовим учителем; під чим я маю на увазі лише те, що він володів рідкісною майстерністю й тактом у передачі знань — лише сухих кісток мистецтва, науки й філософії. Він і сам був першокласним науковцем і першокласним учителем; але це найбільше, що про нього можна сказати.

Я без вагань можу сказати, що його вплив на хлопців був поганим, яким і має бути вплив будь-якої обмеженої, упередженої та несправедливої людини; і якби я мав синів, яких треба було б відправити до школи-інтернату, вони б пішли до доброї та порядної людини, навіть якби я знав, що як учитель вона інтелектуально слабша, аніж до такої особи, як містер Парасайт. Він «підлабузнювався» до багатих хлопців і гнобив бідніших. Пудлз був найважливішим хлопцем у школі, і його ніколи не карали за провини, яких було чимало, і не змушували вчити уроки, як інших. Але я гадаю, що Пудлз ненавидів магната Парквіллського ліберального інституту так само сильно, як і будь-який інший хлопець.

Парквілл розташований на озері Адієно, прекрасній водоймі завдовжки двадцять миль, у самісінькому серці штату Нью-Йорк. Містечко було процвітаючим поселенням із чотирма тисячами мешканців, де двічі на день під час свого рейсу навколо озера зупинявся пароплав. Академія розташовувалася на західній околиці містечка, тоді як мій дім знаходився приблизно за милю за східною межею селища.

Я жив зі своїм дядьком, Амосом Торнтоном. Його оселею був оповитий лозою котедж, побудований у швейцарському стилі на березі озера, а галявина перед ним спускалася до самісінької води. Мій дядько був дивною людиною. Він звів цей котедж за десять років до того часу, з якого починається моя розповідь, коли я був ще зовсім дитиною. На самому початку, ще до завершення будівництва будинку, він найняв чоловіка з дружиною на посади садівника та економки, і відтоді вони постійно мешкали в котеджі.

Я казав, що мій дядько був дивною людиною; і так воно й було. Він майже ніколи не обзивався жодним словом до будь-кого, хіба що в цьому була абсолютна необхідність. Він не належав до говірких людей; а старий садівник Джеррі та стара економка Бетсі, здавалося, були зліплені з того самого тіста. Я ніколи не чув, щоб вони розмовляли між собою, і вони, певна річ, ніколи не зверталися до мене, якщо я сам нічого не питав, та й тоді відповідали якомога коротше.

Я ніколи не міг зрозуміти свого дядька Амоса. В одному з кутків будинку він мав маленьку кімнатку, яку називав своєю бібліотекою, і зайти до неї можна було лише через його спальню. У цій кімнаті він проводив більшу частину часу, хоча щодня, поки я був у школі, виходив на прогулянку; але якщо бачив, що я наближаюся, завжди відступав назад у будинок. Він був похмурим і відлюдькуватим; сам ніколи не ходив до церкви, хоча завжди змушував мене її відвідувати, а також ходити до недільної школи. Він уникав товариства і не мав майже жодних справ чи розмов із жителями Парквіля. Він ніколи їх не турбував, а вони залюбки давали йому спокій.

Як неважко здогадатися, моє життя в котеджі було не з найприємніших. Для мене це місце навряд чи було домом, скоріше просто тимчасовою зупинкою. Там панували морок і тиша, а мій дядько був володарем цього мовчазного краю. Таке життя було мені не до смаку, і я заздрив знайомим хлопцям і дівчатам із Парквіля, коли бачив, як вони розмовляють і сміються зі своїми батьками й матерями, братами й сестрами або ж збираються в дружньому колі біля зимового вогнища. Мені здавалося, що їхня чаша радості повна, тоді як моя — порожня. Я так прагнув мати друзів і товаришів, які б розділили зі мною турботи й радощі життя.

I said that my uncle was a strange man; and so he was. He hardly ever spoke a word to any one, and never unless it was absolutely necessary to do so. He was…

Про себе я знав мало або й зовсім нічого. Моя пам'ять навряд чи сягала далі часів появи мого дядька на озері Адієно, і всі мої ранні спогади були пов'язані з котеджем та його околицями. У мене залишалося тьмяне й нечітке уявлення про часи до нашого приїзду в Парквіль. Здавалося, колись я знав лагідну жінку материнської вдачі з милим і чарівним виразом обличчя; був іще один слабкий спогад — як я дивлюся на похмуру водну пустку; але я не міг чітко зафіксувати цей образ у своїй пам'яті. Я припускав, що та жінка була моєю матір'ю. Кілька разів я марно намагався вмовити дядька розповісти мені бодай щось про неї; якщо він щось і знав, то казати не хотів.

Старий Джеррі та його дружина, вочевидь, геть нічого не знали про мене до того, як дядько привіз мене в Парквіль. Вони не могли мені нічого розповісти, а дядько — не хотів. Хоча я був лише чотирнадцятирічним хлопцем, це приховування мого походження і батьків не давало мені спокою. Мені сказали, що мій батько помер; і це була вся інформація, яку я зміг здобути. Де він жив, коли й де помер, — знати мені не дозволяли. Якщо я ставив запитання, дядько розвертався на п'ятах і йшов геть без жодної відповіді.

Образ материнської пані, хоч яким далеким і невиразним він був, переслідував мене, мов знайома мелодія. Якщо ця людина була моєю матір'ю, чому саме її ім'я приховували від мене? Якщо вона досі жива, чому я не міг піти до неї? Якщо ж вона померла, чому я не міг би зросити своїми сльозами зелений дерен над її могилою й посадити найзапашніші квіти біля її надгробка? Я був незадоволений своєю долею і вирішив, що вже незабаром вирву зі свого мовчазного дядька подробиці мого раннього минулого. Я так жадав дізнатися про це, що був майже готовий, за потреби, схопити його за горло й вичавити правду з-поміж його зімкнених губ.

Я ніколи не мав нагоди поговорити з ним, але я міг цю нагоду створити. Він не звертав на мене уваги; він уникав мене; здавалося, він майже не усвідомлював мого існування. Проте він не був жорстокою людиною в загальноприйнятому розумінні цього слова. Він одягав мене так само добре, як і найкращих хлопців в Інституті. Якщо я хотів чогось до столу, старому Джеррі наказували роздобути це. Коли мені було десять років, для мене придбали маленького веслового човна; але ще до того, як мені виповнилося чотирнадцять, я захотів чогось кращого і сказав про це дядькові. Він нічого мені не відповів, але на мій наступний день народження на озері перед будинком плавав чудовий вітрильник, який, за словами Джеррі, збудували спеціально для мене. Коли я випадково перестрів свого мовчазного пана на галявині, то сказав йому, що дуже вдячний за цей вельми доречний подарунок. Він крутнувся на п’ятах і втік, немовби я вжалив його жалом невдячності.

Варто було мені чогось захотіти, як достатньо було лише обмовитися про це; і ніхто не критикував мою поведінку, хоч би що я робив. Я міг вільно йти та повертатися, коли мені заманеться; і хоча на канікулах я міг на три дні поспіль зникнути на своєму човні, ніхто не питав мене, де я був і що робив. Ані мій дядько, ані його мовчазні поплічники ніколи не висловлювали побоювань, що я можу потонути під час своїх мандрівок озером уночі та в бурю; тож я дійшов висновку, що нікому не було б до мене діла, якби я зник.

Я не знаю, як за таких домашніх порядків я взагалі виріс порядною людиною. Я не знаю, чому я зараз не пірат, не розбійник, не кишеньковий злодій і не є тягарем для себе та світу в якійсь іншій ролі. Відтоді я дійшов переконання, що саме успадковані добрі риси врятували мене в умовах такого цілковитого браку будь-якого родинного впливу. Для мене залишається дивом, що я не занапастив себе ще до того, як мені виповнився двадцять один рік; і з найглибших глибин свого серця я дякую Богу за його милість, що вберегла мене від долі, яка зазвичай і цілком закономірно спіткає таку занедбану дитину.

У віці дванадцяти років, після закінчення звичайної міської школи, мене прийняли до Парквіллського ліберального інституту, де я хотів навчатися, бо там уже був мій товариш із нашого міста. Мій дядько не заперечував — він узагалі ніколи нічому не заперечував. Без гордості чи марнославства можу сказати, що я був хорошим учнем і посідав перше місце в академії. Коли мені було близько дванадцяти років, настанови, які я отримав у недільній школі, справили сильне враження на мій розум і спонукали мене визначити свою життєву позицію. Я намагався бути вірним Богу і самому собі, бути справедливим і мужнім у всьому. Що б глузливо не казав світ про добро і правду, я впевнений, що своєю популярністю серед хлопців Парквіллського ліберального інституту я завдячую саме цим прагненням — хай і не завжди успішним — чинити правильно.

РОЗДІЛ II.

У ЯКОМУ ВИНИКАЮТЬ НЕПРИЄМНОСТІ В ПАРКВІЛЬСЬКОМУ ЛІБЕРАЛЬНОМУ ІНСТИТУТІ.

Хочу сказати на самому початку і раз і назавжди, що я не будував із себе святого чи навіть зразкового хлопця. Я ні на що не претендував, але справді намагався бути добрим і чесним. Я відчував, що в цьому світі не маю на кого покластися щодо свого майбутнього; все залежало лише від мене самого, і я усвідомлював відповідальність за формування власного характеру. Я не хочу стверджувати, що всі ці ідеї та цілі були чітко сформовані в моїй голові; швидше, я мав просте абстрактне бажання бути добрим і робити добро, не знаючи напевно, в чому саме полягали це буття і діяння. Багато моїх уявлень, як я тепер усвідомлюю, були незрілими та розмитими.

Я помітив, що був улюбленцем серед хлопців Інституту, своєрідним лідером та оракулом для них, хоча тоді не усвідомлював цього повною мірою. І хоча зараз я вважаю, що більшою частиною поваги та прихильності з боку товаришів я завдячував своєму бажанню бути добрим і чесним, мушу визнати, що на них мали вплив і інші обставини. Я був власником найкращого човна на озері Адієно, і для хлопців це мало неабияке значення. Академії належало пів дюжини веслових човнів, але жоден із них не мав вітрила.

У мене завжди були гроші. Варто було мені лише попросити в дядька будь-яку суму, і я отримував її без жодних запитань щодо її призначення. Я згадую цей факт йому в докір: для мене було б розкішшю, якби він виявив до мого добробуту достатньо інтересу, щоб відмовити на моє прохання.

Я від природи був заповзятливим і безстрашним, і тому завжди був першим у всіх сміливих витівках, у всіх випробуваннях майстерності в спортивних іграх. Справді, якщо підсумувати те, як мене оцінювали шкільні товариші та жителі Парквіля, я був «кмітливим хлопцем». Можливо, моє марнославство було потішене раз чи два, коли я чув, як до мене застосовували це прізвисько; але я впевнений, що прихильність, з якою до мене ставилися, не зіпсувала мене.

Хоча я не був нещасним хлопцем, у моєму серці залишалася болюча порожнеча, яку я не міг заповнити, — туга за такою домівкою, якою втішалися сотні моїх юних друзів; і я б із радістю проміняв свободу від обмежень, через яку мені заздрили інші, на найбіднішу оселю в місті, де б мене зустрічала ніжна мати, де я мав би доброго батька, якому було б не байдуже до мене.

Протягом весняних, літніх та осінніх місяців, коли дозволяли вітер і погода, я добирався до школи на своєму вітрильнику. Мій шлях пролягав уздовж берега, і якщо я потрапляв у штиль і ризикував спізнитися, мені залишалося лише пришвартувати своє судно й вийти на дорогу. Тому під час обідньої перерви мій човен був у моєму розпорядженні, і в мене завжди збиралася компанія.

Того дня, коли мене викликали через звинувачення в бійці, «Сплеш» — саме таку промовисту назву я обрав для свого чепурного маленького суденця — стояв біля човнового пірса на озері навпроти будівлі Інституту. Ранкові заняття у школі щойно закінчилися, і я пішов до човна, щоб з'їсти свій обід, який завжди тримав у кормовому рундуку.

Перш ніж я закінчив, Білл Пудлс зійшов униз із підручником арифметики в руці. Це була обідня перерва для учнів пансіону, і я здивувався, що Білл не в їдальні. Того дня наш клас мав складне завдання з арифметики, яке я розв'язав на самоті у своїй кімнаті в котеджі напередодні ввечері. Учням під страхом найсуворішого покарання заборонялося допомагати одне одному; і, як виявилося, Білл марно звертався по допомогу до пів дюжини своїх однокласників: жоден із них не наважився її надати.

Білл Пудлс був неприємним хлопцем, настільки ж пихатим і «зарозумілим», наскільки ледачим і дурним. Сумніваюся, що він коли-небудь сам розв'язував складне завдання. Завдання з арифметики було повторенням пройденого класом матеріалу і складалося з дюжини прикладів, надрукованих на смужці паперу для перевірки знань учнів; при цьому дали зрозуміти, що ті, хто не впорається, будуть переведені до молодшого класу. Білл боявся будь-чого схожого на пониження. Він був гордим, хоч і ледачим. Він знав, що я розв'язав приклади, і поки його товариші по пансіону обідали, він улучив момент, щоб звернутися до мене по таку необхідну йому допомогу.

Хоча Білл був неприємним хлопцем і хоча я, як і більшість учнів, недолюблював його, я б залюбки допоміг йому, якби заборона робити це не була такою категоричною. Містер Паразит був настільки прискіпливим у цьому випадку, що на екзаменаційному аркуші була надрукована така заява, яку кожен хлопець мав підписати:--

_«Заявляю своєю честю, що я не отримував жодної допомоги у розв'язуванні цих прикладів і не надавав її іншим»._

Білл благав мене допомогти йому. Я намагався напоумити його й сказав, що краще провалити перевірку, ніж втратити честь, підписавшись під брехнею. Він лише відмахнувся від моїх докорів сумління; тоді я сказав йому, що вже підписав свою роботу й не стану фальсифікувати свою заяву.

— Пхе! — вигукнув він із насмішкою. — Ти нікому не допомагав, коли підписував, але можеш зробити це зараз, і це не буде брехнею.

Я був обурений цією пропозицією, настільки вона була підлою й ницою; і я прямо висловив йому все, що про це думаю. Я закінчив обідати і, зачинивши шафку, вийшов із човна на пірс. Білл пішов за мною, благаючи й просячи, аж поки не став мені огидним. Тоді я сказав йому, що не зроблю того, про що він просить, навіть якщо він допікатиме мені цілий місяць. Він розлютився і вдався до образливих слів. Я круто розвернувся, щоб піти від нього. Він розцінив цей мій рух як прояв боягузтва і, підійшовши ззаду, завдав мені важкого удару кулаком по потилиці. Він уже збирався вдарити вдруге, коли я, хоч йому було вісімнадцять років і він був на пів фута вищий за мене, влучив йому просто в око і збив його з ніг, так що він полетів спиною вперед із пірса прямо в озеро.

Більш розлюченого хлопця, ніж Білл Пудлз, ще ніколи не борсалося на мілководді. Озеро в тому місці, куди він упав, було не глибшим за два-три фути, і, безсумнівно, його м’яке лоно врятувало його від серйозних травм. Він підвівся і, стікаючи водою після свого купання, кинувся до берега. Він був несамовитий від люті. Схопивши чималий камінь, він жбурнув його в мене. Я рушив йому назустріч із наміром покласти край цим випадам, аж раптом розсудливість взяла гору над його відвагою, і він кинувся навтьоки до шкільної будівлі.

За цю провину мене притягли до упередженого суду містера Паразита. Пудлз розповів свою версію подій після того, як переодягнувся зі свого брудного й мокрого одягу. Було прикро, що свідків сутички не виявилося, адже директор швидше б засумнівався у власних очах і вухах, ніж у словах Білла Пудлза, просто тому, що йому було невигідно чинити інакше. Мій обвинувач заявив, що розмовляв зі мною ввічливо й належно, а я його образив. Він підійшов до мене й поклав руку мені на плече, просто щоб привернути увагу, коли я завдав йому сильного удару в обличчя, від якого він перекинувся навзнак в озеро.

У відповідь на це звинувачення я розповів правду точно так, як усе було. Білл визнав, що поставив мені кілька запитань щодо матеріалу на повторення, на які я відмовився відповідати. Він шкодував, що дозволив собі таку нетактовність, але не розгнівався на мою відмову. Він вирішив пожертвувати своїм обідом та іграми під час перерви, щоб мати змогу розв’язати приклади. Я наполягав на своїй попередній заяві й відмовлявся змінювати її будь-яким чином. Це була чиста правда.

— Ернесте Торнтон, — урочисто промовив містер Паразит, — досі я ставився до тебе прихильно. Я вважав тебе гідним і хорошим хлопцем, і зізнаюся, що сьогоднішня подія викликала в мене здивування та смуток. Не задовольнившись підлим нападом на Вільяма Пудлза, чия відданість обов'язку та навчанню проявилася в тому, що він пожертвував своїм обідом, ти кажеш найзухвалішу брехню, яку мені коли-небудь випадало нещастя чути з вуст хлопчика.

— Я сказав правду, сер! — вигукнув я, і мої щоки запалали від обурення.

— Мовчати, пане! Такої поведінки й такого хлопця не можна терпіти в Парквіллському ліберальному інституті. Але, зважаючи на вашу попередню доброчесну поведінку, я маю намір дати вам можливість відновити своє добре ім'я.

— Моє добре ім'я не потребує жодного відновлення, — рішуче заявив я.

— Я бачу, ви у вкрай неприємному настрої, і боюся, що ви невиправні. Але я мушу виконати свій обов'язок і переходжу до оголошення вироку: вас виключено з Парквіллського ліберального інституту.

— Білл Пудлс — найбільший брехун у школі! — вигукнув один сміливий хлопчина серед моїх друзів, приголомшених результатом розгляду справи та вироком.

— Це правда! — підхопив інший.

— Так! — Так! — Так! — закричала ще дюжина хлопців. — Викиньте його! Білл Пудлс — брехун!

Містер Парасайт був приголомшений цією демонстрацією — демонстрацією, яка ніколи не могла б відбутися без провокації з боку найкричущішої несправедливості. Хлопці були добре дисципліновані, і порядок в Інституті зазвичай був бездоганним. Такого переполоху тут ще ніколи не знали, і було очевидно, що учні намірилися взяти правосуддя у свої руки. Вони діяли під впливом хвилини, і, на мою думку, щонайменше половина з них була залучена до цієї демонстрації.

Пудлс був хлопцем без жодних принципів; він зажив слави запеклого брехуна; і хлопці розцінили як зневагу до себе та до мене те, що повірили саме йому, тоді як моя розповідь, схоже, не мала взагалі жодної ваги.

Містер Парасайт тремтів не лише від люті, а й від страху. Приголомшлива подія, яка тоді розгорталася, загрожувала спокою, якщо не самому існуванню Парквіллського ліберального інституту. Я згорнув руки на грудях — бо відчував власну гідність — і намагався зберігати спокій, хоч мої груди здималися й калатали від хвилювання.

"Silence, sir! Such conduct and such a boy cannot be tolerated at the Parkville Liberal Institute. But in consideration of your former good conduct, I purpos…

— Хлопці... юні панове, я... — почав директор.

— Викиньте його! Виженіть його! — закричали учні, збуджені понад усяку міру.

— Юні панове! — закричав містер Парасайт.

— Тричі «ура» Ернесту Торнтону! — хрипко закричав Боб Гейл, мій близький друг і давній «друзяка».

Їх вигукнули з ентузіазмом, що межував із безумством.

— Ви вислухаєте мене, учні? — вигукнув містер Парасайт.

— Ні! — Ні! — Ні! — Викиньте його! — Виженіть його!

Ця сцена була майже так само неприємна мені, як і директорові, хоч я й пишався відданістю своїх друзів. Я не хотів, щоб мою правоту доводили в такий спосіб, і прагнув покласти край цьому безладу. Я підняв руку в благальному жесті.

— Товариші по навчанню, — сказав я, і в класі запала тиша.

Це безкоштовний уривок. Повна книга — на сторінці книги.

MiravaMirava
Електронні книги →

Зміст

Вигляд

‹
›
↩ Продовжити читання