Викрадений Повернутися до книгиДо книги

РОЗДІЛ I

Я вирушив у дорогу до будинку Шозів.

Я розпочну історію про свої пригоди з певного ранку на початку червня, у році Божому 1751, коли я востаннє вийняв ключ із замка вхідних дверей у будинку мого батька. Сонце почало світити на вершини пагорбів, коли я йшов дорогою; і коли я дійшов до пасторату, чорнодзьобі дрозди вже свистіли в саду серед бузку, а туман, який огортав долину на зорі, почав розсіюватися.

Містер Кемпбелл, пастор Ессендеану, чекав на мене біля садкових воріт, добрий чоловік! Він запитав, чи поснідав я; і, почувши, що в мене все добре, він взяв мою руку обома руками і лагідно пригорнув її до себе.

«Гаразд, Деві, хлопче, – сказав він, – я піду з тобою до броду, щоб направити тебе на шлях». І ми почали йти вперед у мовчанні.

«Чи шкода тобі покидати Ессендеан?» – запитав він через деякий час.

«Ну, сер, – відповів я, – якби я знав, куди я йду, або що, ймовірно, станеться зі мною, я б відповів тобі відверто. Ессендеан – справді гарне місце, і мені тут було дуже добре; але я ніколи не був ніде інше. Оскільки мої батьки померли, я не буду ближче до них в Ессендеані, ніж у Королівстві Угорщина, і, якщо чесно, якщо я думаю, що маю шанс покращити своє становище там, куди я йду, я піду з великим бажанням».

— Авжеж, — сказав містер Кемпбелл. — Гаразд, Деві. Тоді я повинен розповісти тобі про твою долю; або, принаймні, наскільки це можливо. Коли твоя мати пішла з життя, а твій батько (чесна, побожна людина) почав слабшати, він доручив мені певного листа, який, за його словами, був твоєю спадщиною. «Щойно, — сказав він, — я піду з цього світу, і дім буде прибрано, а речі розібрано» (все це, Деві, вже зроблено), — «віддай цей лист моєму сину, і нехай він вирушить до дому Шоз, недалеко від Краммонду. Це місце, звідки я походжу, — сказав він, — і саме туди має повернутися мій син. Він старанний хлопець, — сказав твій батько, — і розсудливий; і я не сумніваюся, що він дістанеться туди в безпеці і йому там сподобається».

— Дім Шоз! — вигукнув я. — Яке відношення мій бідний батько мав до дому Шоз?

— Ні, — сказав містер Кемпбелл, — хто може це з упевненістю сказати? Але, Деві, хлопчику, прізвище цієї родини — те саме, що й твоє: Балфури з Шоз — стародавній, чесний, шанований рід, можливо, в останні роки дещо занепалий. Твій батько також був освіченою людиною, що відповідало його становищу; жоден інший вчитель не вів уроки так майстерно; і він не мав манер чи мови звичайного вчителя; але (як ти сам пам’ятаєш), мені завжди було приємно запрошувати його до пасторського будинку, щоб він зустрічався з аристократією; і члени моєї родини, Кемпбелли з Кілреннету, Кемпбелли з Дансвайру, Кемпбелли з Мінчу та інші, всі відомі джентльмени, отримували задоволення від його компанії. Нарешті, щоб представити тобі всі елементи цієї справи, ось і сам заповітний лист, написаний власноруч нашого покійного брата.

Він дав мені листа, на якому було написано: «До рук Ебінезера Балфура, есквайра, з Шоуза, і його буде доставлено в його будинок у Шоузі моїм сином, Девідом Балфуром». Моє серце шалено билося від цієї чудової перспективи, яка раптом відкрилася перед сімнадцятирічним хлопцем, сином бідного сільського вчителя з лісу Етрік.

«Пане Кемпбелле, — пробурмотів я, — а якби ви були на моєму місці, чи пішли б ви?»

«Без сумніву, — відповів священник, — я б пішов, і без вагань. Такому гарному хлопцеві, як ти, варто дістатися до Краммонду (який знаходиться недалеко від Единбурга) за два дні ходьби. Якщо станеться найгірше, і твої високоповажні родичі (якими, безсумнівно, вони є, хоч і трохи віддалені), виженуть тебе звідти, ти можеш просто пройти ці два дні назад і постукати у двері вікарію. Але я радше сподіваюся, що тебе приймуть добре, як передбачив твій бідний батько, і що ти, як я знаю, станеш великою людиною з часом. І ось, Деві, хлопчику», — продовжив він, — «мені здається, що я повинен використати цей момент, щоб дати тобі корисну пораду і попередити про небезпеки світу».

Він озирнувся в пошуках зручного місця, зупинився на великому валуні під березою біля дороги, сів на нього, витягнув верхню губу і, коли сонце почало світити на нас між двома вершинами, накрив голову хустинкою, щоб захиститися від сонця. Там, піднявши вказівний палець, він спочатку попередив мене про велику кількість єресей, до яких у мене не було жодного бажання, і наполіг на тому, щоб я старанно молився і читав Біблію. Після цього він намалював картину великого будинку, куди я збирався, і розповів, як мені слід поводитися з його мешканцями.

«Будь розсудливим, Деві, у несуттєвих речах», – сказав він. «Пам’ятай про це: хоч ти й походиш із знатної родини, але виховувався в сільській місцевості. Не ганьби нас, Деві, не ганьби нас! В цьому великому, просторому будинку, з усіма цими слугами, як вищими, так і нижчими, будь чемним, обачним, швидко сприймай і говори неквапливо, як належить. Щодо лорда – пам’ятай, він лорд; більше нічого не скажу: шануй, кого шанувати слід. Приємно підкорятися лорду; або, принаймні, так має бути для молоді».

«Гаразд, сер», – відповів я. «Можливо, так і буде, і я обіцяю, що постараюся, щоб це було так».

«Чудово сказано», – відповів містер Кемпбелл із захопленням. «А тепер перейдемо до більш матеріальних, або, якщо хочете, до менш матеріальних речей. Ось у мене є невеличкий пакунок, в якому міститься чотири речі». Він потягнув за нього, коли говорив, і з великими зусиллями витяг його з кишені на підкладці свого піджака. «З цих чотирьох речей перша – це те, що тобі законно належить: невелика сума грошей на книги та меблі твого батька, які я купив (як я вже пояснював з самого початку) з наміром перепродати їх з прибутком новому вчителю. Інші три – це подарунки, які ми з місіс Кемпбелл з радістю приймемо, якщо ти їх приймеш. Перша, яка кругла, ймовірно, найбільше тобі сподобається спочатку; але, о, Деві, хлопчику, це лише крапля у морі; вона допоможе тобі лише на невеликому відрізку шляху і зникне, як ранкова роса. Друга, яка плоска і квадратна і на якій щось написано, буде підтримувати тебе протягом усього життя, як добра палиця в дорозі та добра подушка для твоєї голови в хворобі. А щодо останньої, яка кубічна, то я молюся, щоб вона привела тебе до кращого місця».

«Будь розсудливим, Деві, у несуттєвих речах», – сказав він. «Пам’ятай про це: хоч ти й походиш із знатної родини, але виховувався в сільській місцевості. Не…

З цими словами він підвівся, зняв капелюх і деякий час голосно молився, промовляючи зворушливі слова за молодого чоловіка, який вирушає у світ; потім раптово обійняв мене і міцно притиснув; потім відсторонив мене, дивлячись на мене, і його обличчя виражало глибокий смуток; а потім він різко розвернувся, прокричав на прощання і побіг назад тією ж дорогою, якою ми прийшли, немов у легкому бігу. Іншій це могло б здатися смішним, але мені не було до сміху. Я дивився, доки він не зник з поля зору; і він ніколи не зупинявся, ані разу не обернувся. Тоді я зрозумів, що все це було вираженням його смутку через мою від’їзду, і моя совість докорила мене, бо я, зі свого боку, був надзвичайно радий покинути цю тиху сільську місцевість і вирушити до великого, галасливого будинку, де жили багаті та шановані люди мого імені та крові.

«Давіє, Давіє, – подумав я, – чи бачив хтось коли-небудь таку чорну незвдячність? Хіба можна забути про старі послуги та старих друзів лише тому, що про це попросили? Ні, ні, соромно тобі».

І я сів на валун, який щойно покинув цей добрий чоловік, і відкрив пакунок, щоб побачити, що це за подарунки. Те, що він назвав кубічним, я ніколи не сумнівався; справді, це була маленька Біблія, яку можна було носити в кишені. Те, що він назвав круглим, виявилося шилінгом; а третє, яке мало так дивовижно допомагати мені як у здоров’ї, так і в хворобі протягом усього мого життя, було маленьким шматком грубого жовтого паперу, на якому червоною фарбою було написано наступне:

«ЩОБ ЗРОБИТИ ВОДУ З КОНВАЛІЇ. – Візьміть квіти конвалії та перегоніть їх у мішечку, а потім випивайте по одній-дві чайні ложки за потреби. Це відновлює мову у тих, хто страждає від німої паралічної хвороби. Це добре при подагрі; воно заспокоює серце та зміцнює пам’ять; а квіти, поміщені в скляну посудину, щільно закриту та поставлену на мурашник на місяць, потім дістаньте, і ви знайдете рідину, яка утворилася з квітів, яку слід зберігати у флаконі; вона корисна як для хворих, так і для здорових, і для чоловіків, і для жінок».

Потім, власноруч, міністр додав:

«Крім того, при розтягненнях натріть нею; а при коліках випивайте по одній великій чайній ложці щогодини».

Звісно, я засміявся з цього, але мій сміх був дещо тремтливим, і я з полегшенням підняв свій клунок, поклав його на кінець своєї палиці та рушив через брід і вгору по схилу на протилежній стороні, поки, якраз коли я вийшов на широку дорогу, що пролягала через вересові зарості, я востаннє подивився на Кірк-Ессендеан, дерева навколо вікаріату та великі рябини на церковному подвір’ї, де лежать мій батько та мати.

РОЗДІЛ II

Я ДІСТАЮСЯ КІНЦЕВОЇ ТОЧКИ СВОЄЇ ПОДОРОЖІ.

Наступного дня вранці, підійшовши до вершини пагорба, я побачив, як переді мною розстелилася вся місцевість, що спускалася до моря; посеред цього схилу, на довгій гряді, знаходилося місто Единбург, з якого валив дим, ніби з печі. На замку майорів прапор, а в затоці рухалися або стояли на якорі кораблі; і те, й інше, хоч і були досить далеко, я міг чітко розгледіти; і обидва ці видини змусили моє серце, сповнене патріотизму, забитися частіше.

Незабаром я натрапив на будинок, де жив пастух, і отримав від нього неточні вказівки щодо місцевості поблизу Краммонду; і таким чином, переходячи від одного до іншого, я просувався на захід від столиці, через Коллінтон, поки не вийшов на дорогу до Глазго. І там, на мій великий подив і радість, я побачив, як марширує полк під звуки флейт, кожен солдат крокував у такт; в одному кінці колони йшов старий червонолиций генерал на сірому коні, а в іншому – рота гренадерів у їхніх капелюхах, схожих на папські тіяри. При вигляді червоних мундирів і під звуки цієї веселої музики в мені прокинулася гордість.

Трохи далі, і мені сказали, що я вже в парафії Краммонд, і я почав у своїх запитаннях використовувати назву маєтку Шоз. Це слово, здавалося, дивувало тих, у кого я розпитував дорогу. Спочатку я подумав, що мій скромний вигляд, у сільському одязі та весь в дорожньому пилу, не дуже відповідає величі місця, куди я прямую. Але після того, як двоє, а можливо, й троє, подивилися на мене і дали однакову відповідь, я почав підозрювати, що з самим маєтком Шоз щось не так.

Щоб розвіяти цей страх, я змінив форму своїх запитань; і, помітивши чесного чоловіка, який їхав по провулку на возі, я запитав його, чи чув він коли-небудь про маєток, який називають маєтком Шоз.

Наступного дня вранці, підійшовши до вершини пагорба, я побачив, як переді мною розстелилася вся місцевість, що спускалася до моря; посеред цього схилу, на д…

Він зупинив свій віз і подивився на мене, як і інші.

— Авжеж, — сказав він. — І навіщо?

— Це великий будинок? — запитав я.

— Безперечно, — відповів він. — Це великий, просторий будинок.

— Авжеж, — сказав я, — але що скажеш про людей, які в ньому живуть?

— Люди? — вигукнув він. — Ти що, з глузду з’їхав? Там немає людей, щоб їх називати людьми.

— Що? — запитав я. — Невже не пан Ебінізер?

— О, так, — сказав чоловік. — Там є господар, якщо ти маєш на увазі його. Чим я можу тобі допомогти, хлопче?

— Мені сказали, що я можу тут знайти роботу, — сказав я, намагаючись виглядати якомога скромніше.

— Що? — вигукнув візник таким різким тоном, що навіть його кінь здригнувся. А потім додав: — Ну, хлопче, це не моя справа, але ти здаєшся пристойною людиною. Якщо ти послухаєш мою пораду, то тримайся подалі від Шоз.

Наступною людиною, яку я зустрів, був охайний чоловічок у чудовій білій перуці, і я зрозумів, що це перукар, який робить обхід. Знаючи, що перукарі люблять пліткувати, я прямо запитав його, яка людина пан Балфур із Шоз.

— Гм, гм, гм, — сказав перукар. — Він нічим не примітний, зовсім нічим. І він почав дуже допитливо розпитувати мене про мої справи, але я був на крок попереду, і він пішов до наступного клієнта, так і не дізнавшись нічого нового.

Я не можу добре описати, який удар це завдало моїм ілюзіям. Чим невизначенішими були звинувачення, тим менше вони мені подобалися, оскільки вони залишали більше простору для уяви. Що це за великий маєток, через який уся парафія здригалася і з подивом дивилася, коли її запитували, як до нього дістатися? Чи що це за джентльмен, чия погана репутація так широко поширювалася на узбіччі? Якби година ходьби повернула б мене до Ессендіана, я б тоді ж припинив свою пригоду і повернувся до містера Кемпбелла. Але коли я вже пройшов таку відстань, чиста совість не дозволила б мені зупинитися, поки я не перевірив усе на практиці; я був зобов’язаний, заради власної гідності, довести справу до кінця; і хоч мені не дуже подобалося те, що я чув, і я почав рухатися повільно, я все одно продовжував запитувати дорогу і продовжував просуватися вперед.

Надвечір я зустрів міцну, темну, похмуру жінку, яка йшла вниз по пагорбу; і коли я поставив їй своє звичайне запитання, вона різко розвернулася, пішла разом зі мною назад до вершини, яку щойно покинула, і показала на велику будівлю, яка стояла майже без прикрас на галявині внизу наступної долини. Місцевість навколо була приємною, з пологими пагорбами, приємними струмками та лісами, і, на мій погляд, врожай був чудовий; але сам будинок, здавалося, був у руїнах; до нього не вела жодна дорога; з жодної з димоходів не йшов дим; і не було жодних ознак саду. Моє серце опустилося. «Ось!» — вигукнув я.

Обличчя жінки спалахнуло зловісним гнівом. «Це дім Шозів!» — вигукнула вона. «Кров його збудувала; кров зупинила його будівництво; кров зруйнує його. Дивіться сюди!» — знову вигукнула вона. «Я плюю на землю і показую йому великий палець! Нехай його падіння буде чорним! Якщо ви побачите лорда, скажіть йому, що ви чули; скажіть, що це вже дванадцятий раз, коли Дженнет Клаустон проклинає його та його дім, хлів і стайню, чоловіка, гостя та господаря, дружину, дочку чи дитину — нехай їхнє падіння буде чорним!»

І жінка, чий голос піднявся до своєрідної моторошної пісні, розвернулася і зникла. Я стояв там, де вона мене покинула, і волосся в мене стало дибки. У ті дні люди все ще вірили в відьом і тремтіли від проклять. І це прокляття, яке так вчасно, як придорожній знак, зупинило мене, перш ніж я міг виконати свій намір, вибило з мене дух.

Я сів і дивився на дім Шозів. Чим більше я дивився, тим приємнішим здавався цей край: він був весь вкритий кущами глоду, повними квітів; поля були вкриті вівцями; у небі пролітав зграя граків; і все це свідчило про добрий ґрунт і клімат; і все ж казарма посеред цього всього дуже не подобалася мені.

Минули селяни з полів, коли я сидів на узбіччі канави, але в мене не було настрою привітати їх. Зрештою, сонце зайшло, і тоді, прямо на тлі жовтого неба, я побачив, як вгору піднімається стовп диму, який, здавалося мені, був не набагато товстішим, ніж дим від свічки; але все ж він був там і означав вогонь, тепло, приготування їжі та якісь живі істоти, які його розпалили; і це втішило моє серце.

Отже, я рушив вперед по ледь помітній стежці в траві, яка вела в моєму напрямку. Вона була справді дуже ледь помітною, щоб бути єдиним шляхом до населеного місця, але я не бачив жодного іншого. Незабаром вона привела мене до кам’яних стовпів, поруч з якими була відкрита альтанка і герби на вершині. Очевидно, це був головний вхід, але його так і не добудували; замість воріт з кованого заліза, поперек були прив’язані дві перегородки мотузкою, а оскільки тут не було паркових мурів і жодних ознак алеї, стежка, якою я йшов, проходила праворуч від стовпів і далі вела до будинку.

Чим ближче я підходив до нього, тим більш похмурим він здавався. Схоже, це було лише одне крило будинку, яке так і не добудували. Те, що мало бути внутрішньою частиною, було відкрито на верхніх поверхах, і на тлі неба виднілися сходи та східці з незавершеної кладки. У багатьох вікнах не було скла, і кажани літали туди-сюди, як голуби з голуб’ятні.

Надворі вже почало сутінкати, коли я підійшов близько, і в трьох нижніх вікнах, які були дуже високими та вузькими і добре заґратовані, почало мерехтіти світло невеликого вогню. Чи це був палац, до якого я прибув? Чи в цих стінах я мав шукати нових друзів і починати великі справи? У батьківському будинку на Ессен-Вотерсайд вогонь і яскраве світло були б видні здалеку, і двері відчинялися б на стукіт жебрака!

Я обережно підійшов ближче і, прислухаючись, почув, як хтось брязкає посудом, і почув легкий, нетерплячий кашель, який повторювався; але не було чути жодного слова, і жоден пес не гавкав.

Наскільки я міг розгледіти в тьмяному світлі, двері були величезною дерев’яною конструкцією, всіяною цвяхами; я підняв руку, і в мене під курткою слабшало серце, і постукав один раз. Потім я стояв і чекав. У будинку запала мертва тиша; минула ціла хвилина, і ніщо не ворушилося, крім кажанів над головою. Я постукав знову і знову прислухався. На цей час мої вуха настільки звикли до тиші, що я міг чути, як всередині повільно відлічує секунди годинник; але хто б не був у цьому будинку, той сидів абсолютно нерухомо і, мабуть, затамував подих.

Я вагався, чи тікати, але гнів переміг, і я почав замість цього лупцювати дверима ногами і кричати вголос, кличучи містера Балфура. Я вже розігнався, коли почув кашель прямо над головою, і відстрибнув назад, піднявши погляд, і побачив чоловічу голову в високій нічній шапочці та дуло мушкета в одному з вікон першого поверху.

«Він заряджений», – пролунав голос.

«Я прийшов сюди з листом до містера Ебенезера Балфура з Шоуза. Чи він тут?» – запитав я.

«Від кого він?» – запитав чоловік з мушкетом.

«Це не має значення», – відповів я, бо я вже дуже розлютився.

«Гаразд, – пролунала відповідь, – можете покласти його на поріг і йдіть звідси».

«Я цього не зроблю, – вигукнув я. – Я віддам його в руки містера Балфура, як і було передбачено. Це лист-представлення».

«Що?» – різко вигукнув голос.

Я повторив те, що сказав.

«А хто ти, власне?» – запитав голос після значної паузи.

«Я не соромлюся свого імені, – відповів я. – Мене звуть Девід Балфур».

Я подбав про те, щоб цей чоловік здригнувся, бо почув, як рушниця з гучним клацанням вдарилася об підвіконня. І після досить довгої паузи, та ще й із дивною зміною голосу, пролунало наступне запитання:

«Чи помер ваш батько?»

Я був настільки здивований цим, що не міг вимовити жодного слова у відповідь, а лише стояв і дивився.

«Так, – відповів чоловік, – він, без сумніву, помер; і саме це змусило вас постукати в мої двері». Ще одна пауза, а потім, уже більш зухвало, він сказав: «Гаразд, чоловіче, я впущу тебе», і зник з вікна.

Це безкоштовний уривок. Повна книга — на сторінці книги.

MiravaMirava
Електронні книги →

Зміст

Вигляд

‹
›
↩ Продовжити читання