Закоханість Повернутися до книгиДо книги

*ЗАКОХАНІСТЬ*

Підготовлено Альом Хейнсом.

*ЗАКОХАНІСТЬ*

ЗА

ЛЛОЙД ОСБОРН

АВТОР КНИГ «Мотоманіяки», «Авантюрист» та інших

З ілюстраціями КАРЛА АНДЕРСОНА

ІНДІАНАПОЛІС ВИДАВНИЦТВО «БОББС-МЕРРІЛЛ КОМПАНІ»

АВТОРСЬКЕ ПРАВО 1909 ВИДАВНИЦТВО «БОББС-МЕРРІЛЛ КОМПАНІ»

АВТОР КНИГ «Мотоманіяки», «Авантюрист» та інших З ілюстраціями КАРЛА АНДЕРСОНА ІНДІАНАПОЛІС ВИДАВНИЦТВО «БОББС-МЕРРІЛЛ КОМПАНІ» АВТОРСЬКЕ ПРАВО 1909 ВИДАВНИЦ…

БЕРЕЗЕНЬ

ДРУКАРНЯ БРАУНВОРТ І КОМПАНІЯ ПАЛІТУРАЛЬНИКИ ТА ДРУКАРІ БРУКЛІН, штат Нью-Йорк.

ДРУКАРНЯ БРАУНВОРТ І КОМПАНІЯ ПАЛІТУРАЛЬНИКИ ТА ДРУКАРІ БРУКЛІН, штат Нью-Йорк.

*ЗАКОХАНІСТЬ*

*Глава I*

Філіс Лед втратила матір у дванадцять років; і ця втрата, особливо важка для єдиної дитини, мала дві наслідки, які мали далекосяжний вплив на її характер. Пристрасна, збудлива натура, яка так рано познайомилася з горем, набуває погляду на світ, настільки справедливого та істинного, що це само по собі стає нещастям. Дитина не повинна думати; не повинна страждати; не повинна розуміти. Індивідуальність, співчуття, чутливість пробуджуються – якості, які роблять людину чарівною, але за які доводиться платити в нескінченному балансі нашого складного існування. Однокласники Філіс більше не були для неї такими, як раніше; вона відчувала себе окремою особистістю; хоча вона грала так само весело, як і вони, безперервно балакала і безтурботно прогулювалася по Честнат-авеню, тримаючись за руки зі своїми подругами, вона усвідомлювала в глибині свого серця, що вона «інша».

У дванадцять років її шлях відхилився від буденності, в якій, як ми всі повинні визнати, хоч і неохоче, найкращі шанси на щасливе життя.

Другою наслідком смерті її матері було те, що вона почала спілкуватися з маловідомою людиною – своїм батьком. Цей похмурий, гарний чоловік, який сидів за газетою на сніданок і якого знову не було видно до обіду; який щоранку їхав у лівреї з кучером і парою блискучих коней до місця, яке називалося «офіс»; чия посмішка та голос завжди були для неї приємною несподіванкою – цей напівбог, яким вона захоплювалася і якого не знала, від якого виходило чудове відчуття безпеки та сили, раптом пригорнув її до свого серця і став її світом, усім для неї.

Роберт Т. Р. Ледд був президентом залізниці K. B. і O. Він був заможним, і його батько теж був багатим, тому його інтереси в Карфагені були різноманітними та численними, і вони охоплювали набагато більше, ніж просто велика залізниця, з якою було пов’язано його ім’я. Карфаген був старомодним містом, і хлопці, які виросли разом і успадкували бізнес своїх батьків, були дуже згуртовані, що було нетипово для новіших районів цієї країни. Джо, який був впливовою фігурою в галузі електроенергетики та газу, міг захотіти об’єднати кілька розрізнених підприємств, і для цього він би звернувся за допомогою до Тома, Гаррі та Боба. Джордж, можливо, дещо переоцінював потенціал зростання Карфагену, і тому тимчасово мав фінансові труднощі зі своїм проєктом з нерухомості, і він би попросив Тома та Боба допомогти йому, створивши компанію, в якій вони б брали участь. Френк і його брат, перетворивши свій приватний банк на П’ятий національний банк – і на це їх найбільше спонукала марнославство, бажання бачити власні імена на власних банкнотах, – зрозуміли, що їм потрібен сильний місцевий керівник у новому складі директорів. Чи погодився б Боб їм допомогти? «Звісно, з радістю, хоча, якщо хтось інший міг би зробити те ж саме…» «О, нам потрібен ти, старий друже».

Ось якою була Карфаген – принаймні, Карфаген вулиці Каштанової алеї, з її довгими рядами величних і красивих особняків на так званому Західному боці, Карфаген, який підтримував симфонічний оркестр, володів ложами в партері в опері, разом обідав, їздив, танцював і вів справи – настільки компактна і ревнива маленька аристократія, як і будь-яка в Угорщині чи Сілезії. Звісно, існував інший Карфаген – кілька інших Карфагенів – один із них – густонаселений прибережний район, де англійська мова була невідома, місце, затьмарене фабричними димарями, сповнене шуму та сміття, бруду та потворності, де сорок тисяч різноманітних іноземців жили разом і надавали сорок тисяч дуже брудних і неохочих рук для матеріального розвитку міста та штату. Був ще діловий Карфаген, з банками та хмарочосами, і величезні мережі дротів, що затьмарювали небо. Був Карфаген розваг, який прокидався лише вночі, виблискуючи безліччю вогнів і безліччю спокус. Був Карфаген середнього класу; Карфаген другого класу; величезний, бідний, напівсумнівний, загалом похмурий Карфаген, про який у народі говорили як про "Південь від канавки", назва, що походить від часів першої лінії кабельного трамваю, яка вже давно вийшла з ужитку.

Але повернімося до Філліс Ледд.

Втрачаючи матір, можна сказати, вона відкрила для себе батька. Спочатку, мабуть, співчуття, самотність, майже жах змусили містера Лада взяти цю маленьку істоту на руки і тримати її, ніби щит. Він обожнював свою дружину; він майже не знав, як продовжувати жити без неї; одного дня, у своєму кабінеті, коли його старий друг Лейтам прощався з ним, він відчинив шухляду і дістав із неї заряджений револьвер. «Лейтам, — сказав він, з дуже ледь помітною тремтінкою в голосі, — чи не будете ви проти покласти цю прокляту річ у свій кишеню? Я... я... відчуваю, що вона спокушає мене».

Так, його маленька донька була щитом; він тримав її струнку тіло між собою і відчаєм; він казав їй це знову і знову, сидячи зі схиленим головою і сльозами в очах у тіні незворотної радості. А вона, в якій таємничо, неясно прокидалася ніжність піднесеного кохання, що призвало її до життя, — вона, навіть змішуючи свої сльози з його, відчувала всередині себе підйом вишуканої радості. Кохати, втішати, захищати — тут знову передчасно прокинулися інстинкти; тут знову її маленькі ніжки відступили від буденності, щоб понести її далеко в світ.

З часом, коли тижні і місяці прокотилися, удар, спочатку нестерпний, такий руйнівний і жахливий, пом’якшав, як це зазвичай буває, і зайнятий світ знову захопив зайнятого чоловіка. Але близькість між батьком і донькою залишилася і продовжувала незмінною. Насправді, вона стала ще тіснішою, бо тепер у неї прийшли сміх, веселі, булькаючі довіри, і чудова година перед сном, сповнена нетерпіння і захоплення. Містер Лад, з сигарою в роті і своїм гострим, гарним обличчям, таким же ввічливим, як у будь-якого придворного, слухав нескінченні події Сатті, Неллі і Джессі з задоволенням, що ніколи не вичерпувалося.

Він також мав свій щоденний набір думок, який, часто починаючись примхливо, не рідко закінчувався серйозним викладом його труднощів і проблем. Його розважало викладати такі складності простою мовою; зводити їх до розуміння цієї чарівної маленької кокетки, яка намагалася з усіма своїми дитячими хитрощами осліпити і спіймати його. Навіть у тринадцять років вона вчилася цінувати те, як вивести чоловіка на розмову про самого себе; вона була цілком готова зрозуміти Закон про міжштатну торгівлю і червоніти від обурення через нову класифікацію «Вугілля біля шахтного горна», якщо це означало, що її батько триматиме її трохи міцніше і даруватиме їй один із тих раптових поглядів схвалення.

Подібне спілкування з гострим, сильним, блискучим розумом — для дитини, природно обдарованої та адаптивної — не могло не мати далекосяжних наслідків для її розвитку. Вона перейняла частину батькової незалежності; його високопарний, проте терплячий погляд на всесвіт, що складався переважно з дурнів і лиходіїв; навчилася найважливішому і найрідкіснішому з усіх уявних процесів — ставати на місце іншої людини. Коли Джо Говард зрадив у законодавчих зборах штату і продав інтереси компанії K. B. and O. через новий законопроєкт про мільяжі, її гнів на його підступність досяг гарячки. «Ну, є й його сторона питання, — сказав містер Ледд з несподіваною спокійністю. — У нього немає й цента; він заставив усе до вух; і в нього хвора донька, яка помирає від сухот. Він людина з добрими намірами, і, мабуть, був би чесним, якби міг. Але якби я був на його місці, і моє життя було б під загрозою, і лікар наказав би мені поїхати в яке-небудь місце в Колорадо, де хвилини коштують десять доларів, я, гадаю, теж продав би інтереси компанії K. B. and O.!»

І за це він отримав обійми, які майже задушили його.

«Гроші та кохання, моя люба, – сказав він їй якось, – ось на чому тримається ця стара карета. Міс Сімпкінс причепурить тебе всілякими вишуканими штучками, але я тобі кажу, все зводиться до цього».

«Тату, – запитала вона якось, широко розплющивши очі, – якщо все так, то чому ти такий чесний, благородний і чудовий?»

«Я не знаю, – відповів він, усміхаючись. – Гадаю, це більше через гордість, ніж через щось інше. Теоретично, той, у кого найменше моральних принципів, досягає найбільшого успіху в житті; але, слава Богу, більшість із нас обтяжені якимись хорошими якостями, які тримаються за нас, як нав’язливі родичі».

«Але міс Сімпкінс каже, що будь-кого, хто робить погані речі, рано чи пізно покарають. Вона каже, що саме тому згорів будинок її брата; тому що він був дуже немилосердний».

«Можливо, так і є серед людей, з якими знайома міс Сімпкінс, – сказав містер Ледд, – але це не стосується залізничного бізнесу, і нічого іншого, що я бачив, і я не можу не думати, що вона трохи надто оптимістична для реалій життя!»

Ця філософія, виражена так колоритно, так доброзичливо, так приємно цинічно, можливо, не була найкращою підготовкою для надзвичайно сприйнятливого розуму. Міс Сімпкінс навчилася боятися вступу Філліс: «Але тато каже…». Те, що казав тато, часто було як вибух, який руйнував фальш; руйнував гарні рожеві декорації звичайних ілюзій; і пробивав камінням дірки в серветці, яка відокремлювала міс Сімпкінс і подібних їй від реального світу. Це був жорсткий процес, і він погано впливав на серветку.

Спочатку, не знаючи, як інакше підтримувати досить велике господарство, містер Ледд звернувся за послугами «управляючої покоївки». Але проблема з нею — точніше, з ними, бо у нього була ціла низка таких працівниць — полягала в тому, що вони надмірно старанно «управляли». Їх звільняли одну за одною, не даючи їм досягти їхньої єдиної заповітної мети, а саме — підкорити заможного вдівця і привести його до вівтаря. Згодом, втомившись від того, що за ним полювали, і будучи в цілковитому безвиході, він запросив свою незаміжню сестру, Генрієтту Ледд, щоб вона оселилася в нього і допомагала по господарству.

Вона була худорлявою, непримітною літньою жінкою з дуже тихим голосом і оманливим виглядом покірності. Незнайомий гість за столом містера Ледда міг би прийняти її за мовчазну святу, яка, неохоче перебуваючи в цьому світі сліз, з жіночою терплячістю чекала на небесну корону. В певній мірі цей опис цілком підходив до тітки Генрієтти, хоча він не враховував її збоченої та нав’язливої натури, з якою було дуже важко жити. Ця мовчазна свята намагалася правити своїм братом і племінницею за допомогою залізної руки, і їй це вдалося до певної міри, так що її дворічне «перебування на посаді губернатора» (як гірко називав це містер Ледд) було сповнене сварок і нещасть. Її тиранія, як і всяка тиранія, закінчилася революцією. Містер Ледд поклав край своєму «незаможному нещастю» — як він сам це називав, — і Генрієтта поїхала, отримавши великий чек і ще більшу образу.

«Філіс, — сказав він, — думаю, нам просто доведеться якось справлятися вдвох. Здається, люди, які беруть на себе турботу про нас, роблять це надто ретельно. Вони мають добрі наміри, але навіщо їм топтати нас? — Так, давайте спробуємо зробити все самі».

І Філліс, якій ледь виповнилося п’ятнадцять, стала визнаною господинею великого будинку.

У своїй скромній голові вона розуміла, що провал означатиме небезпеку, про яку навіть страшно подумати. Її батько міг би одружитися знову, і ця думка про можливу катастрофу тверезила її та змушувала діяти обережно. Вона була сповнена рішучості та налаштована на успіх. У неї були її чекова книжка, її письмовий стіл, її оплачені рахунки. Вона проводила ранкові зустрічі з кухаркою, віддавала штори в хімчистку, телефонувала різним майстрам, м’яко критикувала Мері за неякісне миття вікон і Джорджа за неохайні нігті, і займалася цим та незліченною кількістю інших дрібних справ, поки міс Сімпкінс чекала в кабінеті, нетерпляче барабанячи довгими, тонкими пальцями по французькій граматиці.

Звісно, вона робила кілька дурних, імпульсивних речей, але не більше, ніж могла б зробити якась юна наречена в перші дні, коли вона вперше почала керувати великим господарством. Вона віддала одному бродязі один із найкращих костюмів свого батька; слуги переконали її купити багато речей, які не були потрібні ні їм, ні комусь іншому, включно з електричною машиною для чищення ножів і кухонним столом, настільки компактним і винахідливим, що він був би безцінним на повітряній кулі, хоча в її просторій кухні він явно був недоречним; і їй знадобилося кілька місяців, щоб зрозуміти, що Джеймс, очевидно, годує п’ять слонів, а не п’ять коней.

Але вона швидко вчилася на своїх помилках; і завдяки вродженим здібностям, успадкованим від батька, вона незабаром навела все до ладу. І все це, будь ласка, у п’ятнадцять років, і при цьому у неї ще було чимало місця між сукнею та охайно взутими ногами.

Дуже рідко її батько наважувався вступати в царину критики; але раз чи двічі, у своїй усміхненій, спокійній манері, він ніжно нагадував їй про помилки.

«Я не дуже розуміюся на цих речах, — зауважив він одного разу, — але чи не здається тобі, що в нашій родині з’явилося багато нових суконь?»

«Не можна ж ходити голою, тату.»

«Приймаючи це до уваги, моя дорога, що, звісно, викликало б обговорення серед людей нашого положення, — чи не могли б ми піти на компроміс — ну, ходити напівоголеною, і, до того ж, виявити більше спартанського духу щодо наших капелюхів?»

Очі Філліс наповнилися сльозами; і, злившись від сорому, вона притиснула свою гарячу щоку до спинки стільця, на якому сиділа, і відчула себе найнесчастихішою, знедоленою, недостойною істотою у всьому світі.

Голос містера Ладда став глибшим, як завжди, коли він був зворушений.

«Моя дорога, — сказав він, — не засмучуйся через це, бо це лише дрібниця. Але нечемно перед твоїми подругами одягатися краще, ніж вони, і я впевнений, що ти не хочеш, щоб вони відчували заздрість чи обурення. Я просто прошу тебе мати це на увазі, ось і все, і бути трохи обережною.»

«Я буду, тату.»

«Тепер іди і поцілуй свого татка, і скажи йому, що ти не сердита на нього за те, що він такий старий педант.»

«Т-т-и не старий пе-е-дант, а найдорожчий, наймиліший, найкращий —»

«Ти думаєш, що правильно кусати вухо президента залізниці?»

«Так, якщо ти його любиш!»

«Чи псувати єдине волосся, яке він має, а його не так вже й багато?»

«Так, якщо це допомагає тобі думати.»

«Що це — думати?»

«Так, тату.»

«Мене турбує, найдорожча, що ти робиш щось таке серйозне.»

«Тату, це серйозно. Слухай!»

«Я слухаю.»

«У мене чудова ідея — я влаштую вечірку!»

«Чудово — сподіваюся, ти запросиш мене!»

«І я запрошу Сатті Моррісон, Джулію Грант, Хетті Ван Бюрен, Мейс Сміт, двох дівчат Паттерсон і, можливо, Алісію Стюарт... І ми будемо їсти морозиво, пальчики для дам, шоколадний торт і різдвяні петарди, якщо я зможу купити їх у цей час року... І, тату, це буде вечірка з капелюхами».

«О, вечірка з капелюхами, боже мій, що це таке?»

«Роздати всі дурні, розкішні капелюхи, які я купила... хоча мені доведеться купити два нові, щоб їх вистачило... Але ти ж не проти, правда?»

«Ні, звісно... не заради вечірки з капелюхами».

І наступного дня запрошення були розіслані.

Цей скандальний спосіб виховання єдиної дочки змушував багатьох людей хитати головами.

«Це колись закінчиться купою проблем для містера Ладда», — казали старі панни, яких Карфаген був так само щільно насичений, як і будь-яке інше велике і процвітаюче американське місто. «Запам'ятай мої слова, моя дорога, нічого доброго не вийде з виховання дівчини як дикої індіанки, і він сам винен, якщо вона швидко піде по похилій».

*РОЗДІЛ II*

У двадцять років Філліс Ледд була однією з найгарніших дівчат у Карфагені. Не надто висока, струнка, темноволоса і сяюча, як троянда, вона рухалася з тією чарівною свідомістю власної краси, яка сама по собі майже вирізняла її. Французька та іспанська кров її матері, що текла в її південній жилі, проявлялася в її витончених ногах і руках, у її грації, голосі, ніжних, ввічливих і приємних манерах. Неможливо було довго з нею поговорити, щоб не зрозуміти, що за цими блискучими очима ховається чутлива, примхлива, оригінальна і смілива натура; і щоб пізнати її краще, треба було зрозуміти, що вона належить до тих жінок, які люблять з надзвичайною інтенсивністю, і чиє майбутнє, як у доброму, так і в поганому сенсі, для щастя чи нещастя, невідворотно залежить від серця.

Вона певною мірою усвідомлювала це сама; її флірти не йшли далі, ніж танцювати з одним і тим же партнером три-чотири рази протягом одного й того ж вечора; і Карфаген, який давав своїй молоді багато невинної свободи – і яку молодь брала з жадібністю дітей – з часом почав вважати її, незважаючи на оманливу зовнішність, холодною, гордою та «недоступною». Безсумнівно, її неприступність полягала в тому, що вона не дозволяла собі, щоб її цілували галасливі юнаки, і хоча їхня компанія приносила їй задоволення та розвагу, вона відмовлялася виділяти когось із них для особливої уваги.

«Вони всі такі ідіоти, тату, – сказала вона зі смутком. – Хіба немає десь справжніх чоловіків – справжніх чоловіків, яких дівчина могла б любити?»

«Я не знаю, – відповів містер Ледд. – Я не зустрічав жодного, якому я міг би довірити навіть свого дворового пса, не кажучи вже про свою дочку. Але, чесно кажучи, я упереджено ставлюся до питання про юнаків – будь-хто був би упередженим, якщо б йому доводилося керувати залізницею з їхньою допомогою!»

«Тату, — вигукнула вона, обіймаючи його за шию, і її настрій змінився на одну з її найвеселіших фантазій, — поїдемо разом, ти і я, і подивимось, чи зможемо ми його знайти. Полювання на Золотого Юнака! Хтось такий має бути десь, і ми шукатимемо його в кожній притулці у світі — у трамваях і банках, у місцях, де продають морозиво, у підвалах, на фабриках, у горах, на кораблях — просто ти і я, з маленьким дорожнім чемоданчиком — і ми натрапимо на нього в найнеймовірнішому місці — і він може бути бандитом у печері, або диким, гучним ковбоєм, який розстрілює одне з тих жахливих маленьких західних містечок — але ми одразу зрозуміємо, що це наш Золотий Юнак — і ми візьмемо його, покладемо в ящик і привеземо додому у вагоні для багажу, і будемо штовхати його довгим гострим стрижнем, доки він не погодиться одружитися зі мною!»

Полювання на Золотого Юнака! Воно почалося швидше, ніж Філліс могла коли-небудь уявити, і зі співтоваришем, про якого вона б навіть не згадала. У містера Лада була одружена сестра у Вашингтоні, дружина високопоставленого чиновника скарбниці. Місіс Сем Феншем була дуже модною, енергійною, амбітною жінкою, повністю захопленою завданням збивати конкурентів зі соціальної драбини і ставити свої бездоганні французькі туфлі на порожню сходинку. Брат і сестра мали стільки спільного, скільки можна розкласти на дайм; але Роберт Лад мав усі американські захоплення здібностями, незалежно від того, в якому напрямку вони проявлялися; а Саллі Феншем щиро любила своє братнє зв’язок з К. Б. і О.

Ця соціальна стратег приїхала до Карфагену, хоч і нечасто, коли її фінансові справи були не в найкращому стані. Брат Боб, який щороку на Різдво дарував їй чек на суму в чотири цифри, мав певні дивацтва, як у фінансовому плані, так і в особистому, і місіс Феншем добре це знала. Можна було написати йому листа, сповнений підкреслень і благань, і отримати у відповідь лише дві сторінки гумористичного тексту, в якому він запитує, чому двом людям, у яких немає дітей, не вдається вижити у Вашингтоні, маючи в розпорядженні шістнадцять тисяч доларів на рік?

Але брат Боб, коли він був поруч, був зовсім іншою людиною. Якщо ти сиділа в нього на підлокітнику, розмовляла про батьків і минулі часи, і, можливо, трохи плакала, не зовсім нещиро, згадуючи обличчя та речі, які давно зникли, – якщо, зрештою, під впливом цього серйозного, доброго брата ти якимось чином скидала з себе турботи, відчуваючи безмежну ніжність, і забувала про все, окрім того, що любила його найбільше на світі, – якщо… але це завжди траплялося, – тобі не потрібно було більше думати про те, яка, зрештою, була справжня мета твого візиту.

Через день-два брат Боб казав: «Селлі, скільки доларів тобі потрібно, щоб знову відчути себе вісімнадцятирічною і щоб ти чекала, що Елмер Бойд запросить тебе на прогулянку на санях?»

Ти могла відповісти: «три тисячі сімсот», і ти отримала б цю суму так само легко, як і поштову марку; і разом із цим – погляд, сповнений такої щирої прихильності, такий блиск у цих чудових очах, що слова подяки трохи запнулися на твоєму язиці.

Ось знову тітка Саллі – крісло, тато й мама, старі часи – гаразд. І в її неспокійних, сповнених планів очах народжувалася невиразна ідея, яка ставала дедалі привабливішою: забрати цю дуже милу племінницю до Вашингтона і зміцнити становище родини Феншем за допомогою вигідного шлюбу. Вона уявляла собі бали та вечері, за які платив би її мільйонерський брат; розкішний французький лімузин; необмежену кількість місць у театрі та опері; і впливового племінника, чиє ім’я відкривало б двері до багатьох гордих соціальних твердинь, дозволяючи дружині високопосадовця з міністерства фінансів пробитися туди. Родини Мотт, Гленденнінг, Пастор, Ван Шейк – «Порт-Артури» вашингтонського суспільства – Сара Феншем збиралася підкорити їх усіх, демонструючи одного з їхніх найцінніших синів і змушуючи їх мовчати. Це справді захоплива перспектива, і цілком реальна, враховуючи красу дівчини та багатство її батька.

Коли вона заговорила про це зі своїм братом Бобом, він відреагував із такою ворожістю, що це можна порівняти лише з тим, як у ведмедя-біляка відібрали дитинча. Він заявив, що вся ця історія з «шлюбним ринком» викликає в нього відразу; його дочка ніколи не стане об’єктом торгівлі; не тільки її природна витонченість була б проти цього, але й він, хоч і непослідовно, але з великим запалом заявив, що в Карфагені повно чудових молодих людей, синів його старих колег, серед яких Філліс знайде собі чоловіка, коли настане час, і це буде хлопець, вартий п’ятдесяти тих вашингтонських вискочок і дурнів.

«Тобі легко говорити», – холодно відповіла Саллі, «але я думаю, що рішення має приймати Філліс, а не ти».

«Вона б і не погодилася на таке», обурено запротестував містер Ледд. «Вона тиха, любить дім і не стала б виставляти себе напоказ заради чогось на світі».

«Мій дім – не вітрина, і чи є в тому, що вона зустрічатиметься з найкращими чоловіками в Америці, щось непристойне чи неправильне?»

«Крім того, їй не хотілося б мене покидати».

Попри весь свій гнів, у цій ремарці було щось, що раптом зворушило Саллі Феншем. Вона була жорсткою та агресивною, але її серце ще не зовсім охололо, і за надзвичайних обставин воно навіть могло відтанути.

«Мій бідний Бобе», – сказала вона, тримаючи його за лацкани піджака і дивлячись на нього. «Хіба ти не знаєш, що сьогодні за вечерею, а завтра за чаєм Філіс може зустріти чоловіка, а післязавтра вони можуть покататися в парку годину, і тоді що матимуть значення батько чи мати чи будь-що в цьому світі, якщо вона його кохатиме? Бобе, любий, просто забудь, що ти збираєшся утримувати Філіс. Коли з’явиться правильний чоловік, ти для неї вже не матимеш жодного значення, як… як цей стілець! О, так, звісно, кожна дівчина любить свого батька по-своєму, але ти лише зігрівав її серце, а коли воно загориться, – прощавай! І, Бобе, любий, послухай, чи не є здоровим глуздом дозволити їй бачити правильних молодих людей, щоб вона могла їх оцінити та зважити? Чи є в цьому сенс, якщо дозволяти зустрічатися лише з тими, хто привабливий, добре вихований і походить із хороших родин? Чи це вітрина? Ні, це дає дівчині можливість вибирати – можливість, про яку я б дуже хотіла, щоб у мене була. Ми просто намагаємося знайти найкращого чоловіка, і, швидше за все, ми знайдемо його серед сотні, ніж серед шести!»

«Це стосується як Карфагену, так і Вашингтона».

«Бобе, ти не уявляєш, на що ти наражаєшся. Твій спосіб життя – це повний абсурд. Хто завгодно – хто завгодно – може прийти сюди, покохатися з нею і викрасти її в тебе на очах – якийсь жахливий комерційний мандрівник або вульгарний піаніст із неохайним волоссям. О, Бобе, дівчата такі дурні – такі божевільні, божевільні дурні!»

«Філіс – ні.»

«А я?»

«Ні, я не думаю, що ти була такою.»

«Але ж я вийшла заміж за Сема Феншема, чи не так?»

«Я не думаю, що це…»

Селлі засміялася, і цей сміх був неприємним, адже він розкривав її справжню сутність. Сему, як відомо, більше вдавалося бути успішним чиновником казначейства, ніж чоловіком.

«Бобе, вона повинна поїхати зі мною до Вашингтона, і ти повинен розщедритися і зробити все, як слід».

«Проти її волі?»

Знову Селлі засміялася, цього разу ще більш різко і цинічно.

«Просто запитай її», – сказала вона.

Того вечора містер Ледд так і зробив, і з жахом побачив, який приголомшливий ефект це мало на неї.

Поїхати! Та вона підскочить від радості, щоб поїхати, і хіба тато не наймиліший, найдорожчий, найчудовіший у світі, коли пропонує це! А ще доброта тітки Селлі – хіба це не чудово! Вона зустріне сенаторів і послів, танцюватиме в Білому домі з чудовими баронами та графами і спробує застосувати свою французьку на справжньому французі, щоб подивитися, чи зрозуміє він її! Зима у Вашингтоні! Що може бути більш захопливим, більш чарівним!

Містер Ледд удавав, що розділяє її радість, і мужньо приховував свої справжні почуття, які були цілком гіркими та сумними. Але він був хоробрим старим, і знав, як зустрічати свої розчарування з усмішкою. Крім того, яке він мав право опиратися неминучому? Яке в нього було право? Яке обґрунтування? Він краще вирвав би собі язик, ніж докорив би їй або затьмарив, хоч би одним словом, її переповнену та дівочу радість. Лише коли вони цілувалися на прощання, він не втримався і висловив те, що накопичилося в ньому.

«Не забувай про свого старого тата, коли все зміниться», – сказав він. «Це… це буде дуже важко для нього без тебе, Філіс».

Її миттєве каяття було для нього дуже приємним, дуже втішним і дорогим. Насправді, йому довелося досить відчайдушно боротися, щоб приборкати бурю ніжності, яку він викликав. Ні, ні, він хотів, щоб вона поїхала до Вашингтона. Це було правильне рішення – єдине можливе. Дівчина повинна побачити світ, перш ніж вийти заміж і влаштуватися. О, кожна дівчина каже собі це, але від цього не можна відійти: вони створені для чоловіків, а чоловіки – для них, і батько просто тримає оборону, поки не з’явиться той самий, ідеальний юнак.

Як вони сміялися, зі сльозами на очах! Як безмежно цінною була любов, яка пов’язувала їх! Тато ніколи не загубиться у вирі подій – ніколи, ніколи; і він писатиме щодня, і вона писатиме; і якщо знадобиться сто Вашингтонів, вона одразу ж повернеться до нього, якщо він буде самотнім, тому що для неї є лише один справжній ідеальний юнак, і це її дорогий, дорогий тато.

І все ж, коли містер Ледд зачинив двері кабінету і повернувся на своє місце біля лампи, він зрозумів, незважаючи на себе, що вже попрощався. Його опіка закінчилася; незабаром з’явиться той невідомий чоловік, той невідомий суперник, заради задоволення якого він віддав двадцять років невтомної турботи та відданості. Хоч Ледд і не був особливо релігійною людиною, він щиро побажав: «О, Боже мій, нехай він буде гідним її!»

*ГЛАВА III*

Вона справді писала щодня: іноді це були лише короткі уривки, а іноді – довгі, яскраві листи, сповнені опису нового життя та нових людей. Її дебют мав величезний успіх. Едді Фелпс, огидний, жирний, зверхній тип, але в суспільстві – справжній диктатор, схвалив її, і їй вдалося прийняти цю похвалу, не вибухнувши від радості, що, якби лише тато знав, було б надзвичайним досягненням. Але, зрештою, її визнали «першокласною», і вона шалено насолоджувалася життям. А молоді люди тут були зовсім іншими, ніж у Карфагені: набагато більш витончені та елегантні – і наполегливі. Молоді люди у Вашингтоні просто не знали, що означає слово «ні», і від них було важко позбутися, як від снігу, яким потрібно розчищати вулицю. Але тітка Сара була справжньою «Білокрилкою», і бідних, неблагополучних і розпусних – тобто всіх, хто не був першокласним «кандидатом» із хорошими рекомендаціями з попереднього місця роботи, – швидко відправляли геть, перш ніж вони встигали зрозуміти, що сталося.

А ще тітка Саллі! «Тату, ми її зовсім не знали. Вона така ж молода, як і я, але вдвічі енергійніша і танцює майже щоночі, поки не порве панчохи. У Вашингтоні люди поділяються на тих, хто її ненавидить, і тих, хто її любить, і це додає неймовірної енергії в обидва табори. Насправді, вона хоче вийти за мене заміж, щоб зміцнити свої позиції, як вона каже, і, хоч я й кажу це сама, хто ж, як не я, може це сказати? Молоді люди, які їй подобаються, приходять сюди один за одним. Коли хтось із них робить мені пропозицію, вона називає це «перемогою» і виглядає такою задоволеною! Але якщо я бачу, що хтось із них наближається до цього, я намагаюся зупинити його вчасно, хоча це й дуже захопливо. Ось чому я можу повідомити лише про три «перемоги», а не про вісім. О, тату, як тут весело!»

З часом її листи почали змінюватися, і в них з’явилися невеликі ознаки розчарування. Один із них був майже як трактат про мирські речі, в якому вона говорила про «Ярмарок марнослав’я», танці на трунах і внутрішній голод душі. Також у ньому почастішали згадки про Дж. Вітлока Пастора, завжди в поєднанні зі словом «ідеали». Дж. Вітлок Пастор був досить винятковою молодою людиною, йому було тридцять років, і він мав «прекрасну суворість» і «чудовий розум». Його сім’я була надзвичайно багатою та надзвичайно модною — навіть у Карфагені ім’я Пастор мало особливе значення, і Філліс казала, що в тому, що він обрав лісівництво як справу свого життя і віддавався йому всім серцем, є щось чудове, особливо враховуючи, що він народився не з «срібною ложкою в роті», а з «діамантом у формі пташиного яйця».

Якщо в Дж. Вітлока Пастора і була якась вада, то, можливо, він був надто добрим, щоб бути правдивим. Він хотів залишити світ кращим, ніж він був до його появи, і все таке інше, і, здавалося, мав те, що можна назвати надзвичайно розвиненим почуттям обов’язку. «Дуже тиха і дещо сумна людина», — писала Філліс, «яку можна було б легко прийняти за простака, якби не бачили його на коні. Він чудово їздить верхи, і я ніколи не бачила жодного дресирувальника в цирку, який би міг хоч трохи з ним зрівнятися».

Усе це призвело до телеграми, яку пан Ледд отримав через кілька тижнів: «Я погодилася вчора ввечері, тату, будь ласка, приїжджай швидше і благослови нас».

Містер Ледд поспішив до Вашингтона так швидко, як дозволяли його справи, а це було через п’ять днів, і прибув якраз вчасно, щоб встигнути переодягнутися до святкової вечері в будинку місіс Пастор – матері Дж. Вітлока. Він намагався уявити, що в захваті, і обійняв доньку з ентузіазмом театрального батька. Але Філліс була така бліда, така спокійна, така стримана, що він ледь міг зрозуміти, що з нею відбувається. Він приписував її холодну відстороненість вашинґтонському вихованню, але все одно це бентежило і турбувало його. Це було так не схоже на дівчину, яка зустріла свою долю, – так не схоже на іншу пару закоханих, про яких він так багато думав того дня – Женев’єву де Леванкур і якогось Боба Ледда. Ця контрастність викликала в ньому певне передчуття.

Це безкоштовний уривок. Повна книга — на сторінці книги.

MiravaMirava
Електронні книги →

Зміст

Вигляд

‹
›
↩ Продовжити читання