Наприкінці вісімнадцятого століття, у час, коли серед деяких націй земної кулі відбувалися події надзвичайно важливого значення, непомітно закладався фундамент історії, яка в усіх відношеннях могла зрівнятися з будь-якою вигаданою розповіддю, якщо й не перевершити її.

За правління англійського короля Георга Третього англійський уряд визнав за доцільне, якщо це можливо, завезти хлібне дерево до своїх колоній у Вест-Індії, і для цієї мети було спеціально споряджено та забезпечено провізією судно. Ним стало невелике крейсерське судно під назвою «Баунті», внутрішнє облаштування якого розпочали та завершили з огляду на те, щоб перевезти ніжні рослини з їхнього рідного ґрунту з найменшими можливими пошкодженнями.

Двадцять дев'ятого дня грудня 1787 року «Баунті» вийшла з Англії за наказом прямувати до Товариства Острови з метою добути рослини хлібного дерева для перевезення їх до Вест-Індії. Командиром було призначено лейтенанта Вільяма Блая, а екіпаж складався приблизно з сорока п'яти осіб, включно з садівником. На борт завантажили провізію на вісім місяців.

Можна лише уявити почуття, що володіли серцями людей, які залишали позаду все найсвятіше й найдорожче у світі; проте їх, без сумніву, підтримувала думка про те, що колись вони знову зустрінуться з дорогими серцю друзями вдома, коли завершиться довга розлука. Але для корабля та деяких членів екіпажу цьому не судилося збутися, і якби результати тієї подорожі можна було передбачити, ще питання, чи наважився б хтось із тих, хто тоді залишав рідну землю, вирушити в путь, котра мала настільки приголомшливі події і яка закінчилась так дивно, що навіть у наші далекі дні цю історію переповідають і слухають із незмінним інтересом не лише сторонні люди, а й прямі нащадки тих заблуклих мужів, які врешті самі стали жертвами власного лихого вчинку.

Морський перехід туди пройшов благополучно: «Баунті» прибув до Таїті в жовтні, наступного року після відплиття з Англії. Шість місяців було витрачено на збір і завантаження рослин на острові, а екіпаж тим часом дуже здружився з місцевими жителями. Через загрозу потужного шторму капітан Блай визнав за доцільне вирушити в дорожній шлях. Це сталося у квітні 1789 року.

Покинувши Таїті, «Баунті» вирушив до Анамуки, де капітан Блай набрав води, фруктів, кіз та іншої худоби й 26-го числа того ж місяця знову вийшов у море. Саме після полишення останнього згадуваного острова серед екіпажу вперше помітили певне невдоволення. Досі, якщо й були підстави для скарг щодо поводження капітана з підлеглими, відкрито це не виявлялося. Нині вже стало історичним фактом, що Вільям Блай мав тиранічний характер і часто конфліктував зі своїми офіцерами та матросами. Це, а також той факт, що чимало членів екіпажу зав'язали тісні стосунки з жителями островів, безперечно, спонукало їх замислити план захоплення судна після розправи над офіцерами.

Незадовго до спалаху заколоту один із матросів, Флетчер Крістіан (помічник штурмана), накликав на себе суворий гнів капітана. Кажуть, що за порадою молодого офіцера, який загинув на «Пандорі», Крістіан уперше й зародив намір влаштувати заколот, який згодом так ефективно втілили в життя. Хоч би як там було, але в ніч на 28 квітня 1789 року на борту «Баунті» спалахнув бунт, коли заколотний екіпаж піднявся зі зброєю проти свого капітана. Флетчер Крістіан за допомогою трьох інших чоловіків заволодів особою капітана Блая. Вони увійшли до його каюти й витягли його з ліжка. Оскільки його швидко скрутили, йому зв'язали руки за спиною, чим зробили беззахисним у руках заколотників.

Човен було підготовано, щоб прийняти нещасного Блая та тих із його товаришів, які мали розділити його долю, але частка провізії, виділена їм, була дуже мала. Через невеликий розмір човна лише вісімнадцять чоловіків, окрім капітана, наважилися довірити йому свої життя. Інші охоче супроводжували б вісімнадцятьох, але не було жодної можливості знайти місце в човні, і без того переповненому, і їхньою єдиною альтернативою було залишитися на кораблі зі своїми збиченими з пантелику товаришами. Човен із нещасними людьми, відпустивши у вільне плавання, невдовзі спрямували до острова Тофоа, розташованого приблизно за тридцять миль звідси, де й здійснили висадку. Місцеві жителі виявили рішуче ворожий настрій, і, усвідомивши присутність білих людей, вони кинулися до пляжу, стріляючи стрілами та кидаючи каміння в чужинців. Було вбито чоловіка на ім'я Джон Нортон. Решта вісімнадцять поспішили забратися поза межі досяжності своїх переслідувачів та їхніх стріл. Тоді розпочалася подорож, що супроводжувалася такою великою кількістю труднощів і страждань в умовах незахищеності мандрівників, що й донині вона викликає захоплення та подив у всіх, хто про неї чує. Подолавши величезну відстань у понад дванадцять тисяч ліг, зіткнувшись із будь-якою погодою, витерпівши жахливі страждання, голод і спрагу, ці чоловіки врешті дісталися острова Тимор, де була голландська колонія. Тут губернатор виявив до них надзвичайну гостинність і доброзичливість. Залишивши Тимор, вони вирушили до Батавії, де Блай та дехто з його офіцерів сіли на судно, що прямувало до Європи. Зрештою вони щасливо дісталися Англії.

A boat had been made ready to receive the unfortunate Bligh and those of his companions who were to share his fate, but the share of provisions allowed them…

Англійському уряду негайно повідомили про катастрофічний провал місії «Баунті», і хоча серед екіпажу були ті, хто під час заколоту благав не звинувачувати їх, результат засвідчив, що Блай не пощадив і тих, чиї серця та руки були однаково чисті від будь-якого зла проти нього. Невдовзі «Пандору» під командуванням капітана Едвардса — людини, позбавленої людських почуттів доброти й милосердя, — відправили на пошуки тих, хто так свавільно забув про свій обов’язок. З них знайшли лише чотирнадцятьох: восьмеро вирушили з Флетчером Крістіаном на «Баунті», а двох незадовго до того вбили тубільці Таїті. Цих нещасних у кайданах доправили на борт «Пандори», де помістили в тісне приміщення з єдиним невеликим отвором для світла й повітря. Прикуті до підлоги, піддані найжорстокішому поводженню, яке лише могла вигадати уява бездушного Едвардса, змушені терпіти найтяжчі злигодні й день у день жити у своєму смердючому барлозі без жодної змоги його прибрати, ці страдники опинилися в становищі, яке легше уявити, ніж описати.

У цьому жорстокому становищі вони були змушені існувати; і коли зрештою «Пандора» зазнала аварії на кораловому рифі, безсердечний Едвардс не хотів слухати жалісливі благання ув'язнених і звільнити їх хоча б для того, щоб вони могли надати будь-яку допомогу врятувати корабель. Утім, один матрос, наділений гуманними почуттями, не бажав просто так дивитися, як стільки його побратимів гинуть перед його очима, і, доклавши всіх сил, зумів домогтися їхнього звільнення, хоч і після того, як четверо з них уже загинули. На борту судна, яке зрештою доправило їх до Англії, до них ставилися як до людей і дозволили не носити ланцюгів. З цих десяти чоловіків «четверо були виправдані; одного звільнили через порушення процедури в обвинувальному акті; решту п'ятьох визнали винними та засудили до смертної кари. З них двоє отримали помилування, а трьох інших стратили в Спітгеді», звідки вони вирушили у своє сповнене подій плавання чотири роки тому.

Зміст

Вигляд