Розділ I. Початок усього.
Спочатку вони не були «дітьми залізниці». Я не думаю, що вони коли-небудь замислювалися про залізницю, окрім як про засіб дістатися до «Маскелайна і Кука», пантоміми, зоопарку та музею мадам Тюссо. Вони були просто звичайними дітьми, які жили в передмісті, разом зі своїм батьком і матір’ю у звичайній віллі з червоною цегляною фасадою, кольоровими вітражами у вхідних дверях, кахельною кімнатою, яку називали холом, ванною кімнатою з гарячою та холодною водою, електричними дзвінками, французькими вікнами та великою кількістю білої фарби, а також «усім сучасним комфортом», як кажуть агенти з нерухомості.
Їх було троє. Роберта була старшою. Звісно, матері ніколи не мають улюблених дітей, але якби у їхньої матері й була улюблена дитина, то, можливо, це була б Роберта. Далі йшов Пітер, який мріяв стати інженером, коли виросте, а наймолодшою була Філліс, яка завжди мала найкращі наміри.
Мати не проводила весь свій час, відвідуючи нудних дам і сидячи вдома, чекаючи, поки нудні дами відвідають її. Вона майже завжди була поруч, готова гратися з дітьми, читати їм і допомагати з домашніми завданнями. Крім того, поки діти були в школі, вона писала для них історії, які читала вголос після чаю, і завжди придумувала кумедні вірші до їхніх днів народжень та інших важливих подій, таких як хрестини нових кошенят, переобладнання лялькового будиночка або період, коли вони одужували від паротиту.

Ці троє щасливих дітей завжди мали все необхідне: гарний одяг, тепле вогнище, чудову дитячу кімнату, повну іграшок, і шпалери з казками про Матінку Гуску. У них була добра та весела няня, а також собака на ім’я Джеймс, який належав лише їм. Крім того, у них був чудовий батько, який ніколи не сердився, ніколи не був несправедливим і завжди був готовий до гри – принаймні, якщо траплялося, що він не був готовий, у нього завжди була чудова причина, і він так цікаво та весело пояснював цю причину дітям, що вони були впевнені, що він не міг вчинити інакше.
Ви подумаєте, що вони повинні були бути дуже щасливими. І так, вони були щасливі, але вони не знали, наскільки вони щасливі, поки прекрасне життя в Червоній віллі не закінчилося, і їм не довелося жити зовсім іншим життям.
Жахливі зміни наступили досить раптово.
У Пітера був день народження – йому виповнилося десять. Серед інших подарунків була модель двигуна, більш досконала, ніж ви могли коли-небудь уявити. Інші подарунки були чарівними, але двигун був ще чарівнішим за всі інші.
Її чарівність тривала в усій своїй досконалості рівно три дні. Потім, можливо, через недосвідченість Пітера або через добрі наміри Філліс, які були досить наполегливими, або з якоїсь іншої причини, двигун раптово вийшов з ладу з гучним вибухом. Джеймс так перелякався, що вибіг і не повернувся весь день. Усі іграшки з «Ковчега Ноя», які були в тендері, розбилися на друзки, але нічого іншого не постраждало, окрім бідного маленького двигуна та почуттів Пітера. Інші казали, що він плакав над ним, але, звісно, десятирічні хлопчики не плачуть, якими б жахливими не були трагедії, що затьмарюють їхнє життя. Він сказав, що його очі почервоніли, тому що у нього застуда. Це виявилося правдою, хоча Пітер не знав цього, коли говорив, наступного дня йому довелося піти в ліжко і залишатися там. Мама почала боятися, що у нього може бути кір, але раптом він сів у ліжку і сказав:
«Я ненавиджу манну кашу, я ненавиджу ячмінну воду, я ненавиджу хліб із молоком. Я хочу встати і з’їсти щось справжнє».
«Що б ти хотів?» — запитала мама.
«Голубиний пиріг», — захоплено відповів Пітер, «великий голубиний пиріг. Дуже великий».
Тож мама попросила кухаря приготувати великий голубиний пиріг. Пиріг був зроблений. А коли пиріг був готовий, його приготували. А коли він був готовий, Пітер з’їв його. Після цього йому стало краще від застуди. Мама склала вірш, щоб розважити його, поки готувався пиріг. Він починався з того, що Пітер був нещасним, але гідним хлопчиком, а потім продовжувався:
У нього був двигун, який він любив Усім своїм серцем і душею, І якщо б у нього було бажання на світі, То воно було б, щоб він був цілим.
Одного дня — друзі мої, приготуйтеся; Я збираюся розповісти про найгірше, Раптово один гвинт зійшов з глузду, А потім вибухнув котел!
З похмурим обличчям він підняв його І приніс до матері, Хоча навіть він не міг уявити, Що вона зможе зробити інший;
Бо, здавалося, він не переймався Тією, хто загинула на лінії, Його локомотив був для нього важливішим, Ніж усі люди там.
І тепер ви бачите причину, чому Наш Пітер захворів: Він вгамовує свою душу голуб’ячим пирогом, Щоб приборкати свій пекучий біль.
Він закутується в теплі ковдри І спить у ліжку допізна, Вирішивши таким чином подолати Свою жахливу долю.
І якщо його очі трохи почервоніли, Холод має бути достатньою причиною: Запропонуйте йому пиріг; будьте певні, Він ніколи не відмовиться від нього.
Батько був у від’їзді в селі три-чотири дні. Усі надії Пітера на те, щоб вилікувати його нещасний локомотив, тепер були зосереджені на батькові, адже батько був надзвичайно вправним у всьому, що стосувалося рук. Він міг ремонтувати всілякі речі. Він часто виконував роль ветеринара для дерев’яної гойдалки-коня; одного разу він врятував її, коли всі інші способи допомоги виявилися безрезультатними, і бідну істоту вже було визнано безнадійною, і навіть тесля сказав, що не бачить можливості щось зробити. І саме батько полагодив колиску для ляльки, коли ніхто інший не міг; і за допомогою трохи клею, кількох шматочків дерева та кишенькового ножа він зробив усіх звірів з Ноєвого ковчега такими ж міцними на ногах, як і раніше, якщо не міцнішими.
Пітер, з героїчною незворушністю, не згадував про свій локомотив, поки батько не пообідав і не покурив післяобідню сигару. Ця незворушність була ідеєю матері, але саме Пітер її реалізував. І це вимагало чимало терпіння.
Нарешті мати сказала батькові: «Любий, якщо ти вже достатньо відпочив і тобі зручно, ми хочемо розповісти тобі про страшну залізничну аварію і попросити поради».
«Гаразд, розповідайте», – сказав батько.
Тоді Пітер розповів сумну історію і приніс те, що залишилося від паровоза.
«Гм», – сказав батько, уважно оглянувши паровоз.
Діти затамували подих.
«Чи є хоч якась надія?» – тихо і невпевнено запитав Пітер.
«Надія? Звісно! Її тут повно», – весело відповів батько. «Але цього недостатньо, потрібен ще й ремонт, наприклад, паяння або припій, і новий клапан. Я думаю, нам варто приберегти це на випадок негоди. Іншими словами, я приділю цьому час у суботу вдень, і ви всі мені допоможете».
«Чи можуть дівчата допомагати ремонтувати паровози?» – сумнівно запитав Пітер.
«Звісно, можуть. Дівчата такі ж розумні, як і хлопчики, і не забувайте про це! Хотіла б ти стати машиністом, Філіс?»
«У мене завжди буде брудне обличчя, чи не так?» – не дуже захоплено відповіла Філіс. «І я боюся, що щось зламаю».
«Я б дуже хотіла», – сказала Роберта. «Як ти думаєш, чи зможу я, коли виросту, стати машиністом, тату? Або хоча б кочегаром?»
«Ти маєш на увазі пожежника», – сказав батько, вовтузячись з паровозом. «Ну, якщо ти все ще цього хочеш, коли виростеш, ми подумаємо, як зробити так, щоб ти стала пожежницею. Я пам’ятаю, коли був хлопчиком…»
У цей момент хтось постукав у вхідні двері.
«Що за диво?» – сказав батько. «Звісно, в англійців дім – це фортеця, але я б хотів, щоб вони будували окремі вілли з ровами та підйомними мостами».
Рут, яка була покоївкою і мала червоне волосся, зайшла і сказала, що двоє джентльменів хочуть побачити господаря.
«Я провела їх до бібліотеки, сер», – сказала вона.
«Я думаю, це пожертви на фонд підтримки вікарія, – сказала мати, – або, можливо, на фонд для відпочинку хору. Покваптеся з ними, люба. Вони так відволікають увечері, а вже майже час укладати дітей спати».
Але батько, здавалося, зовсім не міг швидко позбутися цих гостей.
«Якби ми мали рів і підйомний міст, – сказала Роберта, – тоді, коли ми не хотіли б, щоб до нас приходили, ми могли б просто підняти міст, і ніхто інший не міг би потрапити. Я думаю, батько вже забув, яким він був у дитинстві, якщо вони залишаться надовго».
Мати намагалася розважити їх, розповідаючи нову казку про принцесу із зеленими очима, але це було важко, тому що вони чули голоси батька та гостей у бібліотеці, і голос батька звучав голосніше та інакше, ніж той, який він зазвичай використовував, розмовляючи з людьми, які приходили з проханнями про пожертви на різні фонди.
Потім задзвонив дзвінок бібліотеки, і всі полегшено зітхнули.
«Вони йдуть, – сказала Філліс. – Він подзвонив, щоб їх провели».
Але замість того, щоб проводити когось, Рут з’явилася, і дітям здалося, що вона виглядає дивно.
«Пані, – сказала вона, – майстер просить вас зайти до нього в кабінет. Він виглядає, як мертвий, мамо; я думаю, у нього погані новини. Вам краще підготуватися до найгіршого, пані – можливо, хтось помер у родині або банк збанкрутував, або…»
«Досить, Рут, – м’яко сказала мати. – Можеш іти».
Потім Мама пішла до бібліотеки. Там вони ще трохи поговорили. Потім знову задзвонив дзвінок, і Рут викликала таксі. Діти почули, як чобітки вийшли на вулицю і спустилися сходами. Таксі від’їхало, і передні двері зачинилися. Потім Мама зайшла. Її миле обличчя було білим, як її мереживний комір, а очі здавалися великими і сяючими. Її рот нагадував лише тонку лінію блідо-червоного кольору – її губи були тонкими і зовсім не мали звичну форму.
«Вже час лягати спати», – сказала вона. «Рут покладе вас у ліжко».
«Але ти ж обіцяла, що ми сьогодні ввечері посидимо довше, тому що тато повертається додому», – сказала Філліс.
«Тата викликали у відрядження», – сказала Мама. «Ходімо, любі, йдіть зараз же».
Вони поцілували її і пішли. Роберта затрималася, щоб обійняти Маму ще раз і прошепотіти:
«Це не погані новини, мамо, правда? Ніхто не помер, чи…»
«Ніхто не помер», – сказала Мама, і здавалося, що вона відштовхує Роберту. «Я не можу нічого вам розповісти сьогодні ввечері, моя люба. Ходімо, йди зараз».
Тож Роберта пішла.
Рут розчесала дівчаткам волосся і допомогла їм роздягнутися. (Мама майже завжди робила це сама). Коли вона вимкнула газ і залишила їх, вона побачила, як Пітер, все ще одягнений, чекає на сходах.
«Слухай, Рут, що відбувається?» – запитав він.
«Не питай мене, і я не буду тобі брехати», – відповіла Рут, у якої було руде волосся. «Ти все дізнаєшся досить скоро».
Пізно вночі Мама підійшла і поцілувала всіх трьох дітей, поки вони спали. Але Роберта була єдиною, кого поцілунок розбудив, і вона лежала нерухомо, як мишка, і нічого не казала.
«Якщо Мама не хоче, щоб ми знали, що вона плакала», – сказала вона собі, коли почула в темряві, як Мама важко дихає, «то ми цього не дізнаємося. Ось і все».
Наступного ранку, коли вони спустилися на сніданок, Мама вже пішла.
«Вона поїхала до Лондона», – сказала Рут і залишила їх на самоті за сніданком.

«З чимось жахливим щось трапилося», – сказав Пітер, розбиваючи яйце. «Рут сказала вчора ввечері, що ми скоро все дізнаємося».
«Ти її про це запитував?» – з презирством запитала Роберта.
«Так, я запитував!» – сердито відповів Пітер. «Якщо ви можете піти спати, не переймаючись тим, чи стурбована Мама, я не можу. Ось і все».
«Я не думаю, що нам варто питати про це у слуг, якщо Мама нам про це не розповідає», – сказала Роберта.
«Звісно, ти права, міс Добрячко, – сказав Пітер, – продовжуй повчати».
«Я не добра, – сказала Філліс, – але я думаю, що Боббі цього разу права».
«Звісно. Вона завжди права. На її власну думку», – сказав Пітер.
«Ох, будь ласка!» – вигукнула Роберта, відкладаючи ложку від яйця. «Не будемо ставитися один до одного жахливо. Я впевнена, що щось жахливе відбувається. Не погіршуймо ситуацію!»
«Хто почав, цікаво знати?» – сказав Пітер.
Роберта доклала зусиль і відповіла: «Я, мабуть, але…»
«Ну, тоді, – тріумфально сказав Пітер. Але перед тим, як піти до школи, він штовхнув сестру в плече і сказав їй підбадьоритися.
Діти повернулися додому на обід о першій годині, але Мами не було. І її не було під час чаю.
Близько сьомої вона зайшла, виглядала такою хворою та втомленою, що діти відчули, що не можуть її про щось запитувати. Вона опустилася в крісло. Філліс витягла довгі шпильки з її капелюха, а Роберта зняла рукавички, а Пітер розв’язав її черевики і приніс їй м’які оксамитові капці.
Коли вона випила чашку чаю, а Роберта нанесла одеколон на її бідну голову, яка боліла, Мама сказала: «Зараз, мої любі, я хочу вам про щось розповісти. Ті чоловіки вчора ввечері принесли дуже погані новини, і тато буде відсутній деякий час. Я дуже про це стурбована, і я хочу, щоб ви всі мені допомагали і не ускладнювали мені життя».
«Ніби ми б на це погодилися!» – сказала Роберта, притискаючи руку матері до свого обличчя.
«Ви можете дуже мені допомогти, – сказала мати, – якщо будете слухняними та веселими і не сваритиметеся, коли мене не буде». Роберта і Пітер перезирнулися з вибаченням. «Бо мені доведеться часто відлучатися».
«Ми не сваритимемося. Точно не сваритимемося», – сказали всі. І вони справді так думали.
«Тоді, – продовжила мати, – я хочу, щоб ви не ставили мені жодних запитань про ці проблеми і не ставили жодних запитань іншим».
Пітер здригнувся і зашарпав ногами по килиму.
«Ви теж це обіцяєте, правда?» – сказала мати.
«Я запитав Рут», – раптом сказав Пітер. «Мені дуже шкода, але я запитав».
«І що вона відповіла?»
«Вона сказала, що я скоро все дізнаюся».
«Не обов’язково, щоб ви щось про це знали, – сказала мати. – Це стосується бізнесу, а ви ніколи не розумієте бізнес, чи не так?»
«Ні», – сказала Роберта. «Це якось пов’язано з урядом?» Адже батько працював в урядовій установі.
«Так», – сказала мати. «А тепер час лягати спати, мої любі. І ви теж не хвилюйтеся. Все налагодиться».
«Тоді й ти не хвилюйся, мамо», – сказала Філліс, «і ми всі будемо слухняними, як янголята».
Мати зітхнула і поцілувала їх.
«Ми почнемо бути слухняними вже завтра вранці», – сказав Пітер, коли вони піднімалися сходами.
«Чому не зараз?» – сказала Роберта.
«Зараз немає чого робити, щоб бути слухняним, дурненька», – сказав Пітер.
«Ми могли б спробувати відчувати себе добре, – сказала Філліс, – і не ображати один одного».
«Хто ображає?» – сказав Пітер. «Боббі добре знає, що коли я кажу «дурненька», це те саме, ніби я кажу «Боббі»».
«НУ», – сказала Роберта.
«Ні, я не те маю на увазі. Я маю на увазі, що це просто… як це називає тато?… паросток ніжності! Гарної ночі».
Дівчата акуратно складали свій одяг – набагато старанніше, ніж зазвичай, – бо це був єдиний спосіб бути добрими, який їм спадав на думку.
– Знаєш, – сказала Філліс, розгладжуючи свою передничку, – ти завжди казала, що тут так нудно, нічого не відбувається, як у книжках. А тепер щось таки сталося.
– Я ніколи не хотіла, щоб щось траплялося і засмучувало маму, – сказала Роберта. – Зараз усе просто жахливо.
Протягом кількох тижнів усе залишалося жахливим.
Мама майже завжди була відсутня. Їжа була несмачною та брудною. Відправили відвідати родичів покоївку, а тітка Емма приїхала в гості. Тітка Емма була набагато старша за маму. Вона збиралася за кордон, щоб працювати гувернанткою. Вона була дуже зайнята підготовкою свого одягу, і це був дуже негарний, брудний одяг, і він увесь час розкидався навкруги, а швейна машинка, здавалося, безперервно гуділа – день і ніч. Тітка Емма вважала, що дітей потрібно тримати на їхньому місці. І вони цілком відповідали їй взаємністю. Їхня уява малювала, що тітка Емма має бути десь там, де їх немає. Тому вони майже не бачилися з нею. Вони віддавали перевагу компанії служниць, які були більш цікавими. Кухарка, якщо була в хорошому настрої, могла співати кумедні пісні, а покоївка, якщо не була на вас ображена, могла імітувати курку, яка знесла яйце, відкриття пляшки шампанського і могла нявчати, як дві кішки, що б’ються. Служниці ніколи не казали дітям, що за погані новини принесли джентльмени батькові. Але вони постійно натякали, що могли б багато розповісти, якби захотіли, і це не було приємно.
Одного дня, коли Пітер влаштував пастку над дверима ванної кімнати, і вона чудово спрацювала, коли Рут проходила повз, ця рудоволоса покоївка зловила його і дала йому ляпаса.
«Тобі не пощастить», — люто сказала вона, — «ти, мерзенна дрібнота! Якщо ти не зміниш свою поведінку, ти підеш туди, куди пішов твій дорогий батько, і я тобі це прямо кажу!»
Роберта повторила це матері, і наступного дня Рут відправили геть.
Потім настав час, коли мати повернулася додому і пішла до ліжка, і там пролежала два дні, прийшов лікар, і діти нещасно бродили по будинку, дивуючись, чи не настане кінець світу.
Одного ранку мати спустилася на сніданок, дуже бліда, і на її обличчі з’явилися зморшки, яких раніше не було. І вона посміхнулася, як могла, і сказала:
«Зараз, мої любі, все вирішено. Ми збираємося покинути цей будинок і поїхати жити в село. Там така чудова, мила, біла хатинка. Я знаю, що вам вона сподобається».
Настала шалена тиждень з пакуванням — не просто одягу, як коли ви їдете на море, а й пакуванням стільців і столів, обгорнутих мішковиною зверху і соломою знизу.
Було запаковано багато різних речей, які ви не пакуєте, коли їдете на море: посуд, ковдри, свічники, килими, ліжка, каструлі, і навіть камінні решітки та кочерги.
Будинок нагадував склад меблів. Я думаю, дітям це дуже сподобалося. Мати була дуже зайнята, але не настільки, щоб не знаходити час поговорити з ними, почитати їм і навіть скласти трохи віршів для Філліс, щоб підбадьорити її, коли вона впала, і встромила викрутку в руку.
«Ти не збираєшся це запаковувати, мамо?» — запитала Роберта, показуючи на чудову шафу, інкрустовану червоною черепаховиною та латунню.
«Ми не можемо взяти все», — сказала мати.
«Але, здається, ми беремо всі негарні речі», — сказала Роберта.
«Ми беремо корисні речі», — сказала мати, — «нам доведеться трохи пограти в бідних, моя люба».
Коли всі негарні, але корисні речі були спаковані та вивезені на фургоні чоловіками в зелених фартухах, дві дівчинки, мама та тітка Емма спали в двох запасних кімнатах, де всі меблі були гарними. Усі їхні ліжка були забрані. Для Пітера зробили ліжко на дивані у вітальні.
«Справді, це чудово», – сказав він, радісно ворушачись, коли мама вкрила його. «Я люблю переїжджати! Якби ми переїжджали раз на місяць».
Мама засміялася.
«А я ні», – сказала вона. «На добраніч, Пітере».
Коли вона відвернулася, Роберта побачила її обличчя. Вона ніколи цього не забувала.
«О, мамо», – прошепотіла вона собі під ніс, залазячи в ліжко, «яка ж ти смілива! Як я тебе люблю! Уявити, що можна бути настільки сміливою, щоб сміятися, коли тобі так погано!»
Наступного дня наповнили коробки, і ще коробки, і ще більше коробок; а потім, пізно вдень, приїхала карета, щоб відвезти їх на станцію.
Тітка Емма проводжала їх. Вони відчували, що проводжають ЇЇ, і були раді цьому.
«Але, Боже, ці бідні маленькі іноземні діти, про яких вона буде піклуватися», – прошепотіла Філліс. «Я б не хотіла бути на їхньому місці».
Спочатку їм було цікаво дивитися у вікно, але коли насутіло, вони ставали все сонливішими, і ніхто не знав, скільки часу вони вже їхали в поїзді, коли мама ніжно розбудила їх і сказала:
«Прокидайтеся, любі. Ми приїхали».
Вони прокинулися, змерзлими та сумними, і стояли, тремтячи на вітряній платформі, поки їхній багаж вивантажували з поїзда. Потім локомотив, гудячи та випускаючи пару, знову почав працювати і потягнув поїзд геть. Діти спостерігали, як задні ліхтарі вантажного вагону зникають у темряві.
Це був перший потяг, який діти побачили на цій залізниці, яка згодом стала для них надзвичайно дорогою. Тоді вони ще не здогадувалися, як сильно вони полюблять цю залізницю, і як швидко вона стане центром їхнього нового життя, і які дива та зміни вона принесе їм. Вони лише здригалися, чхали і сподівалися, що дорога до нового будинку не буде довгою. Ніс Пітера був холоднішим, ніж він коли-небудь пам’ятав. Капелюх Роберти був криво надягнутий, і здавалося, що гумка на ньому була тугішою, ніж зазвичай. Шнурки черевиків Філліс розв’язалися.
«Ходімо, – сказала мати, – нам потрібно йти пішки. Тут немає жодних екіпажів».
Дорога була темною та брудною. Діти трохи спотикалися на нерівній дорозі, і одного разу Філліс неуважно впала в калюжу, і її підняли мокрою та засмученою. На дорозі не було газових ліхтарів, і дорога йшла вгору. Віз рухався дуже повільно, і вони йшли за ним, чуючи хрускіт його коліс. Коли їхні очі звикли до темряви, вони могли бачити, як попереду них, у напівтемряві, гойдаються купи ящиків.
Щоб віз міг проїхати, потрібно було відчинити великі ворота, і після цього дорога, здавалося, вела через поля, і тепер вона йшла вниз. Незабаром праворуч з’явилася велика темна, грубувата маса.
«Ось будинок, – сказала мати. – Цікаво, чому вона зачинила віконниці».
«Хто така ВОНА?» – запитала Роберта.
«Жінка, яку я найняла, щоб вона прибрала будинок, розставила меблі та приготувала вечерю».
Там була низька стіна і дерева всередині.
«Це сад», – сказала мати.
«Він більше схожий на миску, повну чорної капусти», – сказав Пітер.
Віз продовжив рух вздовж саду, об’їхав будинок і зупинився біля задніх дверей, на вимощеній бруківкою площі.
В жодному з вікон не було світла.
Усі стукали в двері, але ніхто не відчиняв.
Чоловік, який віз віз, сказав, що, напевно, місіс Віні вже пішла додому.
«Ви ж бачите, ваш потяг запізнився», – сказав він.
«Але в неї є ключ», – відповіла мати. «Що нам робити?»
«О, вона, напевно, поклала його під поріг», – сказав візник. «Тут так роблять». Він зняв ліхтар з візка і нахилився.
«Так, ось він, справді», – сказав він.
Він відімкнув двері, зайшов і поставив ліхтар на стіл.
«У вас є свічка?» – запитав він.
«Я не знаю, де що», – відповіла мати. Її голос звучав менш весело, ніж зазвичай.
Він запалив сірник. На столі була свічка, і він її запалив. У тьмяному світлі діти побачили велику, порожню кухню з кам’яною підлогою. Не було штор, не було килима біля вогнища. Кухонний стіл з дому стояв посередині кімнати. Стільці були в одному кутку, а каструлі, сковороди, мітли та посуд – в іншому. Не було вогню, і в чорній решітці виднілися холодні, мертві попели.
Коли візник повернувся, щоб вийти після того, як заніс коробки, почувся шурхіт, ніби всередині стін будинку щось бігало.
«О, що це таке?» – вигукнули дівчата.
«Це просто щурі», – сказав візник. І він пішов і зачинив двері, і від різкого протягу свічка згасла.
«Ох, як шкода, що ми приїхали», – сказала Філліс, і вона перекинула стілець.
«ТІЛЬКИ щурі!» – сказав Пітер у темряві.
Розділ II. Вугільна шахта Пітера.
— Яка чудова пригода! — сказала мати в темряві, намагаючись намацати сірники на столі. — Як же перелякалися ці бідолашні миші, я не думаю, що це були взагалі щури.
Вона запалила сірник і знову запалила свічку, і всі подивилися один на одного в її мерехливому світлі.
— Ну, — сказала вона, — ви часто хотіли, щоб щось трапилося, і ось воно трапилося. Це справжня пригода, чи не так? Я попросила місіс Віні, щоб вона принесла нам хліб з маслом, м’ясо та інші продукти, і щоб вона приготувала вечерю. Я думаю, вона розклала все в їдальні. Тож давайте підемо подивимося.
Їдальня була розташована поруч із кухнею. Коли вони зайшли туди з однією свічкою, вона здалася набагато темнішою, ніж кухня. Тому що кухня була побілена, а в їдальні все було з темного дерева від підлоги до стелі, і по всій стелі були важкі чорні балки. Там був безладний лабіринт запилених меблів — меблі зі снідальної кімнати старого будинку, де вони жили все своє життя. Здавалося, що це було дуже давно і дуже далеко.
Там, звичайно, був стіл, і там були стільці, але вечері не було.
— Давайте подивимося в інших кімнатах, — сказала мати, і вони подивилися. І в кожній кімнаті був той самий безладний набір меблів, камінних решіток, посуду та всякої всякої дрібниці на підлозі, але їсти було нічого; навіть у коморі була лише іржава форма для випічки та розбита тарілка з розведеною в ній білою фарбою.
— Яка жахлива стара жінка! — сказала мати. — Вона просто пішла і забрала всі гроші, і взагалі нічого нам не купила.
— То чи не будемо ми зовсім без вечері? — запитала Філіс, засмучено відступивши назад на мильницю, яка одразу ж тріснула.
«О, так, – сказала мати, – але це означатиме, що доведеться розпаковувати одну з тих великих скринь, які ми зберігаємо в підвалі. Філе, будь ласка, дивись, куди йдеш, люба. Пітере, потримай свічку».
Двері в підвал вели з кухні. Звідти вниз вели п’ять дерев’яних сходинок. Діти вважали, що це не зовсім підвал, тому що його стеля була такої ж висоти, як і стеля кухні. Під стелею висіла рейка для копчення бекону. Там були дрова і вугілля, а також великі скрині.
Пітер тримав свічку з одного боку, а мати намагалася відкрити велику скриню. Вона була дуже міцно забита цвяхами.
«Де молоток?» – запитав Пітер.
«Ось у чому справа, – сказала мати. – Боюся, він всередині скрині. Але тут є лопата для вугілля і кухонний кочерга».
І вона спробувала відкрити скриню за допомогою цих предметів.
«Дозвольте мені, – сказав Пітер, думаючи, що в нього це вийде краще. – Всі так думають, коли бачать, як інша людина розпалює вогонь, відкриває скриню або розв’язує вузол на мотузці.
«Ти пораниш руки, мамо, – сказала Роберта, – дозволь мені».
«Якби тут був тато, – сказала Філліс, – він би відкрив її за дві секунди. Чому ти мене штовхаєш, Боббі?»
«Я не штовхала», – сказала Роберта.
Саме тоді перший з довгих цвяхів у скрині почав виходити зі скрипінням. Потім піднялася одна дошка, потім інша, поки всі чотири не піднялися, і довгі цвяхи на них яскраво виблискували, як залізні зуби в світлі свічки.
«Ура!» – сказала мати. – «Ось свічки – саме те, що нам потрібно! Дівчата, йдіть і запаліть їх. Ви знайдете там тарілочки та інші речі. Просто капніть трохи свічкового жиру в тарілку і вставте свічку вертикально».
«Скільки нам потрібно запалити?»
«Скільки завгодно», – весело відповіла мати. «Найголовніше – бути бадьорим. Ніхто, крім сов і мишей-польовок, не може бути бадьорим у темряві».
Тож дівчата запалили свічки. Головка першої сірника відлетіла і прилипла до пальця Філліс, але, як сказала Роберта, це лише невеличкий опік, і їй, можливо, довелося б бути римською мученицею і згоріти цілком, якби вона жила в ті часи, коли це було в моді.
Потім, коли обідня кімната була освітлена чотирнадцятьма свічками, Роберта принесла вугілля та дрова і розпалила вогонь.
«Для травня досить холодно», – сказала вона, відчуваючи, що це дуже доросла фраза.
Вогонь і світло свічок зробили обідню кімнату зовсім іншою, адже тепер було видно, що темні стіни зроблені з дерева, тут і там вирізьблені у вигляді маленьких віночків і петель.
Дівчата швидко «прибрали» кімнату, тобто притулили стільці до стіни, склали всі дрібниці в кутку і частково приховали їх великим шкіряним кріслом, в якому батько зазвичай сидів після вечері.
«Браво!» – вигукнула мати, заходячи з підносом, повним різних смаколиків. «Ось це вже щось! Зараз я дістану скатертину, а потім…»
Скатертина була в коробці з надійним замком, який відкривався ключем, а не лопатою, і коли скатертину розстелили на столі, на ній був викладений справжній бенкет.
Усі були дуже-дуже втомлені, але всіх підняла настрій при вигляді цієї кумедної та чудової вечері. Там були печиво, «Марі» та звичайне, сардини, консервований імбир, родзинки та цукати, а також мармелад.
«Як добре, що тітка Емма зібрала всі дрібниці зі шафи», – сказала мати. «Філе, не клади ложку для мармеладу серед сардин».
«Ні, не буду, мамо», – сказала Філліс і поклала це серед печива «Марі».
«Давайте вип’ємо за здоров’я тітки Емми», – раптом сказала Роберта. «Що б ми робили, якби вона не запакувала ці речі? За тітку Емму!»
І тост був випитий імбирним вином, розбавленим водою, з чашок із візерунком у вигляді верби, тому що склянки не вдалося знайти.
Усім здалося, що вони були трохи несправедливі до тітки Емми. Вона не була такою милою і лагідною, як мама, але зрештою саме вона придумала запакувати всілякі речі, які можна з’їсти.
Також саме тітка Емма розвісила всю білизну, щоб вона висохла, а чоловіки, які переносили меблі, зібрали ліжка, тому ліжка швидко були застелені.
«На добраніч, мої любі», – сказала мама. «Я впевнена, тут немає щурів. Але я залишу свої двері відчиненими, і якщо з’явиться миша, вам потрібно лише закричати, і я прийду і скажу їй, що я про неї думаю».
Потім вона пішла до своєї кімнати. Роберта прокинулася і почула, як маленький дорожній годинник пробив дві години. Вона завжди думала, що він звучить як церковний дзвін, дуже далеко. І вона також почула, як мама все ще ворушиться у своїй кімнаті.
Наступного ранку Роберта розбудила Філліс, обережно потягнувши її за волосся, але достатньо, щоб досягти своєї мети.
«Що таке?» – запитала Філліс, все ще майже повністю спляча.
«Прокидайся! Прокидайся!» – сказала Роберта. «Ми в новому будинку, ти ж пам’ятаєш? Тут немає слуг і нічого подібного. Давайте встанемо і почнемо бути корисними. Ми тихо, як миші, спустимося вниз і все впорядкуємо, перш ніж мама прокинеться. Я вже розбудила Пітера. Він одягнеться так само швидко, як і ми».
Тож вони швидко й тихо одяглися. Звісно, у їхній кімнаті не було води, тож, коли вони спустилися вниз, вони намили обличчя та руки настільки, наскільки вважали за потрібне, під краном у дворі. Один качав воду, а інший мився. Це було весело й цікаво.
«Це набагато цікавіше, ніж митися в умивальнику», – сказала Роберта. «Як гарно виглядає трава між камінням, і мох на даху – ох, і квіти!»
Дах задньої кухні був досить низьким. Він був вкритий соломою, на ньому ріс мох, а також очитки, седуми та нагідки, і навіть невелика грудка фіолетових ірисів у дальньому кутку.
«Це набагато, набагато, набагато красивіше, ніж вілла Еджкомб», – сказала Філліс. «Цікаво, який тут сад».
«Ми не повинні зараз думати про сад», – сказала Роберта з щирим запалом. «Ходімо всередину і почнемо працювати».
Вони розпалили вогонь і поставили чайник, а потім розклали посуд для сніданку. Вони не змогли знайти всі потрібні речі, але скляна попільничка чудово підійшла як сільничка, а відносно нова форма для випікання, здавалося, підійде для того, щоб класти на неї хліб, якщо б у них був хліб.
Коли здалося, що більше нічого не можна зробити, вони знову вийшли на свіже, світле ранкове повітря.
«Тепер ми підемо в сад», – сказав Пітер. Але якось вони не змогли знайти сад. Вони обійшли будинок і знову обійшли будинок. Двір займав задню частину, а навпроти нього були стайні та господарські будівлі. З трьох інших боків будинок просто стояв у полі, без жодного клаптика саду, який би відокремлював його від короткої, гладкої трави. І все ж вони, безумовно, бачили стіну саду вчора ввечері.
Це була горбиста місцевість. Внизу вони бачили лінію залізниці та чорну, що роззявилася, пащу тунелю. Станція була поза полем зору. В одному кінці долини височів великий міст із високими арками.
«Не варто турбуватися про сад», – сказав Пітер. «Ходімо вниз і подивимося на залізницю. Можливо, проїжджатимуть потяги».
«Ми можемо бачити їх звідси», – повільно відповіла Роберта. «Давайте трохи посидимо».
Тож вони всі сіли на великий плоский сірий камінь, який висунувся з трави; він був одним із багатьох, що розкидані на схилі пагорба, і коли мама вийшла шукати їх о восьмій годині, вона знайшла їх, що міцно спали, згорнувшись у купу, задоволені та зігріті сонцем.
Вони розпалили чудовий вогонь і поставили на нього чайник приблизно о пів на шосту. Тож до восьмої години вогонь вже згас, вода повністю випарувалася, а дно чайника прогоріло. Крім того, вони не подумали помити посуд, перш ніж накривати на стіл.
Це безкоштовний уривок. Повна книга — на сторінці книги.
