ЦІЛКОВИТИЙ ДУРЕНЬ ПРОСИТЬ ПРО ПОСЛУГУ.

"En voiture! en voiture!"

Якщо вам не випала честь почути, як ці слова промовляє французький кондуктор, ви втратили урок величної дикції, який нічим не замінити. «En voiture, en voiture; п'ять хвилин до Парижа». Після цього блискуче виголошеного попередження англієць у сусідньому буфеті високо здіймає пінистий кухоль, хизуючись перед світом своїм умінням робити глибокі й довгі ковтки; вродлива американка розливає каву, і в її погляді читається вигук; єпископ платить за чай своєї доньки, впускає дріб'язок у єдину щілину між дошками буфета й подумки вигукує те саме; бувалий мандрівник, зневажаючи поспіх, обдаровує всіх поблажливою посмішкою; а нерозумний чоловік, який щось забув, привселюдно висловлює переконання, що він запізниться на потяг. Лише непохитний службовець почувається абсолютно невимушено, і з плином хвилин похоронний дзвін для тих, хто спізнюється, лунає дедалі глухіше, а жахливий жаргон дратує ще сильніше.

Я думав про все це, і навіть більше, чекаючи на Довершеного Дурня біля дверей свого вагона на портовій станції в Кале. Він був справді нестерпним чоловіком, тією дрібноокою, коротко стриженою, сутулою загадкою, яку я зустрів у Каусі місяць тому і з якою завів таку дивну дружбу. Сьогодні він робив одне, завтра — інше; сьогодні він мав теорію, що світ має форму яйця, завтра ж вірив, що він круглий; однієї миті він горів бажанням вирушити до Санкт-Петербурга, наступної — відчував, що тихоокеанські острови пропонують кращі можливості. Якщо в нього й було друге пальто, жодна людина його ніколи не бачила; якщо він і мав мету в житті, ніхто, я певен, ніколи про неї не знав. І все ж у ньому була якась чарівність, якій неможливо було опиратися; у його очевидній, трепетній, приголомшливій дурості було щось настільки дивовижне, що вас тягнуло до цієї людини, наче до чогось незвіданого, чого світ вам ще не дав, наче до скарбу, яким можна щодня тішитися на самоті задля власного задоволення. Як я вже казав, я підібрав Довершеного Дурня в Каусі, куди привів свою яхту «Цельсіс» на тиждень регати; і відтоді він вчепився в мене з нездоланною впертістю. Він без запрошення їв мій хліб і мою сіль; він не був схожий на людей, яких я знав — він нічим не цікавився, навіть самим собою, — і все ж я його терпів. А на відплату за цю терпимість він саме збирався змусити мене запізнитися на потяг до Парижа.

— ТИ ЙДЕШ ЧИ НІ? — проревів я вдесяте, коли продеренчав надтріснутий дзвін, а провідники підсаджували останню опасисту особу в єдиний вагон, де для неї вже не було місця. — Хіба не бачиш, що ми от-от відстанемо? Поквапся! До біса твої пакунки! Отже, востаннє, Голле, Гілле, Галле, хай як там твоє кляте ім'я, ти йдеш?

I thought all these things, and more, as I waited for the Perfect Fool at the door of my carriage in the harbour station at Calais. He was truly an impossibl…

Чимало кондукторів допомогли його підсадити, і Ідеальний Дурень звалився на свою картонку для капелюхів, що, здавалося, була всім його особистим майном. Він вибачився перед Мері, яка сиділа в дальньому кутку, з більшою грацією, ніж я від нього очікував, розбудив Родеріка, який спав уже п'ятим сном після ланчу, а потім зібрав залишки себе в єдине ціле.

— Хтось згадував моє ім'я? — запитав він поважно й ніби ображено. — Мені здалося, я чув, як хтось назвав мене Галлом?

— Саме так; здається, я перебрав усі імена з Довідника, але я радий, що ви відгукуєтеся хоча б на одне з них.

— Так, і знаєте що, — сказав Родерік, — я б хотів, щоб ви не заповзали до залізничного вагона рачки, будячи людину щоразу, коли вона намагається викроїти для себе хвилинку спокою; я кажу це не за себе, а за свою сестру.

Ідеальний Дурень глибоко вклонився Мері, яка мала дуже милий вигляд у своїй витонченій яхтовій сукні — їй було лише шістнадцять, я знав її все життя, — і сказав: «Я не в змозі принести вашій сестрі вибачення, гідного її».

— Як вам не соромно, містере Голл, — відповіла зашаріла дівчина. — Я ніколи не сплю в залізничних вагонах.

— Ні, звісно, не спиш, — сказав Родерік, вмощуючись зручніше для чергової дрімоти, — але ти можеш заснути в _одному_ залізничному вагоні; — потім, буркнувши: — Розбуди мене в Ам'єні, старий, — він поринув у сон.

Поїзд повільно рухався над піщаним болотом, що розкинулося між Кале та Булонью, і беззмістовна розмова у вагоні тривала аж до Ам'єна й далі. Під час другої половини довгої подорожі Родерік спав, а гарненька голівка Мері схилилася на подушку, оскільки погойдування вагона стало прямим запереченням її слів, сказаних на станції в Кале. Нарешті навіть любитель банальностей замовк; і, зручніше витягнувшись на подушках задушливого купе, я подумав, якою дивною компанією ми були тоді, коли нас везли через нудні, похмурі пасовища Франції до вогнів, музики та виру життя великої столиці. Про чоловіка на ім'я Мартін Голл — я згадав його справжнє ім'я у хвилини спокою — я не знав нічого, крім того, що вже вам розповів; але про моїх друзів, Родеріка та Мері, які склали мені компанію в цій шаленій подорожі, я знав усе, що тільки можна було знати. Ми з Родеріком разом навчалися в коледжі Кіз у Кембриджі, і наша дружба стала ще міцнішою, бо наше становище щодо рідні, статків і цілей, амбіцій і неробства було надзвичайно схожим. Родерік був двадцятичотирирічним сиротою: молодим, багатим, охочим пізнати життя перед тим, як мірятися з ним силами, байдужим до інших і не настільки обережним, щоб усвідомлювати небезпеку, — справжнім англійцем за непохитністю волі, славним хлопцем, джентльменом. Його єдиною турботою була сестра. Він віддавав їй усю силу своєї безроздільної любові, і якщо поверховість значної частини його життя давала підстави для докорів, то в цій безперервній прихильності й турботі про найдорожчу йому людину крилася міць справжньої мужності та шляхетного вчинку.

Щодо мене, то мені було двадцять п'ять, коли зі мною сталися ті дивні речі, про які я збираюся написати. Як і Родерік, я був сиротою. Батько залишив мені 50 000 фунтів, які я отримав у своє розпорядження, коли досяг повноліття; але, хоч як соромно мені про це писати, за чотири роки я витратив понад 40 000 фунтів, і в мене залишилася лише моя шхуна «Цельсіс» та якихось кілька тисяч фунтів. Що мало бути з моїм майбутнім, я не знав. У безглуздій меті свого життя я казав лише: «Він настане, той приплив у моїх справах, який, якщо підхопити його на підйомі, приведе до успіху». І в цій цілковитій дурості я проживав свої дні: то в Середземномор'ї, то крейсуючи вздовж узбережжя Англії, то раптом зриваючись до Парижа з людиною, яку могли б назвати невігласом, але з якою я вирішив знатися. Подорож, сповнена дурості, дитя дурості, що дурістю й закінчиться, — так можна було б сказати; але хто здатен передбачити вирішальні миті нашого життя, коли ми несвідомо стоїмо на порозі дій? І хто міг би очікувати, що я передбачу, як людина, котрій судилося торкнутися рушійної пружини мого життя, сиділа просто переді мною — людина, з якої я кепкував, яку прозвав Цілковитим Дурнем, і через чий мертвий тулуб я мав пройти стежками небезпеки та плутаними лабіринтами дивних пригод?

Але я не хотів би втомлювати вас більшою кількістю цих фактів, ніж це абсолютно необхідно для розуміння цієї надзвичайно дивної історії, написати яку я вважаю як своїм обов'язком, так і привілеєм. Повернімося до Гар-дю-Нор та купе, де спали Мері й Родерік, тоді як ми з Цілковитим Дурнем сиділи один навпроти одного, пересичені метеорологічними спостереженнями і до нудоти втомлені роздумами про ймовірність нашого запізнення або передчасного прибуття. Я б охоче мовчав і дрімав, як це робили інші; по правді кажучи, я б так і зробив, якби не стало цілком очевидно, що чоловік, який почав мені набридати, захотів нарешті сказати щось, що не стосувалося ні погоди, ні швидкості нашого поїАле я не хотів би втомлювати вас більшою кількістю цих фактів, ніж це абсолютно необхідно для розуміння цієї напрочуд дивної історії, написати яку я вважаю настільки ж своїм обов'язком, як і привілеєм. Повернімося до вокзалу Гар-дю-Нор і купе, в якому спали Мері та Родерік, тоді як Цілковитий Дурень і я сиділи один навпроти одного, пересичені метеорологічними спостереженнями, до нудоти втомлені роздумами про ймовірність запізнення або ж завчасного прибуття. Я цілком міг би мовчати й дрімати, як це робили інші; по правді кажучи, я б так і вчинив, якби не стало цілком очевидним, що чоловік, який уже почав мені набридати, нарешті захотів сказати щось, що не стосувалося ні погоди, ні швидкості нашого потяга. Його неспокійна поведінка, нервове перебирання якихось паперів, які він дістав із кишені свого теплого пальта, і бігання маленьких сірих очей свідчили про щось глибоко приховане, що не терпіло сторонніх очей; і я чекав на нього, вдаючи зацікавленість розлогою рівниною пасовищ без жодної огорожі, що простягалася по обидва боки від колії. Нарешті він заговорив, і, заговоривши, здавалося, перестав бути Цілковитим Дурнем.

— Вони обоє сплять, чи не так? — раптом запитав він, поклавши свою руку, що, здавалося, тремтіла, мені на передпліччя й показавши на сплячих. — Ви не могли б переконатися — абсолютно переконатися — перш ніж я почну говорити? Тобто, якщо ви дозволите, бо я маю до вас прохання.

Бачити цього чоловіка серйозним і вочевидь стурбованим було для мене настільки незвичним, що на мить я дивився на нього, а не на Родеріка чи Мері, і чекав, аби зрозуміти, чи ця серйозність не є просто його примхою і не має глибшого значення. Одного погляду на нього виявилося достатньо, щоб удруге переконати мене, що я помилявся щодо нього. Він дивився на мене з тривожним, благальним поглядом, зовсім не схожим на все те, що він демонстрував раніше. У відповідь на його прохання я одразу запевнив його, що він може відверто висловити свої думки; і що навіть якщо Родерік нас почує, я поручуся за його добрі наміри. Лише тоді він відкрив душу й вільно розповів мені те, що мав сказати.

— Я хотів поговорити з вами ще кілька днів тому, — сказав він палко і швидко, поки його руки продовжували перебирати папір, — але ми були настільки зайняті, що я так і не знайшов нагоди. Мабуть, вам здається дивним, що я, будучи для вас абсолютно чужою людиною, перебував у вашому товаристві кілька тижнів і не повідомив вам нічого, окрім свого імені. За нинішніх обставин ви були настільки люб'язні, що не ставили жодних запитань; якщо я самозванець, ви не прагнете про це дізнатися; якщо я негідник, якого переслідує закон, ви не виявили бажання допомогти закону; ви не знаєте, є в мене гроші чи ні, є в мене дім чи ні, є в мене близькі чи ні, і все ж ви сприйняли мене як... сказати б, друга?

Він поставив це запитання з такою м'якою інтонацією в голосі, що я відчув, як у мені зачепило якусь ніжну струну, і у відповідь потиснув йому руку. Після цього він продовжив говорити.

«Я дуже вдячний за всю вашу довіру, повірте мені, адже я — людина, що мала в житті мало друзів, та й не надто обтяжувала себе їхніми пошуками. Ви подарували мені свою дружбу, хоч я і не просив, і від того вона ще цінніша. Ось що я хотів сказати: якщо я помру до того, як мине три дні, чи відкриєте ви цей згорток паперів, який я підготував і запечатав для вас, і чи виконаєте написане там так добре, як тільки зможете? Запевняю вас, це не пусте прохання; воно поставить вас на те місце, де зараз стою я, з можливостями, значно більшими, ніж я смію навіть уявити. Щодо небезпек, то вони чималі, але ви саме той чоловік, який зможе їх здолати, як сподіваюся здолати їх і я, — якщо залишуся живим!»

Коли він замовк, сонце вже сідало над мертвим краєвидом знадвору. Я бачив багряний промінь, що пломенів на розп’ятті край дороги, он там біля підніжжя пагорба; та безрадісна одноманітність ріллі й пасовищ, що тягнулися вдалечінь безлисті й бездревні, без жодного пуп'янка чи квітки, без череди чи пастуха, без церкви чи хатини аж до самого затіненого горизонту, який похмуро бованів у міру того, як густішали сутінки, суголосила тій журбі, що охопила мене, щойно Мартін Голл перестав говорити. Я мав цього чоловіка за дурня і простака, мінливого в намірах і неглибокого в думках, а проте він, здавалося, говорив про великі таємниці — і про смерть. В одну мить із нього спав плащ блазня, і я розгледів під ним кольчугу. Він справив на мене неабияке враження, але я приховав це від нього й відповів безтурботно, без жодного натяку на серйозність:

— Скажіть мені, ви цілком упевнені, що не говорите нісенітниць?

У відповідь він попросив мене взяти його за руку. Я взяв її — вона була крижаною, немов пронизаною мертвотним холодом; і я більше не мав сумнівів щодо його натяків, натомість твердо вирішив домогтися, щоб уся таємниця, поки що так слабко окреслена, розкрилася переді мною сповна.

«Якщо ти не клеїш дурня, Голле, — сказав я, — і якщо ти щирий у своєму бажанні, щоб я зробив те, що ти називаєш послугою для себе, тобі доведеться висловлюватися ясніше. По-перше, звідки в твоїй голові взялася ця абсурдна думка, що ти маєш померти? По-друге, в чому полягає суть зобов'язання, яке ти хочеш на мене покласти? Цілком очевидно, що я не можу взяти на себе доручення, про яке нічого не знаю, і, як на мене, за абсолютну туманність твої слова заслуговують на медаль. Почнімо з початку, що є дуже вдалим місцем для того, щоб почати. Отже, чому ти — людина, що їде до Парижа, наскільки мені відомо, як звичайний турист, — маєш хоч якісь причини боятися якогось таємничого лиха в місті, де не знаєш жодної душі?»

Він тихо засміявся, на мить перевівши погляд на безсонячні поля, але коли він відповідав мені, в його очах спалахнули вогники, і я побачив, що він стиснув долоні так міцно, що нігті вп'ялися у плоть.

— Чому я їду до Парижа без мети, питаєте ви? Без мети — я, той, хто роками чекав на справу, яку, я вірю, здійсню сьогодні вночі — чому я їду до Парижа? Ха! Я скажу вам: я їду до Парижа, щоб зустрітися з тим, кого ще до кінця року розшукуватиме кожен уряд у Європі; хто, якщо я не схоплю його за горло посеред його брудних справ, нариє могил так само густо, як ростуть сосни в лісі он там, ще до того, як мине наступний місяць; того, хто водночас і божевільний, і при своєму розумі; того, хто, якби дізнався про мої наміри, розчавив би мене, як я мну цей папір; того, хто має все, що може дати життя, і прагне більшого; людину, яка повстала проти людства і яка піде війною на нації, яка має гроші й людей, яка може віддавати накази і якій підкорятимуться в десяти містах, проти якої поліція може сподіватися боротися так само успішно, як битися з білою стіною Південного моря; людину з настільки смертоносною метою, що найдосвідченішим злочинцям таке й на думку не спало б — одне слово, людину, яка є породженням найвищої міри пороку, — саме з ним я збираюся зустрітися в цьому Парижі, куди їду без мети — без мети, ха!

— І ви збираєтеся його вистежити? — запитав я, коли його голос стих до хрипкого шепоту, а на чолі намистинками виступили краплі. — Який у вас до нього інтерес?

— На цю мить жодного; але через місяць це буде грошовий інтерес. Будьте певні, так само, як ми з вами зараз про це говоримо, за інформацію про нього запропонують п'ятдесят тисяч фунтів, ще до того, як настане грудень!

Я подивився на нього, як на людину, що марить, але він не здригнувся.

— Ви зустрінетеся з цією людиною в Парижі? — вів далі я.

— Сьогодні вночі я буду з ним, — відповів він. — Протягом трьох днів я або здобуду все, або втрачу все: адже його таємниця стане моєю. Якщо я зазнаю невдачі, вам доведеться піти по нитці, яку я розплутував три роки важкою працею----

— Що він, по-твоєму, за людина? — провадив я далі, і він відповів:

— Сам побачиш. Наважишся ризикнути й піти зі мною — я зустрічаюся з ним о восьмій?

— Чи наважуся я ризикнути! Пхе, навряд чи там велика небезпека.

— Там суцільна небезпека! Але... стривай, дівчина прокидається!

Це була правда; Мері раптом підвела погляд, коли ми з гуркотом мчали повз паризькі фортифікації, і сказала, як зазвичай кажуть у таких випадках: «О, здається, я заснула!» Родерік струснувся, мов здоровенний ведмідь, і запитав, чи ми вже проїхали Шантільї; Довершений Дурень узявся до своїх кпинів і загорлав, вимагаючи кеб, коли вогні станції замерехтіли в напівтемряві. Спостерігаючи за його вибриками, я ледве міг повірити, що це той самий чоловік, який десять хвилин тому розповідав мені про великі таємниці. Ще важче мені було переконати себе в тому, що жити йому залишилося недовго. Ось так і приховані від нас фатальні речі цього життя.

Зміст

Вигляд