ENDURANCE AND ADVENTURE: THE VOYAGE AND LANDING

"Тож покинули вони хороше й приємне місто, що служило їм місцем спочинку близько 12 років; але вони знали, що вони пілігрими, і не надто задивлялися на ті речі, а підвели очі свої до небес, свого найдорожчого краю, і заспокоїли свій дух."

--_«Історія Плімутської плантації» Бредфорда. Розділ VII._

Груднева погода в Новій Англії, навіть за найкращих умов, є випробуванням для фізичної витривалості. Маючи сьогодні теплий одяг та затишні домівки, ми знаходимо втіху від холодних вітрів і штормів у бадьористих зимових видах спорту та щирій радості святкового сезону.

Пасажирам корабля _«Мейфлауер»_, які кинули якір у Плімутській гавані триста років тому, бракувало розради у вигляді спорту чи тепла вогнища. Сто двоє за чисельністю, коли вони вирушили в плавання — з яких двадцять дев'ятеро були жінками, — вони тіснилися протягом десяти тижнів на судні, призначеному для перевезення приблизно вдвічі меншої кількості пасажирів. Перебуваючи в низьких приміщеннях між палубами, у періоди гарної погоди, коли відкриті люки дозволяли повітрю надходити всередину, та в штормівіші дні, коли їх зачиняли серед усіляких незручностей, вони зрештою опинилися в межах видимості місця, де, всупереч своїм планам, їм було призначено заснувати своє поселення.

"So they left ye goodly and pleasante citie, which had been ther resting-place near 12 years; but they knew they were pilgrimes, & looked not much on those t…

У Плімуті, Англія, їхньому останньому порту у вересні, їх «любязно приймали та ввічливо вітали різні друзі, що там жили», [Виноска: Relation or Journal of a Plantation Settled at Plymouth in New-England and Proceedings Thereof; Лондон, 1622 (Бредфорд і Вінслоу). Скорочено в Purchas' Pilgrim, X; iv; Лондон, 1625.] але тепер вони були бездомними, стоячи обличчям до нової країни з крижаними берегами, яким загрожували дикі звірі та ще страшніші дикуни. Якими б не були випробування їхнього здорового глузду й міцної віри згодом, ті дні очікування, поки на березі вдасться звести притулок, після тижнів ув'язнення на кораблі, Певно, кинули виклик їхній фізичній і духовній стійкості.

Певно, були захопливі дні для жінок на борту корабля та під час висадки. Певно, були години тривоги для старших і захват від пригод, що є незмінною рисою молоді будь-якої раси. Бурхливі вітри забрали частину одягу та кухонного посуду з корабля; були народження і смерть, а також епізодичні хвороби, окрім жахливої морської хвороби. Джон Гоуленд, «енергійний молодик», впав за борт, але вхопився за фал марселя, що звисав розпущеним, і так тримався «хоча й перебував на кілька сажнів під водою», доки його не витягли на канатоході та не врятували за допомогою багра. [Виноска: Bradford's History of Plymouth Plantation; розд. 9.]

Недавні дослідження [Footnote: "The Mayflower," by H. G. Marsden; Eng. Historical Review, Oct., 1904; The Mayflower Descendant, Jan., 1916] доводили, що капітаном _«Мейфлауера»_ був, мабуть, не _Томас Джонс_, відомий своєю суворістю, а шіпер Крістофер Джонс із м'якшою вдачею. Згідно з цією версією, попередній капітан перебував у Вірджинії у вересні 1620 року. Попри найделікатніше ставлення, яке капітан і екіпаж могли забезпечити жінкам, їм довелося витерпіти чимало випробувань. Були хворі, за якими треба було доглядати, діти, про яких слід було дбати, зокрема кілька жвавих хлопчаків, що гралися з порохом і ледь не спричинили вибух біля мису Код; для всіх потрібно було знаходити поживу з провізії, яка дуже скоротилася через затримки та необхідні розпродажі задля задоволення їхніх «купців-авантюристів» перед від'їздом з Англії. Вони спали на вогкій постілі та носили затхлий одяг; їм бракувало руху та води для пиття чи гігієни. Радісним для них мав бути день, зафіксований Вінслоу та Бредфордом: [Footnote: Relation or Journal, etc. (1622).] — «У понеділок, тринадцятого листопада, наші люди зійшли на берег, щоб розвіятися, а наші жінки — випрати речі, в чому вони мали велику потребу».

У ті тривожні дні, коли здібніші чоловіки шукали на суходолі місце для поселення — спочатку на мисі Код, а згодом у Плімуті, — на кораблі, що залишився в гавані, відбувалися хвилюючі події. Народився Перегрін Вайт і помер слуга його батька Едвард Томпсон. Дороті Мей Бредфорд, юна дружина майбутнього губернатора колонії, потонула за його відсутності. Лунали нарікання та погрози на адресу лідерів з боку декого з екіпажу та інших, хто втратив терпіння через тривалу подорож, мізерні зручності та невизначене майбутнє. Можливо, частина скарг надходила від жінок, проте в серцях більшості з них — хоча жодна жінка не поставила свого підпису — жила рішучість, яка надихнула чоловіків, що підписали той договір у каюті «Мейфлауер», — «пообіцяти всю належну покору і слухняність». Вони зобов’язалися втілити свою «велику надію та внутрішню завзятість у закладанні доброго фундаменту для поширення та просування євангелія царства Христового в тих віддалених куточках світу; так, навіть якби вони мали бути лише сходинками для інших у виконанні такої великої справи»; з таким духом вони були спонукані залишити Голландію, і така віра підтримувала їх у їхній довгій подорожі.

Багато жінок, які були піонерками в Плімуті, зазнали тяжких випробувань у попередні роки. Вони могли підтримувати власні серця та підбадьорювати молодших спогадами про перехід з Англії до Голландії дванадцятьма роками раніше, коли їх найжорстокіше обшукали, ба навіть позбавили одягу та речей корабельний капітан у Бостоні. Пізніше їх покинув голландець у Гуллі чекати чотирнадцять днів страшного штурму, тоді як їхніх чоловіків і захисників відвезло далеко на кораблі до узбережжя Норвегії, «а їхні малюки висіли на них і тремтіли від холоду». [Footnote: Bradford's History of Plymouth Plantation; ch. 2.]

Були тут жінки тендітної тілобудови, як-от Роуз Стендіш та Кетрін Карвер, проте траплялися й міцні статури та незламні серця, що витримували до глибокої старості — матрони на кшталт Сюзанни Вайт та Елізабет Гопкінз і молоді жінки на зразок Прісцилли Маллінз, Мері Чілтон, Елізабет Тіллі та Констанс Гопкінز. У нашій сьогоднішній умірювані мало хто з жінок відповідає тим кволим постатям, що піклуються чи зомлівають на полотнах деяких живописців у картинах «Від'їзд» або «Висадка пілігримів». Нам легше повірити, що більшість жінок трималися прямо й бадьорко, тривожно, але сміливо вдивляючись у майбутнє. Пишучи 1910 року, Джон Мейсфілд зазначав: [Footnote: Вступ до «Хронік відців-пілігримів» (Бібліотека «Кожному»).] «Поколінню, яке любить розваги, не схильне до серйозних роздумів і лякається труднощів, навіть якщо вони швидко минущі, важко буде уявити вдачу, мужність і відвагу емігрантів, які заснували перше християнське поселення в Новій Англії». Десять років тому жінкам нашого часу було б так само важко належним чином зрозуміти жіночність матронок і дівчат-пілігримок. Тривоги й самопожертва, яких зазнали жінки всіх земель за останні п'ять років, можуть допомогти нам краще «уявити» незламний дух цих жінок з Нью-Плімута. Протягом тих критичних місяців 1621–1623 років вони підтримували свої домогосподарства та допомагали чоловікам у створенні впорядкованої й релігійної колонії. Ми можемо справедливо стверджувати, що частину «мудрості, розсудливості, терпіння та справедливого й рівного ведення справ кращою часткою» [Footnote: «Історія Плімутської плантації» Бредфорда; кн. II.] було явлено як серед жінок, так і серед чоловіків.

Попри духовну завзятость, яка народжується відданістю добрій справі, та натхнення від наполегливої праці, жінки певно страждали від туги за домівкою, а також від тривог і хвороб. У Голландії вони залишили не лише свого улюбленого пастора Джона Робінсона та відважного друга Роберта Кашмана, але й багатьох батьків, матерів, братів і сестер на додачу до своїх «дорогих кумів». Пані Брюстер тужила за своїм старшим сином та доньками Фір і Пейшенс; Прісцілла Маллінз і Мері Чілтон, які невдовзі мали залишитися сиротами, були розлучені зі старшими братами та сестрами. Хвороба нишпорила серед них на суходолі та на борту корабля наче демон. Ще до завершення будівництва більше ніж двох чи трьох однокімнатних будинків під соломяними стріхами кількість смертей стрімко зростала. Можливо, цією хворобою був тиф; найімовірніше, вона була різновидом інфекційної пневмонії, зумовленої виснаженим станом організму та переохолодженнями біля мису Код. Вінслоу у своєму звіті про експедицію на березі заявляв: «Того дня й ночі дув вітер і падав сніг, і все замерзало. Дехто з наших людей, які померли, дістали причину своєї смерти саме там». Якби недуга була «сухотами у гострій формі», як часом припускають, малоймовірно, що чимало з тих, хто був «хворий до смерті», одужали б і дожили до похилого віку октогенерів.

Зміст

Вигляд