Знак павука Повернутися до книгиДо книги

Розділ 1. «Милий дім!»

Вона говорила *до* нього.

Таке вона робила часто, причому двома способами. Перший полягав у тому, що, коли вони залишалися не самі, вона зверталася до нього через третіх осіб; другий — у тому, що, коли вони були вдвох, як-от тепер, виголошувала повчання й натякала на всілякі речі, аби він, бува, чогось не засвоїв.

Ось і тепер вона розхвалювала незліченні чесноти чужого чоловіка таким тоном і з таким підтекстом, щоб Лоренс Стеннінгем зрозумів: вона ладна була б віддати все на світі, аби хоч двадцята частина тих чеснот була притаманна її власному чоловікові.

Він давно звик до таких монологів. Та й не дивно: ось уже років тринадцять, із перервами, йому доводилося їх вислуховувати. Проте звичка аж ніяк не зробила їх приємнішими. Навряд чи комусь вони взагалі можуть подобатися. Зрештою, він давно перестав реагувати на них, хай яким їдким був тон і хай якими дошкульними — натяки. Отож тепер він відсунув стілець від столу, підвівся, повернувся до каміна й заходився набивати люльку. А дружина, роздратована його мовчанням, продовжувала говорити — тепер уже йому в спину.

Кволі промені осіннього сонця насилу пробивалися крізь імлу передмістя й несміливо повзли по витертому килиму, а звідти — вгору, на бруднуваті шпалери. Втім, у їхній затертості була й одна перевага: вона приглушувала барви, які інакше впадали б у вічі своєю кричущістю, грубістю та потворністю. Меблі були побиті й обшарпані, а повітря наскрізь просякло пилом і затхлістю — здавалося, без цього тутешня оселя просто не могла існувати. Надворі вуличний катеринщик, якому допомагали двоє самозваних італійців, вибивав на катеринці чергову огидну новинку з мюзик-холу. Лоренс Стеннінгем знову повернувся до дружини, яка й далі сиділа за столом.

Лоренс біля каміна вислуховує роздратовану дружину в похмурій вітальні.

— Продовжуйте, — сказав він. — Уміння скористатися нагодою — велике мистецтво. А в нашому випадку це означає, що вам краще випустити всю пару, яка тільки в вас назбиралася: часу залишилося лише два дні — два повнісінькі дні.

— Знову їдете? — запитала вона уривчасто.

Лоренс кивнув і випустив кілька клубів диму.

У відповідь пролунала ціла словесна канонада, яка аж ніяк не скидалася на схвалення. А тоді — знову уривчасто:

— Куди це ви зібралися цього разу?

— До Йоганнесбурга.

— Що? Та це ж безглуздя!

— Це факт.

— Ну, звісно ж, ви не можете поїхати.

— Хто це сказав?

— Та звісно ж, не можете! Не можете залишити нас тут самих! — швидко заговорила вона. — Це просто нечувано! Мене й без того всі ці роки кривдили, але тепер це вже остання крапля! — вела вона далі, починаючи плутати метафори, як це часто буває з розлюченими людьми, а надто з розлюченими жінками. — Звісно ж, ви не можете поїхати!

На перше її твердження він навіть не вважав за потрібне відповідати. Чув його стільки разів, що давно зарахував до розряду того, що «не нове, неправдиве й не варте уваги». На друге ж відповів:

— Мені здається, слова «звісно ж» означають якраз протилежне. Я *можу* поїхати — і поїду. Ба більше, я вже забронював собі місце на «Персіані», який вирушає із Саутгемптона післязавтра. Ось, погляньте! Тепер переконалися? — Він простягнув їй квиток.

Тут і почалася справжня сцена — галас стояв неймовірний. Це було нечуване знущання! Вона такого не потерпить! Це ж рівнозначно дезертирству! І таке інше, і таке інше. Так, сцена була ще та. Але звичка геть притупила її колишню силу як засобу впливу. Ба більше, якби винуватець цього неподобства ще не забронював собі місця на кораблі, єдиним наслідком такого спектаклю могло б стати його бажання негайно вийти з дому й покінчити з усім на місці.

— Послухайте! — сказав він, коли брак повітря й слів зрештою змусив її замовкнути. — З мене досить цього клятого життя. Тож я спробую щось змінити, поки ще не пізно. І якщо є щось, що може нам допомогти, то це йоганнесбурзький «бум». Тут або пан, або пропав.

— А якщо пропав?

— То й що, коли пропав? Тоді принаймні варто загинути в бою. Це все-таки краще, ніж якось під ранок, від самої лише огиди до цього безпросвітного життя, розтрощити собі голову об камінну решітку. А саме до цього все йде, якщо й далі так триватиме.

— Легко сказати. Але що тоді буде зі мною? З нами?

На обличчі чоловіка відбилося щось дуже суворе.

— Тоді звертайтеся до іншої гілки родини. Там грошей вистачає, — коротко кинув він і знову заходився розпалювати люльку, яка згасла просто під час куріння.

Відповідь, здавалося, ще дужче розпалила її гнів, і вона знову взялася виговорювати йому все, що наболіло. Мабуть, на краще сталося, що кілька гучних ударів нагорі й низка страхітливих криків, які сповіщали про катастрофу в дитячій, урвали її красномовство й змусили в паніці кинутися туди з'ясовувати, що сталося.

Залишившись сам, Лоренс Стеннінгем усе ще стояв спиною до каміна й простягнув руку. Рука тремтіла — та й усе його тіло ходило ходором.

— Оце так! — промовив він сам до себе. — Цей жалюгідний гармидер нашого безладного життя геть розхитує мені нерви. Б'юся об заклад, що зараз не зміг би випити й чарки міцного напою, не розхлюпавши половини на підлогу. Та все одно спробую.

Він відімкнув шафку, дістав пляшку віскі, налив трохи в чарку для вина й одним духом вихилив її.

— Так уже краще, — сказав він. Потім машинально підійшов до вікна й став дивитися надвір, хоча насправді нічого не бачив. Він думав — напружено, зосереджено. Рішення, яке він ухвалив, було правильним — у цьому він анітрохи не сумнівався. Постійного прибутку він не мав, а залишки капіталу стрімко танули, причому загрозливо швидко. Іншим людям вдавалося нажити статки в таких місцях, як Йоганнесбург, починаючи мало не з тих самих традиційних півкрони. То чому б і йому не спробувати? Щоправда, про ціле багатство він не мріяв: його цілком задовольнив би пристойний достаток, аби вистачало на життя. Думка про те, що більше не доведеться рахувати кожен пенні; що можна буде назавжди покінчити з цим життям вічної економії та злиднів; оселитися в пристойному помешканні, а не тулитися в тісному, нашвидкуруч зведеному будинку на дві родини; знову відчути смак життєвих радощів — наприклад, спорту, до якого він палко пристрастився; мати змогу мандрувати, коли заманеться, найчарівнішими куточками землі — усе це мало б запалити його душу. Та полум'я надії в ньому давно згасло. Тепер ці мрії викликали лише гіркоту своєю спокусливою принадністю.

Інші ж нажили собі статки — то чому б і йому не спробувати? Ось, приміром, Рейнсфорд, якому, якщо таке взагалі можливо, таланило ще менше, ніж йому самому. Той подався до нового золотодобувного міста, коли воно ще тільки-но зароджувалося, і зумів непогано там заробити. Ще двоє чи троє його знайомих вирушили туди й нажили значно більші статки. То чому б і йому не спробувати?

Лоренс Стеннінгем саме наближався до середини життя. Коли він стояв біля вікна, тьмяне вересневе сонце, здавалося, виразніше окреслювало зморшки й складки на його чіткому, виразному обличчі. Це було обличчя людини, якій не вдалося влаштувати своє життя як слід і яка жодної миті не могла забути про цю прикру обставину. Над очима залягли зморшки; самі ж очі — ясні, блакитні, трохи запалі — свідчили про звичку хмурити брови з найменшого приводу, причому значно частіше, ніж це було корисно для душевного спокою їхнього власника. А бронзовий відтінок під світлою шкірою нагадував про колишнє життя просто неба — можливо, під сонцем куди теплішим, ніж те, що тепер освітлювало його обличчя. Риси його обличчя були мужні й виразні, але, коли він забував про необхідність тримати себе в руках, у них проступало щось невловиме. Досвідчений фізіономіст неодмінно помітив би за цим приховані інстинкти, про які сам їхній власник навіть не здогадувався. Ці інстинкти, хоч би як їх придушували й душили, не вмирали; і якби колись хтось розбурхав їхні потаємні глибини, вони могли б породити дивовижні й небезпечні наслідки.

Він мав міцну статуру, був жвавим і жилистим; проте тісне життя й убогі клопоти, що супроводжували його рік у рік у передміському будиночку на дві родини, як він сам собі казав, геть розхитали йому нерви, а тепер до всього додалося жахливе передчуття цілковитого зубожіння. Що б він не робив і куди б не йшов, ця думка не полишала його. Вона невідступно гризла його, мов хворий зуб. Коли ночами він лежав без сну, думка ця впивалася в нього примарним поглядом із темряви; і тоді, якщо йому не вдавалося будь-якими дивними й неприродними хитрощами — наприклад, повторюючи улюблені вірші тощо, — відігнати її, про сон годі було й мріяти. Наслідок — іще більше розхитані нерви, низка похмурих днів, а домашні чвари й сварки остаточно виводили його з душевної рівноваги. Чимало людей шукали розради від значно менших прикрощів на дні пляшки — чи то з грогом, чи то з лауданумом; але міцний характер цього чоловіка вберігав його від першого, а до другого він міг вдатися хіба що в крайньому разі. Тим часом він часто дивувався, як могло охопити його це спустошливе, безнадійне відчуття, ніби з життям уже покінчено, адже він був іще в самому розквіті сил. Колись запальний, сповнений надій, щиросердий, сповнений добрих поривів; тепер — байдужий, скептичний, із кам'яним серцем і звичною цинічною посмішкою.

Він належав до тих людей, яким, здається, судилося ніколи не мати успіху. Хоч обставини нібито складалися на його користь, Лоренсові Стеннінгему так і не щастило. Усе, за що він брався, йшло шкереберть. Затіє він якусь спекуляцію — чи то поставить півкрони, чи вкладе тисячу фунтів, — і все летить шкереберть. Він мав винахідницький хист і запатентував — звісно, витративши на це чималі гроші, — кілька власних розробок; однак завдяки якимось хитромудрим викрутасам підступного закону всі плоди його праці діставалися іншим. Спробував він і літературної діяльності, та ні редакції, ні видавці не хотіли мати з ним справи. Надто гіркий, надто сміливий, надто категоричний, надто ґрунтовний. Тож він покинув і це, як і все попереднє, з гіркотою та цілковитим розпачем.

Тепер він збирався закинути невід востаннє, і сама ця думка вже почала повертати йому душевний запал. Будь-який слабкий відблиск сентиментальності, якщо та ще й жевріла в ньому, згасав при думці, що колесо долі може повернутися щасливим боком, але гірше, ніж тепер, його становище вже ніяк не могло стати. Що ж до сентиментального боку справи — розлуки, тривалої відсутності, — то при згадці про той давній, давно побляклий образ «рідного дому», про палкі мрії щодо так званих святих і чистих радощів родинного кола, цинічні кутики його вуст опускалися ще виразніше. Бо дійсність нагадувала, щонайбільше, лялькову виставу «Панч і Джуді». Ні, у цій затії не було нічого сентиментального.

І все ж супутниця Лоренса Стеннінгема в житті була аж ніяк не поганою жінкою. Вона мала чимало добрих рис: у глибині душі була добросердою, мала щирі наміри й до того ж була надзвичайно відданою матір'ю. Але язик у неї був гострий, норов — запальний, а склад розуму — вкрай нерозсудливий, якщо не сказати просто дурний. І ця сукупність рис, попри всі інші її чесноти, аж ніяк не давала тієї якості, яка могла б їх урівноважити, — такої якості, що її досі не вдавалося знайти в жодній живій людині. До того ж вона мала власну волю. Коли стикаються дві волі, слабша неодмінно поступається, і досить швидко. Тоді, можливо, запанує мир. Але в цьому випадку не поступалася жодна, бо, очевидно, сили були рівні. Результат — безперервна, хронічна війна.

Докуривши люльку, Лоренс Стеннінгем дістав капелюх і парасольку та заходився чистити перший і складати другу, готуючись до виходу. Капелюх уже не мав тієї рівномірної, блискучої гладкості, у якій можна було побачити власне відображення, а парасолька мала добряче потертий вигляд. Ранковий сюртук, хоч і був добре пошитий, уже лиснів на швах. Та попри зношеність одягу, його власник мав такий безсумнівно аристократичний вигляд, що здавалося, йому личило б будь-яке вбрання. Чимало хто в цьому старому, давно ношеному одязі почувався б і виглядав обшарпанцем; він же нітрохи цим не переймався, а якщо й замислювався, то хіба над тим, чи доведеться йому коли-небудь іще вдягнути цей поважний циліндр, і якщо так, то які пригоди випадуть на його долю до тієї пори.

Аж ось у коридорі залунали дрібні кроки, дверна ручка тихенько повернулася, і до кімнати зайшла маленька дівчинка. Вона була напрочуд гарненька — з рідкісним поєднанням карих очей, обрамлених темними віями, та золотавого волосся. Ось де, якщо взагалі десь, була слабина Лоренса Стеннінгема. Решту його нащадків представляли двоє міцних хлопчаків, від природи забіякуватих і твердої ходи; їхні витівки, мирні чи войовничі, однаково змушували здригатися і старенький будиночок на дві родини, і батьківські нерви. До того ж вони були постійним приводом для батьківських суперечок. А ця дівчинка, якій щойно виповнилося десять, уже досягла віку, коли з нею можна було спілкуватися як із товаришкою; та й чоловікам, як правило, немовлята не надто до вподоби.

Маленька Фей заходить до кімнати, де її батько готується вийти з дому.

Вона ще не могла оговтатися від галасу, що щойно здійнявся нагорі, але Лоренс майже не слухав її. Там завжди щось гриміло: то бійка, то падіння, то тупіт і гуркіт. Одним випадком більше чи менше — яка різниця? Він думав про власну слабкість. Чи сумуватиме вона за ним? Дітей, як правило, легко втішити. Нова яскрава іграшка змусить їх забути будь-яку прикрість. І якраз цією думкою була зайнята голова дівчинки: вона згадувала дивовижний паровозик, який бачила минулого разу, коли її брали до Лондона. Його заводили ключиком, і він міг проїхати величезну відстань без зупинки.

Залишившись із дитиною наодинці — адже до цього часу він уже почав вважати будь-який вияв ніжності на людях ознакою слабкості, — Лоренс притягнув її до себе й ніжно поцілував.

— А що, якось одного дня цей паровозик приїде сюди, пихкаючи, Фей? Завтра чи післязавтра? — мовив він.

Очі дівчинки радісно заблищали. Іграшка була дорога, і вона знала, що їй така не по кишені. От якби тільки це було не так! Її захоплений погляд і відповідь змусили його всміхнутися — дивною усмішкою, в якій змішалися смуток і цинізм. Та ось наближення кроків сповістило про нове вторгнення, і він поспіхом відсторонив від себе дитину та вийшов. Спіймавши трамвай, він подався до міста, щоб завершити решту своїх раптових, хоча й не надто масштабних, приготувань.

Наступного вечора прибула посилка з іграшками — такої розкоші цей похмурий передміський будиночок на дві родини ще не бачив. Здійнявся гучний гуркіт розкішних барабанів, залунало переливчасте сурмління блискучих труб, а маленька Фей не тямилася від радості, отримавши омріяний паровозик. Зрештою вона відмовилася лягати спати, доки не затиснула міцно в крихітному кулачку його димар. «Це допоможе їй не надто відчути порожнечу, яку залишить по собі порожнє батькове крісло», — подумав Лоренс Стеннінгем під гуркіт поштового потяга, що мчав крізь сиру імлу раннього ранку. Сентименти? Почуття? Яке йому було діло до всього цього? То була розкіш, дозволити яку собі могли лише ті, хто мав на неї кошти. Він же такої розкоші дозволити собі не міг.

Розділ 2. Перша дружина Адама

«Персіан» прокладав собі шлях на південь крізь прозорі, гладенькі води тропічного моря.

Було близько середини ранку. Пасажири розташувалися на кормовій палубі, у прохолодній затінку тенту, і кожен розважався на свій лад: одні збиралися гуртками й гомоніли, інші читали — самі або по двоє. Чоловіки були переважно в фланелевих костюмах, блейзерах і палубних туфлях; жінки віддавали перевагу легкому, прохолодному вбранню. Усі мали такий вигляд, ніби їм було надто важко навіть поворухнутися, не те що заговорити. Щоправда, подекуди хтось жвавіший за інших робив спорадичну спробу прогулятися, але зазвичай вона обмежувалася п’ятьма з половиною кволими колами туди й назад вільною частиною палуби, після чого прогулянка раптово обривалася. Бо в тропічних морях таки спекотно.

— Ну й ледацюга ж ти, Стеннінгеме! Цікаво, про що це ти так довго замислився?

Той, до кого звернулися, саме дивився на море й лінію обрію, поринувши в мрійливі думки, і навіть не повернув голови.

— Сідай у це крісло, Холмсе, якщо хочеш поговорити, — мовив він. — Не можна водночас викручувати собі шию й вимовляти члено­роздільні звуки. То що?

Його співрозмовник, який підійшов ззаду, засміявся й опустився в порожнє палубне крісло поруч із Лоренсом. Вони жили в одній каюті й устигли досить потоваришувати.

— Нічого робити, зате часу хоч відбавляй, — провадив Холмс, потягуючись і позіхаючи. — Мені ця подорож уже страшенно набридла.

— А ми ж іще й половини шляху не подолали! Дивно, Холмсе, а мені вона анітрохи не набридла.

— Га? — співрозмовник здивовано витріщився на нього. — Оце дивина, Стеннінгеме! Я б подумав, що саме ти, як ніхто інший, уже мав би смертельно втомитися від цієї подорожі. Та ти ж навіть не береш участі в усіх тутешніх розвагах — якщо їх узагалі можна так назвати.

— Дуже влучно підмічено, Холмсе. Ось, наприклад, прислухайся!

Бо піаніно в салоні поверхом нижче гриміло ще нестерпніше, ніж зазвичай. До нього долучився пронизливий скрегіт скрипки.

— Господи! Невже там унизу приносять у жертву кота-нелегала? — пробурмотів Лоренс, злегка здригнувшись. — Було б гуманніше покласти край мукам цього нещасного створіння.

Холмс пирснув зі сміху.

— Це нагадало мені одну подорож на цьому пароплавному маршруті, — сказав він. — Тоді дехто з пасажирів організував те, що вони назвали «Комітетом розваг».

— Страхітливе й дивовижне чудовисько!

— Саме так. Його завданням було витрусити душу з кожного з нас, вимагаючи якогось нечестивого таланту. О, охочих знайшлося чимало — від віолончеліста до тромбоніста. Що ж, те, що коїться там унизу тепер, — суцільна насолода порівняно з тодішнім. Уяви собі нинішнє музичне дійство, примножене в рази й розбавлене лише котячим нявчанням приблизно такої самої якості, — і все це від шостої ранку аж до відбою.

— Не хочу я цього уявляти, дякую, Холмсе. Пощади ті крихти уяви, що в мене ще залишилися. Але скажи-но, коли відбувалася ця знаменита подорож?

— Улітку вісімдесят четвертого року.

— Атож. Тепер пригадую. Тоді в газетах писали, що в суднових журналах не одного корабля з’явилися дивні записи про моторошні й цілком незбагненні звуки, які ночами чули в певних широтах. На деяких суднах екіпажі бунтували, а в одному задокументованому випадку кілька матросів, охоплених забобонним жахом, збожеволіли й кинулися за борт. Тож, бачиш, Холмсе, твій «Комітет розваг» заслужив шибеницю подвійно.

Ця дотепна брехня так припала Холмсові до душі, що він широко роззявив рота й заревів від сміху. Галасу здійняв такого, що жоден із них не почув судомного, ледве стриманого пирхання, яке вихопилося десь позаду.

— Ну то як, ти ж збирався пояснити, чому тобі досі не набридла ця подорож, — сказав Холмс, коли нарешті вгамувався.

— Збирався? Не пригадую, щоб я таке казав. Ну й мастак ти, Холмсе, повертатися до вже обговореного! Та гаразд, розповім. Річ у тім, що мені подобається ця подорож: вона напрочуд приємна й спокійна. Тут тобі не просто дозволяють нічого не робити — від тебе цього навіть очікують. Легке й приємне заняття, чи не так? Ніщо не завдає клопоту — геть ніщо. Навіть немовляти в сусідній каюті немає.

— А я не проти час від часу трохи похвилюватися, — заперечив Холмс тоном і з виглядом людини, яка й гадки не має про справжнє значення цього слова. — Це трохи струшує тебе, розумієш? Розвіює життєву монотонність.

— О, невже? Послухай, Холмсе, я кажу це зовсім не для того, щоб підкреслити свою зверхність, але, гадаю, я трохи старший за тебе. Так от, мені вже дісталося надміру того товару, про який ми говоримо. Власне, я волів би й далі ризикувати монотонністю, аби тільки більше не мати справи з усім цим.

Холмс кинув на співрозмовника допитливий, трохи насторожений погляд, але відразу нічого не відповів. Це був типовий представник молодої Англії: приємний на вроду, міцної статури, із засмаглим, здоровим обличчям, на якому світилася життєрадісна безтурботність. Як і зауважив його співрозмовник, говорити з власного досвіду йому не випадало. У всякому разі, він разюче відрізнявся від Лоренса Стеннінгема з його дещо змарнілим, передчасно змученим обличчям, так само як його щирий, веселий сміх контрастував із ледь стримуваною усмішкою, що раз у раз з’являлася в саркастичних куточках Лоренсових уст, коли щось його забавляло.

— Щось вони там розвеселилися, — зауважив Лоренс, коли над одним із згаданих гуртів знову й знову здіймався жіночий сміх.

— Мабуть, той бевзь Свейнстон, — буркнув Холмс. — Не розумію, що вони в ньому знаходять. Мене він просто дратує. До речі, сьогодні вранці я ще не бачив на палубі міс Ормскірк.

— Оце вже Свейнстона, мабуть, засмутить, еге ж? Хіба він не один із її пуделів?

— Га? Кого?

— Принеси-подай; стань на задні лапи й попроси. Отак, молодець, песику! І все таке інше, розумієш? А ще ходи слідом, не відставай, коли накажуть.

Холмс знову засміявся, цього разу трохи ніяково, бо збагнув, що й сам мимоволі виконував роль такого підлесливого слуги, яку його цинічний товариш щойно так дошкульно змалював.

— Та годі тобі, Стеннінгеме, не будь таким старим буркотуном! — вигукнув він. — Хіба можна дорікати чоловікові за те, що він намагається догодити біса гарненькій дівчині?

— Схоже, багатьом чоловікам це й справді не до снаги, коли йдеться про цю дівчину. Щойно вона з’являється, як вони злітаються до неї, мов мухи на мед. Ось лікар, і четвертий чоловік із латунними ґудзиками — тобто, перепрошую, четвертий офіцер, — і Свейнстон, і ти, та ще Бог знає скільки охочих. Один хапає подушку, якої їй не треба; другий — накидку, яка їй так само ні до чого; двоє з вас ладні роздерти палубне крісло на шматки, аби тільки поставити його саме в тому місці на кораблі, де вона найменше хоче сидіти. А самі при цьому зиркаєте один на одного так, наче у світі немає місця для двох із вас водночас. Не хочу зачіпати твоїх почуттів, Холмсе, але, слово честі, це найжалюгідніше видовище на світі.

— Не розумію, що тут смішного, — трохи ображено відказав Холмс. — Звичайна ввічливість — хіба це щось безглузде?

— Ні, звісно. Безглуздо лише спостерігати, як ви всі наступаєте один одному на п’яти, силкуючись виконати *конза* перед жінкою, яка сама ледве стримується, щоб не померти зі сміху, дивлячись на всю вашу юрбу.

— Овва! А це ще що таке? — вигукнув Холмс, не без полегкості хапаючись за нагоду змінити тему. — Ти ж ужив зулуське слово, Стеннінгеме, хоча запевняєш, що ніколи раніше не бував у Південній Африці.

— Ну й що з того? Мені траплялося чути, як люди вживали грецькі слова, хоча за все життя й близько не підходили до землі Сократа.

— Та це ж зовсім інша річ. Грецьку в школі вивчає кожен, а зулуської — ніхто, еге ж?

— За всіх не ручайся. Але годі про це. Можливо, я трохи повчив її напередодні поїздки сюди. Та зауваж, Холмсе: слово я вжив цілком свідомо. *Конза* означає не просто виявити ввічливість, а віддати шану, причому вельми принизливим способом, — фактично скоритися, стати на коліна.

— А все-таки я гадаю, що ти вже бував тут раніше, — провадив Холмс, дивлячись на нього з новою цікавістю. — Просто ти такий загадковий тип, що нізащо в цьому не зізнаєшся.

— Нехай буде по-твоєму, якщо тобі так хочеться. Але чи не намагаєшся ти, бува, збити нас зі сліду, Холмсе? Ми ж говорили про міс Ормскірк.

— Гм... А й справді. Скажи, Стеннінгеме, ти з нею взагалі розмовляв? Гадаю, навіть ти не встояв би перед нею, якби заговорив.

— Гм... Що ж, тоді краще мені триматися від неї подалі, чи не так? Адже я вирушив у цю подорож не заради кохання, а заради грошей. До речі, як її звати?

Холмс здивовано витріщився на нього.

— Її звати... — почав він. — А, е-е... Розумію: ти питаєш про друге ім’я? Отакої! Дивне воно, як на мене. Ліліт.

— І давнє до того ж. Найдавніше жіноче ім’я з усіх, що будь-коли існували.

— Що? Чому?

— За переказами, Ліліт була першою дружиною Адама. Отже, це найдавніше жіноче ім’я, чи не так?

— Авжеж. Ну й дивак ти, Стеннінгеме! Цікаво, багато хто ще зміг би таке сказати?

— Що ж, мене, кажуть, можна назвати людиною, яка «потроху знає про все», — мовив Лоренс без найменшої самовтіхи. — Але що це за двоє вештаються тут і чого їм треба? Невже знову збирають пожертви?

Двоє чоловіків, озброєних загадковими олівцями й папером, переходили від гурту до гурту, перекидаючись словом із кожним. Соколиний профіль одного видавав його національність, якщо не племінну належність, так само як кирпатий ніс і кругле, мов у півня, обличчя другого промовисто свідчили про його походження.

— Це «розіграш», — сказав Голмс, аж спалахнувши цікавістю. — Збираються провести його в курильні. Ходімо подивимося. Хоч буде чим зайнятися.

— А я не хочу шукати собі заняття. Я хочу нічого не робити, як щойно й казав вам, і... Га! Та щоб мене! Він уже пішов!

Кинувши погляд на Голмса, який на всіх парах мчав до курильні, Лоренс спокійно повернувся до свого попереднього заняття — споглядання синьо-зеленої морської гладі. Та насолоджуватися цим спокоєм йому довелося недовго.

— Можна мені взяти це крісло? Воно вільне?

Він обернувся, проте голос, м'який і мелодійний, не змусив його здригнутися. Обидва шезлонги стояли спинками до трапа, і тепер у дверях каюти, мов у рамі, вирізнялася постать тієї, хто озвалася.

Досить висока, з бездоганними пропорціями, з пишними, розкішними вигинами, що плавно розходилися від зовсім круглого стану, ця постать являла собою чи не найдовершеніший зразок жіночої вроди, який тільки могла явити людська натура, незалежно від раси чи краю. Голова сиділа на плечах гордо й велично; виріз легкої світлої блузки відкривав шию, струнку, мов колона. Горіхові очі з лагідним поглядом, обрамлені темними густими віями; виразні брови, що свідчили про сильний характер, але не були надто густими; розкішне волосся, завите кучерявим чубчиком над чолом і гладенькими блискучими темно-каштановими хвилями відкинуте назад. Таке видиво постало перед Лоренсом Стеннінгемом, коли він обернувся на звук голосу. Ну то й що? Він уже бачив таке й раніше.

Лоренс обертається до незнайомки, яка з'явилася в дверях палубної каюти.

— Це крісло нічийне, — відповів він, підводячись.

— О, дякую, — мовила вона, ступивши вперед. — Ні, не турбуйтеся, я сама його перенесу, — додала вона.

— Куди його поставити? — запитав він, не зважаючи на її заперечення, і з похмурою втіхою подумав, що ось-ось сам виконуватиме ту роль, за яку щойно кепкував зі свого молодшого приятеля, — носитиме все на догоду розпещеній красуні з верхньої палуби.

— О, дякую. Байдуже куди, аби там було прохолодно.

Це безкоштовний уривок. Повна книга — на сторінці книги.

MiravaMirava
Електронні книги →

Зміст

Вигляд

‹
›
↩ Продовжити читання