Доки ми не забули доброту (Доки кава не охолоне #5)

Купив цю книгу, бо серія сподобалась. Сюжет трохи затягнутий, але загалом приємно почитати про подорожі в часі.

Видання приємне, читала з задоволенням, але тема пам'яті розкрита не настільки глибоко, як я очікувала. Ціна, як на мене, трохи зависока.

Зізнаюсь, придбала книгу через симпатію до попередніх частин, та тут відчувається, що автору не вистачило нових ідей. Читала, але не отримала тих емоцій, що від попередніх книг серії.

У п’ятій частині циклу «Доки кава не охолоне», що носить назву «Доки ми не забули доброту», автор, ім’я якого залишається позаду завіси таємниці, знову запрошує нас до чарівної кав’ярні, де час – річ дивовижно пластична. Цього разу фокус зміщується на дещо глибші материки людської пам’яті та зв’язків, що формуються крізь роки, а іноді й крізь десятиліття. Сила цього твору, як і всієї серії, полягає у вмінні майстерно переплітати буденність із чимось надприродним, створюючи атмосферу, що одночасно заспокоює і змушує замислитися. Процедура подорожі в часі, що вимагає суворого дотримання правил, слугує не стільки фантастичним елементом, скільки метафорою нашої власної здатності озиратися назад, аналізувати минуле та, можливо, виправляти деякі речі – хоча б у власній свідомості. Автору вдається торкнутися глибоких струн емоцій, коли він розкриває історії персонажів, що шукають у минулому відповіді, забуті обіцянки чи шанс знову відчути тепло давно втрачених стосунків. Це книжка про те, як важливі нюанси, сказані чи несказані слова, формують нашу ідентичність. «Доки ми не забули доброту» безсумнівно сподобається тим, хто цінує повільне, медитативне читання, сповнене душевності та тонкого психологізму. Якщо вам до смаку проза, що змушує відчути зв’язок із персонажами, побачити себе в їхніх прагненнях та розчаруваннях, ця книга стане чудовим вибором. Її можна поставити в один ряд із творами, що досліджують людські стосунки через призму незвичайних обставин, де, наприклад, французький письменник Жан-Мішель Ґерійе з його «Кав’ярнею на краю світу» чи японські автори, що досліджують меланхолійну красу повсякденності, створюють подібний ефект затишку та глибокої рефлексії. Проте, варто зазначити, що для тих, хто шукає динамічного сюжету чи несподіваних поворотів, ця частина може здатися дещо затягнутою. Темп оповіді тут розмірений, і автор приділяє значну увагу внутрішнім монологам та спогадам героїв, що потребує певного терпіння від читача. Це не вада, а радше особливість стилю, що не кожному припаде до душі. Загалом, «Доки ми не забули доброту» – це зворушливе нагадування про цінність спогадів, про те, як важливо не втрачати зв’язок із власним минулим і як навіть найменші прояви доброти можуть мати непередбачувані наслідки.