Прощавайте, Ґабо і Мерседес. Ґабріель Ґарсія Маркес і Мерседес Барча. Історія кохання у спогадах їхнього сина

Історія останніх днів одного з найвизначніших письменників XX століття Ґабріеля Ґарсія Маркеса

Прощавайте Ґабо і Мерседес — це короткі мемуари, написані Родріґо Ґарсія за кілька років після смерті його батька у квітні 2014 року. Спогади охоплюють цей останній сумний і важкий період хвороби великого письменника та розповідають про життя родини й медичні обставини, що передували його смерті. Родріґо почав писати мемуари через потребу зрозуміти, що відбувається, але він знав, що не опублікує їх, поки жива мати.

Мемуари відчиняють родинні двері і дозволяють читачам побачити приватне життя родини зсередини, де ми зустрічаємо не письменника, а батька та коханого чоловіка.

А ще цей емоційний і зворушливий текст приправлений чудовим почуттям гумору, яке допомагає переварити весь біль, смуток і самотність, закладені в текстах Родріґо. Видання буде доповнене фотографіями з сімейного архіву сім'ї Маркеса.

Чому варто прочитати книжку «Прощавайте, Ґабо і Мерседес. Ґабріель Ґарсія Маркес і Мерседес Барча. Історія кохання у спогадах їхнього сина»?

Мемуари про останні дні життя одного з найвизначніших письменників XX століття, лавреата Нобелівської премії Ґабріеля Ґарсія Маркеса.

Видання буде доповнене фотографіями з сімейного архіву сім'ї Маркеса.

Ніжна та глибока історія про боротьбу людини за власне життя і прийняття неминучого, а ще про вміння відпускати, яким би сильним не було кохання.

Цитати:

Коли батькові було вісімдесят, я спитав, що він відчував.

— З висоти вісімдесяти років справді відкрива­ється дивовижний краєвид. І кінець уже близько.

— Тобі страшно?

— Мені безмежно сумно.

Коли пригадую ці миті, мене щиро розчулює його відвертість, особливо зважаючи на жорсто­кість запитань.

Бать­ко чудово розумів, що його свідомість вислизає крізь пальці. Він наполегливо просив допомо­ги, раз у раз повторював, що втрачає пам’ять. Надзвичайно важко бачити людину в такому тривожному стані й витримувати нескінчен­не повторення. Він казав: «Я працюю з пам’ят­тю. Пам’ять — моє знаряддя і сировина. Без неї я не можу працювати. Допоможіть».

«Сто років самотності» складаються з шести поколінь роду Буендіа, але йому стало б матеріалу ще на два. Він вирішив не використовувати його через страх, що роман вийде занадто довгим і обтяж­ливим. Батько вважав строгу дисципліну одним з підмурків роману, особливо коли йдеться про визначення форми і меж оповіді. Він не погоджувався з думкою, мовляв, ця форма вільніша, а отже, і простіша за сценарій або оповідання. Батько стверджував, що автор або авторка рома­ну неодмінно має скласти мапу, за його визна­ченням, «карколомної географії роману».